Тема 4 Ядерний чинник у світовій політиці другої половини ХХ – на початку ХХІ ст



Сторінка38/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   108
Тема 4 Ядерний чинник у світовій політиці другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

План


  1. Розповсюдження ядерної зброї: причини, мотивація та системи протидії.

  2. Становлення міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Проблеми вертикального та горизонтального нерозповсюдження.

  3. Ядерне нерозповсюдження у діяльності міжнародних організацій.

  1. Внаслідок важливості та комплексного характеру проблеми, її тісної взаємопов’язаності із проблемами регіональної та глобальної безпеки, особливого значення набуває вироблення адекватних концептуальних підходів до її дослідження. На цьому шляху дослідник невідворотно стикається з серйозними проблемами. Характер проблеми нерозповсюдження ядерної зброї та її тісний зв’язок із ключовими питаннями національної безпеки держав не дають досліднику вільного доступу до усіх необхідних матеріалів, а у ряді країн (КНР, КНДР та ін.) закритою є практично будь-яка інформація, доступ до якої не санкціонований керівництвом цієї країни. Брак об’єктивних фактичних даних часто-густо не дає змоги адекватно оцінити справжні мотиви та наміри держав, що підозрюються у розповсюдженні ядерної зброї.

Труднощі, з якими стикається дослідник, який здійснює теоретичні розробки у сфері нерозповсюдження, пов’язані і з браком емпіричних даних з точки зору можливості перевірки достовірності чи навіть вірогідності тих чи інших концептуальних положень, оскільки перевірка означала б не що інше, як конфлікт із застосуванням ядерної зброї.

Цілком вмотивовано на складність теоретичних досліджень щодо мотивації та динаміки розповсюдження ядерної зброї вказує Таня Оджілві –Вайт (з Маунбеттенського центру міжнародних досліджень університету Саутгемптона (Великобританія). Вона відмічає, що й власне предмет ядерного розповсюдження не отримав “адекватного визначення”, не цілком зрозуміло, що мається на увазі більше – причини чи наслідки цього явища. Це, на її думку, веде до сумнівів відносно адекватності знань та можливості виокремити ядерне розповсюдження і зусилля, спрямовані на боротьбу з ним, відділивши їх від інших процесів, таких наприклад, як гонка озброєнь1. Взаємопроникнення і взаємозалежність контролю над озброєннями та нерозповсюдження підтверджується цілою низкою прикладів. Йдеться не тільки про ст. VI ДНЯЗ, яка зобов’язує держави, що володіють ядерною зброєю, до скорочення ядерних арсеналів та переговорів про ядерне роззброєння, але й про ДВЗЯВ, інші ключові договори та угоди.

Ще однією вадою значної частини теоретичних побудов щодо розповсюдження ядерної зброї є тенденція аналітиків та політиків концентрувати увагу переважно на причинах та наслідках цього кроку для держав, що володіють ядерною зброєю, а потім екстраполювати висновки на країни, що здійснюють таємні військові ядерні програми. Результатом іноді є неадекватне сприйняття мотивів та динаміки процесу розповсюдження у цих країнах та помилкова політика у галузі нерозповсюдження.

У дослідженнях, присвячених вивченню розповсюдження ядерної зброї у другій половині ХХ - на початку ХХI століття цей процес розглядається у тісному взаємозв’язку з еволюцією системи міжнародних відносин, бо саме ядерна зброя стала необхідним елементом для створення центру сили, навколо якого могли формуватись нові підсистеми. Дискусія, що точилась навколо ідеї "багатополярного" ядерного світу, відбивала різні підходи до проблеми, що мала тенденцію до загострення.

Основний водорозділ між підходами до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї пролягає по ставленню до впливу розповсюдження на стабільність та безпеку у світі. Умовно дослідників можна поділити за цим критерієм на дві групи: прихильників розповсюдження та його противників. Умовність поділу пов’язана як із розмитістю позицій значної частини дослідників, так і з еволюцією їх поглядів на проблему.

Більшість американських та європейських політологів і переважна більшість спеціалістів з проблем нерозповсюдження, включно із радянськими дослідниками, вченими України, Росії та інших країн СНД, дотримуються точки зору, що зводиться до негативної оцінки наслідків подальшого розповсюдження. Воно несло із собою зростання загрози стабільності і безпеці у всьому світі. Особливо високий ризик переведення конфліктів у ядерну стадію внаслідок їх ескалації виникав у результаті розповсюдження ядерної зброї у найбільш конфліктогенних регіонах - на Індостані, на Близькому Сході, на півдні Африки ( у 1970-1980-х рр.)

Однак є серед політологів і прибічники розповсюдження ядерної зброї, яких часто називають “ядерними оптимістами”. Вони тяжіють переважно до шкіл реалістів та неореалістів, а також прихильників “раціонального вибору”. Їх логіка базується на припущенні, що наявність у протагоністів ядерної зброї веде до встановлення балансу, що спирається на "взаємне стримування" і до зміцнення стабільності в світі, до зменшення загрози війни.

Ідеї “ядерних оптимістів” поширені серед представників школи “неореалізму”. Один із найбільш відомих прихильників такого підходу, американський вчений Кеннет Волц виступив на підтримку подальшого розповсюдження ядерної зброї як засобу стабілізації міжнародних відносин. Він стверджував, що “ядерна зброя зміцнює мир”2, “війни, що можуть ввести у гру ядерну зброю, набагато важче розпочати”, а в результаті “міжнародна система стала більш мирною”3. Екстраполюючи свої тези на безпекову ситуацію у світі, де існуватиме багато ядерних держав, він приходить до висновку, що “країни, які володіють ядерною зброєю, мають потужний стимул до відповідального поводження з нею”, тому “дозоване розповсюдження ядерної зброї має радше вітатись, аніж викликати побоювання”, а “з більшою кількістю ядерних держав мир матиме обіцяюче майбутнє”4. Щодо залежності відповідального ставлення до ядерної зброї від типу державного устрою та лідерів, що очолюють ядерні держави, К.Волц зауважує, що будь-який лідер за наявності у супротивника ядерної зброї прагнутиме уникнути конфлікту, навіть А. Гітлер утримався би від кроків, які “загрожували б масовими втратами та руйнуваннями у Німеччині”5.

Активно відстоював позитивну роль ядерної зброї як стабілізуючого чинника у міжнародних відносинах і відомий представник “неореалістів” Джон Мершаймер, який вказував, що “ядерна зброя є чудовим засобом стримування”6. Він вважав, що крах біполярної структури світу після завершення конфронтації породжує тенденцію до формування багатополярного світоустрою і супроводжується підвищеним ризиком війни у Європі. Виступаючи за набуття Німеччиною та Україною ядерної зброї після завершення холодної війни, він вбачав у ядерному чиннику гарантію стабільності в Європі7. При цьому Дж. Мершаймер визнавав потенційну небезпеку випадкового виникнення ядерної війни у випадку широкомасштабного розповсюдження ядерної зброї і тому обмежував свою підтримку права на ядерний арсенал у Європі Німеччиною та Україною, висловлюючись, вже після набуття Києвом незалежності, на користь збереження Україною ядерної зброї з метою підтримання балансу у відносинах з Росією8.

Cеред інших авторів, що відносили розповсюдження ядерної зброї до позитивних чинників з точки зору його впливу на регіональну та глобальну безпеку, варто назвати Брюса Берковіца, який вважав наявність ядерної зброї у великої кількості країн запобіжником проти розв’язування воєн з її застосуванням, здатним різко знизити їх вірогідність9, Стівена Розена, який передбачав можливість створення регіональної системи взаємного ядерного стримування, як стабілізатора близькосхідного конфлікту10, Джона Велтмана та Крістофа Карла, який вивчав вплив розповсюдження ядерної зброї на регіональну та глобальну безпеку, аналізуючи ситуацію на Близькому Сході та у Південній Азії11.

Для неореалістів, схильних абсолютизувати силовий фактор, в цілому характерним є пояснення стабільності у світі після другої світової війни наявністю у протагоністів ядерної зброї. К. Волц вказував, що “ядерна зброя та відповідна доктрина її використання робить можливим наближення до ідеалу оборонного стримування”12.При цьому, зазвичай, посилаються на приклад протистояння СРСР-США часів "холодної війни", роблячи акцент на тому, що саме "взаємне ядерне стримування" та "баланс страху" забезпечили збереження миру між двома наддержавами. Цю модель пропонується екстраполювати на світ ХХI століття, де будуть існувати десятки ядерних держав.
Логіка, якою послуговуються прибічники цього підходу, базується на припущенні, що володіння ядерною зброєю будь-якими двома противниками знижує вірогідність війни між ними внаслідок непомірно високої її ціни. Французький дослідник М. Фортман стверджує, що це положення має універсальний характер, бо й квазі-ядерні держави здатні швидко засвоїти деякі правила поведінки. Вони повинні усвідомити, що "наслідки обміну ядерними ударами будуть для них так само катастрофічними, як і для їх ворогів" і що "регіональні геополітичні амбіції квазі-ядерної держави повинні проявлятись помірковано"13.

Ця концепція, за всієї своєї привабливості, спирається на досить обмежену емпіричну базу, виходячи переважно із досвіду радянсько-американських відносин часів конфронтації, в яких, однак, теж не все було просто. Крім добре описаної в літературі Карибської кризи 1962 року, історія майже пів-вікового протистояння знає десятки криз, в яких саме існування цивілізації ставилося під питання. Тому такі погляди мають багато опонентів. Значна частина дослідників, що виступають проти розповсюдження ядерної зброї, аргументує свою критику прихильників розповсюдження тим, що за реальних умов протистояння у регіональних конфліктах стримування, як воно сформувалось й існувало у роки холодної війни, не працюватиме для держав, що набули ядерну зброю нещодавно і не мають ані системи управління і контролю, ні досвіду врегулювання у кризових ситуаціях.

Висловлюючи сумнів щодо здатності країн, що розвиваються, використати ядерну зброю як засіб стримування, Б. Робертс вказує, що існування стабільної системи стримування під час протистояння між Сходом та Заходом пов’язане з “унікальними культурними та геостратегічними обставинами, відсутніми на Близькому Сході, у Південній та Східній Азії”. Розмірковуючи над ризиками, пов’язаними із набуттям ядерної зброї державами “Півдня”, він вказує на те, що “ізольовані диктатори” з більшою вірогідністю будуть здатні застосувати ядерну зброю проти міст, ніж “демократично обрані лідери”. На його думку, для країн без демократичних традицій головна проблема – виробити ставлення до можливості використання ядерної зброї лише як до крайнього заходу. Водночас, він відмічає, що й у цих країнах здатність ядерної зброї нанести колосальні втрати та призвести до масштабних руйнувань ініціюватиме дебати серед вищого керівництва щодо можливості застосування цієї зброї і ціни прорахунку, що з часом “може призвести до зусиль, спрямованих на уникнення криз”. Скептицизм щодо можливості використання ядерної зброї як інструменту стримування “новими” ядерними державами, почасти пояснюється досвідом попереднього розповсюдження, який свідчить, що стабільність, якої прагне держава-розповсюджувач, може бути короткою у часі і провокує прискорення ядерної програми у сусідніх країнах. Б. Робертс справедливо вказує, що після набуття ядерної зброї держава-розповсюджувач, якщо вона створювала її з метою стримування або оборони, справді відчує “деякі ознаки стабільності”. Але вона може виявитись недовгою, бо ядерна спроможність однієї країни провокує аналогічні зусилля сусідів. Він іллюструє цю тезу прикладом Індії, яка створила ядерний потенціал для стримування КНР, спровокувавши водночас форсування ядерної програми Пакистану14.

Французський спеціаліст Марі-Елен Лабб вважає, що "стримування, яке переважало у відносинах між СРСР та США, не зможе бути застосованим, принаймні у повному масштабі, між "новими ядерними державами"15. Ряд спеціалістів будує свою критику переважно на песимістичній оцінці можливості стабільного функціонування стримування в умовах неврегульованих регіональних конфліктів16. При цьому найбільше уваги дослідники приділяють ситуації на Близькому Сході, у Південній та Південно-Західній Азії, а також на Корейському півострові, даючи негативну оцінку можливостям встановлення балансу сил на основі ядерної зброї у цих регіонах як внаслідок складності існуючих протиріч між державами, що перебувають у конфронтації, так і в силу світоглядних відмінностей еліт цих регіонів від євроатлантичного17.


Варто відзначити, що погляди “ядерних оптимістів”, не справивши серйозного впливу на формування політики ядерних держав, “брались на озброєння” прибічниками ядерної зброї у державах-розповсюджувачах. Так, індійські автори аналізували аргументи К. Волца та Дж. Мершаймера на користь набуття ядерної зброї як основи стримування, посилаючись на них на підтримку власних про-ядерних підходів18.

Більшість дослідників вважають, що збільшення кількості ядерних держав призведе до дестабілізації ситуації як на регіональному, так і на глобальному рівні. На регіональному рівні розповсюдження у Південній Азії, на Далекому Сході, чи на Близькому і Середньому Сході вірогідніше за все, створить ситуацію, коли держави-розповсюджувачі, що суперничають між собою, матимуть спільні кордони та різні національні інтереси. За відсутності або ж неадекватності системи управління і контролю над ядерною зброєю вони постійно знаходитимуться на грані прийняття рішення про застосування ядерної зброї. В умовах ескалації можливих конфліктів між ними шанси на переведення цих конфліктів у ядерну фазу вельми високі. На відміну від часів протистояння двох блоків, очолюваних наддержавами, які стримували розповсюдження ядерної зброї союзними їм країнами та державами, що знаходились у сфері їх впливу, спроби створити системи стримування з опорою на ядерну зброю на регіональному рівні характеризуватимуться набагато більшими непевностями і ризиками. М.Е. Лабб вважає, що "розповсюдження ядерної зброї є вкрай дестабілізуючим чинником у зв'язку з ризиком випадкового виникнення війни, який воно несе із собою, і вірогідністю ядерного тероризму, який воно посилює"19.

Серед американських політологів превалює думка, що підвищену небезпеку становить розповсюдження ядерної зброї країнами, що розвиваються. Прихильники організаційної теорії висловлюють стурбованість нездатністю багатьох потенційних розповсюджувачів належним чином дотримуватись вимог, необхідних для ефективного стримування. Переважання серед держав-розповсюджувачів країн, що керуються військовими або тоталітарними і диктаторськими режимами призведе, на їх думку, до домінування кастових чи кланових інтересів правлячих угруповань над справжніми національними інтересами цих держав. А схильність до опори переважно на силові методи у внутрішній та зовнішній політиці, притамана військовим, об’єктивно підвищуватиме ризик застосування новоствореної ядерної зброї за слабкої системи управління та контролю над цією зброєю і відсутності цивільного контролю над військовими20. Теоретично можна передбачити, що у державах, що не відрізняються усталеною демократичною системою та політичним контролем над збройними силами, можлива втрата контролю над ядерною зброєю з боку політичного керівництва та перебрання контролю над нею на себе військовими, що розглядають ядерну зброю як головний аргумент у боротьбі за владу. Не дивно, що прихід до влади у Пакистані генерала Мушарафа викликав стурбованість ядерних держав, особливо США.
Деякі дослідники на Заході розглядають ядерні випробування, здійснені Індією та Пакистаном, як початок "другої ядерної ери", яка змінить "фундаментальні стратегічні оцінки військово-стратегічного балансу та збереження західного домінування в інших галузях". В той же час зусилля, спрямовані проти розповсюдження ядерної зброї на глобальному рівні, з точки зору найбільших за населенням азійських країн, що створили ядерний потенціал, це - "західна модель, яку нав'язують Азії, що є продовженням довгої традиції проектування там західних поглядів. Тому те, що зараз оцінюється на Заході як провал політики нерозповсюдження, на Сході розглядається, як поштовх до забезпечення національної безпеки"21. Людство знаходиться на зламі епох. Безумовне домінування європейської, переважно західної, цивілізації з її стандартами демократії, філософії добра і зла, в основі якої лежить християнська мораль, буде все більше ставитись під сумнів новими економічними гігантами Азії - Китаєм, Індією. Стосовно сфери ЗМЗ це означає, що ці держави прагнутимуть підкріпити свій політичний виклик нарощуванням військової потужності, перш за все – ядерних сил. Тим самим вони здатні унеможливити подальші кроки із ядерного роззброєння, подати негативний сигнал іншим державам, спроможним набути ядерну зброю і поставити під загрозу саме існування режиму нерозповсюдження.

Особливо небезпечною з точки зору наслідків набуття ними ядерної зброї вважають т.зв.”країни-парії”, які часто діють, не рахуючись із думкою світової спільноти. Від таких країн, до яких у США на сучасному етапі відносять перш за все Іран та КНДР (до фактичної ліквідації ядерної програми Іраку цю країну також зараховували до цієї групи ), очікують спроб набуття ядерної зброї будь-яким шляхом. Успішне набуття ядерної зброї такими державами стало б ще одним стимулом для створення ядерної зброї розвинутими країнами. Скажімо, нуклеаризація країн Близького та Середнього Сходу неминуче буде сприйнятa як загроза безпеці Європи22.

В розповсюдженні ядерної зброї країнами, що розвиваються, вбачають також потенційну загрозу її використання, як інструменту тиску у відносинах з розвинутими країнами Заходу та з економічних питань, бо самим фактом існування або навіть обгрунтованою підозрою про її існування у таких країн вони вже значною мірою знецінять можливий тиск на них з боку економічно та у військовому плані переважаючих країн.

Більшість спеціалістів у 60-70-х роках передбачали можливість появи десятків нових ядерних держав, що, на їх думку, несло із собою загрозу дестабілізації всієї системи міжнародних відносин. За такої ситуації існуючі міжнародні організації та режими виявляться нездатними адекватно відреагувати на принципово новий рівень загроз та вчасно адаптувати окремі елементи системи міжнародних відносин до нової ситуації, нівелювати пов'язані з нею нові ризики. Крім того, навіть обмежене розповсюдження буде потужним чинником, що ініціюватиме кардинальні зміни у системі міжнародних відносин. Як вважав А. Капур, ядерних держав може стати більше на десять чи й двадцять, і навіть за оптимістичним сценарієм, число ядерних держав у світі може сягнути восьми чи десяти. На його думку, це прояв тенденції до формування “багатополюсного світу, оскільки…виникли нові центри регіональної та міжнародної сили й впливу”23.



3

Завершення епохи холодної війни викликало переоцінку загроз національній безпеці США і з боку військових аналітиків. В документі міністерства оборони США "Розповсюдження: загроза та відповідь", опублікованому у 1996 році, до загроз національній безпеці США віднесене “глобальне розповсюдження ядерної зброї”, яку намагаються отримати “ворожі групи та країни”. Знаменно, що військові виступають не проти розповсюдження ядерної зброї взагалі, а саме “ворожими” країнами. Ця нова загроза, на їх думку, вимагає нового мислення та нового лідерства щодо того, як попередити, стримати та при необхідності відповісти на цю загрозу24.

Автори доповіді "Майбутнє політики США щодо ядерної зброї", підготовленої Комітетом з міжнародної безпеки та контролю над озброєннями Академії наук США у 1997 році, вбачали радикальний вихід із ситуації через ядерне роззброєння, яке вимагатиме "міжнародного політичного порядку, за якого володіння ядерною зброєю не буде більше розглядатися як законне або необхідне для захисту національної безпеки... ", необхідною умовою чого буде "продовження зусиль ядерних держав, спрямованих на систематичне скорочення їх ядерних арсеналів та зменшення ролі, яку вони грають у політиці у галузі національної безпеки". Вони вказували, що в правлячих елітах багатьох країн триває боротьба між противниками та прихильниками ядерної зброї і після "холодної війни" вимоги ядерного роззброєння лише посилюватимуться25.

Кроком до зміцнення режиму нерозповсюдження стало б зобов'язання держав, що володіють ядерною зброєю, не застосовувати її першими. Професор Принстонського університету (США) Ф. фон Хіппель вважає, що США мусять "приєднатись до Китаю у прийнятті політики відмови від нанесення ядерного удару першими і здійснити тиск на Росію, Британію та Францію з тим, щоб вони також приєднались". Неможливо знизити значення ядерної зброї в інших районах світу, "якщо найпотужніша держава світу наполягає, що її безпека вимагає залишити за собою право на застосування ядерної зброї першою"26.

Очевидно, це вимагатиме фундаментального перегляду як ядерної стратегії США, так і більш широкої переоцінки стану національної безпеки країни після завершення "холодної війни". Ніяк не сприяють цьому і зміни у російській ядерній доктрині, про що йдеться нижче.

Оскільки російська мотивація нових підходів до застосування ядерної зброї зводиться до побоювань у зв'язку з перевагою НАТО у звичайних силах та потенційною можливістю розміщення ядерної зброї на території нових держав-членів Альянсу, рекомендації американських вчених включають розробку угоди про відмову НАТО і Росії від передового базування ядерної зброї та створення ЗВЯЗ у Центральній Європі, що допоможе, на їх думку, переконати Росію повернутися до відмови від застосування ядерної зброї першою (Попри позитивний зміст цих пропозицій, видається малореальним, що вони зрушать Росію з обраної нею опори на ядерну зброю, аж до застосування її першою, бо це рішення приймалось не тільки під впливом розширення НАТО, а стало результатом усвідомлення загального послаблення позицій Росії у світі, її економічної слабкості та політичної нестабільності, а також із врахуванням інших потенційних зовнішніх загроз Росії, що виходять з півдня та сходу)27.

Аналізуючи наслідки послаблення режиму нерозповсюдження для безпеки США, американський дослідник Дж. Перкович вказує, що це вкрай негативно вплине неї з двох причин. По-перше, держави, що прагнуть набуття ядерної зброї, матимуть полегшення з точки зору отримання матеріалів та технологій. Ірану буде легше зробити вибір на користь створення ядерної зброї “з точки зору міжнародного засудження, санкцій та покарання”. Такі країни, як Південна Корея, Тайвань та Єгипет, що зупинили свої військові ядерні програми, але мають відповідну інфраструктуру і знання, “будуть заохочені до переосмислення нинішньої стриманості”. Наступне покоління японських політиків це примусить переоцінити “вірність Японії режиму нерозповсюдження”. По-друге, із послабленням режиму нерозповсюдження “безпека США буде залежати від альтернативних засобів підтримання та/або боротьби з розповсюдженням”, а вони, вважає Дж. Перкович, “будуть неефективними”. Послаблення режиму нерозповсюдження негативно вплине на ЕК, скорочення або припинення інспекцій зменшить можливості США зі збору розвідувальної інформації та оцінки загроз. Військова операція, спрямована на попередження розповсюдження, також буде утруднена. З числа потенційних цілей такої операції Дж. Перкович виключає Японію, Південну Корею, Тайвань, Індію, Пакистан, Ізраїль (напад на три останні до того ж означав би удар по державах, що мають у своєму розпорядженні ядерну зброю). Зусилля із попередження розповсюдження, що включатимуть застосування сили, повинні спиратися, на думку дослідника, на міжнародні норми та режим нерозповсюдження, “порушення якого надасть США міжнародно визнану справедливу підставу для операції із попередження розповсюдження”28.

Оцінюючи режим нерозповсюдження методом “від зворотнього”, можна спробувати змоделювати ситуацію у світі, в якому існувало б два десятки ядерних держав. Важко уявити, який вигляд мала б архітектура міжнародної безпеки за таких умов. Відомий американський спеціаліст зі стратегічного планування Р. Куглер цілком вмотивовано відмічав, що між розповсюдженням та безпекою існує тісний взаємозв’язок і взаємообумовленість. Розповсюдження знижує рівень безпеки і створює порочне коло, бо наслідком розповсюдження стає посилення мотивації до набуття ядерної зброї іншими державами, що відчуватимуть загрозу з боку ядерних держав, створюючи, за його виразом, “небезпечний світ”. Розірвати це порочне коло вкрай важко, що добре ілюструє приклад нуклеаризації Індостану. Р. Куглер підкреслював, що у випадку широкомасштабного розповсюдження ядерної зброї у сфері міжнародної безпеки відбудуться зміни “у напрямку більшої нестабільності і непевності”. Оскільки у реальному житті неможливо створити тривкий баланс сил і гарантію стримування, базовану на здатності пережити перший удар і нанести удар відплати, то вразливість до несподіваного удару породжуватиме “стимули для превентивної війни”. Вкрай складний і нестабільний баланс взаємного стримування провокував би численні міжнародні кризи і протистояння, що могли б у деяких регіонах привести до конфліктів із використанням ядерної зброї. Р. Куглер вважає, що широкомасштабне розповсюдження ядерної зброї призведе до “зростання кількості криз” і “потенційним наслідком буде ядерна війна, можливо й не одна”29.

Як вважають деякі дослідники, розповсюдження, що вже відбулося, несе із собою ризик подальшого розповсюдження не тільки внаслідок “ефекту доміно”. Наукова та промислова ядерна інфраструктура держав-розповсюджувачів стає потенційним джерелом технологій, устаткування та матеріалів для інших розповсюджувачів. Інерція процесу може призвести до перегляду політики щодо набуття ядерної зброї і ключовими економічно розвинутими державами сучасного світу, дезинтеграції ДНЯЗ і всього режиму нерозповсюдження. Р. Куглер вважає, що крім загрози регіональних криз з участю держав-розповсюджувачів ядерної зброї, наслідком появи нових ядерних держав буде “подальше розповсюдження, оскільки учасники ДНЯЗ не бачитимуть альтернативи” виходу з нього та форсуванню власних військових ядерних програм, що матиме “широкий дестабілізуючий ефект”30. Аналогічні дестабілізуючі наслідки розповсюдження ядерної зброї на регіональному та глобальному рівні передбачав і Д. Дойч31.

Ще однією загрозливою з точки зору розповсюдження ядерної зброї ситуацією може стати розпад ядерної держави або втрата централізованого контролю над ядерною зброєю внаслідок громадянської війни тощо. Наслідки цієї ситуації на прикладі розпаду держави, що володіє ядерною зброєю – СРСР – та вплив такого розпаду на режим нерозповсюдження ядерної зброї розглядаються у наступних розділах. Тут зауважимо лиш, що розпад СРСР може виявитись не єдиним казусом подібного роду. Наприклад, у КНР існує історично підтверджена схильність до сепаратизму, що не раз приводила до затяжних конфліктів всередині країни і створення кількох центрів влади, що суперничали між собою.

Вкрай небезпечним наслідком розповсюдження ядерної зброї стало б збільшення вірогідності розповсюдження хімічної та біологічної зброї. Внаслідок відносної дешевизни та технічної простоти їх розробки та виробництва ці види ЗМЗ іноді називають “ядерною зброєю для бідних”. Відповідно, кількість держав, здатних відповісти створенням хімічної та біологічної зброї на створення ядерної зброї, є більшою, ніж кількість потенційних розповсюджувачів ядерної зброї. До цього додається складність контролю за розробкою цих видів зброї внаслідок технологічних особливостей (наприклад, виробництво хімічної зброї можна швидко налагодити на базі потужностей із виробництва мінеральних добрив). Особливу небезпеку це становить для регіонів, у яких існують постійно діючі чи латентні вогнища конфліктів, де створення ядерної зброї чи загроза її набуття здатні спровокувати сусідні держави на розробку хімічної чи біологічної зброї. Прикладом можуть бути Близький та Середній Схід, де ядерна програма Ізраїлю не тільки підштовхнула ряд країн до спроб створення ядерної зброї (Ірак, Іран, у 1970-80-х – Єгипет), але й каналізувала зусилля багатьох країн на створення хімічної зброї. Справедливим є й міркування щодо зворотнього впливу створення хімічної чи біологічної зброї на посилення загрози розповсюдження ядерної зброї чи навіть її застосування (достатньо пригадати погрозу Ізраїлю застосувати ядерну зброю проти Іраку у відповідь на можливе застосування Багдадом хімічної зброї проти ізраїльських міст під час операції “Буря в пустелі” у 1991 році та у 2003 році). Таким чином, створюється “порочне коло” і знижується загальний рівень безпеки у світі, підвищується ризик застосування ЗМЗ у ході конфліктів.

На рубежі ХХ-ХХI ст. до потенційних небезпек, пов’язаних із розповсюдженням ядерної зброї, додалась ще одна – загроза ядерного тероризму. Вона сублімує результати радикалізації деяких політичних та релігійних рухів та організацій та зміни у системі міжнародних відносин, що приводять до виходу на світову арену недержавних акторів (докладно про загрозу ядерного тероризму йдеться у розділі II).

Ще одна загроза полягає в можливості реалізації ідеї створення регіональної (ТВД) чи національної системи ПРО з метою нейтралізації загрози з боку нових ядерних держав. Парадоксальним чином розгортання подібної ПРО, вмотивоване нейтралізацією можливої загрози ракетного удару із застосуванням ЗМЗ може якраз прискорити створення цих видів зброї.

"Мультиядерний" світ, що виникне в результаті розповсюдження, вкрай ускладнить і питання попередження ядерного конфлікта. Система заходів із попередження випадкового чи несанкціонованого застосування ядерної зброї в таких умовах може виявитись непридатною для вирішення поставлених перед нею задач, бо визначити, хто саме здійснив ядерну акцію, буде вкрай складно, а вірогідність провокації ядерного конфлікту третьою стороною різко зросте.

Цікаву еволюцію відбувають погляди російських спеціалістів на розповсюдження ядерної зброї. У порівнянні із 1970-80 рр, коли СРСР демонстрував не завжди збалансований підхід до проблеми, засуджуючи ядерні програми ПАР та Ізраїлю, але заплющуючи очі на відповідні зусилля Іраку та КНДР, позиція Росії еволюціонує разом з усвідомленням нового місця країни у світовій табелі про ранги. Солідаризуючись із зусиллями провідних західних держав у галузі нерозповсюдження, РФ намагається використати цю спільну для ядерних держав загрозу у своїх політичних та економічних цілях. Лобіюючи інтереси російської ядерної галузі, вельми відверто про своє бачення ролі ядерної зброї у сучасному світі висловився тодішній міністр РФ з атомної енергії В. Михайлов. Характеризуючи значення ядерної зброї для підтримання безпеки, він підкреслював: “Володіння такою зброєю залишається єдиним гарантом збереження національної незалежності для будь-якої держави світу”32. Така позиція об’єктивно посилює мотивацію потенційних розповсюджувачів до набуття ядерної зброї.

Серед поодиноких звернень українських дослідників до теми ядерного нерозповсюдження, що не стосуються переважно ядерного роззброєння України, а пропонують більш широкий погляд на проблему, виділяється фундаментальна праця О. Бодрука, який розглядає нерозповсюдження у взаємозв’язку з процесами контролю над озброєнням. Він справедливо вказує, що “технологічний рівень багатьох держав дає змогу оволодівати секретами виробництва ядерної зброї, незважаючи на протидію ядерних грандів. Бо не всі держави готові утримуватися в тісних рамках другорядних членів світової чи регіональної спільноти”33.

Підсумовуючи, можна сказати, що переважна більшість спеціалістів дотримується думки, що збільшення числа ядерних держав веде до зростання ризику застосування ядерної зброї, що матиме наслідком підрив міжнародної безпеки, замах на систему міжнародних відносин.

Ключовим для розуміння причин і динаміки розповсюдження ядерної зброї є мотивація розповсюджувачів. Причини, які спонукають держави до набуття ядерної зброї, мотиви, якими керуються держави-розповсюджувачі, заслуговують на детальне вивчення та розуміння, бо без цього неможливо оцінити наслідки розповсюдження, побудувати дієву стратегію нерозповсюдження, розробити заходи із попередження розповсюдження чи протидії йому, якщо воно вже сталося. Саме тому мотивація держав-розповсюджувачів привертає до себе увагу багатьох дослідників.

Підходи до виявлення причин ядерного розповсюдження можна поділити на дві групи. Перша з них – це підходи прихильників технологічного детермінізму, які вважають головною рушійною силою розповсюдження ядерної зброї ядерну технологію як таку. Вони вірять, що ядерна зброя з’являтиметься у країн в міру того, як ці країни набуватимуть технологічної спроможності для її створення. Оцінки, що базувались на цьому підході, характеризувались песимізмом щодо майбутнього розповсюдження ядерної зброї.

Друга група теоретиків виходить з того, що динаміку ядерного розповсюдження неможливо осягнути без вивчення мотивів держав, що прагнуть набуття ядерної зброї. Дослідники, які використовують цей підхід, спирались на теорії, базовані на припущенні відносно раціонального актора (rational actor assumption), що мало краще пояснювати та допомагати передбачати динаміку розповсюдження.

Концептуальні підходи до пояснення причин та мотивів розповсюдження ядерної зброї, що належать до другої групи, поділяються на три основні підгрупи: підходи з позицій реалізму та неореалізму, організаційні теорії, та теорії внутрішніх факторів, а також психологічні та соціологічні теорії, що являють собою міждисциплінарні підходи.

Пояснення природи ядерного розповсюдження, пропоновані представниками шкіл реалізму та неореалізму, домінували з 50-х років ХХ ст. і до завершення “холодної війни”. Причини такого становища – і у переконливій аргументації на користь ядерної зброї, що виправдовувала її розповсюдження в умовах жорсткої конфронтації в роки холодної війни, і у закритості сфери прийняття рішень, пов’язаних із безпековою галуззю у роки протистояння двох систем, коли внутрішні чинники не відігравали вирішальної ролі.

Підходи представників класичного реалізму завжди виходять з того, що держави є головними акторами світової сцени і вони прагнуть до свого посилення з метою виживання. Тому і причини розповсюдження ядерної зброї представники школи класичного реалізму вбачають у зовнішніх загрозах, розглядаючи прагнення до ядерної зброї як спробу держав захистити свою безпеку чи навіть існування. До базових постулатів класичного реалізму неореалісти додають чинник структури системи міжнародних відносин, який, на їх думку, впливає на світову політику. За умов біполярного світу внутрішньоблокова дисципліна у поєднанні із “ядерною парасолькою” виступали чинниками, що стримували розповсюдження. Після завершення “холодної війни”, розпаду чи послаблення військових блоків ризик розповсюдження, на їх думку, зростає34. Подібної ж точки зору дотримуються й інші неореалісти. Б. Френкель вважає, що крах біполярного світу і формування тенденції до утворення у майбутньому багатополярної структури міжнародних відносин тісно пов’язані з посиленням ризиків ядерного розповсюдження після завершення протистояння між двома антагоністичними блоками35.

Одним із найбільш яскравих представників школи неореалізму, що присвятив багато зусиль вивченню причин розповсюдження ядерної зброї, є К. Волц. Його бачення принад ядерної зброї, як основи стабільності на регіональному та глобальному рівні, базувалось на основоположному постулаті реалізму, згідно якого в основі мотивації поведінки держави, як головного актора світової сцени, лежить бажання забезпечити своє виживання опорою на силу. Для пояснення повільного розповсюдження ядерної зброї та її впливу на систему міжнародних відносин К. Волц використовував теорію раціонального стримування. Згідно цієї теорії, набуття двома або більшим числом ядерних держав здатності до нанесення удару у відповідь веде до зменшення вірогідності ядерної війни, бо вона призведе до взаємного знищення. Це посилює мотивацію інших країн до створення суттєвого ядерного арсеналу, як гарантії свого виживання. Розвиваючи цю тезу, він приходить до висновку про неминучість розповсюдження ядерної зброї і бажаність розповсюдження для стабільності у світі, бо саме ядерна зброя призводить, на його думку, до стриманості у міжнародних відносинах36.

Прихильники розповсюдження ядерної зброї з числа реалістів та неореалістів намагались дати пояснення динаміці розповсюдження шляхом тлумачення мотивації держав-розповсюджувачів, та виділення чинників, що на неї впливають. Однак класичний реалізм, ситуаційно вірно пояснюючи мотиви деяких країн, іноді спрощує процес прийняття рішення, ігноруючи інші важливі його складові. Аналогічні вади має і підхід, що практикується неореалістами. В цілому, підходи прибічників класичного реалізму та неореалізму до пояснення складної динаміки ядерного розповсюдження виявились надто загальними і спрощеними. Це пояснюється, у першу чергу, невідповідністю рівня аналізу задачам, що стоять перед дослідниками. Оскільки рішення щодо створення ядерної зброї приймаються кожною державою, виходячи з різноманітних та взаємопов’язаних внутрішньополітичних та зовнішньополітичних задач, подібні підходи звужують вибір тих, хто приймає рішення, до використання переважно силових важелів, контрольних механізмів та режимів на шкоду таким ефективним заходам, як економічна допомога, сприяння у розбудові системи ЕК тощо.

Критично оцінюючи ефективність пояснення динаміки розповсюдження ядерної зброї на основі постулатів реалізму та неореалізму, Т.Оджілві-Вайт відмічає, що вони пропонують надто прості і загальні підходи до цього комплексного процесу37. Їх нездатність адекватно пояснити та спрогнозувати процеси ядерного розповсюдження викликані зростанням в останні десятиліття значення внутрішньополітичних та соціально-економічних факторів, якісною зміною ситуації у світі після завершення тривалої конфронтації двох блоків. Ускладнення взаємодії між державами, зникнення деяких лімітуючих чинників (наприклад, внутрішньоблокової дисципліни), складні й багаторівневі процеси реструктуризації системи міжнародних відносин усе більше знецінюють теорії реалізму та неореалізму як інструментів, здатних адекватно інтерпретувати події, пов’язані з ядерним розповсюдженням, і виробляти адекватні заходи для нівелювання існуючих та потенційних загроз у галузі безпеки, пов’язаних із цим непростим і багатоаспектним явищем.

Різні підходи існують і у спробах класифікації мотивів держав-розповсюджувачів. Найбільш деталізованою виглядає cпроба класифікації мотивів країн-розповсюджувачів за видами мотивації, здійснена К.Волтцем. Для великих держав першим мотивом К.Волтц вважає традиційне для них намагання протиставити державі-супернику аналогічну зброю. Тому вже перші спроби США, які на той час мали монополію на ядерну зброю, перешкодити намірам СРСР створити ядерну зброю, були приречені на провал. Як він підкреслює, дивним було не те, що СРСР “розробив атомну та водневу бомбу, а те, що ми вірили, що план Баруха-Лілієнталя може переконати його цього не робити"38. Ці міркування справедливі також і для КНР й Індії, які на відповідному етапі свого розвитку відчували необхідність створення ядерного арсеналу, бо представляли великі світові цивілізації і не бажали миритись зі статусом другорядної країни, на який їх прирікали, як вони вважали, зусилля ядерних держав не допустити їх нуклеаризації (докладно про це – у розділах III та IV).

Другою причиною К. Волц вважає "страх, що союзна їй велика держава не завдасть удару-відповіді" після нападу іншої великої держави, тобто ставить під сумнів відомий постулат ядерного стримування - невідворотність ядерної відплати - та статтю V Вашингтонського договору про створення НАТО. При цьому на підтримку своєї думки він наводить висловлювання Х. Гетскела, лідера британської опозиції за часів прем'єр-міністра Г. Макміллана, який вважав, що британська ядерна зброя створювалась не як "внесок у західні засоби стримування", а внаслідок сумнівів щодо готовності уряду США “ризикувати знищенням своїх міст заради Європи". Аналогічним К. Волтц вважає і один із головних мотивів Франції для набуття власної ядерної зброї. Країна, що не має союзників серед ядерних держав, намагатиметься створити ядерну зброю, якщо її має хтось із її супротивників (приклади - Китай, Індія, Пакистан). Цей цілком очевидний мотив, який неодноразово використовувався для виправдання розробки ядерної зброї, він вважає третьою причиною розповсюдження39.

Четвертою причиною називається страх перед перевагою супротивника у чисельності збройних сил та звичайних озброєннях, що найкраще ілюструється прикладом відносин Ізраїлю з арабськими країнами. П'ятою причиною він вважає пошук більш дешевої альтернативи перегонам у звичайних озброєннях, що супроводжується підвищенням рівня безпеки. При цьому розрахунок будується на більшій ефективності ядерної зброї у справі забезпечення безпеки країни з огляду на більшу вартість утримання великих за чисельністю звичайних збройних сил, що можуть вирішувати аналогічні задачі. Як аргумент використовується політика військового будівництва США у 1950-х роках та СРСР у кінці 1950-х - на початку 1960-х років, коли обидві наддержави суттєво скорочували звичайні збройні сили та озброєння на користь форсованого розвитку і нарощування ядерних сил. Шостою причиною професор К. Волц вважає малоймовірне, але можливе бажання отримати ядерну зброю "в наступальних цілях". Найільш важливим й вірогідним мотивом набуття ядерної зброї він вважає прагнення підвищити міжнародний статус даної держави. Міркування престижу поділяв і французський президент генерал де-Голль, вважаючи ядерну зброю запорукою збереження Францією статусу великої держави. Причини від другої до п'ятої включно К. Волтц вважає запорукою того, що в майбутньому будуть з'являтися нові ядерні держави40.

Р. Куглер також виділяє серед мотивів держав-проліфераторів прагнення підвищення статусу держави на міжнародній арені та впливу на регіональному, а то й на глобальному рівні. Він вказує, що володіння ядерною зброєю має серйозні принади, бо “ядерна зброя може миттєво забезпечити статус і визнання, що далеко перевершують усі звичайні можливості, різке підвищення військової могутності”41. Підтвердженням справедливості цих міркувань може служити не тільки підвищення статусу Ізраїлю у світовій політиці і особлива увага провідних держав – перш за все США, - до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту, а й ситуація навколо протистояння Індії та Пакистану. Загострення відносин між цими державами після серії ядерних випробувань, здійснених весною 1998 року, спричинило комплекс зусиль провідних держав світу, спрямованих на уникнення збройного конфлікту, що загрожує ядерним катаклізмом.

Подібних же висновків дійшов і К. Ашок, який вважає, що статусний мотив є одним із потужних чинників, що ведуть до розповсюдження ядерної зброї. Він вказує, що вивчення французської, китайської та індійської ядерних воєнних програм свідчить, що “горді й потужні суспільства не бажають бути позбавлені можливостей і зобов’язань силової політики”42.

Іноді мотиви, що ініціюють ядерне розповсюдження, групують за сферами – політичні, військові, економічні. За такого підходу можна виокремити такі групи мотивів:

- військові – стримування ядерного нападу, знецінення переваги суперника у звичайних озброєннях, прагнення до військової переваги над супротивником, створення потенціалу, рівноцінного ядерному арсеналу противника, залякування сусідів або противників, стримування інтервенції поза-регіональних держав;

- міжнародний статус – підвищення регіонального політичного статусу, підвищення глобального статусу, посилення іміджу технічно могутньої держави;

- внутрішньополітичні – національна гордість або мораль, задоволення прагнень військових;

- економічні – наукові, технологічні або промислові прориви43.

Існують різні оцінки ієрархії мотивів розповсюджувачів. Г. Гарднер серед інших виділяє безпекову мотивацію. При цьому ядерну зброю розглядають як засіб стримування або ж психологічного впливу, залякування чи шантажу супротивника. У крайньому випадку, ядерна зброя розглядається як засіб збройної боротьби, використання якого вважається демонстрацією сили, що повинна примусити супротивника відмовитись від подальшої боротьби. Історично, безпекова мотивація спрацьовувала переважно в тих випадках, коли загроза безпеці набувала гострого характеру, частіше за все – у вигляді ядерної загрози. Для КНР це була загроза з боку США, для Індії – з боку КНР, для Пакистану – загроза, що виходила від Індії (до цього цілком виправдано можна додати й СРСР, у якому створення ядерної зброї США розглядалoсь як пряма загроза безпеці країни). На друге місце за значенням Г. Гарднер ставить статусний мотив, як він його називає, підвищення міжнародного престижу. Логіка такого підходу, на його думку, базується на впевненості, що ядерна зброя забезпечує більшу повагу міжнародної спільноти, вищий статус країни на міжнародній арені та свободу дій. Як приклад, наводиться прагнення Великобританії та Франції зберегти свій статус у світі, що не поступалося за значенням безпековим мотивам при прийнятті рішення про створення ядерної зброї (а, можливо, і переважало їх)44. Подібної точки зору дотримується і Льюїс Данн45.
Третім чинником, що може спонукати до створення ядерної зброї, Г. Гарднер називає технологічний поступ. На відміну від прибічників «технологічного детермінізму», він вважає, що високий рівень розвитку технологій не означає автоматичного прагнення до ядерної зброї, але він може стати трампліном, що полегшить вирішення задачі. Чинник технологічної спроможності проявлявся найбільш наочно у перші десятиліття ядерної ери, коли норми нерозповсюдження ще не були вироблені, а створення ядерної зброї сприймалось як свідчення високих науково-технологічних можливостей держави. Цей фактор вплинув і на рішення Великобританії та Франції, країн із добре розвинутою школою ядерної фізики, створити ядерну зброю46. Практично солідаризуючись із таким підходом, Р. Куглер виділяє доступ до технології виробництва ядерної зброї як рушійний мотив розповсюдження. З’являється усе більше промислово розвинутих держав і доступ до ядерних матеріалів та виробничого устаткування зростатиме. Виходячи з досвіду багатьох успішних спроб обійти існуючий міжнародний контроль за передачею таких технологій та матеріалів, він підкреслює, що питання зводиться до готовності цих країн прийняти політичне рішення щодо створення ядерної зброї47. Г. Гарднер виділяє і внутрішньополітичні фактори, що можуть спонукати політичне керівництво до масштабних проектів, спрямованих на “велич” держави. Так було у Франції, особливо за часів президентства де Голля, в Індії48.

Історично, мотивація політики держав, що прагнули набути ядерну зброю, еволюціонувала. Змінювалось і значення різних мотивів розповсюджувачів. Для першої групи держав, що створили ядерну зброю у період 1945-1960 рр., головними мотивами були безпекові та статусні. Якщо для США та СРСР переважали безпекові мотиви, які доповнювались їх центральною роллю у післявоєнній конфронтації, яка й призвела до широкомасштабної гонки ядерних озброєнь, то для Великобританії та Франції набагато вагомішими були статусні мотиви. Ряд держав, що розробляли зброю пізніше (КНР, Індія), виходили як зі статусних мотивів, так і з міркувань безпеки. Для Індії суттєву роль грали також внутрішні мотиви (внутрішньополітична боротьба, прагнення технологічного прориву, тощо). У випадку Ізраїлю безпекові мотиви існували на рівні екзистенціальних.

Варто відмітити, що ставлення до нерозповсюдження ядерної зброї, як правило, радикально змінюється після того, як така держава створює власну ядерну зброю і проходить етап накопичення значного ядерного арсеналу. Після цього ядерна держава приєднується до основних елементів режиму ядерного нерозповсюдження, прагнучи обмежити число ядерних держав, що встигли створити і легалізувати свою ядерну зброю. Таку еволюцію відбула позиція Великобританії, більш розтягнутий у часі, але аналогічний шлях пройшли Франція та КНР (докладно див. розділ III). На думку автора, почасти те ж саме відбувається сьогодні з позицією Індії. Після серії ядерних випробувань, здійснених у 1998 році, в її позиції, яка відрізнялась різко негативною оцінкою ДНЯЗ як "дискримінаційного", і всього режиму нерозповсюдження, відбуваються зрушення, які свідчать не просто про тактичні кроки, спрямовані на зміцнення своїх позицій і демонстрацію "гнучкості" в переговорах з офіційно визнаними ядерними державами, а й про початок більш фундаментальних змін, які відштовхуються від вже досягнутої (хоча й не визнаної офіційно) нової якості.

Однак, падіння популярності теорії раціонального стримування та їй подібних побудов пояснювалось не тільки егоїстичним бажанням найвпливовіших ядерних держав запобігти потраплянню ядерної зброї “не до тих рук”, але й зростаючою непевністю у сфері безпеки зі збільшенням числа володарів ядерної зброї. Базовому постулату реалістів щодо раціональної поведінки держав не відповідають деякі дії ядерних держав, особливо СРСР та США, які у 1960-1980-х роках у ході ядерних перегонів створили потенціал багаторазового гарантованого взаємного знищення, який виходив за межі необхідності взаємного стримування. Нераціонально високі витрати на ці перегони стали важким тягарем для економіки США, а для радянської – однією з причин її краху. Усе це викликало спроби модернізації реалістичних концепцій, створення більш гнучких їх модифікацій. Залишаючись у цілому на позиціях реалізму, З. Девіс та Р. Беттс не обмежуються дослідженням лише силового чинника, а додають до нього економічні та політичні, розглядаючи мотивацію розповсюджувачів зкрізь призму їх національних інтересів49.

Прихильники організаційної теорії стверджують, що рішення, включно із такими доленосними, як створення ядерної зброї, приймаються під впливом стандартних процедур та правил, а не на індивідуальній основі. До того ж, складні організації мають, як правило, багато цілей, що суперечать одна одній, і сам процес вибору цілей має політичний характер50. Водночас відмічається, що організації – це не просто інструменти в руках вищої влади. Вони являють собою групи, які мають спільні інтереси, що веде до можливого тертя, а то й конфліктів як між різними організаціями, так і між організаціями та їх зовнішніми контролерами51.

Динаміка подій демонструє поступове посилення ролі інших чинників, що впливали на мотивацію потенційних розповсюджувачів ядерної зброї. Зростання значення економічних, політичних, соціальних, психологічних чинників вело до знецінення теорії раціонального стримування та інших концептуально-теоретичних розробок у дусі реалізму. Усе більшу увагу дослідники у цілому звертають на внутрішні мотиви, що штовхають держави на шлях розповсюдження ядерної зброї. Внутрішній чинник, як вирішальний для впливу на мотиви держав-розповсюджувачів ядерної зброї, виділяє М. Рейс, враховуючи не тільки міжнародний режим нерозповсюдження, реакцію міжнародної суспільної думки, але й внутрішньополітичні, економічні, екологічні фактори. Відмічаючи, що темпи розповсюдження ядерної зброї значно нижчі, ніж мали б бути у відповідності до теорій реалізму, неореалізму та технологічного детермінізму, він приходить до висновку, що ці теорії недооцінюють внутрішні чинники, що стримують розповсюдження. Серед них він виділяє вартість створення ядерного арсеналу, внутрішньополітичну опозицію ядерним військовим програмам, серйозні загрози для природного середовища та здоров’я людей, що викликають потужні екологічні рухи. До цього він додає стримування розповсюдження з огляду на негативну реакцію держав-партнерів та потенційних противників, негативну реакцію світової спільноти у цілому. Сукупність цих чинників здатна, на його думку, переконати багато держав, що їх національним інтересам не відповідає створення ядерних арсеналів, чи принаймні відкрите декларування набуття ядерної зброї52. Відповідно, М. Рейс приходить до висновку, що рішення про створення ядерної зброї мусить розглядатись у широкому контексті внутрішньої та зовнішньої політики тієї чи іншої країни. При цьому він вважає, що мотивація відносно набуття ядерної зброї для кожної держави своя, а рішення щодо створення ядерної зброї приймається у кожному випадку індивідуально і важко піддається узагальненням. Це, на його думку, важливо для розробки політики нерозповсюдження, що вимагає розуміння мотивів кожної потенційної ядерної держави53. У цілому, така позиція виглядає більш реалістичною і збалансованою, ніж побудови реалістів та неореалістів. Недоліком її можна вважати недостатню увагу до процесів прийняття рішень щодо створення ядерної зброї.

Когнітивний та психологічний підходи до пояснення причин ядерного розповсюдження допомагають зрозуміти поведінку, що не знайшла адекватного пояснення при застосуванні інших підходів. Сила переконання, віра, на думку прихильників таких підходів, можуть приводити, особливо у кризових ситуаціях, до ірраціональних рішень. При цьому інформація, що виходить за рамки уявлень осіб, які приймають рішення, просто ігнорується54. Недоліками підходів, що пояснюють розповсюдження вірою, є спроби все зводити до політичної волі та рішень, що приймались окремими особами, і нездатність пояснити, чому групи людей та їх об’єднання займають спільні або ідентичні позиції щодо розповсюдження ядерної зброї. Намагаючись пояснити ситуацію, П. Лавой висунув модель “мифотворення”. Суть її зводиться до твердження, що в елітах країн, які створювали ядерну зброю, домінувала думка про центральну роль безпекових проблем для держави, важливість політичного та військового потенціалу ядерної зброї, створюючи
ядерний міф55. Ця модель не враховує, на думку автора, вплив нової інформації на динаміку розповсюдження.

Психологічні підходи можуть забезпечити краще розуміння впливу систем вірувань та процесів пізнання на прийняття рішень у ядерній сфері, але вони не дають вичерпної відповіді на питання щодо причин розповсюдження. У цілому, вадою психологічних підходів є труднощі оцінки справжнього впливу психологічних факторів, що дозволяє лише частково пояснити динаміку ядерного розповсюдження і не дозволяє повною мірою виявити взаємовідносини між вірою та іншими чинниками, що впливають на розповсюдження.

Ще однією альтернативою підходам реалістів та неореалістів виступають побудови, що спираються на історичну соціологію. Такий підхід дозволяє розглядати роль технології у соціальному контексті, не виступаючи, в той же час, з позицій технологічного детермінізму, виявити фундаментальні інтереси, джерела їх формування та взаємодію між собою. Беручи до уваги психологічний та культурний чинники, він дозволяє відійти від вузько-раціонального пояснення причин розповсюдження. С.Фланк, як яскравий представник історико-соціологічної школи, є прихильником всеосяжного підходу до проблеми нерозповсюдження, що дозволить здійснити комплексний аналіз причин розповсюдження із врахуванням усієї сукупності внутрішніх та зовнішніх чинників. Стверджуючи, що ядерна зброя не може з’явитись ізольовано від волі основної маси суспільства, він вказує, що її поява “тісно пов’язана з більш широкими політичними та міжнародними питаннями”. Критично ставлячись до переважно безпекового підходу при дослідженні мотивів розповсюджувачів, він робить акцент на важливості внутрішньополітичних мотивів у рішенні щодо розповсюдження, справедливо вказуючи, що в ряді країн, зокрема у Пакистані, підтримка ядерних військових програм була своєрідним “лакмусовим папірцем” для політиків, тестом на їх готовність захищати національні інтереси країни. В інших країнах, що вирішили відмовитись від створення ядерної зброї, або навіть знищити вже створений її арсенал (як це сталося у ПАР), діяв дуже складний набір факторів, серед яких і прагнення до інтеграції у світову спільноту, і зняття санкцій, тощо. Дуже сильно, на його думку, на прийняття рішень щодо створення ядерної зброї впливають відносини по лінії “Північ-Південь”. С. Фланк справедливо підмічає, що дебати з приводу ДНЯЗ, РКРТ, ГЯП зводяться, головним чином, до “звинувачень у дискримінації, збереження слаборозвинутості через технологічну відмову”, тощо. Прагнення ж до “технологічної автономії” є потужним чинником у створенні і розвитку ядерних програм, на базі яких потім розробляються ядерні військові програми56.

Такий підхід, пояснюючи роль технології, ставить ядерне розповсюдження у історичний та соціальний контекст. Він допомагає політикам, що приймають рішення, усвідомити, що у більшості випадків проблема набуття ядерної зброї тісно пов’язана не тільки з безпековими, але й з соціальними причинами. Це дозволяє виробити більш гнучкий підхід до розробки заходів, спрямованих на попередження чи зупинення розповсюдження. Такі заходи можуть включати надання економічної допомоги, залучення вчених-ядерників до проектів, спрямованих на мирні цілі, допомогу у розв’язанні внутрішньополітичних конфліктів тощо. У той же час, на нашу думку, вона хибує на описовість та поверховість і не дозволяє здійснювати широкий і водночас детальний аналіз усіх обставин розповсюдження. Велика кількість чинників, що підлягають аналізу, утруднюють спроби передбачення подальшого розповсюдження.

Л. Курц також вважає, що розуміння процесів, пов’язаних із розповсюдженням ядерної зброї, слід шукати на шляху вивчення історичних та соціальних витоків проблеми нерозповсюдження. Називаючи ситуацію, що склалася внаслідок розповсюдження ядерної зброї, “ядерною кліткою”, у яку потрапило усе людство, він вважає можливим пошук виходу із неї лише шляхом використання комплексного підходу57.

Недоліком історико-соціологічного підходу є намагання врахувати велику кількість чинників, значна частина яких є вразливою щодо швидкоплинних змін, що вкрай ускладнює спроби передбачити майбутні загрози у сфері розповсюдження ядерної зброї. Позитивним наслідком його застосування є краще розуміння політиками усієї складності процесів, пов’язаних із розповсюдженням, що підштовхує їх до застосування багатофакторного аналізу, який виходить за рамки чисто силового підходу, враховуючи технологічні, політичні, соціальні та культурні процеси в державі та навколо неї. Такий підхід підриває позицію тих, хто вважає ядерне розповсюдження невідворотним, демонструючи його соціальну природу, що вказує на можливість впливати на цей процес.

Кардинальні зміни, які відбуваються у світі з початку 1990-х років, вносять корекцію і у мотивацію держав-потенційних розповсюджувачів ядерної зброї. Серед факторів ризику, які можуть підштовхнути держави, що демонструють стриманість у питаннях набуття ядерної зброї, до рішення про її виробництво, К. Бейлі виділяє такі: знецінення гарантій безпеки, що їх забезпечували НАТО та Варшавський договір (це писалося в період розвалу Варшавського договору, але тенденція визначена вірно), зниження впливу з боку наддержав - СРСР та США (які надавали гарантії безпеки і одночасно шляхом підтримання всередині відповідних військово-політичних союзів внутрішньої дисципліни нейтралізували будь-які спроби своїх союзників набути ядерну зброю в односторонньому порядку); подальше розповсюдження країнами третього світу; крах ДНЯЗ; зростання чисельності звичайних озброєнь. Підсумовуючи, вона рекомендує приділяти велику увагу створенню "оточення, яке мінімізує відчуття небезпеки у держав та нівелює їх мотивацію до набуття ядерної зброї"58. В цілому ж, вона робить акцент на переважанні безпекового чинника серед мотивів потенційних розповсюджувачів.

Деякі дослідники виділяють серед причин розповсюдження ядерної зброї і ефект "ядерного доміно", який полягає в тому, що поява ядерної зброї ще в однієї країни може викликати ланцюгову реакцію подальшого розповсюдження. Найвірогідніша ситуація може бути змодельована таким чином: загроза національній безпеці з боку сусідньої держави, що створила ядерну зброю – справжня або потенційна – виступає потужним мотивом, що спонукає сусідню державу або держави до форсування власної військової ядерної програми. Так, створення ядерної зброї КНР було провокуючим чинником для Індії. Індійські ядерні можливості, продемонстровані “мирним” ядерним вибухом 1974 року, були вкрай болісно сприйняті Пакістаном, що перебував у затяжному протистоянні з Індією з кінця 1940-х років і ще не оговтався від поразки у третій війні з Індією на початку 1970-х, що завершилась розчленуванням країни і створенням незалежної Бангладеш. Реакцією Ісламабада стало рішення про форсування власної програми створення ядерної зброї. Результат – індійські та пакистанські ядерні випробування 1998 року, що дали імпульс ядерній програмі сусіда Пакистану – Ірану. Іран, у свою чергу, вже мав на цей час суттєву ядерну інфраструктуру, намагаючись убезпечити себе від непередбачуваності Іраку і прагнучи до регіонального лідерства. Найкраще цю модель, на думку автора, ілюструє загроза широкомаштабної гонки ядерних озброєнь, яку може викликати набуття ядерної зброї КНДР. Подібний акт неодмінно буде вести до форсування ядерних військових програм Південної Кореї, Японії, Тайваню, до нарощування ядерного потенціалу КНР, Індії та Пакистану. Незважаючи на суперечливість оцінок такого підходу до перспектив ядерного розповсюдження, він отримав деяке підтвердження на прикладі Східної Азії, де демонстраційний вихід КНДР з ДНЯЗ викликав ланцюгову реакцію намірів (Південна Корея - Японія - Тайвань). До такої ж точки зору схиляється й посол Швеції у США, колишній голова Спецкомісії ООН по Іраку Р. Екеус. Найважливішим стимулом для розповсюджувачів ядерної зброї він вважає неврегульованість проблем регіональної безпеки на Близькому та Середньому Сході, у Північно-Східній Азії, що несе із собою загрозу задіяння “принципа доміно”, коли, наприклад, розвиток військової ядерної програми КНДР створить тиск на Республіку Корея та Японію, підштовхуючи їх до втягування у ядерні перегони59. Цей сценарій означатиме перенесення конфліктів, що жевріють між багатьма із вказаних держав десятиліттями, на ядерний грунт, загрозу їх ескалації при кожному загостренні відносин, але вже на ядерному рівні.

Останні роки внесли деякі корективи у мотивацію держав-потенційних розповсюджувачів ядерної зброї. Внаслідок розвитку військово-технічних можливостей провідних держав світу, особливо США з їх здатністю вести війни шостого покоління, посилюється мотивація до здобуття ядерної зброї, як засобу уникнути ролі жертви операцій, подібних операціям “Буря в пустелі” проти Іраку у 1991 році та операціям США та їх союзників по НАТО проти Югославії у другій половині 1990-х років. Цю мотивацію виокремлював серед інших колишній помічник президента Росії з питань стратегічної стабільності та міністр оборони Росії І. Сергєєв. Він вказує на посилення погляду на ядерну зброю як на “абсолютну гарантію від можливості стати жертвою акції”, подібної до бомбардування Югославії60. Найбільш виразно прагнення набуття ядерної зброї виявляється у групи держав, які в США почали називати “державами-паріями”. Це Іран, КНДР, Ірак (до військової операції 2003 року). Зіткнувшись із американською технологічною перевагою, керівництво цих країн розглядає створення ядерного потенціалу як “страховий поліс” проти вірогідних спроб Вашингтону силовим шляхом змінити режими, що знаходяться у них при владі.

Схожі застереження висловлював і заступник генсекретаря ООН із роззброєння, колишній посол Шрі Ланки в ООН та головуючий на Нью-Йоркській конференції 1995 року із розгляду та подовження ДНЯЗ Дж. Данапала. Він вважає, що перевага якоїсь країни у високоточних звичайних озброєннях може “надихнути інші країни до прагнення набути ЗМЗ як асиметричну відповідь” на демонстрацію технічних можливостей розвинутих країн61.

Значна частина дослідників вважає, що поява у країни кількох ядерних боєзарядів не обов’язково веде до підвищення рівня безпеки новоявленої ядерної держави. Вони звертають увагу на те, що ситуаційно безпекова мотивація може стримувати прагнення набути ядерну зброю. Як справедливо вказує Г. Гарднер, один або кілька ядерних вибухових пристроїв, якщо їх вважатимуть вразливими для нападів противника, можуть радше спровокувати превентивний удар, ніж бути засобом стримування62.

Важко не погодитись із оцінкою Й. Краузе, який стверджує, що іноді ризики, пов’язані з розміщенням чи навіть володінням ядерною зброєю, можуть переважити можливу користь від її наявності. Це особливо очевидно у випадку застосування чи загрози застосування цієї зброї проти країн-членів НАТО, Японії чи Ізраїлю. Доки ядерна зброя такої держави не стане відносно невразливою для упереджувальних ударів переважаючих сил Заходу, вона знаходитиметься “під постійною загрозою воєнної акції з боку потенціальних жертв чи їх союзників.” Навіть заява щодо володіння ядерною зброєю несе із собою загрозу її безпеці. Історично, шведську ядерну програму було скасовано після того, як СРСР зробив заяву щодо неможливості розглядати Швецію як нейтральну державу у випадку набуття нею ядерної зброї. Керівництво країни вирішило, що Швеція стане мішенню для ядерної зброї СРСР, а це загрожуватиме самому її існуванню. Для якісної зміни цієї ситуації нова ядерна держава повинна створити потужну систему доставки (оптимально – балістичні ракети великого радіусу дії), ядерну інфраструктуру, здатну пережити перший удар, включно зі складами ядерної зброї та захищеними пусковими установками, систему управління і контролю з елементами раннього попередження, дієву систему ППО. В осяжному майбутньому існуючі та потенційні де-факто ядерні держави, крім Індії, навряд чи будуть здатні створити щось подібне63.

Г. Гарднер вважає ще одним аргументом проти створення ядерної зброї її зростаючу маргінальність та посилення негативного ставлення переважної більшості світової спільноти до її створення. Справді, ядерний статус Франції, проголошений нею після випробування ядерної зброї у 1960 році, був сприйнятий у світі без ентузіазму, але у цілому – як належне. Індія, здійснивши перше ядерне випробування у 1974 році, оголосила його “мирним” і відхрещувалась від планів створення ядерної зброї. Ядерні випробування Індії та Пакистану у 1998 році викликали засудження практично у всьому світі (хоча дієвих заходів на протидію світова спільнота здійснити так і не спромоглася). Це свідчить про еволюцію ставлення до ядерної зброї64.

На думку автора, цей перелік мотивів не вичерпує усієї їх можливої різноманітності, що визначається конкретними обставинами. На практиці держава-розповсюджувач може виходити з кількох мотивів. Та й власне мотиви змінюються, залежно від політичної ситуації. Не викликає сумнівів, що саме зміна мотивів держав-потенційних розповсюджувачів ядерної зброї є найбільш ефективним заходом попередження розповсюдження. Тому пошуки шляхів ефективного впливу на мотивацію потенційних розповсюджувачів знаходяться у центрі уваги прихильників нерозповсюдження.

Важливим є дослідження питання щодо інструментарію, придатного для використання з метою перешкоджання розповсюдженню ядерної зброї. Відзначаючи, що із завершенням “холодної війни” інструментарій збереження режиму нерозповсюдження значно збагатився, Дж. Бейкер вказує, що основними інструментами політики нерозповсюдження залишаться переконання, дипломатичний тиск та економічні санкції. Переконання застосовувалось не тільки з метою приєднання до базових домовленостей, на які спирається режим, але й забезпечення дотримання їх вимог для тих держав, які формально залишаються за їх межами. Іноді вельми ефективним виявлялось застосування дипломатичного тиску проти потенційних розповсюджувачів або у вигляді дипломатичних демаршів, або у латентних формах. Як правило, такий тиск застосовувався найбільш впливовими ядерними державами (США та СРСР-Росією), що намагались заручитись підтримкою своїх союзників. Іноді, однак, його застосування відбувалось і проти союзників, як це сталося в ході успішної спроби США не допустити поставок французького ядерного устаткування Пакистану65.

Більш контроверсійним інструментом вважають санкції. Їх ефективність не завжди можна достовірно оцінити, а іноді досить важко буває передбачити наслідки їх застосування. Дійсно, широкомасштабні санкції ситуативно можуть стати вельми вагомим аргументом проти ядерної зброї, бо, якщо й не перешкодять прямо набуттю цієї зброї, то збільшать економічну і політичну ціну її створення настільки, що викличуть сумніви у доцільності такого кроку. Однак, на думку автора, абсолютизація санкцій та інших каральних заходів є контрпродуктивною, бо вони не в змозі повністю убезпечити від розповсюдження ядерної зброї. Парадоксальним чином вони частіше виявляються більш ефективними проти союзників, що перебувають у тісній залежності від провідної ядерної держави, ніж при застосуванні проти потенційних розповсюджувачів з числа “держав-паріїв”.

Щодо шляхів реагування на небезпеку розповсюдження ядерної зброї точиться серйозна боротьба на експертному рівні. Класифікація підходів до протидії розповсюдженню ядерної зброї вкрай ускладнена. За всієї розбіжності у термінах, в основному дослідники поділяють їх на дві групи. Спираючись на різницю у розумінні генези розповсюдження, умовно їх можна поділити на "технічний" та "політичний" (“мотиваційний”). Один із найбільш популярних підходів, що має велику кількість прибічників у США та інших західних країнах - "технічний". Його прибічники стверджують, що створення ядерної зброї залежить переважно від технічних можливостей - наявності необхідних матеріалів, що розщеплюються, технологій, устаткування і т.п. Звідси висновок щодо спрямування головних зусиль режиму на обмеження доступу до ядерних матеріалів та технологій і необхідності введення тотального контролю над ядерними матеріалами із використанням як національного законодавства, так і міжнародних угод (МАГАТЕ, і т.д.) - аж до згортання ядерної енергетики як потенційного "джерела зла" у найбільш радикальних прибічників "технічного" підходу. Але такий підхід не являє собою панацею від розповсюдження, бо повний контроль над переміщенням компонентів, необхідних для створення ядерної зброї, у сучасному світі неможливий. Головним інструментом політики нерозповсюдження прибічники “технічного” підходу вважають ЕК. В. Заборський з Центру ЕК університету штата Джорджія вказує, що ЕК має за мету “по-перше, не допустити переходу держав з неядерного статусу у “колоядерний”, і, по друге, утруднити перехід “колоядерних” держав у категорію ядерних”. Можна погодитись із В.Заборським, що такий контроль не здатний радикально перешкодити розповсюдженню, бо “якщо держава має достатню волю і фінансові ресурси, вона набуде ядерну зброю, раніше чи пізніше”66.

Подібні ж підходи демонструє і Г. Гарднер, коли ділить політику нерозповсюдження на спроби перешкодити у набутті ядерних матеріалів, устаткування і технологій, та спроби вплинути на чинники, що приводять держави до рішення про створення ядерної зброї – тобто до зусиль, спрямованих на зміну мотивації потенційних розповсюджувачів67.

К. Бейлі вважає, що політика нерозповсюдження може фокусуватися або на "спробах збудувати військово-політичні бар'єри на шляху до рішення про створення ядерної зброї" або на "зусиллях обмежити технічні можливості по створенню такої зброї". Вона відмічає, що більшість індустріально розвинутих країн входять до військових союзів або мають гарантії безпеки від ядерної держави на двосторонній основі, що знецінює потребу в ядерній зброї. Ядерна парасолька, надана США Сеулу, зіграла вирішальну роль у відмові останнього від виробництва ядерної зброї. Головним інструментом, спрямованим на створення технічних бар'єрів на шляху до набуття ядерної зброї, попри свої обмежені можливості, є, на її думку, ЕК. Він виявився "досить ефективним в уповільненні, але не попередженні розповсюдження ядерної технології". Загальний висновок не відрізняється оптимізмом: "Країни, що вирішили піти шляхом ядерного розповсюдження, можуть це зробити, незважаючи на політичні бар'єри чи обмеження на передачу технологій"68.

З. Бжезінський вказує, що за сучасних обставин, у яких США не мають достатніх юридичних важелів, а ООН – силових, “лише акції по затягуванню (процесу створення ядерної зброї) є реальними”, бо ЕК не здатний гарантувати нерозповсюдження69. Р. Екеус також вельми скептично оцінює можливості запобігти розповсюдженню вказуючи, що за наявності відповідних фінансових ресурсів “технічні складнощі не є перешкодою для “ядерного прориву”70. Приклад Індії та Пакистану може слугувати переконливою ілюстрацією цієї думки.

Діаметрально протилежний підхід розглядає розповсюдження як чисто "політичну" за характером проблему. Він зводиться до впливу на мотиви набуття ядерної зброї. Цей підхід іноді називають “непрямим”, бо головний чинник, що має вплинути на мотивацію потенційного розповсюджувача – підвищення рівня регіональної та глобальної безпеки, що повинно зняти його побоювання у галузі безпеки71. Оскільки будь-яка військова ядерна програма починається з прийняття лідерами держави політичного рішення, вважають, що головне завдання нерозповсюдження полягає у тому, щоб у держави не було бажання створити ядерну зброю, або щоб переважало розуміння того, що вона отримає більші вигоди, залишаючись без’ядерною. За відсутності вирішальних мотивів для створення ядерної зброї така держава не буде являти собою загрози з точки зору розповсюдження, навіть якщо технічно і фінансово вона спроможна таку зброю створити. Прикладом є значна кількість розвинутих держав Західної Європи, Японія, Канада, тощо. Потенційними розповсюджувачами вони можуть стати лише в результаті зміни безпекової ситуації або глобальних змін у світовій системі у перспективі. Прибічники “політичного” підходу вважають, що до набуття ядерної зброї країни спонукають політичні та військові мотиви, а не наявність технічних можливостей як така. Тому створення складної системи контролю і бар'єрів на шляху розповсюдження приречене на невдачу. Зусилля ж у боротьбі проти розповсюдження слід концентрувати на ліквідації причин розповсюдження.

До цікавих висновків на основі аналізу ядерних програм Ізраїлю, Індії та Пакистану прийшла К. Бейлі. Вона зазначає, що ці країни створили ядерну зброю, незважаючи на "міжнародний тиск, норми, встановлені ДНЯЗ, та зусилля ядерних постачальників зупинити потік ключових технологій, матеріалів та устаткування. Навіть економічний тиск та двосторонні важелі, які застосовували, зокрема, США, зазнали невдачі". Висновок, до якого вона приходить, звучить доволі невтішно: "...якщо не буде зроблено чогось, що вплине на мотиви країни-проліфератора, цей процес цілком може продовжитись"72.

До прибічників “політичного” підходу близькі дослідники, які розглядають динаміку розповсюдження у контексті еволюції системи міжнародних відносин. Їх погляди відрізняються від підходів неореалістів та “технічних детерміністів”, прибічників жорстких обмежувальних заходів усіх різновидів. На відміну від неореалістів, які виходять з того, що зміна системи з необхідністю веде до появи нових ядерних держав і будь-які спроби перешкодити цьому марні, Т. Пол вважає, що ця вірогідність не обов’язково реалізується. На його думку, на відміну від попередніх епох, коли країни, що прагнули до статусу великих держав, були виключені з системи прийняття рішень, що штовхало їх до спроб радикально змінити статус-кво воєнним шляхом, ситуація почала мінятись вже після II світової війни. Навіть переможені країни – ФРН та Японія, хоча й були позбавлені провідних ролей у безпековій сфері, але вони грали все більш серйозну роль у світовій економіці, а також стали ключовими союзниками США у Європі та Азії, користуючись американською “ядерною парасолькою”. Зміна ситуації після завершення конфронтації ставить на порядок денний питання про життєву необхідність, з системної точки зору, надання таким країнам, що претендують на впливові ролі у світі, але не виступають за радикальну зміну системи, місця постійного члена РБ ООН. До таких країн Т. Пол відносить, крім Німеччини та Японії, Індію та Бразилію. На його думку, “їх без’ядерний або невизнаний ядерний статус не повинні завадити їм у намаганні грати конструктивну роль на міжнародній арені”, що дозволить в ході реформи ООН, від’єднуючи ядерний статус від членства у РБ ООН, отримати ще один позитивний результат, бо ці країни зможуть “стати ключовими акторами без ядерного чинника” (справді, один із найбільш популярних проектів реформи Ради Безпеки передбачає введення до складу постійних членів РБ ООН Німеччини, Японії, Індії та Бразилії. Але Індія після випробувань 1998 р. є самопроголошеною ядерною державою і важко собі уявити, що вона тепер піде на згортання ядерної військової програми навіть в обмін на статус постійного члена РБ. Та й сам цей проект викликає численні суперечки щодо майбутніх членів РБ та їх статусу). Ще одну надію Т. Пол покладає на поступове знецінення ядерної зброї у сучасному світі внаслідок її незастосування, підписання ДВЗЯВ та подальшого скорочення арсеналів США та Росії, що позбавить цю зброю в очах держав, що претендують на провідні світові ролі, іміджу необхідного інгредієнту для статусу повноцінної великої держави. Необхідною умовою для цього він вважає необхідність надання цим державам гарантій безпеки з боку інших великих держав73.

"Політичний" підхід відрізняється кращим теоретичним обгрунтуванням, більшою вкоріненістю в мотивацію потенційних проліфераторів, але й він не дає універсального рецепта. Слабою стороною цього підходу можна вважати недооцінку небезпек, пов'язаних із розповсюдженням ядерних матеріалів, технологій та безконтрольною передачею їх, або ж устаткування, придатного для використання з метою створення ядерної зброї. Особливо негативну роль при цьому грає так зване "атомне лобі", яке з часів програми "Атоми заради миру" ставить інтерес атомної галузі вище інтересів нерозповсюдження. Це було справедливо як в США та інших західних країнах, так і в СРСР (пізніше в Росії - приклад співробітництва з Іраном - найкраща цьому ілюстрація). Крім того, існує можливість зміни державою політики щодо набуття ядерної зброї добровільно, або внаслідок появи нових чинників політичного та військового характеру, що примусять її шукати вихід у створенні ядерної зброї74.

Кожен із цих підходів має і позитивні, і негативні сторони. Набуття бодай ще однією країною технічних можливостей для створення ядерної зброї об'єктивно збільшує ризик розповсюдження і заходи по зменшенню числа країн, що такий потенціал мають - безумовно спрямовані на гальмування розповсюдження. Політичний тиск може виявитись неефективним, якщо мотивація до набуття ядерної зброї переважить аргументи, спрямовані на її попередження. Але й покладатися на "технічний" підхід не варто, бо вважаючи головною рушійною силою для розповсюдження здатність до створення ядерної зброї, важко пояснити, чому десятки країн, що потенційно були для цього здатні, зробили вибір не на користь нуклеаризації. В довгостроковому плані такий підхід, що ігнорує справжню мотивацію проліфераторів, приречений на невдачу. Ілюстрацією може служити провал спроб зупинити ядерну військову програму Пакистану, який продемонстрував також і неефективність непослідовних, таких що піддаються коньюнктурним впливам, спроб здійснити політичний тиск на пакистанське керівництво75. Видається, що абсолютизація одного з цих підходів є контрпродуктивною і усвідомлення цього породило комплексний підхід, що прагне об'єднати позитивні риси обох підходів. Саме оптимальне поєднання і застосування в кожному конкретному випадку індивідуального їх дозування є ключем до зупинення розповсюдження.

Представники гарвардської школи схиляються переважно до “технічного” підходу, але доповнюють його деякими заходами, спрямованими на долучення широкого кола держав до взаємодії у галузі нерозповсюдження. Це справедливо як для комплексу заходів, що унеможливлювали розширення кола ядерних держав внаслідок розпаду СРСР, так і для прагматичних кроків, спрямованих на недопущення передачі збройового ядерного матеріалу потенційним розповсюджувачам. Вони дотримуються точки зору, згідно якої “створення ядерної зброї не є проблемою, як тільки у наявності є матеріал, що розщеплюється”. Відповідно, найбільшу загрозу розповсюдження ядерної зброї вони вбачають у погано, на їх думку, контрольованих ядерних матеріалах високого рівня збагачення, що знаходяться на території Росії. Труднощі в убезпеченні цих матеріалів пояснюються у період після розпаду СРСР як небажанням Росії активно співпрацювати в умовах скрутного фінансово-економічного становища країни, деякими обмеженнями, які накладав на таку співпрацю конгрес США, проблемами у визначенні пріоритетів адміністрації Б. Клінтона, та недостатньою участю у такій співпраці союзників США76.

Спеціалісти розмежовують заходи, спрямовані на недопущення розповсюдження і протидію розповсюдженню у випадку, якщо воно станеться. Директор Ліверморської національної лабораторії (США) Дж. Ніколс вважає: "Ми повинні спиратися на заходи нерозповсюдження з метою попередити розповсюдження і на заходи контррозповсюдження для протидії розповсюдженню, коли воно станеться"77.

Протидія розповсюдженню у своїй найбільш радикальній формі передбачає застосування або загрозу застосування військової сили з метою знищення ядерної зброї розповсюджувача або запобігання її застосуванню. Використання військової сили може набувати різних форм. Це може бути спроба знищення засобів виробництва ядерної зброї до того, як цю зброю буде виготовлено та взято на озброєння. Серед об’єктів, знищення яких може запобігти, або принаймні ускладнити та відтягнути початок виробництва ядерної зброї, можуть бути віднесені ядерні реактори, збагачувальні фабрики, об’єкти, де безпосередньо відбувається збирання ядерних боєзарядів тощо. Класичним прикладом подібних дій може бути знищення ізраїльською військовою авіацією у 1981 році іракського ядерного реактора. Військова сила може бути застосована у спробі знищити вже створену ядерну зброю до того, як її буде застосовано. Спокуса подібних акцій може виникнути у протистоянні Індії та Пакистану, а також щодо КНДР та Ірану у випадку, якщо вони створять ядерні вибухові пристрої. Третя ситуація може включати розгортання заходів оборонного характеру, що мають нейтралізувати можливе застосування ядерної зброї (або знизити ефективність такого застосування). Прикладом заходів пасивної оборони можуть служити посилення цивільної оборони (будівництво сховищ, розподіл протигазів серед населення), посилення заходів протирадіаційного захисту у військах тощо. До активних оборонних заходів, що можуть значною мірою знецінити ядерну зброю держав-розповсюджувачів, відносяться спроби створити ПРО, здатну з високою ефективністю знищувати балістичні ракети – засоби доставки ядерної зброї. Четвертий випадок може передбачати застосування сили або загрози її застосування з метою примусити державу-розповсюджувача позбутися ядерної зброї та засобів її виробництва. Найрадикальніший сценарій використання сили з метою нерозповсюдження – зміна силовим шляхом режиму у державі-розповсюджувачі на такий, що відмовиться від ядерної зброї і приєднається до ДНЯЗ та інших документів, що складають режим нерозповсюдження. У цьому випадку, однак, виникає загроза порушення міжнародного права, бо для легімітизації подібної акції необхідно як мінімум досягти єдності держав-постійних членів РБ ООН, що буде непросто78. Війна проти Іраку 2003 р., що призвела до усунення від влади режиму С. Хусейна, продемонструвала усю складність подібної акції. Аргументи на доказ розробки Багдадом ЗМЗ не знайшли підтвердження після війни. Вона призвела до розколу серед країн НАТО та тертя з КНР та Росією. До того ж, ця операція дестабілізувала внутрішню ситуацію в Іраку, поставила під загрозу не тільки цілісність країни, але й стабільність у всьому регіоні. Результатом стало втягування США та їх союзників у внутрішньоіракську боротьбу, активізація ісламістських рухів в усьому регіоні, посилення ісламського тероризму та активізація ядерної програми Ірану.

Питання доцільності превентивної війни проти держав-розповсюджувачів вельми активно дискутуються у літературі. Вони розглядаються як у працях таких відомих метрів, як К. Волц, так і інших авторів79. К. Волц вважає, що превентивна війна може розглядатись ядерною державою у двох випадках: коли супротивник розробляє ядерну зброю, але ще не створив її, “на першій стадії створення ядерної зброї, оскільки удар можна нанести без остраху удару у відповідь з боку атакованої держави”, та коли ядерний арсенал супротивника дуже малий. При цьому він оцінює і такі удари як маловірогідні, бо якщо удар буде недостатній за силою, то держава-супротивник буде здатна “відновити свою ядерну кар’єру”, і треба бути готовим до повторного удару, або до окупації і контролю над країною, що буде здійснити, на його думку, “важко і дорого”, встановити ж напевно, що країна, яка стала об’єктом нападу, ще не виготовила або не здобула іншим чином ядерну зброю, “стає усе складніше”80.

Ці погляди відомого неореаліста не поділяють прихильники організаційної теорії. Їх оцінки вірогідності превентивної війни є більш песимістичними, оскільки вони пов’язують реальність її початку з поглядами військових на цю проблему. Водночас, варто відмітити, що хоча Р. Беттс і намагається довести, що принципової різниці у підходах військового та цивільного керівництва до початку превентивних війн немає, але усі його аргументи базуються на порівнянні поглядів військових та цивільних лідерів США на військові інтервенції у часи “холодної війни”, а не на превентивні війни як такі, що ставить під сумнів і коректність висновків, до яких він приходить81.

Дискусія точиться також навколо схильності як військових, так і цивільних лідерів та організацій до використання наступальних за характером доктрин82. Схильність військових організацій до наступальних доктрин можна пояснити тим, що вони дають змогу діяти ініціативно, застосовуючи наперед розроблені плани, нав’язуючи противнику невигідні для останнього сценарії ходу подій. Саме такі риси типові для превентивних війн. До того ж, військовим організаціям притаманно зосереджуватись на бойових діях, а не на врегулюванні повоєнних проблем, які вважають справою дипломатів. Це призводить до деякої короткозорості професійних військових, не схильних враховувати довгострокові політичні наслідки превентивних війн. Ілюстрацією може служити порівняння позицій Пентагону та держдепартаменту США перед початком війни проти Іраку у 2003 році.

Підхід, який формулюється як “краще зараз, ніж потім”, змушував держави, що володіють ядерною зброєю, розглядати можливість превентивної ядерної війни проти держави, яка створює ядерний арсенал. Особливо високою вважається вірогідність превентивної війни з боку ядерної держави, у якій військові стоять при владі чи користуються серйозним впливом на процес прийняття рішень. Саме така ситуація характерна для Пакистану83.

Ще один описаний у літературі казус пов’язаний із прихованою погрозою превентивної війни Росії проти України після розпаду СРСР (пізніше керівництво Росії категорично відкидало можливість того, що таке питання розглядалось. У пресу потрапили повідомлення, що Б.Єльцин обговорював таку можливість, але відкинув її84. Дж. Мершаймер, однак, вважав навіть гіпотетичну можливість такого удару з боку Росії маловірогідною, доки на території України залишатиметься ядерна зброя і, відповідно, шанс для удару у відповідь85. Дискутуючи з такою точкою зору, С. Міллер вказував, що керівництво Росії з радянських часів має повну інформацію щодо системи управління і контролю ядерних озброєнь, розміщених на території України, що надавало Москві суттєві переваги у випадку кризи86.

Серйозним стримуючим чинником для ініціаторів превентивної війни здатне стати набуття державою-розповсюджувачем потенціалу для удару у відповідь та (або) зниження вразливості її ядерних сил для першого удару. Але створити розгалужений багатокомпонентний ядерний арсенал, який можна вважати основою для гарантованого стримування, крім США та СРСР, поки що не вдалося жодній ядерній державі. Тому серед спеціалістів триває дискусія, чи буде достатньо невеликого ядерного арсеналу для того, щоб зупинити потужну ядерну державу від початку превентивної війни проти держави-розповсюджувача. К. Волц вважає, що внаслідок компактності ядерних боєзарядів їх легко сховати й убезпечити, а їх величезна вибухова сила навіть за умов обмеженого арсеналу є гарантією від будь-яких спроб нападу87. Однак за такого підходу постає закономірне питання: якщо реалісти та неореалісти, які спираються на припущення щодо раціонального актора праві, чому ж СРСР та США нагромадили величезні ядерні арсенали, які у десятки разів перевищують необхідні для стримування противника? Мабуть, процеси вертикального розповсюдження, як і всі процеси із соціальною складовою, погано піддаються поясненню за лінійною схемою, на них впливає сукупність чинників, часто – варіативних у часовому вимірі. Логіка непримиренного протистояння, попри всю раціональність наддержав, що дозволила їм уникнути взаємного знищення, штовхала їх на спроби добитись якісного та кількісного переважання як гарантії від будь-яких несподіванок, що водночас давало такій державі “свободу дій” у боротьбі на більш широкому фронті. Існували і внутрішні чинники – лоббізм ВПК, політична гра на ідеологічному полі тощо. Деякі автори справедливо вказують, що розповсюдження ядерної зброї невеликими державами несе із собою підвищений ризик дестабілізації внаслідок обмежених технічних та фінансових можливостей цих держав створити маловразливі стратегічні ядерні сили, особливо ядерний підводний флот, неможливість розгортання мобільних систем у невеликій за площею країні88.

Серед спеціалістів йде дискусія і щодо здатності нових ядерних держав забезпечити контроль над ядерною зброєю і гарантувати, що її не буде застосовано випадково чи несанкціоновано. К. Волц вважає, посилаючись на досвід США, СРСР та інших офіційно визнаних ядерних держав, що оскільки всі вони успішно убезпечували контроль над ядерною зброєю у перші роки після створення ядерної зброї, продемонструвавши здатність її контролювати, то й нові ядерні держави здатні на це, бо “не захочуть ризикувати ударом у відповідь внаслідок того, що одна чи кілька їх боєголовок випадково поцілять в іншу країну”89. А Дж. Мершаймер, розглядаючи можливість перебрання Україною контролю над ядерною зброєю, розміщеною на її території, вказує, що навіть у випадку дестабілізації країни, “вірогідність застосування ядерної зброї не повинна суттєво зрости”, бо всі сторони внутрішнього конфлікту прагнутимуть тримати ядерний арсенал у безпеці90.

Представники однієї з гілок організаційної теорії – теорії “високої надійності” стверджують, що при належному дотриманні правил і вчасній корекції організаційних проблем та підтриманні “культури надійності” членами організації можна добитись майже ідеальної безпеки поводження з ядерною зброєю91. Їм опонують прихильники теорії “нормальних нещасних випадків”, які вважають, що дотримання усіх умов надійності є практично неможливим. До того ж, у цих престижних організаціях прагнення підтримання репутації часто призводить до неадекватних дій чи навіть приховування інцидентів та недоліків92.

На противагу твердженням К. Волца та інших неореалістів щодо позитивного досвіду контролю над ядерною зброєю у перший час після її створення, у літературі зустрічаються дані, що породжують сумніви в універсальній справедливості таких оцінок, у виправданості екстраполяції досвіду перших ядерних держав на сьогоднішніх можливих розповсюджувачів. Як свідчать результати роботи інспекторів ООН в Іраку після війни 1991 року, конструкція іракських ядерних вибухових пристроїв характеризувалась ненадійністю і нестабільністю – аж до реальної можливості випадкового ядерного вибуху в результаті можливого зовнішнього ушкодження або удару93. До того ж, сучасні розповсюджувачі проводять роботи дуже утаємничено, що веде до посилення ризику небезпечних інцидентів, з високою долею вірогідності відіб’ється і на безпеці ядерних боєзарядів94.

Ще більше ускладнюють зусилля з гарантування безпеки і надійності системи управління і контролю непрості відносини між військовими та цивільними лідерами, характерні для більшості де-факто ядерних держав та потенційних розповсюджувачів, а також та об’єктивна обставина, що значна частина держав-розповсюджувачів розглядає як противників сусідні, або не дуже віддалені держави (Індія-Пакистан, Іран-Ізраїль, тощо).

Хоча К.Волц та інші неореалісти стверджують, що внутрішня нестабільність, заворушення тощо не несуть із собою підвищений ризик інцидентів з ядерною зброєю95, але висока вірогідність виникнення соціально-політичної нестабільності у державах-можливих розповсюджувачах цілком реально може посилити якщо не ризик свідомого застосування ядерної зброї, що маловірогідно, то випадкового чи несанкціонованого. Навіть Франція, країна з демократичним устроєм, не мала імунітету проти подібних інцидентів. У 1961 році в Алжирі, який перебував під колоніальним управлінням Франції, бунтівними підрозділами ОАС була зроблена спроба захопити ядерний вибуховий пристрій на ядерному полігоні у Сахарі96.

Силові акції можуть включати перехоплення та саботаж устаткування ти матеріалів, необхідних для створення ядерної зброї, до поставки чи під час транспортування до країни, що підозрюється у розповсюджуванні цієї зброї.

Останніми роками дискусія щодо найбільш ефективних підходів до нівелювання загрози подальшого розповсюдження ядерної зброї значно активізувалась. Серйозним каталізатором її пожвавлення став розпад біполярного світоустрою і поява нових загроз у галузі розповсюдження. Як писав Б. Робертс, сумніви щодо ефективності підходів до нерозповсюдження визначаються тим, що вони “базуються на розумінні розповсюдження, запозиченому з ери холодної війни”. Він вважає, що зміна природи викликів у галузі безпеки може привести до того, що “нерозповсюдження як єдиний фокус політики…може стати контрпродуктивним” і викличе ворожість країн третього світу за їх спрощеного доступу до військових технологій в умовах глобалізації. Кінцевим результатом може стати провал кооперативного міжнародного підходу до проблеми розповсюдження. Тому, на його думку, ері після холодної війни більше відповідає термін антирозповсюдження, “концепція якого включає як звичайне нерозповсюдження, так і нові елементи”97, а “стратегія антирозповсюдження для майбутнього повинна йти далі традиційного акценту на відмові”, вона повинна ”включати нові дипломатичні та військові елементи” та “управління балансом стимулів та антистимулів”98.

Однією з акцій, що можуть стримати державу-розповсюджувача від застосування ядерної зброї, може стати контр-загроза такого масштабу і характеру, що вона буде здатна стримувати від застосування цієї зброї. З цього приводу варто згадати ситуацію із погрозами Іраку у 1991 році застосувати хімічну чи біологічну зброю проти військ коаліції на чолі зі США, чи проти Ізраїлю. Рішення С. Хусейна відмовитись від реалізації цієї погрози пов’язують із можливістю ядерної відплати як з боку Ізраїлю, так і США. Вашингтон зайняв у цьому питанні двозначну позицію, яка, вірогідно, й створила ефект стримування Іраку. Як стверджував у своєму інтерв’ю у лютому 2002 році заступник держсекретаря США з роззброєння та міжнародної безпеки Дж. Болтон, під час операції проти С. Хусейна (у 1991 році) США вирішили не застосовувати ядерну зброю у відповідь на можливе застосування Іраком хімічної чи біологічної зброї проти військ коаліції. Однак міністру закордонних справ Іраку Т. Азізу, який знаходився у Женеві, про це не повідомили, щоб він залишався ”стурбованим можливими наслідками” застосування іракських ЗМЗ99.

Серед концептуальних розробок у галузі нерозповсюдження, присвячених ситуації, що виникла у зв’язку із розпадом СРСР та його наслідками для режиму нерозповсюдження, своєю фундаментальністю виділяються праці вчених Гарвардського університету, виконані на базі Центру науки та міжнародних відносин. У першому із серії досліджень, опублікованому ще до розпаду СРСР, автори розробили низку альтернативних підходів до ситуації, що характеризувалась високим динамізмом. Стурбованість долею радянської ядерної зброї в умовах посилення дезінтеграційних тенденцій в СРСР змушувала американську експертну спільноту шукати оптимальних, з точки зору національних інтересів США, виходів із потенційно загрозливої ситуації. Вчені Центру прийшли до такого висновку: “Що б не сталося у СРСР, для США було б краще, щоб залишалась лише одна ядерна держава серед держав-правонаступниць СРСР” і забезпечувалось “надійне управління і контроль, арсенал має убезпечуватись від несанкціонованого захоплення та використання”. Конкретизуючи, автори цієї рекомендації вказували, що “США повинні виступати за те, щоб радянський ядерний комплекс твердо залишався в руках Москви”, бо “лише Росія має потенціал для володіння ядерним комплексом, який може заспокоїти Америку з точки зору безпеки та підконтрольності”100.

Розповсюдження ж ядерної зброї іншими державами-правонаступницями СРСР віддасть ядерну зброю до рук недосвідчених і, можливо, нестабільних урядів, які не матимуть організаційних структур та навичок безпечного поводження з ядерною зброєю, і, відчуваючи його вразливість, побоюватимуться превентивного нападу, що вестиме до дестабілізації. Не виключалось, що ядерна зброя стане ціллю у громадянському конфлікті, або інструментом – у міждержавному. Тому більшість мотивів для протидії США розповсюдженню не просто були дійсними, а й посилювались відносно держав-правонаступниць СРСР. Водночас, вказувалось і на можливу ціну підтримки Росії як ядерного правонаступника СРСР для майбутніх відносин США з іншими пострадянськими державами, особливо з Україною, та на можливі проблеми з американською суспільною думкою. Дискутуючи із прибічниками підходів К. Волца, автори стверджують, що будь-яке розповсюдження на пострадянському просторі несе із собою загрози існуванню режиму нерозповсюдження, миру і безпеці, абстрагуватись від яких для США буде неможливим навіть за умови, що не буде створено прямої загрози їх безпеці. Тому підсумковий висновок дослідників однозначний: інтерес США полягає у існуванні “єдиної ядерної держави у радянській Євразії”101.

Автори визнають законними безпекові аргументи тих пострадянських держав, які можуть прагнути збереження ядерного арсеналу та вельми вірогідним – використання новими незалежними державами ядерної зброї як аргументу у переговорах із Росією та Заходом, бо вони не матимуть інших активів, еквівалентних ядерному. Відверто відзначалось, що тимчасовий контроль з метою добитись поступок від партнерів цілком реально може привести до рішення зберегти ядерну зброю назавжди, і що довше ці держави цю зброю контролюватимуть, то більше шансів на розповсюдження102.

Засоби впливу на ситуацію включали сприяння збереженню централізованої держави на чолі з Росією, хоча вірогідність цього вважалась мінімальною, та й збереження потужної держави на місці СРСР не є у геополітичних інтересах США, а у разі вірогідної невдачі зіпсуються відносини з молодими незалежними державами. Другий пропонований підхід передбачав заохочення Росії до виводу ядерної зброї на контрольовану нею територію. Але на цьому шляху вбачалось багато небезпек: проблеми безпечного демонтажу та транспортування, а головне – небезпека того, що спроба вивезення ядерної зброї якраз і може підштовхнути республіки до спроб заволодіння нею, що призвело б до вкрай небезпечного конфлікту103.

Пропонувалось також використати договори СНО-1 та ДНЯЗ. Зокрема, в рамках виконання СНО-1 передбачалось виведення і знищення стратегічних ядерних сил, розміщених на території Білорусі, Казахстану, України (саме на базі цієї ідеї у 1992-1994 рр. і вирішувалось питання щодо денуклеаризації 3-х республік). Визнання Росії єдиним правонаступником СРСР як держави, що володіє ядерною зброєю, дозволяло поставити всі дії у юридичні рамки, бо Росія тоді була б зобов’язана не допустити розповсюдження у всіх інших пострадянських державах, а ці держави мали стати без’ядерними членами ДНЯЗ. Уся акція набувала необхідної легітимності і давала б важелі тиску на потенційних розповсюджувачів. Вашингтону рекомендувалось скористатись заявами України, Казахстану та Білорусі щодо намірів стати без’ядерними для тиску на них, трактуючи ці політичні заяви як зобов’язання104.

Серед найбільш відвертих пропонованих методів протидії розповсюдження пострадянськими державами – відмова у економічній допомозі, членстві у міжнародних організаціях, введення економічних санкцій і навіть відмова у дипломатичному визнанні доти, доки ці країни не приєднаються до ДНЯЗ як неядерні та не погодяться на інспекції МАГАТЕ. Визнаючи, що цей підхід слабуватиме на подвійні стандарти та викличе вороже ставлення до США, гарвардські експерти висловлюють побоювання, що він може підштовхнути ці країни до союзу з “державами-паріями” і призведе до дестабілізації. Щоб уникнути негативних наслідків, пропонувалося проблему інтернаціоналізувати, реалізуючи відповідну політику у багатосторонній формі та посилено акцентуючи на важливості дотримання міжнародної норми нерозповсюдження. Все ж, зважаючи на можливі негативні наслідки такого підходу, рекомендується радше взаємодіяти з потенційними розповсюджувачами, аніж піддавати їх остракізму105.

“Заохочувальний” підхід передбачав надання фінансово-економічної допомоги в обмін на денуклеаризацію. Небезпеки, пов’язані із таким підходом полягають, зокрема, у затягуванні відмови від ядерної зброї з боку нових незалежних держав, можливих спробах підняти ставки в ході торгу, і збільшують ризик як провалу цих зусиль, так і продажу ядерної зброї “державам-паріям”. Автори вважають недоцільним ризикувати загостренням відносин з Москвою за умов вірогідних конфліктів на пострадянському просторі і рекомендують уникати надання новим незалежним державам юридично зобов’язуючих гарантій безпеки з боку НАТО чи США. Ще одним нестандартним заходом, здатним вплинути на політику ННД у галузі нерозповсюдження, є інформування їх керівництва щодо економічних, політичних та безпекових наслідків прийняття рішення про набуття ядерної зброї106.

Як варіант радикального вирішення проблеми, висувалась ідея, скориставшись кризою в СРСР, запропонувати його керівництву чи керівництву правонаступників широку економічну допомогу та гарантії безпеки з боку США та інших країн НАТО в обмін на повну денуклеаризацію107. Сьогодні очевидно, наскільки такий підхід був далеким від реальності. Економічна слабкість і наростання загрози збереженню країни змушували керівництво Росії триматись за ядерну зброю як за останній аргумент у прагненні зберегти вплив у світі.

Ретроспективно, значна частина розробок гарвардських експертів була покладена в основу політики нерозповсюдження адміністрацій Дж. Буша (мол.) та Б. Клінтона, при всіх тактичних відмінностях між ними.

Політика “прийняття” (acceptance) нових ядерних держав може стати ще однією альтернативою, якщо не універсальною, то принаймні, застосовною щодо “дружніх” держав. При цьому набуття ними ядерної зброї розглядається у більш широкому геополітичному контексті. Прецеденти існували ще до підписання ДНЯЗ. Так, США допомогли Великобританії, а по тому і Франції, створити систему управління і контролю ядерної зброї, переслідуючи мету як убезпечення їх ядерної зброї, так і збереження з ними союзницьких відносин. Прибічники такого підходу пропонують надавати технічну допомогу і сприяння у розробці ядерних доктрин країнам, які фактично переступили ядерний поріг з тим, щоб підвищити рівень безпеки їх ядерних сил, зменшити вірогідність випадкового застосування ядерної зброї і залучити ці країни до активної ролі у зміцненні режиму нерозповсюдження - шляхом участі у заходах експортного контролю, і т.п. Такий підхід міг би передбачати і допомогу у посиленні фізичної безпеки ядерних боєзарядів108. Фактично, саме на цьому шляху відмічається рух після ядерних випробувань на Індостані.

Ознаки того, що подібний підхід не виключається щодо Індії та Пакистану, щоб знизити ризик ескалації протистояння між двома державами у конфлікт із застосуванням ядерної зброї, відмічались під час загострення конфлікту у 2002 році, коли недосконалість систем управління і контролю у ядерних силах Індії та Пакистану створювала реальну загрозу можливого застосування ядерної зброї внаслідок відчуття вразливості існуючих ядерних арсеналів або несанкціонованого запуску балістичних ракет. Цей підхід, однак, є доволі суперечливим і може розглядатися як такий, що провокує "порогові" країни на відкрите розповсюдження. Такі заходи, якщо й проводитимуться, то в умовах таємності, бо відкрита допомога де-факто ядерній державі з боку офіційно визнаних ядерних держав означала б замах на ДНЯЗ. Вона створить прямий стимул для потенційних розповсюджувачів прагнути до створення ядерної зброї, сподіваючись на її легітимізацію у майбутньому.

Аналіз концептуальних підходів до проблеми нерозповсюдження був би неповним без висвітлення позицій прихильників радикального скорочення ядерних арсеналів – аж до повного ядерного роззброєння, заборони і знищення ядерної зброї. Серед них зустрічаються не тільки вчені-ядерники та учасники пацифістських, екологічних рухів, тощо, але й значна частина відставних політиків та військових. Ряд західних спеціалістів вважають, що після завершення “холодної війни” роль ядерної зброї як засобу стримування різко зменшується. Водночас, деякі з них (зокрема - колишній міністр оборони США Р. Макнамара) тверезо констатують, що “світ без ядерної зброї, бажаний як кінцева мета, у найкращому випадку є далекою перспективою”. Необхідним кроком на цьому шляху вони вважають знищення тактичної ядерної зброї та скорочення стратегічних ядерних сил США та Росії109.

У нобелевській лекції лауреата премії миру 1995 року професор Дж. Ротблат справедливо відмічав, що ядерне роззброєння являє собою “правове зобов’язання п’яти офіційно визнаних держав, яке вони взяли на себе при підписанні ДНЯЗ”. Він вказує на згубність логіки офіційно визнаних ядерних держав, згідно якої ядерна зброя “є важливою для національної безпеки”, бо “подібний же аргумент може бути приведений й іншими країнами”. Узагальнюючи, Дж. Ротблат пише: “Сучасна ядерна політика служить рецептом для розповсюдження”, й альтернативою їй має стати політика, що ставить за мету “позбутись усієї ядерної зброї”110.

Подібний підхід поділяють і автори Хіросімської декларації Пагуошської Ради, прийнятої 23 липня 1995 року. Вони вказували, що реальна безпека вимагає знищення ядерної зброї, відмови від володіння нею, заборони її виробництва, а також недоступності її компонентів для тих, хто міг би шукати шляхи для оминання заборони. Йдучи далі, автори Декларації вважають, що кінцевою метою має бути необхідність “позбавитись самої війни як засобу розв’язання спорів між країнами”, бо “неможливо стерти з пам’яті людства знання того, як створити ядерну зброю”, і в умовах війни країни, що раніше відмовились від неї, “можуть почати перегони зі створення заново такої зброї”111.

Серйозна дискусія точиться навколо потенційних небезпек розповсюдження, які несе із собою розвиток ядерної енергетики. У підходах до зменшення ризику використання ядерної енергії у військових цілях існують два основних напрями. Перший має назву "технологічної відмови" і зводиться до мінімізації міжнародних обмінів потенційно небезпечними матеріалами та устаткуванням. Створенням технологічних бар'єрів сподіваються ускладнити намагання набути ядерну зброю. Прибічники такого підходу вважають, що спроби створення секретного виробництва несуть із собою політичний ризик у разі викриття і тому навряд чи реальні. Такі розрахунки, однак, спростовуються прикладами із ядерної програми Ізраїлю, Іраку, Пакистану, КНДР.

Cерйозну увагу дослідників привернуто до взаємозв’язку між політикою нерозповсюдження та еволюцією системи міжнародних відносин. Спроба розглядати проблему крізь призму еволюції системи МВ піднімають її вивчення на якісно новий рівень, дозволяють дослідникам ширше поглянути на перспективи режиму нерозповсюдження ядерної зброї та його основи – ДНЯЗ. Т. Пол, спираючись на досвід кількох століть, виходить з того, що “можливі довгострокові зміни у міжнародній системі 21 століття, вірогідно, вплинуть на консенсус великих держав, на якому тримається Договір, та на майбутнє режиму”. ДНЯЗ, на його думку, стане “вразливим для системних змін, оскільки у ньому немає місця для появи нових великих держав з ядерною зброєю”112.

Т. Пол справедливот відмічає, що спроба зробити ДНЯЗ перманентно діючим суперечить закономірностям, які супроводжують підйом та занепад великих держав. Він правомірно вказує, що увічнення Договору унеможливлює впорядкований вихід занепадаючої великої держави з “ядерного клубу”. У минулому перешкоджання прагненням тієї чи іншої держави, що посилюється, до лідерства призводило до спроб з боку такої держави зруйнувати договори, які утримували її на нижчих щаблях світової ієрархії, врешті-решт – до війни як засобу зміни її статусу у міжнародній системі. Прикладом можуть бути Вашингтонські договори 1922 року, спрямовані на фіксацію статус-кво у морських озброєннях і увічнення переваг США та Великобританії у морських озброєннях. Через кілька років договори були відкинуті, а невдовзі вибухнула війна за контроль над ресурсами Тихоокеанського регіону. Стабілізуюча роль, яку об’єктивно грав і продовжує грати ДНЯЗ, з часом може змінитись на свою протилежність, перетворюючись на застарілий бар’єр на шляху неминучої трансформації системи міжнародних відносин, провокуючи конфлікти всередині системи. Як вважає Т. Пол, держава, що прагне до підвищення свого статусу, розглядатиме ДНЯЗ як “негативний, дискримінаційний інструмент, призначений обмежити її амбіції” і намагатиметься його підірвати. Офіційно ж визнані ядерні держави, спираючись на легітимність ДНЯЗ, як міжнародного інструменту, прагнутимуть до збереження статус-кво, протидіючи спробі нових держав підвищити свій статус. Відповідно “ДНЯЗ, призначений для збереження стабільності у світі, може стати джерелом конфлікту у міжнародній системі”, що стане “системним наслідком підтримання вкрай нерівноправного та дискримінаційного договору”113.

Дослідники вказують, що більшість теорій міжнародних відносин, які вивчають зміни системи міжнародних відносин, сходяться на безперспективності спроб перманентної легалізації монопольних прав або домінування одних держав над іншими. Зміна силових можливостей творців режиму здатні підірвати його функціонування. Неореалісти вважають, що розпад режиму здатні спричинити зміна співвідношення сил або зміна національних інтересів держав, які виступали його творцями114. Неореалісти вказують, що з крахом біполярної системи гарантії наддержав слабнуть, в результаті чого посиляться тенденції до анархії у міжнародній системі і прискориться розповсюдження ядерної зброї115.

Найбільш серйозний виклик для ДНЯЗ та базованому на ньому режиму виходитиме, на думку Т.Пола, від появи нових великих держав, таких як Індія, чи ремілітаризації, приміром, Японії. Менш значущою він вважає загрозу режиму, що несуть із собою спроби створення ядерної зброї у зонах конфліктів такими державами, як КНДР та Іран, що прагнуть убезпечити свою незалежність та підвищити власний статус на міжнародній арені116. К. Волц стверджує, що зростаюча велика держава буде вразливою для інших великих держав, якщо не набуде усіх характеристик таких держав, включно із силовими. На його думку, раніше чи пізніше, статус країни підвищується у відповідності з її матеріальними ресурсами, навіть якщо така країна не дуже цього прагнутиме117.

Ці системні фактори не враховувались всерйоз при прийнятті у 1995 р. за ініціативи та інтенсивних зусиль США рішення подовжити ДНЯЗ безумовно і безстроково. Важко не погодитись із К. Лейном, який вважає, що спроби США утримувати монополярну позицію, переконуючи Німеччину та Японію покладатися на союз зі США, як це було у роки протистояння з СРСР, мають погані довгострокові перспективи118. А. Голдстайн, стверджуючи, що для Німеччини та Японії все ще діють обмеження, накладені на них державами-переможницями у II світовій війні, та несприятливий для мілітаризації внутрішньополітичний клімат, водночас вказує, що з часом дія цих чинників слабшає, що призведе до спроби створення власної ядерної зброї як засобу стримування119. Схожу позицію займає Б. Робертс, стверджуючи, що ядерне розповсюдження, яке по суті являє собою “перерозподіл військових можливостей”, несе із собою “перерозподіл сили у міжнародній системі” і буде критичним чинником балансу порядку і безпорядку у наступні роки”120.

Стратегічною метою політики недопущення розповсюдження має стати докорінна перебудова міжнародних відносин, що призведе до нейтралізації головних причин розповсюдження, зробить ядерну зброю контрпродуктивною з точки зору забезпечення національної безпеки, а спроби її набуття новими державами надто ризикованим і неефективним шляхом забезпечення національних інтересів. Як відмічав Р. Беттс, ЗМЗ у майбутньому "буде зброєю слабких - держав або угруповань, які кращому випадку відносяться до другорядних"121. Справедливість цієї тези підтверджує приклад Росії. Країна переживає затяжну системну кризу і своє послаблення намагається компенсувати посиленням опори на ядерну зброю.

У цілому жодна з існуючих теорій, жоден із підходів не дає вичерпної відповіді на питання щодо причин та динаміки розповсюдження ядерної зброї, не пропонує дієвих універсальних методів, здатних зупинити або хоча б ефективно гальмувати процес розповсюдження ядерної зброї. Мабуть, це пояснюється тією обставиною, що при цьому дослідники мають справу не тільки зі складними соціальними системами – державами, їх сукупністю, але і з такою специфічною сферою, як ядерна енергія. У самій цій сфері стались серйозні зміни, пов’язані з бурхливим розвитком, вдосконаленням та розповсюдженням технологій і поширенням знань про них. У сукупності це вкрай ускладнює спроби дати вичерпні відповіді на питання щодо причин, динаміки розповсюдження а відповідно – спрогнозувати виникнення нових загроз і завчасно виробити заходи протидії, що дало б змогу вдосконалювати існуючий режим.

Підсумовуючи, можна зазначити, що природа розповсюдження ядерної зброї складна та багатогранна. Процес ядерного розповсюдження є наслідком дії сукупності внутрішніх та зовнішніх чинників, включно із діяльністю впливових організацій, груп, особистостей, керованих різними інтересами, ідеями та віруваннями. Враховуючи усю складність цього процесу, не викликає подиву той очевидний факт, що жодна з існуючих спроб створити теорію ядерного розповсюдження не забезпечує прийнятне пояснення динаміки розповсюдження. Слід визнати, що універсальної теорії нерозповсюдження ядерної зброї не існує. Той факт, що її не вдалося створити протягом півстоліття, свідчить про об’єктивно складний характер досліджуваної проблеми, залежність її стану і стану її розробки від еволюції системи міжнародних відносин у цілому та безпекової ситуації в окремих регіонах, зокрема.

На рівень теоретичної розробки проблеми впливали як процеси накопичення і вдосконалення ядерної зброї в арсеналах ядерних держав, так і поступова еволюція ставлення до ядерної зброї та загроз, пов’язаних із її подальшим розповсюдженням, в еліті провідних акторів світової сцени, перш за все – ядерних держав. Відчутний вплив на спроби побудови теорії ядерного нерозповсюдження здійснювали не тільки вищі урядовці та військові, але й вчені-ядерники, а останніми роками – різноманітні суспільні організації й рухи ( Пагуошський рух, “зелені”, тощо).

Нездатність побудувати єдину теорію нерозповсюдження, крім багатофакторності та складності причетних процесів пояснюється також і постійним надходженням нової інформації та змінами у стані проблеми нерозповсюдження (поява нових загроз, дійових осіб, тощо), що нівелює усі спроби застосування дедуктивних підходів до пояснення ядерного розповсюдження. Усе це ставить під сумнів різноманітні підходи до проблеми нерозповсюдження з позицій реалістів.

Останнім часом популярності набувають підходи, що визначаються міждисциплінарним характером, як це було продемонстровано на прикладах психологічних та соціологічних підходів. Але й при їх використанні виникає чимало нестиковок та запитань, що не знаходять відповіді.

Концептуальні підходи до проблеми нерозповсюдження ядерної зброї не є застиглими, вони знаходяться у динамічному взаємозв’язку зі змінами, що відбуваються у світі. Стикаючись з цими змінами, або намагаючись передбачити ті загрози, які ці зміни принесуть у безпекову сферу, дослідники нерідко керуються принципом екстраполяції вже існуючих проблем на гіпотетичну ситуацію, що може виникнути у майбутньому. Так, зіткнувшись з наслідками розпаду ядерної держави – СРСР – для режиму нерозповсюдження, ряд дослідників намагаються оцінити загрози, що можуть постати у випадку розпаду власне Росії, тощо.

Безсумнівно, за будь-якого підходу чи їх комбінації усі заходи, спрямовані проти розповсюдження ядерної зброї, вимагають чіткої, узгодженої позиції держав, що володіють ядерною зброєю (вони ж – постійні члени РБ ООН) та широкого міжнародного співробітництва на двосторонній, багатосторонній основі, а також на рівні універсальних та регіональних міжнародних організацій. Відсутність єдиної політики щодо нерозповсюдження нівелюватиме будь-які заходи. Ілюстрацією може бути ситуація, що склалася після індійських та пакистанських ядерних випробувань навесні 1998 року. Декларативне засудження, не підкріплене єдиною, чітко узгодженою політикою великих держав, позбавила міжнародну спільноту і того непевного шансу зупинити розповсюдження ядерної зброї на Індостані, який міг існувати після ядерних випробувань. Надавши індійській і пакистанській дипломатії поле для маневрів, утворене неузгодженістю позицій офіційно визнаних ядерних держав, ці держави ускладнили як перспективи зупинення ядерного розповсюдження у південноазійському регіоні, так і майбутнє режиму нерозповсюдження ядерної зброї у цілому.

Отже, першочерговою й імперативною умовою успіху політики нерозповсюдження ядерної зброї є широке міжнародне співробітництво, що вимагатиме від кожної країни деяких обмежень своєї свободи дій. Стримування розповсюдження ядерної зброї у довгостроковій перспективі вимагатиме незрівнянно більш широкого і глибокого співробітництва ніж сьогодні, створення дієвих міжнародних інститутів для забезпечення більш ефективного глобального режиму.

Концептуальне забезпечення політики нерозповсюдження ядерної зброї постійно еволюціонуватиме і в майбутньому, реагуючи на нові виклики та загрози. Але спроби створити універсальну теорію нерозповсюдження не мають реальної перспективи внаслідок різних умов, у яких відбувалось розповсюдження. Тим не менш, розробка нових, більш широких концептуальних підходів до розуміння причин та природи розповсюдження видається необхідною для розробки дієвої політики, спрямованої на боротьбу за нерозповсюдження.



2. Спроби обмежити можливість розповсюдження ядерної зброї робилися майже від самого початку ядерної ери. Внаслідок існування ядерної монополії Сполучених Штатів, яка зберігалася аж до випробувань атомної зброї СРСР у 1949 році, саме в США народжувались найбільш радикальні проекти, спрямовані на збереження цієї монополії і саме позиція Вашингтону багато в чому визначила як характер і конфігурацію майбутнього режиму нерозповсюдження, так і протиріччя йому імманентні.

Ці протиріччя вкорінені у двох підходах до майбутнього використання ядерної енергії, які знайшли втілення у двох документах, народжених у США. Перший iз них - Закон про атомну енергію 1946 року, відомий ще під назвою Закон Макмагона, передбачав жорсткий контроль з боку уряду США та посилену таємність у всіх складових ядерної галузі з тим, щоб зберегти ядерні технології, матеріали та ноу-хау під американським контролем. Він являв собою спробу зупинити подальше розповсюдження ядерної зброї шляхом радикальної заборони на будь-яке міжнародне співробітництво і посилення контролю держави за будь-якою діяльністю у ядерній галузі. Ці кроки мали доповнюватись низкою заходів, які були викладені у плані Баруха, основоположною ідеєю якого була інтернаціоналізація діяльності, пов'язаної з ядерною енергією, що мало зробити її доступною для використання у мирних цілях для всіх держав, але перешкоджало б створенню цими державами ядерної зброї. Закон про атомну енергію 1946 року залишався основою офіційної політики США щодо ядерної галузі до кінця 1953 року. Спроба зупинити розповсюдження ядерної зброї біля витоків ядерної гонки була приречена на невдачу внаслідок загострення відносин між СРСР і США.

Успішні ядерні випробування, здійснені СРСР та Великобританією (у 1952 році), ядерні програми Франції та Нідерландів, інтенсифікація гонки ядерних озброєнь наочно демонстрували провал політики ядерної автаркії, що її проводили США. Усвідомлення того, що продовження попереднього курсу веде до витіснення США зі світового ринку ядерних технологій та ноу-хау СРСР та іншими конкуруючими державами, призвело до її перегляду та розробки програми "Атоми заради миру", яку виклав у своєму виступі на ГА ООН президент США Д. Ейзенхауер у грудні 1953 року. Ця програма поєднувала у собі проголошену ще планом Баруха відкритість ядерних технологій і доступ до них із застереженнями щодо небезпеки їх поширення, відображеними у Законі Мак-Магона. Її метою було спрощення передачі ядерних технологій та матеріалів для використання у мирних цілях іншим країнам за умов, що вони приймуть гарантії проти використання ядерних матеріалів у воєнних цілях. Для цього ядерні держави мали передавати матеріали, що розщеплюються, під контроль агенції, яку слід було створити під егідою ООН. Міжнародну агенцію з атомної енергії (МАГАТЕ) було створено у 1957 році як автономну агенцію в рамках ООН, метою діяльності якої є допомога поширення ядерної енергії у мирних цілях, забезпечення ядерної безпеки і водночас нагляд за системою міжнародних гарантій проти спроб використання ядерних технологій у військових цілях. Поставки ядерних технологій та матеріалів з СРСР, Канади, Франції, Великобританії та й власне США не завжди супроводжувались адекватними гарантіями їх мирного використання і сприяли створенню ядерної зброї Ізраїлем, КНР, Індією та Пакистаном.

На початок 60-х років стало очевидним, що всі спроби заборонити ядерну зброю зазнали невдачі. Випробування ядерної зброї Францією у 1960 році, а КНР – у 1964 році, збільшило число ядерних держав до п’яти. Десятки країн мали власні ядерні програми і проблема "горизонтального розповсюдження", тобто збільшення числа ядерних держав, все більше виходила на перший план, витісняючи проблему "вертикального розповсюдження", тобто нарощування ядерних ареналів визнаних ядерних держав. Роботи у галузі ядерної енергетики і технологій вели ряд європейських країн, включно із ФРН, а також Японія, що викликало стурбованість країн-переможниць у другій світовій війні щодо можливого їх прагнення до реваншу. Просунуті ядерні програми на початку 1960-х років мали Швеція, Швейцарія, Ізраїль, роботи з активної розбудови ядерної сфери здійснювали Австралія, Аргентина, Бразилія, Індія та інші країни.

Внаслідок посилення загрози розповсюдження ядерної зброї зростало і розуміння того, що лавиноподібне збільшення числа країн, що нею володіють, участь у ядерних перегонах держав, причетних до конфліктів, внесло б нові дестабілізуючі елементи в систему міжнародних відносин, різко підвищуючи вірогідність застосування ядерної зброї. Така перспектива спонукала до узгоджених дій держави, які прагнули їй запобігти. Ядерні ж держави намагались утвердити своє привілейоване становище122.

У березні 1968 року Комітет 18-ти держав подав проект ДНЯЗ на розгляд ГА ООН. 12 червня 1968 року ГА ООН схвалила договір, а 1 липня 1968 року ДНЯЗ було відкрито для підписання у Москві, Вашингтоні та Лондоні - столицях держав-депозитаріїв. В цей день ДНЯЗ підписали ще понад 60 держав. До їх числа, однак, не входили дві ядерні держави – КНР та Франція, а також такі промислово розвинуті країни, як ФРН, Італія, Японія, Нідерланди, тощо. Р. Тімербаєв, колишній представник СРСР при МАГАТЕ, наводить маловідомий факт стосовно бажання БРСР та УРСР, як держав-фундаторів ООН, стати членами ДНЯЗ. За його свідченням, радянське керівництво у постанові про підписання ДНЯЗ вирішило, що це недоцільно, оскільки у разі підписання як держав, що не володіють ядерною зброєю, уся їх ядерна діяльність мала бути поставлена під міжнародний контроль, а підписання як держав, що володіють ядерною зброєю, означало б її розповсюдження. Є дані, що таке підписання не було б визнано США123.

В основу ДНЯЗ було покладено ідею жорстких зобов’язань ядерних держав не передавати ядерної зброї чи контролю над нею неядерним країнам і зобов’язань останніх не розробляти ядерної зброї, не прагнути отримати ядерну зброю чи контроль над нею, для чого вони мали поставити під жорсткий контроль свою ядерну діяльність та ядерний експорт. Держави, що не володіли ядерною зброєю, прагнули зафіксувати у ньому зобов’язання ядерних держав йти до світу, вільного від ядерної зброї, і отримати “негативні гарантії” безпеки, тобто зобов’язання ядерних держав не застосовувати ядерної зброї проти держав, що нею не володіють.

Договір, який став результатом широкого компромісу, має ряд притаманих йому недоліків. Мова ДНЯЗ та дефініції, на яких вона базується, не дозволяють однозначно інтерпретувати всі його положення. Договір, спрямований проти розповсюдження "ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв", не містить їх визначення. Це залишає простір для різних тлумачень. Визнання державою, що володіє ядерною зброєю, такої держави, що здійснила вибух ядерного вибухового пристрою до 1 січня 1967 року, було вмотивоване намаганням обмежити число держав, що володіють ядерною зброєю, постійними членами РБ ООН (що, як вважали, надавало стрункості системі міжнародних відносин). Але було б проблематичним стверджувати, що державу, яка здійснила вибух такого пристрою після 1 січня 1967 року, можна класифікувати без’ядерною. Вперше це питання постало після ядерного вибуху 1974 р., який Індія класифікувала як здійснений виключно у мирних цілях. Однак сам факт вибуху вже ставив під сумнів статус Індії, незважаючи на постійні запевнення індійських урядів на протязі 2-х десятиліть, що вони переслідують виключно мирні цілі, і те, що вони утримувались від подальших випробувань, фактично перевів країну з неядерних у квазі-ядерні країни. Наступні події - здійснена Індією у 1998 році серія з п'яти ядерних випробувань, - загострила проблему статусу Індії відносно ДНЯЗ. Індія відкрито проголосила себе після випробувань ядерною державою. Той факт, що прикладу Індії наслідував сусідній Пакистан, ще більше ускладнив питання про визначення держави, що володіє ядерною зброєю, і корреляцію його з ДНЯЗ.

Вкрай заплутане питання з державами, які розробляють ядерну зброю, ставлять її на бойове чергування, не проводячи відкритого випробування, а обмежуючись симуляцією, а то й не визнаючи наявності цієї зброї в її арсеналі, як це робить Ізраїль. Згідно дефініцій ДНЯЗ, їх не можна вважати державами, що володіють ядерною зброєю, але й віднести їх до без'ядерних означало б видавати бажане за дійсне.

Викликає запитання й заборона на "виробництво" ядерної зброї. Домінуючою є інтерпретація США, яка полягає в тому, що факти, які свідчать на користь того, що мета специфічних дій полягає у надбанні ядерного вибухового пристрою, означатимуть, що має місце порушення ДНЯЗ. Історія дії Договору на протязі 3-х десятилітть свідчить, що термін "виробництво" покриває створення експериментального ядерного вибухового пристрою чи його прототипу, або виробництво компонентів, притаманих виключно ядерному вибуховому пристрою. Однак ДНЯЗ не передбачає засобів перевірки того, чи країни-члени розробляють прототип ядерного пристрою, чи компоненти зброї. Не містить він і чіткої заборони досліджень, притаманих розробці ядерної зброї та її компонентів. Cеред упущень творців ДНЯЗ варто відмітити відсутність ясно висловленої заборони надавати допомогу у виробництві ядерної зброї державам, що не є його членами з боку держав-членів, що не володіють ядерною зброєю. Це потенційно відкриває можливості для розповсюдження. Однак, ще у 1968 році СРСР та США висловили думку, що надання такої допомоги означатиме порушення ДНЯЗ. Ця думка була прийнята всіма державами-членами124.

Ситуація з дією ДНЯЗ під час війни викликає цілу низку запитань. Так, при його ратифікації Конгресом США проголосили, що під час війни ДНЯЗ втратить свою силу. На практиці це означатиме, що з моменту початку бойових дій передача ядерної зброї або контролю над нею, а також їх набуття державами, що не володіють ядерною зброєю, іншими шляхами, не буде заборонено. Це так зване "воєнне застереження" узгоджене з НАТО (і націлене на широку передачу контролю принаймні над тактичними ядерними засобами союзникам США по НАТО - перш за все ФРН), є доволі контроверсійним. Достеменно невідомо, чи його поділяють, а якщо поділяють, то якою мірою, інші члени ДНЯЗ. Дослідники ставлять і більш загальне питання. Під час війни за визначенням припиняють свою дію багато договорів між воюючими сторонами. Питання полягає в тому, чи це справедливо й для договорів типу ДНЯЗ, які обмежують число власників ЗМЗ, маючи на меті знизити ризик його застосування. А якщо для ДНЯЗ робиться виключення, то за яких умов? Тільки для локальних війн? Для обмеженого конфлікту, в якому ядерна держава, або держави є учасниками з однієї сторони? Чи діятиме це обмеження у разі конфлікту, в якому обидві сторони є ядерними державами, або у випадку світової війни? Ці питання можуть виглядати чисто теоретичними, але вони мають неабияке практичне значення у світі, де існують п'ять офіційно визнаних і принаймні три де-факто ядерні держави, охоплені доволі складною системою договорів та союзів. Не дає ДНЯЗ відповіді і на низку питань, пов'язаних із розпадом або об'єднанням у єдину державу держав-членів ДНЯЗ. При ратифікації ДНЯЗ ряд держав у письмовій формі зафіксували своє розуміння того, що Договір не повинен бути перешкодою для об'єднання Західної Європи. Тобто малася на увазі можливість успадкування ЄEС (тепер ЄС) ядерної зброї Великобританії та Франції. Видається, що це буде можливим лише при створенні федеральної держави на базі ЄС. Передача ж ядерної зброї або контролю над нею суверенним державам, що входять до ЄС у тому вигляді, як він розуміється після Маастріхту, було б порушенням статті I ДНЯЗ. Ще більш складні проблеми виникають у випадку розпаду ядерної держави, як це мало місце при розпаді СРСР у 1991 році. Оскільки докладному висвітленню цих питань присвячено окремий розділ, обмежимось лише загальними міркуваннями. Творці ДНЯЗ, як відомо, не передбачили можливості дезинтеграції ядерної держави. Однак, якщо при цьому задовольнити бажання кількох складових частин ядерної держави отримати ядерний статус, то, на думку багатьох дослідників і спеціалістів у галузі нерозповсюдження, цілісність ДНЯЗ буде знищено і його подальшому існуванню, як і режиму нерозповсюдження, що на нього спирається, може настати кінець.

Стаття IV ДНЯЗ дозволяє державам, що не володіють ядерною зброєю, виробляти та використовувати плутоній та високозбагачений уран при умові, що цей матеріал знаходиться під гарантіями. Усі члени Договору можуть брати участь в обмінах відповідним устаткуванням, матеріалами та науково-технічною інформацією125. Потенційно це відкриває можливість для порушників ДНЯЗ спробувати використати ці матеріали у військових цілях.

Особливе значення для самого існування ДНЯЗ має виконання статті VI, що передбачала ядерне роззброєння як кінцеву мету. Договори ОСО-1, ОСО-2, СНО-1 та СНО-2, РСМД лише обмежували або частково скорочували існуючі ядерні арсенали. Жодних кроків до всеосяжного ядерного роззброєння не робилось. Навіть серйозної дискусії на міждержавному рівні за участю офіційно визнаних ядерних держав щодо загального роззброєння та заборони ядерної зброї не велось. Небажання держав, що володіють ядерною зброєю, відкинути доктрину ядерного стримування породило сумніви щодо того, чи вони поділяють віру більшості держав-членів, що ДНЯЗ є інструментом переходу до світу, вільного від ядерної зброї, а не є метою сам собою. У спробі розвіяти ці підозри Росія, Франція, США та Великобританія зробили урочисту заяву на конференції з роззброєння щодо їх відданості справі ядерного роззброєння, хоча конкретних планів обіцяних переговорів так і не оголосили126. Видається, що ця заява, зроблена напередодні відкриття Нью-Йоркської конференції 1995 року, переслідувала радше тактичну мету добитися безстрокового та безумовного подовження ДНЯЗ. Симптоматично, що з 1995 року не було зроблено, незважаючи на сприятливу міжнародну ситуацію, вирішальних кроків до ядерного роззброєння за виключенням, можливо, ДВЗЯВ, який не був ратифікований США. Неналежне виконання державами, що володіють ядерною зброєю, своїх зобов'язань згідно статті VІ ДНЯЗ закладає міну уповільненої дії як під власне Договір, так і під увесь режим нерозповсюдження ядерної зброї. Без виконання зобов'язань щодо ядерного роззброєння або принаймні значних кроків у цьому напрямі майбутнє ДНЯЗ виглядатиме непевним, що негативно позначиться на стабільності всього режиму.

Як відмічав віце-президент міжнародного інституту досліджень миру Дж. Голдблат, численні запевнення ядерних держав про намір позбутися ядерної зброї не підтверджуються військовими доктринами цих країн. Він вказує, що аргументи на підтримку збереження обмеженого арсеналу ядерної зброї як засобу стримування проти звичайних озброєнь потенційного агресора не мають під собою серйозних підстав, бо ці держави мають якісну, а то й кількісну перевагу у таких озброєннях. Необхідність ядерної зброї як засобу стримування проти інших видів ЗМЗ знецінюється відповідними режимами контролю та створенням системи цивільної оборони, і “сприймається багатьма державами, як привід для збереження ядерної зброї назавжди, бо багато країн володіють і будуть завжди мати здатність виробляти хімічні та бактеріологічні (біологічні) бойові речовини в обмеженій кількості”.

Дуже важливими для долі як ДНЯЗ, так і режиму нерозповсюдження ядерної зброї були умови його дії. Підставою для виходу з ДНЯЗ, згідно ст.Х, п.1 має бути рішення учасника, "що пов'язані зі змістом даного договору виключні обставини поставили під загрозу найвищі інтереси його країни". Про такий вихід він має за три місяці повідомити всіх учасників договору та РБ ООН127. Спроба вийти з ДНЯЗ була зроблена КНДР. У березні 1993 року уряд країни офіційно оголосив про свій намір вийти з договору, посилаючись, як на підстави для цього рішення, на спільні американсько-південнокорейські військові маневри, що загрожують КНДР, та вимогу МАГАТЕ про проведення спеціальної інспекції північнокорейських об'єктів, яку Пхеньян вважав невиправданою. У відповідь на цей крок три держави-депозитарії виступили зі спільною заявою, у якій наміри КНДР характеризуються, як "серйозна загроза регіональній та міжнародній стабільності". Вони також поставили під сумнів відповідність підстав, наведених у заяві про вихід з ДНЯЗ, вимогам ст.Х, п.1 договору128. У червні 1993 року, за день до закінчення тримісячного терміну, уряд КНДР відклав набрання чинності свого рішення про вихід з ДНЯЗ. У 1994 році КНДР оголосила про вихід з МАГАТЕ. Через 10 років КНДР знову оголосила про вихід з ДНЯЗ129.

З КНДР пов’язані і серйозні підозри щодо порушення ДНЯЗ. У 1992 році уряд цієї країни відмовився прийняти спеціальну інспекцію МАГАТЕ двох об'єктів на своїй території. Це було визнано порушенням її зобов'язань щодо гарантій. Існували підозри, що КНДР таємно виробила деяку кількість плутонію з метою створення ядерної зброї. Єдиної точки зору щодо того, чи дійсно КНДР таємно виробляла плутоній, чи достатньо цієї кількості плутонію для виготовлення одного-двох ядерних боєзарядів, не існує. Начальник управління контролю над озброєннями та розповсюдження ЗМЗ Служби зовнішньої розвідки (СЗР) Росії Г. Євстаф'єв відмічав у грудні 1994 року, що СЗР "не виключає, що наприкінці 1970-х у КНДР було прийнято політичне рішення щодо початку робіт зі створення ядерної зброї". Про це свідчить, на його думку, і факт підписання країною угоди про гарантії з МАГАТЕ лише у 1992 році, хоча КНДР приєдналася до ДНЯЗ у 1985 році. Він припускав "з достатнім ступенем упевненості, що КНДР не володіє ядерною зброєю"130.

Казус КНДР продемонстрував недосконалість існуючих механізмів дотримання режиму нерозповсюдження ядерної зброї, бо ця країна довгі роки здійснювала таємну програму створення ядерної зброї. Рамкова угода створила досить небезпечний прецедент. Фактично, країна, що підозрюється у порушенні ДНЯЗ, отримує винагороду у вигляді палива, ядерних реакторів та технічної допомоги, а також обіцянку дипломатичного визнання та послаблення торгового ембарго з боку США. Це може створити спокусу до подібних дій інших потенційних розповсюджувачів.

Найбільш промовистим випадком порушення ДНЯЗ справедливо вважають іракський казус. Розслідуванням, проведеним після війни 1991 року було встановлено, що Ірак порушив ДНЯЗ, не надавши повної інформації про свою ядерну діяльність та не поставивши її належним чином під міжнародний контроль, а також незаконно виготовляючи матеріали, що розщеплюються, та інші компоненти ядерної зброї. Ця таємна воєнна ядерна програма Іраку існувала паралельно з офіційною, мирною ядерною програмою, що знаходилась під контролем МАГАТЕ. В ході операції "Буря в пустелі", освяченої РБ ООН, та по її завершенні були виявлені порушення зобов'язань Іраку згідно ДНЯЗ. Ці порушення стали підставою для прийняття резолюції РБ ООН № 687 від 3 квітня 1991 року.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка