Д політ н., в о. професора Седляр Ю. О



Сторінка36/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   108
4. Однією з характерних рис післявоєнного періоду є криза колоніальної системи. Весь світ окрім Європи і США було практично поділено між декількома метрополіями. Після другої світової війни внаслідок Ялтинсько-потсдамської системи проходить послаблення колоніалізму. За того, що країни метрополії дійсно втратили вплив як на міжнародній арені так і в колоніях вони змушені були змінювати свою систему впливу. Найбільш вдало це зробила Великобританія. Вона відмовляється від традиційних форм колоніального панування (за допомогою сили) і переходить до так званої системи непрямого керування (встановлює місцеву адміністрацію).

На відміну від Великобританії Франція спробувала залишити свою владну політику. Але як пізніше продемонструють дві колоніальні війни (в Індокитаї і Алжирі), обидві закінчилися поразкою французьких колонізаторів і це призвело до знищення французької колоніальної системи.

Дві країни близького Сходу Сирія та Ліван. Згідно мандату Ліги Націй Франція керувала цими країнами до і вході другої світової війни. Після того як Франція була окупована колабораціоністський режим Віші направив свою адміністрацію в ці дві країни. Досить швидко цей режим було замінено режимом Вільної Франції і в цих країнах висадилися англійські війська. Представник режиму вільної Франції пообіцяв після другої світової війни надати цим країнам незалежність. В 44 році практично всі функції уряду залишилися за урядом Лівану і Сирії. Але були окуповані французькими військами. В квітні 46 року Англія і Франція змушені були вивести війська і ці країни отримали незалежність.

У липні 46 року США надали незалежність Філіппінам, якими керували за мандатом Ліги Націй. Але користуючись схемою Великої Британії США нав’язали Філіппінам цілий ряд договорів, які забезпечували привілеї Америці з точки зору безпеки, економіки, торгівлі. В 47 році було підписано договір про взаємну оборону і США отримали право розміщення військових баз.

Найбільш впливовою подією цього процесу було завоювання незалежності Індією. Не маючи достатніх сил для прямого контролю в лютому 47 року Великобританії прем’єр-міністр Еклі заявив, що влада буде передана не пізніше 48 року. готуючись до передання влади уряд Індії зіткнувся з дуже серйозною проблемою: країна об’єднувала як індуійське населення, так і мусульманське і тому розпочинається громадянська війна на релігійній основі. В червні 47 року з’являється план Маунтбеттена, згідно якому Індія поділялася на два домініони: Індійський Союз, де більшість були індуси, і мусульманський Пакистан (серпень 1947 р.). В жовтні 48 (книжка: 4 січня 1948 р. проголосила незалежність Бірма) року фактично була надана незалежність з боку Великобританії для Бірми (зараз М’яма). Бірма була практично єдиною, яка після отримання незалежності вийшла спочатку зі складу Британської імперії, а потім з Британської співдружності націй.

В серпні 45 року було проголошено незалежність Індонезії, яка була колонією Голландії. Розпочався національно-визвольний рух і в 49 року Нідерланди погодились з повним суверенітетом Індонезії. Компромісом виглядало створення Голландсько-Індонезійського союзу.

Тобто перший етап (45-49рр) – досить мирний етап врегулювання колоніальної проблеми. Але в кінці 40-х на початку 50-х років ті країни, які залишалися колоніями (і Азійські і Африканські) поступово розпочинають національно-визвольний рух. Серйозним поштовхом до цього була так звана Суецька криза 56 року, коли Англія і Франція фактично отримавши поразку від Єгипту, продемонстрували свою слабкість і саме ця поразка підштовхнула спочатку Африканські а потім Азійські країни до боротьби за незалежність.

1960-й рік 17 країн Африки отримали незалежність. І США і СРСР розуміли, що через деякий час ці країни будуть дуже серйозним фактором у конфронтації двох систем. І тому кожна з цих держав намагалася перетягнути ці країни на свій бік. З іншого боку самі країни, розуміючи що можуть стати картою в грі, намагалися залишити за собою право вирішення своїх проблем. Для цього їм потрібно було створити міжнародні організації, структури. І перша спроба створити організацію, яка б об’єднувала ці країни відноситься до березня-квітня 47 року – Перша всеазіатська конференція в Делі. Ініціатором виступила Індія. Всього в конференції взяло участь 28 азійських країн. Основна проблема, яка була для першого кроку – що буде головним, на чому зосередиться подібна міжнародна організація? Чи це буде обговорення так званих культурних питань чи все ж таки головним напрямком будуть політичні проблеми. Пріоритет було віддано політичним питанням. Було створено постійний інститут Організація Міжазіатських відносин. Фактично ця перша конференція почала процес солідарності народів Азії, Африки а пізніше і Латинської Америки.

Якщо перша конференція була на рівні громадських діячів, то наступна конференція 49 проходила на рівні урядів. В рамках ООН в 49 році була створена група Афро-азіатських країн. В 54 році група представників країни Азії і Африки висловлюють думку про скликання широкомасштабної конференції за участю всіх країн, що звільнилися для обговорення стратегічних питань подальшого розвитку. В свій час в переговорах було сформульовано 5 основних принципів відносин між країнами, що звільнилися. Вони отримали назву принципів “панча шила”. Саме на цих принципах планувалося збудувати відносини і закріпити їх на майбутній конференції в місті Бандунг:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка