Структура навчальної дисципліни



Сторінка29/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   108
4. Структура навчальної дисципліни

Назви змістових модулів і тем

Кількість годин

усього

у тому числі

л

п

контр.р

інд

ср

1

2

3

4

5

6

7

Модуль І Системна еволюція міжнародних відносин

Змістовний модуль І. Поняття системності у міжнародних відносинах. Історичні міжнародні системи

Тема 1. Поняття системності у міжнародних відносинах

9

2

2







6

Тема 2. Системна еволюція міжнародних відносин

9

2

2







6

Змістовний модуль ІІ. Формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин та основні тенденції її розвитку. Геополітичні параметри біполярної міжнародної системи

Тема 3. Міжнародні відносини в період «холодної війни»: головні фактори формування та тенденції розвитку

9

2

4







6

Тема 4. Ядерний чинник у світовій політиці другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

9

2

4







6

Змістовний модуль ІІІ. Регіональні системи міжнародних відносин у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

Тема 5. Інтеграційні процеси у Західній Європі


9

2

2







6

Тема 6. Європейська спільна політика у галузі безпеки та оборони


9

2

2







6

Тема 7. Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

9

2

2







6

Тема 8. Міжнародні відносини в Азії у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

9

2

2







6

Тема 9. Латинська Америка у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

9

2

2







6

Тема 10. Країни Африки у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

9

2

2







6

Тема 11 Україна у міжнародних відносинах кінця ХХ – на початку ХХІ ст.




2

4







10

Усього годин:


120

22

28







70


5. Теми практичних занять

з/п


Назва теми

Кількість

годин


1.

Поняття системності у міжнародних відносинах

2

2.

Системна еволюція міжнародних відносин

2

3.

Міжнародні відносини в період «холодної війни»: головні фактори формування та тенденції розвитку

4

4

Ядерний чинник у світовій політиці другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

4

5

Інтеграційні процеси у Західній Європі

2

6

Європейська спільна політика у галузі безпеки та оборони

2

7

Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

2

8

Міжнародні відносини в Азії у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

2

9

Латинська Америка у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

2

10

Країни Африки у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

2

11

Україна у міжнародних відносинах кінця ХХ – на початку ХХІ ст.

4

Разом:

28


6. Самостійна робота

Назва теми

Кількість

годин


Поняття системності у міжнародних відносинах

6

Системна еволюція міжнародних відносин

6

Міжнародні відносини в період «холодної війни»: головні фактори формування та тенденції розвитку

6

Ядерний чинник у світовій політиці другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

6

Інтеграційні процеси у Західній Європі

6

Європейська спільна політика у галузі безпеки та оборони

6

Близький та Середній Схід у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

6

Міжнародні відносини в Азії у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.

6

Латинська Америка у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

6

Країни Африки у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

6

Україна у міжнародних відносинах кінця ХХ – на початку ХХІ ст.

10

Разом:

70



7. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Поняття системності у міжнародних відносинах

План


  1. Сутність й основні характеристики системності. Системні функції в науці.

  2. Термінологічний апарат системної теорії.

  3. Міжнародні відносини крізь призму системності.

  1. Поняття системи виникло переважно як абстрактна та навіть зухвала теоретична ідея. У наш час це поняття не лише не обмежується теоретичною сферою, а стало центральним у різних галузях науки. Тепер системотехніка, системні дослідження, системний аналіз і їм подібні категорії стали працюючими термінами. Промислові підприємства і державні установи мають відповідні департаменти або принаймні особливих фахівців із цих проблем, а університети пропонують програми та курси для вивчення системних ідей.

Методологія наукового пізнання сьогодні неможлива без системно підходу, який набув особливої популярності у другій половині X ст. Системні уявлення існували здавна, оскільки однією з найважливіших споконвічних категорій філософії є категорія ціле. Однак преший варіант загальної теорії систем був запропонований у 1912 р. Олександром Богдановим (псевдонім; справжнє прізвище Малиновкий; 1873-1928) у вигляді вчення про тектологію. Тектологія в перекладі із грецької означає вчення про будівництво. Термін будівництво вживався як синонім поняття організація.

Тектологія О. Богданова - це загальна теорія організації й дезорганізації, наука про універсальні типи та закономірності структурного знання будь-яких систем.

Основна ідея тектології полягала в тотожності організації систем різних рівнів: від мікросвіту - до соціальних систем. Щодо соціальних процесів, то О. Богданов вважав, що всяка людська діяльність об'єктивно може бути організуючою або діючою. Він стверджував, що дезорганізація - окремий випадок організації.

Учений одним з перших у світі застосував поняття системності. Стан системи О. Богданов визначав як рівновагу протилежностей. Внаслідок безперервної взаємодії формуються три види систем, які він розділив на організовані, неорганізовані й нейтральні.

З ідеями О. Богданова ознайомився австрійський біолог і філософ Людвіг фон Берталанфі (1901-1972), який створив другий варіант загальної теорії систем. У 40-х pp. XX ст. А. фон Берталанфі, працюючи у Відні, заклав основи концепції організмічного підходу до динамічних систем, що володіють властивістю еквіфінальності, тобто здатністю досягати мети незалежно від характеру впливів на початкових етапах розвитку. Він узагальнив принципи цілісності, організації та ізоморфізму в єдину концепцію. Спочатку застосував ідею відкритих систем до пояснення низки проблем біології й генетики, але потім дійшов висновку, що методологія системного підходу є ширшою й може бути застосована в різних галузях науки. Так виникла ідея загальної теорії систем.

А. Берталанфі чітко сформулював, що саме: необхідно для побудови загальної теорії систем. По-перше, слід сформулювати загальні принципи й закони поведінки систем безвідносно до їхнього виду та природи елементів, що їх складають; по-друге, закласти основи для синтезу наукового знання внаслідок виявлення ізоморфізму законів розвитку. Ідеї А. Берталанфі привернули увагу міжнародної наукової громадськості, а ідеї О. Богданова виявилися практично забутим потенціалом науки.

На наступному етапі розвитку системних знань виникло кілька варіантів спеціальних системних теорій, сформувалося знання, що відображало окремі сторони систем, з'явилися значні напрацювання про системи різної природи: фізичні, хімічні, біологічні, соціальні. Головним популяризатором системних ідей виступила науково-технічна революція, яка забезпечила бурхливий розвиток системного підходу. Ідеї теорії систем розвивали такі вчені, як Р. Акофф, О. Ланге, Р. Мертон, М. Месарович, Т. Парсонс, У. Росс Ешбі та ін. Системний підхід широко поширився в економіці, соціології, психології тощо. Політологічному застосуванню системного підходу посприяли роботи М. Вебера.

У СРСР із 70-х pp. проблеми системології, створення загальної теорії систем стали також дуже популярними. Дослідженнями у цій галузі займалися В. Афанасьев, М. Амосов, В. Глушков, В. Кузьмін, А. Петрушенко, В. Садовський, М. Сетров, В. Тюхтін, О. Уйомов, Є. Юдін й інші вчені.

Найзагальнішим поняттям, що позначає всі можливі прояви систем, є системність. Причому в цьому терміні є два аспекти. Перший ототожнює системність з об'єктивною, незалежною від людини властивістю дійсності. Таке розуміння робить системність онтологічною, об'єктивно-діалектичною властивістю всього існуючого. Другий аспект системності охоплює накопичені людьми дані про саму властивість, тобто є гносеологічним явищем, певними знаннями про системи різної природи.

Гносеологічна системність - досить складне й різноманітне явище, яке проявляється у трьох аспектах:

> У системному підході системність є принципом пізнавальної та практичної діяльності людей.

> У теорії систем системність відображена через чітке наукове знання про світ систем.

> У системному методі проявляється принципова здатність бути ключем у розв'язанні проблем. Системний метод є інтегральною сукупністю прийомів пізнання.

Складові системності виконують специфічні функції. Так, системний підхід, як принцип пізнання, виконує орієнтаційну і світоглядну функції, забезпечує не лише бачення світу, але й орієнтацію в ньому. Термін підхід означає сукупність прийомів, способів впливу на кого-небудь, у вивченні чого-небудь, веденні справи тощо. У цьому сенсі підхід - радше не детальний алгоритм дій людини, а множина певних узагальнених правил, тому системний підхід можна розглядати як принцип діяльності. Адже під принципом розуміється найзагальніше правило діяльності, що забезпечує його правильність, але не гарантує однозначність й успіх. Це, по суті справи, системна парадигма, системний світогляд. Призначення системного підходу полягає у тому, що він спрямовує людину на системне бачення дійсності, тобто змушує розглядати світ із системних позицій, точніше - з позицій його системного устрою.

Системний підхід полягає в тому, що кожний більш-менш складний об'єкт розглядається як самостійна система зі своїми особливостями функціонування й розвитку. Ґрунтуючись на ідеях цілісності й відносної незалежності об'єктів, що перебувають у цілісному світі, принцип системності припускає, що досліджуваний об'єкт - це певна система, яка характеризується:

> елементним складом;

> структурою, як формою взаємозв'язку елементів;

> функціями елементів і цілого;

> наявністю середовища системи;

> законами розвитку системи і її складових.

Системний метод реалізує пізнавальну й методологічну функції, а системна теорія - пояснюючу та систематизуючу. Таким чином, системність є інструментом пізнавальної діяльності, арсеналом конкретних методів пізнання. Системна теорія, як знання про системи, накопичує їх, упорядковує й використовує для пояснення систем різної природи.

Можна з упевненістю констатувати, що XX ст. було не лише століттям відкриття антибіотиків і створення комп'ютера. Головне його досягнення - створення системного світогляду, системного методу отримання знань, які, власне, і визначили і винайдення антибіотиків, і появу комп'ютера, і сотень тисяч досягнень у галузі науки, техніки, політики та культури.

З другої половини XX ст. почала складатися загальна теорія систем. У процесі такого складання стало відбуватися виділення прикладної галузі системного знання - системотехніки як прикладного напряму знань про системи. Поступово різні види системних теорій почали інтегруватися у системологію, яка об'єднала загальну теорію систем, приватні й галузеві теорії систем, системотехніку. Сутність системології полягає у тому, що вона є інтегральною наукою про системи. Загальна теорія систем об'єднує узагальнене знання про системи. Вона перебуває під впливом двох наук: філософії, яка дає їй обґрунтування категоріального апарату, прийоми пізнання, якісне бачення систем, і математики, що забезпечує кількісний аналіз систем.

Наприкінці XX ст. разом з видатними успіхами системності у ній стали проявлятися кризові процеси. Системність у низці випадків перестала відповідати зростаючим методологічним потребам учених, політиків і бізнесменів. Почалася криза системності, обумовлена тим, що в епоху індустріального розвитку системність базувалася на методології причинно-наслідкових зв'язків, принципі детермінізму, однозначності в розумінні сутності явищ природи й суспільства. Однак із вступом авангарду сучасної цивілізації в постіндустріальну фазу розвитку, що характеризується запереченням твердого детермінізму, однозначності розуміння природи явищ та процесів, системний підхід став дедалі частіше давати збої. Основна причина цього не так у кризі системності як такої, як у кризі її методології.

Внаслідок постійних нововведень людство опинилося в перехідному суспільстві, яке складається з підсистем, що постійно трансформуються. Це суспільство мало потребу в принциповому оновленні системної методології, що й відбулося завдяки формуванню І. Пригожиним (лауреат Нобелівської премії 1977 р. в галузі хімії за розробку термодинаміки нерівноважних процесів та теорії дисипативних структур) концепції хаосу й перехідних процесів. Подальший розвиток ідеї системності призвів до виникнення концепції синергетики Г. Хагена та принципі синергізму, що сформувався на початок 80-х pp., коли системність зазнала перших криз. Принцип синергізму, або мультиплікаційний підхід, відокремився від системного й вийшов на перший план серед інших методологічних принципів тому, що науково-технічна революція та соціальні перетворення вимагали дослідження проблеми ефективності. Синергетика стала міждисциплінарним науковим підходом який досліджує процеси утворення та поведінку відкритих систем. При цьому особлива увага звертається на нерівноважні умови перебігу таких процесів, обмін енергією між системою та середовищем, роль випадкових факторів у динаміці недетер-мінованих систем, а також дисипативні процеси, що збільшують ступінь організованості та зменшують ентропію відкритих систем. Завдяки цим відкриттям системність виявилася здатною пояснювати перехідні, динамічні процеси.

Стосовно системного підходу можна виділити дві світоглядні парадигми. Перша визнає системність об'єктивною властивістю усього існуючого, найважливішою характеристикою матерії.

Друга парадигма доводить, що системність є не властивістю матерії, а властивістю суб'єкта, який її пізнає. Ця парадигма говорить про те, що світ є таким, яким він є, а системність є лише способом його бачення й пізнання. Оголошення всього сущого системою аж ніяк не означає, що всі об'єкти є системами. Наприклад, купу піску або каменів з великим припущенням можна назвати системою. Для того, щоб довести їхню системність, слід шукати підставу або системоутворюючий чинник. Таким чином, системність - це певна пізнавальна процедура.

Системність є і властивістю всього існуючого, і пізнавальною здатністю людини, яка через системні уявлення реалізує свої інтереси. Наприклад, розглядаючи купу каменів, можна "побачити" два види систем: купу будівельного сміття або купу будівельного матеріалу, тобто, залежно від наших інтересів або знань одне й те саме явище буде двома принципово різними системами.

Найскладнішою системою світу є суспільство. Розуміння його як системи формувалося поступово. Перші підходи характеризувалися тим, що суспільство розглядали з позицій природи тих систем, які були складовими нижчих за соціальну систем, наприклад, фізичних, органічних, психічних тощо. Наприклад, Огюст Конт широко використовував фізикалістичний підхід до суспільства, яке розглядалося ним специфічною фізичною системою. Підхід був характерний також для Платона або для Томаса Гоббса.

Системні ідеї з'явилися разом з виникненням самої соціології. О. Конт одним з перших соціологів широко застосовував термін соціальна система для позначення соціальної реальності разом з такими термінами, як суспільство, соціальний організм, соціальні явища, соціальне існування тощо.

Увівши поняття соціальна статика і соціальна динаміка, О. Конт заклав методологічні передумови розгляду структури соціальних систем, їхнього функціонування й розвитку. Він стверджував, що соціальна статика виділяє структуру колективної істоти, досліджує умови життя, властиві всім людським суспільствам, і виділяє закони гармонії. Учений піддав серйозному аналізу найважливіші складові суспільства: родину, класи, мораль, релігію, науку тощо. Соціальна динаміка розглядала кожний послідовний стан суспільства наслідком попереднього і джерелом майбутнього. Конт стверджував про існування природного, вічного і непереборного характеру соціальної ієрархії і, відповідно, про протиприродний характер ідей соціальної рівності.

Герберт Спенсер розглядав суспільство в аспекті органічного підходу, відповідно до якого суспільство є специфічним організмом. При цьому він уважав, що повної аналогії між суспільством і організмом бути не може, тому що індивідуальний організм має конкретність, а соціальний - дискретність.

До кінця XX ст. системний підхід до суспільства став однією із провідних методологічних парадигм і набув застосування в соціології, що осмислювала суспільство як специфічний вид системи, який не зводиться до систем іншої природи. Американський соціолог Толкотт Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях.

Головна теза Т. Парсонса полягає в тому, що суспільство є складною системою соціальних елементів (груп, інститутів, індивідів), що перебувають у стані активної взаємодії, яка спрямовується системами цінностей. Системи ж цінностей мають апріорне походження. При цьому системі для Т. Парсонса - це будь-який стійкий комплекс повторюваних і взаємозалежних соціальних дій. Потреби особистості є змінними в соціальній системі.

Відносини структурних одиниць будуються на основі функцій, що забезпечують виживання суспільства, як цілісності (гомеостаз). Т. Парсонс виділив чотири види таких функцій (функцій гомеостазу):

> адаптація (проблема раціональної організації й розподілу

ресурсів),

> цілеорієнтація (проблема визначення цілей),

> інтеграція (проблема збереження внутрішньої єдності системи - обов'язкових норм, правил тощо),

> підтримка зразка (проблема мотивації й узгодження особистих мотивів із цілями й цінностями суспільства).

Розвиваючи теорію соціальної дії, Т. Парсонс виділив три класи ементів і мотивації дії:

> когнітивний (ідеї, інформація про об'єкти, які є метою дії),

> категоричний (емоційне відношення до об'єктів),

> оцінний (оцінка альтернатив дій).

Усі елементи дії стають соціальними через процес взаємодії.

Роберт Мертон - видатний американський соціолог, учень Т. Парсонса, президент Американської соціологічної асоціації, представник школи структурно-функціонального аналізу. Увів поняття дисфункція, явні і латентні (приховані) функції. Щоб відповісти на питання, що переважає - позитивні функції або дисфункції, Р. Мертон розробив поняття чистого балансу, що дозволяє аналізувати реальні явища. Крім того, він увів поняття нон-функції, тобто такої функції, що не мають принципового значення для розглянутої системи. Ідеться про соціальні форми, які збереглися з попередніх періодів історії.

Р. Мертон значно розвинув принципи функціонального аналізу. Функціоналісти до нього обмежувалися аналізом суспільства як єдиного цілого. Учений же обґрунтував можливість застосування функціонального аналізу до дослідження груп й інститутів.

Людське суспільство, як система, має деякі специфічні ознаки:

> містить у собі всі попередні системи: природні, біологічні в перетвореному (олюдненому) вигляді. Природні системи вдало або невдало, але "вбудовані" у суспільство. Вони є природною основою існування суспільства, забезпечуючи людину сировиною, енергією; найважливішим полем його діяльності. До таких систем належать природа планети, кліматичні й екологічні умови, надра тощо;

> є сукупністю штучних систем, створених людиною. При цьому багато штучних систем є наслідком роботи багатьох поколінь. Вони становлять організм суспільства, який постійно оновлюється. Це міста, дамби, шляхопроводи, мости, заводи тощо;

> головними складовими суспільства є люди, наділені розумом, інтересами, цілями, цінностями, мотивами й установками. Люди є головним, хоча й не єдиним системоутворюючим чинником соціальної системи;

> суспільство характеризується значною кількістю соціальних інститутів, які є стійкими й раціональними формами спільної діяльності людей. Світ соціальних інститутів різноманітний. Серед них виділяються економічні, соціальні, політичні, духовні;

> суспільство можна розглядати як самодостатню систему, що розвивається. Вона виникла природним шляхом, містить у собі значний потенціал, відрізняється величезною розмаїтістю культур, цінностей, соціальних організацій, етносів, що й забезпечує його високий потенціал саморозвитку;

> найважливішою властивістю людських співтовариств є: а) здатність накопичувати й передавати знання, які в ході історичного процесу безупинно підсилювали здатність адаптуватися до мінливих обставин, виробляли стійкість до екстремальних ситуацій; б) мати засоби для створення штучним шляхом сприятливих умов життя;

> соціальним системам властива організованість. При цьому соціальна матерія постійно міняє й удосконалює свою організаційну структуру. Зміни суспільної організації відбуваються не лише від епохи до епохи. Організація суспільства міняється залежно від конкретної ситуації. В екстремальних умовах її організація стає твердою, мобілізаційною, відрізняється чіткою цільовою орієнтацією, з обмеженням ступенів свободи. У нормальних умовах вона має значну кількість варіацій і ступенів свободи.

Соціальні системи розглядаються як різновиди складних, тому більшість дослідників переносять характеристики складних систем на соціальні.

Серед основних характеристик соціальних систем слід виділити:

> поліструктурність, поліфункціональність, поліваріантність у розвитку, тобто соціальні системи принципово множинні, багатоальтернативні, характеризуються множинністю станів;

> недетермінованість і стохастичність (непередбачуваність і випадковість);

> наявність механізмів цілепокладання, завдяки яким соціальні системи самі формують свої цілі, напрями руху і програми;

> гнучкість, адаптивність, стійкість, висока здатність до виживання, збереження своєї самобутності;

> єдність раціонального й ірраціонального, розуму й дурості, думки й почуття;

> система має органічний характер, може відтворювати окремі елементи, структури, саму себе;

> самоорганізацію, саморегуляцію, самоврядування й саморозвиток;

> наявність у системах штучних елементів, структур, функцій.

Суспільство визначається як динамічна система, тобто як система, що перебуває в постійному русі та змінах. Динаміку суспільства не можна зупинити. Динамічні системи допускають різні зміни, розвиток, виникнення нових і відмирання старих частин та зв'язків між ними.

Таким чином, під соціальною системою розуміється впорядкована сукупність соціальних явищ і процесів, більш-менш взаємозалежних і взаємодіючих, але таких, що утворюють єдине ціле. Серед основних різновидів соціальних систем виділяються індивіди, соціальні групи, інститути, співтовариства, організаційні, інформаційні системи тощо.

Людство є складною соціальною системою. Воно складається із сукупності підсистем.

> Підсистема народонаселення, уперше досліджена англійським священиком Томасом Робертом Мальтусом. Мальтус виявив, що населення зростає в геометричній прогресії, а їжа для нього (у найкращому разі) лише в арифметичній. З огляду на це, він припустив, що необхідне створення перешкод і затримок природного розмноження людей.

> Економічна підсистема людства, яка інтегрує виробництво й економічні відносини. Вона створює необхідні умови для створення засобів для життя людей. Це складний господарський організм, що зазвичай називають народним господарством, який включає сукупність виробництв.

> Політико-управлінська підсистема - це сукупність політичних і неполітичних управлінських органів, система правових й інших норм та політичних відносин. Призначення: у встановленні режиму влади і здійсненні управління суспільством. Дана підсистема досить сильно залежить від економічної.

> Духовна підсистема суспільства - це сукупність різних форм суспільної свідомості, науки, культури, освіти, мистецтва, релігії, а також духовних відносин між людьми. Головне призначення полягає в забезпеченні духовного розвитку й самореалізації людей.

Системність світу має вигляд об'єктивно існуючої ієрархії по-різному організованих взаємодіючих систем. Системність мислення проявляється у тому, що знання представляються у вигляді ієрархічної моделі взаємозалежних систем пізнання. Хоча люди і є частиною природи, усе ж людське мислення має певну самостійність щодо навколишнього світу: розумові конструкції зовсім не зобов'язані підкорятися обмеженням реально існуючого світу. Світ є системним і системним є його відбиття у мисленні людини.

Розгляд цієї комплексності неможливий без залучення особливого термінологічного апарату.



  1. Той, хто починає освоювати ідеї теорії систем, відразу зіштовхується із проблемою споконвічної невизначеності в поняттях. Досить часто в літературі використовуються такі поняття, як системний підхід, теорія систем, системний аналіз, принцип системності тощо. При цьому їх не завжди розрізняють і часто застосовують як синоніми.

Сучасна наука має потребу у виробленні чіткого наукового визначення системи. Зробити це непросто, тому що поняття система належить до найзагальніших і найуніверсальніших дефініцій. Воно використовується стосовно різних предметів, явищ і процесів. Невипадково термін використовується в безлічі різних термінологічних варіаціях.

Система - це теорія (напр., філософська система Платона). Цей контекст розуміння системи був найбільш раннім. Він склався, коли виникли перші теоретичні комплекси. І чим універсальнішими вони були, тим більшою була потреба в спеціальному понятті, яке позначало б цю цілісність й універсальність.

Система - це класифікація (напр., періодична система елементів Д. Менделєєва). Особливо бурхливо виникали різні класифікаційні системи в XVIII-XIX ст. Основна проблема класифікацій полягає в тому, щоб вони були істотними й не систематизували об'єкти з погляду несуттєвих ознак.

Система - це завершений метод практичної діяльності (напр., система реформатора театру К. Станіславського). Такі системи складалися по мірі виникнення професій, нагромадження професійних знань і навичок. Таке застосування терміна виникає в цеховій культурі середньовіччя. Тут поняття система вживали не лише в позитивному сенсі, як засіб ефективної діяльності, але й у негативному, позначаючи ним те, що обмежує творчість.

Система - це певний спосіб розумової діяльності (напр., система підрахунків). Цей вид системи має глибоке коріння. Воно тягнеться від систем підрахунків і розвинулося до інформаційних систем сучасності. Для них принципово важлива їхня обґрунтованість, що добре помітив французький мораліст П'єр Клод Віктуар Буаст: "Будувати систему на одному факті, на одній ідеї - це ставити піраміду гострим кінцем донизу". Звідси стає зрозумілим його ж афоризм: "Творець системи - це арештант, що бажає освітлювати світ лампою зі своєї в'язниці".

Система - це сукупність об'єктів природи (напр., Сонячна система). Натуралістичне вживання терміна пов'язане з автономністю, певною завершеністю об'єктів природи, їхньою єдністю і цілісністю.

Система - це певне явище суспільства (напр., система міжнародних відносин). Соціальне вживання терміна обумовлене несхожістю й розмаїтістю людських суспільств, формуванням їхніх складових: правової, економічної й інших підсистем.

Система - це сукупність сталих норм життя, правил поведінки (напр., законодавча, моральна). Ідеться про певні нормативні системи, які властиві різним сферам життя людей і суспільства, що виконують регулятивну функцію в суспільстві.

Таким чином, аналіз різноманіття вживання поняття система показує, що воно має глибоке коріння і відіграє дуже важливу роль у сучасній культурі, є інтегралом сучасного знання, засобом розуміння всього сущого. Разом із тим це поняття не однозначне, що робить його винятково креативним.

Як відомо, наука ставить дуже жорсткі вимоги до понять, вимагає їхньої чіткості й однозначності. Поняття - думка, що фіксує ознаки відображуваних у ній предметів і явищ, що дозволяють відрізняти ці предмети і явища від суміжних з ними. Однозначність і чіткість поняття та пізнавальних процедур надає чіткості й відмінності явищам і предметам, описуваних цим поняттям, від інших явищ та предметів. Цілком зрозуміле прагнення методологів-системників дати чітке визначення системи. Однак розв'язати це завдання поки не вдається нікому. Транскрипції системи в сучасній науці залишаються поки дуже різноманітними.

При цьому можна виділити такі підходи.

> Позиція А. Берталанфі, який розглядав систему як комплекс взаємодіючих елементів. Це поняття дотепер - основа використовуваних понять системи. Зробивши особливий акцент не на тому, що ціле складається із частин, а на тому, що поведінка та властивості цілого визначаються взаємодією його частин, А. Берталанфі перетворив поняття в основу нового, переважно синтетичного погляду на світ.

> В. Садовський і Є. Юдін вважали, що поняття система містить такі характеристики:

• взаємозв'язок елементів системи,

• система утворює особливу єдність із середовищем,

• будь-яка система є елементом системи вищого порядку,

• елементи будь-якої системи зазвичай є елементами нижчого порядку.

Ці вимоги до системи орієнтують системний підхід не лише до аналізу єдності елементів, але й до розгляду взаємодії системи із середовищем. Сама система подається елементом ширшої системи, яка охоплює дану. У такий спосіб система - не лише щось ціле, складене з певних взаємодіючих елементів, де сукупність елементів, яка має певну поведінку у складі іншої, складнішої системи - навколишнього середовища.

> В. Тюхтін та А. Уйомов розуміють під системою множину пов'язаних між собою компонентів тієї або іншої природи, упорядковану по відносинах, що мають певні властивості; множина характеризується єдністю, яка виражається в інтегральних властивостях і функціях множини. Система розуміється як множина об'єктів із фіксованими властивостями. Іншими словами система - множина об'єктів, що володіють заздалегідь заданими властивостями із фіксованими відносинами між ними. Визначення будуються на основних поняттях: "річ - властивість - відносини".

Усі визначення системи засновуються на одній, провідній категорії. Такою категорією можуть бути цілісність, множина, єдність, сукупність, організація.

Згодом дослідники діляться на дві групи залежно від визнання ними - чи властива цілісність усім об'єктам, чи ні. Ті автори, які вважають, що цілісність властива всім об'єктам, переконані: системність властива природній і соціальній дійсності, а системність об'єктивна.

Інші вчені вважають, що не всі сукупності є системами. Можуть існувати і неорганізовані сукупності, тобто система обов'язково повинна мати системоутворюючий чинник. Несистемним можна вважати хаос.

Звідси можна зробити висновок, що системність - це не загальна властивість світу, а лише спосіб його бачення. Заперечення проти цього погляду такі: системність - властивість, яка у певній мірі притаманна будь-якій сукупності об'єктів. Будь-яка сукупність - система, але не цілісність елементів. При цьому і хаос характеризують як систему: а) з нижчими формами зв'язків елементів порівняно із системами з вищими формами зв'язку; б) з непізнаними закономірностями; в) такі, які є тлом, шумами для інших систем.

Деякі дослідники (М. Месарович і Я. Такахара) в основу визначення системи ставлять категорію організація. Вони вважають, що всяка реальна система має організацію, але не всяка організація є системою. Будь-яка система в більшій або меншій мірі є організацією. Організацію ж розглядають у двох аспектах: як властивість матерії і як продукт діяльності людини. З огляду на специфіку наук, що вивчають формальні й кількісні зв'язки, властивості системи визначаються як формальний взаємозв'язок між видимими ознаками і властивостями. Крім того, тут широко використовується теорія множин. Дещо іншої думки дотримувалися У. Росс Ешбі, У. Черчмен, Р. Акофф. Вони вважали, що система - це множина елементів, між якими існує певний тип відносин, і такі відносини мають визначені властивостями. Узагальнене поняття системи можна представити у такий спосіб. Нехай існує певна множина предметів, що перебувають між собою у певних відносинах. Це не обов'язково означатиме, що така множина буде системою. Предмети утворять систему лише в тому випадку, якщо між ними буде існувати певний тип відносин. Це означає, що такі відносини повинні мати якусь фіксовану властивість. Наприклад, для А. Берталанфі - це зв'язок, взаємодія елементів. Для Д. Істона - це характер та вид такого зв'язку. Отже, визначаючи систему, дослідник завжди шукає точку опори у вигляді базового поняття або базової гіпотези.

Із сучасного погляду системи класифікуються на цілісні, у яких зв'язки між складовими елементами стійкіші, ніж зв'язки елементів із середовищем, і сумативні, у яких зв'язки між елементами того самого порядку, що і зв'язки елементів із середовищем; органічні й механічні; динамічні і статичні, відкриті й закриті; що самоорганізуються й неорганізовані тощо.

Система, як конкретний вид реальності, перебуває в постійному русі, у ній відбуваються різноманітні зміни. Однак зазначимо, що завжди є показник, який характеризує систему як обмежену матеріальну єдність і який виражається у певній формі руху. За формами руху системи поділяються на механічні, фізичні, хімічні, біологічні й соціальні. Оскільки вища форма руху містить у собі нижчі, то системи, крім їхніх специфічних властивостей, мають загальні властивості, що не залежать від їхньої природи. Ця спільність властивостей і дозволяє визначати поняттям система дуже різнорідні сукупності.

Поняття система володіє двома протилежними властивостями: обмеженістю й цілісністю. Перше - це зовнішня властивість системи, а друге - внутрішня, яка формується у процесі розвитку. Система може мати чіткі межі, але при цьому не бути цілісною (напр., недобудований будинок). Однак, чим більше система виділена, відмежована від середовища, тим у більшій мірі вона внутрішньо цілісна, індивідуальна, оригінальна.

Найважливіші властивості системи: структурність, взаємозалежність із середовищем, ієрархічність, множинність описів.

Обмеженість системи є її першою і споконвічною властивістю. Це є необхідною, але недостатньою властивістю. Якщо сукупність об'єктів обмежена від зовнішнього світу, то вона може бути системою, а може нею й не бути. Сукупність стає системою лише тоді, коли вона отримує цілісність, тобто здобуває структурність, ієрархічність, взаємозв'язок із середовищем. Цілісність, як відомо, не може бути зведена до своїх складових частин.

Існує два принципово різних підходи до визначення системи: дескриптивний і конструктивний. Розглянемо їхню специфіку.

Дескриптивний підхід ґрунтується на визнанні того, що системність властива дійсності, що навколишній світ, Всесвіт, є певною сукупністю систем, загальною системою систем, що кожна система принципово упізнавана, що всередині системи існує невипадковий зв'язок між її елементами, структурою і функціями, які ця система виконує.

Звідси дескриптивний підхід до системи полягає у тому, що характер функціонування системи пояснюють її структурою, елементами, що знаходить висвітлення у визначеннях системи, які називаються дескриптивними. Відповідно до дескриптивного підходу, будь-який об'єкт є системою, але лише в тому аспекті, у якому його зовнішній прояв (властивість, функція) задається його внутрішнім устроєм (відносинами, структурою, взаємозв'язками). Ідеологія цього підходу проста: все у світі є системою, але лише в певному відношенні.

Дескриптивний підхід лежить в основі системного аналізу, який полягає в тому, що обґрунтовано виділяється й осмислюється структура системи, з якої виводяться її функції. Схема тут є такою:

> виділення елементів, що мають деяку просторово-тимчасову визначеність;

> визначення зв'язків між елементами;

> визначення системоутворюючих властивостей, зв'язків і відносин;

> визначення структур, тобто законів композиції;

> аналіз функцій системи.

Конструктивний підхід має зворотний характер. У ньому за заданою функцією конструюється відповідна їй структура. При цьому використовується не просто функціональний, але й функціонально- цільовий підхід, тому що система має відповідати певним цілям конс­труювання. Виділення й побудова системи здійснюється так:

> ставиться мета, яку має досягати система;

> визначається функція (або функції), що забезпечує досягнення цієї мети;

> створюється структура, яка забезпечує виконання функції.

Мета є станом, до якого спрямована тенденція руху об'єкта. У неживій природі існують об'єктивні цілі, а в живій - суб'єктивні. Образно кажучи, об'єктивна ціль - це мішень для ураження, а суб'єктивна - бажання стрілка її вразити. Ціллю зазвичай є проблемна ситуація, яка не може бути урегульована наявними засобами. І система є засобом розв'язання проблеми.

Звідси виходить конструктивне визначення системи: система є кінечною множиною функціональних елементів і відносин між ними, виділеною із середовища, відповідно до поставленої мети в межах певного часового інтервалу.

Категорії системного підходу й особливості їх використання в теорії міжнародних відносин і конфліктології розвиваються й уточнюються в межах структурного-функціонального аналізу та структуралізму.

Історією людської думки доведено, що немає (і не може бути) ні єдиних критеріїв систематизації категорій, ні, природно, єдиної системи категорій. Вибір конкретних критеріїв і конкретної системи визначається багатьма факторами, починаючи від рівня розвитку об'­єкта дослідження й закінчуючи теоретичними інтересами дослідника та його практичних завдань. Що стосується науки про міжнародні відносини, то на даному етапі її розвитку й теоретики, і політики відчувають істотні прогалини, насамперед у системі категорій, яка дає загальне уявлення про сучасні міжнародні відносини і на макрорівні, і на рівні окремих елементів.

Притаманну міжнародним відносинам категоріальну систему можна було б умовно розбити на три групи.

По-перше, на категорії, що фіксують базові онтологічні ознаки міжнародних відносин, наприклад, безпека (міжнародна безпека), стабільність, світовий порядок (світопорядок), сила (із пропонованим Дж. Наєм поділом останньої на "тверду" силу і "м'яку" силу), баланс сил, баланс інтересів, консенсус тощо.

По-друге, категорії, що фіксують стан відносин між суб'єктами, які існують на світовій арені, такі як війна, світ, співпраця, партнерство, залежність, гегемонія тощо.

По-третє, категорії, що фіксують зміни, які відбуваються як у відносинах між окремими країнами, так і в межах світової політичної системи загалом: інтеграція, дезінтеграція, транзит, модернізація,

глобалізація тощо.

Одним з найважливіших завдань науки про міжнародні відносини є уточнення й поглиблення змісту вже існуючих і використовуваних категорій, а також уточнення існуючих між ними зв'язків. Доповненням цього завдання можна вважати надання категоріального статусу концепціям, які фактично використовуються сучасною наукою про міжнародні відносини як універсальні поняття, але при цьому довільно наповнювані різним змістом і застосовувані неналежним чином.

Ідеться, зокрема, про такі поняття, як полюс, порядок, світовий порядок тощо. Мовні штампи, що прийшли багато років тому з політичної публіцистики, і були позбавлені глибокого змісту, згодом не лише набули широкого поширення в академічному середовищі, але стали використовуватися як базові в політичній науці - насамперед, у науці про міжнародні відносини. І хоча кількість наукових текстів, у яких використані ці поняття, не піддається підрахунку, а деякі з них увійшли в політологічні словники, їхні термінологічні межі залишаються розмитими, когнітивний статус - невизначеним, а використання - нерідко непродуктивним.

Це можна простежити на прикладі поняття полюс і похідних від нього - полюсний і полюсність. Тепер уже нікого не дивують ідеї про багатополюсний світ й однополюсний світ, про багатополюсність й однополюсність. Іноді говорять навіть про багатополярний та однополярный світи, про багатополярність чи однополярність). Тим часом подібні міркування, на думку деяких учених, не завжди виправдані. Адже полюс - не будь-який центр сили, а особливий центр сили, наділений ексклюзивними характеристиками, відсутніми у звичайних центрів сили, він може існувати в межах політико-силової системи лише у сполученні з іншим, але тільки одним, аналогічним йому центром. Полюсів може бути або два, або полюсність відсутня взагалі. І політичні системи можуть бути відповідно або двополюсними, інакше кажучи - просто полюсними, або зовсім безполюсними. Спроби окреслити багатополюсні й однополюсні системи руйнють саме поняття полюсності і розмивають грані між якісно різними центрами сили так само, як і роздуми про третій полюс магніту. Це веде до теоретично некоректних і дезорієнтуючих висновків. Завдання науки про міжнародні відносини - спробувати надати поняттю полюс категоріальної чіткості, довести, що поліцентричний світ - це зовсім не багатополюсний.

Приблизно така ж ситуація складається і з деякими іншими поняттями (порядок, хаос, світовий порядок, центр, периферія тощо), що здобули поширення в сучасній науці про міжнародні відносини. Без необхідного понятійного впорядкування можна прийти до концептуального колапсу, коли люди, що використовують одні й ті самі поняття, будуть насправді говорити про різні речі, а одні й ті самі речі позначати за допомогою різних понять. Як це впливає на результати концептуального аналізу й оцінку політичної ситуації, можна простежити на прикладі існуючих нині уявлень про впорядкованість світу після закінчення холодної війни. Що прийшло на зміну Ялтинсько-Потсдамському світовому порядку? Одні стверджують, що склався новий світопорядок. Інші вважають, що він лише починає складатися, і до його оформлення ще далеко. Треті переконані, що в сучасному світі взагалі немає жодного порядку. І пов'язане це, багато в чому, з різним тлумаченням поняття порядок.

Важливим є завдання систематизації категорій, якими користується наука про міжнародні відносини. Необхідною є розробка її категоріального апарату. При цьому під систематизацією мається на увазі впорядкування категорій, їхнє взаємне пов'язування у межах відкритої, динамічної, але цілісної термінологічної системи, яка б адекватно відображала реальні зв'язки, що характеризують сучасну міжнародну політичну систему - як на загальносистемному, так і на елементному рівнях. Лише за наявності впорядкованого, систематизованого категоріального апарата та або інша наука - природнича, суспільна або гуманітарна - може розраховувати на одержання більш-менш точної картини досліджуваного нею об'єкта.

Практичний зміст уточнення й систематизації категорій науки про міжнародні відносини полягає у тому, щоб, досліджуючи й оцінюючи той або інший феномен міжнародного життя, можна не лише отримати уявлення про його основні "родові" і "видові" ознаки, але й про його зв'язок з іншими феноменами, його генезу й можливі перспективи розвитку.


  1. Одна із принципових складностей формування системного уявлення про міжнародні відносини пов'язана з тим, що стосовно явища міжнародних відносин на перший погляд украй складно оцінити баланс відомого й невідомого для того, щоб мати можливість відповісти на запитання, чи базується яка-небудь теорія, умовно кажучи, на 10-відсотковій потенційно можливій і необхідній інформації, 50-ти або ж на 90-відсотковій. У кращому разі "чинник невідомого" можна описати інтуїтивно. Частково це пов'язане з розвитком об'єкта, предмета і суб'єкта пізнання міжнародних відносин у процесі їхнього пізнання; частково - з неможливістю наукового експерименту у сфері міжнародних відносин. Однак наука про міжнародні відносини почала складатися в період, коли вже багато інших наукових дисциплін пройшли свій шлях від "широких" теорій до "вузьких", а тому переважно відомі умови й процедури, необхідні як для побудови нової "вузької" теорії, так і для приблизної оцінки співвідношення відомого й невідомого на поточному етапі її становлення й розвитку. Таку можливість надає системне бачення об'єкта й предмета теорії. Можна досліджувати конкретне явище, процес (напр., взаємини держав А і Б у певний період). Можна зробити предметом дослідження якісь подібні (зовні або по суті) явища і процеси - наприклад, війни, конфлікти, переговори тощо. Однак можна поставити питання - яке місце посідають окремі явища чи процеси в більших структурах, відносинах, тенденціях розвитку? Очевидно, два перших підходи здатні дати певні теорії явищ і процесів, дійсні лише в певній смузі станів і їхніх закономірностей. Третій же підхід, не заперечуючи, а об'єднуючи два перших, здатний принципово доповнити їх висновками, продиктованими логікою системного бачення про характер, структуру, механізми й закономірності дії певної системи (зв'язків, відносин, станів тощо); про можливий і/або ймовірний її тип, часовий і просторовий масштаби, інші значимі особливості.

Наукове відображення явища починається там і тоді, де й коли в природі, характері або перебігу явища перебувають деякі константи, інваріанти - властивості і якості, незмінно притаманні даному явищу при всіх його трансформаціях, невід'ємні від нього. Що слугує такими константами й інваріантами для явища міжнародних відносин і чим є саме це явище?Цікаву аналогію запропонував відомий російський учений-міжнародник М. Косолапов: міжнародні відносини в розвитку соціальних уявлень людини відіграли в історії приблизно таку ж роль, як погляд на небо, роздуми про видиму частину Всесвіту - у становленні й розвитку природничо-наукових знань.

Багато в чому саме це є причиною, що міжнародні відносини як об'єкт дослідження продовжують вислизати від їхнього чіткого визначення: усе самоочевидне ідентифікується (визначається) і квантифікується (виміряється) завжди з найбільшими складнощами. Тим часом аналіз явища вимагає, насамперед, виділення цього явища з кола інших, йому подібних або з ним суміжних - тобто апріорного його визначення.

Справді, що безперечного можна сказати про системність міжнародних відносин? Що ця система матеріальна, соціальна, відкрита, динамічна, самоорганізована, складна. Начебто б чимало. Однак цього недостатньо, щоб сприяти проникненню в сутність цих відносин. Важливо ще знати, чим система, що цікавить нас, відрізняється від інших систем з аналогічними характеристиками? Як вона формувалася і як еволюціонує. Як взаємодіє із середовищем? Які її рівні й ієрархічна структура? Як відбувається передача інформації усередині цієї системи? Які характеристики утворюючих її підсистем? Як поведінка елементів системи та системи загалом детермінуєтся властивостями її структури? І це лише невелика частина питань, відповідей на які наука про міжнародні відносини тільки шукає. Ідеться про характеристики системи міжнародних відносин як ідеального, або логічного типу. А які її реальні стани? Адже історично складна система міжнародних відносин відрізняється від її логічної моделі так, як, скажімо, ідеальне явище відрізняється від реального. Звичайно, дослідження реального стану системи - проблема соціології та історії міжнародних відносин. Усе ж луже важливо думати не про системний характер міжнародних відносин як таких, а про реальні міжнародні відносини, тобто про те, що є насправді, а не про те, що мало б бути за логікою речей.

Особливої уваги заслуговує питання про внутрішню впорядкованість системи міжнародних відносин, розглянуте сучасною наукою в контексті проблеми світового порядку, нового політичного порядку, порядку у світовій політиці. При цьому найчастіше розглядається побічно принципове питання і про сутність порядку як такого, і про сутність світового і міжнародного політичних порядків, як його різновидів.

Це проявляється, зокрема, у невиправданому аксіологічному підході до понять порядку й безладу, внаслідок чого перший ідеалізується як соціально-політична цінність, а інший демонізується. Хоча обидва ці явища мають об'єктивну сутність, усе ж вони є процесами розвитку. Це проявляється також в ігноруванні динамізму порядку, що характеризує не лише функціональний стан живих (у т. ч. соціальнополітичних) систем, але також процес їхнього становлення й еволюції. І ще один важливий момент, що нерідко випускається дослідниками з уваги, а саме неоднорідність простору міжнародних відносин. Звідси й логіка, якої дотримується більшість дослідників: якщо відсутній звичний, "цілісний" порядок, то виходить, що відсутній порядок як такий. Логіка, яка не бажає визнати, що ситуація відсутності порядку у світі загалом або в певних його сферах у принципі виключена: може бути відсутній певний порядок - бажаний, повністю сформований, стабільний тощо, але якийсь порядок (наша орієнтована на минуле логіка часто не дозволяє його роздивитися) існує в міжнародному світі загалом й в окремих його частинах завжди, свідченням чого є сам факт існування цього світу як функціонуючої системи. Інша річ, що у світі може одночасно існувати кілька порядків, але це не говорить про відсутність порядку як такого.

Міжнародні відносини протягом XX ст. досліджувалися політичною наукою в основному за допомогою тих же методів і, відповідно, тих же загальних принципів, що й увесь спектр явищ політичного життя. Можна виділити чотири періоди, які пройшла у своєму розвитку західна політична наука XX ст. Це формальний (легалістичний), традиціоналістичний, біхевіористський і постбіхевіористський періоди. Перші два з них пов'язані з пануванням відповідно формально-правового й історичного підходів до дослідження політичних явищ, включаючи сферу міжнародних відносин. Починаючи приблизно із другої половини 30-х pp. XX ст., на передній план виходить біхевіоризм, орієнтований на дослідження поведінки політичних (у т. ч. міжнародних) суб'єктів за допомогою методів, запозичених частково із природних наук. Особлива увага при цьому приділялася системному підходу та системному методу, які й донині зберігають міцні позиції в політичній науці. Саме в межах біхевіоризму були розпочаті спроби розробити методи дослідження міжнародних відносин, що відкривають шляхи до пояснення явищ у цій сфері. Зокрема став поширеним серед дослідників рівневий аналіз у міжнародних відносинах, у розробку якого зробили істотний внесок такі вчені, як К. Уолтц, М. Каплан і Д. Сінгер.

Політичні події останніх двох-трьох десятиліть разом зі змінами, що відбувалися в постбіхевіористський період приблизно із другої половини 70-х pp. у політичній науці, висувають перед дослідниками міжнародних відносин нові проблеми теоретико-методологічного характеру, і насамперед питання про релевантний аналіз явищ міжнародного життя з позиції множинних методологій.

У дослідників постає питання про те, чи належна робиться ставка на повну переорієнтацію досліджень на посткласичну, насамперед на постмодерністську, парадигму з її запереченням "центра структури" як формульованої спостерігачем фікції, покликаної нав'язати Іншому своє бачення предмета; розглядом влади як активної неособистісної й надособистісної сили, якій властива дисперсність і дискретність й інше, або ж поряд із посткласичними можуть бути використані традиційні парадигми, на які орієнтувалися дослідники другої половини XX ст.? Чи не має підхід до явищ міжнародного життя бути варіантним і визначатися не догматичною прихильністю пануючій або модній парадигмі (будь-яка парадигма орієнтована на встановлення прихованої, але твердої ідеологічної диктатури), а характером досліджуваної реальності в поєднанні з пізнавальними завданнями, які ставить перед собою дослідник?

Не можна, зрозуміло, ігнорувати методологічні презумпції, що відбивають специфіку пережитої епохи й вимоги, пропоновані нею до науки. Вони орієнтують на перманентність дослідження міжнародних відносин (темпи зміни яких, як ми вже зазначали, продовжують зростати) і розгляд їх як динамічної, що нерівномірно розвивається системи, межі якої з навколишнім середовищем позбавлені твердості та стабільності, що приводить до періодичних порушень її рівноваги.

Вони орієнтують на підхід до системи, який характеризується відсутністю твердої, вихідної з одного джерела детермінованості внутрішніх зв'язків і відмовою від протиставлення порядку хаосу у міжнародних відносинах. Природничі науки прийшли до цих принципів ще кілька десятиліть тому. Нині сам хід світового політичного процесу спантеличує багатьох дослідників. Наприклад, як розглядати процес переходу від Ялтинсько-Потсдамського порядку до нового світового порядку, або до "безладдя" у суспільно-політичному житті? Чи не варто відмовитися від твердої аксіологічної ідентифікації як суб'єктів міжнародних відносин, так й елементів середовища, у якому їм доводиться розвиватися.

Концепція міжнародної системи є методом організації даних, схемою, покликаною описати як способи взаємозв'язку між суб'єктами міжнародних відносин, так і характер трансформації способу взаємодій. Вона ефективна лише для визначення найзагальніших концепцій, для виявлення найзагальніших рис поведінки, що має певну логіку.

Використання системного методу призводить до створення нових концепцій великої узагальнюючої сили, системно-структурні ідеї займають в них дедалі більше місце. Однією з перших подібних концепцій стало вчення В. Вернадського, у якому розглядається питання глибокої системної єдності біотичних й абіотичних процесів, а поняття ноосфери пов'язує із цими факторами і розвиток людської цивілізації. Основним принципом концепції В. Вернадського є принцип цілісності, причому вперше він використовується в подібних масштабах. Системний метод уже із середини XX ст. набув такого широкого використання, що постала необхідність адаптації шляхів його застосування до потреб різних галузей наукового знання. У межах методу з'являються кілька самостійних напрямів, з яких можна виділити проблемно-змістовні теорії (теорія ноосфери, теоретична кібернетика Н. Вінера й У. Ешбі) та універсально-концептуальні системи (загальна теорія систем А. Берталанфі). Приблизно в середині першої половини XX ст. структурно-функціональний аналіз проникає в соціологію. Одними з перших стали роботи Т. Парсонса, на основі яких було вироблено категорії і принципи використання системного методу в галузі суспільних наук. У науку про міжнародні відносини системний метод активно проникає в середині XX ст. Серед перших дослідників міжнародних відносин, які подолали методологічні бар'єри політичного реалізму та політичного ідеалізму і спробували застосувати системний метод у вивченні міжнародних конфліктів, були М. Каплан, С. Хоффман, Ч. Маклелланд, К. Дойч. їх моделі зазвичай використовували положення і категорії загальної теорії систем Берталанфі, або особливі системні моделі У. Росс Ешбі та Н. Вінера. Частину положень було розвинено, спираючись на соціологічні дослідження Т. Парсонса. Перші дослідники міжнародних відносин, що використовували системний метод, спробували адаптувати до власних наукових потреб досягнення кібернетики, теорії ігор та теорії комунікації. Основними питаннями, на яких було зосереджено їхню увагу, стали проблеми полярності та стабільності, їхньої взаємозалежності та причинно-наслідкових зв'язків між ними.

Основним концептуальним положенням була теза про те, що міжнародним відносинам притаманна системна якість, дослідити яку можна лише шляхом дослідження міжнародних відносин як чогось цілого, такого, що утворює систему. М. Каплан одним з перших використав системний підхід, зокрема теоретичні розробки У. Росс Ешбі. Мортон Каплан створив теоретичну модель міжнародної системи, незалежної від зовнішнього середовища, "ультрастабільної" суперсистеми. Така модель відповідала класичній теорії систем і теорії комунікацій, зокрема в тому аспекті, що стосувався основної системної функції - підтримання рівноваги системи. Каплан вводить поняття станів системи, ультрастабільності, структурності системи, входу, виходу, стрибкоподібної функції. За Капланом, міжнародна система, як самостійна і саморегулююча система, реагувала на вхідні зміни змінами структури (біфуркаціями), що забезпечувало їй стабільність. При цьому конфлікти між державами (елементами системи) мали структурний характер, тобто були вхідною інформацією, яка змінювала структуру системи. Капланом підкреслено важливу роль міжнародної структури.

С. Хоффман вводить поняття стабільної та революційної системи, доповнюючи роботу М. Каплана. Нерозривно пов'язаними із стабільністю та революційністю є гомогенність і гетерогенність систем. Дослідження С. Хоффмана тісно пов'язані із категоріями політичного реалізму, такими як сила, баланс сил. С. Хоффман по-іншому застосовує системний підхід. Він пов'язує стабільність, тобто життєздатність системи, з її внутрішніми властивостями, а не лише із конфігурацією структури. Біполярність, мультиполярність, поліцентризм є ключовими поняттями для розуміння не лише структури системи міжнародних відносин, але й перспектив її збереження (конфліктного потенціалу). Ч. Маклелланд використовував у власних дослідженнях структурно-функціональний метод у комплексі із біхевіоризмом. Він створив модель своєрідної психологічно-кібернетичної системи, у якій взаємодіяли психічні фактори з використанням кібернетичних механізмів, а наслідком такої взаємодії були міжнародні відносини.

Отже, становлення системного знання про світові політичні процеси й дослідження конкретних проблем відбувалося із залученням методу системного моделювання, коли було поставлене питання про поглиблення соціального знання на основі використання методів точних наук, можливостей кібернетики і прикладної математики.

На Заході системне моделювання відбувалося в руслі створення загальної теорії міжнародних відносин. Воно нерозривно входило в саму "тканину" загальнотеоретичних висновків та узагальнень системного характеру.

Цікавими є також кібернетичні моделі Р. Роузкранца, дослідження Дж. Модельскі, Д. Сінгера, К. Дойча та К. Уолтда. Останні три дослідники збагатили системний метод, і, зокрема, структурно-функціональний аналіз, новими формами зв'язку між полярністю, безпекою та стабільністю системи. У їх роботах структура системи єтакою, яка більш чи менш жорстко детермінує поведінку всіх її елементів, граючи таким чином вирішальну роль у міжнародних відносинах. На практиці такі висновки означали, що структура, і зокрема, полярність міжнародної системи обмежували будь-який міжнародний конфлікт; і незалежно від бажання його безпосередніх учасників, залагодження цього конфлікту часто було детерміноване структурою міжнародної системи.

Варто визнати, що системна концепція міжнародних відносин загалом відображає ситуацію, притаманну "широкій" системній теорії, тому ми зустрічаємося з різноманіттям конкуруючих схем, підходів і методів, які ґрунтуються або на категоріях й алгоритмах загальної теорії систем, або на кібернетичних поняттях. При цьому одні теоретики використовують концептуальні побудови лише для класифікації наявних даних, інші - вивчають взаємовплив різних чинників, треті - досліджують сукупність дій акторів міжнародної системи. Різноманіття наукових підходів, строкатість поглядів і критеріїв відображене у системних побудовах М. Каплана, С. Хоффмана, Ч. Маклелланда, Дж. Розенау, Дж. Модельскі, К. Дойча та їхніх послідовників.

Цікаву спробу класифікації у цій галузі зробив у 1973 р. Дж. Велтман, виділивши п'ять напрямів системних досліджень міжнародної політики:

> дедуктивні системи (М. Каплан),

> системи інтеграції (Е. Хаас, А. Тейлор, К. Уолтц),

> історичні системи (Р. Роузкранц),

> регіональні системи (Дж. Модельскі, М. Бречер, А. Біндер),

> системи стабільності (К. Уолтц, М. Каплан, К. Дойч, Д. Сінгер, Р. Роузкранц).

Іншу класифікацію подано у статті Д. Йоста (1979), де виділено ри напрями міжнародних системних досліджень, що використоують як основу:

> конкретні історичні системи (С. Хоффман, Р. Арон, Дж. Модельскі, Р. Роузкранц та ін.);

> такі, що розробляють категоріальний апарат загальної теорії систем у застосуванні до міжнародних відносин (Ч. Маклелланд, Д. Сінгер й ін.);

>• які досліджують дедуктивно виведені типи систем (М. Каплан іДж. Модельскі).

Роботи цих й інших авторів можна розділити на дві великі групи і таким чином, що першу групу становлять теоретичні розробки в галузі конструювання абстрактних схем (А. Рапопорт, М. Каплан, Ч. Маклелланд, Дж. Розенау, Дж. Модельскі, К. Дойч). До другої групи можна зарахувати дослідників, що використовують системну інтерпретацію при дослідженні конкретних ситуацій (С. Хоффман, Р. Арон, К. Уолтц, Р. Роузкранц, Д. Сінгер, Дж. Бертон й ін.).

Системна теорія міжнародних відносин розвивалася в гострій взаємній полеміці її авторів-розробників. У 1976 p. К. Уолтц виступив з різко критичним оглядом системних поглядів М. Каплана й С. Хоффмана, узявши під сумнів можливість застосування їхніх моделей системного аналізу до вивчення міжнародної політики. У книзі "Теорія міжнародної політики" (1979) К. Уолтц невірно спрогнозував, що міжблокове протистояння продовжиться й у XXI ст. Таке передбачення, однак, не є аномалією для теорії К. Уолтца, оскільки своє завдання він бачив у спробі пояснити спадковість (континуітет), а не зміни у міжнародних відносинах. Учений наголошував, що не займався теорією зовнішньої політики, і тому не ставив собі за мету пояснювати певні дії держав, на кшталт руйнації СРСР. Розпад СРСР, таким чином, перебуває поза пояснювальним полем його теорії, яка досліджує лише мотиви поведінки держав в анархічній системі міжнародних відносин. К. Уолтц сформулював тезу про те, що від гарної теорії вимагається пояснення, а не передбачення. Тому, хоча його теорія і не змогла, наприклад, передбачити певний стан конкретних речей у міжнародних відносинах, але вона аргументовано пояснює, чому біполярна система міжнародних відносин є стабільнішою, ніж багатополярна.

М. Каплан відомий не лише як автор багатьох робіт з теорії та практики міжнародних відносин, але і як один з лідерів модерністського напряму використання системної теорії в дослідженні міжнародної політики. Його макромоделі широко використовуються в працях політологів США і Європи. Відома, наприклад, його аналітична схема дослідження міжнародних відносин на глобальному рівні у вигляді системи дій, яку він виклав у роботі "На шляху до професіоналізму в міжнародній теорії". В основу системи дій покладені розробки кібернетика У. Росса Ешбі й соціолога Т. Парсонса. При цьому М. Каплан застерігав від небезпек застосування механістичних закономірностей до подій реального життя, зазначаючи, що пояснення поведінки кількох реальних об'єктів за допомогою однієї й тієї ж моделі дозволяє ідентифікувати лише даний тип поведінки, але не більше. Що ж стосується соціальних наук, то конкретизація таких понять, як держава або міжнародна система, може привести до несподіваного визнання існування певної субстанції, не передбаченої цілями теоретичних побудов. Важливе значення при моделюванні міжнародних систем надавалося проблемі співвідношення системи й середовища. У кожному конкретному випадку ці відносини мали будуватися залежно від завдань, які ставить дослідник, тому ті самі реальності піддавалися аналізу цілим арсеналом системних моделей залежно від того, які змінні дослідники вирішував уважати внутрішніми, а які - зовнішніми стосовно системи.

На початку 80-х pp. XX ст. склався новий напрям міжнародних системних досліджень (Д. Ламперт, Л. Фалковські й Р. Менсбах), представники якого вважали, що існуючий системний метод дослідження міжнародних відносин є неефективним. Ця група вчених протиставила традиційному системному аналізу концепцію багатоаспектних проблемно-орієнтованих систем, що має замінити "просту" систему національних держав і яка, синтезуючи вже відомі підходи до дослідження міжнародних відносин, може розвиватися далі й не зіштовхуватися з такими важкими методологічними питаннями, як система та сфера, об'єкти аналізу, порівнянність об'єктів, рівні аналізу.

Використовуючи концепцію проблемних ділянок, розроблену Дж. Розенау, вчені дійшли до висновку, що проблемні ділянки, межі систем, як і самі системи, можуть бути встановлені лише аналітично, тобто відповідно до конкретних цілей дослідження, і перебувають у процесі безперервної зміни. Держави не розглядалися ними як основні актори внаслідок або аморфності деяких державних утворень, або через непорівнянність їхніх потенціалів. Відповідно, розподіл політики на внутрішню і зовнішню цими науковцями розглядається як штучний. У межах нових підходів до системних досліджень ними були поставлені на обговорення такі питання, як бюрократична політика, теорія інтеграції, аналіз проблемних галузей, транснаціоналізм.

Можна виділити ще одну позицію групи дослідників. Дж. Бертельсон як типовий представник цієї групи писав, що якщо не всі національні держави є головними елементами світової системи, то атрибути їхньої політики продовжують залишатися моделлю поведінки для нових акторів. До них він зараховував будь-яку одиницю, що діє в манері, яка традиційно асоціюється з політикою національної держави, але не визнається всіма як держава. Структура світопорядку в такій концепції розглядалася через цілі й засоби, або функції різних акторів, до яких були віднесені разом з державами, як силовими одиницями, нові дійові одиниці - багатонаціональні корпорації й національно-визвольні рухи.

Для міжнародних системних досліджень проблема міжнародних суб'єктів, або акторів, є однією із центральних і непростих через строкатість і високу динаміку процесу суб’єктотворення. Тому вже в 70-ті pp. низка дослідників розглядають як акторів також їхню роль (М. Каплан, Д. Ламперт, частково Дж. Розенау й ін.). Особливо яскраво "рольові функції" акторів проявляються у моделях багатоаспектних проблемно-орієнтованих систем. У них категорія поведінки системи визначається як складна взаємодія, а ролі індивідуальних акторів становлять сукупність компонентів, властиву лише даній системі.

Зазначалося, що держави були найприйнятнішими дійовими особами в епоху світових воєн, потім вони стали поступатися місцем системі корпоративної діяльності з розподілу світового продукту і на черзі третя модель світового порядку, у якій ця корпоративна діяльність зможе відігравати глобальну роль, та в якій вона не приведе до руйнування всієї структури глобальної системи.

Питання про нову роль міжнародних суб'єктів викликало широку дискусію із проблем трансформації міжнародних систем, у якій брали участь провідні західні політологи (К. Дойч, Р. Мерріт й ін.).

Системність міжнародних відносин уже давно перебуває у полі зору дослідників. Так, у 80-ті pp. XX ст. зусиллями І. Валлерстайна, Хедлі Булла й інших дослідників-теоретиків була сформульована низка концепцій, що описували й інтерпретували типи системних зв'язків, які склалися між державами й іншими акторами, що діють на міжнародній арені. Ідеться про такі концепції, як світосистема, світоімперія, світоекономіка, суспільство держав, міжнародне суспільство, світове суспільство.

Іншу модель системної організації міжнародних відносин пропонує Хедлі Булл. Виходячи з характеру зв'язків, що поєднують суб'єктів цих відносин, він підкреслює різницю між суспільством держав, або міжнародним суспільством та міжнародною системою, що може існувати, не будучи при цьому міжнародним суспільством. Суспільство держав складається, на його думку, тоді, коли група держав усвідомлює певну спільність інтересів і цінностей та почуває себе пов'язаною загальною системою правил, що регулюють їхні взаємини, і бере участь у роботі загальних інститутів. Інакше кажучи, окремі держави можуть підтримувати контакти один з одним, але при цьому не бути єдиним цілим і не кооперуватися в роботі загальних політичних інститутів. Що ж стосується суспільства держав, то, на переконання X. Булла, воно здатне піднятися на такий щабель міжнародної співпраці, коли його метою стане загальне благо.

За теорією X. Булла до другої половини XIX ст. взагалі не існувало політичної системи, що охоплювала увесь світ: тоді існувала лише сума різних політичних систем, які привносили порядок у різні частинисвіту. На початку XX ст. складається перша глобальна політична система, а в період його закінчення робляться помітні кроки у бік формування суспільства держав. До світової політики утягнені країни, які колись були до неї слабко залучені.

Концепції цих та інших дослідників, розкриваючи істотні аспекти системи міжнародних відносин, залишали поза полем зору її внутрішню неоднорідність. А ця система завжди розпадалася на більшу або меншу кількість синхронно існуючих підсистем зі своїми особливостями, деякі з яких мали типологічний характер.

Ця внутрішня різнорідність системи міжнародних відносин зберігається, незважаючи на прискорення нівелюючих процесів і донині, що наочно показав Генрі Кіссінджер у своїй книзі "Чи потрібна Америці зовнішня політика?". На його думку сьогодні у світі паралельно існують щонайменше чотири системи міжнародних відносин. Перша охоплює Сполучені Штати й Західну Європу, друга - Азію й Росію, третя - Близький Схід, четверта - Африку. Хоча можна сперечатися про наукову правомірність запропонованої схеми, але сама ідея внутрішньої неоднорідності глобальної системи міжнародних відносин і типологічної різнорідності тридцятилітніх її підсистем, висловлена десятиліття назад, не викликає сумнівів.

Потреба існування цих та інших системних теорій, крім науково-пізнавального інтересу, обумовлена їхньою прикладною прогностичною спрямованістю або політичними потребами. Системне моделювання міждержавних відносин з використанням комплексного політичного, економічного й соціального аналізу призвело до появи, наприклад, ідеї про систему еліт, що модернізують світ, відгомін якої можна знайти в сучасних концепціях ролі постіндустріальних еліт у процесі глобалізації.

Міжнародні відносини з'явилися на світ як продукт взаємодії зовнішніх політик окремих держав. Вони й сьогодні невіддільні від цих політик. Більше того, в умовах розмивання чітких кордонів між внутрішньою й зовнішньою політикою міжнародні відносини дедалі глибше входять у внутрішнє життя держав і суспільств, стають одним з важливих факторів їхнього успішного функціонування. Однак породжені національними зовнішніми політиками міжнародні відносини не можуть бути зведені до сукупності цих політик, будучи відносно самостійною системою з усіма властивими останній атрибутами.

Застосування системного підходу означало велике зрушення як у теорії, так і в методології вивчення міжнародних відносин у контексті відходу від розгляду міжнародних відносин як суми зовнішніх політик держав.

Іншою важливою заслугою системних досліджень стало те, що вони значно розширили уявлення про суб'єктів міжнародної системи та про процеси, що у ній відбуваються. Девід Сінгер ще у 1961 р. висловив думку про "рівні аналізу", які поєднують дві сфери - міжнародні системи й національну державу. Сутність рівневого аналізу полягає в тому, щоб при дослідженні міжнародних відносин, орієнтуючись на редукціоністський або системний підходи, визначати й досліджувати різні сфери, у яких можуть бути виявлені джерела пояснення розглянутих явищ у галузі міжнародних відносин.

Д. Сінгер виділив основну межу в пошуках явищ, що впливають на міжнародну політику:

> внутрішні явища, які відбуваються усередині кордонів держави;

> зовнішні явища, що відбуваються поза межами держави.

Концепція рівнів аналізу також стала одним із факторів, що призвели до формування континууму теоретичних поглядів між полюсами волюнтаризм - детермінізм. Основним проблемним питанням у цьому розмежуванні виступила дилема структури-агента. Вона полягає у відповіді на питання про те, наскільки воля людини є рушійною силою суспільних процесів. З погляду волюнтаризму, "агенти" суспільної дії є причинами дій, подій, реакцій та наслідків у соціальних системах. У міжнародних відносинах цей принцип звучить як визнання волі держав або інших акторів, як головної рушійної сили міжнародних подій. Детермінізм, з іншого боку, визнає вирішальною роль структурних факторів. За цією логікою міжнародні відносини є детермінованою системою, у якій усі наступні стани визначено попередніми. Ця визначеність і є вирішальною при обранні окремими агентами власних дій, створюючи лише ілюзію волі. Взагалі-то проблема детермінованості є ширшою і виходить далеко за межі гіпотез, покладених в основу концепції рівнів аналізу. Вона є лише прикладом одного з наслідків використання цього методологічного нововведення. Концепція рівнів аналізу дозволила висунути вимогу відповідності теорій та методів дослідження об'єктам і предметам дослідження в міжнародних відносинах. Складність і системність явищ у міжнародних відносинах різним чином досліджуються в межах різних методологічних підходів.

Цілісність, внутрішня єдність соціальної організації (структури) складаються із двох нерозривно зв'язаних їхніх частин. З одного боку, необхідний певний організаційний стрижень, базовий модуль (матриця) організації, що виконує технологічні (апаратні) і, ширше, політичні, соціально-управлінські й ідеологічні функції, пов'язані зі створенням і підтримкою бажаних спрямованості й змісту суспільної свідомості. Останнє надто важливо, оскільки, з іншого боку, люди, групи, організації, що входять у дану соціальну структуру, мають усвідомлювати й визнавати факт свого включення й участі в ширшій, ніж вони самі, соціальній структурі, що зазвичай володіє стосовно них якимись правами, повноваженнями, владою. Це, у свою чергу, припускає наявність в організації і її членів "самосвідомості організації", конкретними проявами якої можуть бути патріотизм стосовно країни або народу, вірність партії, руху, церкві, ідеології або релігії, відомча або корпоративна солідарність тощо.

З огляду на це такі дослідники як М. Косолапов вважають, що складний соціальний суб'єкт - це реально існуюча форма соціальної організації, яка володіє одночасно:

> об'єктивною внутрішньою структурно-організаційною єдністю;

> усвідомленням себе як цілісного й неподільного утворення (системною самосвідомістю, системною ідеологією);

> здатністю до вищого цілепокладання, відмінного від суми ці­лей складаючих її компонентів і підсистем (системним цілепокладанням):

> здатністю формувати і здійснювати довготермінові, розраховані на досягнення віддалених макроцілей стратегії поведінки, при необхідності ціною й засобами самопримусу;

> розвиненими зворотними зв'язками усередині системи, що дозволяють підкоряти діяльність такої організації й саму її структуру досягненню загальносистемних цілей (системними зворотними зв'язками).

Стосовно сфери міжнародних відносин такому визначенню суб'єкта можуть відповідати держави, їхні союзи й інтеграції, будь-які міжнародні організації, транснаціональні корпорації, суспільні рухи й асоціації (за умови, що кожна відповідна структура має весь комплекс необхідних і достатніх ознак).

Сучасному етапу досліджень міжнародних відносин загалом властивий акцент на системному розумінні всього зовнішньополітичного процесу як комплексу дій суб'єкта. Спроби вибудувати прості й лінійні залежності, механістичне бачення причинності окремих подій, явищ і зовнішньої політики загалом залишилися в минулому. На зміну їм прийшло розуміння складності причинно-наслідкових зв'язків усередині міжнародних відносин, а також між цими відносинами і внутрішнім світом держави, нею та міжнародно-політичним середовищем; хоча конкретний зміст таких зв'язків залишається погано дослідженим.

Застосування принципів загальної теорії систем суттєво розширило уявлення про явище міжнародних відносин, змінило розуміння їхньої структури, привело до постановки питання про навколишнє середовище.

Стосовно міжнародних відносин поняття навколишнього середовища не є однозначним. Воно здається досить простим для держави, досить зрозумілим для груп держав або коаліцій, нарешті, можна представити складніше зовнішнє середовище для всієї системи міждержавних відносин, яке може розглядатися як міжнародні відносини загалом. Однак що є зовнішнім середовищем для глобальної системи міжнародних відносин, якщо погодитися із припущенням про її існування? На це питання в науковій літературі не дається однозначної відповіді.

У 60-ті pp. в США з'явилося багато робіт, націлених на вивчення зовнішньої політики держави, розглянутої в оточенні середовища.Застосування системного підходу в дослідженні міжнародних відносин було до певного часу обмеженим побудовою абстрактних моделей міжнародних систем на основі тих чи інших критеріїв, як-то полярності, типу організації (ієрархії) тощо. Розширення його відбулося зі спробами розглянути міжнародні об'єкти як реально існуючий системний об'єкт, поведінка якого детермінується факторами, що діють на різних рівнях. Це наближало міжнародні дослідження до термінології та аксіоматики теорії систем, структурного та функціонального аналізу, що вже використовувались у багатьох наукових дисциплін.

Системність міжнародних відносин було продемонстровано К. Уолтцем при спробі дати відповідь на одне із фундаментальних питань дисципліни загалом: у чому полягають причини війн між державами? Намагаючись порівняти відомі варіанти відповіді, як-то агресивність держави, несумісність інтересів кількох держав, постійну боротьбу за обмежені ресурси, дію дилеми безпеки, авантюризм керівництва тощо, К. Уолтц висунув гіпотезу про наявність принаймні трьох рівнів причинності для пояснення війн.

Становлення системного знання у сфері міжнародних відносин відбувалося досить непросто через специфічні особливості цієї сфери суспільного життя. Вона полягала у складності й опосередкованості зв'язків між елементами системи, у сильному впливі суб'єктивних чинників на хід міжнародних подій, у різнорідності складу дійових осіб, у складності визначення меж самої міжнародної системи тощо. Значною мірою об'єктивними складнощами становлення міжнародної системної теорії й системного аналізу пояснюється відсутність згоди вчених із багатьох принципових питань створення цілісного погляду на світ і між народні процеси. Більшість учених, однак, були згодні з тим, що концепція міжнародної системи включає, насамперед, метод організації даних, або схему, покликану описати як способи взаємозв'язку її елементів, так і характер трансформації такого взаємозв'язку.

В описі міжнародних систем і при дослідженні їх теоретичних та методологічних аспектів виділяють такі поняття, як структура міжнародної системи, її середовище, системні межі, функція системи, підсистема тощо. Найзагальніші особливості міжнародних систем випливають з їхньої приналежності до класу соціальних систем. Соціальні системи є сукупністю елементів, пов'язаних між собою взаємодіями повторюваного й, отже, передбачуваного характеру і відособлених від інших систем, які становлять їх середовище, більш-менш чіткими межами.

Однак якщо дане визначення задовольняє більшість системників, то стосовно внутрішньосистемного категоріального апарату повної чіткості немає. Для одних дослідників ключовими моментами соціальних систем є ролі, для інших - поняття акторів з їхніми цінностями й можливостями. При цьому акторами можуть бути індивіди, групи, інститути, як, наприклад, держави. А взаємодія у цьому випадку може виражатися в адміністративних процедурах, процесах економічного розвитку та соціальних дій і позначатися такими категоріями як співпраця, конкуренція, спонтанність, причинна обумовленість.

Таким чином, найзагальніші особливості системного підходу до вивчення міжнародних відносин випливають із самої специфіки досліджуваного об'єкта. Така специфіка пов'язана з впливом суб'єктивного фактора на розвиток міжнародних відносин. По-перше, оскільки міжнародна система належить до класу соціальних систем, то вона є відкритою, слабкоорганізованою і складноадаптованою системою. З огляду на це на неї складно переносити методи аналізу механічних систем. По-друге, роль утворюючих і структуруючих елементів міжнародних систем відіграють соціальні спільноти, групи й окремі індивіди, тобто розвиток міжнародних систем визначається свідомими діями людей, їхніми ціннісними орієнтаціями, вольовими зусиллями, владними можливостями, цільовими настановами, інтересами тощо. Отже, свідомий вибір, мотивація, сприйняття суб'єктів міжнародних відносин є визначальними факторами розвитку міжнародних систем.

І нарешті, оскільки міжнародна система є слабкоорганізованою системою, не має верховної влади й не побудована ієрархічно, то її організуючим чинником є взаємодії між державами. Саме міждержавні відносини лежать в основі організаційної основи міжнародної системи. Вони детермінують дії суб'єктів, що вступають у контакт, на різних рівнях міжнародного спілкування.

Оскільки в самій природі міжнародних відносин відсутня монополія на насильство й діє плюралізм суверенітетів, тому вся міжнародна діяльність заснована не так на знанні її закономірностей, як на ймовірностях, пов'язаних з непередбачуваністю людських рішень. Доволі дискусійними залишаються припущення щодо можливості застосування категорії раціональної дії, тому соціологія, прикладена до міжнародних відносин, має свої межі.

Система, у широкому розумінні, є організованою сукупністю елементів. Головною ознакою системи є її цілісність. Це означає, по-перше, що система, оскільки є цілісною, то протиставляється (навіть у межах наукового дослідження) середовищу, а по-друге, що вивчення складових системи - елементів - має відображати їхню взаємодію і місце кожного. Елемент системи є її найменшою (неподільною) частиною й одночасно межею розчленування системи в конкретному науковому дослідженні.

Цілісність системи конкретизується через поняття зв'язку. Воно використовується в усіх системних дослідженнях, але остаточно категорію зв'язків і їх типологію ще не розроблено. Наприклад, невизначеною залишається принципова відмінність між зв'язками і відносинами; крім того, поняття зв'язку у вузькому, чисто системному сенсі вимагає виділення окремих рис, які відрізняють його від зв'язків у межах інших методологічних підходів. Для системи обов'язковою є наявність двох і більше типів зв'язків (напр., просторові, функціональні та генетичні зв'язки в біологічному організмі), що призводить до проблеми класифікації зв'язків у системі - проблеми, що не є остаточно розв'язаною в сучасній науці. Можна зауважити, що в системі є наявними особливі типи зв'язку, які можна назвати системостворюючими (напр., зв'язки управління). Сукупність зв'язків і відносин наближає нас до поняття структури. Під структурою зазвичай мають на увазі внутрішню організацію системи. Важливою властивістю структури є її вплив на елементи системи: структура визначає їхню поведінку, накладаючи обмеження на ті чи інші індивідуальні прояви.

Структура має "горизонтальний" і "вертикальний" виміри, наявність яких свідчить про необхідність введення поняття рівнів системи та ієрархії цих рівнів. Основна системна функція полягає в прагненні системи до самозбереження; при цьому джерела системних трансформацій зазвичай перебувають усередині самої системи.

Теза про системну організованість дійсності в тій чи іншій формі приймається всіма теоретико-системними концепціями. К. Боулдінг, наприклад, виділяє два взаємопов'язані принципові шляхи побудови системної онтології:

> побудова "системи систем", тобто виділення загальних ознак та характеристик системних об'єктів різної фізичної природи і різного ступеня складності (подібність багатьох об'єктів соціології, економіки, біології; наявність майже в усіх систем взаємовідносин із середовищем; багато систем, починаючи від кристалів і закінчуючи людиною, підкоряються законам зростання тощо);

> побудова ієрархії систем за їх складністю (К. Боулдінг виділив дев'ять рівнів ієрархії, починаючи від статичних структур, і закінчуючи т. зв. трансцедентальними системами).

Інакше уявляє собі цю проблему У. Росс Ешбі, основною ідеєю якого є знаходження зв'язку між будь-якими підсистемами і виділення цих зв'язків. Саме шляхом надання особливого значення системним зв'язкам можна трактувати тезу про незводимість цілого до суми його частин. Ціла низка закономірностей системного підходу виводиться з тих антиномій, що в ньому існують.

Основні з них такі:

> Теза: ціле є сумою частин. Антитеза: ціле більше за суму частин.

> Частина передує цілому. - Ціле передує частині.

> Ціле причинно обумовлене частинами. - Цілісний підхід є протилежним до причинного і виключає використання останнього.

> Ціле пізнається через знання частин. - Частини, як продукт розчленування цілого, можуть пізнаватися лише на основі знання про ціле.

Подолання цих антиномій сучасним системним підходом створює основні його постулати. До них належать, насамперед, положення про: а) незводимість цілого до суми частин і додавання нових якостей за рахунок зв'язків між частинами; б) неділимість дихотомії "ціле-частина" (ціле не може бути цілим і не складатися із частин, а частина поза цілим - не частина); в) частини між собою, а також частини із цілим пов'язані не лише функціонально, але і складнішою сукупністю зв'язків: лінійний причинно-наслідковий зв'язок трансформується в циклічну залежність.

Застосування системної методології є плідним при розв'язанні широкого кола завдань у науці про міжнародні відносини. Системи можуть бути "знайдені" в багатьох формах взаємодії міжнародних акторів: у двосторонній та багатосторонній співпраці, конфліктах, альянсах і коаліціях, гонках озброєнь й ідеологічному протистоянні тощо.

Застосування системних методів при дослідженні системних об'єктів відповідає вимогам концепції рівнів аналізу, але в той же час не знімає об'єктивних складностей, у тому числі і методологічного характеру, що існують на цьому шляху.

Система міжнародних відносин є складною, відкритою системою із високим ступенем непередбачуваності. Визначення меж системи між народних відносин є можливим лише з певною часткою умовності. Зовнішнім середовищем можуть бути, наприклад, внутрішньополітичні системи держав; системи національних ідеологій тощо, тому система міжнародних відносин є відкритою системою. Організація міжнародної системи дозволяє класифікувати її як систему хаотичну. Хаотичні системи (до них належать більшість соціальних систем) характеризуються високим ступенем складності структури (наявність великої кількості рівнів) і великою кількістю точок біфуркації. Остання обставина робить вивчення поведінки таких систем надзвичайно складним. Фактично, можна говорити лише про приблизні результати.

Поведінка системи міжнародних відносин може бути описаною за допомогою загальних законів класичної теорії систем. Як і будь-яка інша, система міжнародних відносин прагне рівноваги (основна системна функція). Це прагнення знаходить свій прояв у реалізації принципу силової рівноваги. Суттєвим фактором, що впливає на діяльність держави на міжнародній арені, є конфігурація структури системи міжнародних відносин. Комбінація (поєднання) структурних обмежень й імперативів із законами силової рівноваги істотно зменшує свободу поведінки держав у межах системи. Соціальні системи (у т. ч. система міжнародних відносин) загалом дотримуються законів системної статики і динаміки.

Ключова роль структури у всій діяльності соціальних систем була помічена дослідниками вже в першій половині XX ст. Майже в усіх роботах представників системного методу першочергову увагу приділено структурі міжнародної системи. Крім того, часто висновки, зроблені для менш складних систем, гомоморфних до системи міжнародних відносин (систем зі схожою структурою) можуть бути справедливими для останньої. І пізніше теоретики системного методу в міжнародних відносинах основну увагу приділяли структурі системи і її зв'язку з конфліктним потенціалом.

Були напрацьовані класифікації структур, що базувалися на емпіричному матеріалі, - як-то структури жорстко ієрархічні, імперські, м'які, консенсусні, біполярні, монополярні тощо. Особливо активними дискусії щодо структури системи міжнародних відносин стали після завершення холодної війни, коли питання про конфлікти майбутнього стимулювало дослідження структури сучасної системи міжнародних відносин.

Зрозуміло, перераховані вище максими можуть бути сформульовані у різний спосіб й у різних поняттях. Загалом вони висловлюють погляд передових учених нашого часу й загальну платформу для найефективніших досліджень.

Останніх 20-25 років особливо прискорено формується дедалі взаємозалежніший і цілісніший світ. Цілісність не означає ані гармонійності цього світу (у ньому вкрай багато протиріч); ані того, що начеб то він керується (або має керуватися) з єдиного центру. Поки що це неможливо ані технічно, ані через перешкоди ціннісного й політично­го плану. Цілісність світу полягає в тому, що взаємодії в ньому набули системного характеру, коли будь-які серйозні зрушення в одній частині світу неминуче призведуть до реакції в інших його частинах, незалежно від волі та намірів учасників таких процесів. Ще на початку XX ст. світ був іншим: кризи, катастрофи, війни в одних його частинах могли залишатися без наслідків і непоміченими в інших. Міняються не лише світ, який ми пізнаємо, або наші уявлення про цей світ, але й система, за допомогою якої ми пізнаємо цей світ.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка