175 років від дня народження



Скачати 190.11 Kb.
Сторінка1/8
Дата конвертації03.06.2018
Розмір190.11 Kb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Календар знаменних дат Додаток 20

175 років від дня народження

Павла Платоновича Чубинського

(1839–1884)






Павло Платонович Чубинський (*15 (27) січня 1839 – 17 (29) січня 1884) — український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.
Біографія
П. Чубинський народився на батьківському хуторі поблизу Борисполя під Києвом. Родина Чубинських належала до дворянського стану  (батько мав 90 десятин землі).  Навчався в Переяславському повітовому училищі, згодом — у другій Київській гімназії. Однак визначальний вплив на формування його світогляду мало навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету.

Студентські роки П. Чубинського припали на кінець 1850-х – початок 1860-х років. Після смерті Миколи І та поразки царської Росії в Кримській війні відбулася лібералізація російської суспільної думки. За визначенням Олександра Кістяківського, родича Чубинського, настав період, коли ідеї народолюбства та народовивчення були на стадії найвищого розвитку. Одночасно це був період чергової активізації українського руху після паузи, викликаної розгромом Кирило-Мефодіївського товариства.

У Петербурзі зібралася потужна українська громада: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський.  Молодий П. Чубинський потрапив до їх кола та захопився українською темою. Його хвилювали та надихали нові соціальні зміни в  суспільстві та національно-культурне відродження українців: відкриття українських недільних шкіл, початок видання українського журналу «Основа», поява наукових досліджень з історії, фольклору та етнографії України. У цей період Чубинський був активним дописувачем «Основи».

 Літні вакації студент проводив у Борисполі, де дивував сусідів-дворян своїм «хлопоманством»: розмовляв українською мовою, допомагав селянам у вирішенні юридичних питань, записував народні пісні, залюбки викладав у недільних школах. Такий стиль життя молодого Чубинського послужив праобразом інтелігента-народолюбця Павла Платоновича Чубаня в драмі Михайла Старицького «Не судилося». Старицький змалював образ героя — активного громадського діяча, агітатора, пропагандиста нових ідей, який рішуче та відверто критикує існуючі порядки, запозичивши всі ці якості в реальної особи. 

Готуючись посісти кафедру історії російських законів у Київському університеті, П. Чубинський вивчав взаємовпливи фольклору та звичаєвого права. Результатом його дослідження стала успішно захищена дисертація «Нарис народних юридичних звичаїв і понять із цивільного права в Малоросії».

Улітку 1861 року П. Чубинський із дипломом кандидата права повернувся до України. Він активно включився в роботу київської «Громади». На початку  осені 1862 року Павло Платонович  пише вірш «Ще не вмерла Україна»,  якому в майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном України. Поширився цей вірш серед українофільських гуртків миттєво.

Поштовхом до його написання стали відсутність нової української патріотичної пісні та випадок, коли на черговому зібранні  «Громади» друзі заспівали сербську народну пісню. Тема пригадування власного героїчного минулого, воскресіння колишньої слави була надзвичайно популярною серед слов’янських народів, які з різних причин втратили свою державність, але прагнули її відродження. На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» — польский гімн «Jeszcze Polska nie zginela». На той час він був дуже популярним серед народів, що боролися за незалежність. На мотив «Маршу Домбровського» словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слав’яни». Інша відома версія цієї пісні «Шуми, Марице» була складена болгарським поетом та стала гімном Болгарії в 1886–1944 роках.

Перша публікація вірша П. Чубинського відбулася у львівському журналі «Мета» 1863 року. Вірш звучав так:

Ще не вмерла Україна,

И слава, и воля!

Ще намъ, браття-молодці,

Усміхнеться доля!

Згинуть наші вороги,

Якъ роса на сонці;

Запануємъ, браття й ми

У своїй сторонці.

Душу, тіло ми пложимъ

За свою свободу

И покажемъ, що ми браття

Козацького роду.

Гей-гей, браття миле,

Нумо братися за діло!

Гей-гей пора встати,

Пора волю добувати!

Наливайко, Залізнякъ

И Тарас Трясило

Кличуть насъ изъ-за могилъ

На святеє діло.

Изгадаймо славну смерть

Лицарства-козацтва,

Щобъ не втратить марне намъ

Своєго юнацтва.

У 1865 році вірш було покладено на музику священиком і композитором  Михайлом Вербицьким, його слова дещо змінилися, він покоротшав, після чого став надзвичайно популярною, культовою піснею. За доби Української Народної Республіки пісню «Ще не вмерла Україна» виконували як  державний гімн.

Далеко не всі сьогодні знають, як багато особистого для Чубинського було в цьому вірші. Його життя виявилось коротким, драматичним і відданим боротьбі за Україну.

Діяльність громадівців одразу стала об’єктом пильної уваги з боку російської влади. З літа 1862 року нападки російської преси на українофільський рух стають системними. Особливо дістається йому від  редактора «Московських відомостей» М. Каткова. 1863 року імперська влада видає так званий Валуєвський указ, який забороняв українське друковане слово. «Основа» 1862 року припинила своє існування. На заслання потрапили М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський. 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Упродовж семи років заслання він змінив кілька місць служби, працював  секретарем Статистичного Комітету, а згодом отримав роботу чиновника з особливих доручень при губернаторові. Це дозволило йому провести польові дослідження Карелії, Архангельської губернії, Печорського краю. У своїх мандрах він дійшов до Уралу та виявив поклади кам’яного вугілля, нафти, горючих сланців. П. Чубинський організував дослідження стану хлібної торгівлі, льонарства в Північно-Двінському басейні, обґрунтував необхідність прокладення В’ятсько-Двінської дороги, провів перепис населення Архангельська, вивчав побут та звичаї карелів.

Авторитет дослідника-етнографа зробив П. Чубинського дійсним членом Російського географічного товариства (РГТ), віце-президентом якого був на той час легендарний П. Семенов-Тянь-Шанський. Він посприяв тому, щоб із молодого дослідника зняли поліційний нагляд, а незабаром «за зібрані різносторонні свідчення про північні губернії Росії» імператор нагородив П. Чубинського діамантовою каблучкою.

За дорученням РГТ у травні 1869 року Чубинський очолив етнографічно-статистичну експедицію до Південно-Західного краю, фактично Правобережної України. Об’їхавши протягом 1869–1890 років 54 повіти,  він зібрав великий етнографічний матеріал.

П. Чубинський писав, що намагався не випустити з поля зору ні одну зі сторін народного життя. Його цікавили легенди, загадки, приказки, ворожіння, народний календар, казки чарівні та побутові, весільні обряди, пісні побутові та обрядові, народні юридичні звичаї, етнографічно-статистичні дані, описи міст і сіл, інтер’єр житла, приготування та вживання їжі, одяг українців, євреїв і поляків, які проживали на цих землях. Багатющий фактичний матеріал, власні фольклорно-етнографічні дослідження та залучення порівняльного матеріалу зробили роботи П. Чубинського своєрідним енциклопедичним посібником із народної творчості.

У 1873 році праця експедиції була удостоєна золотої медалі Російського географічного товариства, у 1875-му — золотої медалі 2-го класу Міжнародного конгресу в Парижі, а в 1879-му — Російська академія наук нагородила П. Чубинського найвищою нагородою, на яку міг розраховувати вчений того часу — почесною Уварівською премією. 

13 лютого 1873 року в Києві відбулися установчі збори Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. На цей час  українофільська «Громада» відновила свою діяльність після арештів початку 60-х років. «Громада» перебрала у свої руки газету «Киевский телеграф», яка друкувала статті і російською, і українською мовами; купила друкарню, де видавали дешеві книжки для народу. Географічний осередок потрапив у її руки. Ф. Вовк пізніше згадував, що з 17-ти осіб, які були на першому засіданні, 10 чи 11 належали до «Громади». П. Чубинський був призначений виконавчим секретарем відділу й фактично керував його роботою. Згодом у відділенні працювало понад 100 осіб.  Протягом свого існування Південно-Західний відділ видав результати титанічної праці очолюваних П. Чубинським етнографічних експедицій. Це сім великих томів загальним обсягом понад 300 друкованих аркушів під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край, спорядженої Імператорським географічним товариством». Відділ провів 1874 року одноденний перепис населення Києва, який показав, що серед киян 74 % становили народжені в Україні, а 21 % — народжені в Росії. Відділ взяв активну участь у проведенні в Києві ІІІ Всеросійського археологічного з’їзду. Фактично відділ зробив серйозну заявку на роль всеукраїнського наукового центру — предтечі Української академії наук.

Активізація українофілів, їх легальна, відкрита діяльність у відділі географічного товариства не могла залишити в спокої антиукраїнські сили. Спочатку за громадівців взялася газета «Киевлянин», яку очолював відомий реакціонер В. Шульгін, а співробітником був М. Юзефович. Їм на допомогу прийшов М. Катков. На початку серпня 1875 року М. Юзефович направив шефу жандармів генералу Потапову донос на український рух. Він пропонував ліквідувати київський осередок українофільства, звести такі захисні мури, за які б він ні за яких обставин не проник. За вказівкою Олександра ІІ для вивчення справи українофілів була скликана спеціальна нарада під головуванням міністра внутрішніх справ Росії. Ця нарада сформулювала висновки «для пресечения украинофильской пропаганды», які складалися з 11-ти пунктів. Кожен із них починався імперативами «не допустить», «воспретить», «запретить газету», «усилить надзор», «очистить библиотеки», «обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей», «закрыть на неопределенный срок», «немедленно выслать из края». У дещо зміненому вигляді висновки були 18 травня 1876 року затверджені російським імператором Олександром ІІ у німецькому місті Емсі, де імператор на той час перебував. Цей документ, відомий як Емський указ, відіграв в історії України зловісну роль. Прямою дією указу стали ліквідація Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, закриття «Киевского телеграфа», заборона друкування в межах Росії будь-яких оригінальних чи перекладних книжок українською мовою. Були заборонено навіть українські тексти під нотами, а також ввозити українські книжки з-за кордону. «Диявольська то була думка поставити під заборону саме українське слово..., — писав О. Лотоцький, — Сим політичний рівень української думки принижено та зріст її здержано». Емський указ діяв майже 30 років, його дію скасувала революція 1905–1907 років. Це був безпрецедентний репресивний захід, лише заборонами слова не обійшлося. Правда кадрові нагінки не були аж надто суворими. Неблагонадійними на території Київської шкільної округи визнали 8 викладачів, 5-ом із них запропонували змінити місце роботи та виїхати за межі України. Лідера київських громадівців М. Драгоманова позбавили права викладання, він змушений був податися за кордон, а П.Чубинському дозволили жити в Санкт-П


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Україна в 70-90 рр. XIX ст. Реферат
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Закон України,,Про охорону навколишнього середовища ''
downloads -> Конспект уроку Національні парки Африки. Стихійні явища природи. Екологічні проблеми
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> «Україна і Африка»
downloads -> Не згасає вогонь у розумних очах
downloads -> Наказ №257 Про затвердження програм гурткової роботи
downloads -> Різноманітність тварин у природі


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка