Невідправлений лист Утра Єзус до Утрао-Ігнатії



Сторінка13/20
Дата конвертації10.09.2018
Розмір2.29 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
Невідправлений лист Утра Єзус до Утрао-Ігнатії.

«Привіт, вибрана пані. Одразу працюємо. Ну, я ж – «трудоголік», Ви ж мене знаєте. То ж, почнемо. «Головна таємниця карт Тарот полягає в символізмі їхньої нульової карти. «Якщо Дурня покласти на перше місце в колоді, а інші карти викласти в ряд зліва направо, то можна виявити, що Дурень іде до інших персонажів, якби проходячи через карти. Подібно до духовно незрячого через пов'язку на очах неофіта. Дурень готовий відправитися в найскладнішу пригоду, що веде через браму Божественної Мудрості». Якщо нульова карта розглядається як лишня в колоді, то це руйнує відповідність 22-х карт і 22-х літер єврейського алфавіту (одна літера залишається без карти) (Менлі П. Холл, 1992).

Отже, тільки Дурень може, перш за все, розбити ту стійку тенденцію, що все в богослов'ї дослідники вперто пхнуть і порівнюють з єврейськими системами (іудаїзмом, кабалістикою, масонством). Цікаво. Тоді я не помилилася, визначивши ще за Стінкою, що ті, хто все ж таки, як виявилося, «мене шукали», мають відношення до іудаїзму. А втім, мені начхати на всіх! Я сказала про це одразу. Нехай роблять, що хочуть. А мені – своє діло робити. Була я Боговою дурочкою, такою й залишилася.

Пригоди були у всіх «космонавтів», за Стінку ж поперлася тільки я. Вивести все в літературу й науку наважилася не тільки я, але всі пішли відомими вже, незважаючи на їх новизну для сучасних людей, шляхами. Я ж пішла по стежці, на якій, як скоро виявилося, крім мене, не було нікого. Я ж нікого не побачила за Стінкою! НІКОГО. Бог тільки один був, і то – суцільні якісь різноманітні голограми. Хтось дивився на нас на тому нашому Герметичному Весіллі, так, але погляди я тільки ВІДЧУВАЛА й розмови ЧУЛА. Бачити ж не бачила нікого.

От, що це таке, скажіть мені? Я вже, здається, знаю, нехай і тричі буду «Боговою дурочкою». Всі ДИВЛЯТЬСЯ, як наче дивляться телевізор, я ж уперлася ВСЕРЕДИНУ того «телевізора». Відчуваєте різницю? Суттєва, чи не так? Яким чином мені таке вдалося, не питайте – не знаю. Я завжди могла повернути назад, я мала вибір, не можу не визнати, але, рушивши, я вже повернути не змогла.

Прикро. Чомусь, до болю прикро… Мій герметичний шлях на сьогодні практично завершений, а я майже нічого не реалізувала з того, що зробила. І вже немає ні сил, ні натхнення. Я знаю, коли саме опускаються руки. Коли гине Мрія.

Мрія – облудна й страшна річ. Шмат трави перед носом у віслюка, за яким він тягнеться й везе величезний візок. Мрія не здійснюється ніколи. Але… Без неї не буде нічого.

Він просто розігрував у карти всіх нас? Та, Гад! Паразит! Урод Всесвіту! О… Це – й мої лементи, що вириваються з мене час від часу, визнаю. Але ж шахи й карти відповідають одне одному (День – Ніч), а тому вони потрібні. І я, коли побачила Його, вражаюче красивого за Стінкою вдруге, коли Він зиркнув таки на мене своїми прекрасними очима й посміхнувся, блиснувши своїм золотим зубом, то я в момент зрозуміла, що навіть, якщо всі чоловіки світу будуть грати проти Нього в карти, Він обіграє їх усіх! У такому разі, що тут такого поганого, скажіть мені? «Еге ж, – скажете, – оце випрись з таким до патріархів, отримаєш!».

А я їм давно все описала, уже знають. Та патріархи знають Його краще ніж будь-хто з нас! Якби ж-то всі Його так знали... Приведу приклад однієї супер-важливої ситуації, яка могла багато на що вплинути, але не вплинула..

Коли в першому кліматі загинув Малік (10 вересня 2001 р., близько 22-ї години), я намагалася мусульманам передати, щоб обережні були, щоб допомогли клімат назад повернути й витягти Маліка (а можна так, тільки своєчасно треба все робити). І не вийшло нічого, бо мусульманин мені не повірив.

«Аллах, – казала я, – чоловік такий класний, ти що, ульот! В кліматах Малік загинув, допомогти треба».

А він – мені: «Стоп. Аллах – безстатева істота, що ти мелеш?». «Дурень ти, – кажу, – раз цій хірні віриш. Та там одні чоловіки лазять, чи Аллах є ненормальним їм усе своє чоловіче «господарство» показувати, чи що? Отож вони й думають, що він «безстатевий», але ж то неправда!».

«Це ти лазиш, де не треба, а там Ібліс є, ось він тобі зробить», – каже мусульманин. «Та який там Ібліс, та що він мені зробить?!», – лементую я. Не буду ж я казати, що давно вже все, що треба, зробив, і вже дітей – повно?..

А мусульманин вирішив, що я непрофесійні речі кажу. Ось хто – дурень, бо вся світова історія могла по-іншому шляху піти (на дату зверніть увагу, бо наступного дня в США страшне сталося і з мусульманством воно було пов’язане). Я рукою махнула тоді на того мусульманина й пішла собі. А тиждень часу ще в запасі був, можна було вплинути, я розмову з мусульманином мала одразу ж, як тільки трагедія в США сталась.

А ввечері після розмови з тим мусульманином я Аоро оглядала й побачила: сидить, весь у зеленому, шовковому вбранні – такому класному, просто супер (ой, у Нього смак такий – обалдіти!), в зеленій чалмі з величезним смарагдом, очима своїми карими стріляє, посміхається й зуб золотий видно... Ой, Боже! Ор... Оце Аллах і є? Гля... А я й не знала… Та, дійсно, я таки завжди була Боговою дурочкою.

А рік по тому, коли мене наші, православні будуть уже з Іраму тягти, то там клімати якось так склалися, що Аллах у помаранчевому комбінезоні виявиться в моїй «банці», й Патріарх як закричить: «Каравул! Аллах до неї у спорудку заперся! Хутчій тягніть її, бо зараз мусульмани як виявлять, що ми їхнього Аллаха тягнемо, так буде!».

Тю... Ну, й що? Та, той Аллах до мене в ту «спорудку» сто раз уже запирався, так що тепер? А що ми вже з Ним у тій спорудці робили, – то яке ваше діло? «Результат» десь заховав: Мстислава, Емануеля, Натаніеля, Рафаеля, Ізабелль... Там і ще є... А ще моночок повно, то теж – діти, просто інша форма життя.

А чого це мої моночки вам – «чорти»? Самі ви чорти! Ви себе «збоку» на Аоро бачили? Різнокольорові чорти і смарагдові ящірки! Як, «звідки я знаю»? Та я ж вас усіх з того «телевізора», біля якого ви, оце, тут колотитеся, бачу! Усі ви – чорти (дракони) і ящірки (динозаври)! І дуже симпатичні, до речі. А що? Я – об’єктивна.

То, чому це мої діти вам «не такі», як вони всі на вас – ідіотів – схожі? В матерії точнісінько ж такі й будуть. То ж люди і є! А вже, які є, такі вже й є, що я зроблю? Від такого ж, як ви, таких же й народжую! Чи забули, що Він вас за своїм образом і подобою робив? Чого ж від породи відрікаєтесь? Некрасиво, некультурно. Ай-я-яй...

Бубоню собі під ніс отаке, а мене наші тягнуть та клімати закривають, щоб ніхто нічого не виявив. Та нехай роблять, що хочуть! Мені Бога звідти витягати треба, а вже все як буде, то так і буде – що я зроблю?

Ось такий був усього один епізод з великих пригод останніх п’яти років мого буремного життя.

Однак чомусь думка особливо чіпляється за інший момент. За Стіною я бачила створений Ним свій образ. Правда, тих образів чомусь там – два, і ця обставина мені й досі незрозуміла. Хоча, може, саме тут міститься розгадка тієї подвійності, а то й потрійності сутностей в Космосі, які я спостерігала? Я ж – одна, так же? То чому мене «там» дві? Ось, бачите? Проблема.

І коли мусульмани просили допомоги в Ноечки, коли американці Багдад збиралися бомбардувати, так я побачила, як Ноя оглядав Багдад – зображення було таке, як видно з космічного корабля. І проявилося спочатку одне зображення, а через секунду – точнісінько таке ж ще одне, тільки трохи не таке чітке й дещо зсунуте вгору й убік. До речі, муллам тоді в допомозі було відмовлено. Тому, гадаю, іракці майже й не чинили опору – їм мулли сказали, що сенсу немає.

То ж в одному з своїх образів я стою в короні з перлів у вигляді крил з величезним діамантом чистої води на місці «третього ока» й кручена у вигляді витягнутої вісімки пластинка на ніс спускається. Красиво так, обалдіти…

А коли бачила за Стінкою, що ту корону давав мені, то діаманта на місці не було, якось як наче вибитий був. Роздумувати про це не було коли, треба було «крутити клімат». Я ту корону й узяла. А іншої не було.

Всю символіку цього я тепер прекрасно розумію, як розумію також, що – все правильно, хоча й жорстоко. Богова дурочка, яка «крутила» з Ним клімат, приліпивши в дірку «бодай що-небудь», бо треба було на Герметичне Весілля, про яке я й поняття не мала, встигнути...

Люди стоять (натовп я відчувала), ми з Ним з'являємося і «пливемо» повз них. І чую, як кажуть: «Так бриллиант же не настоящий».

А я, царственно-велично «пропливаючи» повз них, легенько посміхаюся, схиляючи голову то на один, то на інший бік, і відповідаю: «Это – неважно... Это – неважно...» (Там багато російською було. Само собою: Москва ж православна є). А сама собі думаю: «Та Бог же – поруч зі мною й кохає мене!.. Що може бути важливішим? Який ще там діамант? Подумаєш, – діамант! Чіхня!»

А тепер думаю: ні, то – не нісенітниця. В Лу – золотий овруч з великим круглим діамантом, у Ори – діамантова діадема (така ж – і в Утра), а то була МОЯ КОРОНА, і в ній не було головного. Філософський Камінь у мене – в образі, а чи є той камінь у мене земної – ще велике питання. Можливо, і є. Але, поклавши ж руку на серце, скажу, що напевне я занадто романтична для того, щоб бути справжнім Філософом. Але то – майже фігня, адже жінку люблять далеко не обов’язково за її виняткові інтелектуальні здібності, а якраз, скоріш, навпаки. Тож, можливо, Філософський Камінь все ж таки Він мені віддав. Але навіщо він мені потрібен?

Був же у всьому цьому ще один, дуже інтимний і дуже болючий для мене зміст, пов’язаний з тим, що я після народження мною свого єдиного сина більше не можу мати дітей на землі... І це – наша з Ним спільна особиста трагедія. Діамант в жіночій короні – що то таке? Репродуктивний орган, а що ще? Я тепер це вже добре знаю. На жаль, занадто добре. І занадто пізно…

Тільки навіщо Він так жорстоко все це показав, ну навіщо? Це ж так боляче… Він навіть мені говорив, щоб я про це не писала. Але мені начхати. Як є, так уже й є, діватись нікуди.То ж нехай буде.

Колись я сяду й спеціально підготую для видання свою «Розповідь Зоряної» – матеріал, який я зробила для патріархів. З нього можна буде взнати, що я витворяла в тих довбаних Кліматах.

Ой, каравул, що було!... Та тільки... Кому все це потрібне? Ви ж знаєте, що я навіть той свій перший роман («Роза Жизни. Оро Сао») не можу видати. Росіянам не потрібне те, що піднімає Україну, а українцям не потрібний роман, написаний російською мовою. А що я зроблю, як Він весь час мені долдонив: «Київська Русь. Київська Русь. Óдне євангельське». «Єдине», значить. Що я зроблю, як усе потрібне? Парадокс. Замкнене Коло. Тричі проклята та «стрічка Мьобіуса», з якої я ніяк не можу вирватися! І так було завжди, скільки люди на Землі живуть. А доки ніхто нічого не знає, й знати не хоче, в тому Космосі можливе ВСЕ. Тому, апелюючи до Вашого ж бачення, нагадаю Вам Ваш же вірш, підкресливши при тому, що Ви – унікальна українсько-російська поетеса:

«Я видела, как падает звезда,

И слышала безумный крик отчаянья.

Мне чудилось: в отверженных устах

Звучит молитва женского прощания.

Не с берега крутого,

Не в волну –

Летело тело в огненном падении.

Молчала ночь.

Я, веки не сомкнув,

Всё думала о страшном том видении».

«Звезда» – «Зоря» – «Вранішня Зоря» – Утра. Не знаю, хто була та жінка, про яку йдеться у Вашому вірші. Можливо, й я (бо – «Прозора Зоря» ж...). Думка про те, що навіть не моє (я – ніхто), а все те, що пов'язане з Богом, нікому не потрібне, просто вбиває мене. Але все-одно для мене головним в усьому, що я роблю, було й залишається ніяке не визнання мене особисто людьми, а Він і Його доля. Кине мене? Та все може статися! Тоді й упаду Зіркою, як і належить Зоряній.

Вибачте, що потурбувала.

Утра Єзус».






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка