Джерела та історіографія



Сторінка1/2
Дата конвертації01.03.2018
Розмір0.52 Mb.
  1   2

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ


Дослідження питань історичного розвитку Києва XIII — XVI ст. можливе лише при комплексному використанні як археологічних, так і різних категорій писемних джерел, даних епіграфіки, нумізматики та сфрагістики, графічних матеріалів, новітніх праць з джерелознавства та історії розвитку феодального суспільства у Східній Європі даного періоду.

Писемні джерела. Слід відразу ж відзначити надзвичайну мізерність писемних джерел (особливо для XIII — XIV ст.), що дійшли до нашого часу. Звідси й особлива цінність кожного, нехай і незначного, повідомлення про Київ.

Одним з найцінніших писемних джерел є літописні. У різних списках та зводах містяться повідомлення про політичне життя Києва XIII ст.: освітлюються події, пов’язані з битвою на р. Калці, вміщено повість про взяття Києва військами хана Батия, розповідається про приїзди князів та митрополитів, поставлення єпископів у різні руські князівства.

Найбільший інтерес становлять Іпатіївський, Никонівський та Густинський літописи 1. Важливі згадки про Київ містяться також у Лаврентіївському, Воскресенському 2 та деяких Новгородських та Псковських літописах 3. Останні подають, наприклад, іншу ніж Іпатіївський, дату взяття міста монголами. Для XIV ст. певні дані подають представники тверського літописання (Тверський літопис, Рогозький літописець), які містять відомості про політичну історію Києва та його зв’язки з Твер’ю 4.

Для кінця XIV — початку XVI ст. найбільше значення має літописання Великого князівства Литовського і Руського. В історіографії вони набули різних назв, кожна з яких не завжди і не до кінця відбиває їхню сутність: західноруські, білорусько-литовські, старобілоруські. Вважається, що вони написані на «західно/9/руській», або старобілоруській мові. Проте відзначимо, що більшість типових рис північних діалектів української мови (до якої належить і Київ) спільні з білоруською 5. А для XIV — XV ст. вона була ще помітнішою. У цих літописах висвітлюється історія Литовсько-Руської держави і, природньо, події, пов’язані з Києвом та його державними діячами. На сьогодні відомо 15 літописів та хронік, написаних переважно старобілоруською мовою. Найстарші серед них — Супрасльський та Никифорівський літописи. До них близькі літописи Виленський, Слуцький (Уварівський), Ольшевського, Красинського та деякі ін. 6 Головне ядро їх складає «Літописець великих князів литовских».

Цей протограф, на думку Т. П. Сушицького, слід датувати 30-ми роками XV ст. 7 Цей висновок підтримав і Ю. О. Лимонов, аналізуючи руські повідомлення та джерела «Історії Польщі» Яна Длугоша. Дослідник аргументовано довів, що одним з цих джерел був протограф західноруського літопису, який завершувався 30-ми роками 8. Я. Длугош скінчив користуватися ним на статті 1430 р.

В. О. Чемерицький називає вказані зводи Білорусько-литовським літописом 1446 р. (або Білоруський І літопис) і вважає його першою спробою «створити історію Литви і Литовської Русі (Білорусі та України) в її зв’язку з історією Московської Русі і в її спадковості з історією Русі Київської» . Історія Литовсько-Руської держави подається як нерозривна, органічна частина історії східних слов’ян.

Поява цих літописів свідчить про те, що у 30 — 40-х роках XV ст. у Литовсько-Руській державі існували впливові політичні сили, які розглядали її як один з головних центрів об’єднання всієї давньоруської спадщини й висували загальноруську програму. Ці літописи були загальнодержавними й загальноруськими за своїм характером й були ідеологічним проявом подібних тенденцій, обгрунтуванням такої політичної програми.

Одним з головних джерел даної доби виступає Хроніка Биховця. Про час та місце її написання в історіографії нема єдиної точки зору. М. М. Улащик вважав, що Хроніка виникла на початку XVI ст. у православному оточенні князів Слуцьких (прямих нащадків київських Олельковичів). Дослідник грунтується на лексичних особливостях Хроніки, чудовому знанні її автора місцевості навколо Слуцька, особливої прихильності до князя Семена Михайловича Слуцького, висування Новогрудка як політичного центру Великого князівства. Виникла Хроніка Биховця, на думка М. М. Улащика, в районі Новогрудка-Слуцька .

На думку М. А. Ючаса, Хроніка Биховця була створена в 30-х роках XVI ст. при віленському (до 1536 р. луцькому) єпископі Павлі Гольшанському . Автор зводу — прихильник литовської аристократії, захисник її привілеїв. Найбільш яскраво тут відбиті інтереси князів Гольшанських, Олельковичів та Гаштовтів. Адже за твердженням Хроніки, князі Гольшанські нібито стали родоначальниками ли/10/товської київської династії — Гедимін, зайнявши Київ, саджає на Київському столі сина Міндовга Гольшанського — Ольгимонта. Повідомлення дуже сумнівне, з явним бажанням підвищити роль Гольшанських.

Б. М. Флоря (як і І. Охманьський) вважає, що при дворі князів Слуцьких (Олельковичів) була продовжена лише заключна частина Хроніки у записах кінця XV — початку XVI ст. Вставки ж до «Літописця великих князів литовських» до середини XV ст. зроблені сучасником вільненського воєводи Яна Гаштовта. В цілому, Б. М. Флоря відносить створення Хроніки Биховця до 50 — 60 рр. XVI ст.12

Джерелознавчі дослідження Хроніки сучасними істориками зробило можливим з великим ступенем достовірності використовувати більшість її повідомлень про Київ та події у Середній Наддніпрянщині, критично сприймати інші.

З українських хронік та літописів XVII ст. слід згадати Густинський літопис, створений у 1623 — 1627 рр., та «Хроніки з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, що була доведена до 1673 р. З останньої Хроніки безпосереднє відношення до теми має її друга частина — «Кройніка о початку і назвиску Литви». Її автор — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря — використовував як джерела Хроніки М. Стрийковського та О. Гваньїні, місцеві перекази. Як свідчить лист київського митрополита Четвертинського до московського патріарха Йоакима від 29 березня 1689 р., сам Феодосій Софонович був «Родом з самого ... града Києва 13.

До цієї ж групи писемних джерел можна включити й відомий київський «Синопсис» 14. Усі вони перш за свсе висвітлювали політичну ситуацію й активно використовували історичні хроніки польських авторів М. та Й. Бельських, О. Гваньїні, М. Кромера й найбільш М. Стрийковського. Проте, в деяких повідомленнях Синопсису зустрічаються різні протиріччя, перебільшення, пов’язані з політичними подіями та поширеними думками про історичну долю Києва, що панували на час його створення.

Політичні зв’язки Києва з Молдовою, насамперед за часів Стефана Великого, висвітлюють різні молдавські літописи XV — XVI ст.15

Деякі подробиці топографічного характеру (реконструкція церкви Успіння Богородиці Пирогощей, планування та пониження гори Уздихальниці тощо) вміщені у «Літописці Волині та України» (або Київський літопис 1241 — 1621 рр) 16.

Різні повідомлення про Київ знаходяться у «Хроніці Литовській та Жмойтській», яка була створена в середині XVIII ст. Це джерело за своїм обсягом перевищує всі інші відомі західноруські літописи, що освітлюють історію Литовсько-Руської держави. В ній викладаються події від легендарних часів приходу Палемона до Литви з Риму до 1588 р. Укладач Хроніки поклав у основу своєї праці рукописний варіант Хроніки Мацея Стрийковського, використовував хроніки М. Бельського та О. Гваньїні, Синопсис, різні актові матеріали, народні легенди, а також якісь неві/12/домі на сьогодні джерела 17. Як справедливо вказував M. M. Улащик, не викликає сумнівів її близькість до Хроніки, написаної «Леонтьем Боболинским, закоником монастыря Выдубицкого Киевского, року от Рождества (Христова 1699 М(еся)ца апреля дня 23" 18. Хронологія даного зводу достатньо заплутана й вимагає ретельної критичної перевірки.

Важливим джерелом політично-церковного та географічного плану є «Список русских городов, дальних и ближних» 19. Крім того, він подає важливі деталі, необхідні для реконструкції первинного вигляду Десятинної церкви та Софійського собору. Найбільш точний його список, на думку M. M. Тихомирова, вміщено у Новгородському І літописі. Дослідник вважав, що ця пам’ятка суспільно-політичної думки була створена в купецькому середовищі Новгорода 20. Л. В. Черепнін притримувався думки, що «Список» виник у північно-східних центрах руських земель 21. О. В. Подосінов вважав, що його створено у Смоленську, оскільки це місто є немов би географічним центром «Списка» 22.

Проте, Б. О. Рибаков досить переконливо довів південне походження пам’ятки. На його думку, «автора слід шукати на Київщині та Волині, для яких і Москва і Новгород завжди були Залеською землею». Дослідник вважає, що вона була створена митрополитом Кіпріаном або в його найближчому оточенні, найвірогідніше у Києві 23. Цю думку поділяють й інші історики (О. М. Насонов, І. Б. Греков, Є П. Наумов тощо). Є П. Наумов показав, що «Список» перелічує міста, які входили до всієї діоцезії митрополита Кіпріана 24 (точніше територію, на яку він претендував) . Списки міст певних регіонів могли складатися не одночасно. «Список» київських міст ("А се грады Киевские..."), який відтворює територію київського князівства у 1392 — 1394 рр., за Б. О. Рибаковим, складено не раніше 1394 р., коли київський князь Володимир Ольгердович був позбавлений своїх володінь.

На нашу думку, «Список» міг бути створений у 1396 — 1397 рр., коли Кіпріан перебував у Києві, де вів політичні переговори з Ягайлом та Вітовтом. Саме в цей час було написано й відомий Київський псалтир 1397 р.

Цінним джерелом є також і синодики, або пом’яники, де вписувалися для поминання у церкві імена тих чи інших осіб, їхніх родин. Так, до Любецького синодику записані, невідомі за іншими джерелами, київські князі кінця XIII ст. 25 Різні повідомлення подають такі пам’ятки, як Синодики Києво-Печерського монастиря (один кінця XV — початку XVI ст., наступний — з другої чверті XVI ст.), Синодики Миколо-Пустинного, Золотоверхого, Межигірського монастирів, Софійський та Борисоглібський 26.

Безперечно важливе джерелознавче значення має актовий матеріал. Проте грамоти XIII — XIV ст. (за малим винятком) стосовно Києва не сбереглися. З XV ст. їх більшає, але багато з них відомі лише за пізнішими копіями й вимагають обе/13/режного підходу. Грамоти показують політичну ситуацію на конкретний момент, зростання феодального та церковного землеволодіння, межі Києва, повинності київських міщан, розвиток магдебурзького права тощо. Вони являють собою найбільш надійні джерела з історичної топографії Києва цієї доби 27.

Частково ці документи були зібрані та опубліковані в «Сборнике материалов для исторической топографии древнего Киева» у 1874 р. 28. А більша частина фактичного матеріалу розкидана по різних виданнях історичних документів переважно XIX ст.

Багато для вірного розуміння значення Києва у післямонгольський час дало вивчення юридичних кодексів цього часу. Дослідження Я. М. Щапова давньоруських кормчих зробили з надзвичайно складних пам’яток церковного права цінне й доступне історичне джерело. Вони яскраво виявили політичні та церковно-культурні зв’язки Києва з Болгарією, Рязанню, Волинню, іншими регіонами Русі другої половини XIII ст.29

Я. М. Щапов довів, що добре відомий і часто згадуваний в історичній літературі «собор руських єпископів 1274 р. у Володимирі на Клязьмі» (де були прийняті Правила Кирила та поставлений на володимирського єпископа києво-печерський архімандрит Серапіон), насправді відбувся саме у Києві у 1273 р. Раніше лише М. Г. Бережков виказував гіпотезу про те, що цей собор проходив не у Володимирі, а в Києві 30.

Під час дослідження Новгородської Синодальної кормчої В. Л. Янін дійшов висновку, що митрополит Кирил помер 1282 р., а не 1280 р., як звичайно стверджувалося в історіографії. Помилка вийшла через зрушення хронологічної системи Никонівського літопису (у даний конкретний період) на два роки. Дослідник також обгрунтував припущення про ще один загальноруський з’їзд єпископів у Києві — у /14/ 1284 p. На ньому затверджувалася нова обробка Київської кормчої, яка стала протографом для Новгородської Синодальної кормчої 31.

Для розуміння церковно-політичної ситуації у Східній Європі, місця та значення в ній Києва важливими є церковні літературні та політичні твори, різні грамоти, «слова», послання тощо. Так, яскраво відображають реальне життя на Русі у перші десятиліття після Батиєвої навали п’ять «Слів» Серапіона, що дійшли до нас, а також твори Кіпріана, Григорія Цамблака, три редакції XV ст. Печерського патерика 32.

Дослідження у галузі фольклору дозволяють залучати з великим ступенем надійності й це цікаве джерело, яке вимагає власної специфіки, спеціального методологічного підходу. Епос є закріпленням історичних подій у пам’яті народу, часто у зміненій формі. Своєю центральною ідеєю він передавав сутність подій у народній інтерпретації. У фольклорі завжди присутні певні історичні реалії.

Київ постійно виступав у фольклорі як історичний центр Руської держави. Таким він зафіксований у народній пам’яті, уявленнях. У билинах, що збереглися на Півночі Русі, Київ виступає саме як символ, а не пряма географічна реалія. Богатирі рятують від полчищ Мамая не Москву, а Київ. Така фіксація Києва як важливого центру Русі в суспільній свідомості народу обумовлювала й специфіку його ролі та значення у політичному житті свого часу. Викликала конкретні політичні дії з боку, наприклад, Золотої Орди, по відношенню до древньої столиці.

Уявляється важливим і потенційно перспективним висновок про древні історичні корені українського обрядового фольклору, поява якого до недавнього часу датувалася досить пізнім часом. В. М. Гацак показав, що українська колядка — це одночасно «и величание и в известной мере песня историческая» 33. С. М. Азбелев також вважає, що «одно из отличий их от почти всех русских песен аналогичного бытового назначнеия — в присутствии значительных элементов эпики и историзма, проявляющегося порой в реалиях, возводимых к временам довольно давним» 34. Дослідження цих авторів підтверджують гіпотезу, висунуту ще І.І. Срезнєвським, О. О. Потебнею й особливо Ф. М. Колессою про те, що українські колядки й руські билини були однаково продуктом ще ранньоруського дружинного епосу (походи Олега та Святослава, діяльність Володимира тощо) 35.

Значну роль у висвітленні історії Києва й особливо у рішенні багатьох питань історичної топографії міста відіграють свідчення іноземних мандрівників, дипломатів, які або самі безпосередньо відвідували Київ, або записували повідомлення від осіб, що побували у місті (Плано де Карпіні, М. Меховський, М. Груневег, М. Литвин, А. Контаріні, Е. Лясота, С. Гербертштейн, Г. Боплан, П. Алепський тощо).

Іоан Плано де Карпіні, який згідно рішення Ліонського собору був посланий папою Іннокентієм до монгольської столиці Каракоруму, відвідав Києв двічі — у /15/ 1246 р. та на зворотньому шляху у 1247 р.36 Він свідчить, що незважаючи на величезні руйнування, життя у місті відродилося практично зразу після відходу монгольських військ. У Києві він зустрів численних купців з найбільших торгових центрів Європи та Близького Сходу (Константинополя, Акри, Венеції, Генуї, Пізи, Вроцлава тощо).

За свідченням самого Плано Карпіні, його «Історія монголів» була написана у два етапи. Перша частина була переважно готова ще до повернення до Західної Європи. Ця так звана коротка редакція вже по дорозі швидко розповсюджувалася у багатьох списках. Адже повідомлення про грізних завойовників з перших рук викликали у всіх пекучий інтерес. Дещо пізніше ця робота була «завершена й цілком виправлена», вона стала, за висловом автора, «значно докладніше й краще виправлена» 37.

Ці дві редакції відбивають дві групи списків твору 38. Доповнення до першої редакції, напевне, були зроблені під впливом конкретної політичної потреби, за завданням папи Інокентія IV. Саме у цих доповненнях з’явились найстрашніші картини спустошень південноруських земель: «Коли ми їхали через їхню землю, ми знаходили незліченні голови й кістки мертвих людей, що лежали на полі; ібо це місто було вельми великим та дуже багатолюдним, а тепер воно зведено майже на ніщо: ледь існують там двісті будинків, а людей тих тримають вони у самому тяжкому рабстві.» 39 Тенденційність цих доповнень, вірогідно, викликана бажанням римської курії перебільшити розорення столиці Русі, центра православ’я у Східній Європі для обгрунтування та полегшення наступу католицизму на Схід.

Про політичне та економічне становище Києві повідомляє посол Венеціанської республіки А. Контаріні, який провів у місті десять днів у 1474 р. й зустрічався у замку з київським воєводою Мартином Гаштольдом 40.

Надзвичайно цікаві дані для з’ясування економічного стану міста подає твір Михалона Литвина «Про нрави татар, литовців й москвитян» 41. В історіографії довгий час панувала думка, що за псевдонімом Литвин ховався військовий і політичний діяч Великого князівства Литовського Михайло Тишкевич (П. Г. Клепатський, М. К. Любавський, Ю. М. Юргініс та ін.). Проте польський історик Е. Охманьський, на наш погляд, досить переконливо довів, що автором трактату був інший відомий литовський дипломат, секретар великокнязівської канцелярії Венцлав Миколаєвич 42. У будь-якому випадку ясно, що автор був людиною досвідченою, обізнаною та широко інформованою, що побувала в багатьох країнах. Тому його свідоцтва про численні товари з різних далеких країн (Індія, Персія, Сірія), багатства місцевих продуктів і товарів у Києві, різні промисли викликають довіру.

Опис міста й деяких його пам’яток містяться у роботі польського історика /16/ Мацея Меховського (1517 р.), де цікаві свідоцтва про золочені бані київських собор 43.

Австрійський дипломат Сигізмунд Гербертштейн називав Київ найбільшим містом Наддніпрянщини, відзначав, що «Київ стародавня столиця Русі». Сам він у Києві не був, але у передмові до своїх записів вказував: «Більшу частину відомостей я зібрав від людей з тих місцевостей або що бували, або що заслуговують довіри» 44.

Свідоцтва іноземців" показують, що центр міського життя перемістився на Поділ. Дипломат та юрист, особистий секретар польських королів Стефана Баторія та Сигізмунда III Вази Р. Гейденштейн писав, що «місто Київ знаходиться не у старих стінах, а нижче, біля Дніпра. Над містом панує старий замок». Дає опис стану Верхнього міста, Золотих воріт, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого монастиря 45.

Слід підкреслити, що у творах іноземців саме Україна та Білорусь виступає під назвою Русі, а північно-східні території звалися Московією. Так, той же Рейнгольд Гейденштейн писав: «київські князі панували над всією Руссю як тією, що зараз називається Московією, так і тією, котра і досі зветься Руссю» 46. А С. Гербертштейн невипадково назвав свою роботу «Записки про Московію».

Відносно новим джерелом з історично топографії міста є записки купця Мартина Груневега, який відвідав Київ 1584 р. Особливу увагу привертають схематичні плани різних частин міста, якими ілюстрований текст (Рис. 5, 55, 59). Надзвичайно цінними є його повідомлення про характер забудови міста, опис окремих пам’яток архітектури (Золотої брами, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого та Печерського монастирів) 47.

Не менш цікавими є повідомлення з щоденника моравського шляхтича Еріха Лясоти, який знаходився на дипломатичній службі у австрійського імператора Рудольфа II. Е. Лясоту було послано на Запорізьку Січ з метою найняти козаків для служби /17/ у імператорській армії. Він відвідав Київ 7 — 9 травня 1594 р. й залишив у своєму щоденнику ретельний опис міста. Там він вказує на переміщення центру життя на Поділ, характеризує вільну посадибну забудову цього району, згадує про стан католицької кафедри та вірменської церкви, описує інші пам’ятки 48.

Надзвичайно докладні описи Києва залишили французький інженер Гійом Левассер де Боплан 49, який у 1631 — 1648 рр. служив на Україні, та архідиякон Павло Алепський, що супроводжував свого батька, антіохійського патріарха Макарія, і перебував у Києві у 1653 — 1654 рр.50 Вони досить широко відомі у науковій літературі й не потребують спеціального розгляду.

Більшість згаданих описів Києва зроблені у XVI — середині XVII ст., проте вони містять багато цінних свідоцтв і для ранніших часів, дають можливість ретроспективно прослідкувати долю тих чи інших пам’яток, укріплень, історичних районів.

Під час дослідження питань історичної топографії міста великого значення набувають графічні малюнки, топографічні плани Києва XVII — XIX ст. Різні аспекти стосовно вивчення цих планів освітлювались у працях П. Г. Лебединцева, С. Т. Голубєва, М. І. Петрова, В. Г. Ляскоронського, О. О. Зельницького, І. С. Красовського, Л. А. Пономаренко 51 та ін. Відзначимо лише найважливіші з цих планів.

Найдавнішим, що дійшов нашого часу, є план 1638 р., вміщений у відомій «Тератургимі» О. Кальнофойського (рис. 6). Найбільш вдалу його спеціальну публікацію здійснив 1896 р. Б. І. Ханенко 52. С. Т. Голубєв 53 аргументовано довів помилковість гіпотези М. І. Петрова, який вважав, що частину плану через необізнаність майстра було вигравійовано у дзеркальному відображенні. Цим доведено надійність плану як джерела, особливо в питаннях локалізації конкретних пам’яток.

Найбільший інтерес, безумовно, викликає план Києва 1695 р. підполковника Ушакова. Незважаючи на те, що він не є масштабним та інструментальним, на плані чітко видно багато деталей топографії міста, його історичних районів. Перспективний метод зображення наочно подають укріплення, характер забудови, окремі вулиці та провулки, будівлі, пам’ятки кам’яної архітектури, млини, мости тощо.

Важливим внеском у дослідження плану Ушакова як джерела з історії Києва стали роботи початку 80-х років XX ст. Г. В. Болотова вперше прочитала та ввела до наукового обігу коментарі до цього плану 54. Г. В. Алфьорова та В. О. Харламов здійснили повну публікацію плану у масштабі 1:1 з реконструкцією згаслих текстів. Разом з одномасштабною реконструкцією плану та вміщеними там же розписними списками Києва останньої чверті XVII ст. вони дали змогу вільно користува/18/тись найціннішим історичним джерелом широким колам дослідників — археологам, архітекторам, історикам, лінгвістам 55. Попереднє видання 1893 р. з копією московського художника Д. М. Струкова Київською комісією для розбору давніх актів було не повним — тільки центральні частини, без коментаря, у відтворених назвах чимало помилок. Дослідження плану Ушакова дало змогу авторам зробити спробу реконструкцій планування Києва більш ранньої доби. На жаль, у тексті публікації та у реконструкції плану зустрічаються прикрі фактичні помилки. Так, відстань від Киселевої гори до Кожум’яцької башти 110 сажнів, а не 18, а від нижнього млина до гори, де стоїть Кирилівський монастир — 131 сажень, а не 331. На плані-реконструкції церква Воскресіння на Подолі переплутана із Спаською (Преображенською).

Крім низки різних планів XVIII ст. (1706, 1745, 1750 — 1752 рр. тощо) найбільший інтерес викликає план Києва 1803 р. архітектора А. Міленського. Інструментальне точний, він дає багато як для вивчення історичної забудови міста до наших днів, так і для ретроспективного аналізу планування більш давнього часу. План складався з трьох частин. Особливу цінність має подільська частина, яка зберігала давнє традиційне планування району, до його повного перепланування після пожежі 1811 р. за планом В. Гесте.

Картографічні дані в комплексі з писемними та археологічними джерелами /19/дають можливість з достатнім ступенем надійності реконструювати традиційне планування й забудову, а також історичну топографію давньоруського та пізньосередньовічного Києва. Перспективним, зокрема, є послідовне накладання чи суміщення стародавніх планів з сучасною топоосновою 56 разом з даними археології 57.

Важливим джерелом є також малюнки голандського художника Абрагама Ван Вестерфельда, який був у Києві разом з військом Януша Радзівіла у 1651 р. (рис. 7). Вони збереглися лише у копіях XVIII ст. Проте дослідження В. І. Моргілевським Софійського собору, зроблені архітектором на основі вивчення цих малюнків дає можливість розібратись у історичній топографії міста, його забудові, конструктивних особливостях пам’яток дерев’яної та кам’яної архітектури (Софійський собор, Золота брама, Федорівський собор, ратуша, укріплення замку тощо) 58 (Рис. 7, 23, 45).

Історія археологічних досліджень Києва нараховує вже близько 175 років. За цей період накопичено й продовжує нагромаджуватись величезний археологічний матеріал, який багато в чому змінив домінуючі погляди на історичний розвиток міста давньоруського часу. Проте Київ пізнішого часу вивчений значно слабше. Систематичні археологічні дослідження культурних шарів післямонгольського періоду почалися лише у 70-х рр. XX ст. Пов’язано це як з об’єктивними, так і з суб’єктивними факторами. З дореволюційних часів головну увагу як дослідників, так і широкої громадськості привертали центральні райони стародавнього міста, де була розташована більшість палаців та соборів, існувала велика вірогідність наштовхнутись на скарб. Посади міста не вивчались, а, як вже згадувалося, центр життя перемістився на головний посад Києва — Поділ.

Культурні шари міста XIV — XVI ст. були відчутно пошкоджені інтенсивним будівництвом XIX — XX ст. А головне — панувала думка про повну руйнацію міста у 1240 р. та й всієї Центральної України. Спеціально археологічно цей період історії України не досліджувався. Матеріальну культуру цієї доби не знали зовсім. Лише поступово картина почала змінюватися, проте в більшості питань археології даного періоду доводиться починати з нуля й швидко надолуджувати прогаяне неможливо.

Проте археологічні матеріали пізньосередньовічного часу зустрічалися й при дослідженнях тих чи інших пам’яток минулих літ в тому числі і в Києві. Так, 1940 р. дослідженням С. С. Магури Замкової гори було виявлено культурні шари XIV — XV ст., залишки оборонних споруд замку, виділена невідома до того часу кераміка. Там же у 1948 р. В. А. Богусевичем відкрито залишки будівлі з численною керамікою цього ж часу та монетами XIV — XV ст.59 Така ж кераміка (правда, не виділена автором розкопок) зустрічалася при дослідженнях В. А. Богусевича 1950 р. на Подолі на вул. Волоській біля школи № 124. /20/

Планомірне та систематичне археологічне вивчення Києва після монгольської доби почалося лише з часу утворення Київської постійно діючої експедиції (пізніше Відділ археології Києва) Інституту археології НАН України (начальник експедиції П. П. Толочко) у 1970 р. З того часу культурні шари другої половини

XIII — XVII ст. були виявлені практично в усіх історичних районах Києва.

На території «міста Ярослава» матеріали XIII — XVI ст. були виявлені розкопками Я. Є Боровського, М. Ю. Брайчевського, П. П. Толочка та інших у районі вулиць Велика Житомирська, Стрітенська, на Дитинці та території Софійського заповідника.

Дослідження дитинця на Старокіївській горі показали, що на цій, безумовно, найбільш потерпілій під час штурму монгольських військ у 1240 р. території життя продовжувалося і в наступні часи. Розкопками П. П. Толочка та С. Р. Кілієвич у 1967 — 1968 рр. відкрито на схилах некрополь цього періоду. 1969 р. П. П. Толочко на території Центрального телеграфу виявив залишки фундаментів якоїсь споруди

XIV — XV ст. Відомі розкопки М. К. Каргера та дослідження С. Р. Кілієвич у 1973 р. на вул. Десятинній розкрили страшну картину загибелі киян у грудні 1240 р. Роботами 70 — 80 рр. Я. Є Боровського, С. Р. Кілієвич, В. О. Харламова виявлено численний керамічний, нумізматичний та сфрагістичний матеріал 60. /21/

Широкі дослідження на Подолі 70 — 90 років К. М. Гупала, В. М. Зоценка, Г. Ю. Івакіна, Г. А. Козубовського, П. П. Толочка, М. А. Сагайдака та ін. дали досить різноманітний матеріал даної доби. Крім звичайної кераміки — пічні кахлі відкритого типу, девізна полив’яна кераміка, металеві вироби, празькі гроші, литовські денарії, власне київське карбування, невідома пам’ятка кам’яної архітектури, прикраси — все це дало змогу зробити висновки про активне життя Подолу і після монгольської навали 61. Цікаві матеріали були виявлені також і на київських околицях — на Клові, Печерську, Видубичах (дослідження І. І. Мовчана, В. О. Харламова). Тут знайдено залишки жител, ремісничого виробництва, нумізматичний матеріал 62.

Слід відзначити, що археологічні шари даного періоду в переважній більшості значно пошкоджені, знахідки порівняно з величезною кількістю матеріалу давньоруської доби досить рідкісні. Проте їх кількість невпинно зростає. Вони дають можливість вже зараз здобути важливу історико-топографічну та історичну інформацію.

Важливе значення з точки зору джерелознавчого аналізу керамічного матеріалу мали роботи М. П. Кучери, де він довів, що деякі групи кераміки датовані X ст., належать до післямонгольского часу 63. /22/

Зовсім новим джерелом стали графіті, виявлені С. О. Висоцьким на стінах монументальних споруд стародавнього Києва, перш за все Софійського собору. Дослідником введено до наукового обігу 99 написів XIII — XVII ст. Особливе значення мають датовані написи 64.

Безсумнівно, викликають інтерес як джерело про життя вірменської колонії у Києві, а також про культурно-економічні зв’язки міста вірменські графіті Софійського собору 65.

Суттєве значення для вивчення історії Києва мають і нові розробки в галузі нумізматики. Виділення монет Володимира Ольгердовича, визначення Києва як місця їх карбування є надзвичайно важливим для вірного розуміння політичного та економічного розвитку міста другої половини XIV ст.66 Дослідження М. Ф. Котляром даної групи монет зроблено на широкому загальноісторичному тлі й пов’язано з аналізом історичної ситуації. Вони дають в руки історика важливі висновки. В останні роки за монетами, що були в обігу на Середній Наддніпрянщині, Г. А. Козубовським зроблено докладний історико-топографічний аналіз знахідок нумізматичних пам’яток цієї доби в Києві 67.

Короткий огляд джерел показує досить швидке накопичення археологічних джерел по Києву XIII — XVII ст., а також кількісне і якісне зростання джерелознавчих досліджень з історії цього періоду. Причому, поповнення археологічних, нумізматичних та епіграфічних джерел не знайшло ще відповідного відображення в історіографії Києва XIII — XVI ст. А це поповнення джерелознавчої бази у останні десятиріччя, комплексне вивчення різних видів джерел дає можливість більш різнобічно, а звідси й об’єктивніше розглянути історичний розвиток Києва другої половини XIII — першої половини XVI ст. /24/




Каталог: ld
ld -> Зміст 2 Коран та його переклади в контексті історії 5
ld -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
ld -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
ld -> Українська література
ld -> Програма фізична культура для спеціальних медичних груп у
ld -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
ld -> Сінькевич Ольга Борисівна кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри теорії та історії культури філософського факультету робоча програма
ld -> Формування екологічної компетентності учнів основної школи у процесі навчання фізики
ld -> П.І. Біда Інтерактивний комплекс
ld -> Робоча програма навчальної дисципліни


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка