Лист Утра Єзус до невідомого адресата



Сторінка14/20
Дата конвертації10.09.2018
Розмір2.29 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20
Лист Утра Єзус до невідомого адресата
Мій дорогий друже!

Дозвольте мені, перш за все, виказати вам свою вдячність за увагу до теми Синьої Рози й ваші дуже проникливі вірші на тему про неї. Однак, як мені здалося, ви вирішили, що вже все, що описане в моїх романах, які я вам дала можливість прочитати ще навіть невиданими (хоча всі нормальні автори так не роблять, щоб не наврочити ще не видані ними твори), стало доступним вашому розумінню. Дуже необережний висновок скажу я вам. Вам не вистачає тем для роздумів? Чи не тому ви так часто й вельми нав’язливо телефонуєте мені й шукаєте зустрічей зі мною? Що ж, піддам ще «матеріальчика». Тільки розмірковуйте, друже мій, розмірковуйте. А не уточнюйте у мене ж заледве не кожну з моїх головних думок. Мені щó – треба померти, як Жорж Санд, щоб моя творчість нарешті стала сприйматися чоловіками поза моєю особистістю?

Помирати ж мені поки що хочеться не дуже, а тому прошу засвоїти одну дуже просту річ: я не можу покохати всіх тих, хто цього прагне. Тим більш, що я взагалі не хочу (а, напевне, вже й не зможу) кохання ні з ким із земних чоловіків. Тому просто пропоную нові теми для роздумів – хоча б для того, щоб ви заспокоїлись і відчепились від мене з вашим коханням, яке мені тільки заважає нормально контактувати з вами. Вам же при цьому всього-на-всього треба піднестися над метушнею, і не більш того. Отож, почнемо.

Одного разу, кілька років тому моя аора Ора раптом сказала мені, що мене «прийняли в махатми». Спочатку я подумала, що то – якась чергова мура, якої в Кліматах хоч лопатою загрібай, потім страшенно розізлилася, адже нікого не просила приймати мене будь-куди. Я психувала, вопила й посилала всіх до бяса й навіть далі. Я вже була навчена гірким досвідом, що нічого з того, що відбувалося зі мною в Кліматах, не мало жодного видимого позитивного впливу на моє життя. «Пішли всі на хер! – надривалася у зв’язку з тим усім я. – Махатми-замахатми… Вонючки! Мені-то що з цього всього? Що?! Я вас питаю, зарази! А-а! Нічого, да? Тоді отмахатмайтесь усі від мене! Ух, я вам зараз влаштую!». І т.д. і т.п. моїх воплів ще приблизно з півгодини.

Однак, незважаючи на мою реакцію, навіть і таку психічну, якщо щось усе ж таки відбулося, то це «щось» відтепер уже нікуди не могло дітися, хоч що б я не кричала та як би не психувала. Ну, система якась така, що я зроблю?

Пізніше, вже заспокоївшись, я відносно того ще й підсміювалася, питаючи: «Ну, і?.. Далі-то, що?». Але, як і можна було завчасно припустити, Космос на всі мої волання й чортихання, як і до цього, відповідав мені повною мовчанкою, що для мене вже було не дивним, адже доб’єшся від тих аор відповіді на свої питання, як же! Щас! На це сподіваються тільки цілком недосвідчені люди (колись і я була такою ж, але потім це пройшло як хвороба). Тож, як диктував мені мій вже великими трудами, нервами й сльозами здобутий досвід, над усім належало думати самій. І якраз до цього я на той час уже, можна сказати, незважаючи на всі мої психічні реакції, звикла.

Однак раптом я усвідомила, що тоді, коли я перебувала в Кліматах, переживала там усе, що зі мною відбувалося, й то трусилася від страху, то від сміху просто кишки рвала над кліматичними приколами, воювала, літала, працювала над виправленням тих довбаних Кліматів (чорти їх душу знають, що в них там було поламане й звід чого?!), кохала там одного з їх насельників і навіть від цього народжувала в тій реальності дітей (що, до речі, не менш боляче, ніж у фізичній матерії), а також у проміжках між цим ще й писала свої головні роботи, досі так і не видані, я відповідала такому положенню про неофіта:

«Йдучи по Шляху, людина вдосконалюється до такого ступеня, що за велінням обов’язку без вагань може взятися за будь-яке мирське заняття з упевненістю, що повернеться до свого звичайного життя після виконаного взятого на себе завдання».

Ні хрена собі… Оце так. Ну, йшла я по якомусь Шляху (й нині так для мене й неосяжному), сама знаю – не зовсім уже дурна, щоб не розуміти, що зі мною все ж таки щось екстраординарне відбувається, ну й що з того? Але ж виходить, що я саме так у той час и жила…

Моїми мирськими заняттями в той час були – робота, отримуючи копійки від якої я ледве-ледве, але виживала все ж таки в цьому житті; дім, утримання якого витягало з мене ці самі мізерні мої копійки; виховання сина, якому в той час я так багато хотіла дати й так мало дала. Ось, власне, й усе, оскільки чоловіків я відкинула рішуче й беззастережно – мені в моїй ситуації ще проблем з ними тільки не вистачало! Навіть мій кіт Тоша був тоді мені багато кориснішим, адже дуже допомагав у Кліматах (Господи Боже мій, та коти у нашому житті почасти виявляються набагато кориснішими від буль-якого чоловіка! І що я зроблю, якщо це – факт, який і для мене самої виявився цілковитою несподіванкою?).

Моїм же звичайним життям у той час були мої польоти в Кліматах удень і вночі з усіма їхніми наслідками, а також те, що я створювала своїм пером за своїм письмовим столом. Спати я могла собі дозволити, і то не відразу, не більше двох – трьох годин на добу. Я буквально надривалася, але по-іншому я не могла.

Ось так і було в той час зі мною: я робила свої мирські справи якомога скоріше й спішила щонайшвидше повернутися до того, що вже тоді стало для мене звичайним – до свого життя в Кліматах (ну, зовсім «звичайне життя», погодьтеся!).

До речі, нині, коли я давно вже вийшла з Кліматів, я дуже скучаю за тим, що було для мене тоді «звичайним», хоча за всіма людськими мірками це ніяк не можна було назвати таким. А я все одно скучаю й тужу за всім тим… Ну, що я зроблю, якщо так є? Я хочу знов пірнути й вилетіти в Космос. Він страшний! Він жахливий, друже мій! І добре, що ви його побачите тільки тоді, коли ваше повернення у фізичний світ уже буде неможливим. Хоча я сподіваюсь, що ви зможете зберегти ті залишки вашої пам’яті, які нагадають вам, що я вас про це попереджала, й не будете боятися (але не факт, що так і буде. Зовсім не факт).

І все ж таки, у тому світі я знаю, ХТО Я Є й що належить мені в тій чи іншій ситуації робити. Світ людей позбавляє мене цього, я перебуваю в його смітті, й мене мало тішить думка про те, що Головну Свою Троянду Бог завжди вирощує в Соро… Вóна в тому Соро все одно забагато, так, але, що робити? Таким є життя, і в ньому мені доводиться смердіти не менш, ніж іншим.

Бог – Великий Мусорщик Вселенної? Та не питання, так і є! І плюньте зараз прямо в мордяку тому, хто скаже, що це негідно! Адже, перш за все, що він є таке, щоб давати цьому якісь визначення взагалі? А мене, наприклад, така обставина аж ніяк не бентежить. І так є, напевне, тому, що я сама сиджу в цьому Вселенському Соро як останнє дурбецало й розумію, що іншого й бути ніколи не могло, адже я й такі, як я, завжди були й будуть Божим Соро. Ну, й що? Хіба це чимось нас принижує? А що – звичайні люди є чимось іншим, якщо не набагато гіршим? Дуже сумніваюсь. Ми-то хоч Боже Соро, а хтось – узагалі Боже Како. Та годі строїти з себе «святу невинність»! Треба просто розуміти такі доволі прості для таких, як я, й вельми фундаментальні для звичайних, речі, ось і все. Але… Хіба від їхнього розуміння легше? Втім, а хто казав, що має бути легше? Я, крайньою мірою, так не говорила, а вже тим більш жодного полегшення для себе ніколи не чекала. Просила того полегшення я колись, так, але то було тільки тому, що я була тоді просто унікально наївною.

Потім я стала думати, а чи правильно я роблю, що своєю писаниною я, по суті, рву всі релігійні уявлення, що мають місце бути на сьогодні в людства? Потім я заспокоїлась, коли зрозуміла, що вже що-що, а це мене менш за все повинно хвилювати. Це – проблеми тих самих уявлень, а не мої. Так Перший Ноя Роа відійшов від мене.

Я писала листи Патріархам і не отримала у відповідь жодного словечка. Я ображаюсь? Страшенно, але… А навіщо я їм писала взагалі? Чіплялась за християнство. Так, я визнаю дану обставину безумовно. (Хоча я давно вже знала з вуст Самого, що сучасне християнство – це Роно). І отримала від тих самих християнських Патріархів конкретний «відлуп». Ну, було, визнаю. Але це ще велике питання – чому вони зі мною так себе повели. А, дійсно, чому?

Об’єктивно вони мене підштовхнули до подальших моїх досліджень, адже я Страо Богово яка противна й якщо вже в щось впхнусь, то ні за що не відступлю. Однак хто може сказати, що патріархи самі цього не бажали? Я особисто такий висновок робити не берусь. Я ж після такого їхнього ігнорування мене страшенно розізлилася й просто навіть з противності знайшла Тамарху (я навіть усе головне про неї змогла побачити в Кліматах. О, Церква! О, красуня!..), а потім у джерелах натрапила на слід і Православ'я русів. Саме тоді від мене відійшов і Другий Ноя сфери Логосо (Ноя Роа).

Однак пізніше я зрозуміла, що скільки б я не надривалася, відновити втрачене предками й нами самими неможливо. Хоча Нострадамус і казав, що це відбудеться, бо «розквітне гілка, що була до цього засохлою», в країні, де нині «знаходиться Троянда світу». А оце вже цікаво. Чи не так ? Західні дешифровщики Нострадамуса взагалі не розуміють, про що в Нострадамуса тут іде мова. (а як вони можуть розуміти, якщо в англійській мові немає навіть спеціального терміну для поняття «православ’я»? У них що католицизм, що православ'я – все orthodox church, все єдине. Ну, зовсім одне й те ж, правда? А хто в це вникав? Ось, і я про те ж.).

Росіяни ж усі, як на підбір, дружно пруть сюди Московське православ’я.

Та, мура! «Гілка» ж та повинна бути «засохлою», що до московського православ'я аж ніяк не прикладається. Більше схоже на українське, але теж – не те, бо воно від московського сьогодні нічим практично не відрізняється, крім мови Богослужіння, а цього мало. Правда, супруги Зима у своїй дуже амбітній роботі «Расшифрованный Нострадамус» (та невже? Уже прям так узяли й розшифрували? Дуже сумніваюсь) побачили в цьому зороастризм.

Цікаво. Але неправильно. Тут, вочевидь, мається на увазі саме Православ’я русів, у якому, до речі, було чимало від зороастризму, хоча й трансформованого. Але, за Нострадамусом, «Діана переможе Зимове сонце». Тож цілком можливо, що моя корекція інформації Зима правильна. (Адже Діана таки повинна перемогти Зимове сонце). Правда, про це ще ніхто не знає, але, вочевидь, усьому свій час.

Але ж люди все ж таки працюють, чоро мене подери! Треба визнати. Помиляються, так, але працюють. А хто не помиляється? Ви? Чи я? Отож.

Відносно ж пасажу про «країну, в якій нині знаходиться Троянда світу», дозволю собі відмовити у коментарі до цього пророцтва Нострадамуса. Ви вже й самі можете його витлумачити так, яким воно є насправді, а не так, як це уявляється людям, зовсім не посвяченим ні в що, але бажаючим займатися витлумаченнями. Всі вони, безумовно, талановиті люди, але будь-який талант має свій «поріг некомпетентності». А тому той факт, що філософську працю «Троянда світу» написав російський зек Даніїл Андреєв, аж ніяк не є гарантією того, що справжня Троянда Світу знаходиться в Росії. Дуже близько знаходиться, так, але зовсім не факт, що саме там.

Троянда – Жінка, то до чого ж тут Андреєв – чоловік, як також і те, що він там у своїх видіннях побачив і описав? Ну, відчув він у свій час її майбутню появу й навіть щось там побачив у своєму «космічному кіно», знаходячись у психушці, а також щось після цього талановите написав, то й що з того? Все це – зовсім не гарантія того, що все те, що він у своїх видіннях бачив, було істиною, як також і того, що Троянда знаходиться в Росії. Втім, якщо уважно прочитати його «Троянду світу, то можна побачити, що Архістратиг Михаїл перед Андреєвим усе закрив і нічого не показав. А то ж було заледве чи не головним! Принагідно зазначу, що Архістратиг Михаїл є особистим покровителем Києва й України. А яка ж без них може бути релігія й Церква?

Проте, вся проблема тут полягає в тому, що справжню Троянду (Розо) виявити не так-то просто. Не для того Бог її створює й ховає завжди, щоб хто ні попадя просто так ось узяв її й виявив. Надто багато жінок протягом історії не тільки нашої цивілізації було вбито тільки за те, що вони підпали під підозру в «рожевості» (я, як ви, сподіваюсь, розумієте, маю на увазі зовсім інше, ніж лесбіянство. Хоча це теж цікаво: і хто ж у нашій історії так обісрав тему Розо? А не випадково ж, ой, не випадково було це зроблено, погодьтеся! І щоб на тлі уже навіть цього Бог Троянду не ховав? Та самі подумайте!).

І тільки Марія уникла цієї долі, й то – тільки тому, що іудеї сподівалися, що Вона їм їхнього очікуваного ними Мошиаха народить. Але чим усе це врешті решт таки для неї закінчилося? Побачила свого сина на Хресті… Та страх і жах! Утім, це – окрема тема, я її зараз чіпати наміру не маю.

Хочу зараз все ж таки знов заторкнути тему свого колишнього сумніву в тому, чи маю я право взагалі хоч якось чіпати релігійні уявлення людей, а вже тим більше рвати їх? Ноя Роа довго тріпав мене з цього приводу, потім, як я сказала, відступив (правда, ненадовго). Після цього залишився не сумнів, а впевненість: не маю. Справа в тому, що я давно вимагала від Бога підтвердження своїх повноважень на таку свою дію в релігійній сфері, ви це знаєте з моєї «Розы Жизни. Оро Сао». І цих повноважень мені так-таки ніхто й не надав. Крайньою мірою – у тому вигляді, в якому я їх собі уявляла. А ці мої уявлення були мною не тільки обдумані сотні раз, а й вистраждані. І тоді я вирішила повністю й остаточно, що я такого права не маю. Й ви самі мене бачили у деяких передах по ТБ, близьких до цієї теми. Я ці передачі сама ініціювала, і я ж сама, знаючи вже те, чого не знає й знати не може переважна більшість людей цієї планети, все ж таки не стала рвати їхні релігійні почуття. Більш того, я дистанціювалася від усіх релігій, не бажаючи підтримувати жодну з них.

І раптом я знаходжу у Бхагават-гіті пересторогу махатм:





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка