Д політ н., в о. професора Седляр Ю. О



Сторінка71/108
Дата конвертації18.03.2019
Розмір4.91 Mb.
ТипПротокол
1   ...   67   68   69   70   71   72   73   74   ...   108
Водночас у зовнішньополітичній діяльності України бракувало чіткої європейської самоідентифікації, а також системності й узгодженості дій усіх гілок влади, мали місце прорахунки як тактичного, так і стратегічного характеру. До них, наприклад, фахівці відносять і помилкову концепцію швидкого ядерного роззброєння (в однобічному порядку); свідоме дистанціювання від Росії та її курсу в СHД, що в кінцевому підсумку стало економічно шкідливим для національних інтересів України; надто тривале ігноруванні практичного вирішення стратегічного питання щодо забезпечення диверсифікації джерел постачання енергоносіїв або альтернативних джерел енергії; занадто уповільнене створення сприятливих умов для іноземних інвестицій та міжнародного економічного співробітництва; компромісну ідею про те, що всі сусіди України є її стратегічними партнерами.

Однак об’єктивні реальності сучасної постбіполярної системи міжнародних відносин уже в другій половині 1990-х pp. змусили заговорити про прагматичні імперативи складної адаптації України до потреб взаємодії з навколишнім світом, зокрема з Європою, у широкому розумінні цього поняття. Як слушно зазначав А.Зленко, „позаду залишилися часи національного романтизму та активного створення засад державності, а часом - і невпевнених спроб на світанку незалежності робити вчинки, гідні країн із багатовіковим державницьким досвідом... За великим рахунком, ми бачили себе носіями нової європейської ідеї на пострадянському просторі. Вірогідно, це була переоцінка власних сил і можливостей”.

На зміну „добі романтизму” прийшов період більш прагматичного налагодження співробітництва з країнами Європи як важливої складової взаємодії з європейськими структурами, а також „розчищення від завалів” українсько-російських взаємин і консолідації плідних стосунків з іншими партнерами по колишньому СРСР. Загалом другий період в історії зовнішньої політики України, що фактично охоплює т.зв. „добу Кучми”, тобто 1994-2004 pp., був відзначений суперечливими тенденціями.

З одного боку, в цей період європейський вектор зовнішньої політики України поступово перетворювався на пріоритетний, а курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію - на ключову стратегічну ідею розвитку українського суспільства замість утопічних уявлень про швидке входження країни в Європу. В процесі реалізації національних інтересів України відбувався не лише розвиток співробітництва з країнами Євросоюзу на міждержавному двосторонньому рівні, а й поглиблювалися відносини із загальноєвропейськими інтеграційними структурами.

Так, у червні 1994 р. було підписано Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС, яка набула чинності в 1998 p.; 9 листопада 1995 р. Україна (першою серед учасників СНД) стала повноправним членом Ради Європи; у червні 1996 р. було затверджено Стратегію інтеграції до ЄС; тоді ж Україна стала повноправним членом Центральноєвропейської ініціативи - впливової регіональної організації, що об’єднує сьогодні 17 країн; 9 липня 1997 р. було підписано „Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору”, в якій країни НАТО визнали нашу країну „невід’ємною частиною нових демократій Центрально-Східної Європи й одним із ключових факторів забезпечення стабільності в цьому регіоні та на континенті загалом”.

У грудні 1999 р. було прийнято загалом прихильну до України Спільну стратегію ЄС, а у вересні 2000 р. нарешті було створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС й прийнято Програму інтеграції України в ЄС. Причому після перемоги проєвропейських політичних сил на парламентських виборах 2002 р. й створення у Верховній Раді Комітету з питань євроінтеграції (з 25 грудня 2012 р. голова – заступник голови партії „Батьківщина” Г.Немиря) та звернення 18 червня того ж року Президента України до депутатів Верховної Ради з програмним посланням „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 pp.”, здавалося, що остаточно визначено єдину стратегічну мету зовнішньополітичної діяльності України - повноцінне залучення до процесів європейської та євроатлантичної інтеграції.

Водночас на солідну міжнародно-правову основу було переведено українсько-російські відносини: 31 травня 1997 р. під час дружнього візиту в Україну президента Російської Федерації Б.Єльцина в Києві було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство (набув чинності 1 квітня 1999 р.), а 28 січня 2003 р. під час державного візиту в Україну президента Росії В.Путіна було укладено Договір про державний кордон (набув чинності 23 квітня 2004 р.).

До безперечних здобутків української дипломатії в цей період слід віднести й започаткування активної участі в миротворчій діяльності ООН (на літо 2008 р. цю школу пройшли 36 тис. військовослужбовців, в 2013 р. Україна посіла третє місце – після Італії й Франції за кількістю миротворців у складі операцій ООН), головування міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка (1931-2013) на 52-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (вересень 1997 – вересень 1998 рр.) та обрання України до Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 pp., що, на жаль, було чи не останнім відчутним успіхом зовнішньої політики України за роки президентства Л.Кучми.

Незважаючи на численні політичні заяви про вірність України європейському вибору й формальні кроки української влади в цьому напрямі, зовнішньополітичний курс протягом 1990-х pp. y цілому не знайшов логічного продовження, подальшого уточнення й практичної деталізації з урахуванням нового етапу розвитку України, нових умов, реалій і викликів світової політики на зламі бурхливого XX ст. та не менш драматичного початку XXI ст. „Протягом тривалого часу уся пара йшла в гудок, а потяг так і не зрушив із місця”, - вимушений був зауважити щодо зусиль української дипломатії в євроінтеграційному напрямі Президент України на зустрічі з учасниками наради послів України в європейських державах у серпні 2000 р.

Більше того, як засвідчили наступні роки української незалежності, характерною ознакою зовнішньої політики все ж залишилося маневрування ніж Росією й Заходом, підтримка відносної рівновіддаленості від цих „полюсів сили”, що й отримала назву „багатовекторності”, але яка навряд чи відповідала зовнішньополітичним пріоритетам та національним інтересам України в цілому. Найгіршим було те, що хаотично змінювалися напрями „векторів” і політичні гасла: постійного, тимчасового чи активного нейтралітету й позаблоковості; одночасного партнерства з ЄС, Росією й США; двовекторності; євроатлантичного вибору; європейської і євроатлантичної інтеграції при збереженні стратегічного партнерства з Росією; проукраїнської зовнішньої політики; курсу „до Європи разом з Росією”, чи з СНД, ЄврАзЕс і ЄЕП і т.п.

Зовнішньополітичні кроки України наприкінці другої каденції Леоніда Кучми (1938) навіть дали підставу багатьом політологам та аналітикам-міжнародникам говорити про відмову української влади від європейського вибору й перемогу головної мети зовнішньополітичної концепції Російської Федерації та політики її президента Володимира Путіна (1952) щодо України - повернення її до „східнослов’янської спільноти”, до повноцінної інтеґрації в рамках СНД (а з 2003 р. ще і ЄЕП) чи Митного союзу та до євразійської цивілізації, навіть про закріплення української незалежності за російськими газовими нафтовими трубами й олігархічним фінансовим капіталом.

Дійсно, в останні роки президентства Л.Кучми на багатьох напрямах зовнішньополітичної діяльності з’явилися ознаки стагнації чи навіть регресу. Наприклад, у розпал „касетного скандалу” верховний представник зі спільної зовнішньої й безпекової політики ЄС Хав’єр Солана (1942) зазначав, що „Україна грається демократичними принципами, але не грає за цими принципами”. Bище керівництво України опинилось у міжнародній ізоляції.

22 листопада 2002 р. на празькому саміті НАТО президентів розсадили за французьким алфавітом, аби Президент США Дж. Буш-молодший (1946) не опинився пopяд із Л.Кучмою. Від України вимагали доказів того, що вона не постачала систем протиповітряної оборони „Кольчуга” до Іраку. Тим часом у внутрішньополітичному житті тривала боротьба за лідерство у виконавчій владі. Наприклад, на тлі призначення В.Януковича прем’єр-міністром тодішній голова Європейської комісії Романо Проді (1939) наприкінці листопада 2002 р. зазначав, що Україні немає місця в ЄС, адже „новозеландці, наприклад, теж почуваються європейцями, але вони не можуть вступити до ЄС”. Своєю чергою тодішній європейський комісар із питань розширення ЄС Ґюнтер Ферхойґен (1944) порівнював можливість України стати членом ЄС із шансами Мексики перетворитися на ще один штат США.

Оцінюючи ситуацію в Україні та навколо неї наприкінці президентства Л.Кучми, слід констатувати, що загальмувався процес євроінтеграції, ускладнилися стосунки з Парламентською асамблеєю Ради Європи, ЄС, США, НАТО, світовими фінансовими інституціями. Скоротилися або майже припинилися контакти на вищому рівні з лідерами провідних західних країн (на тлі активізації стосунків із Росією), послабилося стратегічне партнерство з Польщею, значно зріс тиск на Україну, зокрема на її зовнішню політику. Наприклад, Західна Європа відмовилася від літака АН-70 як базової машини для своєї транспортної авіації, у кількох західноєвропейських країнах тривали антидемпінґові процеси проти українських товарів на ринках ЄС.

Україна продовжувала мати дискримінаційний статус, припинилося кредитування з боку МВФ, відчутно жорсткішою стала позиція Росії в питанні постачання та транспортування енергоносіїв територією України тощо. Усе це свідчило про вичерпання можливостей здійснення „багатовекторної” політики, вона почала сприйматися як непередбачуваність, непослідовність і навіть слабкість. Зовнішня політика України демонструвала тенденцію до втрати концептуальної стрункості, все більше ставала ситуативною, спрямованою не стільки на перспективу, скільки на вирішення поточних питань.

Унаслідок цього, а також непослідовності в заявах і зовнішньополітичних діях керівництва України в поєднанні з відомими скандалами, корупцією, криміналом, переслідуванням свободи слова й опозиції помітно погіршився міжнародний імідж країни, до нас почали ставитися з меншою довірою й повагою. Зовнішня політика України стала фактично заручницею кризових внутрішньополітичних процесів.

Водночас іракська проблема, яка „визріла” на той період, стала не лише зовнішньополітичним, а й внутрішньополітичним випробуванням для України. 17 березня 2003 р. Л.Кучма направив до Верховної Раді постанову про відправку до Кувейту батальйону протихімічного захисту. Це коментувалось як самостійний крок в обхід Росії. У відповідь Кремль не підтримав ідею референдуму з питання пролонгації повноважень Л.Кучми. Тим часом 26 травня 2003 р. Рада національної безпеки та оборони України рекомендувала направити 1500 українських миротворців до Іраку. Балансиром „багатовекторності” мав стати проект участі України разом із Росією, Білоруссю та Казахстаном у ЄЕП.

Пропрезидентська парламентська більшість у Верховній Раді України 17 вересня 2003 р. підтримала рамкову угоду про Єдиний економічний простір. На користь цього рішення лунали аргументи на кшталт того, що Україна внаслідок очікуваного найбільш масштабного розширення ЄС могла опинитись у „сірій зоні”. Угода щодо формалізації ЄЕП укладалася на невизначений термін. Принциповим питанням для України було створення зони вільної торгівлі у форматі четвірки держав-членів. Своєю чергою національно-демократична парламентська опозиція вважала, що проектом ЄЕП Росія намагалась побудувати так звану „ліберальну імперію”. Але власними незграбними діями в Керченській протоці в процесі насипанням дамби до українського о. Тузли Кремль завдав суттєвого удару по цьому проекту.

МЗС України 30 вересня 2003 р. направило ноту протесту МЗС Росії з цього приводу, але будівельні роботи не припинилися. Це змусило 14 жовтня 2003 р. вже Верховну Раду України прийняти заяву з приводу подій у Керченській протоці. Завдяки цим драматичним подіям з’ясувалося на практиці, що гарантії недоторканості території України, надані їй у Будапешті 5 грудня 1994 р. за відмову від радянської ядерної зброї, не варті паперу, на якому вони написані. Тим часом 23 жовтня, доки тривало спорудження дамби, Верховна Рада України пригрозила переглянути засади українсько-російського „стратегічного партнерства”. Лише тоді „будівля століття” була припинена за 109 м від лінії українсько-російського кордону.

Події навколо Тузли радикально змінили суспільні настрої. Наприкінці 2003 р. соціологічне опитування, проведене Національним інститутом стратегічних досліджень, зафіксувало геополітичний розкол українського суспільства. Респонденти могли виокремити декілька напрямів інтеграції. У результаті, наприклад, за інтеграцію до ЄЕП висловилися 52,3% опитаних, до ЄС - 51,6%; до СОТ - 51,4% респондентів. На тлі суспільно-політичного розколу щодо геополітичних орієнтирів українських громадян російські експерти напередодні президентської кампанії 2004 р. все ж вважали, що „виграти президентські вибори в Україні будь-якому кандидату, якого не підтримує Росія, буде важко”.

Провідні кандидати на президентську посаду на початку виборчої кампанії демонстрували свої зовнішньополітичні симпатії опосередковано, наголошуючи на стандартах життя та демократичних цінностях. Наприклад, лідер блоку „Сила народу” Віктор Ющенко (1954) говорив про європейський вибір України. Своєю чергою кандидат, підтриманий владою - тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович (1950) - полемічно наголошував, що краще будувати Європу в себе, аніж їхати туди третім класом. Натомість американський аналітик З.Бжезінський публічно зазначав, що Америка не має свого кандидата на українських виборах. Тим часом уже наприкінці травня 2004 р. українсько-російські розбіжності щодо бачення перспективи ЄЕП поставили під загрозу втілення рамкової угоди. За цих обставин В.Ющенко, звертаючись до громадян Росії в день незалежності Російської Федерації – 12 червня, закликав не використовувати „ресурс Путіна” на президентських виборах в Україні та висловив сподівання, що „справжній патріот Росії може поважати лише патріотичну українську владу”.

Водночас влада, чий термін леґітимності збігав, зіштовхнулась із черговим ляпасом. Партнерство в Іраку було оцінено Вашинґтоном лише як можливість зняття ізоляції, а не запрошення України до НАТО. Зокрема, 29 червня 2004 р. за результатами стамбульського засідання Ради партнерства Україна - НАТО з Військової доктрини України було вилучено положення про підготовку до вступу в Альянс. Це розглядалось як завершення епохи прозахідної орієнтації України. Але латентна геополітична боротьба за сфери впливу тривала.

Українські президентські вибори перетворилися, по суті, на боротьбу Росії та США за вплив на пострадянському просторі. В розпал масових народних протестів проти результатів президентських виборів („Помаранчевої революції”), виступаючи 25 листопада 2004 р. на саміті Росія - ЄС (Гаага), В.Путін закликав Захід не штовхати Україну до хаосу. Тим часом зовнішніми посередниками у внутрішньополітичних українських переговорах стали польський президент А.Квасневський, литовський президент В.Адамкус, представник ЄС Х.Солана. Натомість 28 листопада 2004 p. мер Москви Ю.Лужков був присутній на з’їзді в Сіверськодонецьку, що проходив як альтернатива геополітичному виборові Майдану. Хоча напередодні, зустрічаючись у Сочі, Л.Кучма та В.Путін висловилися за нові президентські вибори (можливо, за участі вже й Л.Кучми), 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України скасував результати другого туру президентських виборів і призначив повторне голосування.

Під час стрімкої виборчої кампанії цього разу В.Янукович зазначав, що з Росією слід працювати, аби бути на „рівних” з ЄС, а з ЄС співробітничати для рівноправних відносин із Росією. На його думку, Україна повинна була стати об’єднавчою ланкою між європейським, євразійським та середземноморським регіонами. На заході Україну чекають не раніше, ніж буде врегульовано всі українсько-російські проблеми. Але шальки терезів громадської думки, за підсумками подій листопада-грудня 2004 p., здавалося, хитнулись у бік однозначного європейського вибору України.

3. „Майдан” не лише відновив справедливість у встановленні результатів народного волевиявлення, а й зробив серйозну заявку на відновлення позитивного іміджу та європейської ідентичності України, перед якою відкрилися нові можливості, в тому числі й на міжнародній арені. Водночас Україна опинилася перед складною проблемою адаптації до викликів глобалізації. Досвід успішної модернізації, наприклад країн Східної й Південно-Східної Азії, свідчить, що преференції мають нації, які не лише зберегли „традиційну” ідентичність, а й забезпечили її модерне відтворення.

Після „Помаранчевої революції” багатьом в Україні також здавалося, що нарешті відбувся цивільний шлюб між українським націоналізмом та модерною демократією. Проте глобалізація в усіх своїх проявах поступово, але наполегливо розмиває націоналістичний дискурс. Адже зростаюча взаємозалежність національних економік призводить до посилення нестабільності фінансових систем промислового виробництва. За таких обставин усе частіше транснаціональний капітал любить батьківщину свого походження в прагматичних межах бізнес-плану.

Тож найголовнішою суперечністю нинішнього етапу реалізації національних інтересів України стає неадекватність ресурсів та нестача часу для вирішення завдання європейської інтеграції з одночасним урахуванням не лише перспективних, а й тактичних національних інтересів.

Звичайно, після „Помаранчевої революції” Україну почали більше поважати в світі, що є необхідною умовою для відстоювання національних інтересів країни й реалізації європейського покликання України. Отже, зі зміною влади в Україні почався новий - третій етап у розвитку зовнішньої політики Української держави, зокрема, було сформульовано нове завдання підвищення не лише кількісної активності, а і якісних характеристик зовнішньополітичного курсу України.

Передусім, зовнішня політика країни була націлена на розв’язання стратегічних проблем, які фактично визначили сучасні зовнішньополітичні пріоритети Української держави, а саме: забезпечення вступу до ЄС; розвиток якісно нових відносин зі США й РФ; сприяння повноцінній інтеграції країни у світовий економічний простір. Перед українською дипломатією було поставлено ключове завдання „адекватного представлення України там, де існують очевидні політичні, економічні й гуманітарні інтереси держави та її громадян”. Подальші кроки передбачали роботу зі спрощення пересування українців світом, ширшу присутність української культури у світовому цивілізаційному просторі, захист економічних інтересів країни й чіткий курс на європейську інтеграцію, насамперед на демократичні цінності та стандарти. Планувалося зробити кордони України „прозорими для людей і бізнесу, але закритими для злочинців”. Відповідні корективи були внесені до концептуальних підходів щодо вирішення проблем захисту українських національних інтересів всюди, де вони є.

Разом із тим, інтенсивні внутрішньополітичні зміни, що відбулися в Україні після „Помаранчевої революції”, залишають поки що досить суперечливі політичні оцінки результатів зовнішньополітичної діяльності нової української влади. З часу проголошення незалежності України, як відомо, чітко визначилися три основні центри впливу на українські справи: Росія, ЄС та США. Залежно від крену багатовекторності ці геополітичні центри шикувались у певну ієрархію. Однак до кінця 2004 р. колишня влада де-факто визнавала найважливішим стратегічним партнером саме Росію. Досить часто українські дипломати закидали самі собі невміння говорити одне й те ж саме в Москві, Брюсселі та Вашинґтоні.

Натомість упродовж 2005 р. було втілено в повсякденну дипломатичну практику фактичну відмову від багатовекторного зовнішньополітичного курсу, причому внаслідок цього втрати відчуваються переважно на російському напрямку. Зокрема, російська еліта гостро сприйняла спроби України, вперше з часу проголошення її незалежності, грати роль альтернативного щодо Росії регіонального лідера. Унаслідок цього українсько-російські відносини опинилися на найнижчому рівні, якого не було з часу підписання Договору про дружбу й співробітництво від 31 травня 1997 р. Наприклад, німецькі аналітики прогнозували, що українсько-російські відносини будуть нормальними, якщо В.Путін не перешкоджатиме європейській інтеграції України. Натомість міністр закордонних справ РФ С.Лавров в інтерв’ю німецькій діловій газеті констатував, якщо „Захід поважатиме суверенітет України, нової „холодної війни” не буде”.

Коментуючи наприкінці лютого 2005 р. трансформацію зовнішньополітичних пріоритетів демократичної України, В.Ющенко зазначав, що „регіональна інтеграція на засадах європейських цінностей, формування від Вітебська до Баку зони стабільності - вісі країн, які намагаються відповідати європейським нормам і стандартам, - одне із ключових завдань України”. Водночас Україна зацікавлена в „стабільній, демократичній, реформованій, інтегрованій в економічні та політичні відносини Європи Росії”. Політичні ресурси, задіяні Кремлем, аби змінити розстановку сил, виявилися недостатніми. Тому Росія використала останній аргумент - вибухонебезпечну газову проблему. Саме гучні суперечки навколо газової теми наприкінці 2005 р. гостро поставили питання про загальний стан українсько-російських відносин.

Відразу ж після „Помаранчевої революції” Кремль був роздратований зовнішньополітичним курсом нової української влади, спрямованим на пошук самостійних напрямів участі, насамперед, у європейській політиці шляхом відмови асиметричних стосунків із Росією. Проявами такого курсу стало фактичне самоусунення України від втілення російського сценарію створення ЄЕП, демонстративна українська підтримка нового керівництва Грузії, висока посередницька активність української влади у врегулюванні Придністровського конфлікту за євроатлантичним сценарієм, заява В.Ющенка про готовність країни приєднатися до плану дій щодо набуття членства в НАТО, створення на початку грудня 2005 р. Спільноти демократичного вибору як „регіонального форуму забезпечення демократії, безпеки, стабільності й процвітання в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні”, ширше запровадження української мови як засобу звуження російського інформаційного впливу. Зазначені чинники стали ключовими проблемами для ефективної реалізації російського курсу регіонального домінування.

З огляду на це, ще навесні 2005 р. Росія заявляла, що вона не збирається субсидіювати дешевим газом євроатлантичну інтеграцію України. А на початку 2006 р. під час прес-конференції В.Путін ще більш різко наголосив на цьому, заявивши, якщо фінансування, наприклад, урядом ФРН розвитку східнонімецьких земель є виправданим, адже це сприяє об’єднанню німецької нації, то фінансування Росією євроатлантичного вибору України є нонсенсом. Зазначимо, що в листопаді 2005 р. Україна висловлювала готовність підписати 20 із 29 установчих угод по ЄЕП. Аби примусити українську сторону до подальших поступок, посилився тиск із боку „Газпрому”, участь якого в газотранспортному консорціумі на території України видавалася Кремлеві комерційною гарантією врахування російських інтересів.

Напруження зростало в міру загострення українсько-російської конкуренції в процесі перегонів щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ). Лише наприкінці 2005 р. в Гонконзі США фактично провели попереднє рішення про синхронізацію вступу України та Росії до СОТ імовірно в 2007 р. Такий підхід теоретично дозволив би уникнути масштабної українсько-російської торгівельної війни з негативними наслідками для обох сторін. Проте гарантувати такий розвиток подій ніхто не міг: 5 лютого 2008 р. в Женеві В.Ющенко і Генеральний директор СОТ П.Ламі підписали протокол про вступ України до Організації, 16 травня того ж року, на 30-й день після ратифікації Протоколу Верховною Радою, Україна офіційно стала 152-им учасником об’єднання, а через тиждень увійшла до робочої групи зі вступу Росії до СОТ151.

Значна частина російської інтелектуальної еліти впевнена, що в інформаційному просторі України після „Помаранчевої революції” створено „міф про Росію як про мілітаристську, авторитарно-адміністративну імперію, яка розпадається”, але намагається відновити свою могутність за рахунок України. Таке розуміння психологічного клімату українсько-російських відносин призводить до того, що, наприклад, роботи з демаркації 2484 км українсько-російського кордону в Луганській області припинилися на початковому етапі.

Навіть „дипломатія без краваток”, яка нещодавно була дієвим засобом швидкого залагодження проблем, які завжди були у відносинах Києва та Москви, залишилась у минулому. Створена в травні 2005 р. міждержавна комісія з питань співробітництва Ющенко - Путін так і не ухвалила жодного стратегічного рішення, залишивши свою діяльність на інерційному рівні. Надто повільно створювалися й починали роботу галузеві комітети, які мали функціонувати в форматі зазначеної комісії.

Українська сторона в пошуку контраргументів на газових переговорах намагалася продемонструвати Росії її зустрічну залежність від української політики. Наглядний приклад цього - російський Чорноморський флот, який орендує бази в Севастополі. Угоди 1997 р. дали можливість російському керівництву заспокоїти свою громадськість, яка була збурена визнанням територіальної цілісності України. Натомість Україна змогла стабілізувати ситуацію на проросійськи налаштованому півострові. Причому в силу внутрішньополітичних причин, пов’язаних із виборами в Україні та Росії впродовж 1999-2004 pp., ані Москва, ані Київ активно не готували проекти угод щодо флоту, які мали конкретизувати всі аспекти оренди. Тому приступати до вирішення цього конфліктного питання на новому історичному етапі довелося в ще складніших політичних умовах.

Адже чинне керівництво України та Росії розігрує ці карти у власних внутрішньополітичних інтересах із метою консолідації населення на засадах об’єднання проти „ворога”. Кремлівські пропагандисти представляли Україну як американський плацдарм із підготовки „кольорових” проамериканських революцій на пострадянському просторі. Завдяки наближенню до західних цінностей, на думку багатьох росіян, яку фіксують різноманітні соціологічні опитування, успіх ліберальної демократії західного зразка в цій країні не повинен супроводжуватися розвалом Російської Федерації та зубожінням її населення.

Своєю чергою українське керівництво за президентства В.Ющенка поширювало думку, що Кремль проводить неоімперську політику з метою повернення України під свій контроль. Адже в разі підвищення ціни на природний газ російський капітал отримає додаткові можливості скупити збанкрутілі українські підприємства, продиктувати умови володіння акціями газотранспортної системи України, поглибити розкол українського суспільства. Ці пропагандистські установки свідчили, як надзвичайно важко українська свідомість позбавляється комплексу „молодшого брата”, тобто звички скаржитися на утиски з боку Росії; ображатися, коли Росія ігнорує Україну у своїй зовнішній політиці; бачення навколишнього зовнішньополітичного середовища крізь призму російського чинника; брак самостійної національної зовнішньополітичної стратегії; невпевненість у власних можливостях.

Нарешті, тільки зменшивши оберти конфронтаційної пропагандистської риторики, завдяки якій політичні дивіденди отримують лише екстремісти з обох боків, можна повернути українсько-російським відносинам дух рівноправного партнерства. Адже за офіційними статистичними даними українсько-російський товарообіг у „кризовому” 2005 р. сягнув 20 млрд. доларів, а з усіма 25-ма (на той час) країнами ЄС він склав 22 млрд. доларів. За цими цифрами - робочі місця й людські долі, нехтувати якими відповідальні політики не мають права. Тому і в подальшому Україна має на двосторонньому та багатосторонньому рівнях використовувати потенціал стратегічного партнерства з Росією, головним чином торговельно-економічний.

Виступаючи 9 лютого 2006 р., після досягнення паліативного газового компромісу з Росією, з першим щорічним президентським зверненням до Верховної Ради України, В.Ющенко констатував, що „Україна бере активну участь у підготовці міжнародно-правових документів, що формують правову базу ЄЕП, керуючись принципом різнорівневої та різношвидкісної інтеграції з урахував норм і стандартів СОТ та ЄС”.

Проте на тлі парламентської виборчої кампанії 2006 р. загострився українсько-російський конфлікт щодо конкретизації домовленостей з оренди кримських баз російським Чорноморським флотом. Перегляд угод по флоту міг спровокувати відмову Росії від договору 1997 р., який визнає територіальну цілісність України, зокрема в кримському питанні. Лише 21 квітня 2010 р. президентами України і Росії – В. Януковичем і Дмитром Медведєвим (1965) було підписано Угоду з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України до 2042 р. (з автоматичним подовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про припинення дії Угоди не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну чинності).

Оплата за перебування російського флоту складається зі щорічних платежів у 100 млн. дол. США на рік, починаючи з 2017 р., а також із додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією Угодою ціни в розмірі до 100 дол. США від встановленої чинним контрактом між НАК „Нафтогаз” України і ВАТ „Газпром”, на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну. При ціні 333 дол. США і вище за тисячу кубометрів газу зниження складає 100 дол. США, при ціні нижче 333 долари США зниження складе 30 % від такої ціни.

Паралельно посилилися передчуття неминучості розпаду СНД. Принаймні Росія вже фактично поділила держави колишнього пострадянського простору на лояльні та нелояльні. До перших належать Білорусь, Вірменія, Узбекистан, Таджикистан, Казахстан, з певними застереженнями - післяреволюційний Киргизстан, які залишаються в системі Ташкентського договору про колективну безпеку 1992 р. (за винятком Узбекистану, що з початком відновлення діалогу із Заходом 28 червня 2012 р. надіслав ноту з повідомленням про призупинення свого членства в ОДКБ). В „опозиційному” таборі - Україна, Грузія, Молдова, певною мірою Азербайджан. З огляду на це, навіть рятівний для СНД проект створення зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень з окремих груп товарів був відкладений до 2012 р., а насправді - похований. До того ж усе очевиднішим стає той факт, що путінсько-медведєвська Росія відмовилася від політики відновлення нової „союзної” чи створення конфедеративної держави й узяла курс на відродження „великої Росії”.

Прихильники європейського вибору України були переконані, що на РФ у СНД орієнтуються лише ті, в кого немає іншого вибору. Тому вважалося, що Україна може засвоїти механізми ефективної реакції на виклики політики РФ, якщо незмінно розглядатиме відносини з РФ не як відособлену матерію, a крізь призму власної європейської інтеграції. Тому Україна дистанціювалася від проекту створення митного союзу ЄЕП, орієнтуючись лише на зону вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Прихильники ж багатовекторного курсу зовнішньої політики України продовжували закликати „відмовитись від закладання в основу європейської політики ідеї прискореного вступу України до ЄС як засобу геополітичного відриву від Росії”.

Значно більше конструктивності спостерігалося на європейському й американському напрямах української зовнішньої політики. „Наші партнери в ЄС і НАТО відзначають, - стверджував міністр закордонних справ України в 1998-2000 і 2005-2007 рр. Борис Тарасюк (1949), - якщо до Помаранчевої революції вони розбудовували відносини з Україною виключно на основі власних інтересів, то тепер визначальними є спільні європейські цінності. Таке докорінне переосмислення філософії наших відносин уже дає конкретні результати”. Так, у лютому 2005 р. ЄС затвердив для України статус „спеціального сусідства”, у вересні Україна скасувала візовий режим для громадян ЄС, у листопаді розпочалися переговори про реадмісію (повернення нелегальних мігрантів) та спрощення візового режиму для окремих категорій громадян України (політиків, дипломатів, студентів, легальних туристів) й Україна отримала право підтримувати зовнішньополітичні декларації, які робляться від імені ЄС. Нарешті, 1 грудня 2005 р. на IX саміті Україна - ЄС було прийнято політичне рішення про надання Україні статусу країни з ринковою економікою, до якого в лютому 2006 р. приєдналися США.

Тим часом провали впродовж травня-червня 2005 р. конституційних референдумів у Франції та Нідерландах підсилили позиції внутрішніх і зовнішніх європейських скептиків. Попри той факт, що Україна отримала право приєднуватися до зовнішньополітичних заяв ЄС, Брюссель спершу прохолодно поставився до намагань Києва залучити його до розв’язання газової суперечки з Росією. З’ясувалося, що європейська інтеграція набагато дорожча за євроремонт.

Та все ж із 2007 р. почалися переговори щодо укладення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що мала замінити діючу з 1998 р. вищезгадану Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС 1994 р. Текст нового документу був остаточно узгоджений у листопаді 2011 р., але в зв’язку з ускладненням взаємин між Євросоюзом і урядом президента України В.Януковича його підписання кілька разів відкладалося, причому офіційний Брюссель висунув українському керівництву низку попередніх політичних умов щодо припинення „вибіркового” правосуддя та переслідування лідерів опозиції.

Попри ці перешкоди вже 30 березня – 19 липня 2012 р. Угода про асоціацію була парафована главами делегацій України і Євросоюзу, а її підписання передбачалося 28-29 листопада 2013 р. на Вільнюському саміті „Східного партнерства”. Але з огляду на остаточний вибір В.Януковичем проросійської зовнішньополітичної та економічної орієнтації підписання Угоди не відбулося з ініціативи офіційного Києва. Знадобилася перемога „Євромайдану” і „Революції гідності”, щоб 21 березня 2014 р. представники ЄС і глава нового проєвропейського уряду України Арсеній Яценюк (1974) підписали в Брюсселі політичний блок Угоди про асоціацію, де йдеться про політичну взаємодію, питання безпеки й боротьби з тероризмом, а 27 червня того ж року новообраний президент України Петро Порошенко (1965) підписав економічну частину Угоди.



Щоправда, за такий стратегічний міжнародно-політичний і дипломатичний прорив Україні довелося зазнати неспровокованої військової агресії з боку Росії усупереч низці чинних міжнародних договорів, здійсненої нею анексії Криму та організованого Кремлем сепаратистського заколоту в Донецькій і Луганській областях.

Досить інтенсивно розвивалися відносини України зі США, лише протягом 2005 р. В.Ющенко двічі відвідав США. Було підписано спільну заяву „Порядок денний для нового сторіччя українсько-американського стратегічного партнерства”. Виступаючи в Конгресі, В.Ющенко зазначав, що „вступ України до Євросоюзу - це подолання кордонів в Європі, це нова потужність нової цивілізації”. Водночас Вашинґтон визнав внесок України в стабілізацію становища в Іраку, а Україна підтримала процес демократизації країн Близького Сходу. У першу річницю „Помаранчевої революції” – 18 листопада 2005 р. Конґрес США скасував поправку Джексона-Веніка152, а 6 березня 2006 р. Сполучені Штати нарешті підписали протокол про умови вступу України до СОТ. Але Україні тоді не доводилося розраховувати на демонстративну американську підтримку в питанні газової конфронтації з Росією. Нарешті треба розуміти, що ніхто за Україну її проблеми з Росією, або будь-якою іншою країною, вирішувати не буде. Сучасна система міжнародних відносин - це не клуб альтруїстів, які тільки й мріють, як захистити слабшого від сильного. Реальність є такою, що кожна країна понад усе дбає про власні інтереси, які найчастіше не збігаються з українським національним інтересом.

Тож, мабуть, головний урок сучасної української дипломатії полягає в тому, що вітчизняна зовнішня політика має бути егоїстичною. Оскільки домінував маятниковий підхід, коли за президентства В.Ющенка переважно російська орієнтація Л.Кучми передчасно, до виведення українсько-російських відносин на рівень конструктивного, прагматичного, рівноправного й взаємовигідного партнерства, була замінена на домінантний євроатлантичний веектор, не спостерігалася внутрішньополітична консолідація навколо зовнішньополітичних пріоритетів України.

Провідною темою для конфронтації в суспільстві стала проблема вступу України в НАТО. На думку експертів із питань оборони, „декларуючи курс вступу до НАТО, Україна не створила заділу у вигляді спільних проектів із країнами НАТО”. Адже слід було розуміти, що в НАТО вступають не лише збройні сили, а вся країна. На думку британського аналітика Дж.Шерра, альтернативний євроатлантичному євразійський інтеграційний вибір „менш демократичний, менш інтервенціоністський, ніж НАТО, зате набагато більше схильний до внутрішніх конфліктів; модель, за якої питання бізнесу й політики вирішуються не суспільством, а на рівні вузького кола осіб. Нарешті, євразійському співтовариству байдуже, закінчаться успішно українські реформи, чи ні”.

Прихильники ідеї вступу України до НАТО вважали, що внаслідок євроатлантичної інтеграції Україна отримає якісно нові гарантії військової безпеки, збереження суверенітету та територіальної цілісності. Українські атлантисти сподівалися, що національним інтересам України відповідає співробітництво з НАТО в боротьбі проти міжнародного тероризму, нерозповсюдження зброї масового враження, нелегального обігу наркотиків та торгівлі людьми. Зрештою, сам процес підготовки України до вступу в НАТО міг стати стимулом для демократичної трансформації суспільства, удосконалення всіх державних механізмів шляхом приведення стандартів життя у відповідність із нормами буття країн розвинутою ринковою економікою. Адже й доступ до сучасної інформації є питанням національної безпеки.

Натомість опоненти атлантизму підкреслювали, що „НАТО потрібна українська територія, аби з цього плацдарму „демократизувати” Російську Федерацію до президентських виборів 2008 р.”. Крім того, критикуючи євроатлантичні наміри, опоненти звертали увагу на можливість направлення українських військових захищати західні цінності, воюючи в Афганістані, чи Ірані. Адже перемога в цих локальних війнах є шансом для НАТО довести свою ефективність у XXI ст.

На бухарестському саміті НАТО 3 квітня 2008 р., де розглядалося офіційне подання від України (за підписами В.Ющенка, Ю.Тимошенко й А.Яценюка) про приєднання до Програми дій щодо членства, попри суттєву підтримку з боку США, вітчизняні атлантисти зазнали невдачі. За наполяганням лідерів Франції й ФРН було ухвалено рішення перенести розгляд заявок України й Грузії на грудневу зустріч глав зовнішньополітичних відомств країн-членів НАТО (й „покласти у довгу шухляду”). Таким чином, В.Путін, який наступного дня прибув до столиці Румунії, отримав одну з найгучніших міжнародних перемог. А на закритому засіданні Росія – НАТО президент Росії в розмові з американським колегою висловив сумнів щодо легітимності держави під назвою „Україна”.

Водночас вітчизняні європейські скептики вважають, що з неефективною економікою, нестабільною політичною системою та непрогнозованим істеблішментом Україна становить загрозу замкнення дуги нестабільності, яка від Балкан іде до Центральної Азії. Але за умов нівелювання зазначених ризиків Україна могла виконувати в сучасних регіональних міжнародних відносинах стабілізуючу функцію.

Позитивна тенденція в цьому контексті пов’язана з рішенням, яке було прийняте на 60-й сесії Ґенасамблеї ООН у вересні 2005 р. в Нью-Йорку, коли Україна ввійшла до групи 13 країн, що готували пропозиції до проекту реформ ООН. А на початку травня 2006 р. Україна була обрана до Ради ООН із прав людини.

Разом із тим, слід мати на увазі, що успішність задекларованого двома „Майданами” євроінтеграційного зовнішньополітичного курсу України залежить від можливості максимального використання міжнародних чинників для підвищення рівня життя в Україні до сучасних європейських стандартів та консенсусу української політичної нації щодо ієрархії стратегічних і тактичних завдань зовнішньої політики держави.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   67   68   69   70   71   72   73   74   ...   108


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка