Тема 5. Інтеграційні процеси у Західній Європі



Сторінка40/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   108
Тема 5. Інтеграційні процеси у Західній Європі

План


  1. Становлення панєвропейського руху.

  2. Інтеграційні процеси в Європі у біполярну добу.

  3. Становлення інтеграційних процесів в Європі після ерозії біполярності.

  1. Вперше питання про практичну реалізацію гасла "об'єднання Європи" було поставлене після першої світової війни. Цьому посприяла низка об'єктивних причин.

По-перше, Європа була ареною боротьби конфліктуючих сторін під час першої світової війни, що призвело до економічної стагнації та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських країнах. Все частіше в теоретичних та політичних колах почали заявляти про загальну європейську кризу. Одним із характерних проявів такого песимістичного погляду на майбутнє Європи стала монографія О.Шпенглера "Сутінки Європи".

По-друге, жовтнева революція в Росії та досить швидкі темпи індустріалізації цієї країни на фоні економічної кризи в Європі, також не додавало європейським політикам оптимізму. Прем'єр-міністр Франції А.Тардьє казав у 1930 р.: "Європа 1930 р. - це лише залишок Європи 1914 р. Російська революція відрізала від нашого континенту майже половину його простору і зменшила таким чином його можливості до відродження".

В цих умовах вихід з кризової ситуації багатьом вбачався через "об'єднання Європи". Скасування митних бар’єрів між європейськими державами дало б можливість зміцнити їх економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття тощо.

Найбільш активну роль у пропаганді ідеї "об'єднаної Європи" в післяверсальській Європі зіграв "панєвропейський союз" - організація, заснована у 1923 р. австрійським графом Р.Куденхове-Калергі.

Перший "панєвропейський" конгрес зібрався в 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У русі, не дивлячись на його неофіційний характер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямків, вчені та публіцисти.

Активну роль в діяльності "панєвропейського союзу" в 20-і роки відігравала постать французького міністра закордонних справ А.Бріана. У вересні 1929 р. А.Бріан виступив в Лізі Націй з проектом меморандуму про "європейський федеральний союз". Франція в цей час активно просувала ідею утворення блоку європейських держав навколо французько-німецького союзу на чолі з Парижем та на противагу впливу США та Англії.

Вже в цей час вимальовуються дві моделі формування інтеграційних процесів:

1) конфедерація з міждержавними органами управління (у міжнародно-політичній науці визначається ще і як «реалістична модель»);

2) федерація, на основі інтернаціонального уряду (французький соціаліст - Л.Блюм).

Крім Франції найбільшу зацікавленість в цих проектах виявляла Німеччина, яка вбачала в них можливість подолання умов Версальської системи.

Представники Великобританії ж, навпаки, досить стримано оцінювали значення цих проектів. У цей період основною метою політичної еліти Англії було посилення Британської імперії та орієнтація у розвитку на її ресурси, хоча були й прихильники європейської ідеї, зокрема в особі В.Черчилля. США на той час лише частково підтримували "об'єднання Європи". Президент Гувер повністю схвалив економічні аспекти меморандуму Бріана, але при цьому негативно поставився щодо політичної складової можливого союзу і посилення в ньому Франції.

Можливі шляхи виходу із кризи у Європі розглядались в "Меморандумі про європейську кризу", що був виданий в 1931 р.

Єдиною вдалою спробою реалізувати проект "об'єднаної Європи" в міжвоєнний період може вважатися підписання в 1921 р. угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембургом, що передбачав координацію внутрішньої та зовнішньоекономічної політики двох країн.


  1. Друга світова війна стала відправним пунктом в розробці нових проектів "об'єднаної Європи". У вересні 1946 р. В.Черчілль у своїй промові в університеті Цюриха вперше після війни заговорив про "Сполучені Штати Європи", федералістської моделі об’єднання Європи дотримувався і К.Аденаеур. Відроджувався "панєвропейський рух" на чолі з Куденхове-Калергі. Позиції країн:

Англія мала найбільш міцні економічні позиції в післявоєнній Європі. Крім того "особливі стосунки" з США давали Англії всі надії на керівну роль серед інших західноєвропейських держав. Але навіть й при цих умовах, Лондон не передбачав можливості якого-небудь обмеження національного суверенітету та урівноваження Англії іншими європейськими державами;

Франція, на відміну від Англії, наполягала на утворенні наднаціональної "європейської федерації" з французьким лідерством і цим самим зайняти на континенті місце першого партнера США;

Німеччина поступово перетворювалась із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин з атлантичними преференціями;

США були основними реалізаторами проекту "об'єднання Європи". Сам термін "інтеграція" був вперше вжитий П.Гофманом та втілений в життя в 1949 р., коли утворилася Організація Європейського економічного співробітництва покликана реалізувати "план Маршалла".

Першим кроком до європейської інтеграції став підтриманий США "план Шумана", що передбачав утворення в 1951 р. Європейського Об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) на основі зближення Франції та Німеччини. В основі ЄОВС був закладений Францією принцип наднаціональності.

Однак, саме цей принцип фактично став однією з причин невдачі другого кроку до європейської інтеграції, коли в 1950 р. прем’єр-міністр Франції Р.Плевен висунув план утворення "європейської армії". Пізніше, в 1952 р. така ж участь чекала на проекти щодо формування Європейського оборонного співтовариства та Європейського політичного співтовариства, відхилені парламентами країн Західної Європи 8.

Перегляд принципу наднаціональності в воєнній та політичній сфері дав можливість керівництву західноєвропейських країн досягти компромісу і підписати в 1954 р. Паризькі угоди про утворення Західноєвропейського союзу у складі Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу.

У червні 1955 р. відбулась перша після трьохрічної перерви зустріч голів МЗС країн "малої Європи", на якій було прийнято історичне рішення про об'єднання Європи в сфері економіки. 25 березня 1957 р. у Римі шість країн (Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) підписали угоди про утворення Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратому).

Перша угода передбачала вирішення трьох основних завдань: формування митного союзу, що передбачав вільне пересування товарів, робочої сили, капіталу; спільну торгову політику щодо третіх країн та впровадження єдиних зовнішніх тарифів; спільну політику в галузі сільського господарства та транспорту.

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу.

Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період в 12 років, що складався з трьох етапів (1958-1961, 1962-1965, 1966-1969). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар’єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 рр.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності із вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов’язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням в кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами" та прихильниками вільного пересування товарів в рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільного ринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап в процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж.Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.

Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань:

1) завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП (згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була безпосередньо пов’язана із вирішенням саме цієї проблеми);

2) розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ в Європейському соціальному фонді.

Згідно з рішеннями самміту в Гаазі, з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В жовтні 1972 р. на самміті в Парижі країни ЄЕС приймають широку програму спільних дій по поглибленню інтеграційних процесів: утворення економічного та монетарного союзу не пізніше кінця 1980 року; утворення фондів регіонального розвитку; активізація соціальних програм; формування наукової, технологічної та індустріальної політики; вироблення спільної енергетичної політики; формування спільної позиції на майбутніх переговорах в рамках ГАТТ (раунд Ніксона); формування до кінця десятиріччя політичного союзу.

Більша частина цих планів і, особливо, терміни їх виконання так і залишилися на папері. Нафтова, монетарна та сільськогосподарська кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 рр., не тільки перешкодили виконанню окреслених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них:

нафтові кризи (перша - осінь 1973 р.; друга - 1979-1981 рр.) призвели до чотирьохкратного підвищення цін та довели їх на світлу арабську нафту до 34$ за барель, що практично змусило країни ЄЕС відмовитися від проведення Спільної енергетичної політики;

нестабільність та коливання американського долара призвели до краху 8 січня 1976 р. Бреттон-Вудської монетарної системи. Це, в свою чергу, сприяло кризі європейської монетарної системи, впровадженої ЄЕС в квітні 1972 р., яка мала стати першим кроком до утворення монетарного союзу. Врахувавши попередні невдачі, Європейська рада на своєму засіданні в Бремені (6-7 липня 1978 р.) схвалює франко-німецьку ініціативу щодо формування Європейської валютної системи (ЄВС), яка невдовзі розпочала свою роботу (з 13 березня 1979 р.) і одним із елементів передбачала утворення Єдиної європейської валюти;

зростання цін на зернові культури та перетворення ЄЕС з 1981 р. в чистого їх експортера призвело до загострення конкурентної боротьби із США.

Світова криза викликала значні труднощі в економіці країн Європейського співтовариства. Середньорічні темпи промислового виробництва впали з +5.1 % в середині 60-х років до -1.6% в 1982 р. Рівень безробіття виріс з 3% в 1973 р. до 10% в 1984 р. Інфляція досягла двозначних цифр в періоди нафтових криз. Значно зріс дефіцит торгівельного балансу.

В цих умовах країни ЄЕС активізують політичне співробітництво. На Самміті в Копенгагені (14-15 грудня 1973) ЄЕС приймає "Декларацію європейської ідентичності", яка передбачає можливість екстрених зустрічей на вищому рівні. За ініціативою президента Франції В.Ж. д'Естена на самміті в Парижі (9-10 грудня 1974) приймається рішення про утворення Європейської ради (ЄР), в рамках якої мають проходити регулярні зустрічі на вищому рівні країн ЄЕС та прийматися найбільш важливі рішення з економічних та політичних питань. Саме Європейською радою були узгоджені питання проведення прямих виборів до Європейського парламенту (Рим, грудень 1975 та Брюссель, липень 1976); утворення ЄВС (Копенгаген, квітень, Бремен, липень та Брюссель, грудень 1978); встановлення бар'єрів по імпорту нафти (Страсбург, червень 1979); врегулювання англійської частки в бюджеті ЄЕС (Фонтенбло, червень 1984.

6 січня 1976 р. була видана доповідь прем’єр-міністра Бельгії Лео Тіндерманса, в якій він пропонував основні можливі заходи щодо утворення Європейського союзу, зокрема: поглиблення спільної структурної політики за рахунок збільшення повноважень Комісії та Парламенту; формування економічного та монетарного союзу; проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки (ЗППБ). Розуміючи всі проблеми, що можуть виникнути, особливо в останньому питанні (Ірландія не є членом НАТО чи ЗЄС, Данія не є членом ЗЄС, Франція вийшла із воєнної організації НАТО), Л.Тіндерманс запропонував поділити країни ЄЕС на ті, що можуть відразу ж перейти до політичної та монетарної інтеграції, та на тих, що не можуть цього зробити. Занадто сміливі на той час федералістські пропозиції Л.Тіндерманса викликали активний протест Італії та Англії. Щоб хоч якось вирішити проблему політичного союзу, міністри закордонних справ ФРН та Італії Г.Д.Геншер та Е.Коломбо висунули в Парламенті проект Європейського Акту (18 листопада 1981), котрий було прийнято після тривалого обговорення у 1986 р. У свою чергу, Ф.Міттеран висунув пропозицію заснувати спеціалізовані Агенції, що фінансувалися б зацікавленими країнами-членами і сприяли б розвитку тих напрямків спільної політики, в яких вони зацікавлені (енергетика, промисловість, навколишнє середовище). Фактично це була концепція міжурядового співробітництва, що отримала назву "карткова Європа".



Таким чином, практично протягом сімнадцяти років з моменту проведення самміту в Гаазі в грудні 1969 р. Європейське співтовариство розглядало суперечливі за характером та змістом проекти, які так і не змогли наблизити його до реального політичного союзу. Проте, незважаючи на ці труднощі, загальні результати європейського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Європи у достатньо короткий термін не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворилися на впливовий центр сили, який поряд із США та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відображала б спільні європейські інтереси та цінності.

  1. Реальним кроком до політичного об’єднання Європи стало підписання Маастрихтського (1992 р.) та Амстердамського договорів (1997 р.). Власне за Маастрихтською угодою і було створено Європейський Союз (ЄС). У документі визначено такі ключові аспекти, на яких повинен триматися ЄС: економічна інтеграція; співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ; спільна зовнішня політика і політика безпеки, з обов’язковим схваленням Радою Міністрів, якій у такий спосіб відводилася ключова роль. Маастрихтський договір заснував інститут європейського громадянства; у регіональному вимірі запровадив нову інституційну структуру – Комітет регіонів, а також бюро Омбудсмена, котре отримало повноваження приймати скарги від громадян, які постраждали від протиправних дій інституційних структур та уповноважених осіб ЄС. В організаційному плані документ розвинув деякі тенденції, закладені в Єдиному Європейському акті. Зокрема, голосування кваліфікованою більшістю отримало подальше поширення у галузі захисту прав споживачів, охорони здоров’я, освіти та деяких питаннях охорони навколишнього середовища. Маастрихтський договір передбачав розширення повноважень головних інститутів Європейського Союзу – Ради Міністрів, Європейського парламенту, Судової та Фінансової палати.

Новим етапом інституційних змін у Європі стало підписання Амстердамського договору. Документ суттєво розширив процедуру спільного прийняття зовнішньополітичних рішень ЄС; зміцнив роль Європарламенту та Європейського Суду. Зокрема, Європейський парламент отримав додаткові повноваження у процесі призначення Голови Єврокомісії, а Євросуд – у галузі розв’язання справ внутрішньополітичного характеру. Амстердамська угода приділила значну увагу зміцненню механізму спільної оборонної політики й політики безпеки, зокрема, підвищила роль ЄС у цій сфері. Положення про спільну політику у галузі зовнішніх зносин, безпеки та оборони були покликані підвищити роль ЄС як єдиного актора на міжнародній арені. Основними з них можна визначити такі: забезпечення спільної, послідовної зовнішньої політики ЄС, зміцнення безпеки і забезпечення стабільності на зовнішніх кордонах Союзу. У документі було визначено механізм функціонування спільної європейської політики у галузі безпеки та оборони. Він полягає у наступному: двічі на рік Європейська рада визначає пріоритети і встановлює спільні напрями для зовнішньополітичної діяльності країн-членів ЄС, у тому числі у сфері безпеки та оборони; міністри закордонних справ країн-членів ЄС та верховний комісар Єврокомісії проводять щомісячні зустрічі, на яких приймають рішення у галузі спільної політики з безпеки та оборони; щотижнево засідає Комітет з постійних представників, до якого входять посли держав-членів ЄС і представник Єврокомісії для обговорення поточних проблем у галузі спільної політики, політики безпеки та оборони; двічі на місяць політичний комітет Єврокомісії проводить моніторинг з проблем у галузі безпеки та оборони; щоденно збиранням інформації займається Мережа уповноважених Єврокомісією кореспондентів.

Амстердамський договір дозволив використовувати принцип «конструктивного утримання» при прийнятті рішень з оборонних питань. Останній означає, що будь-яка країна може утриматися при прийнятті рішення, проте не буде наполягати на його зміні чи невиконанні.



Конституційна угода, яка мала вступити в силу у 2009 році, повинна була бути ратифікована усіма державами-членами ЄС протягом двох років з моменту її підписання, тобто до 2006 року. Однак, цього не відбулося. Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005 р.) і Нідерландах (червень 2005 р.) дали негативний результат, доля Конституційного договору залишилася невизначеною. Договір реформування або Лісабонська угода – нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community). Офіційне підписання Лісабонської угоди відбулось 13 грудня 2007 року. Новий договір повинен замінити Європейську Конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади Президента ЄС, який обиратиметься на 5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту. Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках Верховного Представника Євросоюзу із зовнішньої політики. Основні положення Лісабонської угоди:  вводяться посади Президента і Вищого Представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені; голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням “компромісу Іоанніна”, який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів;  посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу (“зелені книги”, “білі книги”, комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС;  кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів;  Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро;  в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої;  Хартія фундаментальних прав, яка вступить у силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов’язковість дотримання прав людини;  стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на “забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів”.

Формально новий договір не є Конституцією – в ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі – Євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали Європейську Конституцію.

Після офіційного підписання Лісабонської угоди 13 грудня 2007 року, документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Лісабонська угода набуде чинності в тому випадку, якщо його підтримають всі 27 країн-членів. Ратифікація нового договору всіма членами ЄС повинна завершитисядо червня 2009 р., коли пройдуть вибори в Європарламент. У більшості країн (за винятком Ірландії) ратифікація документа проводиться шляхом парламентського голосування.

Станом на червень 2008 р. договір ратифікували 18 країн-членів ЄС. Однак на всенародному референдумі в Ірландії Лісабонську угоду було відхилено. Попри це, процес ратифікації Лісабонської угоди не зупинятиметься. Таке рішення ухвалили державні та урядові лідери країн-членів Європейського Союзу. Водночас вони відмо- вилися визначати нову дату для загальноєвропейської ратифікації цього документу, покликаного реформувати розширений ЄС, аби забезпечити дієздатність організації. Спочатку планувалося, що Лісабонська угода набере чинності 2009 року. Через складнощі, які виникли із ратифікацією Лісабонської угоди, деякі лідери країн-членів Європейського Союзу висловлюють думку про те, що процес розширення Європейського Союзу буде зупинений на довгий час.

Таким чином, першим пріоритетом ЄС сьогодення є успішна ратифікація Лісабонської угоди, яка є першою угодою, котру підписали усі 27 країн-членів ЄС. Другим пріоритетом є Лісабонська стратегія.

Чотири основні аспекти Лісабонської стратегії:  інвестиції у дослідження;  знання та інновації;  розвиток конкурентоспроможного бізнес-середовища;  адаптація ринку праці відповідно до демографічних змін; енергетична політика та зміна клімату. У цілому, Європейський Союз на міжнародній арені виступає як самостійний суб’єкт міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах. У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу в унітарну державу нової формації.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка