Д політ н., в о. професора Седляр Ю. О



Сторінка67/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   63   64   65   66   67   68   69   70   ...   108
Позиція Верховної Ради України руйнувала запланований М.Горбачовим сценарій порятунку СРСР, відповідно до якого підписання Союзного договору мало відбутися 20 серпня 1991 р. Слід зазначити, що 23 липня 1991 р. в Ново-Огарьово відбулася додаткова ініційована М. Горбачовим зустріч на вищому рівні, на якій Україну представляв І.Плющ і в якій взяв участь голова парламенту десятої республіки - Вірменії. Зустріч тривала понад 12 годин, однак, попри оптимістичні повідомлення союзної преси, текст Союзного договору залишився неузгодженим. Було очевидно, що Україна не зійде зі шляху розбудови своєї незалежної державності, накресленого Декларацією, і взагалі не підпише Новоогарьовський договір. А без її участі реанімація Союзу РСР була неможливою.

Отже, альтернативою підписання Союзного договору, положення якого суперечили Декларації про державний суверенітет України, мало бути здійснення передбаченого в ній наміру щодо набуття Україною статусу постійно нейтральної, позаблокової та без’ядерної держави. Але в повному обсязі цей намір не було реалізовано, оскільки реагуючи на путч, організований у Москві імперсько-шовіністичною ортодоксальною часиною керівництва СРСР, позачергова сесія Верховної Ради Української РСР 24 серпня 1991 р. ухвалила Акт проголошення незалежності України.

Після невдалого путчу в Москві стало ясно, що українська й російська позиції стосовно майбутнього статусу М.Горбачова й нового Союзного договору ставали дедалі більш різними. На своїй прес-конференції 27 серпня Л.Кравчук ствердив, що робота над Союзним договором залишається закритим питанням для України, яка визначає свою позицію залежно від результатів референдуму 1 грудня. В будь-якому випадку, заявляв він, новий Союз міг би бути хіба конфедерацією.

Того самого дня М.Горбачов зустрівся з Б.Єльциним і президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим (1940), що знову підтвердили зобов’язання стосовно новоогарьовського процесу і швидкого підписання Союзного договору. Але Л.Кравчук продовжував наполягати, що новоогарьовський процес більше не існує і що безглуздо було намагатися відновити його. Україна не брала участі ні в зустрічі глав держав, де Росія й шість інших республік в принципі схвалили переглянутий проект нового Союзного договору, ані в засіданні 25 листопада, присвяченому підписанню документа.

Натомість українські „суверен-комуністи”, очолювані Л.Кравчуком, активно проробляли ідею створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) на теренах СРСР, що доживав останні місяці. Останній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов (1930) розповідав кореспонденту „Гласності” в січні 1993 р., що в лютому 1991 р. „прийшло повідомлення про те, ніби керівники Росії, України, Білорусії й Казахстану направили своїх представників у Мінськ, щоб без участі союзного керівництва розглянути пропозиції про створення „Співдружності”, які означали по суті ліквідацію Союзу РСР чи в крайньому разі перетворення єдиної союзної держави в Конфедеративну Співдружність незалежних держав”.

Український референдум 1 грудня 1991 р. ефективно поклав край новоогарьовському процесові, і 6 грудня Верховна Рада України офіційно анулювала свою червневу резолюцію щодо участі в переговорах стосовно підписання договору. Але Б.Єльцин і російське керівництво продовжували надавати підтримку планам М.Горбачова, хоча із застереженнями, практично аж до моменту трьохсторонніх переговорів про СНД. Розбіжності між Москвою й Києвом виявились і 7-8 грудня 1991 р. під час переговорів у резиденції білоруського уряду - садибі Віскулі в Біловезькій пущі, які розпустили Радянський Союз.

Згідно з версією Л.Кравчука, зустріч була призначена з ініціативи України вже в середині листопада, коли представник М.Горбачова повідомив Л.Кравчука, що радянський президент готовий дозволити Україні робити будь-які поправки до тексту Союзного договору, які вона побажає, але тільки за однієї умови: вона має підписати цей документ. Зокрема Б.Єльцин передав три запитання від М.Горбачова. Чи підписала б Україна існуючий проект? Відповідь була „ні”. Чи підписала б Україна з „певними змінами”, якщо їй буде надана можливість внести їх? Знову відповідь була „ні”. Наостанок - чи підпише Україна власну версію договору? Л.Кравчук відповів, що якщо Україна запропонує свою версію, наслідок не буде конфедеративною державою, а співдружністю держав. У цей момент, сказавши, що Росія лише тоді піде на союз, коли Україна підпише договір перша, Б.Єльцин покинув М.Горбачова.

Вранці 8 грудня 1991 р. керівники Білорусі (Станіслав Шушкевич (1934)), Росії (Б.Єльцин) і України (Л.Кравчук) підписали Біловезьку угоду про створення СНД. Республіка Білорусь, Російська Федерація і Україна як держави-засновниці СРСР, що уклали Союзний Договір 1922 р., констатували: „Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Угода була відкритою для приєднання всіх держав-членів колишнього Радянського Союзу, а також для інших держав, які поділяють її цілі і принципи.

Це стало великою несподіванкою як для керівників Союзу РСР, так і більшості республік, не кажучи вже про населення, тим паче, що в документі не було місця президенту, центру, Радянському Союзу. Н.Назарбаєв згадував через рік: „Для мене було повною несподіванкою повідомлення, що три лідери зібрались у Біловезькій пущі. 9 грудня ми повинні були о 12 годині дня зібратися в Горбачова. Ми - це Єльцин, Кравчук, Шушкевич і я. Сьомого грудня мені зателефонував Єльцин і сказав, що їде до Мінська укладати угоду між Білоруссю та РРФСР і що він попросив приїхати туди Кравчука”.

Лише 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11-ти суверенних країн зі складу республік колишнього СРСР (крім Грузії і держав Балтії), на якій було прийнято Протокол до Угоди про утворення СНД в складі Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану й України. Було ухвалено рішення про створення вищих органів Співдружності - Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалась рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співробітництва в економічній сфері (на загальноєвропейському та євразійському ринках), гарантії виконання міжнародних зобов’язань колишнього СРСР. В декларації ж зібрання було зазначено, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням.

Але в Україні демократична опозиція була дуже насторожена щодо СНД із самого початку, піддаючи сумніву право Л.Кравчука вводити Україну до Співдружності та переконуючи, що членство у СНД становить загрозу суверенітетові держави. Це знайшло вираження у 12-ти „засторогах”, що їх український парламент додав до угоди про СНД під час її ратифікації 10 грудня 1991 р., включаючи підтвердження непорушності кордонів і право на національні Збройні сили та перехід у спільних зовнішньополітичних зусиллях від „координації” до „консультацій”. Трохи більш ніж тиждень опісля, напередодні алма-атинської зустрічі, Верховна Рада зробила наступний крок і ухвалила декларацію із 13-ти пунктів, що ясно виявляла розуміння СНД як вільного об’єднання незалежних держав.

Швидко опісля українське керівництво прояснило, що СНД розглядається ним як необхідний механізм для полегшення процесу розлучення по-людськи, або, за словами Л.Кравчука, „комісія ліквідації старих структур”. Дмитро Павличко (1929), голова парламентської комісії з іноземних справ, дуже вдало відобразив панівний настрій, коли зазначив на другий же день після створення СНД, що Україна розглядає це новоутворення як перехідну структуру. „Ми не підписуємо цього на віки-вічні”, - ствердив він, маючи на увазі угоду.




Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   63   64   65   66   67   68   69   70   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка