Аналіз творчрості Володимира Винниченка



Скачати 438.17 Kb.
Дата конвертації10.02.2018
Розмір438.17 Kb.

Аналіз творчрості Володимира Винниченка.



Зміст

Вступ    3

Розділ І. Грані таланту Володимира Винниченка    5
1.1.    Життєвий і творчий шлях Винниченка прозаїка і драматурга    5
1.2.    Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка.    24

Розділ ІІ. Показ образів у оповіданні В. Володимира Винниченка    «Солдатики»    36


2.1. Постать нового лiдера мас (за оповiданням Володимира               Винниченка "Солдатики!")    36
2.2. Показ прозрiння селян i солдатiв як нової полiтичної сили                            (за оповiданням Володимира Винниченка "Солдатики!")    37

Висновки    40

Список використаної літератури:    42

Вступ


Після проголошення України незалежною державою в українській літературі почало з’являтися багато нових імен. Одним із них є ім’я Володимира Кириловича Винниченка. Ще в 1909 році Михайло Коцюбинський писав: “Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Знов Винниченка. [25;7] ” Іван Франко по праву вважав Винниченка “найяскравішим з талантів-початківців”. Леся Українка писала про молодого Винниченка: “Безталанний не може випадково виявити те, чого у нього нема. Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”.[25;9]
 
Понад п’ятдесят років нас переконували, що ми не маємо цього генія. Та “все повертається на круги своя”... І сьогодні ми переконуємося в цьому. Адже після тривалого забуття ім’я Володимира Винниченка, його творча спадщина знову привертають до себе увагу.
Поступово п’єси Винниченка завойовують глядачів України. Його твори заносять до шкільних програм з української літератури, політичну і громадську діяльність вивчають на уроках з історії України.
Уявлення пор літературну творчість Винниченка буде не повним, якщо не прочитати його оповідань про дітей і для дітей, не визначити їхнє місце в літературній спадщині письменника. З любов’ю, на повну силу свого таланту писав по  дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі помисли серця.
При дослідженні теми на шої курсової роботи «Мала проза Володимира Винниченко» нами було використано чимало публікацій, зокрема, таких авторів, як Володимир Панченко, Олена Гнідан, Микола Жулинський, Григорій Костюк, Людмила Дем'янівська, Сергій Єфремов та інших.
Мета нашої дипломної роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу наукової та методичної літератури дослідити життєвий та творчий шлях Володимира Винниченка, показати методику вивчення дитячих оповідань на уроках позакласного читання та в позаурочний час.
При написанні дипломної роботи ми використовували такі методи і прийоми дослідження, як метод вибору, аналізу і синтезу, метод зіставлення і порівняння.
Завдання:
1.    Проаналізувати художні твори Володимира Винниченка;
2.    Визначити найефективніші методи та прийоми їх вивчення в школі;
3.    З’ясувати той величезний психологічний та естетичний вплив, який справляють твори Винниченка на читачів.

Розділ І. Грані таланту Володимира Винниченка


1.1.    Життєвий і творчий шлях Винниченка прозаїка і драматурга

Півстоліття штучного забуття імені Винниченка зробили свою лиху справу: сьогодні розповідь про його творчу спадщину доводиться розпочинати, по суті, з відповіді на питання, яке Юрій Тищенко (соратник Володимира Винниченка по політичній роботі, видавець різних українських часописів) 1917 року виніс у назву брошури: “Хто такий Винниченко?” Полярність суджень про цю людину просто ошелешує. “Літературний геній України, письменник, який стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської...”, “Великий Партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді...”,  “Український буржуазний націоналіст, старий вовк української контрреволюції...”, “Художник, розіп’ятий на хресті політики...”


В усьому цьому різнобої розібратися нелегко. Але – необхідно. Тому доводиться починати, як казали древні, ab ovo, що в перекладі з латинської означає “з самого початку”.
Перегорнемо сторінки життєпису Володимира Винниченка. Для цього треба перекинутися уявою в 1880 рік, на одну з вулиць повітового міста Єлисаветграда колишньої неосяжної Херсонської губернії. Саме тут 16 липня (28 липня за н. Ст.) і народився Володимир Винниченко. Батько, кирило Васильович, безземельний селянин, був наймитом при економії поміщика Бодіско. Мати, Докія Павленко, від першого шлюбу вже мала трьох дітей – Андрія, Василя, Марію.
Отже, Винниченко з’явився на світ і зростав на півдні України. В той час це місце було зіткненням двох стихій – молодої індустрії, могутньої цивілізації і гарячого козацького духу, що витав над безмежними просторами. Хлопця оточував строкатий світ, і враження дитинства виявились настільки сильними, що пізніше він так напише: “Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить “в степах?” Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у великий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, трохи підкусить, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо “гей!” і знов собі поважно піде уперед...
А навкруги теплий степ та могили, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругами плавають шуліки; часами, як по дроту, в ярок спуститься чорногуз, м’яко, поважно, не хапаючись. Там нема хапливості. Там кожний знає, що скільки не хапайся буде небо, та степ, та могили. І тому чоловік собі йде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті приїжджає туди, куди йому  треба.
Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя.” [7; 125]
Мабуть, із тих безкраїх степових обріїв черпав Володимир Винниченко велич духу і силу таланту.
Дитинство Володимира Винниченка частково можна відтворити з розповідей матері письменника. Йдеться в них про найбільш ранню пору в житті Винниченка – його перші нахили, пригоди, ігри, оточення. Ось, скажімо, опис родинного “гнізда” Винниченків: “Маленька хата, власна, в якій жила родина, на нижній вулиці, у Єлисаветграді, й де народився Володимир, мала двір і садок. У дворі були будівлі, маленький павільйон, в якому жили дві єврейські родини з дітьми, і стояв амбар, де зсипався хліб та тримався коник Мальчик. Були дві собаки: Жулька і Кадон”. [8; 14]
Неподалік від батьківського будинку – річка Інгул, вали старої фортеці, великий міський сад. Улюблені місця дитячих розваг та ігор. “Грали в ґудзики, цурки, запускали голубів, купалися в Інгулі, шукали пташині гнізда й скарби, каталися на ковзанах. Деякі з тих розваг були досить ризиковані.
Перепливаючи якось із дорослими широкий ставок, Володимир ледь не втопився, але був урятований старшими. Іншого разу мчав верхи на коні попереду табуна – кінь злякався чогось, скинув малого вершника. Пощастило: коні, пролітаючи степом, не зачепили хлопчика копитами. Ще якось була подорож на ковзанах по льоду річки аж до Новомиргорода – це кілометрів сорок, не менше.” [26; 144]
Дещо із скарбниці спогадів пор власне дитинство згодом відіб’ється і на сторінках прозових творів Володимира Винниченка. Оповіді його матері, зафіксовані Розалією Яківною Винниченко, дають підстави припустити, що в пору свого отроцтва Володимир був схожий на ... Федька - халамидника з однойменного оповідання, написаного Винниченком десь у 30-літньому віці.
Чимось він виділявся з-посеред своїх ровесників. Мав надзвичайно чітку пам’ять. Рано навчився читати, - сталося це непомітно для його рідних. Можливо, що першим “букварем” для цього були принесені братом Андрієм (робітником друкарні) афіші, з яких він граючись, вирізав літери і клеїв на стінку, питаючись у дорослих, що то за буква.
Сусідських дітей “тримав ... трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий.” [8;14]
Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях, правдолюбцем.
Такий портрет великою мірою збігається з рисами того характеру, який постає на сторінках оповідання “Федько – халамидник”. Сумлінний краєзнавець знайде в цьому творі чимало елисаветградських прикмет. Річка неподалік від будинку, де мешкає родина Федька; базарний місток, що весною зносить крига; паровий млин, з-за якого “сонце хитро виглядає”, церква – все це поставало й перед очима малого Володимира Винниченка, коли він біг на берег Інгулу зі своєї Солдатської вулиці. Не випадкова й така деталь: батько Федька працює в міській друкарня – ми вже знаємо, що працівником друкарні був старший брат Володимира Винниченка.
А головне – сам Федько, хлопчик із числа тих, про кого кажуть: заводій, ватажок, шибеник. “Спокій був його ворогом”, - у цьому, читаючи оповідання, можна переконатися багато разів. Федько теж тримає своїх ровесників “трохи в терорі”. То відбере в них паперового змія, щоб подражнити хлопців, то спокушає ризикованими забавами ніжного й смирного Толю (сина хазяїна будинку, де батьки Федька знімають квартиру), то поб’ється з кимось...
Деякі подробиці, що стосуються Федькових звичок, зустрічаються і в спогадах про Володимира Винниченка, - тим самим підтверджується їхня достеменність. Федько сидить у себе на воротях, як “Соловей – Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. У тій скриньці й засада Федька.” Це – з оповідання про “халамидника”.
А ось рядок із спогадів, що виглядають як коментар до цитованого фрагмента: “над ворітьми подвір’я була дерев’яна скриня, в якій любив сидіти малий та слідкувати за тим, що робилося навкруги, не будучи помічений ніким. І коли хтось із дітей вертався з чимось їстівним, за чим посилала чужа мати, то малий Володимир, граючись у Солов’я – Розбійника, зненацька вистрибував зі своєї схованки й вимагав данини. Він ніколи не забирав усього, а тільки невелику частину. І це не від жадності до ласощів, але для того, щоб показати свою силу, владність. Коли бідний данник починав плакати, Соловей Розбійник вертав йому відібране, давав потиличника й відпускав.” [8;15]
І разом з тим, цей “Соловей – Розбійник” – Федько – надзвичайно приваблює своєю гордою вдачею, великодушністю, готовністю в скрутну хвилину махнути рукою на себе самого заради товаришів, яких він “не любить видавати”. Або, згадаймо, з якою гідністю приймає він тяжку батькову кару за свої більші й менші гріхи. Федько, пише автор, “не як всі діти поводиться”. В його характері й справді є щось неординарне. Відчайдушність, зухвалий виклик, загальноприйнятим звичаям і звичкам (внаслідок чого оточення сприймає його як “жахливу дитину”), правдолюбство, якась зворушлива людяність, що криється за екстравагантними вчинками...
Читача оповідання може вразити Федькова мати: якимось холодом віє від її постаті, від слів, які вона кидає синові. Зрозуміло, що вона боїться злої волі хазяїна будинку, який будь-коли може вигнати помешканців з квартири, але все-таки...”Мужиченя”, “мурло ти репане”, “з свинопасами тобі гратися а не з благородними дітьми”... А до всіх цих прокльонів ще й невдоволення тим, що батько б’є Федька, явно жаліючи малого. Чи не правда, перед нами образ, який виламується з традиційного ряду (якщо мати на увазі те, як любовно змальовано матерів Кармелюка, Чіпки, “маленького грішника” Дмитрика у відомих творах Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського). Що все це означає, коли йдеться про твір, у якому стільки автобіографічних рис? Хтозна. [26; 146]
Навчатися Володимира віддали до народної школи. Шкільні премудрості виявилися для нього нескладними. “Будучи од природи до всього цікавим, а до того ще й талановитим, без особливих труднощів йде він першим учнем протягом всього часу вчення в школі. Се до певної міри рішило його долю й на будуче. На його здібності звернула увагу учителька народної школи і порадила батькам не лишати хлопця без дальшої освіти, а оддати його на науки в якусь середню школу.” [26;146]
Так Володимир невдовзі переступив поріг Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Єлисаветградська чоловіча гімназія була одним з кращих освітніх осередків краю. Разом з іншими учнями Володимир Винниченко вивчав тут закон божий, російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку мови, історію, географію, фізику, логіку, космографію, ходив на уроки гімнастики й співів. Серед викладачів, які навчали цих предметів, були талановиті педагоги: математик К. Ю. Кеплеєвич, латиніст П. Д. Дубняков, викладач російської словесності М. П. Крижанівський.
Можливо, бігаючи до народної школи, на вулицях біля Інгулу зустрічав малий Володимир тодішніх єлисаветградських українофілів, у діяльності яких виявляла себе народна стихія цього степового краю на півночі Херсонщини.
Стихія та захоплювала і його. Зневага до українського, презирство до мужицького викликали в нього протест. На все життя запам’ятав, як григорівський поміщик Бодіско бив батька. Одному своєму героєві Винниченко згодом віддасть слова, які міг би сказати про себе самого: “Я був хворобливо вразливий на критику, на глум з себе.” Володимирові не раз зауважували, маючи на увазі його простий одяг і українську мову, а він тій зверхності кидав свій напівхлоп'ячий виклик.
Документа про закінчення Єлисаветградської гімназії Володимиру Винниченко не видали.
Про роки навчання в гімназії у Володимира Винниченка залишилися недобрі спомини. Цікаво, що й герої Винниченкові згадують свою гімназійну пору без особливого пієтету. Провалені іспити, непорозуміння з адміністрацією, незавершене навчання...
Історію цього протистояння Ю. Тищенко подає в дещо “героїзованому” ключі. “Свідомо чи несвідомо, Винниченко гостро ставав в оборону свого мужицького походження і фізично і поводженням. Він навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою як з товаришами-гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання; чому ж так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється чи висміюється. Вже тоді склалася і та думка, що це вороги народу. Цю думку ще більше стверджували гімназіальні вчителі, що просто таки переслідували його за мужицтво. Вже в другому класі Володимир Винниченко побачив, що з тієї боротьби він не може вийти переможцем. Він мусив або скоритись, відректись од своєї мови, перевернутись на пана, або ж кинути гімназію. Завзятість дитяча не дозволила йому зробити першого, і він залишив науки і ждав, що його увільнять зовсім. Але його залишили на другий рік. Під впливом батька і брата він лишився надалі в гімназії. [10.8]
Почалися роки завзятої боротьби за свої права з учительством. Що далі, то боротьба поширюється, і вже в середніх класах гімназії Володимир Винниченко з кращими товаришами по гімназії, що переходять на його бік і під його вплив, закладає гурток, який починає боротьбу за людські права свої, як і того, щоб виступити серед народу і розкрити йому очі на всі кривди, які йому чинять пануючі класи, та повести до боротьби за кращу долю. Так йшло до кінця сьомого класу. В сей же час назріває у Володимира Винниченка сила непорозумінь із начальством. І після великої суперечки він ставить ультиматум: щоб йому видали свідоцтво, що він скінчив сім класів гімназії, а також, щоб видали документи його без поміток, бо в ті часи начальство, увільняючи учня, робило часто такі помітки на документах, що хлопцеві далі вже не було змоги вчитись.
Начальство, бачачи вплив Володимира Винниченка на учнів і щоб позбавитись його, згодилось на таку умову. [26; 145]
Але потрібно було подовжувати навчання. За документом про освіту Володимир Винниченко подався в містечко Златопіль, розташоване не межі Київської і Херсонської губерній. Володимир складає екстерном іспити у Златопільській гімназії, - затяжний гімназійний сюжет прийшов, таким чином, до благополучного завершення.
За свідченням Ю. Тищенка, літо цього року Винниченко провів у мандрах. Вже тоді пробуджувався його потяг до літературної творчості, який потребував життєвих вражень і знань. Стати на кілька місяців пілігримом Володимир вирішив, напевне, за прикладом Максима Горького: по його “ходіння по Русі” відомо тоді було багатьом, а після виходу в світ “Очерков и рассказов” (1898р) слава їх автора стрімко зростала. Твори популярного російського письменника, поза всяким сумнівом, входили до лектури молодого Володимира – пор це можна судити з його ранніх новел, на яких явно позначився горьківський вплив.
Але були в нього й інші захоплення. Читання поповнювалося творами Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного ; поруч у Єлисаветграді, жили й працювали на культурно-громадські ниві корифеї українського театру – М. Кропивницький, брати Тобілевичі... Відомі нам твори (поема “Софія”, новела “Народний діяч”) Володимир Винниченко писатиме, маючи за зразок “Катерину”, “Бурлачку”, повісті Панаса Мирного...
Перші літературні проби Володимира Винниченка відносяться до часу його навчання в Єлисаветградській гімназії (1899 рік, а то й раніше). В ту пору було, зокрема, написано поему “Софія” (пізніше назва “Повія”). Винниченко намагається зав’язати творчі контакти з редакцією львівського журналу “Літературно-науковий вісник”. Але заявив по себе письменник оповіданням “Сила і краса”: з нього, власне, й починається літературна біографія Володимира Винниченка.
Дев’ятнадцяте століття закінчилося. Український національно-культурний рух  на зламі століть різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і суто просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, які висувають демократичні гасла, заносять до програм ідею автономії України. Настає нова ера в житті майбутнього письменника.
Мандрівка по Україні утвердила бажання Винниченка  стати освіченим чоловіком. Блискуче витримав іспит в Златополі, він їде до Києва і вступає на юридичний факультет університету.
Молодість, сила, енергія, певний життєвий досвід не дозволяють студенту бути осторонь тих подій, які бурхливо несе ХХ століття. Він вступає до української студентської громади, стає членом місцевої організації Революційної української партії, веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки.
Через деякий час в романі “По-свій” Винниченко напише:
Ми революціонери, націоналісти,
жертвуємо спокоєм, молодістю,
Всім життям за ідею справедливості,
 
за бажання помогти ображеним
і знедоленим, ми такі гуманні
з людськістю, чому ми такі жорстокі
з одиницями, чому ми байдужі
до щастя, навіть нещастя,
до невеличкої скромної радості
найближчих свої товаришів? Невже
то правда, що щастя людськості
буде куплено стражданням людей? [26; 150]
Дивна  це пора в житті молодого Винниченка. Революційна пропаганда, арешти, тюрма, солдатські казарми – і водночас напружена, гарячкова літературна робот. “Університети життя” дають йому багатий матеріал для оповідань, які згодом здобудуться на захоплену оцінку Івана Франка (“Голота”, “На пристані”, “Раб краси”, “Темна сила”, “Моє останнє слово”, “Уміркований та щирий”, “Студент”, “Малорос-європеєць”, “Записна книжка” та ін.).
Війна 1914 року застала письменника в Україні. При його безпосередній участі засновується у Києві журнал “Дзвін”. Це був період великої творчої активності митця. Він пише романи “Заповіт батьків”, “Записки Кирпатого Мефістофеля”, “Хочу!”, “Божки”, “Чесність з собою”, “Рівновага”. Пробує свої сили і в драматургії. У творчому доробку митця не дилетантські п’єси, а драми, які йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів: “Щаблі життя”, “Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Мементо”, “Чужі люди”, “Брехня”, “Гріх”, “Закон”, “Співочі товариства”, “Панна Мара”, “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Пригвождені” та інші.
Збірка “Краса  сила”, “перший тріумф” за словами Івана Франка, мала гідне подовження – протягом подальшого літературного шляху поряд із драмами, романсами письменник звертався і до жанрів малої прози. Оповідання, повісті, новели становлять чи не найкращу частину творчого доробку Винниченка, яка отримала високу оцінку І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова  та здобула заслужену широку популярність серед читачів.
Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал  для розширення тематичних горизонтів.
Винниченко подібно дбайливому лікарю, тримав руку на пульсі життя. Теми, герої, ситуації його творів взяті з бурхливих років початку ХХ століття.
Руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту, народження і формування нової сили – пролетаріату, економічна криза тогочасного села, закликає до боротьби за волю народу, “щаблі життя”, психологія людини, “дисгармонії” в суспільстві і душах, “любов і ненависть, терпіння і помста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобод них часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезславлена біля воріт чужого, ситого, тугого переможця” – ось основний зміст оповідань, новел, повістей письменника.
Про що б не писав Винниченко: чи про гіркі поневіряння заробіток (“На пристані”) чи про жахливі картини у будинку божевільних (“Хвостаті”), чи по відкинутих на дно суспільства зайвих людей із пекельних “чорних кухонь України” (повість “Голота”), чи про тюремне існування політичних діячів і в’язнів (“Щось більше за нас”), чи про тяжкий шлях художника (повість “Олаф Стензок”), чи про злиденне життя емігрантів (“Тайна”), - на всьому лежить печать глибокого, жорсткого реалізму, тонкої психологізації, високої, справді, класичної художності.
Лаконічність, щирість, простота композиції, імпульсивність і динамічність розповіді, вміння вкласти важливу ідею і розмаїття подій у невеликі за розміром твори, широка панорама характерів, поглиблений психологічний аналіз – все це характерні ознаки художнього стилю Винниченка.
Винниченко – психолог викликав бурхливу реакцію критиків.  Одні називали його “лікарем людських душ”, інші гостро засуджували “колупання” в потаємних закутках найсокровеннішого.
Письменник устами героїв говорив пор те, що накипіло, що вистраждано. Думаючи над сенсом життя, примушував читачів захоплюватись прекрасним і не відвертатись від потворного, “збирати мед з будяків і троянд”. Тому персонажі Винниченкових творів не завжди зрозумілі до кінця, можна не погоджуватися з їхніми вчинками, але важко залишитися байдужими до них.
Манера його розповіді дуже своєрідна, без симпатій і антипатій автора, який володіє талантом строгого спостерігача і оповідача. Вміння подати оточення і події через сприймання героїв поставило Володимира Винниченка в один ряд із тими письменниками, пор яких І. Франко писав: “За своїми героями вони щезають зовсім, а, властиво, переносять себе в їх душі, змішують нас бачити світ і людей їх очима”. [17;132]
Винниченко добре знав життя і діяльність соціал-демократів. Він одним з перших в українській літературі зобразив цих людей, які боролись, йшли в тюрми, на каторгу, жертвували життям “во ім’я того, що так загально зветься народом”. “Студент”, “Моє останнє слово”, “Щось більше за нас”, “Ланцюг”, “Роботи!”, “Глум”, “Виривок з “Споминів”, “Таємність”, “Рабині справжнього”, “Записна книжка” – оповідання, для яких автор бере сюжети із життя українських революційних сил.
Великою заслугою Володимира Винниченка є те, що революціонери у його описах н ідеалізовані, не трафаретні, не шаблонні, а звичайні люди, нічим не прикрашені. Однаково правдиво і відверто йде мова про позитивні риси чи вади. І скрізь письменник торкається вічного болючого питання про співмірність громадського обов’язку і особистого життя.
Варто пригадати конфлікт між озвірілою від пожежі юрбою селян і студентом-олігархом (оповідання “Студент”), трагічний фінал, коли лише своєю смертю безіменний герой відкриває очі затурканому народу на їхніх справжніх ворогів.
Готовність поступитися найдорожчим заради революційних ідеалів бачимо й у Зіни з однойменного оповідання. Під загрозою життя її нареченого, який у в’язниці оголосив голодовку. Вона їде, щоб врятувати його, але на одній із станцій – страйк залізничників. Знаючи, що кожна година може стати фатальною для Антипа, вона, ні хвилини не вагаючись, стає на бік робітників, допомагає їм, вселяє віру в перемогу.
Подібний героїзм зустрічаємо і в оповіданнях “Талісман”. В’язні готують втечу і лише “найменший, найпослідніший чоловік” Піня готовий кинутися на вартового і ціною власного життя забезпечити товаришам шлях на волю.
Такі люди “мали у грудях червоні пекучі жарини”, згорали у вогні боротьби, запалюючи полум’я віри в серцях інших людей.
 
Не можна спокійно читати і про наймитів, на чиїх “обличчях видно нужду і горе”, які “повимокали від поту і сліз”, в яких “понадималися жили від праці”. Яскравим прикладом цьому є повість “Голота”.
Біль і співчуття викликають і оповідання про заробітчан, яких “випихає із себе село”, котрі “більше потрібні йому” (“Біля машини”, “Раб краси”, “Хто ворог?”, “На пристані”), з особливою увагою автор зупиняється на долі таких людей.
“Страшний голос нужди” і залізна рука голоду штовхає нещасних до злочину, до втрати людської гідності. Оповідання “Голод”: троє селян, доведених злиднями до відчаю, намагаються вкрасти на залізниці зерно. Опухлі з голоду “еспорпіятори” потрапляють до рук жандарма та п’яних офіцерів, які вирішили влаштувати собі “розвагу” – і односельці за панські гроші б’ють один одного.
Такі картини – вирок тим, хто знущається і висотує жили з людей, перетворюючи їх на рабів.
У “Щоденнику” Винниченко згадує, що “з дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту “він став ненависником соціального визиску” і “Бодісок усякого ґатунку”. [17; 134]
Винниченко зриває маску з ліберального панства, показує його підступність, ханжість і реакційну суть.
“Прозаїк з божої ласки”, як називали Винниченка, мав ще й неабиякий хист драматурга.
 
Мабуть найвлучніше з тогочасної критики Винниченка – драматурга оцінив Г. Хоткевич: “Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне”. [17; 141]. У драмах Винниченка – вся Україна, але його думки виходять далеко за межі національного. І як прозаїк, і як драматург він був серед тих митців, які прагнули піднести національну культуру до найвищого світового рівня.
Як драматург Володимир Винниченко працював невтомно (понад 20 п’єс за 23 роки творчості), звертаючись до нових тем і проблем, не освоєних ще українським театром і з’ясовуючи їх новою драматургічною мовою.
Вже з 1909 року п’єси Винниченка були у репертуарі українських і російських театрів, а згодом “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Брехня”, “Гріх”, довгий час не сходили зі сцени Берліна, Дрездена, Лейпцига, Рима.
А на батьківщині письменника з усього творчого доробку саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення і гордості, “що в особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену”, до повного заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового українського театру. Одні відчували, що п’єси Винниченка “відкривали ХХ вік” української драматургії, а інші вбачали у цих же п’єсах лише “копирсання у психіці”.
Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завіс, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.
Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.
Особливе місце серед драматичних творів Володимира Винниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.
Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.
Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином; полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з немовлям”.
Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія під питанням.
Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати, риси певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння…
Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все. Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.
У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.
Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.
Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, “розшифрувати код” до кінця. Тому, ми переконані, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне своє сприйняття їх.
Революція 1917 року. Винниченко разом з Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та  головою їх генерального секретаріату – автономного уряду України, а з 1918 по 1919 рік очолює Директорію.
“Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи власною самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі свобод і прав суверенної нації [15; 123].
Легкого, спокійного життя не мав Винниченко. Від банальних дрібниць (купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти суєт (прийом представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами, переговори з робітничими і солдатськими депутаціями; вислуховування скарг, безкінечні урядові засідання); телефонних та письмових погроз розправитися за “баламутство єдиного руського народу українством” аж до чотирьох Універсалів – така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Падаючи від знемоги, “прокручуючи” в пам’яті події дня, Винниченко часто запитував себе: “Яка сила керує цими діями? Честолюбність? Бажання здаватися цінним, найкращим в очах інших? Чи розбурханий до екстазу, до самозабуття інстинкт, ота таємна величезна керівна сила, що керує людськістю, не потребуючи для того ні свідомості людей, ні бажання їх на те? Чи фізіологічна, заложена в нервах любов до того, з чим росло моє дитинство, що плекала моя юнацька думка, що прокладало в мозку моєму глибокі, нестираючі сліди?” [10;19].
Однозначної відповіді Винниченко не мав. Може, одна з цих сил, а може, й усі разом? Та одне він знав твердо: свободу – скарб, до якого тяглася душа довгих поколінь, неодмінно треба брати. “Розбито двері страшних марних льохів. У тих льохах віками ховалось наше золото. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро? Чи є стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?” [10;20].
Знову сумніви, тривога, сором: а якщо не піднесемо? Якщо знову доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності – тяжка і страшна річ. Потрібно надлюдських зусиль, відчаю, гніву і сміху, щоб закласти підвали будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки.
Володимир Винниченко, для якого свобода і щастя народу України були його власними свободою щастям. Робив усе, що міг, не шкодуючи сил. У “Щоденнику” (книга 8, запис від 14.Х.1919) він пише, що готовий “на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття”. [17;129]
Зрозуміло, що в буремні роки муза письменника мусила поступитись місцем політиці: 1918 року з’явилась у світ драма “Між двох сил”, а в еміграції у Відні протягом року він пише тритомну працю “Відродження нації”, яку з повним правом можна називати най об’єктивнішим дзеркалом тих подій.
В лютому 1925 року Володимир Кирилович і Розалія Яківна переїхали до Парижа. У багатолюдному Парижі, що як і Прага, в ті роки був одним із найбільших осередків української еміграції, Винниченко вочевидь почувався самотньо. Мав непростий характер, та й від “емігрантської богині – дріб’язкової пльотниці, дрібно жорстокої, уїдливої злої баби” (як висловився письменник у своєму “Щоденнику”) хотілося втекти подалі.
В цей час Винниченко інтенсивно обдумує й формує нові для себе філософсько-етичні принципи. Його цікавлять Епікур і Вольтер, філософи Гюйо й Пуанкаре, психологи Вундт і Лебоне. Винниченка все більше захоплюють проекти влаштування життя на засадах гармонії. Він пише трактати “Щастя” і “Листи до юнака”, в яких обґрунтовує принципи простоти й природності людського життя. Винниченко приймає як аксіому погляд, що людство прагне щастя. Він стверджує: “Єдине, що маємо право констатувати з абсолютною певністю, це ж що не зважаючи на всякі наші теоретичні розходження, ми всі (хочемо того, чи не хочемо) мусимо підлягати законові прагнення щастя.” [20; 141]
Ми не кажемо: щастя є багатство, слава, чеснота, кохання, обов’язок, родина, нірвана, себто володіння якоюсь однією чи навіть кількома цінностями – силами. Ні матеріальні, ні духовні цінності, ні кожна зокрема, ні навіть усі вкупі ще не дають довгої постійної радості життя, себто щастя. Маючи і багатство, і славу, і здоров’я, і чесноти, і владу, і все, що хоч, маючи часом і великі насолоди від них, щастя все ж таки можна не мати, і можна бути навіть нещасним. Життя повне доказів цьому. Чого ж воно так? Того, що ніяких людських, моральних твердих, а надто вічних цінностей немає. Добро і зло, як хвилі на воді, переливаються одне в друге. Те, що тільки що було добром, через хвилину стає злом. Що для одного щастя, те для іншого дурниця. Іншими словами, будь-яка людська моральна цінність є відносна. Отже, шукати такої абсолютної речі, як щастя, треба в чомусь постійному, надійному. А таким є закон погодженого взаємовідношення елементів буття. Себто: хоч би які зміни не відбувалися в речах, в наших цінностях, чи то фізичних, чи духовних, взаємовідношення між цими речами залишається постійним, вічним, як вічні закони природи на землі. Багатство, сила, здоров’я, кохання окремо, ні навіть усі разом, коли вони не погоджені з собою, щастя не дають. Тільки дійова рівновага цих цінностей та погодженість їх між собою та з силами назовні нас дає той стан, який ми можемо з цілковитим правом назвати щастям. [20;143]
Тяжкі часи настали для Винниченка. Його п’єси зійшли зі сцен театрів, на Україні більше не видавали його творів, а ті, що були видані раніше, вилучалися з бібліотек.
Зрештою Винниченко знаходить на березі Середземного моря, за тисячу кілометрів від Парижа, напівзруйновану ферму, купує її і переїздить з Розалією Яківною на нове місце. Сімнадцять років у Мужені, у “Закутку” (так письменник назвав свою садибу) – особлива доба в його долі. Все болючіше відчувається ізольованість і покинутість. Настає рішуча переоцінка суспільних, моральних і політичних цінностей.
Винниченко зневіряється в можливості хірургічними засобами зміцнити суспільні стосунки і наблизити людей до щастя. Революції залишають в історії людства кривавий слід. Протистояння ж між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом набуває таких форм, що це починає загрожувати знищенням самої цивілізації. Як вийти з цього глухого кута? Ось головне питання, над яким замислився муж енський самітник і дивак Володимир Винниченко. Шукаючи відповіді, він обдумував свої проекти майбутнього гармонійного життя. “Найкращою дитиною своєю” називав Винниченко велику, в двох томах, філософсько-соціальну працю “Конкордизм”. Конкорд – по-французьки означає ”злагода”, “примирення”.
Винниченкова праця здебільшого зосереджена на двох засадах того, як зробити людство щасливим. Він пропонує нове роззброєння всіх націй світу. Далі закликає народи світу прийняти нову форму соціальних відносин, яку він називає “колектократією”  (дослівно – влада колективу). Лише усунення будь-яких форм найманої праці може забезпечити остаточне усунення загрози війни.
Ідеї конкордизму пронизують твори, написані в Мужені: “Нова заповідь”, “Вічний імператив”, “Слово за тобою, Сталіне!”, “Лепрозорій”.
Роки війни – мертві роки для Винниченка – письменника. Безконечна туга за Україною, тяжка праця на городі, постійне відчуття голоду...
“Війнуло сьогодні Україною, від якогось оповідання в “Червоному шляху”, який переглядаю. Заболіла вся душа; таким ниючим, ридаючим болем заболіла, що аж сама похолола від страху й здивування. Коли б за один тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти пішки, з захватом згодився б. І пішли б ми удвох, і яке було б щастя!” [15; 103]
Втіхою для Винниченка був живопис. Навдивовижу щедро обдарована людина, Володимир Кирилович для повного самовираження, чи навпаки, в якісь внутрішньо критичні стани, для втечі від себе – літератора й політика, - відчував потребу в спілкуванні ще з однією Музою.
Власне і в письменницькій манері Винниченка можна помітити гостре око художника, яке давало змогу кількома штрихами, “маленькими рисочками”, які найчастіше розкидані по всьому твору, влучно і лаконічно змалювати людину.
Він освоював досвід європейського модернізму, захоплювався Пікассо, який довгий час мешкав тут же, в Мужені, Браком й Матіссом.
Спадщина Винниченка - художника складає близько сотні картин – пейзажів, натюрмортів, портретів і акварелей. Палітри і пензля він не покидав до самої смерті...
Самотність і старість все частіше нагадували про себе. Якось Винниченко занотував у “Щоденнику”: “Вночі, лежачи  без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання: а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед, самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немовби ставляться прихильно до тебе (та й то виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе...). а матеріально ти ще самотніший: ти на кінці твого життя  сушиш собі голову, чим ти будеш жити? Тепер ти вже думаєш, що треба продавати “Закуток”, щоб мати що їсти... Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація що ж? А ті її “вірні сини”, яких в еміграції до двох мільйонів, як же вони дивляться на те, що їхній “найбільший письменник”, “літературний геній України”, “гордість українського народу”, як деякі звуть його, що він клопочеться про те, щоб його прийняли в притулок для старих і калік? А їм що од того? Хай собі йде, куди хоче.” [18; 3]
Такий складний і суперечливий шлях революціонера соціаліста Винниченка. Безперечно, він позначився і на його творчості, яка в переважній своїй частині стала визначним надбанням, однією з вершин української літератури першої половини ХХ століття.

1.2.    Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка.


Як свідчить “Щоденник” Володимира Винниченка, письменник, остаточно відмовившись від спроб повернення на Україну заглиблюється у творчі пошуки, спостереження, переживаючи справжній творчий злет у 1921-1930 роках. Він із новим зацікавленням занурюється в проблеми філософії, етики, естетики, моралі, що мало значний вплив на твори, що були написані в цей час, зокрема, збірка “Намисто” (1921-1928).
У записі від 18 жовтня 1941 року Володимир Винниченко, накреслюючи творчі плани, зауваження, що не збирається зупинятися на “одному разку “Намиста”, а планує створити ще дві такі збірки. Але цим планом не судилося здійснитися. Як пише Г. Костюк, було створено ще два оповідання: “Стелися, барвінку, низенько” та “Білесенька”, що мали ввійти до другого “разка”, але Винниченко потім уже до цих оповідань не повертався, і вони лишилися ненадруковані в архіві письменника. А які причини перешкодили Винниченкові продовжити цю роботу, можна лише здогадуватися. Можливо, війна і тяжкі випробування, що випали на долю письменника під час окупації Франції, де він жив останні роки. Також, напевне, вплинуло і підкреслено байдуже та вороже ставлення до його творчості як з боку радянських українських критиків, так і представників української діаспори.
Збірка “Намисто” вирізняється тим, що її основу складають оповідання, назви яким дали народні пісні, кожна з яких тісно переплетена з тканиною твору. Народна пісня відіграє надзвичайно важливу роль у побутові оповідання, хоча використовує її Володимир Винниченко оригінально і по-новаторськи. Письменник відштовхує від традицій етнографічно-побутового реалізму, де пісня використовувалась більше як декоративна деталь, просто як символ українця; де вся тканина твору пронизана прямо запозиченою фольклорною символікою. В етнографічно-побутових творах часто використовувалася не сама пісня, а пісенна символіка й поетика як засіб творення образу героя. Завдяки цьому образ набирав (що парадоксально для реалістичної літератури) рис узагальненості, конкретності, тобто виводився якийсь типовий образ, а не індивідуальний і неповторний персонаж. Було цілковито відсутнє зображення психологічного життя героїв – лише із зовнішніх учинків можна було здогадуватися про їх почуття й переживання.
У Винниченка ж навпаки. Пісня в оповіданнях збірки покликана саме відтінити індивідуальність персонажа, його психологічний світ. Народна пісня тісно переплетена з художньою тканиною твору, і на неї покладено безліч конкретних і практичних завдань. Зокрема, вона може служити тематичною основою твору – для прикладу візьмемо оповідання “Та немає гірш нікому...”, написане на мотив народної пісні, що дала йому назву, в якій ідеться про нещасливу долю сироти, якому скрізь дістається і нікому приголубити; і в оповіданні мова йде про долі двох хлопчиків-сиріт, про їхні поневіряння. Прикладом може служити також оповідання “За Сибіром сонце сходить...”, як народна пісня про благородного розбійника Кармелюка покликала за собою двох малих шибайголів, що теж вирішили стати розбійниками і рушити в мандри; як вони в комічному варіанті “повторили” славні подвиги Кармелюка, аж поки не зіткнулися із справжніми, неблагородними розбишаками, що примусили їх тікати додому.
Пісні “Гей, ти, бочечко”, “Ой випила, вихилила”, Гей, чи пан, чи пропав” дають змогу авторові яскравіше відтінити характери малих героїв, підкреслити їх безжурну й веселу вдачу, що за зовнішньою задирикуватістю і відчайдушністю ховає справжні скарби чистих почуттів: доброти, готовності прийти на допомогу, сміливості й відваги.
В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися...” пісня додає нові штрихи до образу другорядного персонажа Корчуна, що зображується через сприйняття хлопчака Зіня. Пісня відтіняє позитивні риси в портреті розбишаки й халамидника, виявляючи його безжурну широку натуру, додає в очах малого хлопця йому рис романтичної розбійницької величі, віє духом волі і простору.
В оповіданні “Гей, не спиться...” однойменна пісня з’являється в моменти особливої напруженості й небезпеки, допомагаючи розкрити психологічний стан – тривоги, сильного хвилювання, очікування, нетерпіння, що їх переживають герої, коли їх і справді “сон не бере”.
Загалом, народна пісня дає змогу письменнику більшою мірою відтворити тонкощі психологічного життя героя без зайвих описів і надмірної деталізації.
Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова, що він вкладає їх в уста художника Олафа Стефензона з однойменного оповідання, де він засуджує об’єктивно-протокольну манеру письма: “це мистецтво не людей, а якихось вчених псів... вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.” [22; 1]
Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення.
Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.
Характерна для неоромантизму спроба відродити героїчне начало в літературі, прагнення до ідеалу – у Винниченкових оповіданнях в основі сюжету завжди якийсь драматичний складний епізод з життя героя, що вимагає від нього надзвичайних вчинків, уміння йти на самопожертву, приймати відповідні рішення.
Наприклад, в оповіданні “Ой випила, вихилила...” дев’ятирічна героїня Ланка змальована в тяжкий для неї період – затяжна хвороба матері, злидні через її хворобу, необхідність виконувати всю домашню роботу – все це штовхає дівчинку на відчайдушний вчинок, за який вона може заробить відро, де хвора мати буде парити ногу, - відрізати ґудзик у генерала.
В оповіданні “Федько – халамидник” – шибайголова Федько зухвало катається на крижинах, що сунуть по річці, відважно кидається на порятунок боягуза Толі, що вирішив позмагатися з ним у сміливості, але попав у халепу.
Васько з оповідання “Бабусин подарунок” змушений був, закинувши карбованця, подарованого бабусею, у яр через дурну суперечку здійснити просто-таки карколомні подвиги, полізши у глибокий яр і витримавши справжній двобій із гадюкою, у чию нору закотився карбованець.
Двоє товаришів – Михась і Гаврик з оповідання “За Сибіром сонце сходить...” – теж сумують за героїчними подвигами і рушають на пошуки пригод.
Головною особливістю романтичного героїзму у збірці є саме його трактування – з точки зору дитини. Для дорослих ці вчинки й поривання можуть бути не те що не героїчними, а й просто безглуздими, шкідливими. Але Винниченко проникає  саме в дитячу психологію, показує бачення дитиною героїчного і романтики, але не коментує його.
Ще одна із засад неоромантизму – посилена особистість начала, виділення героя з юрби, але без протистояння їй, також зображення юрби не як безликої, багатоногої і багаторукої маси, а як об’єднання незалежних особистостей – також знайшло яскраве вираження у творчості Володимира Винниченка.
Для прикладу візьмемо оповідання “Ой випила, вихилила...” В ньому яскраво виділяється Ланка – своїм бурхливим, запальним характером, ранньою дорослістю, що раптово настала, коли мати тяжко захворіла: “та й уся вона тепер інша стала: така задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку її не докличешся”. [5; 63]
Але вона не протистоїть іншим персонажам – своїм товаришам, вона залюбки грається з ними у вільний час і завжди готова прийти їм на виручку.
Інші діти також окреслені бодай кількома штрихами, що підкреслюють їхню індивідуальність і допомагають створити цілісний образ: “Гришка – добрий і м’який, але дуже не любить бути у чомусь позаду інших. Тоді він стає не то сумний,   не   то   ображений  і  все  дивиться кудись убік, своїми сивими у жовтих віях очима.” [5; 67]
Або візьмемо оповідання “Бабусин подарунок” . тут теж виділяється головний герой Васько – упертий, рішучий хлопець, що нізащо не відступить від прийнятого рішення, переборовши навіть страх. Також приділяє увагу письменник і його оточенню – друзям – шибеникам, у кількох словах розкриваючи їхні напримітніші риси: Задьора – запальний і непосидючий, Микиша – добродушний і неповороткий, Посмітюха – слабосилий, єхидний, навіть підлуватий.
Що ж до прагнення неоромантиків відновити моральне здоров’я людини, то самий факт звернення до психології дитини яскраво свідчить, що не було воно чуже і для Володимира Винниченка. Адже саме в дитинстві формується характер людини, закладається фундамент її майбутнього. Тому саме дитинству присвячені найкращі сторінки творчості письменників нової хвилі – Коцюбинського, Стефаника, Лесі Українки, а також письменників, що творили пізніше, але зазнали впливу неоромантиків – Васильченка, Тесленка.
З любов’ю, на повну силу свого таланту писав про дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі порухи серця і Володимира Винниченка. Збірка “Намисто” увібрала в себе всі найкращі досягнення Винниченкової творчості і може вважатися однією з вершин майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі. Тут немає мотивів розчарованості в людях, як це ми помічаємо в його інших творах, де вони викликали зображення потворних, хворобливих явищ і характерів у творчості письменника, за що його неодноразово критикували.
Тематика Винниченкових творів про дітей дуже різноманітна, причому в одному оповіданні часто переплітаються кілька тем. Це і сирітство, і знедоленість дітей, як бідних так і багатих – “Кумедія з Костем”, “Віють вітри, віють буйні...”, “Та немає гірш нікому...”, “Гей, ти бочечко...”; формування характеру у нелегких випробуваннях – “Гей, не спиться...”, “Ой випила, вихилила...”, “Федько – халамидник” та інші.
Перед нами постають образи різних за віком, характером і становищем у суспільстві дітей. Якщо у Стефаника, Коцюбинського, Васильченка – це передусім селянська дитина, то у Винниченковій творчості з’являються нові герої – діти міських робітників, купців, панів, дрібних орендарів. Вони зображені у складних і багатоманітних, часом суперечливих стосунках як між собою, так і з дорослими. В цьому письменник ішов від правди і суперечливості самого життя. Тому й з’являється тема зворушливої дружби двох сиріт – панича і шевського попихача з оповідання “Та немає гірш нікому...”, що була і неможлива у творах соціально-побутового реалізму – адже ж це не типове, вони можуть бути тільки класовими ворогами. Так само як і палка любов байстрюка Кості до свого батька – поміщика з оповідання “Кумедія з Костем”. Володимир Винниченко намагався зобразити якраз незвичні, нетипові, хоча цілком реальні факти, що так характерно для романтизму; сильні почуття й переживання, складні і драматичні ситуації, в які потрапляють юні герої. У нього немає довгих описів, докладної біографії персонажів, надмірної деталізації їхньої зовнішності, одягу, побуту. Письменник вихоплює якийсь промовистий епізод, миттєве враження про життя героїв, наголошуючи, що це лише частковість, мить із життя, передаючи його динамізм, мінливість.
Розвиваючи тему, Володимир Винниченко використовує прийом поступового нагромадження думок, епізодів, вражень; зростає напруга дії, сягаючи свого піку в момент, коли відбувається подія, що найяскравішим світлом окреслює характер героя, його почуття, риси вдачі, моральні якості. Для прикладу можна взяти оповідання “Гей, ти, бочечко...” Зустрічається два Семени – Ґедзь і Комар, пастушки при панській худобі. Старший Семен Ґедзь вороже ставиться до Семена Комара, бо вважає, що той, кепкує, знущається з нього. Його недоброзичливе ставлення наростає, і він влаштовує різні капості товаришеві та його бабусі. Врешті вирішує підставити його так, щоб хлопець дістав покару від пана за недбайливість. Але випадково підслуховує розмову Комара з бабусею, у якій той захоплюється старшим Семеном, вважає його за приклад, гідний наслідування, перевертає все в душі шибеника. Картаючи себе за підлість, він вирішує прийняти на себе неминуче покарання. Але каяття винагороджується: хлопці обдурюють жорстокого хазяїна, і після цього все змінюється в їхніх стосунках.
Характерною особливістю Винниченкових творів є те, що персонажі у нього з’являються уже сформованими, а характер їх вимальовується поступово, проявляється в поведінці, рішеннях, вчинках. Слід відзначити, що переважає не пряма авторська оцінка та аналіз, а враження самих героїв, їх спостереження. Автор ніби розчиняється в своїх персонажах, примішує читача дивитися на світ їхніми очима і міркувати їхніми думками.
В образах дітей, створених Володимиром Винниченком, є багато спільного з образами дітей у творах інших українських письменників, і в той же час у них є чимало відмінних рис – ці образи вирізняються оригінальністю й самобутністю. Це можна дослідити, порівнявши твори Володимира Винниченка з творчістю деяких його попередників і сучасників, що теж зверталися до дитячої теми – зокрема В. Стефаника, М. Коцюбинського, Б. Грінченка.
Дитячий світ у Винниченкових творах тісно переплітається зі світом дорослих. Дорослі турботи й нещастя часто вриваються в безтурботні дитячі ігри, примушуючи дітей міркувати і діяти по-дорослому, брати на себе велику відповідальність. Всі бурхливі події напередодні революції переходять через дитячий світ і подаються в дитячому сприйнятті.
Наприклад, близнята Івашко та Любка з дилогії Володимира Винниченка “Гей, не спиться...” та “Гей, чи пан, чи пропав...” перебувають у вирі бурхливих подій: спершу таємні сходки в них на квартирі із загадковими для них розмовами, де навіть вживають такі слова, що їх малі школярі не можуть вимовити; далі страйк на заводі, арешти і втеча в’язнів, яку вони готують нарівні з дорослими. Діти розуміють, що арештованих треба врятувати, навіть поступившись своєю мрією про голубник, адже серед них – їхній дядько. Саме він за допомогою казки намагається їм пояснити суть подій, що відбуваються навколо. Але хоч близнята й розуміють усю серйозність завдання, на яке вони самі напросилися, вони все одно лишаються дітьми. Небезпеки, романтичні нічні пригоди приваблюють їх, і Івашко розробляє зухвалий план, який можуть вигадати і здійснити тільки такі шибеники, як вони; йому стала в пригоді його здатність до всяких дотепних витівок.
В оповіданнях Володимира Винниченка малим героям нерідко доводиться скуштувати і злигоднів, і важкої праці. Письменник виявив надзвичайно тонке розуміння внутрішнього світу дитини, правдиво відобразив нерідко гірку долю дітей-бідняків. Але діти є діти. І Володимир Кирилович міг би з повним правом повторити слова свого талановитого послідовника С. Васильченка, який підкреслював, що “дитяче життя не можна малювати одним лише сумними фарбами. І неприродне, і не потрібне, і навіть шкідливе. Я гадаю, що не слід гасити навмисне бадьорість, життєрадісність, радість життя, що мусить бути у всякому житті, навіть у житті сільської голоти.” [22; 2]
Навіть тоді, коли Володимир Винниченко змальовує сиріт та знедолених дітей, його твори позначені ліризмом, світлою тональністю, що йде не лише від автора, а й від інших персонажів, що співчувають покривдженим. В оповіданні “та немає гірш нікому...” панича-сироту Льоню за витівки в гімназії жорстоко побив рідний дядько. Хлопець сподівався, що за це його виженуть із ненависної гімназії та оддадуть у пастухи, але даремно – його лишають. Льоня поринає у глибокий відчай. Але тут наймичка, співчуваючи його лихові починає співати пісню про сироту, яку він так любить. І дитина оживає. Все вже здається не таким жахливим та безнадійним. Або оповідання “Ой випила, вихилила...” Головна героїня Ланка, щоб заробити цебер, що так потрібен для її хворої матері, відрізає із штанів у генерала великий  гарний ґудзик. Генерал помічає її та здіймає галас, гадаючи що його хотіли зарізати. Городовий веде Ланку до поліції. Він різко блимає блакитними очима і не здається ні на які благання. Завівши дівчинку в малолюдну вуличку, він зненацька випускає її руку і штурхає в спину: біжи щодуху! Потім починає репетувати: “Держи її!” – і, гуркочучи чобітьми, вдає, ніби женеться за нею, а сам ховає посмішку в рудих настовбурчених вусах. І ця посмішка ніби осяває всю картину теплим гумором, раптово переводячи її з трагедійно-романтичної площини в гумористичну.
Винниченкові образи дітей не могли не приваблювати тогочасного читача, так само як і теперішнього, невичерпною здатністю радіти, захоплюватися красою, яскраво відчувати добро і зло, справедливість і кривду; своєю емоційною і моральною реакцією на навколишню дійсність, а самі твори – глибокою правдивістю, яскравістю образів, тонким психологічним малюнком, природністю і в той же час романтичною не буденністю ситуацій. В образах дітей вгадуються великі потенційні сили народу і його можливості духовно збагачуватися і розвиватись.
Характерною ознакою творчої манери Володимира Винниченка є підкреслено суб’єктивне зображення дійсності. Природа, побут, події, зовнішність і вчинки персонажів зображаються не в протокольно-об'єктивній манері стороннього спостерігача, а через сприйняття самих персонажів. Перед нами постає на світ сам по собі, а враження від нього героя твору, причому це враження, звичайно, залежить від психологічного стану того, хто сприймає, його настрою переживань, безлічі суб’єктивних особливостей – тому весь час відповідно до них змінюється, оскільки міняється і саме сприйняття. Для прикладу можна навести опис кімнати, якою її сприймає увечері наляканий темрявою Гринь з оповідання “Віють вітри, віють буйні...”: “На печі душно, черінь пече, жене духом глини і розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив з-за завісочки у той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Все там тепер якесь інше, ніж звичайно: все ніби таке саме, як удень – і стіл з клітчатою цератою і мисник з розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною, на якій Гринь їздить верхи в Київ, - все те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з одведеними набік очима.” [5; 12]
“Гринь скошує очі вниз, на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається вимотується з-під темної купи.” [5; 13]
Вміння проникати в душевний світ дитини і “звідти” спостерігати навколишній світ знайшло яскраве вираження і своєрідну яскраву фор му в оповіданнях Володимира Винниченка.
В оповіданнях, що ввійшли до збірки “Намисто”, часто відсутня безпосередня авторська оцінка подій і персонажів, і в той же час відсутня пряма мова, при передачі думок героїв. Автор ніби фіксує “потік” безпосередньої свідомості героя і важко відрізнити, де закінчуються слова автора і де починаються думки персонажа. Щоб ще більше утруднити це розрізнення, в дитячих оповіданнях звучать постійно ніби два голоси – дитяче й доросле сприйняття світу. Дорослі й діти розмірковують над одними й тими ж подіями та фактами, оцінюють одне одного, кожен зі своєї точки зору. Ці оцінки часом співпадають, частіше розходяться, особливо в тому, що стосується різних витівок юних бешкетників. Таке “подвійне бачення” дійсності без зайвих описів і авторських аналізів допомагає краще розкрити особливості дитячої психології в порівнянні її з психологією дорослих, підкреслити особливості дитячого бачення світу.
Для прикладу візьмемо оповідання “Гей, хто в лісі, обізвися...”, де Володимир Винниченко блискуче змалював психологію малого хлопця, його ставлення дорослих до тих же самих подій. Хитрий дотепний хлопчак уже зрозумів, чого від нього хочуть старші, і лукаво цим користується:
“Зінь – дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. Так же сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорненькими, хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, просто-таки соромно відмовити йому.” [5; 28]
Своїм гострим розумом і невеличким життєвим досвідом Зінь аналізує всі заборони і пострахи, що на нього покладають батьки, щоб він менше бешкетував. Його не лякає і Бог, бо малий уже втямив, що і його можна задобрити: “треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бог вже задобрений”. [5; 28]
Оскільки його ніяк не можна почути і побачити, то Зінь і не дуже вірить в його існування. Більше лякає його босяк Корчун, оскільки він цілком реальний і страшний на вигляд. Отож, Зінь починає його вивчати, щоб зрозуміти, як його знешкодити. І поступово приходить до думки, що Корчун зовсім не такий, яким його бачать дорослі.
Якщо для старших Корчун – лише бридкий халамидник, волоцюга і злодій, від якого треба триматись подалі, то Зінь сприймає його зовсім інакше. Оскільки Корчун – всевладний, бачить усі його капості (як запевняють Зіня батьки), і може його в будь-який момент покарати, то Зінь вважає, що Корчун і є справжній Бог. І поступово хлопець приходить до висновку, що його бог не такий уже й поганий. Зіня заворожують його пісні, величезна сила – адже він сам – один витяг застряглого в болоті воза; його весела вдача, вільнолюбна й широка натура. А якщо він часом сердить і робить комусь зло, - міркує Зінь, - це від того, що йому ж ніхто ні свічки не поставив, а всім же богам треба ставити, щоб були добрими. І Зінь вирішує виправити цей недогляд і, вибравши слушну мить, таки задобрити Корчана.
І коли хлопець побачить загибель Корчуна – це стане для нього справжньою трагедією – як же ж можна вбивати всемогутнього бога.
Так Володимир Винниченко у невеличкому оповіданні зобразив, як трансформується міф у свідомості дитини, яких форм набуває. Письменник показує, як мала дитина мислить – здебільшого конкретно та образно, зображує весь процес розмірковування та аналізу дитячим мозком абстрактного поняття; як воно знаходить конкретне і реальне втілення у дитячій свідомості.
Творчість письменника характеризується посиленням інтересу до життя людини, до її психологічного світу, посиленням гуманістичного пафосу, чому найяскравішим свідченням є збірка “Намисто”; що ввібрала  в себе всі найкращі досягнення творчості Володимира Винниченка і може вважатися однією з вершин літературної майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі.
У світовій літературі мало знайдеться імен – рівновеликих в історії народу і літератури. Винниченко – один із тих, для кого політика і художня творчість йшли поруч. В цьому його сила, слабкість і неповторність.
Сповнена драматизму утвердження, протистояння боротьби, політична біографія Винниченка віддзеркалюється в художній.

Розділ ІІ. Показ образів у оповіданні В. Володимира Винниченка «Солдатики»


2.1. Постать нового лiдера мас (за оповiданням Володимира Винниченка "Солдатики!")
Початок XX столiття увiйшов в iсторiю України як "смутний час", коли починалися селянськi бунти, пiдпали й погроми панських маєткiв, нових форм набирало полiтичне життя. Об'єктивним i уважним лiтописцем цього часу став Володимир Винниченко - активний полiтичний дiяч i видатний письменник. Зi сторiнок його ранньої прози постала цiла панорама українського "низового" життя: сiльський тiк, панськi будинки, солдатськi казарми, гурти заробiтчан, студентськi товариства. Читаючи цi твори, ми пересвiдчуємося, що в центрi уваги письменника - натовп, людськi маси як цiлiсний органiзм iз притаманними йому законами. I тут же Винниченко ставить наступну проблему: показати взаємини вождя i цього натовпу, роль i мiсце кожного в суспiльствi.
 
В оповiданнi "Солдатики!" (1903) письменник-полiтик показав, як з простого й непримiтного селянина народжується ватажок, розкриває психологiю його лiдерства. Як же сталося, що Явтух, "якого мало навiть i примiчали в селi", став у вiдповiдальну для односельцiв хвилину ватажком? Винниченко поволi, поступово змальовує перед нами шлях цього перетворення. I так же поступово, але впевнено ми переконуємо ся, що перетворення таке зумовлене самим часом.
 
Ситуацiя, яка сталася у селi пiсля появи прокламацiй, порушила його звичайне життя: воно захвилювалося, покотилися чутки: "скрiзь встають мужики на панiв i одбирають собi їхню землю". А для селян земля - це можливiсть зажити по-людськи, у них зароджується слабка надiя змiнити на краще своє iснування. Том-то вони, поки ще неорганiзованi, потребують ватажка. На селi є староста, та вiн - iз минулого, "старого" життя, яке вони хочуть змiнити. З'являється неформальний лiдер, i люди швидко це вiдчули.
 
У Винниченка, на мiй погляд, непросте завдання: переконати нас, читачiв, що саме Явтух заслуговує на мiсце лiдера селянського гурт


у. Для цього письменник, змальовуючи його портрет, наголошує на одних i тих самих деталях: у Явтуха твердий погляд, яснi очi, тихий, спокiйний голос. Явтух весь час серед людей, його твердо-спокiйний голос дiє на них заспокiйливо. Так, за розгубленою людиною не пiдуть; люди потягнуться за тим, хто спроможний з найменшими втратами вивести їх з важкої ситуацiї. Крiм того, Явтух передав людям вiру у правоту своїх дiй, переконав, що вони праведнi. Це, менi здається, дуже важливо, коли, глибоко збагнувши ситуацiю, ватажок залучає до своєї вiри однодумцiв, що будуть пiдтримувати його. 
Дуже показовим є заклик Явтуха на сiльському сходi, що вiдбувся з його ж iнiцiативи, "убити неправду". Вiн нагадує односельцям про християнську свiдомiсть, говорить те, що вони хочуть чути: одiбрати панське добро - то Божа справа. Так виступ на сходi остаточно утверджує за ним роль ватажка.
 
У своєму завданнi змалювати нового лiдера мас Винниченко йде далi, подаючи словесний i моральний поєдинок двох лiдерiв: неформального (Явтуха) i формального (офiцера). Моральна перемога - на боцi Явтуха, який знову використовує свiй аргумент: "грiх". Стрiляти у невинних - це грiх! I ми бачимо, що вже й солдати йдуть за цим новим, неформальним, лiдером, моральна сила якого - в правотi. Розлючений офiцер зарубує Явтуха шаблею (за що тут же розплачується власним життям!). Таким фiналом Винниченко пiдкреслює: хто веде за собою iнших, перестає належати собi. У цьому - особливiсть взаємин лiдера i маси.
 
...Менi здається, що лiдерам сучасностi, якi прагнуть влади, не завадило б перечитати Винниченкове оповiдання "Солдатики!"

2.2. Показ прозрiння селян i солдатiв як нової полiтичної сили (за оповiданням Володимира Винниченка "Солдатики!")


Одним з головних принципiв творчостi Винниченка є його незмiнне прагнення до життєвої правди. Iз позицiї активного полiтичного дiяча вiн вiдверто змальовує життя українського суспiльства доби першої росiйської революцiї на сторiнках малої прози. Цi тривожнi роки вражали соцiальними контрастами i конфлiктами, змiнами у психологiї й свiдомостi людей. Для письменника все це було багатогранним i дуже цiкавим матерiалом для художнього осмислення i втiлення у творах. Саме глибоке знання матерiалу, проникнення у його життєву суть i допомогло, на мiй погляд, Винниченковi створити психологiчно переконливi сцени i образи, точнi характеристики i деталi.
 
Одним iз яскравих зразкiв малої прози письменника стало його оповiдання "Солдатики!" (1903). "Малюнок iз селянських розрухiв" - такий пiдзаголовок дав йому автор, маючи на увазi, що матерiалом для нього послужили епiзоди селянських бунтiв 1902 року. Як i в оповiданнi "Суд" (1903), ми бачимо село, збуджене прокламацiями, наростання невдоволення i нетерпiння простолюду, готового скинути з себе страх i пiти проти пана, одiбрати його добро собi.
 
В оповiданнi Винниченко дуже зримо окреслює змiни в зубожiлому селi, яке "До вчорашнього дня жило собi..., як i перше: голодали, болiли, умирали." I раптом - заговорило по-новому: "...той має право на землю, хто робить на нiй! Ми робимо - наша й земля." Так в особi селянина Явтуха, що проголошує цi слова на сiльському сходi, українське село початку XX столiття заявило про себе як про нову полiтичну силу, яка не дозволить надалi знущатися над собою.
 
...Я вiдчуваю, як переймаюсь якимось схвильованим пiднесенням, що навiяне, мабуть, настроєм i душевним станом селян з оповiдання: кожен розумiє, що має щось статися. Почуття тривоги, пов'язане з невизначенiстю й невпевненiстю, зависло над селом: порушено усталений плин життя, з появою прокламацiй люд захвилювався, почав прислухатися до чуток i сам творити їх: "скрiзь встають мужики на панiв i одбирають собi їхню землю". I ось ця не зовсiм органiзована громада потребує ватажка.
 
Сiльський староста вже не вiдповiдає вимогам нового часу з його змiнами - i з'являється неформальний лiдер, Явтух, якому судилося у вiдповiдальну хвилину стати ватажком i, зрештою, коли прийдуть покликанi паном солдати, загинути. На мою думку, В.  Винниченко в оповiданнi "Солдатики!" через Явтуха вирiшує дуже важливе питання: завдяки яким рисам звичайнiсiнька людина вирiзняється iз загальної маси i стає обранцем громади? Вiдповiдь на це ми знаходимо на сторiнках оповiдання: лiдером стає той, хто знає, що робити, бо за розгубленою людиною не пiдуть.
 
Явтух, якого спочатку "мало навiть i примiчали в селi", керувався одним безперечним аргументом - вiрою в правоту, праведнiсть своїх дiй. Мабуть, саме цю силу правди вiдчули солдати у щемливо-благальних словах селянина-ватажка: "Вислухайте, рiднi... Пустiть ружжя!" i солдати, що "як машини, разом пiдкинули рушницi i виставили їх проти селян", зупинились. У цiй сценi ми вiдчули: сила не за штиками, а за громадою з великою правдою її життя, дiй i намiрiв. Переймається цiєю правдою i "сiрий тин" солдатiв, коли статутнi вимоги, закрiпленi у звичцi слухатися командира, розбиваються об просту правду, якою пропiкає солдатськi душi Явтух. Винниченко окреслює ще одну нову полiтичну силу, яку породила доба "смутного" часу, - солдатськi маси, що усвiдомили: стрiляти в невинних, у своїх - грiх!
 
Оповiдання "Солдатики!" - лише маленька частка з того лiтературного скарбу, який залишив нам Винниченко, але воно є, на мiй погляд, однiєю з яскравих сторiнок лiтопису iсторiї України, над якою не можна не замислитися, перейнявшись її хвилюючими й доленосними подiями.
 

Висновки


Постать Володимира Винниченка, на диво складна й суперечлива, зажди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні беззастережно приймали, інші – відкидали, а ще треті прагнули поставитись до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли він жив і творив.
Звичайно, не можна розмежовувати Винниченка - політика і Винниченка –письменника, але варто розуміти, що як каже визначний митець, Винниченко в красному письменстві йшов шляхом послідовного служіння реалізмові і, маючи необхідний талант, поставив своє ім’я в перший шерег найвидатніших письменників України першої половини ХХ століття.
Про Володимира Винниченка вже сказано й написано багато та водночас недостатньо, щоб пізнати й осягнути розумом і серцем весь його творчий доробок.
Нам, вихованим на “потрібній і зрозумілій” трудящим масам літературі”, зараз не досить орієнтуватися у творчій спадщині “відкритого” письменника: сьогодні необхідне опрацювання і всебічне вивчення діяльності Винниченка як літератора, політика, філософа.
У першій третині двадцятого століття Винниченко стає одним із найпопулярніших письменників не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Та замість лаврів життя приготувало для Винниченка терновий вінок. Його твори перестають видавати, забивають ними полиці спец фондів, а часто й просто знищують.
Яка ж немилосердна жорстока доля: все життя пройшло в арештах, у ув’язненнях, боротьбі, шуканні готовності віддати життя за “темний, посоловілий від усяких історичних дурманів” народ, а найстрашніше - забуття нащадків.
Винниченкові дала притулок французька земля, але серце його залишалося в Україні. Важно стежив письменник за життям в Україні, до останніх днів він плекав мрію про повернення.
Справедливими, на нашу думку, є слова критика І. Борщака: “Винниченкові твори залюбки читатимуть й тоді, коли його вже не буде на землі. Гете мав рацію, кажучи, що прикметою збільшення кола його читачів”. [17; 143]
І справді, незважаючи на те, що далеко в минуле відійшли події його творів, але вони не втратили своєї актуальності. Навпаки, зараз у нашому жорстокому і черствому до біди і горя світі як ніколи потрібними і своєчасними є розмови про добро і зло у житті та серцях людей.

Список використаної літератури:



1.    Винниченко Володимир Намисто.- К.: Веселка, 1989.- 384с.
2.    Винниченко Володимир Соняшна машина.- Ню Йорк: Прометей, 1962.- 312с.
3.    Винниченко Володимир Кирилович Вибрані твори.- К.: Грамота, 2005.- 928с., фото.
4.    Українська література у портретах і довідках: Давня література-література XIX ст..- К.: Либідь, 2000.- 360с.
5.    Українська література ХІХ століття: Хрестоматія.- К.: Либідь, 2006.-
6.    Українська література.- К., Ірпінь: ВТФ "Перун", 2000.- 576с.
7.    Бандура Олександра Михайлівна Українська література.- К.: Освіта, 1998.- 543с.
8.    Методичні рекомендації до курсу "Сучасна українська література".- Запоріжжя: ЗДУ, 2000.- 42с.
9.    Мовчан Р.В., Ковалів Ю.І., Погребенник В.Ф., Панченко В.Є. Українська література.- К: "Перун", 2001.- 498с.
10.    Пасічник Євген, Слоньовська Ольга Українська література.- К: "Освіта", 2001.- 320с.
11.    Пасічник Євген, Слоновська Ольга. Українська література.- К.: Освіта, 2000.- 320с.
12.    Бандура Олександра Михайлівна, Волошина Ніла Йосипівна Українська література.- К.: Освіта, 1998.- 384с.
13.    Борзенко Олександр Іванович Сентиментальна "провінція" (Нова українська література на етапі становлення).- Харків: , 2006.-
14.    Карпіловська Євгенія Анатоліївна, Тарновецька Людмила Олександрівна Українська література XI-XVIII століть.- Чернівці: Прут, 1997.- 367с.
15.    Семенюк Григорій Фокович, Ткачук Микола Платонович, Ковальчук Олександр Герасимович Українська література.- К: Освіта, 2002.- 512с.
16.    Рідне слово: Українська дитяча література: Хрестоматія.Навчальний посібник для вузів. У 2-х книгах. Кн.1/ Упор. Варавкіна З.Д.- К: Либідь, 1999.- 400с.- 13.24
17.    Рідне слово: Українська дитяча література: Хрестоматія.Навчальний посібник для вузів. У 2-х книгах. Кн.2/ Упор. Варавкіна З.Д.- К: Либідь, 1999.- 552с.- 13.24
18.    Бернадська, Ніна Іванівна Українська література ХХ століття: Навч. посіб. для старшокл. та вступників. до вузів.- Вид. 2-ге, виправ. і доп.- К.: Знання-Прес, 2004.- 271с.- 20.00


Інтернет-ресурс: http://myrefs.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1665&titles=%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0%2010%20%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D1%81%20%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%20%D0%9E%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0%20%D0%93.%20%D1%81%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%8E%D0%BA,%20%D0%9C.%D1%82%D0%BA%D0%B0%D1%87%D1%83%D0%BA,%20%D0%9E.%D0%A1%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0
: Files -> downloads
downloads -> Україна в 70-90 рр. XIX ст. Реферат
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Закон України,,Про охорону навколишнього середовища ''
downloads -> Конспект уроку Національні парки Африки. Стихійні явища природи. Екологічні проблеми
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> «Україна і Африка»
downloads -> Не згасає вогонь у розумних очах
downloads -> Наказ №257 Про затвердження програм гурткової роботи
downloads -> Різноманітність тварин у природі


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка