Тема 2 Системна еволюція міжнародних відносин



Сторінка30/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   108
Тема 2 Системна еволюція міжнародних відносин

План


  1. Довестфальський міжнародний порядок.

  2. Тридцятирічна релігійна війна в Європі та підписання Вестфальської угоди. Значення Вестфальського миру для розвитку європейських міждержавних відносин.

  3. Віденський Конгрес та його значення для розбудови міжнародних відносин в Європі.

  4. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.

1. Історію міжнародних систем зазвичай починають із 1648 р. - з підписання Вестфальського миру, який завершив Тридцятилітню війну та заклав основи міжнародної системи, визначивши коло її елементів і загальні принципи їхньої взаємодії.

У такому підході, звичайно, є частка умовності. Виникнення міжнародної системи неможливо датувати конкретним роком або навіть століттям. Якщо розглядати її як упорядкованість або принцип організації міжнародних відносин, то стане зрозуміло, що виникнення систем міжнародних відносин відбулося набагато раніше 1648 р. Системи, так би мовити, існують там, де їх може побачити дослідник - майже так само, як і закономірності, тому вибір точки відліку системності в міжнародних відносинах - проблема методологічна, а не історична. Відкриваючи хронологію міжнародних систем 1648 p., зазвичай хочуть підкреслити, що саме завершення Тридцятилітньої війни узагальнило кілька важливих процесів - Реформацію, оформлення держави як провідного суб’єкта міжнародних відносин, фактичну дезінтеграцію Священної Римської імперії та запровадження нових принципів балансування в Європі, а також глобалізацію міжнародних процесів внаслідок колонізації - які надалі визначатимуть напрями розвитку та проблеми світової політики, впливаючи не лише на конкретно-історичні співвідношення сил між державами, але й на правила їхньої взаємодії загалом.

З урахуванням цих міркувань, можна говорити про системну організованість довестфальського світу. Особливістю такої організації було автономне та відносно відокремлене співіснування кількох систем міжнародних відносин у світі: на Близькому Сході та Середземномор'ї, у Східній Азії та на Індійському півострові, у Північній Америці та в Австралії тощо. Час від часу ці регіональні системи міжнародних відносин взаємодіяли, зливалися та знову відокремлювалися. Деякі з них загинули без сліду, інші ж істотно вплинули на подальший розвиток світової політики. Цими останніми ми й обмежимо наш аналіз.

Одна з перших регіональних міжнародних систем сформувалася наБлизькому Сході. Охоплюючи стародавні держави регіону - Єгипет, держави Месопотамії, східного узбережжя Середземного моря, Ассирію та Хетське царство - ця система міжнародних відносин була заснована на взаємній недовірі, підступності та рівновазі страху. Така суміш є типовою для довестфальского світу.

Близькосхідна стародавня система міжнародних відносин сформувалася, ймовірно, близько XVIII ст. до н. е., коли послідовні, але завжди безуспішні спроби об'єднати Месопотамію завершилися створенням перших імперій - нетривалої та нестабільної Ассирійської та могутнішої Вавилонської. Коли вавилонський цар Хаммурапі спромігся поширити свою владу на всю Месопотамію, Вавилон перетворився на джерело постійної загрози, стимулюючи таким чином найрізноманітніші коаліції та союзи, проводячи активну зовнішню політику за межами Месопотамії та, врешті, впавши під ударами хетів у XVI ст. до н. е. Приблизно в цей же час у Єгипті розпочинається період Нового царства - епоха найактивнішої зовнішньої політики Єгипту, драматичним наслідком якої стала боротьба за регіональну гегемонію із Хетським царством. Держава хетів (Хатті) майже одразу після свого утворення в XVII ст. до н. е. перетворилася на впливовий фактор регіональної політики, об'єднавши під своєю владою майже всю Малу Азію. Час від часу центрами сили ставали Елам, Урарту, Ізраїльське царство та міста Фінікії.

Період становлення цієї регіональної системи тривав до інституалізації єгипетсько-хетського конфлікту в першій половині XIII ст. до н. е. З огляду на відносний занепад могутності Вавилону після 1595 р. до н. е. (у цьому році місто було захоплене хетами) та повернення міжнародних відносин у Месопотамії до стану роздробленості, регіональна система міжнародних відносин набула ознак біполярності. Єгипет та Хатті, змагаючись за контроль над Палестиною, втягнулися у тривалий і виснажливий конфлікт, який після грандіозної нічийної битви біля міста Кадеш (територія сучасної Сирії) завершився підписанням першого відомого історії мирного договору.

Послаблення могутніх суперників створило на Близькому Сході вакуум сили, заповнити який випало Ассирії. Піднесення ассирійської держави у IX-VII ст. до н. е. призвело до тимчасового утворення гегемонії в регіональній міжнародній системі, особливо після знищення ассирійським царем Синнахерибом Вавилону у 689 р. до н. е. Регіональні держави по-різному відреагували на зростаючу могутність Ассирії: частина із них (Елам, Дамаск, Ізраїль) стали ініціаторами створення численних антиассирійських коаліцій; у той час як інші часто підкорялися могутності ассирійського царя, підкріпленій найсильнішою армією того часу. Дилема дрібних сусідів Ассирії стала вічним питанням для всіх тих держав, які в майбутньому опинялися в такому ж становищі. Найяскравіше її описано в роботі давньогрецького історика Фукідіда "Історія Пелопоннеської війни".

Ассирію періоду Нового царства часто вважають першою у світі імперією, маючи на увазі, що царі Тіглатпаласар III та Салмансар IV не просто захоплювали численні міста-держави Месопотамії, а й утворювали спільний політичний та економічний простір, дбаючи про розвиток торгівлі, збирання податків й ефективне функціонування бюрократії. Однак зрештою останнім та найчастіше застосованим аргументом ассирійських "царів всесвіту" була зброя.

Історія Ассирії переконливо демонструє тимчасовість й обмеженість успіхів, що ґрунтуються лише на військовій силі. Агресивна зовнішня політика принесла значні здобутки, але водночас підсилила дію дилеми безпеки, змусивши сусідні держави будь-що шукати можливості знищити грізного ворога. Навіть найпоступливіші з них підкорялися лише зі страху бути знищеними. Зрештою, перша ж невдача ассирійської армії у Вавилоні призвела до повстань, внаслідок яких державу, яка ще ЗО років тому охоплювала величезні території від Ірану до Середземного моря та від Єгипту до Закавказзя, було знищено повністю у 609 р. до н. е.

Із загибеллю Ассирії близькосхідна регіональна система міжнародних відносин вступає у період хаосу. Дрібні держави регіону час від часу досягають більшої могутності, як-от Лідія чи Мідія, але ці успіхи є тимчасовими і не. мають системного характеру. Урешті, більшість дрібних держав опиняється під владою нового регіонального гегемона - Персії.

Політика Персії виходить за межі регіону Близького Сходу, а її інтереси зіштовхуються з інтересами грецьких міст-держав, формуючи таким чином зовсім іншу регіональну систему міжнародних відносин.

Найхарактернішою особливістю розглянутої нами близькосхідної міжнародної системи була мінливість і динамічність державних кордонів. Незважаючи на те, що основними її полюсами можна назвати Єгипет, Вавилон, Хатті та Ассирію, вплив, географічні розміри та навіть суверенітет цих держав постійно змінювалися. Договори та союзи, що укладалися між державами і скріплювалися релігійними клятвами, обміном заручників і дипломатичними шлюбами, постійно порушувалися; джерела загроз для безпеки кожної держави були різноманітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або природні лиха, - тож дипломатія і зовнішня політика загалом мала дещо кон'юнктурний характер. Пізніше подібні риси спостерігатимуться в середньовічній Західній Європі.

Визначальними механізмами стабілізації цієї системи були війни. Часто вони були єдиними механізмами, що, звичайно, не додавало безпеки усьому регіону. Системні загрози, до яких належали постійні гегемоністичні прагнення всіх великих держав, значно перевищували за потенціалом засоби стабілізації. Внаслідок цього на Близькому Сході постійно утворювалися та занепадали великі імперії. Урешті, домінуючим типом міжнародних конфліктів були регіональні асиметричні війни.

Греко-перські війни поклали початок формуванню й активному розвитку міжнародної системи у Середземномор'ї, що існувало майже тисячу років аж до падіння Західної Римської імперії у 476 р. Основними кризовими етапами його розвитку були зазначені війни грецьких міст-держав проти імперії персів, Пелопоннеська війна, формування і швидкий занепад імперії Александра Македонського, Пунічні війни, експансія Римської імперії та криза її зовнішньої політики.

Проходячи крізь зазначені масштабні події, держави-елементи цієї регіональної системи міжнародних відносин, створили різноманітні механізми реагування на виклики безпеці, що постійно виникали.

Основним із них був виклик анархічності зовнішнього середовища, з яким нічого не можна було зробити, окрім одного - завоювати всю відому територію. Найбільших успіхів тут досягли Македонія та Рим, причому успіхи останнього були набагато тривалішими та системнішими. Йому вдалося створити унікальну систему гегемонії, встановивши контроль над майже всією територією, що перебувала в межах досяжності. І хоча пізніше подібні системи регіональної гегемонії виникали (напр., гегемонія США У Західній півкулі), вони ніколи не досягали такої глибини підпорядкування як у Римській імперії. Досягнення Риму у сфері зовнішньої політики створили таку гегемонію в міжнародній системі, що безпека цієї держави стала тотожною безпеці регіональній і всієї системи. Побічним доказом цього є масштабний і тривалий занепад усієї Західної Європи після падіння Риму під натиском варварів.

В основі античної Середземноморської системи міжнародних відносин лежала взаємодія суверенних і не дуже суверенних (з обмеженим суверенітетом) держав - спільна риса інших сучасних їй аналогів та деяких пізніших версій. Суверенітет держав обмежувався військовим захопленням або встановленням протекторату; часто також створювалися союзи на нерівних умовах. Зовнішня політика держав того часу була сконцентрована на військово-політичних проблемах - так званій high politics. Отож основою для різноманітних підрахунків була військова міць потенційних союзників і противників, що виражалася у кількості фаланг, легіонів, кораблів, населення та грошей. Щось подібне можна спостерігати й у Вестфальській міжнародній системі в Європі.

Структурна організація цієї міжнародної системи час від часу змінювалася, внаслідок чого можна виокремити кілька етапів її розвитку. Система міжнародних відносин у Середземномор'ї часів греко-перських війн була мультиполярною, а її центрами сили були Персія, Греція в ті періоди, коли зусилля провідних міст-держав об'єднувалися, а також Карфаген. Поступово, встановлюючи власний контроль в Італії, підносився Рим, однак вплив його до Пунічних війн залишався обмеженим. Час від часу утворювалися й розпадалися окремі підсистеми. Наприклад, експансія Персії та піднесення грецьких полісів утворили в V-IV ст. до н. е. систему біполярного протистояння між перським (азіатським) та елліністичним світами. Розв'язання цього конфлікту мало драматичні наслідки, серед яких підкорення Греції Македонією, утворення великої імперії Александра, її розпад та формування нових держав.

Так само Пелопоннеська війна в самій Греції стала класичним прикладом біполярного протистояння, коли суперників розділяли політичні й економічні інтереси, ідеологія та геополітична орієнтація; вони активно шукали союзників; а сам конфлікт вважався від самого початку грою з нульовою сумою. Завершення Пелопоннеської війни призвело, фактично, до розпаду цієї субрегіональної підсистеми відносин, а її елементи були включені до інших систем.

Під час трьох Пунічних воєн (III—II ст. до н. е.) між Римом та Карфагеном відбувся перехід регіональної системи міжнародних відносин від конкурентної мультиполярної структури до монополярної гегемонії.

Притаманна Середземномор'ю мультиполярність та різноманітність за дуже короткий час по завершенню останньої, Третьої пунічної війни, змінилася гегемонією Риму, що тривала аж до падіння міста у 476 р. Перемогу Риму у Пунічних війнах іноді тлумачать як зверхність теллурократії із притаманними їй авторитаризмом, військово-політичною гегемонією, орієнтацію на сухопутні комунікації над талассократичною міццю Карфагену, заснованій на морській торгівлі, підприємницькій ініціативі та відносній свободі.

Римська гегемонія спиралася на кілька специфічних груп ресурсів. По-перше, звичайно, військово-технічні та транспортні можливості. Здатність мобілізувати високоякісні війська та порівняно швидко доставити їх у потрібне місце була необхідною для підтримки політичної єдності імперії в той час так само, як і сьогодні. Цікаво, що економічне значення метрополії було порівняно незначним. Рим не був великим центром торгівлі, а, насамперед, адміністративним, політичним і стратегічним пунктом. По-друге, Рим створив й ефективно використовував систему права для поширення та підтримки свого політичного впливу. Завдяки римському праву вдавалося розповсюджувати цивільний устрій Риму на нові провінції. Цікаво, що схожу роль відігравало у Середньовічній Європі християнство, під час експансії Арабського халіфату - іслам, а сьогодні це називається експортом цінностей або м'якою силою.

Характеризуючи античну Середземноморську регіональну систему міжнародних відносин, можна зазначити високий рівень її організованості. На відміну від Близькосхідної системи вона характеризується постійними контактами між державами, підтримкою зв'язків як під час війн, так і в мирний час. Держави Середземномор'я були пов'язані спільними торговельними, культурними, релігійними, а час від часу і політичними зв'язками. Це збільшувало ступінь взаємозалежності в системі, що, у свою чергу, допомагало залагоджувати конфлікти мирним шляхом, у той же час підвищуючи ціну війни для всіх учасників.

Із падінням Західної Римської імперії руйнується система міжнародних відносин у Середземномор'ї, а з початком середньовіччя виникають три різні її наступниці: нова система міжнародних відносин у Західній Європі, система відносин Візантійської імперії з її сусідами та дещо пізніше - політична гегемонія Арабського халіфату в Північній Африці та на Близькому Сході. Усі ці системи взаємодіяли між собою, надто під час великих цивілізаційних конфліктів на кшталт Хрестових походів, активно торгували, але все ж таки залишалися автономними.

Найсвоєріднішою серед них стала гегемонія халіфату - величезної теократичної держави - на просторі від Атлантичного океану до Середньої Азії. В основі швидкої експансії арабів лежало розповсюдження релігійних цінностей. Отже, внаслідок цього утворилася наддержава, всередині якої співіснували підкорені народи, різні національності, поєднані спільною релігією. Об'єднуючим елементом був іслам, але межі його об'єднавчого впливу, як з'ясувалося, визначалися військовими можливостями армій халіфів. Зіткнувшись зі своїми могутніми сусідами - Візантійською імперією, державою франків (Карл Мартелл зупинив просування арабів углиб Європи в битві при Пуатьє у 732 p.), китайцями та, пізніше, імперією монголів - Арабський халіфат втрачав свою основну перевагу - ідеологічну. Західна Європа та Візантія мали власні стійкі системи цінностей, на відміну від швидко ісламізованих та підкорених Персії або Єгипту. Експансія монголів поклала край історії халіфату. Відтоді на Сході підтвердився європейський досвід: спільна релігія не долає анархічність міжнародної системи.

Регіональні системи міжнародних відносин, що склалися навколо Візантійської імперії та у Західній Європі, є типовішими. У першому випадку сформувалася система гегемоністичного типу, у якій гегемон поступово занепадав. Найбільші успіхи зовнішньої політики Візантії, а отже і періоди найефективнішого здійснення гегемонії в міжнародній системи збігаються із розповсюдженням православного християнства та ромєїзацією сусідніх варварських держав. Це не завжди приносило успіх. Виклик гегемонії Візантії кинули Персія, Болгарія, Арабський халіфат та, зрештою, Османська імперія. Окрім того, ромеям довелося відбивати напади слов'ян (у т. ч. Київської Русі) та хрестоносців, які тимчасово захоплювали Константинополь. Майже із самого початку - тобто від перенесення столиці Римської імперії до Константинополя - Візантія була у важкому становищі гегемона, що занепадає. Постійні війни, які велися талановитими візантійськими полководцями та базилевсами (імператорами) були тим, що пізніше Роберт Джилпін назве hegemonic wars (війни за гегемонію). У таких умовах регіональні системи приречені на нестабільність та постійний структурний конфлікт.

У Західній Європі гегемоністична міжнародна система не склалася, незважаючи на численні спроби її створити. Найактивніше намагалися наблизитися до статусу колишнього Риму нові "імператори Заходу" - королі нових держав - та римські папи. Досвід колишньої гегемонії Риму так захоплював їхню уяву, що імперії, далекі від цього міста, все одно проголошувалися "римськими". Унікальність Західної Європи полягає в тому, що, на відміну від територій халіфату або оточення Візантії, тут так і не вдалося створити монополярний політичний організм. Це стимулювало постійну боротьбу й конкуренцію, наслідками якої, з одного боку, стали тривалі жорстокі війни та спустошення; а з іншого, - розвиток нових механізмів регулювання міжнародних відносин.

Під узагальненою назвою довестфолъсъкий світовий порядок у Європі об'єднані принаймні три етапи історичного розвитку: 1) період становлення феодальних держав і їхня боротьба із варварами; 2) виникнення перших централізованих монархій і династична боротьба між ними; 3) розповсюдження абсолютизму в Європі й остаточна перемога королів над папською владою.

Найбільше хаосу в Європі можна було спостерігати в темні віки - період V-XI ст. Варварські королівства, що утворилися на уламках Західної Римської імперії, були територіально нестабільними, вели постійну внутрішньополітичну боротьбу, а система васальної залежності робила королівську владу порівняно слабкою, унеможливлюючи масштабні зовнішньополітичні операції. Утворення та піднесення на цьому тлі імперії Карла Великого відбулося не всупереч, а завдяки династичній і геополітичній невизначеності, що панувала в Західній Європі. У Східній Європі ситуація була іншою, і політична доля Київської Русі формувалася в інших умовах.

Перший етап розвитку Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин характеризується високим рівнем вразливості до зовнішніх акторів, сильною дією дилеми безпеки та високим рівнем гомогенності. Дія першого та останнього факторів урешті зумовили утворення того християнського світу, який пізніше домінуватиме у глобальній вестфальській системі міжнародних відносин.

Велике переселення народів значно послабило Західну Європу. Протягом кількох століть на відносно невеликій території тривала постійна міграція великих племен, змінювалися кордони їхніх територій, тривали суперечки і війни. Загалом система раннього феодалізму, яка склалася в Західній Європі, сприяла зростанню ворожнечі. Торгівля майже не розвивалася, постійні набіги та спустошення перешкоджали економічному розвитку, внаслідок чого слабкою була не лише взаємозалежність між державами, але і слабкість (а то й відсутність) централізованих держав узагалі.

Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для різних зовнішніх впливів. Візантійський імператор Юстиніан у VI ст. на короткий час відвоював великі території в Італії; арабам вдалося захопити Іспанію та дійти майже до Парижа; натиск мадярів та норманів у IX ст. став системною загрозою європейській безпеці. З одного боку, це, звичайно, послаблювало позиції західноєвропейських монархій у конкурентній боротьбі з іншими великими державами того часу - Візантією, Арабським халіфатом та Київською Fyccio. Однак, з іншого боку, врешті-решт об'єднало європейські народи перед спільними загрозами. Імперія Карла Великого виникла завдяки перемозі Карла Мартелла при Пуатьє; а імперія Оттона І - внаслідок нейтралізації останньої системної загрози позаєвропейського походження - вторгнення мадярів.

Такому відносному об'єднанню сприяла гомогенність Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин. В основі спільної системи цінностей лежали особливості династичної політики, католицизм і феодальний лад. Таке становище існувало аж до епохи Реформації та перших революцій. У той же час сильні позиції католицької церкви не перетворилися на політичну гегемонію папи, а Західна Європа не стала теократичною наддержавою, на відміну від Арабського халіфату. Конкурентне політичне середовище тут зберігалося.

Таким чином, визначальними рисами цього етапу розвитку стала не­стабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та ціннісна гомогенність.

Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду є створення Карлом Великим імперії, що охоплювала землі сучасних Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у Західній Європі, була нетривкою та недовговічною. У 800 р. папа Лев III оголосив Карла імператором Заходу, а вже у 843 р. його онуки у Вердені розділили колишню імперію між собою. У 962 р. титулом імператора Священної римської імперії германців був коронований у Римі Оттон І. Європейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бути тривалою: землі імперій не були економічно пов'язаними між собою в умовах ведення натурального господарства. Брак торгівлі в Західній Європі в цей час означав велику кількість конфліктів і нестабільність наддержавних утворень, а також слабкість національних держав.

Трансформація структури європейського регіонального порядку розпочалася із виникненням перших централізованих держав з міцною королівською владою. Приблизно на цей час припадає остаточний розкол між католицькою та православною церквами, а також реформа католицької церкви. Внаслідок зазначених процесів у Європі виник новий специфічний полюс влади: папський престол. Його могутність спиралася не на армію, а на духовний вплив та посередництво при укладанні васальних клятв і домовленостей, на яких ґрунтувалася вся система феодалізму. Деякий час папи не могли трансформувати ці можливості у політичну гегемонію на континенті, але в XI ст. здійснили перші спроби. Відтоді розпочинається тривала боротьба між папами й імператорами, між церковною та світською владою - у Західній Європі формується специфічний біполярний рівень політичного протистояння.

Символом зростання могутності папства стали Хрестові походи. їхня роль полягала, по-перше, у включенні західноєвропейської регіональної міжнародної системи до ширшого контексту, а по-друге, в об'єднанні зусиль різних європейських монархів задля спільної мети. Клермонський собор 1095 p., на якому папа Урбан II закликав європейців звільнити християнські святині Єрусалиму, поклав початок активній експансії європейців за межі континенту та спробам створити європоцентричний світ. Крім цього, наслідком Хрестових походів стало утворення специфічних міжнародних суб'єктів - лицарських орденів.

Із системного погляду Хрестові походи сприяли розширенню регіональних систем міжнародних відносин, створюючи передумови для формування системи більш глобальної. Цьому ж сприяло і піднесення приблизно в цей період Київської Русі, прийняття нею християнства та включення цієї слов'янської держави до різноманітних міжнародних зносин.

Інституціалізація папської влади призвела до утворення одного із полюсів західноєвропейської регіональної системи. Іншим полюсом була влада імператора, який контролював простір у центрі Європи. Поряд із цим на периферії континенту виникали майбутні потужні гравці: національні держави, централізовані, під владою абсолютних монархів: Англія і Франція.

Англія та Франція втягнулися у конфлікт, що увійшов в історію як Столітня війна (1337-1453). Характерною особливістю цього конфлікту був його династичний характер: війна розпочалася як боротьба за французький престол між різними династіями, до однієї з яких належав король Англії; а завершилася як протистояння національних інтересів. Вийшовши зі Столітньої війни, Західна Європа знайшла себе в умовах нових структурних особливостей міжнародних відносин.

Основною такою особливістю стало розповсюдження всією Європою абсолютизму, виникнення та консолідація монархій. Причини такого розвитку подій полягали у зростанні та зміцненні міст, які руйнували традиційний феодальний лад, втручаючись у врегульовані відносини феодалів між собою та із кріпаками. Саме на підтримку вільних міст розраховували королі, намагаючись приборкати власних феодалів, й отримували таку підтримку, оскільки централізація країн сприяла розвитку торгівлі, відходу від натурального господарства та економічному розвитку.

Внаслідок цих процесів до початку XVI ст. коло елементів міжнародної системи звузилося. Занепали лицарські ордени, зменшилося значення династій. Також було загалом завершено боротьбу між релігійною та світською владами на користь останньої. Крім цього, внаслідок нашестя монголо-татар у XIII ст. центр тяжіння європейських політичних процесів змістився на захід. У Європі склалася система міжнародних відносин, яка була близькою до мультиполярної.

Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в історії довестфальського світового порядку. У Західній Європі, яка вже тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений процесом Реформації, наслідками Великих географічних відкриттів та останньою спробою встановлення гегемонії Священної римської імперії під проводом Карла V Габсбурга.

Відкриття Америки не лише сприяло швидкому, хоча й нетривкому зростанню могутності Іспанії та Португалії, але мало набагато далекосяжніші наслідки. Розпочиналася епоха колоніалізму, а разом із нею - боротьба за морські комунікації. Перемога в цій боротьбі стане підґрунтям швидкого економічного розвитку, як це сталося з Англією та Нідерландами. Економічний фактор відіграє дедалі більшу роль у політичному житті Європи та світу.

Процес Реформації змінив європейську міжнародну систему не менш радикально. Позиції римо-католицької церкви не були домінуючими: змагання з імператорами завершилося загалом не на користь папи, до того ж централізація європейських монархій звузила можливості Риму розповсюджувати свою владу. Отже, біполярність політичної організації в Європі зникла вже у XIII ст. Натомість біполярні політичні структури склалися всередині низки держав, а насамперед - Священної римської імперії.

Після тривалого занепаду Священна римська імперія значно посилилася під час імператорства Карла V Габсбурга (1519-1556), який об'єднав під своєю владою великі території самої імперії в Центральній Європі, додавши до них Іспанію (він був також і королем Іспанії Карлом І) разом з її безмежними заокеанськими володіннями в Америці. Статус, якого на короткий час набула імперія, продемонстрував унікальну суміш династичних, релігійних і національних мотивів, що все ще існувала в європейській системі міжнародних відносин.

Разом з тим, саме в цей час Західна Європа вступає в період чергування гегемонів: Іспанія, Франція, Англія боролися між собою за статус провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної влади. У Європі завершувався період формування мультиполярності.

Між правлінням Карла V та Тридцятилітньою війною боротьба між найбільшими європейськими державами тривала. Власне вже тоді у відносини цих основних міжнародних суб'єктів ніхто не втручався.

Лицарські ордени зникли, вплив церкви було підірвано, а династичні зв'язки поступилися місцем стабільності економічних та соціальних систем. Карл V зрікся престолу майже одразу після Аусбурзького релігійного миру 1555 p., і могутність Священної римської імперії закінчилася майже одночасно з початком нового етапу релігійної боротьби, ключовими ознаками якої стали, наприклад, Варфоломіївська ніч у Франції або поява першого "Індексу заборонених книг" авторства Папи Римського.

Боротьба між великими європейськими державами вже тоді була боротьбою за світову гегемонію. Можливо, вже тоді вона була приречена на невдачу, але європейські монархи та їхні міністри, маючи за взірець політичну гегемонію Стародавнього Риму, не хотіли здаватися. Ця боротьба знала як детерміновані періоди, коли європейську політику визначали довготермінові тенденції розвитку міжнародної системи, так і складні історичні моменти, точки біфуркації, коли долю майбутнього вирішували випадкові події або окремі особистості. Такими були, наприклад, буря, що розвіяла іспанську "Непереможну армаду", яка 1588 р. вирушила на завоювання Англії; та пірат Френсіс Дрейк, який зміг максимально скористатися наслідками таких природних "подарунків". Внаслідок цього морська гегемонія а з нею і контроль над комунікаціями, перейшла від Іспанії до Англії.

Боротьба за колонії, територіальні володіння та геополітичний статус, подібна до іспано-англійської, триватиме і в майбутньому. Західній Європі належало пройти через серію війн за гегемонію, в окремих регіонах (скажімо, в Італії) та в Європі загалом. Кульмінацією цих спроб стала Тридцятилітня війна, завершення якої стало початком нової, Вестфальської, системи міжнародних відносин.

Значення Тридцятилітньої війни полягає не лише у розв'язанні протиріч, що століттями накопичувалися в Європі. Війна інституціоналізувала численні хаотичні процеси, створила механізми боротьби з гегемонами та сформувала основоположні принципи майбутнього світоустрою.



2. Становлення нової системи міжнародних відносин стало наслідком Тридцятилітньої війни - конфлікту, у ході якого було зруйновано основні підвалини попереднього світового порядку. Тридцятилітня війна (1618-1648) - міжнародний конфлікт загальноєвропейського масштабу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих багатьма національними державами Європи проти влади Священної Римської імперії, на боці якої виступили католицькі монархи Німеччини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

На боці Габсбургів (австрійських та іспанських) у війні взяли участь католицькі князі Німеччини, папа римський та Річ Посполита. в антигабсбурзькій коаліції - Франція, Швеція, Голландія, Данія, Англія, Московське царство та протестантські князі Німеччини, а також антигабсбурзькі рухи в Чехії, Трансільванії та Італії.

Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Тридцятилітня війна завершила епоху релігійних конфліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.

Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи усвідомлювали, що вони не лише перерозподіляють території за наслідками тривалої та виснажливої війни, а й закладають основи нового світового порядку, елементи якого зберігатимуться понад 300 років. На їхню думку, усе, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже понад п'ять століть, а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.

Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених "банальностей" набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави "дозріли" до такого розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:

> Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше держава перетворилася у державу-націю. Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison d'etat.

> Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 p., кожна така спроба привертала увагу всього світового співтовариства, сигналізувала про порушення силової рівноваги та спонукала інших до активних дій.

> Принцип дії міжнародного права та застосування дипломатії у міжнародних відносинах. Європейські монархи усвідомили практичну можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи. Дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична практика - невід'ємним атрибутом відносин між державами.

Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вестфальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, визнається його значення як такого, що поклав початок упорядкованим міжнародним відносинам, причому впорядкованим саме на реалістичних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, зазначають те, що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. На думку останніх, Вестфальський договір став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.

Вестфальський мир, 1648 - завершив Тридцятилітню війну 1618-1648; підписано 24 жовтня в Мюнстері (Вестфалія) у формі двох мирних договорів, підготовлених на Оснабрюксъкому конгресі 1645-1648 між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одного боку, і королем Швеції та союзниками - з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-1648 між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, і королем Франції та союзниками - з іншого.

Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які перетворювалися на світські князівства; було домовлено, що старі ганзейські міста - Вісмар, Бремен, Штральзунд, Верден та інші - зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція увійшла до складу імперії й отримала право направляти своїх депутатів на імперські сейми.

Франція приєднала три лотаринзьких єпископства - Мец, Туль та Верден - й отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли зі складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання Версальсь-кого миру було проголошено Францію і Швецію - держави-переможниці.

У релігійній своїй частині Вестфальський мир зрівняв у правах кальвіністів, католиків і лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію церковних земель, проведену до 1624 р. За німецькими князями залишилося право визначати релігійну приналежність підданих, але останнім дозволялося молитися так, як вони це робили до 1624 р.

Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши загалом політичну роздробленість Німеччини.

З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до 1789 pp.

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафіксував нове співвідношення сил у межах регіональної міжнародної системи. У даному випадку це було співвідношення сил держав, які виходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала близько ЗО років. Здавалося б, що ця обставина мала зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відносини між державами - динамічними та непередбачуваними. Натомість закладене у договорі співвідношення прав й обов'язків виявилося достатньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змін status quo.

Найбільшими державами - бенефіціантами Вестфальського миру стали Франція та Швеція - формально проголошені держави-переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції - здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох "офіційних" переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на активного учасника боротьби за колонії. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула незалежність від Іспанії, стала "природним" її союзником. У трикутнику Франція - Англія - Нідерланди топитиметься боротьба за та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Умовна періодизація розвитку Вестфальської міжнародної системи має три основні етапи:

> 1648-1714 pp.,

> 1714-1763 pp.,

> 1763-1789 pp.

Змістом першого етапу була переважно боротьба між Францією, Англією і Нідерландами на Заході та консолідація Московського царства на Сході. Підсумком цих процесів стали, відповідно, війна за іспанську спадщину та Утрехтський мир 1713 р. із Раштаттським миром 1714 p., й Північна війна та Ніштадтський мир 1721 р.

Як уже було зазначено, західноєвропейську підсистему Вестфальського світового порядку можна охарактеризувати як мультиполярну. Ця структурна особливість не дала можливості жодній із держав встановити регіональну гегемонію, хоча Франція за Людовика XIV була найближчою до такого статусу. Можна сказати, що історія Вестфальського світу почалася і закінчилася боротьбою Франції за всеєвропейську гегемонію.

Незважаючи на це, першим серйозним конфліктом, у якому судилося випробувати принцип силової рівноваги, стали війни без прямої участі Франції - англо-нідерландські війни. Із перервами вони тривали з 1652 р. до 1674 р. Перша із трьох війн була локальною, незважаючи на те, що театр військових дій охоплював Середземне море й Індійський океан, стосувалася торговельних привілеїв та швидко закінчилася, продемонструвавши наявні переваги англійського флоту.

Друга війна визначала права територіальних володінь в Америці, а отже стосувалася колоніального суперництва Франції та Англії. Нідерланди, що були підтримані в цій війні Францією та Данією, перемогли та повернули собі колонію Сурінам. У третій англо-нідерландській війні, згідно з теоретичними розрахунками прихильників балансу сил, противники помінялися місцями: англо-французька коаліція за підтримки Швеції та німецьких держав воювала з Нідерландами, яких підтримали Іспанія, Данія, Імперія та деякі німецькі князівства. Зрештою, у ході війни коаліція Англії та Франції розкололася, а Нідерландам за її підсумками вдалося зберегти статус великої морської та колоніальної держави. Із системного погляду, англо-нідерландські війни показали, як можуть і мають співіснувати кілька сильних держав, з яких жодна не здатна запанувати над іншими.

На сході Європи в цей час відбувалися дещо інші процеси. Московсько-польська боротьба за території України була біполярним протистоянням, причому співвідношення сил сторін поступово ставало нерівним. Ці зміни було зафіксовано, зокрема, у Вічному мирі.

Вічний мир, 1686 р. - укладений б травня в Москві між Московською державою та Річчю Посполитою.

Вічний мир підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівським договором 1667 р. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я 1667 р. За Вічним миром Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб компенсації. Браилавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московісю. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у

1699 р. було приєднано до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької "Священної Аіги" (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) і зобов'язувалося організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689 pp.).

Вічний мир гарантував свободу віросповідання для православних у Речі Посполитій, визнавав за Московською державою право представлень щодо їх захисту. Вічний мир набирав чинності одразу, але був ратифікований польським сеймом лише в 1710 р.

У цих умовах настає криза регіональних систем, внаслідок якої від встановлення регіональної гегемонії може врятувати лише втручання зовнішніх акторів. Кримські татари, вочевидь, не могли системно впливати на хід подій у цьому регіоні, підтверджуючи те, що Вестфальський світ належав сильним централізованим державам. Однак, розширюючи сфери свого впливу, Московське царство неодмінно зіштовхувалося з новими геополітичними противниками. Таким чином, до вирішального конфлікту із Швецією, який ще міг змінити структуру регіональної міжнародної системи, на Сході Європи виник потенційний гегемон, у той час як на Заході встановилася рівновага міжкількома центрами сили.

Усе ж ця рівновага постійно випробовувалася експансіоністською та агресивною зовнішньою політикою Франції. Використання військової та кількісної переваги французької армії, нескінченні територі­альні претензії та постійне втручання у справи сусідів - усе це характеризує зовнішню політику Людовіка XIV, правління якого (1643-1715) майже повністю збігається з першим періодом існування Вестфальської міжнародної системи і віддзеркалює зовнішньополітичні цілі Франції на той час.

Боротьба проти французької гегемонії спочатку була безсистемною, включала опір Нідерландів у вже згаданій війні, боротьбу окремих німецьких князівств і ворожість Іспанії та Імперії. Зрештою, система організувала себе таким чином, щоб якомога ефективніше протидіяти гегемоністським прагненням Франції. Було застосовано традиційний механізм підтримки силової рівноваги - коаліції проти спільного ворога.

Найпослідовнішою такою спробою було утворення Великого альянсу у 1688 р. Діяльність цієї коаліції мала на меті зупинити поширення французького впливу та здійснювалася в Європі, Ірландії та Північній Америці. Провідну роль у коаліції відігравали Нідерланди та Англія - держави, для яких французька гегемонія мала прямі загрозливі наслідки. Розширене трактування Великого альянсу включає також і війну за іспанську спадщину 1701-1714 pp.

Англія, під проводом Вільгельма III Оранського, активно виступила на боці Нідерландів, усвідомлюючи небезпеку утвердження французької гегемонії в Європі, зокрема встановлення контролю над територією сучасної Бельгії. Це прямим чином загрожувало б безпеці Англії.

Керуючись цими міркуваннями, Англія виступила проти Франції й у 1688-1697 pp. боротьба між Людовиком XIV та Вільгельмом III тривала по всій Європі, а також в Ірландії, де Яків II намагався використати французів для повернення на престол.

Згодом до Нідерландів та Англії приєдналися континентальні суперники французів, утворивши Аусбурзьку лігу, яка включала також Римську імперію, Савойю, Іспанію та Швецію як активних учасників. Війни Аусбурзької ліги були взаємно виснажливими та зрештою призвели до бажаного результату - нічиєї, що закріпила існуючий status quo та заперечила французькі гегемоністичні прагнення. Ріксвікський мир 1697 р. зафіксував відновлення рівноваги.

Під впливом небезпечного та, можливо, смертельного для Англії франко-іспанського зближення, Вільгельм III Оранський ініціював утворення Великого Гаазького альянсу, у якому об'єдналися Англія, Нідерланди, Римська імперія та дрібні європейські держави. Протягом 1701-1714 pp. тривала війна за іспанську спадщину, внаслідок якої європейські володіння Іспанії були розподілені між різними державами, її королем став Філіп V, герцог Анжуйський, який відмовився від прав у майбутньому зазіхати на французький престол. Французькі ж Бурбони, у свою чергу, відмовилися від спроб додати Іспанію до своїх династичних володінь.

Ця війна, як і вся діяльність Великого Альянсу продемонструвала рішучість європейських монархів протидіяти будь-яким спробам нав'язати гегемонію на континенті та підтримувати силову рівновагу - запоруку виживання кожної із держав. Застосування цього принципу було вже не спонтанним, а системним. Європейські політичні діячі усвідомлювали, що діють саме в ім'я підтримання такого співвідношення сил, яке б не загрожувало європейській стабільності. Робота англійського економіста Чарльза Давенанта "Есе про силову рівновагу" стала бестселером під час підготовки мирних договорів та їхнього втілення у життя.

Спроби перевірити міцність балансу сил були змістом першого етапу розвитку Вестфальського світового порядку і завершилися до 1714 р.

Імовірно, невипадково розвиток подій у Західній Європі збігся у часі з установленням нового співвідношення сил на Сході. Вирішальна для цього процесу Північна війна виникла внаслідок тривалої дипломатичної підготовки, розрахунків сил та орієнтації на перипетії загальноєвропейських процесів. У її ході як Швеція, так і Московське царство розраховували утвердити статус провідної держави на Балтійському морі. За результатами війни, яку Швеція програла, цей статус отримала Москва, разом з ним змінивши і назву - на Російську імперію. Цим підкреслювалася та роль, що її в майбутньому розраховували відігравати у європейських справах російські монархи. Піднесення Росії на Сході Європи відкриває другий етап еволюції Вестфальської міжнародної системи.

Між 1714 та 1763 pp. Вестфальський світовий порядок консолідується та проходить низку серйозних випробувань. Вони пов'язані як із традиційною мінливістю співвідношення сил між великими державами, так і з виникненням нового центру сили - королівства Пруссії.

Пруссія розташована в центрі Європи, у зв'язку із чим перед нею відкрилися можливості консолідації німецьких територій. Така консолідація підривала ту геополітичну реальність - послаблену Німеччину - на якій будувалася вся стабільність Вестфальського світу. З цієї причини посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап у його еволюції.

Протягом неповних п'ятнадцяти років політика Пруссії спровокувала дві масштабні війни на континенті: війну за австрійську спадщину 1740-1748 pp. та Семилітню війну 1756-1763 pp. Обидві війни підірвали засади мирного врегулювання після Тридцятилітньої війни, але масштаби потрясінь були різними. Війна за австрійську спадщину ще могла розглядатися як відгомін старих династичних проблем. Смерть Карла VI Габсбурга, у якого не було синів-спадкоємців, ввела в дію Прагматичну санкцію 1713 р. - документ, що надавав права на австрійський престол доньці померлого імператора Марії Терезії. Однак на той час у Європі, і насамперед у Німеччині, існували монархи, які бажали б скористатися цим приводом для подальшого послаблення імперії на власну користь.

Пруссія, Баварія, Саксонія, Іспанія та Франція зайняли найагресивнішу позицію, мобілізували війська і вторглися у володіння Марії Терезії. Блискавично захопивши Сілезію, Пруссія незабаром вийшла з війни, підписавши сепаратний Бреславльський мир з Австрією у 1742 р. Австрії вдалося поодинці розбити армії своїх противників, після чого Фрідріх II, прусський король, застосував принцип силової рівноваги в локальному масштабі, знову вступивши до війни. Цікаво, що підтримали Австрію ті ж самі традиційні противники французької могутності - Англія та Нідерланди. Пізніше, у 1747 p., на бік Австрії стала і Росія, надавши війні характер всеєвропейської.

Війна за австрійську спадщину завершилася у 1748 р. підписанням Аахенського мирного договору. За ним відновлювалися довоєнні територіальні володіння сторін, за винятком більшої частини Сілезії, яка відійшла до Пруссії, та територій в Італії, контроль над якими перебрала Іспанія. Прагматичну санкцію було підтверджено й гарантовано. Чергове масштабне за географічним охопленням протистояння в Європі завершилося внічию.

Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Росії. У 1741-1743 pp. ішла російсько-шведська війна, у якій Швеція намагалася взяти реванш за поразку у Північній війні, але натомість була змушена поступитися ще й Фінляндією за умовами Абоського миру 1743 p., а разом із Фінляндією - і статусом великої європейської держави. Після цього увага Росії до європейський справ зростає, а її участь у війні за австрійську спадщину сигналізує про необхідність ураховувати інтереси й можливості ще одного центру сили.

Семилітня війна - своєрідна кульмінація Вестфальського світо-устрою стала в цьому відношенні інтегруючою. У ній взяли участь усі претенденти на звання і статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за межі континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши передумови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність. Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.

Із системного погляду війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських міжнародних відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських лідерів для розв'язання поточних проблем - принцип силової рівноваги - був занадто абстрактним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різних авантюр.

Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 р. Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав. Театр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну "першою світовою".

Самій війні передувала цікава подія, що отримала назву дипломатичної революції. Ним позначається несподівана зміна альянсів між найбільшими європейськими державами, що сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейської стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії, що протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, нібито турбуючись за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу.

Дипломатична революція продемонструвала цікаву особливість Вестфальської міжнародної системи. Як стало очевидним, в основі її стабільності лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновувалися на міркуваннях тактичної користі або короткотермінових інтересів. Гнучкість і мінливість альянсів збережуться й у Віденській системі міжнародних відносин, гарантувавши їх тривалі періоди мирного розвитку.

Запобігти Семилітній війні дипломатична революція не змогла. Навряд чи її учасники чогось подібного очікували. Масштабний конфлікт у Європі назрівав давно, його причини були комплексними та різноманітними. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і стати початком її кінця.

Детальний аналіз ходу військових дій не входить до наших цілей. Війна була достатньо тривалою і масштабною. Середня оцінка втрат коливається близько 600 тис. військових та 700 тис. мирного населення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політичних наслідків. За результатами війни Франція втратила території у Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над більшою частиною Сілезії.

Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної системи та перевела її у фазу поступового занепаду. Із 1763 до 1789 р. співвідношення сил та сфери політичних інтересів основних гравців кардинально змінюються, у системі виникають нові елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. У той же час підтримувати таку рівновагу стає складно. У системі проявляється криза її геополітичних основ - центр Європи дедалі більше підпадає під контроль сильних держав і консолідується. Посилення Пруссії доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами Польщі у другій половині XVIII ст. Внаслідок цього буферних зон між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.

Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька революція.

Велика французька революція зруйнувала тверезий та неупереджений розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів у структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з'явилися принципові перешкоди.

Разом із ними прийшла тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни XX ст. продемонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.

3. Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт)- структура міждержавних відносин у Європі, яка склалася після війн Наполеона І (1799-1814, 1815) і проіснувала із серйозними модифікаціями до Першої світової війни. Її принципи були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815) - першого загальноєвропейського, за винятком Туреччини, мирного врегулювання. Ця система базувалася на спільній згоді наймогутніших європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.

Віденська система мала певні основні характеристики та особливості. До них належать такі:

> Віденський конгрес відіграв ключову роль у формуванні стійкої парадигми відносин між провідними європейськими державами. Розпочалася епоха "європейського концерту" - балансу сил між європейськими державами. "Європейський концерт" базувався на спільній згоді великих держав, пентархії: Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великій Британії. Будь-яке загострення відносин між ними могло призвести до руйнування міжнародної системи.

> Після Французької революції 1789-1794 pp. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав. Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. Отже, затверджувалася теорія політичної легітимності, за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами. Поряд із держа-вою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги - компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Віденська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

> На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин елементами Віденської системи були не лише держави, а й коаліції держав.

> Однією з основ європейського концерту став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладалася на великі держави. Вона реалізовувалася через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру. Серед таких конференцій важливе значення мали Паризька конференція 1856 p., Лондонська конференція 1871 p., Берлінська конференція 1878 р.

> У межах балансу сил держави могли змінювати склад союзників для забезпечення власних інтересів, не порушуючи при цьому загальної структури союзів і характеру міжнародних відносин.

> "Європейський концерт", залишаючись формою гегемонії великих держав, уперше ефективно обмежив свободу дій цих держав на міжнародній арені, "природний стан війни всіх проти всіх".

> Хоча анексії та контрибуції залишалися формами міжнародної практики, великі держави вже не розглядали розчленування чи ліквідацію іншої великої держави в ролі реальної мети.

> За часів існування Віденської системи поняття політичної рівноваги набуває ширшого тлумачення. Завдяки встановленому Віденською системою балансу сил війни і збройні конфлікти в Європі тимчасово майже припиняються за винятком незначних.

> Віденська міжнародна система мала на меті затвердження встановленого внаслідок наполеонівських війн співвідношення сил, закріплення кордонів національних держав.

Росія остаточно закріпила за собою Фінляндію, Бессарабію і розширила свої західні кордони за рахунок Польщі, поділивши її між собою, Австрією і Пруссією.

> Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (середина XIX ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.

> Незважаючи на кінець глобальної ізольованості цивілізацій та культур, Віденська система, як і попередня Вестфальська, мала євроцентристський характер. Вестфальська система спочатку не мала глобального характеру, охоплювала Західну та Центральну Європу. Пізніше вона інтегрувала до сфери своєї дії Східну Європу, Росію, Середземномор'я, Північну Америку. Віденська система міжнародних відносин охоплювала, фактично, лише європейський простір, і деякою мірою ті території, за які провідні держави європейського концерту вели колоніальну боротьбу чи управляли як колоніями. Поза межами Віденської системи лишився Китай, що внаслідок опіумних війн та нав'язаних провідними європейськими державами нерівноправних договорів, був поставлений у напівколоніальне становище. Японія, що у другій половині XIX ст. почала "відкриватися" для світу, також не була долучена до Віденської системи. У той же час у період Віденської системи європейська історія почала поступово перетворюватися на світову.

> На Віденському конгресі не були офіційно закріплені колонії. Однією з головних причин Першої світової війни стане саме боротьба за перерозподіл колоніальних володінь.

> Модернізаційні процеси, розвиток капіталістичних відносин, буржуазні революції.

> Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілі-заційного й модернізаційного рівнів його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі ще майже не торкнувся.

> Оскільки на всіх етапах розвитку провідними акторами були монархії, то для Віденської системи, особливо під час фаз становлення, консолідації та стійкого розвитку була характерною гомогенність, ідентичність сутності її акторів. А чим гомогеннішою є система, у свою чергу, тим більше в ній поміркованості та стабільності. У гомогенній системі держави можуть бути противниками, але не ворогами. Саме такими й були відносини між державами європейського концерту.

> Проте взаємні протиріччя, зростання національно-визвольних рухів призвели до руйнації Священного союзу, яка, фактично, відбулася після революцій 1848 р. в Європі.

З появою цілісних Італії й Німеччини та формуванням згодом ворожих блоків і кризою системи, гомогенність перестала бути характеристикою Віденської системи. Ця система характеризувалася швидше гетерогенним характером інтересів її акторів.

Для повнішого розуміння Віденської системи міжнародних відносин доречно виокремити та розглянути основні етапи її розвитку, зосереджуючи увагу на притаманних для того чи іншого етапу особливостях, конфігурації співвідношення сил.

У процесі розвитку будь-якої системи міжнародних відносин виокремлюється кілька етапів, відмінних за змістом, структурою, характером взаємовідносин між її складовими компонентами. Віденська система послідовно проходила фази становлення, консолідації, стійкого розвитку, кризи і розпаду. Ці етапи можна розглядати як типи структурної організації системи, що розвиваються за власним алгоритмом, характерним для даної історичної епохи.

У процесі своєї еволюції Віденська система пройшла п'ять етапів розвитку:

> етап становлення (1814-1815),

> етап консолідації (1815-1822),

> етап стійкого розвитку (1822-1848),

> період кризи (1848-1871),

> етап занепаду та ліквідації (1871-1914).

Етап становлення Віденської міжнародної системи. Етап становлення Віденської міжнародної системи збігся у часовому вимірі з проведенням Віденського конгресу, який уперше розробив систему договорів, що регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи, а також зафіксували нове співвідношення сил на континенті.

Головними завданнями Віденського конгресу були:

> відновлення засад державного устрою, що існував у Європі доВеликої французької революції;

> відновлення феодальних порядків із реставрацією правлячих династій у монархіях, що були підкорені Наполеоном;

> затвердження військової поразки Франції, її дипломатичне послаблення, унеможливлення відновлення наполеонівської

імперії та інших спроб завоювання Європи, надання і підтримання відповідних взаємних гарантій;

> переділ деяких територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.

Заключний акт Віденського конгресу закріпив наслідки переділу Європи і колоній між країнами-переможницями: Російська імперія отримала Царство Польське, поступившись на користь Австрії областю Тернополя; Велика Британія розширила свою гегемонію в Європі, зберегла торгову і морську переваїу і затвердила за собою частину колоній Голландії і Франції. Найважливішими з них були о. Мальта, Капська колонія на півдні Африки та о. Цейлон; Австрія закріпила свій вплив над північно-східною Італією (Ломбардією, Венецією) і малими італійськими герцогствами, а також отримала перевагу в Німеччині; Пруссія збільшилася на північну Саксонію і Познань, придбала також Рюген і шведську Померанію, одержала найважливіші за економічним розвитком і стратегічним положенням області Німеччини - Рейнську провінцію і Вестфалію, що значно посилило її потенціал. З німецьких держав був створений Німецький союз на чолі із Пруссією.

До генерального акту Віденського конгресу укладено ще 17 додатків, у тому числі угода про поділ Польщі, декларація про заборону торгівлі нефами, міжнародні правила збору мита, правила судноплавства прикордонними і міжнародними річками, положення про дипломатичних агентів, акт про конституцію Німецького союзу тощо. Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

Етап консолідації 1815-1822 pp. 26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Пруссія підписали у Парижі Акт Священного союзу. Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.

Цей союз було утворено з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акта було зазначено необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом.

19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.

Зовнішня політика держав - членів Священного союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Пруссії.

Священний союз на той час був наднаціональною організацією, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.

Усього відбулося чотири конгреси Священного союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції.

Перший конгрес Священного союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На конгресі було ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності...". За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє \прохання і за їхньої участі в переговорах.

Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерні-ха у зв’язку з революцією в Неаполітанському королівстві. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.

На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня - 14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини.

Етап стійкого розвитку (1822-1848). Утворення Священного союзу заклало фундамент нової політики безпеки, заснованої на постійних взаємних контактах. Внаслідок цього двостороння дипломатія отримала нові виміри, ставши дипломатією конференційною. По суті, Священний союз був системою колективної безпеки, що функціонувала на основі єдності консервативних цінностей, тобто на основі принципу легітимізму, який в інтересах стабільності гарантував збереження коронованим особам їх тронів та передбачав придушення будь-яких національно-визвольних і революційних рухів на європейському континенті, можливість колективного втручання у внутрішні справи тих держав, яким загрожували революції. У такому дусі були придушені революції в Неаполі та Іспанії. Крім того, принцип легітимізму перетворився на засіб стримування й обмеження російського та прусського експансіонізму протягом кількох десятиліть. Уся ця система отримала назву система Меттерніха за прізвищем головного її творця та ідеолога - австрійського прем'єр-міністра.

Росія, Австрія і Пруссія уповноважили Францію військовою силою задушити іспанську революцію і надати допомогу уряду Іспанії у боротьбі проти національно-визвольного руху латиноамериканських колоній. Однак для Великої Британії поява французів у Латинській Америці була вкрай невигідною, тому британський уряд звернувся до Сполучених Штатів Америки по допомогу. У 1823 р. президент США Дж. Монро виступив на захист усього американського материка від європейців. Як наслідок, Священному союзу довелося відмовитися від інтервенції в Латинську Америку; натомість 7 червня 1823 р. 100-тисячний французький корпус увірвався до Іспанії і придушив революцію там.

Веронський конгрес та інтервенція до Іспанії були останніми спільними акціями членів Священного союзу. Визнання британцями незалежності латиноамериканських країн (31 грудня 1824), колишніх іспанських колоній, підірвало єдність Священного союзу. У 1825- 1826 pp. Росія змінила своє ставлення до грецького питання, надавши грекам підтримку, тоді як позиція Австрії з цього питання залишалася різко негативною. Весь ліберальний рух, що поширювався в європейських державах, розвиток революційного і національно-визвольного руху в усіх країнах розхитували Священний союз. У 1830 р. відбулася революція у Франції й Бельгії та повстання у Польщі проти російського ярма. Усі ці події показали даремність спроб Священного Союзу покінчити з революційним і національно-визвольним рухом. У 1833 р. у Мюнхенгреці Росія, Пруссія й Австрія спробували підтвердити й оновити принципи Священного союзу, але відновити його значення виявилося неможливим.

Незважаючи на певні проблемні питання, які існували у відносинах великих держав, до середини XIX ст. Віденська система характеризувалася високою стабільністю, її гарантам вдавалося уникати лобових зіткнень і знаходити шляхи розв'язання основних суперечливих питань. Англо-французькі відносини характеризувалися правлячими колами обох держав як "сердечна згода", а Австрія підтримувала міцні, навіть дружні стосунки з Росією, намагаючись використати російську могутність і вплив для збереження статус-кво у Європі і таким чином зменшити власне російські амбіції. Меттерніху в цей період вдалося залучити на свій бік Пруссію та на довгі роки перетворити її на практично молодшого партнера габсбурзької імперії. Таким чином, він отримав вирішальний вплив на дрібні та середні держави Південної і Центральної Німеччини.

Велика Британія остаточно дистанціювалася від європейських справ, вважаючи, що від участі в союзах вона більше втратить, ніж отримає. Велика Британія дотримувалася стратегії блискучої ізоляції, що передбачала відмову від входження в союзні відносини в мирний час на тривалий період. Британська зовнішня політика надавала перевагу утворенню ситуативних коаліцій для захисту власних інтересів, не беручи на себе довготермінових зобов'язань. Таким чином, Велика Британія відігравала роль арбітра та держави-балансира у міжнародних справах, підтримуючи то одну, то іншу державу або групу держав.

Рубежем, що відокремив фазу стабільного розвитку Віденської системи від її кризи, став 1848 p., коли європейським континентом прокотилася хвиля революцій, внаслідок чого змінився характер державних інтересів провідних країн. Внаслідок цього без серйозної модифікації Віденська система вже не могла ефективно виконувати свої функції. У середині XIX ст. Віденська система, для якої була притаманною стабільність, зазнала відчутних змін.

Період кризи (1848-1871). Перші тріщини у відносинах між великими державами виникли з приводу східного питання, тобто проблеми територіальної спадщини Османської імперії, яка в той час перебувала на межі розпаду і яку більшість держав характеризували як хвору людину Європи". Отже, перші серйозні зміни у Віденську систему міжнародних відносин, а отже в існуючий баланс сил, внесли результати Кримської війни 1853-1856 pp., яку Росія програла. Цього разу проти виступила майже вся Європа, занепокоєна зростаючою російською могутністю.

Таку єдність антиросійської коаліції легко можна поясити геополі-тичними причинами. Просуваючись уздовж морського узбережжя Чорного і Балтійського морів, Росія фактично перетворювала їх на "російські озера", що гарантовано забезпечували їй вихід до Атлантики і Середземного моря - двох ключових геополітичних регіонів, контроль над якими дозволяв океанській державі Великій Британії врівноважувати зростаючу континентальну могутність Російської імперії.

З огляду на це блокада морських напрямків розвитку російської держави залишалася для решти Європи чи не останньою надією врятуватися від її сталевих обіймів.

Після Кримської війни закінчилася епоха домінування Росії в Європі. Після цього головним завданням Росії стає збереження європейського балансу сил. Вона починає відігравати роль своєрідного геополітичного балансиру. Кримська війна також символізувала розпад Священного союзу й остаточний демонтаж меттерніхівської системи.

Державами, політика яких найбільшою мірою призвела до кризи Віденської системи, порушення існуючого балансу сил були Франція часів Наполеона III та Пруссія бісмарківського періоду. Одними з головних цілей зовнішньополітичної стратегії Наполеона III були створення системи держав-сателітів (Сардинського королівства та Польщі) Франції на європейському континенті та територіальні придбання на користь Франції.

Це зрештою зіпсувало її відносини з іншими великими державами Австрією та Росією. Проблемні відносини Франція мала також з Великою Британією з приводу колоніальних питань. Таким чином, напередодні франко-прусської війни, ще одного конфлікту системного характеру, Франція фактично опинилася наодинці перед прусською загрозою.

Після Кримської війни Пруссія почала проводити прагматичнішу зовнішню політику, яка була по суті континентальним еквівалентом політики блискучої ізоляції Великої Британії. Із самого початку свого правління Бісмарк своєю головною метою вважав об'єднання Німеччини під егідою Пруссії. Початковою стратегією Бісмарка стало послаблення Австрії за будь-якої можливості, витіснення її з Німеччини та зміцнення прусської гегемонії в ній.

Заручившись нейтралітетом Франції в обмін на певні територіальні компенсації, Пруссія отримала в 1866 р. остаточну перемогу над Австрією та створила Північно-німецький союз, члени якого підпорядковувалися прусському уряду в усіх сферах, включно із зовнішньою політикою. Решта німецьких держав були пов'язані з Пруссією військовими конвенціями. Для остаточного об'єднання Німеччини не вистачало лише однієї міжнародної кризи, якою стала франко-прусська війна, що закінчилася поразкою Франції і проголошенням Німецької імперії у 1871 р. У тому ж році завершилося об'єднання Італії.

Наслідки об'єднання Німеччини та Італії мали неабияке значення для модифікації Віденської системи і балансу сил: на місці роздрібнених Італії та Німеччини виникли два потужних суб'єкти міжнародних відносин.

Причому Німеччина перетворилася на найпотужнішу континентальну державу, що почала претендувати на домінуючу роль у світовій політиці, революціонізуючи європейську дипломатію. 50-60-ті pp. XIX ст. - період глибокої кризи Віденської системи. На порядку денному постала альтернатива: або на хвилі кризи почати формування принципово нової системи міжнародних відносин, або здійснити серйозну модернізацію існуючої моделі міждержавних відносин.

Історія зробила вибір на користь другого варіанту розвитку подій. На європейському континенті поступово в зазначений вище період відбувалося не руйнування, а оновлення Віденської системи, що завершилося об'єднанням Німеччини та Італії.

У другій половині XIX ст. Росія балансувала у геополітичному європейському просторі, підтримуючи то Пруссію проти Франції, то Францію у її протистоянні з Німеччиною. Така політика виправдала себе, дозволила досягти максимальних результатів за мінімальних витрат сил. Це дало змогу отримати відносно швидку перемогу у російсько-турецькій війні 1877-1878 pp., коли російські війська не тільки звільнили Болгарію, але й дійшли майже до Стамбулу. Згідно із Сан-Стефанським мирним договором від 19 лютого 1878 р. визнавалася незалежність Сербії, Чорногорії, Румунії та автономія князівства Болгарії. Туреччина поступалася Росії територіями Каре, Батум, Баязет. Проте умови Сан-Стефанського миру викликали протести західних держав. Улітку 1878 р. було скликано загальноєвропейський конгрес у Берліні, який змінив умови попереднього миру. Територія Болгарії була значно скорочена; Австро-Угорщина отримала право окупувати Боснію і Герцеговину; британці заволоділи Кіпром. Поступки російської дипломатії на Берлінському конгресі послабили авторитет Росії.

Етап занепаду та ліквідації (1871-1914). На даному етапі можна виділити два періоди: 1871-1890 pp. - відносна стабілізація Віденської системи та намагання зберегти загальний баланс сил на європейському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відносинах між окремими великими державами; 1890-1914 pp. - невідворотний занепад та руйнування даної системи міжнародних відносин.

Після франко-прусської війни система міжнародних відносин повертається до стану рівноваги, на певний час відновлюється європейський концерт, для якого характерним був певний дисонанс: збільшення антагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростання ворожості між Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-1871 pp. викликала у Франції постійне бажання реваншу, що штовхало її на союз із будь-яким потенційним супротивником Німеччини, тим самим обмежуючи гнучкість німецької дипломатії. Крім того, проблема Ельзасу та Лотарингії, відокремленого від Франції, надовго стала каменем спотикання на європейському континенті.

Другий європейський розкол між Австро-Угорщиною та Росією також можна вважати наслідком об'єднання Німеччини. Зазнавши поразки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські володіння, Австрія змушена була перенести центр своєї зовнішньополітичної активності на Балканський півострів. Посилення австрійської експансії на Балканах містило в собі конфлікт з Росією.

Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини стало намагання не дати приводу жодній з великих держав вступити в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що у Німеччини немає національних інтересів на Балканах, а Велику Британію - відсутністю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був союз із Росією й Австрією одночасно. Бісмарку вдалося створити такого типу альянс у 1873 р.

У 1880-х pp. Німеччина виступила ініціатором створення системи альянсів, спрямованої, з одного боку, на те, щоб німецькі потенційні супротивники не укладали союзи між собою, а з іншого - щоб тримати під контролем дії своїх союзників і послаблювати напруженість з усіх боків.

Бісмарк розпочав нову політику в 1879 р. укладанням таємного союзу з Австрією. Наступним кроком стала реанімація ідеї Союзу трьох імператорів, який передбачав для всіх учасників сприятливий нейтралітет у випадку війни одного із членів з іншою державою. У конкретній міжнародній ситуації того часу ішлося про нейтралітет Росії у випадку франко-німецької війни і Німеччини у випадку британо-російського військового зіткнення.

У 1882 р. формується ще один альянс - Троїстий союз у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії.

Нарешті, у 1887 р. Німеччина, Австрія та Італія укладають Середземноморські угоди з Великою Британією, за якими вони домовлялися спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. У 1887 р. Бісмарк запропонував укласти двосторонню німецько-російську угоду, що згодом отримала назву "Договір перестрахування". "Застрахувавшись" проти Росії та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німеччина таким чином "перестраховувалася", щоб перешкодити зближенню Росії із Францією та усунути небезпеку війни на два фронти. Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий суверенітет у випадку війни однієї з них з будь-якою третьою державою. Однак це положення не стосувалося випадків нападу Німеччини на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 р. Наслідком бісмарківської політики була поява на світ системи альянсів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію від австрійського авантюризму, Німеччину від оточення. Щоб звести до мінімуму виклики цій складній системі, Бісмарк робив усе, аби задовольнити французькі амбіції. Спонукаючи французьку колоніальну експансію, ,він намагався відвести французьку активність від Центральної Європи та зіштовхнути Францію з Великою Британією з приводу колоніальних володінь.

Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 р. концепція рівноваги сил вичерпала весь свій потенціал. В останній третині XIX ст. у сфері міжнародних відносин накопичилися суттєві якісні зміни: зросла кількість держав, що претендували на роль великих, наприкінці століття в цьому списку вперше з'явилися неєвропейські держави, зокрема Сполучені Штати Америки, що послаблювало євроцентристську основу існуючої системи міжнародних відносин.

Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї військової, економічної та політичної могутності. Таким джерелом наприкінці XIX ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один із чільних засобів розв'язання конфліктів і протиріч між великими державами.

Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної та промислової революції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Штати активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-американська війна 1898 p., одна з перших воєн за переділ світу напередодні Першої світової війни.

Тоді ж Німеччина під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини було створено Троїстий союз.

Інший могутній військовий блок - Антанта - був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала в утворенні Троїстого союзу пряму загрозу для себе і прагнула його нейтралізувати.

У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. - таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція заслали договір Антанти (від фр. Entente - угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.

З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліна через Багдад до Кувейту), Велика Британія внаслідок переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

З утворенням двох протиборчих союзів було остаточно порушено систему балансу сил у Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування.

Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років і розпалася із системною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, була концертом гомогенних імперій-монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об'єднаних Італії й Німеччини і формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Усе це призвело до Першої світової війни і розпаду Віденської системи.



4. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин - це світоустрій, основи якого були закладені Версальським мирним договором 1919 р. з Німеччиною, договорами із союзниками Німеччини, а також договорами, підписаними на Вашингтонській конференції (1921-1922).

Європейську частину цієї системи (інакше Версальську) у значній мірі було створено під впливом політичних і військово-стратегічних міркувань країн-переможниць. Ігнорувалися інтереси як держав, що зазнали поразку, так і новоутворених країн (дев'ять лише в Європі).

Це робило цю структуру вразливою внаслідок вимог до її перетворення і вдосконалення і не сприяло довготерміновій стабільності.

Відмова США від участі у функціонуванні Версальської системи, ізоляція Росії й антигерманська спрямованість перетворювали її в незбалансовану та неуніверсальну, що збільшувало потенціал майбутнього світового конфлікту.

Вашингтонська система, яка розповсюджувалася на Азіатсько-тихоокеанський регіон, спочатку відрізнялася дещо більшою рівновагою. Однак її нестабільність обумовлювали невизначеність політичного розвитку Китаю, мілітаристський зовнішньополітичний курс Японії та ізоляціонізм США.

Завершення Першої світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних відносин і зумовило післявоєнний перегляд основ її функціонування, внаслідок чого і виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та особливості, серед них:

> "Дискриміноване" становище переможених держав та Радянської Росії. Так, Німеччина втратила права на свої колонії, сильно обмежувалася у володінні збройними силами та пригнічувалася економічно через механізм репарацій. Дещо подібні умови були передбачені і для Туреччини та Болгарії, а Австро-Угорщина загалом припинила існування (на її теренах були утворені суверенні Австрія та Угорщина). До того ж, усі переможені держави зазнали значних територіальних втрат. Переможені держави на певний час були "виключені" з ряду системотворчих елементів і перетворені на об'єкти впливу Версальської підсистеми. Радянська Росія, формально не будучи переможеною, виявилася на початковому етапі також виключеною з процесу системотворення. Формальним визнанням цього факту з боку Росії вважається Раппальський договір 1922 р. Нагадаємо, що після цього договору розпочинається широка кооперація між Німеччиною та Радянською Росією (пізніше СРСР), яка за своєю суттю була "блоком ображених", себто держав, що найбільше прагнули перегляду статус-кво системи.

> Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій системі. Значні територіальні, політичні й економічні (у різній мірі для цих країн) надбання країн-переможниць дали їм фактичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної системи та формування її засад.

> Політична самоізоляція США від європейських справ. США після провалу "14 пунктів" В. Вільсона взяли курс на ізо ляцію від міжнародної політики в Європі, у той же час у ролі пріоритетного засобу зовнішньої політики у цьому регіоні обравши економічний чинник. План Дауеса (1924), а також певного мірою план Юнга (1929), продемонстрували ступінь економічної залежності країн Європи від США, що стали станом на 1918 р. основним кредитором, будучи ще до початку війни боржником європейських країн.

> Утворення нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі, зовнішня політика яких на пізніших етапах розвитку системи справила значний вплив на проходження системних кризових процесів.

> Створення Ліги Націй - інструменту збереження статус-кво у системі міжнародних відносин. Як відомо, цей інструмент, фактично підконтрольний Франції та Великій Британії, виявився неефективним у виконанні своїх стабілізаційних функцій. Це стало свідченням відсутності міцної договірно-правової бази системи.

> Світ поступово перестає бути євроцентристським, міжнародна система починає перетворюватися на глобальну.

> Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин відрізнялася вкрай високим рівнем гетерогенності як внаслідок протистояння в політико-ідеологічній (демократія і тоталітаризм) політичній, військовій, економічній сферах, так і внаслідок наявності кількох більш-менш незмінних протягом усього періоду її існування груп акторів, що перебували у стані перманентного системного протистояння.

> Для Версальсько-Вашингтонської системи характерною була певна асинхронність у трансформаційних процесах у двох основних підсистемах (європейській і далекосхідній), що у свою чергу призводило до подальшої дестабілізації системи за принципом каталізації, тобто системні зміни в одній з підсистем із часом викликали новий сплеск трансформацій в іншій. Утім, можна зробити обґрунтоване припущенняпро переважну євроцентричність Версальсько-Вашингтонської системи, а відтак меншу (проте каталізуючу) роль далекосхідного регіону у системних процесах деструктивного характеру.

> Також заслуговує на особливу увагу специфічний тип контролю, характерний для даної системи, який можна охарактеризувати як егалітарно-ієрархічний. Тоді як у межах досліджуваної системи існувала певна ієрархія засобів і суб'єктів системного контролю, на практиці основні елементи контролю були оформлені в егалітарний спосіб (колективна безпека, Ліга Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру тощо). Подібна гібридність контрольних механізмів поміж іншого якраз і зумовила подальший крах системи.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, безумовно, є одною з найскладніших для системного аналізу. Цей факт пов'язаний насамперед з високим ступенем "розмитості" меж окремих етапів розвитку даної системи, швидкою трансформаційною динамікою системи та невизначеністю статусу низки акторів по відношенню до системи й інших акторів в окремі періоди розвитку Версальсь-ко-Вашингтонської системи міжнародних відносин.

Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів існування, серед яких умовно можна виділити основні:

> становлення Версальсько-Вашингтонської системи - 1919- 1922 pp.;

> відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи - 1922-1929 pp.;

> криза Вашингтонського порядку - 1929-1933 pp.;

> криза Версальського порядку - 1933-1937 pp.;

> ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі - 1938-1939 pp.

Фаза становлення (1919-1922). Унаслідок Першої світової війни відбулося перегрупування сил на світовій арені.

США, підпорядкувавши собі американський континент, узялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. З географічно обмеженої континентальної імперії Сполучені Штати почали перетворюватися на глобальну світову імперію, яка характеризувалася економічним контролем, політичною гегемонією і перевагою сили у світі.

Перемога в іспано-американській війні 1898 р. стала початком американської експансіоністської політики, спрямованої на завоювання всього світу. Імперська геополітична експансія перетворилася на основу американського державного існування у світі.

Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали:

> доктрина Монро,

> вільсонівський універсалізм,

> доктрина відкритих дверей.

Експансіонізм був найкращим методом завоювання нових ринків, джерел сировини і необмеженої влади для будь-якої імперської системи. Доктрина американської гегемонії слугувала ідеологічним обґрунтуванням експансіонізму, яке мало теологічний, міжнародно-правовий та економічний аспекти. Доктрина "приреченої долі", яка ототожнює американський імперіалізм з волею Бога і Провидіння, була теологічним компонентом, доктрина Монро - міжнародно-правовим, доктрина відкритих дверей - економічним компонентом.

Г. Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється країна, яка має могутність, волю, моральний і матеріальний потенціал для приведення всієї системи міжнародних відносин у відповідність до власних ідеалів та цінностей. У XVII ст. це була Франція, яка за часів кардинала Ришельє висунула ідею держави-нації; у XVIII ст. Велика Британія пропагувала концепцію рівноваги сил, що стала домінантною в європейській дипломатії на 200 років; у XIX ст. Австрія влаштувала "європейський концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина Бісмарка. У XX ж ст. наддержавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у Першу світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали свідченням модифікації ролі цієї країни у світі.

В. Вільсон вважав, що модифікація ситуації у світі у бік зміцнення безпеки і стабільності може бути досягнута лише шляхом кардинальної перебудови всієї системи міжнародних відносин, а очолити цей процес мають США як економічно потужна держава, не зв'язана путами таємної дипломатії, і як країна, що не має серйозних супротивників на міжнародній арені. Відтак США, на думку В. Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра, світового судді.

У січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив зі своїм планом повоєнного врегулювання, який отримав неофіційну назву "14 пунктів". Усі "14 пунктів" В. Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він вважав обов'язковими (відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роззброєння, ліквідація митних бар'єрів, розв'язання колоніальних суперечок, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту - шість конкретніших пунктів, він за обов'язкові не вважав (повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).

У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. В останньому пункті своєї програми В. Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир.

Значення програми В. Вільсона полягає в тому, що вона стала першим політичним документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до національно-визвольних рухів і нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В. Вільсона, що стало великим успіхом американської дипломатії. Основою для Паризької мирної конференції був принцип націй, що базувався на праві народів на самовизначення і сформульований згідно з "14 пунктами" В. Вільсона.

Таким чином, якщо у 1890-1914 pp. факт відмови США від ізоляціоністської традиції був досить суперечливим з огляду на стриманість у засобах і географічну обмеженість інтервенціонізму, то з приходом до влади В. Вільсона й особливо зі вступом Сполучених Штатів у Першу світову війну ситуація змінилася радикально. З'явився навіть спеціальний термін - вільсонізм - ним визначається відмова США від ізоляціонізму. Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо (обраний головою конференції), прем'єр-міністр Великої Британії Д. Алойд-Джордж та президент США В. Вільсон (т. зв. "Велика трійка"). Італію на конференції представляв прем'єр-міністр В. Орландо, а Японію - прем'єр-міністр барон Макіно.

Було утворено головні органи конференції - "Рада десяти" (голови урядів і міністри закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії та Японії); "Рада п'яти" - міністри закордонних справ цих країн; і пізніше - "Рада чотирьох" - голови урядів країн без Японії.

З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів "Великої четвірки". В. Вільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект статуту нової міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту мирного договору для того, щоб сенат США розглядав один, а не два документи. 25 березня 1919 р. Д. Алойд-Джордж надіслав Ж. Клемансо і В. Вільсону "Меморандум із Фонтенбло" (повна назва "Деякі зауваження для мирної конференції до складання остаточного проекту мирних умов"). У цьому документі було викладено англійську програму й дано критику французьких вимог. Д. Алойд-Джордж виступав:

> проти розчленування Німеччини;

> проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2,1 млн німців;

> проти передачі іншим країнам територій, заселених угорцями;

> за повернення Рейнської обл. до складу Німеччини, але у демілітаризованому стані;

> за повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;

> за передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;

> за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;

> за передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;

> за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;

> за отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б мінімально зачіпляли території, населені німцями.

Репарації передбачалося розділити так: 50 % - Франції, 30 - Великій Британії, 20 % - іншим країнам.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його було підписано 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці (Версальський мир).

За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні Першої світової війни: вона втрачала свої колонії; деякі її території передавалися сусіднім державам; на неї накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та Лотарингія поверталися Франції; управління Саарською обл. передавалося на 15 років Лізі Націй; Данциг (Гданськ) оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Пруссії і Померанії); Данії передавався Північний Шлезвіг; до Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене. Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5 %.

Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухопутна армія не мала перевищувати 100 тис. особового складу і призначалася для підтримки порядку всередині країни. Німеччині заборонялося мати підводний флот, великі надводні кораблі, військову авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.

Німецька територія по лівому березі Рейну та смуга завширшки 50 км по правому - оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною.

Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 р. і становила 132 млрд марок. Франція мала одержати 52 % цієї суми, Велика Британія - 22, Італія - 10, Бельгія - 8 %.

З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти окупували Рейнську зону терміном на 15 років.

Мирні договори із союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 p., Нейський із Болгарією - 27 листопада 1919 p., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 р. та Севрський із Туреччиною - 10 серпня 1920 р.

Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися внаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на європейському континенті. Британія закріпила провідні позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Великої Британії та Франції.

Звісно, що результати конференції не могли задовольнити всіх її учасників. Конгрес Сполучених Штатів під тиском ізоляціоністів відмовився схвалити Версальський мирний договір і вступ до Ліги Націй, обмежившись статусом "спостерігача". Таким чином, США на Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.

У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками сепаратні договори без статей щодо Ліги Націй. Однак, ураховуючи внесок президента США В. Вільсона у створення Ліги Націй, його було відзначено Нобелівською премією миру.

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативи президента США В. Вільсона. Її завдання - боротьба за мир, співпрацю й безпеку народів. Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру.

Статут передбачав гаранти членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності і територіальної цілісності проти зовнішньої агресії. Передбачалися колективні дії всіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів. Порушення миру мало спричиняти як економічну та політичну ізоляцію порушника, так і воєнні санкції, включаючи створення об'єднаних збройних сил з контингентів країн - членів Ліги. Проте її слабкість як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали лише рішення з адміністративних питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі п'яти постійних членів (США, Велика Британія, Франція, Італія та Японія) і чотирьох тимчасових.

Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору. Його підписали 44 країни. Однак США, під впливом ізоляціоністів у конгресі, не ратифікували Версальський договір і не ввійшли до складу Ліги Націй.

Відсутність багатьох великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 р. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939-1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 р. і вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 р.

Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склався внаслідок Першої світової війни, зберегти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 р.

Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів.

За пропозицією президента США В. Вільсона до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги Націй.

Згідно з мандатною системою всі території були поділені на три групи мандатів: "А", "В", "С".

До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до статусу протекторату.

Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися під безпосереднє управління держави-мандаторія зі збереженням певного ступеня самоврядування.

Мандати групи "С" стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану і фактично означали цілковиту анексію цих територій носіями мандату.

Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 p., а колонії колишньої Османської імперії - на конференції в Сан-Ремо у 1920 р.

Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати групи "А" на Ірак, Палестину і Трансйорданію та мандати групи "В" - на Танганьїку, частину Того й Камеруну.

Франція одержала мандати "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" - на частину Того й Камеруну, Бельгія - мандат "В" на Руанду-Урунді.

Японія дістала мандати трупи "С" на Маршаллові, Каролінські та Маріанські о-ви у Тихому океані.

Решту мандатів на території групи "С" одержали ПАР та Австралія.Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності розподілу світу між державами-переможницями.

Внаслідок угод Паризької мирної конференції політична карта Європи докорінно змінилася. Це створило серйозні проблеми, пов'язані із численними прикордонними суперечками, що майже відразу стали виникати в усіх частинах Старого світу. Проблема кордонів зробила свій вагомий внесок у розпад Версальсько-Вашингтонської моделі міжнародних відносин. Надзвичайно вибухонебезпечним, як показали наступні події, виявився закладений у Статут Ліги Націй принцип самовизначення націй. Зовні досить демократичний, він у той же час за певних умов здатний підірвати майже будь-яку державу і дати масу приводів для втручання у внутрішні справи більшості країн.

Украй жорсткі умови мирного договору з Німеччиною породили в німецькому суспільстві найсприятливіші умови для поширення ідей реваншизму, а згодом і ревізіонізму.

Вашингтонська конференція 1921-1922 pp. Аналіз Версальсько-Вашингтонської системи був би неповний без характеристики засад її далекосхідної підсистеми. Якщо Версальський договір та договори із союзниками Німеччини в Європі в основному стосувалися європейських країн, Вашингтонська конференція в основному розв'язувала проблеми післявоєнного врегулювання на Далекому Сході. На роботу

Вашингтонської конференції найбільший вплив справляли США та Японія - регіональні лідери того часу, але також врахованими можна вважати інтереси Британії і Франції.

Для розв'язання далекосхідних проблем було скликало конференцію, яка тривала у Вашингтоні з 12 листопада 1921 р. по б лютого 1922 р. У ній брали участь дев'ять держав - США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія, Бельгія, Португалія, Голландія, Китай. А Радянська Росія, хоч і визнавалася великою тихоокеанською державою, не була запрошена. На конференції розглядалася низка вагомих питань: розв'язання тихоокеанських і далекосхідних проблем, обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила застосування нових засобів війни.

США боролися проти домінування Японії в Китаї, вимагали для себе там відкритих дверей і рівних можливостей. Протиріччя між США та Японією загострювалися і стали головними на Далекому Сході. На конференції США вдалося натиснути на Британію і домогтися ліквідації її союзу з Японією, який був чинним ще від 1902 р. і підлягав подовженню у 1921 р. (до Першої світової війни він був спрямований проти Росії й Німеччини, тепер - проти США).

Унаслідок роботи конференції було укладено низку договорів:Договір чотирьох держав (Велика Британія, США, Франція та Японія), укладений 13 грудня 1921 p., стосувався взаємних гарантій недоторканості острівних володінь її учасників у басейні Тихого океану (закріплення статус-кво);

Договір п'яти держав (Велика Британія, США, Японія, Франція й Італія), підписаний 6 лютого 1922 p., забороняв будівництво військових кораблів, тоннажність яких перевищувала 35 тис. т, встановлював співвідношення між флотами цих країн за класом лінкорів у пропорції 10:10:6:3,5:3,5, закріпивши лідерство перших двох.

Підписання цього договору стало великою перемогою дипломатії США. Японія теж здобула велику стратегічну перевагу - на Тихому океані заборонялося спорудження нових військово-морських баз на схід від меридіана 110° східної довготи за винятком островів, що безпосередньо прилягають до узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії, Гавайських островів. Таким чином, США мали відмовитися від укріплення островів у центральній та західній частинах Тихого океану. США і Великій Британії заборонялося мати бази на відстані менше як 5 тис. км від Японії.

Договір дев'яти держав (США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Голландія, Португалія й Китай), підписаний 6 лютого 1922 p., у ньому проголошувався принцип поваги суверенітету, територіальної й адміністративної недоторканості Китаю. Він зобов'язував усіх учасників дотримуватися принципів відкритих дверей та рівних можливостей у торгівлі й розвитку промисловості на всій території.

Китаю. Формально держави відмовлялися від політики розподілу Китаю на сфери впливу. Проте договір не скасовував системи нерівноправних угод цих країн із Китаєм.

Із завершенням Вашингтонської конференції закінчилася фаза становлення нової міжнародної системи. Виникли центри сили, яким вдалося виробити порівняно стійку систему взаємин між собою. В основному було розв'язано найсуперечливіші питання, пов'язані з повоєнним урегулюванням, знято напруженість у відносинах між великими державами.

До 1922 p., таким чином, були закріплені основні засади Версальсько-Вашингтонської системи. У них містилося багато положень, що стали основою для прагнення низки держав до перегляду принципів системи у майбутньому.

Відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи (1922-1929). Протягом усього періоду відносної стабілізації зберігалося практично в незмінному вигляді те співвідношення сил акторів, що його було сформовано ще до 1922 p., а саме:

> Лідери: США, Британія, Франція.

> Держави зі значним впливом: Італія, Японія, Польща, Чехословаччина, Китай та ін.

> Актори, штучно позбавлені значного впливу на систему: Німеччина, СРСР, Австрія тощо.

> Маловпливові суб'єкти міжнародних відносин: держави Латинської Америки, більша частина азіатських держав тощо.

Для держав-лідерів протягом даного періоду найпріоритетнішим завданням стало збереження статус-кво шляхом прийняття дієвих заходів для запобігання абстрактному військовому конфлікту у майбутньому, а також для попередження переростання деструктивної по відношенню до статус-кво активності деяких держав (у першу чергу -СРСР, Німеччини, Італії, Японії) у війну, у яку виявилися б утягненими США, Британія, Франція, або їхні безпосередні союзники.

Перша мета реалізовувалася в основному через механізми між народно-правового характеру, а саме Лігу Націй та окремі міжнародні домовленості. До таких домовленостей, зокрема, належать пакт Бріана - Келлога й інші проекти ініціатив у справі миру або роззброєння, які, утім, не досягали своєї мети. На відміну від них друга група заходів, спрямована на направлення політики держав, зацікавлених у перегляді засад системи, у помірковане русло, мала предметніший характер. Так, розв'язання Францією та Великою Британією частини проблем у відносинах з Німеччиною (репарації, згодом - питання Саару) свідчило про намагання конструктивізу- вати власні стабілізаційні заходи у межах системи, для яких відверто недостатньо було діяльності Ліги Націй. На підтвердження цього факту можна згадати і "закривання" очей на деякі агресивні дії Японії у Китаї на порушення "договору дев'яти": інтервенцію 1931 p., утворення Манчжоу-Го.



Криза Вашингтонського порядку (1929-1933). Кризові явища у Вашингтонській підсистемі (випадки агресії Японії проти Китаю) почали проявлятися значно раніше, аніж у Версальській (початок 1930-х pp.), але не мали системоруйнуючого характеру, будучи локалізованими у регіоні, який залишався у межах системи другорядним після європейського.

У роки економічної кризи, коли увагу великих держав було зосереджено на розв'язанні внутрішніх проблем, Японія розгорнула агресивні дії на Далекому Сході.

Ще у 1927 р. прем'єр-міністр Японії Танака у секретному меморандумі накреслив етапи японської агресії, яка передбачала загарбання усього Китаю, Монголії, Індокитаю, Бірми, Південно-східної Азії, Індії й окремих територій СРСР. Японія хотіла створити "Велику Азію", де прагнула до монопольного панування.

Здійснення цього плану почалося з окупації Японією восени 1931 р. південно-східних районів Китаю (Маньчжурії), яку було завершено у 1932 р. за три місяці. 18 лютого 1932 р. цю територію було проголошено незалежною від Китаю. Там була створена маріонеткова держава Маньчжоу-Го на чолі з імператором Пу І. Японія уклала з ним військовий союз, що передбачав утримання там збройних сил.

Лігою Націй було направлено на місце подій комісію на чолі з лордом Літтоном, яка засудила японську агресію і рекомендувала утриматися від визнання Маньчжоу-Го. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй. На Далекому Сході виникає вогнище війни.

Криза Версальського порядку (1933-1937). Криза Версальсько-Вашингтонської системи безпосередньо пов'язана з подіями в Європі, що випереджали кризові явища в інших регіонах світу як за інтенсивністю, так і за рівнем впливу на стан системи загалом.

У 1922 р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного керма Німеччини стала очолювана Гітлером націонал- соціалістична робітнича партія. У 1935 р. до складу Німеччини внаслідок плебісциту увійшла Саарська обл. У березні 1936 р. німецькі війська вступили в Рейнську обл. Події свідчили, що протягом 1933-1935 pp. Німеччина і цілком переозброїлася і була готова у будь-який час до агресивних дій. До середини 30-х pp. Італія стала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні 1935 р. вона напала на Ефіопію.

Громадянська війна в Іспанії, італо-німецька інтервенція й політика невтручання західних держав стали тими довготривалими чинниками, які перетворили події в Іспанії на затяжний регіональний конфлікт на європейському континенті.

На даному етапі спостерігається суттєва перестановка у співвідношенні сил у межах системи, внаслідок чого дестабілізується (і стає абсолютно неефективною) система колективної безпеки, створена навколо Ліги Націй. У період кризи акторів можна розподілити на такі групи за рівнем впливу на трансформації у системі:

> впливові: США, Британія, Франція, СРСР, Німеччина, Італія, Японія;

> відносно маловпливові: Польща, Чехословаччина, Румунія, Угорщина, Югославія, Китай та інші подібні актори;

> третьорядні: держави Латинської Америки, більша частина азіатських держав тощо.

Очевидним є той факт, що зростання впливовості держав з деструктивним потенціалом по відношенню до системи, зумовлене об'єктивними (насамперед економічними та внутрішньополітичними) причинами, якраз і стало причиною кризи у системі міжнародних відносин, оскільки дозволило цим акторам повніше реалізовувати національні інтереси, що загалом диктували силовий (політичний та/або військовий) сценарій радикальної трансформації системи.

З табору акторів, безумовно зацікавлених у збереженні статус-кво, у цей період зникають США, що прагнуть посилити свій вплив у системі, у той же час зберігши деякі з її характеристик, тоді як Франція, Велика Британія та низка держав Центрально-Східної та Північної Європи (як-то Польща, Югославія, Чехословаччина, Фінляндія тощо) залишаються чи не єдиними акторами, що активно захищають наявні засади системи міжнародних відносин. Цей факт, у свою чергу, призводить до ряду "зривів" у політиці консервативно налаштованих акторів через брак підтримки ззовні. У цьому феномені можна шукати причини проведення даними державами політики умиротворення, адже брак потенціалу впливу на систему зумовлював надзвичайну складність проведення іншої політики.

Зрештою, конкретними проявами кризи у системі стали такі акції (силові у широкому розумінні сили), як японська інтервенція в Китаї (1937), аншлюс Австрії (березень 1938) і, нарешті, Мюнхенська змова (вересень 1938). Остання є кінцем кризової фази і початком фази розпаду системи, оскільки позначила перехід Німеччини від спроб "легалізації" силових надбань до безумовної експансії безвідносно до міжнародних домовленостей, а отже зробила системну війну неминучою.

Ліквідація Версальського порядку і встановлення германської гегемонії в Європі (1938-1939). Фактично з моменту приєднання Німеччиною Судетської обл. Чехословаччини, розпочалася ланцюгова реакція колапсу системи, що, як відомо, завершилася Другою світовою війною.

Навесні 1939 р. ситуація в Європі різко загострюється. Політика умиротворення повністю провалилася. 15 березня Німеччина, порушивши Мюнхенську угоду, захопила всю Чехословаччину, 21 березня зажадала від Польщі м. Гданськ (Данциг), окупувала Клайпедську обл. Литви. У квітні Італія захопила Албанію.

Хід розвитку міжнародних відносин наближав світ до початку Другої світової війни. Англо-франко-радянські переговори закінчилися невдало.

Цей період позначається достатньо запізнілим відходом від політики умиротворення, який фактично відбувся 1 вересня 1939 р. - лише після подолання Німеччиною "межі міцності" системи (на відміну від "межі пружності", що її було подолано після Мюнхена).

Будучи однією з найнестабільніших систем за всю історію системності у міжнародних відносинах, Версальсько-Вашингтонська система дає широке поле для аналізу в контексті стабільності та системних трансформацій.

Версальсько-Вашингтонська система повоєнного устрою світу мала низку суттєвих недоліків:

> не розв'язала протиріччя між державами-переможницями й державами, які зазнали поразки;

> не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;

> не запобігла можливості виникнення реваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених угод;

> викликала значні територіальні зміни в Європі, друге "Велике

переселення народів", започаткувала основи національних конфліктів.

Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою і тривалою.

Завершення Другої світової війни призвело до кардинальної трансформації змісту світової системи міжнародних відносин. Була ліквідована багатополярна організація структури міжнародних відносин, що виникла ще з часів Вестфальської мирної угоди 1648 р. та зберігалася з певними модифікаціями (у межах Вестфальської, Віденської та Версальсько-Вашингтонської систем міжнародних відносин) упродовж майже трьох століть до Другої світової війни.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка