Згадані акти загрожували викликати ланцюгову реакцію і призвести до дезінтеграції Союзу РСР



Сторінка65/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   61   62   63   64   65   66   67   68   ...   108
Згадані акти загрожували викликати ланцюгову реакцію і призвести до дезінтеграції Союзу РСР. Тому М.Горбачов активно підтримав ідею розробки проекту нового Союзного договору, який мав стати інструментом реформування СРСР, а отже, альтернативою його дезінтеграції. Але в Україні процеси розвивалися повільніше, насамперед через те, що з огляду на її важливість для існування радянської імперії в республіці протягом десятиліть відбувалося систематичне винищення національно-свідомої еліти, а місцевий сегмент комуністичної системи вибудовувався із великим запасом міцності.

Лише у вересні 1989 р. відбулося організаційне оформлення Народного Руху України за перебудову, головна триєдина мета якого полягала в припиненні процесу руйнації української України, створенні передумов для виходу України с Союзу РСР та відновленні її незалежності мирним парламентським шляхом. А внаслідок березневих виборів 1990 р. в республіці вперше було сформовано демократично обраний парламент, який невдовзі і ухвалив Декларацію по державний суверенітет України. Її проект було розроблено професором кафедри міжнародного права факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, майбутнім першим послом незалежної України в державах Бенілюксу й представником України при ЄС і НАТО – Володимиром Василенком (1937). Стислий документ концептуально відрізнявся від декларацій і актів, ухвалених балтійськими республіками, оскільки орієнтував не на революційний, а на еволюційний шлях відновлення державної незалежності України.

Ухвалення Декларації про державний суверенітет України відбулося о 10 годині 8 хвилин 16 липня 1990 р. на 67-му пленарному засіданні сесії Верховної Ради. За уточненими даними „за” проголосувало 357 депутатів, „проти” - три, утрималося - 0, не голосувало - 26. Формально Декларація не змінювала й не замінювала Конституцію УРСР, однак діяла нарівні з нею і виконувала роль дороговказу, який спрямовував діяльність Верховної Ради й уряду на поступову розбудову правової та інституційної інфраструктури, притаманної незалежній державі.

Першою самостійною публічною зовнішньополітичною акцією України була заява Верховної Ради Української РСР від 2 серпня 1990 р. з приводу іракської окупації Кувейту. А на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН українська делегація вперше керувалася у своїй роботі Директивами, затвердженими не в Москві, а Радою Міністрів Української РСР. З ініціативи МЗС України Верховна Рада 31 жовтня 1990 р. ухвалила Постанову „Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері відносин з радянськими республіками”. До проголошення незалежності Україна підписала повномасштабні міждержавні договори з Російською Федерацією (19 листопада 1990 р.), Білоруссю (29 грудня 1990 р.), Казахстаном (20 лютого 1991 р.) і Киргизстаном (2 квітня 1991 р.). Ініційовані Україною договори, укладені у повній відповідності з вимогами міжнародного права, були підписані не в Москві, а в столицях договірних сторін - Києві, Мінську, Алма-Аті та Бішкеку - і стали переконливою демонстрацією волі та спроможності ключових республік Союзу регулювати свої відносини самостійно і незалежно від централізованих структур СРСР.

Виходячи з перспективи розширення суверенітету й повномасштабної участі України у міжнародному спілкуванні Верховна Рада 25 грудня 1990 р. затвердила Постанову „Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин”. На різних рівнях і з різною інтенсивністю як в Україні, так і поза її межами відбувалися контакти, переговори і консультації з Австрією, Болгарією, Ватиканом, Великою Британією, Естонією, Канадою, Литвою, Німеччиною, Польщею, Румунією, США, Туреччиною, Угорщиною, Францією, Чехословаччиною, Югославією. Причому з Естонією, Литвою, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною і Чехословаччиною Україна досягла формальних домовленостей про загальні принципи й основи співробітництва або уклала угоди про співпрацю в окремих сферах.

Водночас період переважна більшість членів міжнародного співтовариства, зокрема найвпливовіші європейські держави та США, не демонстрували позитивної налаштованості до розширення участі України в міжнародних відносинах як самостійного актора. На Заході багато фахівців із національних проблем думали не стільки про трансформацію „радянської партії-держави”, скільки про „болгаризацію” республік, тобто більшу республіканську автономію в межах радянської системи. А найважливішою підставою для обережної офіційної позиції щодо національно-визвольних рухів у СРСР було небажання „великої сімки” порушити діалог з М.Горбачовим із широкого кола питань безпеки. Промовистим проявом негативного ставлення західноєвропейського співтовариства до розпаду СРСР стали відмова держав-учасниць Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі запросити делегацію України до участі у зустрічі глав держав та урядів, яка відбулася у Парижі 19-20 листопада 1990 р.

Західні лідери, будучи в захваті від вмілої демагогії М.Горбачова і сподіваючись на перетворення „імперії зла” на модерну демократію, демонстрували свою зацікавленість не в дезінтеграції СРСР, а в його збереженні й наданні Кремлю масштабної економічної допомоги та політичної підтримки. На найвищому рівні у двосторонніх форматах і в рамках міжнародних форумів, зокрема на засіданнях „великої сімки”, обговорювалися плани надання такого сприяння, для означення чого навіть стали за аналогією використовувати термін „другий план Маршалла” для СРСР.

Західна преса рясніла прогнозами політологів і аналітиків з описами катастрофічних наслідків розпаду СРСР і пропозиціями його порятунку. Зокрема, знаний політолог-міжнародник, викладач Інституту міжнародних відносин при Джорджтаунському університеті (Вашингтон) Генрі Кіссінджер (1923) віщував ядерний Армагеддон в разі дезінтеграції СРСР і закликав не заохочувати рух радянських республік до усамостійнення. Рада національної безпеки США ухвалила директиву, яка вимагала від американської адміністрації спрямовувати всю допомогу центральному радянському уряду в Москві, а не окремим республікам. Після виступу у Верховній Раді України навесні 1990 р. прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер (1925-2013), відповідаючи на запитання депутатів, безапеляційно заявила, що Україна має такі ж права на незалежну державність, як і американський штат Каліфорнія.

Готуючи липневий 1991 p. візит президента Дж.Буша-старшого (1924) в СРСР, посол США у Москві Джек Метлок (1929) вказував, що коли президент не займе вірну позицію стосовно України, то Білий дім буде „бомбардований листами багатьох розлючених українських американців”. Але виступаючи у Верховній Раді України наприкінці липня 1991 р., за кілька тижнів до проголошення незалежності України, президент у промові, яку через її одіозність західна преса охрестила „котлетою по-київськи” (chiken Kyiv speach), наголосив, що „свобода не тотожна незалежності” і що Сполучені Штати „не підтримуватимуть тих, хто бореться за незалежність заради утвердження замість тиранії місцевого деспотизму”. Симптоматично, що промові Дж.Буша-старшого в Києві передував його візит до Москви, під час якого М.Горбачов запевняв американського президента в тому, що спроможеться примусити Україну до підписання Союзного договору, а щойно обраний президентом Росії Борис Єльцин (1931-2007) із жалем визнавав, що незалежність України розвалить оновлений Союз.

Тим часом, намагання Кремля прискорити укладення Союзного договору, концепція якого передбачала лише оновлення радянської федерації і збереження ключових владних повноважень в руках центрального уряду, викликало несприйняття в Україні й породжувало широкі громадські протести. Апогеєм хвилі маніфестацій і мітингів стала акція протестного голодування українських студентів, відома як „революція на граніті”, що розпочалася 2 жовтня 1990 р. в наметовому містечку на Майдані Незалежності. Одну з її основних вимог становила вимога відмови Верховної Ради УРСР від підписання Союзного договору.

Враховуючи настрої громадськості і розглянувши вимоги студентів, Верховна Рада 17 жовтня 1990 р. ухвалила Постанову, яка чітко визначила позицію України щодо укладання Союзного договору: „Спрямувати всі зусилля Верховної Ради УРСР на стабілізацію політичної і економічної ситуації в республіці, на побудову правової суверенної держави, прийняття нової Конституції республіки, і поки цього не досягнуто, укладення Союзного договору вважати передчасним”.

У прагненні подолати тенденцію невпинного руху союзних республік, зокрема України, до фактичної державної незалежності керівництво Союзу РСР вирішило провести всенародний референдум, сподіваючись одержати підтримку населення країни. Референдум було призначено на 17 березня 1991 р., а питання було сформульоване таким чином: „Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться прав і свободи людини будь-якої національності?”.

У ситуації, що склалася після застосування владою сили проти мирного населення у Вільнюсі, Верховна Рада України, долаючи спротив імпер-комуністів, 27 лютого 1991 р. ухвалила постанову „Про проведення референдуму в Українській РСР 17 березня 1991 року”. Вона передбачала організацію одночасно із загальносоюзним референдумом опитування населення Української РСР для виявлення думки громадян щодо сутності майбутнього Союзу. З цією метою до бюлетеня включалося додаткове запитання: „Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”.

Громадяни України, що взяли участь у голосуванні, позитивно відповіли на обидва запитання. Однак значно більша їхня частина висловилася позитивно, відповідаючи на додаткове запитання: на запитання союзного бюлетеня ствердну відповідь дало 22110889 осіб, або 70,16%, на запитання республіканського бюлетеня - 25224687 осіб, або 80,17%. Як і очікувалося, результати голосування в Україні мали суперечливий характер, разом з тим, не викликала жодного сумніву підтримка більшістю громадян республіки Декларації про державний суверенітет як визначальної основи для створення нового Союзу суверенних держав. Це позбавляло легітимності будь-які спроби нав’язати країні Союзний договір, який передбачав збереження СРСР „як оновленої федерації”.

З огляду на неучасть 6-ти республік у референдумі, союзне керівництво було змушене продовжити спроби розробки проекту Союзного договору із залученням решти 9-ти республік. Результати як референдуму, так і всеукраїнського опитування юридично не зобов’язували Україну підключатися до процесу розробки Союзного договору. Лишалася чинною постанова Верховної Ради від 17 жовтня 1990 р., відповідно до якої до ухвалення нової Конституції України укладення Союзного договору є передчасним. Однак у практичному плані категорична відмова від участі у цьому процесі загрожувала неминучим зруйнуванням співпраці демократичного крила парламенту з суверен-комуністами і виникнення жорсткого протистояння з центром.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   61   62   63   64   65   66   67   68   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка