Тема 10 Країни Африки у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст



Сторінка62/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   58   59   60   61   62   63   64   65   ...   108
Тема 10 Країни Африки у системі міжнародних відносин другої половини ХХ – на початку ХХІ ст.

План


  1. Субрегіональні інтеграційні об’єднання в Африці та способи подолання конфліктів на континенті.

  2. Становлення та розвиток системи міжафриканських відносин у рамках АС.

1. Створення Організації Африканської Єдності як найважливіший фактор міжнародних відносин в Африці Африканські держави сьогодні усвідомлюють необхідність приєднання до світової спільноти, лише об’єднавши зусилля, вони здатні зайняти гідне місце в новому світопорядку, який характе- ризується економічною глобалізацією і формуванням нових центрів на багатополюсному світі. Найбільш ефективний спосіб протидії однополярному світоустрою – становлення сильних і незалежних реґіональних об’єднань у різних частинах світу. Україна зацікавлена в становленні таких об’єднань, – не лише на колишній території СРСР, але і в Південно-Східній Азії, Латинській Америці, Африці (під Африкою в даному випадку розуміється Африка на південь від Сахари, Північна Африка виключається з розгляду.). Зміцнення державності не може бути повноцінним без створення реґіональних об’єднань. Звичайно, реґіональна інтеґрація має на увазі делеґування певних функцій держав на наддержавний рівень, тобто фактично розмиває державність. Проте, обумовлені історично і географічно реґіональні об’єднання кращі за делеґування суверенітету, нав’язане здалека. Тому природне прагнення більшості країн світу до інтеґрації, до створення відносно замкнутих і самостійних реґіональних просторів. Продовження такої політики – прагнення реґіональних об’єднань і реґіональних лідерів до тіснішої співпраці один з одним із метою надання взаємної підтримки. Створення реґіональних об’єднань в Африці можна розглядувати як якусь спробу вижити у світі глобалізації. Досвід реґіональних інтеґраційних об’єднань свідчить про наявність потужного потенціалу позитивних змін саме в цьому напрямку. Саме інтеґраційний вибір став для Африки визначним у трансреґіональному вимірі. В Африці інтеґраційні експерименти почали відбуватися з початку XX ст. У 1910 р. п’ять французьких колоній було об’єднано у Федерацію Екваторіальної Африки (АЕФ). У 1922 р. Кенія і Уганда створюють Митний союз, до якого ледве пізніше приєдналася Танганьїка. У 1923 р. в рамках цього союзу вводиться спільний зовнішній тариф, через рік ліквідовуються тарифи у внутрішній торгівлі, а до 1939 р. уніфікуються ставки податків і система оподаткування. Концепція африканської єдності зародилася в рамках панафриканського руху задовго до отримання країнами Африки незалежності. На початку 60-х рр. континент розділився на два табори: прихильників прискореної інтеґрації і створення Сполучених Штатів Африки (ідея Президента Гани Нкруми) і тих, хто підтримував теорію “Африки батьківщин” – зміцнення державного суверенітету (пропозиції Президента Сенегалу Сенгора). Нелегкого компромісу досягли в травні 1963 року, коли була створена ОАЄ. Організація, що мала лише консультативний статус, постійно стикалася з фінансовим дефіцитом і була фактично не в змозі налагодити процес всеафриканської інтеґрації. Сьогодні для Африки характерна найбільш поширена категорія реґіональних інтеґраційних об’єднань, субреґіональні союзи, що представляють різні (з числа членів) угрупування держав однієї субреґіональної зони. Такі коопераційні утворення, як правило, відрізняють вищий рівень інституційного оформлення, широкі масштаби завдань і сфери співпраці. Країни-учасниці прагнуть до гармонізації умов господарювання в національних економіках і (або) до узгодження поведінки на міжнародній арені. Субреґіональний рівень сучасного реґіоналізма сьогодні перетворився на найбільш зручний майданчик для міждержавних інтеґраційних експериментів: стійкі коопераційні об’єднання даного типа до теперішнього часу оформилися практично у всіх реґіонах миру. В Африці, на південь від Сахари, багаточисельні реорганізації завершилися оформленням у другій половині минулого століття Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОВАС), Західноафриканського еконо- мічного і Валютного союзу (ЮЕМОА), Економічного співтовариства центральноафриканських держав (ЕККАС), Економічного і валют- ного співтовариства Центральної Африки, Східно-африканського співтовариства, Спільного ринку Східної і Південної Африки (КОМЕСА) і Співтовариства південноафриканського розвитку (САДК). Інтеґраційні об’єднання спочатку оформлялися у вигляді дво - або навіть трирівневих інституційних структур, в які, окрім індивідуальних держав-членів, включені групові об’єднання менших масштабів (субреґіональні і (або) трансграничні). Останні, зберігаючи певну організаційну і функціональну автономію, мають ширші можливості координації стратегій свого розвитку і діяльності. Прикладом таких союзів можуть служити Африканське економічне співтовариство, утворене 34 африканськими державами, в тому числі членами SADC, COmESA, ECOWAS та іншими.

Інтеґрація в Африці йде зверху. Тут немає крупної держави або декількох держав, які могли б стати рушійною силою об’єднання, як Франція і Німеччина в ЄС. До другої половини 90-х рр. стратегія ОАЄ полягала в підтримці реґіональних об’єднань. Підписання в 1991 році Договору про Африканське економічне співтовариство (АЕС) створило передумови не лише для успішного функціонування Спільного ринку, але і для тіснішої політичної співпраці. Загальна площа Африки, другого у світі за величиною континенту, складає 30 354 852 кв. км (11 716 972 кв. милі). Населення: 777 338 000. Незалежні країни Африки: Алжир, Ангола, Бенін, Ботсвана, Буркина-фасо, Бурунді, Камерун, Острови Зеленого Мису, Центральноафриканська Республіка, Чад, острови Коморські, Конго, Кот-д’Івуар (Берег слонової кості), Демократична Республіка Конго (Заїр), Джібуті, Єгипет, Екваторіальна Гвінея, Ерітрея, Ефіопія, Габон, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-біссау, Кенія, Лесото, Ліберія, Лівія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мавританія, Маврикій, Марокко, Мозамбік, Намібія, Нігер, Нігерія, Руанда, Сан-Томе и Принсипи, Сенегал, Сейшельські острови, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Південна Африка, Судан, Свазіленд, Танзанія, Того, Туніс, Уганда, Замбія, Зімбабве. При цьому число етносів на континенті досягає 3 тис., тобто в середньому більш ніж із півсотні на кожну політичну одиницю. Майже всі країни Африки є республіками (за винятком Лесото, Марокко і Сазерленда, які залишаються ще конституційними монархіями). Адміністративно-територіальний устрій держав, за винятком Нігерії і ЮАР, – унітарний. Уже через свої розміри Африка як реґіон внутрішньо не однорідна за найрізноманітнішими ознаками – від природних до політичних. Традиційно в ній виділяють п’ять крупних субреґіонів: Північну, Західну, Східну, Центральну або Екваторіальну і Південну Африку. У політичному плані Африка – наймолодший реґіон миру. Середній вік розташованих тут країн без врахування Ефіопії, що єдина з них зберегла свою державність впродовж двох тисячоліть – менше 40 років. Переважна більшість держав були утворені після розпаду колоніальних імперій європейських метрополій у другій половині ХХ століття. Важлива роль у вреґулюванні всіх реґіональних і внутрішніх конфліктів, які удосталь існують у реґіоні належить створеній у 1963 році Організації Африканської Єдності, а також Організації Об’єднаних Націй. Проте, з 9 до 11 липня 2001 року в Лусаці відбувся останній саміт Організації Африканської Єдності (ОАЄ). У 2002 році глави африканських держав і урядів заснували нову організацію – “Африканський Союз” (АС). Передбачається, що під егідою АС Африка намагатиметься відповісти на виклики нового тисячоліття, покласти край незліченним війнам і конфліктам, боротися з бідністю, а також із загрозою маргіналізації континенту перед лицем глобалізації. Розвиток економіки африканського континенту за останні два десятиліття породив розчарування. Боротьба проти бідності, за поліпшення умов життя практично не принесла жодних результатів. Від імпульсів, доданих глобалізацією, Африка виграла менше, ніж інші реґіони миру. Хоча успіхи є, але з’явилися і нові проблеми. До вирішального перелому ще далеко. Сьогодні перед Африкою стоїть завдання мобілізації внутрішніх ресурсів із метою залучення в реґіон інвестицій. Великий потенціал закладений у реґіональній співпраці, розширенні кооперації у сфері промислового виробництва, інфраструктурного і соціально-культурного будівництва. З середини XX ст. між прихильниками концепції африканського націоналізму велася політична дискусія про характер міжафриканських стосунків, про шляхи зближення і форми співпраці між африканськими країнами після досягнення ними незалежності. Еволюція панафриканізму була пов’язана, перш за все, із зростанням націоналістичних тенденцій. Якщо первинно це був панафриканський націоналізм, то поступово відбувався перехід до націоналізму державного. Таким чином, намічалася боротьба двох основних тенденцій: федерального устрою Африки і концепції “Африки батьківщин”. На першій конференції народів Африки, що відбулася в грудні 1958 р. в Аккрі (Гана) за участю представників 28 країн континенту, які вже визволилися, і таких, що не добилися незалежності, була прийнята з ініціативи К. Нкруми спеціальна резолюція “Про кордони і федерації”. Одночасно конференція виступала в цій резолюції за створення африканськими державами реґіональних федерацій, зокрема північно-африканської і західноафриканської на основі географічної близькості, економічної взаємозалежності, спільності мови і культури. Добровільне об’єднання незалежних країн Африки в реґіональні федерації і групи характеризувалося як перший крок на шляху до досягнення великої мети – створення союзу африканських держав.

З іншого боку, відбувався поступовий розкол континенту на субреґіональні і політичні об’єднання, найбільшими з яких стали утворені в 1961 р. Афрікано-Мальгашський союз і Касабланкська група. У першому (створеному на базі Ради Згоди і Браззавільського угрупування) об’єднувалися країни, що входили раніше в одну колоніальну імперію, причому лише країни Тропічної Африки, більш- менш однорідні в соціально-економічному відношенні. Ними стали Берег слонової кості, Дагомея, Нігер, Того, Верхня Вольта, Габон, Камерун, Конго (Браззавіль), Мавританія, Мадагаскар, Сенегал, Чад, ЦАР. Усередині міжафриканських організацій цієї групи нала- годжувалася не лише політична, дипломатична, економічна і куль- турна, але і військова співпраця, і при цьому передбачалося збере- ження всесторонніх зв’язків із колишньою метрополією. Учасники Афрікано-Мальгашського союзу в спільних заявах відкрито виступали проти будь-якого загальноконтинентального об’єднання країн Африки, яке обмежувало б їх національний суверенітет. Членами міжафриканських об’єднань другої групи були країни, що входили раніше в різні колоніальні імперії, що мали як республіканський, так і монархічний устрій. У рамках групи була реалізована ідея афро-арабської єдності, оскільки в неї увійшли Марокко, Алжир, Гана, Гвінея, Малі. Група мала явну антико- лоніальну і антиімперіалістичну спрямованість. У цілому, до 1963 р. більшість африканських держав стали членами тих або інших реґіональних об’єднань, в рамках яких, – в одних в більшій, в інших у меншій мірі – вже складалася певна система співпраці. В той же час існування на континенті різних організацій, реґіональних і субреґіональних угрупувань зробило актуальною проблему стосунків між ними, а також питання про двосторонні стосунки держав, що входили до них, тобто фактично стало питання про подальші шляхи розвитку африканської єдності. Існує декілька чинників, що сприяли досягненню компромісу і появі Організації Африканської Єдності. По-перше, це ясне розуміння африканськими державами того, що неможливо було визволитися від колоніального гніту лише силами однієї країни або групи країн. Необхідна була концентрація зусиль всіх африканських країн для того, щоб колоніалізм пішов із політичної арени, що надалі підтвердили приклади Зімбабве, Анголи, Мозамбіку, Намібії. Африканським державам довелося боротися і за остаточне викорінювання расизму і ліквідацію політики апартеїду в ПАР.

Ще більше зусиль доводилося докладати їм для ліквідації економічної залежності від колишніх метрополій. Тому другим чинником, що зумовив виникнення ОАЄ і багаточисельних реґіональних економічних об’єднань, стала боротьба африканських народів за рівноправ’я в міжнародних економічних відносинах. Дійсно, інтереси молодих незалежних африканських держав збігаються в тому, що стосується подолання економічної відсталості, підвищення рівня життя, створення стабільної національної економіки. В основі своїй невеликі африканські країни, взяті окремо, не мають досить розвиненого внутрішнього ринку, достатніх внутрішніх фінансових ресурсів для інвестування в економіку, не здатні поодинці освоїти наявні природні ресурси. Тому для координації економічної політики і успішного економічного розвитку їм було необхідно об’єднатися і створити якийсь центральний координуючий орган. Боротися за рівноправне положення у світовій економіці доводиться їм не просто об’єднавшись один з одним, але і взаємодіючи з країнами, що розвиваються, в інших частинах світу, що зрештою підвищує ефективність їх дій. По-третє, молоді африканські держави випробовували тягу до об’єднання і співпраці. Наявність безлічі невеликих за площею і за чисельністю населення держав на Африканському континенті, створювало передумови для того, щоб разом вирішувати виникаючі пограничні спори. Необхідно було створити механізм, який би запобіг виникненню територіальних і національних конфліктів. Практично кожна африканська держава мала територіальні претензії до своїх сусідів, багато народностей виявилися розділеними між декількома країнами, оскільки кордони проводилися колонізаторами без врахування тих, історичних і етнічних кордонів, що існували раніше. Щоб не допустити війни всіх проти всіх, був створений міждержавний орган, ґарант тих, що існували в 1960-ті роки і нині майже повністю збережених кордонів (виключення складає, мабуть, лише Ерітрея, яка не так давно вийшла зі складу Ефіопії, що, поза сумнівом, є крупною територіальною зміною). По-четверте, до створення подібної організації лідерів Африканських держав підштовхнули спільні обставини, що склалися у світі. Історичний момент звільнення Африки збігся з періодом бурхливого розвитку інтеґраційних тенденцій у рамках Європейського капіталістичного господарства (створення ЄЕС, ЕАСТ) і з періодом інституційного оформлення соціалістичного блоку. Тому цілком природно, що Африка теж зреагувала на це створенням своєї загальноконтинентальної організації.

Першою практичною спробою примирити позиції двох груп і створити загальноконтинентальну організацію була конференція в Монровії (Ліберія) в травні 1961 р. В ініціативній групі з її скликання спочатку були представлені Касабланська група, Африкано-Мальгашський союз (АМС) і низка окремих країн Африки. На відміну від Хартії Касабланської групи, що закликала будувати африканську єдність, перш за все, на основі антиколоніальної солідарності, резолюція Монровійської конференції з питань єдності Африки поставила основним завданням необхідність дотримання всіма державами континенту принципів рівноправ’я, невтручання у внутрішні справи, заборону підривної діяльності один проти одного, пошана суверенітету і територіальної цілісності. На основі цих принципів було вирішено створити загальноконтинентальну міждержавну організацію зі співпраці в області науки, техніки, освіти, транспорту і зв’язку. Хартія організації, проект якої був представлений Ліберією, була підписана в грудні 1962 р. на конференції 16 країн Монровійської групи в Лагосі (Нігерія). Хартією передбачалася всестороння (в тому числі політична і військова) співпраця між суверенними державами Африки і установа відповідних континентальних органів. Підготовка до скликання в 1963 р. конференції глав держав і урядів африканських країн почалася за пропозицією Касабланської групи. У травні 1963 р. в Аддіс-Абебе ця конференція відбулася. На ній були присутні представники 31 незалежної країни, що існували на той час на континенті. Компромісна платформа для їх об’єднання в організацію фактично вже дозріла. Утворення ОАЄ заклало політичні і організаційні основи системи міжафриканських стосунків і послужило початком нового етапу її розвитку. Хоча ОАЄ і не була наднаціональним союзом з директивними органами, а виступала лише в ролі консультативної міждержавної організації, проте, в умовах роздробленої Африки її створення, поза сумнівом, з’явилося великим проґресом. 25 травня 1963 року був прийнятий її Статут. У преамбулі Статуту ОАЄ було виражене переконання, що всі народи володіють невід’ємним правом вирішувати свою долю, у зв’язку з цим підкреслена рішучість країн Африки захищати і укріплювати здобуті дорогою ціною незалежність і суверенітет, а також територіальну цілісність, вести боротьбу проти наоколоніалізму у всіх його формах, висловлена відданість справі загального проґресу Африки. У ст. 2 Уставу ОАЄ перераховано наступні п’ять цілей, досягнення яких прагне ОАЄ, а саме:



1) зміцнення єдності і солідарності африканських держав; 2) координація і зміцнення співпраці між ними і їх зусиль, направлених на створення кращих умов існування для народів Африки; 3) захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності африканських держав; 4) знищення всіх видів колоніалізму в Африці; 5) заохочення міжнародної співпраці відповідно до Статуту. Організації Об’єднаних Націй і Загальної декларації прав людини. Основними органами ОАЄ стали: Асамблея глав держав і урядів, Рада міністрів, Генеральний секретар і Комісія з посередництва, примирення і арбітражу. Практично з моменту створення ОАЄ ефективно функціонували лише перші три органи. Що стосується Комісії з посередництва, примирення і арбітражу, то вона, не дивлячись на те, що спеціально був прийнятий протокол Комісії, в якому були всесторонньо розроблені дії щодо її створення і функціонування, ледве приступивши до діяльності в 1967 р., була вже в 1972 р. фактично скасована. Її функції почали виконувати різні органи, що створюються випадково, проте, останніми роками все частіше заходила мова про необхідність інституціоналізації діяльності такого роду. У цілому, структура органів ОАЄ нагадувала систему ООН, проте, слід зазначити відсутність такого органу прийняття оперативних рішень, як Рада Безпеки. Багато в чому, це було пов’язано з небажанням африканських держав жертвувати своїм суверенітетом, яке останніми роками переглядається. Адже саме це протягом довгого часу визначало інертність організації при рішенні внутрішніх проблем Африки. З трьох основних органів Асамблея глав держав і урядів є найвищим органом Організації. Вона складається з глав держав і урядів або їх належним чином акредитованих представників і збирається мінімум один раз на рік. Асамблея глав держав і урядів ОАЄ на своїх чергових щорічних сесіях правомочна обговорювати будь-які питання, що представляють спільний інтерес для Африки. Асамблея покликана координувати і погоджувати спільну політику Організації, переглядати структуру, функції і компетенцію всіх органів ОАЄ, створювати будь-які спеціалізовані установи, які вона знайде потрібними, тлумачити і змінювати Статут. У повній відповідності з принципом суверенної рівності кожна держава у всіх органах ОАЄ, в тому числі і в Асамблеї глав держав і урядів, має один голос. Усі резолюції приймаються в Асамблеї більшістю в дві третини голосів держав-членів ОАЄ, причому кворум для проведення засідання і ухвалення резолюції в Асамблеї складає дві третини всіх його учасників. Що стосується рішень з процедурних питаннях, то вони приймаються простою більшістю. Рада міністрів складається з міністрів закордонних справ або будь-яких інших міністрів, призначених урядами держав-членів. Рада міністрів ОАЄ збирається мінімум двічі на рік, як правило, в лютому і серпні. Вона відповідальна перед Асамблеєю глав держав і урядів. На неї покладений обов’язок підготовки сесій Асамблеї. Вона займається вирішенням усіх питань, які передані їй Асамблеєю глав держав і урядів. Однією з важливих функцій Ради міністрів є здійснення міжафриканської співпраці відповідно до директив Асамблеї в таких областях, як політика і дипломатія, економіка, транспорт і зв’язок, освіта і культура, охорона здоров’я, санітарія і харчування, наука і техніка, оборона і безпека. В функцію Ради міністрів входить також розгляд і затвердження бюджету організації, що готується Генеральним секретарем. Необхідно відзначити, що, згідно Статуту ОАЄ, Рада міністрів може збиратися на надзвичайні сесії. Зажадати скликання надзвичайної сесії має право будь-яка держава-член, але для проведення її потрібна згода 2/3 всіх членів Ради. Надзвичайні сесії Ради міністрів проводяться майже щорік і нерідко навіть два рази на рік. Приводом для скликання надзвичайної сесії Ради міністрів найчастіше служать питання загострення відносин між окремими державами-членами, виникнення конфліктних ситуацій, іноземного втручання і так далі. Так, наприклад, перша надзвичайна сесія Ради міністрів була скликана незабаром після створення ОАЄ – в листопаді 1963 р. для розгляду конфлікту між Марокко і Алжиром, 2-а (лютий 1964 р.) – для мирного вирішення прикордонного конфлікту між Ефіопією і Сомалі; 4-а (грудень 1964 р.) – для обговорення положення в Конго у зв’язку з озброєним втручанням Бельгії і США, 7-а (грудень 1970 р.) – з питання про навмисну аґресію Португалії проти Гвінейської Республіки, 8-а сесія (листопад 1973 р.) – у зв’язку з необхідністю надання допомоги Гвінеї-Бісау, що також піддалася аґресії, з боку Португалії. На надзвичайних сесіях Ради міністрів неодноразово обговорювалося тодішнє положення в Південній Родезії (5-а сесія в червні 1965 і 6-а – в грудні 1965 р.), коли в країні зберігався расистський режим білої меншості, а також положення на півдні Африки у зв’язку з політикою расового пригноблення і апартеїду.

Генеральний секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призначається Асамблеєю глав держав і урядів на 4 роки з правом подальшого перепризначення. При виконання своїх обов’язків Генеральний секретар і персонал секретаріату не повинні запрошувати або отримувати вказівки будь-якого уряду або влади, сторонньої для ОАЄ. Вони повинні утримуватися від будь-яких дій, які могли б відбитися на їх положенні як міжнародних посадових осіб, так і відповідальних лише перед Організацією. Окрім основних органів, Статут ОАЄ передбачає створення і функціонування спеціалізованих комісій для розвитку співпраці в різних областях. Спочатку в Статуті ОАЄ було передбачено створення п’яти таких комісій: 1) з економічних і соціальних питань; 2) з питань освіти і культури; 3) з питань охорони здоров’я, санітарії і харчування; 4) з питань оборони і 5) з питань науки, техніки і досліджень. На першій сесії Асамблеї глав держав і урядів, що мала місце в липні 1964 р., були затверджені ще дві спеціалізовані комісії: 6) юристів і 7) транспорту і зв’язку. Проте із-за фінансової скрути Асамблея глав держав і урядів ОАЄ на своїй четвертій сесії, що відбулася у вересні 1967 р., скоротила число спеціалізованих комісій до трьох. Всі перераховані вище органи ОАЄ безпосередньо передбачені її Статутом. Проте поряд з ними існував ще один нестатутний орган, а саме Комітет з координації допомоги національно-визвольним рухам в Африці, іменований також Комітетом звільнення. Цей Комітет був заснований у складі дев’яти незалежних африканських країн (Алжир, Конго, Ефіопія, Гвінея, Єгипет, Нігерія, Сенегал, Танзанія, Уганда) на основі прийнятої на засновницькій конференції ОАЄ резолюції з деколонізації. Особливість цього органу полягала в тому, що у нього була постійна штаб-квартира в Дар-ес-Саламе (Танзанія), а його діяльність знаходилася під контролем як Асамблеї глав держав і урядів, так і Ради міністрів ОАЄ. Рада Безпеки ООН у резолюції від 30 грудня 1964 р., визнавши ОАЄ реґіональною організацією відповідно до ст. 52 Статуту ООН, виразив переконаність у тому, що Організація Африканської Єдності повинна мати можливість допомогти знайти мирний шлях вирішення всіх питань і суперечок, що впливають на збереження миру і безпеки на африканському континенті. Матеріальну основу діяльності ОАЄ складають щорічні внески держав-членів до її бюджету. При цьому жодна держава не може бути зобов’язаною вносити більше 20 % річного регулярного бюджету організації. Крім того, Генеральний секретар ОАЄ уповноважений приймати для організації дари і пожертвування за умови їх схвалення Радою міністрів. З часу створення ОАЄ її практична діяльність мала багатоцільовий характер. Вона була направлена на вирішення головних завдань, які містяться в Статуті ОАЄ, одним з яких було знищення всіх видів колоніалізму в Африці. Аналіз діяльності ОАЄ за час існування організації переконливо свідчить, що протягом довгого часу первинне значення вона надавала саме проблемам деколонізації Африканського континенту. Ідея антиколоніальної боротьби грала важливу консолідуючу роль в африканській єдності. Антиколоніальна боротьба велася в ОАЄ в трьох основних напрямках: ОАЄ надавала моральну і матеріальну допомогу національно-визвольним рухам у колоніях; своїми силами і через ООН здійснювала політичний і економічний тиск на колоніальні і расистські режими; впливала на політику їх союзників – США, Великобританії, Франції, ФРН. Поза сумнівом, що об’єднання в ОАЄ сил і дій окремих африканських держав були одним з істотних міжнародних чинників, що впливали на розвиток процесу остаточної ліквідації колоніальної системи в Африці. За перші роки діяльності ОАЄ завершився крах англійської колоніальної імперії на Африканському континенті. Визволилися народи Кенії, Замбії, Малаві, Занзібара, Гамбії, Лесото, Ботсвани, Маврикія і Свазіленду. Проголошення в 1968 р. незалежності Екваторіальної Гвінеї ознаменувало кінець колоніалізму Іспанії в Африці. Найбільш велике і небезпечне вогнище колоніалізму зберігалося довгий час на півдні континенту. ОАЄ приділяла головну увагу проблемам звільнення народів Гвінеї-Бісау (незалежна з 1973 р.), Анголи і Мозамбіку (незалежність з 1975 р.), що знаходилися під гнітом португальського колоніалізму, Зімбабве (перемога чорної більшості в 1980 р.), Намібії (незалежність досягнута в 1990 р.), ПАР (уряд чорної більшості з 1994 р.). Національно-визвольні організації надавали велике значення політичній підтримці з боку ОАЄ. З вересня 1967 р. більшість подібних організацій почали користуватися статусом спостерігача в Організації Африканської Єдності. На територіях низки країн ОАЄ були створені спеціальні військово-тренувальні табори для повстанців з колоній. Через ОАЄ їм надавалася деяка матеріальна допомога, велася пропаганда проти колоніальних і расистських режимів. У руслі цієї політики відразу після створення ОАЄ був сформований Комітет з національно-визвольних рухів в Африці з штаб-квартирою в Дар-ес-Саламе. Спочатку він складався з 9 членів, потім його склад був розширений до 18, в 1976 р. – до 21 члена, а в 1980 р. до складу Комітету був включений представник Зімбабве. Комітет мав три сектори: оборони, спільної політики і інформації; адміністративний і фінансовий. Органом Комітету, що постійно діяв, був виконавчий секретаріат. У роботі Комітету брали участь представники визнаних ОАЄ національно-визвольних рухів. Комітет звільнення керував спеціальним фондом (фондом звільнення), що складався з обов’язкових внесків держав-членів організації і добровільних пожертвувань проґресивних організацій всього світу. Діяльність Комітету знаходилася під контролем Ради міністрів і Асамблеї глав держав і урядів. Свої сесії Комітет проводив двічі на рік. Необхідно відзначити, що ОАЄ постійно прагнула до пошуку нових засобів і методів, які сприяли б підвищенню ефективності боротьби з расизмом і расовою дискримінацією на Півдні Африки. З цією метою на ХXII сесії Асамблеї ОАЄ (1986 р., Аддис-Абеба) був створений спеціальний Постійний комітет глав держав з проблем Півдня Африки. До нього увійшли глави конфліктуючих держав, керівники національно-визвольних рухів Півдня Африки і представники п’яти країн із різних географічних реґіонів Африканського континенту. Одним із конкретних кроків було узгодження на засіданні в січні 1987 р. плану надзвичайних дій, яким передбачалося надання допомоги національно-визвольним рухам Півдня Африки, створення стратегічних запасів на випадок, якщо режим Преторії почне застосовувати санкції проти інших держав, а також сприяння Мозамбіку, Замбії, Ботсвані в придбанні палива і паливно-мастильних матеріалів. ОАЄ з великим задоволенням сприйняла прояв солідарності світової спільноти з боротьбою патріотичних сил Південної Африки проти расистського режиму Преторії. Організація підтримала заснування Фонду протидії аґресії, колоніалізму і апартеїду (Фонду Африки) за рішенням VII конференції глав держав і урядів неприєднаних країн, що відбулася у вересні 1986 р. в Хараре. Цей фонд був створений із метою надання всесторонньої підтримки національно-визвольним рухам Півдня Африки, а також іншим сусіднім із ПАР державам в їх протиборстві з расистським режимом. До складу Координаційного комітету Фонду Африки увійшли п’ять африканських країн-членів ОАЄ (Замбія як заступник голови, Алжир, Зімбабве, Конго, Нігерія). Поза сумнівом, що при всій обмеженості засобів тиску ОАЄ на колоніально-расистські режими і їх союзників, її позиція виявилася все ж досить ефективною. Гнучкість, що знайшла вираження в поєднанні озброєних і мирних засобів боротьби, привела, зрештою, до успішного завершення діяльності організації в цій області. У 1994 р. зник останній оплот расизму в Африці: Н. Мандела був обраний Президентом ПАР. Незабаром ця країна стала повноправним членом ОАЄ. Таким чином, можна в цілому говорити і про завершення на континенті боротьби з расизмом як ідеологією, що втілювалася в конкретній політиці держави. У зв’язку з цією подією деякі експерти передбачали крах Організації Африканської Єдності, оскільки основна мета її діяльності була фактично досягнута і зник ворог, боротьба з яким об’єднувала африканські держави. Проте, цей песимізм не виправданий, оскільки, навпаки, для ОАЄ відкрилися нові горизонти і широке поле діяльності в області економічного співробітництва і вреґулювання африканських конфліктів. Віднині організація могла зосередити свої зусилля і наявні в її розпорядженні матеріальні, фінансові, дипломатичні ресурси для вирішення саме цих завдань. В результаті в 1990-ті рр. відбуваються поглиблення і розширення різного роду зв’язків між африканськими країнами, інтенсифікація інтеґраційних процесів і зростання ініціатив в області миротворчості і запобігання кризисним ситуаціям.

2. Об’єктивними причинами створення АС, який замінив ОАЄ, стали кардинальні зміни в розташуванні політичних сил у світі за час її існування (1963–2001) і досягнення на рубежі нового тисячоліття деяких завдань, поставлених перед ОАЄ як першочергові. Проблеми сучасного економічного розвитку держав Африки вимагали пошуку нових підходів і механізмів. Рішення про створення Африканського Союзу було прийнято на надзвичайній зустрічі на найвищому рівні ОАЄ у вересні 1999 р. в місті Сирте (Лівія). Воно відображало прагнення африканських лідерів до вищого рівня єдності, ніж це було в рамках ОАЄ. Глави держав континенту схвалили Засновницький акт Африканського Союзу на саміті ОАЄ в липні 2000 р. в м. Ломе (Того), тоді ж було офіційно оголошено про створення Африканського Союзу. На 37-й сесії Асамблеї ОАЄ в столиці Замбії, м. Лусаці (липень 2001 р.) був затверджений пакет документів, що визначали структуру і правову базу нової організації. На той момент Акт був ратифікований 51 африканською країною. Він замінив Статут ОАЄ, який, проте, продовжував діяти ще рік протягом перехідного періоду від ОАЄ до АС. Перший саміт Африканського Союзу відбувся 9-10 липня 2002 р. в м. Дурбане (ПАР). Головою АС був обраний Президент Південно-Африканської Республіки Табо Мбеки. Оперативною економічною програмою знов створеної Всеафриканської організації була названа Програма НЕПАД (“Нове партнерство для розвитку Африки” – New Partnership for Africa’s Development) – нова масштабна програма стратегії розвитку Африки, в якій визначається її місце на сучасному світі, міститься конкретний комплекс мір у сфері економіки держав континенту, а також виражається надія на партнерство глобального рівня в процесі її реалізації. У 2003 році членами АС були всі держави континенту, окрім Королівства Марокко, яке припинило свою участь у роботі ОАЄ після прийняття в її члени Сахарської Арабської Демократичної Республіки. Штаб-квартира АС розташована в м. Аддіс-Абебе (Ефіопія). Спадкоємність нової організації, підкреслена в Засновницькому акті АС, виражається в готовності глав держав і урядів країн-членів сприяти єдності, солідарності, згуртованості і співпраці між народами і державами Африки. Основними завданнями Африканського Союзу проголошені ведення діалогу зі світовою спільнотою з єдиних позицій (у тому числі прийняття рішень, які будуть здатні відповідати на виклики економічної глобалізації), захист суверенітету, територіальної цілісності держав-членів, сприяння підтримці миру, безпеці і стабільності на континенті, ефективне вирішення реґіональних конфліктів. Основна відзнака АС від ОАЄ полягає в тому, що основним пріоритетом діяльності нової організації проголошується економічна інтеґрація. ОАЄ розглядала політичну інтеґрацію як головне завдання для вживання колективних заходів із захисту національної незалежності і територіальної цілісності молодих африканських держав. У світовій історії немало прикладів інтеґрації, заснованої на зближенні економічних інтересів, і такий шлях представляється найбільш ефективним для вирішення багаточисельних проблем африканської дійсності. Прийняте Союзом рішення сприяти розвитку інтеґраційних процесів, спираючись на політико-адміністративні об’єднання півдня і півночі континенту, Західної і Східної Африки, свідчить про розуміння главами держав проблем, з якими доведеться зіткнутися на довгому і нелегкому шляху і до готовності їх подолання. Одним з основоположних принципів діяльності Африканського Союзу проголошено повагу державних кордонів держав-членів організації, які існували на момент отримання ними незалежності. Це представляє особливу актуальність для країн Африканського континенту, оскільки небезпека можливого розпалювання місцевими елітами і ТНК територіальних спорів, міжетнічних конфліктів, сепаратистських настроїв і організації державних переворотів із метою контролю над сховищами корисних (особливо в прикордонних районах) копалин залишається цілком реальною. Військові пере- вороти в Гамбії, Заїрі, Кот-д’Івуаре, Нігері, Руанді, Сьєрра-Леоне та в інших країнах, яскраве тому підтвердження. У Засновницькому акті АС акцентується увага на взаємо- залежності держав-членів. Передбачається також право Союзу на підставі вирішення Асамблеї глав держав і урядів (прийнятому 2/3 голосів) на пряме (в тому числі озброєне) втручання у внутрішні справи держави-члена в разі виникнення на його території геноциду, військових злочинів і злочинів проти людства. Принципово новим є положення, згідно якому до участі в роботі АС не допускаються представники урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У Засновницькому акті визначений також комплекс мір із забезпечення виконання рішень Асамблеї АС, у тому числі введення політико-економічних санкцій (позбавлення права голосу на Асамблеї, припинення транспортних і телекомунікаційних зв’язків з державою-порушником та ін.), вживання яких сприятиме втіленню в життя колективних рішень. Виконання нових положень повинно сприяти підвищенню політичної відповідальності африканських лідерів. Найвищий орган Африканського Союзу – Асамблея глав держав і урядів. Найвищим виконавчим органом є Комісія АС. Голови АС і Комісії АС обираються на річний термін. У Засновницькому акті закріплена традиція, яка склалася ще в ОАЄ – традиція обрання на пост голови Всеафриканської організації на наступний термін Президента держави, де проводився саміт. Окрім Асамблеї АС, передбачено створення Всеафриканського Парламенту (ВАП) і Суду Союзу. У структуру АС входять також Африканський валютний фонд, Африканський центральний банк, Африканський інвестиційний банк, а також створені Асамблеєю спеціалізовані технічні комітети, Союз із питань економіки, соціальної політики і культури (дорадчий орган, що складається з представників різних неурядових організацій і професійних груп). До 2005 р. мали бути сформовані реґіональні багатонаціональні війська, а єдині африканські війська – до 2010 р. Розміщення штаб-квартири ВАП планується на території ЮАР або Лівії, а Африканського Суду – на території Маврикія, Нігерії або Судану. П’ять з восьми членів Комісії АС (комісарів) – жінки. Положення про Всеафриканський Парламент передбачає введення до складу представництва від кожної африканської країни (до п’яти депутатів) двох жінок. У назвах як самої організації (“Африканський Союз”), так і її найвищого виконавчого органу (“Комісія АС”) простежується певна аналогія із структурами Європейського Союзу. Це свідчить про твердий намір лідерів африканських держав в інтеґраційному процесі враховувати успішний досвід ЄС і існуючих об’єднань Південно- Східної Азії і Латинської Америки. Африканський Союз покликаний замінити не лише Організацію Африканської Єдності, але і Африканське економічне співтовариство (АЕС), яке повинне було протистояти негативним аспектам глобалізації шляхом сприяння соціально-економічному розвитку Африки. Визначення принципів, цілей і стратегії розвитку АЕС тривало з 1976 до 1989 року. Процес досягнення економічної інтеґра- ції в рамках АЕС був розрахований на 34 роки і передбачав шість етапів. Сама організація була створена в 1991 р., але її діяльність не принесла істотних практичних результатів. Другий саміт Африканського Союзу відбувся 9-12 липня 2003 р. в столиці Мозамбіку м. Мапуту. Окрім виборів Голови АС і його заступників, розглядалися питання з інтеґрації щодо структури Союзу програми НЕПАД і формування Ради миру і безпеки (РМБ). Головою АС на 2003–2004 рр. був обраний Президент Мозамбіку Жоаким Чиссано, а головою Комісії АС – колишній Президент Малі Альф Умар Конаре. Відродження ідеї африканської єдності, яка реалізувалася у формі створення Африканського Союзу, йшло практично паралельно з розробкою концепції “Африканського ренесансу”, проголошеною Президентом ЮАР Табо Мбеки. Завданнями відродження, окрім створення демократичних політичних систем, успішної боротьби проти пандемії СНІДУ; відновлення культур Африки, заохочення художньої творчості і доступ до передової науки і технології були оголошені також досягнення стійкого економічного розвитку. З перших днів свого існування АС зіткнувся з певними проблемами: протистояння лідерів при узгодженні на саміті в Лусаці (2001) кандидатури нового Генерального секретаря ОАЄ (він повинен був вести роботу з її перетворення в АС), затяжний (вісім раундів) процес виборів постійного голови Комісії АС і його заступників на Асамблеї АС в 2003 р. в м. Мапуту Серйозною проблемою для керівництва АС був та є брак фінансових коштів. У жовтні 2003 р. заборгованість зі сплати членських внесків 11-ти країн-членів організації склала 44 млн дол США, і вони були позбавлені права виступати на засіданнях Союзу. Таке положення справ ставить АС у залежність від зовнішнього фінансування, обмежує свободу дій і безпосередньо відбивається на його здатності здійснювати миротворчі місії. Наприклад, після відмови африканських лідерів засудити політику Президента Зімбабве Роберта Мугабе Європейський Союз заморозив виділення 250 млн євро, призначених для миротворчої діяльності АС. Процес формування структур АС привертає увагу міжнародних організацій. На саміті в Мапуту були присутні Генеральний секретар ООН Кофі Аннан, Президент Європейської Комісії Романо Проді і виконавчий директор Міжнародного валютного фонду Херст Келер. Останній саміт АС проходив з 31 січня до 2 лютого 2008 р. в Аддіс-Абебе. На зустрічі було обрано нове керівництво Союзу. Головою АС став Президент Танзанії Джакайя Кіквете. У своїй першій промові Кіквете призвав учасників зустрічі усвідомити відповідальність за майбутнє континенту і взяти його у свої руки. Африканський Союз як організація-спадкоємиця ОАЄ знаходиться на самому початку своєї діяльності. Завдання, структура, механізм прийняття рішень кожного з намічених до створення інститутів нової організації визначені лише в загальному вигляді. Реальний запуск її органів, конкретизація їх функцій і забезпечення засобів, у тому числі фінансових, ефективної роботи зажадають систематичних зусиль і довготривалого часу.

“Нове партнерство для розвитку Африки” (New Partnership for Africa’s Development) – це нова масштабна програма стратегії розвитку Африки, в якій визначається її місце в сучасному світі, міститься конкретний комплекс мір у сфері економіки держав континенту, а також виражається надія на партнерство глобального рівня при її реалізації. НЕПАД – перша програма розвитку континенту, запропонована самими африканцями. Відповідальність за її виконання взяли на себе лідери Африки. НЕПАД об’єднав у собі дві програми – спільно підготовлену і висунуту на саміті ОАЄ в 1999 р. Президентом ЮАР Т. Мбеки, Президентом Алжиру А. Бутефлікой, а також Президентом Нігерії О. Обасанджо (приєднався до них в 2000 р.) Програму Тисячоліття з партнерства заради африканського відновлення (The Millennium Partnership for the African Recovery Programme – MAP) і План Омега (Omega Plan) Президента Сенегалу А. Вада. 11 липня 2001 р. в м. Лусаці (Замбія) на черговій зустрічі ОАЄ на найвищому рівні ці два документи були схвалені і об’єднані в Нову африканську ініціативу (багато в чому повторюючу MAP). На першому засіданні Комітету із здійснення програми (м. Абуджа, Нігерія, жовтень 2001 р.) до документа були внесені корективи, і він був затверджений під назвою Нове партнерство для розвитку Африки, НЕПАД. Його секретаріат був розміщений у Мідранде (передмістя м. Преторії, ПАР). НЕПАД на першому саміті Африканського Союзу (АС) в Дурбані (ПАР, липень 2002 р.) був оголошений його оперативною економічною програмою. Спільна мета НЕПАДу – зупинити тенденцію до поглиблення соціально-економічної відсталості африканських держав, сприяти їх економічному зростанню і якісному розширенню їх участі в системі світового господарства з опорою на власні ресурси і на тісне партнерство з міжнародним співтовариством. Планується до 2015 р. скоротити бідність у два рази. На думку авторів НЕПАДу, об’єм допомоги африканським країнам, яка буде потрібна для реалізації намічених цілей, необхідно зв’язати з рішенням проблеми їх боргу. Головними цілями програми НЕПАД є: досягнення миру і безпеки, формування правової держави, прискорення темпів економічного зростання і рішуче поліпшення системи охорони здоров’я і освіти. Пріоритетними названі напрямки діяльності з припинення і запобігання конфліктам, розвитку демократії і зміцнення здатності держав зберігати законний правопорядок на основі дотримання основних прав і свобод, досягнення сформульованих у рамках ООН міжнародних цілей розвитку, створення всіх необхідних умов для розвитку приватного національного й іноземного підприємництва. Виділені галузеві пріоритети – інфраструктура, нові технології інформації, охорона здоров’я, культура, освіта, сільське господарство, диверсифікація виробництва і номенклатури експортних товарів. У програмі визначений комплекс умов, обов’язкових для досягнення поставлених цілей: збереження миру і безпеки; дотри- мання демократії; дотримання принципів економічного і корпо- ративного управління; орієнтація на субреґіональний і реґіональний підходи; досягнення 7 %-го рівня річного темпу зростання ВВП (це можливо лише за умови щорічних додаткових капіталовкладень в об’ємі 64 млрд дол США – 12 % ВВП Африки); затвердження і розвиток у внутрішній і зовнішній політиці принципів партнерства

НЕПАД у цілому, збігається з концепцією “Африканського ренесансу”, фактично будучи вираженням її економічного змісту. Реалізація і ефективність програми залежать як від подолання розбіжностей між самими державами-учасницями, так і від вреґулювання деяких протиріч між розвиненими і африканськими країнами, зокрема щодо питань демократичного розвитку. Міжнародне співтовариство надало програмі НЕПАД широку оперативну підтримку: саміт “Групи восьми” (м. Кананаськис, Канада, червень 2002 р.) затвердив План дій “Групи восьми” щодо Африки, на саміті в Евіане (Франція, червень 2003 р.) глави держав “Вісімки” прийняли ряд нових документів, у тому числі спільний План Африка / “Група восьми” із зміцнення потенціалу країн для проведення операцій на підтримку світу, а також План дій проти голоду, особливо в Африці. Про підтримку програми заявили: ЄС, Всесвітня торгівельна організація (ВТО), Співдружність (об’єднання країн, що входили в Британську імперію) і учасники Міжнародної конференції з розвитку Африки в Токіо (ТІКАД). ООН в резолюції, прийнятій у листопаді 2002 р., призвала міжнародне співтовариство надати підтримку реалізації НЕПАДу. Спеціалізованим установам ООН рекомендовано при наданні допомоги Африці керуватися положеннями НЕПАДу.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   58   59   60   61   62   63   64   65   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка