Хімічне весілля



Сторінка3/20
Дата конвертації10.09.2018
Розмір2.29 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
ГЛАВА І
Rosa


У натурфілософському творі «Roman de la Rose» (ХІІІ ст., Франція, шартрська школа схоластики) уперше в середньовічній літературі було змальовано образ Природи-жінки, яка розповідає, що грала велику роль у створенні світу й людини. Тільки безсмертну душу дав людям Бог, в усьому іншому, – каже Природа, – «ви мої створіння, результат моїх праць і справ. Від Природи ви смертні, з моєї ж волі – вічні».

Головна сюжетна лінія роману проявляє вишуканість і романтизм одухотвореної Природи й полягає в опису її борні за визволення Троянди для закоханого Героя.

Роман був гучно скандальним, викликав бурхливу реакцію не тільки світської публіки, а й декого з відомих на той час богословів (негативну з їх боку, природно), а потім був забутий. Чому ж люди забули один з найромантичніших і найцікавіших натурфілософських творів Середньовіччя?

На нашу думку, вся справа полягала в тому, що люди не зрозуміли саме образу Троянди – як вирощеної Природою й одухотвореної Богом красивої, романтичної, почуттєво-сексуальної, але дуже цнотливої жінки – Мрії Героя. Звичайно, світова романістика описувала безліч різних жінок, але ніде в літературі немає уявлення про особливу жінку – жінку-Божественну Троянду (Оао Рао Трояно). Можливо, такої жінки ніколи й не було, а можливо, просто її ніхто не побачив… Таке теж, на жаль, могло бути. Це – Велика Несправедливість людства відносно Жіночої іпостасі Всесвіту (Вселенної, яка теж є Жінкою), з лона якої, власне, такі жінки і з’являються.

Троянда так і продовжувала розумітися як символ, насамперед, релігійний, а тому дуже далекий від людей.

Дивно й те, що чомусь учені, які завжди критикували теологів, пишучи у своїх роботах про рослинний, анімалістичний та людський рівні свідомості людини, так і не замислилися над тим, а який саме вигляд має, наприклад, той же рослинний її рівень? І, враховуючи все різноманіття земної флори, можна зрозуміти, що такий вигляд може бути дуже і дуже різним. А що ж при тому виростає в людині, являючи собою, до речі, підвалину її свідомості, – дикі рослини чи рослини культивовані?

Оскільки тут працює Природа, то, напевне, слід говорити насамперед про дикі рослини, й тільки інколи серед них з’являється щось незвичайне. І то, знову ж таки, не обов’язково буде Троянда. Зважаючи на всю ту увагу, яка приділена останній усією релігійною філософією людства, можна припустити, що Троянда взагалі є дуже рідкісним явищем і дає особливий, романтично-вишуканий стиль мислення жінці, яка нею володіє.

Проте, все не так просто. Вся справа в тому, що голова в людині – ще не все, і в жінці також, бо її люблять чоловіки зовсім не обов’язково за виняткові інтелектуальні здібності. Жінці треба мати для того ще дещо. Цікаво, що дехто з середньовічних французів, активно обговорюючи згаданий нами «Roman de la Rose», висловив думку, що троянди є нічим іншим, як… жіночими геніталіями.

А це що таке? А те, що й такий символ є на своєму рівні правильним, бо в жінці існують дві рослини, одна – вгорі, а інша – внизу її тіла. І де ж усе це знаходиться? У структурах свідомості, природно, тобто – в біополі. Але й фізичні, і психічні прояви того є наявними: жінка, красива обличчям, не обов’язково має красивий жіночий орган, і навпаки. Як також зрозуміло, що жінка, красива зовнішньо, далеко не обов’язково є красивою внутрішньо, маючи на увазі її психіку й духовний стан. А відповідно, на голові вона може носити лілею, а внизу – будяк. І навпаки. Історичний досвід людства, як також і особистий досвід кожного читача, підказує: основна маса жінок – саме такі, навпакові.

А в чому ж тут може бути справа? А в тому, що Природа – жінка, не будемо таку обставину забувати, жінка ж жінку любить, м’яко кажучи, не дуже… Природа більше дає чоловікам, причому, в усіх сферах їх життєдіяльності, що є об’єктивним, бо чоловік – активний чинник у природі, і його активну функцію треба забезпечувати. Жінка – чинник пасивний, і якщо її не тормошити й не витягати з її «бутона» (яким би він не був, навіть «будяковим»), ніякого продовження роду не буде. Ниє на цю тему завжди спочатку чоловік, домагаючись того, що йому треба. Жінка ниє потім…

Троянда ж – рослина культивована. І вирощує її серед людей Бог, який є Чоловіком, і вже тому Йому теж жіночий чинник потрібний. Природа дає масу форм, Бог же вибирає серед них особливі й культивує їх. Чоловіки приходять до Бога самі, жінку ж Бог буде тягти щосили заледве не «за шкірку» до себе. Навіщо? А Бог – теж чоловік…

Ось чому в світовій романістиці відсутній образ жінки-Божественної Троянди! Людство не розуміє Бога саме так. Максимум, що воно дозволяє Йому мати, так Його Матір. Жінку ж – ні-ні, ні за що, ні в якому разі! А чому? Скажемо, а чого ж не сказати? Справа в тому, що чоловік завжди буде ревнувати своїх жінок до Нього; жінка ж ніколи не пробачить Богу того, що Він обрав не її… То – велика й болюча, а також дуже прихована проблема, що завжди існувала в свідомості розумних істот не тільки нашого виду, і не тільки на планеті Земля.

Символом Богоматері Марії є теж троянда; та ж обставина, що троянда є центральним символом готичного собору, так просто відома всім і давно. Значить, принаймні одну Троянду ми в історії людства можемо зафіксувати. То й була Марія.

Однак, усе, що пов’язане з Богом, має якість неповторності феномену. Тому кожна Його Троянда, що вже була колись, і ще колись буде, не схожа одна на одну. І тут теж проявляється той факт, що безсмертний Бог – Чоловік, і Йому, як і кожному чоловікові, потрібна різноманітність. Авторці складно це визнавати в силу її власної суб’єктивності й ревнощів, але… Це – проста істина.

* * *
… Жила на землі одна дівчинка – і звичайна, як усі, й одночасно незвичайна, не як усі, – сонячна, дзвінка, але головне – літаюча. Дівчинка ходила по землі, сама не знаючи про те, що вона не ходить, а літає. Але як таке можна було знати, якщо навіть не уявляєш, як ходять інші? Дівчинка побивала в бійках усіх хлопчаків і була грозою всієї своєї і найближчих вулиць.

В їхньому домі було багато ікон, бо дідусь дівчиська був священиком. Їй було цікаво дивитися на них, на вогонь у лампадках, свічки, перегортати великі старовинні книжки, через що вона вже в три роки навчилася читати, й саме по них, але, власне, тим знання дівчинки про Бога й обмежувалися. У цьому вона була якраз, як усі.

З неї виросло чарівне тендітне створіння, яке займалося фігурним катанням і захоплювалося науково-фантастичною літературою. В останній вирувало незнайоме, дивне й незвичайне життя, яке дівчинці дуже подобалося. Спорт робив струнким і пружним її тіло, книжки витончували й розвивали її душу.

Читаючи книжки, особливо фантастичні, дівчинка в них жила. Про ту ж обставину, що мрії дає Бог, наша героїня, звичайно, не мала жодного уявлення.




Володіючи дуже красивою зовнішністю, дівчина, тим не менш, не скористалася нею, як робило багато її знайомих дівчат – не зробила ні кар’єри, ні вигідної партії, взагалі – нічого. Вона була самодостатньою й налаштованою всього в житті досягати самотужки, а не через експлуатацію своїх жіночих принад, тобто утверджувати своє «я» стоячи, а не лежачи.

Жінка, що зароджувалася в ній, ніжно шепотіла вві сні якісь дивні, незнайомі їй слова, а просинаючись, дівчина мріяла про щось дуже й дуже нездійсненне, але надзвичайно жадане. Одного разу до її рук потрапила книжка, в якій розповідалося про двох закоханих, які літали в Космосі за зіркою на ім’я Перлина Корони, й, читаючи її, дівчина незрозумілим їй чином літала серед зірок поруч з кимсь їй зовсім незнайомим, але дуже милим і жаданим. А потім гірко плакала, бо люди, повісивши Перлину Корони на новорічну ялинку, знущалися над нею, й Зірка, страждаючи, згасла.

– Її не можна було чіпати! – ридаючи, кричала дівчина. – Зірка повинна залишатися зіркою! Люди не розуміють її, прирікають на муки! Гади! Вонючки!!

Наша героїня була глибоко вражена цією історією, і довго ще потім боліла її душа, жаліючи Зорю.

У тій книзі було ще одне оповідання про надзвичайно красиве кохання звичайного хлопця до звичайної заміжньої жінки на ім’я Міра. В героїв оповідання нічого не склалося з тих почуттів, і Міра так і залишилася для хлопця тільки мрією.

Ніжно торкаючись душею до струн почуттів юнака, що дзвеніли над рядками оповідання про неземне кохання земного до земної, дівчина сказала: «А я б заради такого кохання пішла б він свого чоловіка». Хоча вона тоді ще була незаміжньою й що таке чоловік, не знала.

«Мира – мир мой!» – часто повторював герой оповідання, й наша героїня часто раз-по-раз згадувала ті дивні слова. Й ім’я «Міра» було незвичайним, і світ почуттів героя до неї теж. Світ кохання того хлопця, який врешті решт так і залишився одинаком, був схожий на світ її почуттів, світ, про який вона мріяла.

Наша героїня довго берегла ту книжку, раз-по-раз перечитуючи її. А потім книга кудись зникла. Життя завихорило нашу героїню, багато чого забулося, потім якось різко сколихнулося в пам’яті, щоб узяти й померти: все зламала «всім давалка» повія Мирослава, з якою стикнулася наша героїня по входженні в студентське середовище. Ім’я «Міра» тут же їй опротивіло, книжка була закинута кудись на далеку полицю й забута. А то ж була остання в житті нашої героїні книга, читаючи яку, вона в ній жила…

В її житті з’явився чоловік – батько її сина, й романтичні мрії про кохання з печальним дзвоном були розбиті і втоптані в бруд. Жінка ще деякий час вірила в ту книгу, але вже не чіпала її: та зловтішна повія «Міра» зламала все її трепетне ставлення до книги, та й її егоїстичний чоловік також.
…Наша героїня піде від свого чоловіка. Не так, як робило багато інших жінок – підшукавши собі когось іншого, а просто в нікуди. Але в неї нічого не буде виходити з особистого життя. Занадто літаюча, занадто романтична, занадто неземна, просто – «та, що біжіть по хвилях». Прекрасна квітка, до якої кожен тягнув руку, щоб зірвати й зламати. Жінка боролася, не піддавалася, все навкруги ламала сама. Але що може вирости на скалках розбитих повітряних замків?..

З нею ніхто не заводив легковажних стосунків – з нею відразу намагалися одружитися, й тільки так: побачив – усе, одружуюсь. Та то було просто якесь божевілля чоловіків! Що робити? «Життя треба влаштовувати!», – насідали подруги з усіх боків. У принципі, все було зрозуміло: світ жінок – дуже прагматичний і немилосердний, адже, чим скоріше вона визначиться, тим більше можливостей буде в її подруг. Її не любили запрошувати до компаній, бо чоловіки просто дуріли від неї, й за нею обов’язково хтось ув’язувався, і не один. Подруги елементарно на очах втрачали свої шанси. Ну, її треба було «пристроїти», ну, що це таке?! «У тебе стільки можливостей, ти що? Що ти собі думаєш?», – неслося звідусіль.

Їй треба було серйозно думати про причини такого тиску на неї – чи завжди люди у своїх порадах дійсно хотіли їй добра? Але вона занадто їм довіряла. Її зраджували, а вона навіть не помічала цього. Вона весь час десь літала у своїх мріях. Життя з його реаліями дратувало її, не даючи їй змоги пристосуватися до нього. Їй якось начхати було на це реальне життя, й воно їй за це знайде дуже простий спосіб помститися – її особисте життя у неї, як-то кажуть, «не складеться». Батьки рано підуть з життя, бо вона була їх пізньою, до того ж єдиною дитиною, тому вона дуже рано залишиться у цьому житті сиротою. І все, що їй подарує доля з особистого, буде її син від першого її шлюбу.

З чоловіками ж у неї нічого не виходило. Великого кохання, якого вона чекала весь час, не було. Чоловіки любили її, але вона була «нічия». Чоловік швидко починав розуміти це й розпочинав атаки з метою зламати її й привласнити собі. І тут жінка проявляла характер і рвала стосунки, незважаючи ні на що. «Ні, – була її відповідь на всі спроби досягти примирення. – Я сказала: ні. Я так вирішила. Залиш мене в спокої. Пішов геть!». Егоїстка? Мабуть, так. Але існувала одна специфічна обставина, про яку ніхто не знав, та й сама наша героїня не надавала їй особливого значення.

Їй слід було відразу подумати дуже серйозно про свої фізіологічні особливості та їх можливий вплив на стан її здоров’я, ледь тільки вона почула, уперше з’явившись до жіночого лікаря, такі слова: «Я двадцять п’ять років працюю, а такої шийки ще не бачила» (мова, природно, йшла про її жіночий орган. Багато років по тому під час операції, коли буде відкрито все її лоно, виявиться, що в неї й матка буде якась особлива), що в сексуальному відношенні їй підійде далеко не кожен чоловік.

Але хто думає про такі речі у вісімнадцять років? А справа була якраз у ньому – в її незвичайному жіночому органі, на якому ніхто не зміг «зіграти»: жінка не знала оргазму взагалі, ніколи. Вона була нецікавою в сексуальному відношенні? Та нічого подібного! Якраз навпаки! Чоловік, що хоча б одного разу потрапив у її обійми, тут же починав уважати себе верхом досконалості. Він знаходив мрію і все рвав, бажаючи всі права на неї закріпити тільки за собою, щоб ніхто, ні в якому разі не підійшов до неї й близько!

Жінка посміхалася, їй подобалася така її сексуальна влада над чоловіками. Але вона й гадки не мала, що з природою слід обходитися дуже обережно, а чоловіки ж фактично вбивали її – така жінка нормального жіночого здоров’я не буде мати ніколи. Однак, можна констатувати, що сама природа їй же й допомагала. Наша героїня після кількох уже стосунків швидко розуміла, що щось у її сексуальному житті «не те». Але, не подаючи й виду ні в чому, вирішувала, що чоловік – просто слабкий, і робила все, щоб випровадити його.

Її жіноча «троянда» була дивною, дуже красивою, але вона «спала», як мушля повністю закриваючи свої створи. Тому, коли жінка стояла, звівши ноги, її орган був закритий повністю. Троянда вся була якби всередині й зовнішні речі її майже не цікавили. Але складність проблеми полягала ще й у тому, що на землі й не було чоловіка, який би міг таку троянду «розбудити». Саме так. Наша героїня була Емонао (еманацією) – унікальним проявом у земному тілі жінки давно загиблої Місячної цивілізації, чоловіча частина якої мала дещо іншу побудову статевого органу, ніж земний чоловік. Дещо іншу побудову статевого органу мала й жіноча частина Місячної цивілізації.


* * *

Люди Місячної цивілізації були якоїсь перехідної форми. Жіночий початок у ній був бінарним: серед жінок були як жінки-гермафродіти (мони), що мали бінарну статеву систему – у них був і звичайний жіночий орган і, виступаючий над ним, схожий на сучасний чоловічий, пеніс; так і звичайні жінки (не-мони).

Мони пригноблювали жінок не-мон соціально, поміщуючи їх у свої гареми й особливо жорстоко знущаючись над ними. Вони пригнічували й селенітів-чоловіків. Їх вони відловлювали спеціальними мисливськими сітками і теж поміщували у свої гареми, користуючись ними задля власного задоволення. Тих же з селенітів, хто не підкорявся, чекала страшна доля – мони їх закатовували в найдикіший спосіб до смерті. Через це на Селені точилися постійні війни. Мони взагалі були надзвичайно сильними, підступними і жорстокими створіннями. Ніхто на Селені не був у змозі подолати їхню владу над людьми. До пори…

Еманації місячних у земних людях проявляються, але дуже зміщено, викривлено – у зв’язку з тим, що система геніталій у земних людей інша, ніж була у місячних, а то має величезне значення. Серед жінок це – гермафродитизм, у зв’язку з чим серед них маються як справжні безплідні гермафродити, так і нормальні жінки, але лесбіянки-транссексуалки, які бажають операбельно змінити свою стать. А серед чоловіків – це трансексуалізм не стільки як бажання змінити свою стать, як непереборна жага потрапити в гарем до чоловіків, оскільки мон серед земних жінок немає, а їх тягне саме до них, чого чоловіки з «нетрадиційною» сексуальною орієнтацією просто не усвідомлюють. Але ж і жінок таких немає, то як же можна це усвідомлювати? Все логічно.

Однак гермафродитизм і трансексуалізм серед земних жінок – це потворство й безплідність; місячна Мона ж була абсолютно повноцінною жінкою, ще й такою сильною, що й чоловіки нічого не могли з нею вдіяти. Мона сполучала в собі силу і розум чоловіка з красою й підступністю жінки.

Місячна Мона була струнка, тонкокоста, широкоплеча, довгонога, вузька в стегнах, мала високі перса й красивої форми пеніс. Вона була втіленням чоловічої сили й витонченості у сполученні з винятковою жіночою привабливістю. Той з чоловіків, хто хоч колись відчув пристрасть до неї, опинившись в її гаремі, ніколи цього не зміг забути і в своїх генах передав своїм нащадкам непереборний потяг саме до такої жінки.



На Землі їхні потомки – нещасні люди, які ніколи не зможуть знайти собі пару, якої вони потребують, адже мон серед нинішніх земних жінок немає.

Лесбіянок не цікавлять чоловіки тому, що вони самі прагнуть стати ними, нехай навіть операбельно, а гермафродити – це просто нові земні чоловіки, які колись стануть такими по-справжньому, адже «старих» чоловіків Природа починає видаляти з планети, бо вони перестають виконувати свою, належну їм біологічну й соціальну функцію серед земного людства, все більше стаючи чи то паразитами, елементарно економічно й соціально експлуатуючими жінок, чи то гомосексуалістами. Тобто нинішні гермафродити – це просто «нові чоловіки», які рано чи пізно складуть величезну конкуренцію «старим» і нікудишнім уже чоловікам у біологічній борні за жінок планети Земля.

На Землі має місце зовсім інша, ніж була на Місяці, сфера тонких матерій – фізичних (наш термін: структурних) полів, з якими зв’язана не тільки свідомість, а й біологія людини, тому люди, аналогічні місячним, цивілізація яких остаточно загинула кілька десятків тисяч років тому, тут з’явитися не можуть. Тут буде щось своє, але досвід селенітів, безумовно, знати потрібно.

Отож, на Землі в кінці ХХ століття проявилося тільки одне – поява на ній звичайної місячної жінки, не-мони. Такою була у свій час жінка, що фігурує в Біблії під іменем Єва (точніше: Ора), тому подібні їй особи дуже рідко, але в крові земних людей можуть з’являтися. Як певний релікт. Скажемо так. ЕМОНАО. Єва (Ора) теж була гермафродитом, але тільки у своєму тонкому тілі. Фізично ж то була майже сучасна жінка, тільки в неї була матка й шийка місячної жінки – не-мони, а ще – дещо інша, ніж у сучасних жінок побудова кістяка, а саме: пара «ребер» на стегнах, завдяки яким тазова частина тіла мала вигляд квітки, трохи оберненої голівкою вниз.

У «потомках Адама» ж усі жінки вже були земними – «безреберними». У них, правда, через відсутність тих стегнових «ребер» і досі є слабким тазовий суглоб, через що вони часто його ламають, особливо в похилому віці.

Емонао в людстві виростає саме. Людство – організм, і в ньому все повинно протікати природним чином. За всі 40 тисяч років проживання нинішньої людської цивілізації на Землі вона ніколи не видавала з себе жінки з жіночим органом місячної, як і не видавала з себе чоловіка з незвичайним за земними мірками фалосом. Гермафродитизм і трансексуалізм з людства перся, будучи потворністю й породжуючи неприродні сексуальні стосунки, а колись же мався на Місяці абсолютно унікальний механізм запліднення й плодоношення. І ось його якраз ніколи на Землі не було. Для земних умов це було виключення, Природа ж виключень не терпить, а тому слід було очікувати, що вона сама буде намагатися Емонао в людстві прибрати.

Місячні люди вміли літати, причому літали по-справжньому. В земній людині така здатність теж проявляється, але тільки у сфері Соно (сну), що зрозуміло, бо світ місячних і був по відношенню до земного світом навпаки. Проте в земному житті людина швидко розуміє, що її прагнення «літати» не тільки вві сні, а й у житті (хоча й у переносному сенсі), буде зламане оточуючими, й «літати» перестає.

Літати, літати що б там не було, завжди, всюди, в усіх видах життєдіяльності – на таке здатен далеко не кожний. Селеніти ж (не гермафродити) такими були всі. Літати, літати, за будь що – тільки в Небо, все тягти за собою вгору й усе дарувати Богу й зорям – то був головний особистісний духовний потяг селеніта… Селеніти тому й загинули, що мало уваги надавали проблемам тієї тверді, з якої злітали. Їхня цивілізація була дуже високорозвиненою, вельми войовничою й безкомпромісною, і Місяць врешті-решт втратив атмосферу. Вони самі ж і розірвали її…

Місячного-літаючого неможливо було втримати. Літав, хоч би там було що, але дорого платив за це. В селенітів була якась біологічна проблема, можливо, через певний перехідний характер їх виду, чому природа й дала їм жіночу бінарність, інакше вони не вижили б.

Найголовніша проблема полягала в тому, що, якщо тільки місячні чоловік і жінка зближувалися одне з одним у коханні, жінка народжувала всього одну дитину, після чого втрачала матку й, природно, не могла більше мати дітей. У гаремах мон же ні про яке кохання мови й бути не могло: мона тримала гарем на почутті ненависті й страху і використовувала його тільки для задоволення самої себе та для народження нею самою дітей. Природно, що звичайна жінка, яку насилувала мона в гаремі, ніяких дітей мати не могла.

Місячні жінки-не мони були надзвичайно, унікально красивими, і в суспільстві селенітів точилася запекла боротьба за них між монами й чоловіками. Останні ще й виборювали гідне існування в цьому суспільстві для самих себе. І слід сказати, що в певних регіонах Селени врешті решт з’явилися чоловічі суспільства, які постійно воювали з суспільствами мон. Але звичайна місячна жінка й у них мусила терпіти гаремне становище, адже чоловік повинен був мати багато жінок для продовження власного роду. Чоловіки весь час воювали з монами й у цій запеклій борні гинули частіше, ніж вони.

Біологічна проблема була й у місячних чоловіків, через що чоловік Місяця довгий час і не міг перемогти мон: кохання приносило йому всього одне-єдине вражаюче прекрасне зближення з жінкою-не моною, але після того він ставав імпотентом. Тож природно, що будь-який селеніт душив у собі це страшне за наслідками для нього почуття й від того не мав необхідної напруги в біологічній потребі побороти мон у своїй природній боротьбі за жінок.

Мони ж кохання ненавиділи, зневажали, й не одна з них присвятила все своє життя не тільки битвам з чоловіками у війнах і розширенню свого гарему, а й знущанням над жінками-не монами, які наважувалися, незважаючи ні на що, мріяти про кохання з чоловіком, що викликало дике Ревно мон. Медицина в цій цивілізації, природно, існувала, але ніхто не піднімав проблеми подолання такої біологічної вади цих людей. Та й мони одразу вислідили б такі лабораторії і в найжорстокіший засіб знищили б їх працівників.

У місячного чоловіка була своя бінарність – два фалоси, вкладені один в інший, – один, майже звичайний, і другий – для розкриття шийки і входження всередину жіночого органу. Завдяки цьому сексуальні відчуття були такими, яких не може переживати нині ні жіноча, ні чоловіча частина земного людства. Вони фактично одне одному не підходять у сексуальному відношенні, тому так багато сьогодні як жіночих, так і чоловічих статевих хвороб, і в цьому полягає природна вада сучасного земного людства, виправити яку звичайним чином не уявляється ніякої можливості.

Все може змінюватися тільки так, як було закладено з першопочатків, а місячних людей нині просто немає. Тому земні люди страждають від цього сьогодні не менше, ніж у свій час страждали місячні, хоча й по-своєму.

Всі свої страждання та мрії про зовсім інше, недосяжне, щасливе в коханні життя, місячна людина ховала у своїх думках, мріях, молитвах. Їй залишалося сподіватися тільки на Бога, тому релігія в цьому суспільстві була розвинена надзвичайно високо. Мони переслідували й її, тому релігійні селеніти змушені були ховатися від них глибоко в печерах Селени. Так продовжувалося довгий час, але потім чоловіки біологічно й соціально укріпилися, й ситуація в суспільстві поступово змінилася. Проте такі зміни зайняли дуже великий час, що було цілком об’єктивним, адже біологічні процеси проходять дуже й дуже повільно.

Місячні люди відрізнялися від сучасних земних – вони вміли пересуватися транспросторово, і першим об’єктом їхньої колонізації, природно, стала Земля.

Однак «зациклене» на Моно суспільство, та ще й таких людей, які самі були Моно («зациклені» на самих собі), «знизу», з боку самих людей, змінити практично неможливо – пасіонарії в суспільстві селенітів з’являлися, але саме ж суспільство їх і винищувало. До того ж, у домінуюче жіночому суспільстві селенітів пасіонаріями були тільки жінки, які піднімалися проти влади мон, але жодна з них не поставила питання про інтереси чоловіків і терпіла поразку. Селеніткам якраз і не вдавалося рвонути власне Моно.

Аж раптом серед них з’явився незвичайний чоловік. Одразу скажемо, що це був Бог Ор, а точніше – його втілення на Селені. Тіло Бога загинуло внаслідок страшного катаклізму (про що детальніше ми розповімо нижче). Це мало величезні негативні наслідки для всього Всесвіту, й ось іпостась Єдиного Бога – Роа – так намагався відновити еони загиблого тіла. Він зібрався в тілі, ставши Роа-Оро, і так з’явився Бог Ор, який урешті-решт пішов на особисте втілення. Але Ор у ті часи, втілившись серед селенітів, теж був Моно. Іншого поки що бути не могло.

Юнак жив самотньо, він був якоюсь «річчю в собі». Спроби давонути на нього, щоб змусити підкорятися законам Касто, в якій юнак народився, ні до чого не призвели: юнак був дуже сильним, талановитим воїном і швидко змусив усіх оточуючих рахуватися з собою. Але весь свій вільний час цей дивний хлопець присвячував малюванню.

В такому жорсткому суспільстві, яким була цивілізація селенітів, його врятувало від смерті тільки те, що ці люди сформувались дуже релігійними, правда, не в нашому розумінні, бо релігія й наука тут складали єдиний комплекс.

Проте існувала й ще одна особливість, без урахування якої неможливо зрозуміти, що саме тримало високу релігійну дисципліну серед селенітів. Якщо людина має справу з одним і тим же видом людей, нехай і різного кольору шкіри, вона не може оцінити різноманітність творіння й починає піддавати сумніву сам факт творіння. А на Селені, якось паралельно до селенітів, жив абсолютно інший вид людей – люди-Соя.

Глибоко в надрах планети мешкали ці безволосі, сліпі істоти, що жили по багато тисяч років і зовсім не збиралися вилізати на світ Божий. Вони вели свій спосіб життя, нічого фізичного не потребували, їхнім життям була релігія й вони ретельно слідкували, щоб відповідні інформаційні поля Селени були чистими. Їм начхати було на селенітів, на їхнє життя, війни, Соя в ці речі не втручались, але уважно слідкували, щоб серед селенітів не з’являлися тенденції до безвір’я, бо то був бруд у сфері сакралу, який рано чи пізно міг призвести до загибелі планети. Тому варто було тільки десь з’явитися людині, яка починала нити на Бога й сіяти сумніви в Його існуванні, Соя з-під «землі» нападали на неї й дуже відчутно тріпали їй мозок. Людина приходила до тями відразу ж, розуміла, що інша форма буття є реальністю й швидко заспокоювалася, більше не піддаючи сумніву існування Божественної сутності – Автора творіння таких різних людей.

Соя вшановували Бога Ора, бо, не маючи очей, мали інші види відчуттів і бачили те світло, яке бачить людина, коли помирає. Вони називали його «Сао Ора» – Світло Ора. Всю систему відділення душі, очищення, потрапляння в інші виміри існування мано-Соя прекрасно спостерігали. Вони про це зовсім не збиралися розповідати селенітам, бо оберігали свої знання, Соя взагалі майже не контактували з ними, але такі сусіди, як також і розповіді про них, змушували селенітів розвивати свої власні уявлення щодо «тонкої сфери» життя. Мано-селено сильно потрухували перед Соя, а тому уважно стежили за чистотою своєї духовної сфери.

Жерці Селени були вченими, їхня ж висока релігійність не дозволяла їм брехати в питаннях Духу. Хоч як вони не були налаштовані негативно до юнака, який не бажав підкорятися тому, що вимагало від нього суспільство, а від того був небезпечним, вони не могли не визнавати його святості, як також не могли не віддавати собі ради в тому, що зміни їхньому суспільству конче потрібні.

Ці люди були дуже моністичними, але до честі їхньої тодішньої релігійно-наукової еліти слід сказати, що весь негатив і руйнівну силу не знаючого меж Моно, вони усвідомлювали добре.

Ще й Соя додали: коли серед селенітів відносно непокірного юнака почався гомін щодо того, що «цього ненормального» треба «прибрати», Соя втрутились і суворо заборонили, не пояснюючи чому.

Селеніти злякалися, бо Соя ніколи не втручалися в їхнє життя без дуже поважних причин. Селенітів дратував непокірний юнак, але нікому й не подобалася перспектива закінчити своє життя повним ідіотом, бо могутній удар психе мано-Соя в момент позбавляв селеніта пам’яті назавжди й він закінчував своє життя просто «двоногою рослиною». І спасу від помсти Соя не було, адже від хвиль полів захисту немає.

Селеніти махнули рукою на хлопця, мовляв, нехай робить, що хоче, тим більш, що він був спокійним, привітним, нікого ні до чого не намовляв. Жив собі сам та й усе. Вони не стали йому допомагати в його житті, але вони й не стали його вбивати.

Так юнаку, що мав дивне для селенітів ім’я Романоа, вдалося вибороти в жорстко кастовому суспільстві селенітів окреме, особливе для себе становище. Добре чи погано, складно сказати, але жінок у нього не було.

Юнак не звертав на них жодної уваги, що, до речі, показало всім селенітам, що жити можна й без жінок. Для того ж, щоб порвати усталені стосунки панування жінок-мон у суспільстві, достатньо було показати останнім свою зневагу.

То було щось принципово нове, чоловіки Селени в момент оцінили таку гідну поставу цього незвичайного юнака щодо жіночого Моно селенітів, але наслідки проявляться багато пізніше, бо стереотипи в свідомості людини будь-якого виду рвуться дуже повільно.

Романоа був геніальним художником і малював якісь дивні, незнайомі селенітам, але вражаюче красиві пейзажі. Селеніти були літаючими, а тому розуміли літаючого, хоча він явно літав не тільки там, де вони, а й десь дуже далеко від них.

Його об’явили святим і не чіпали його. Інколи юнак покидав їх, ішов у Білу пустелю Селени й довго там сидів, гірко ридаючи. І білі леви Селени крадькома з-за холодних скель спостерігали за ним і, здається, теж тужили разом із ним за чимось зовсім нездійсненним…

За ким плакав цей дивний селеніт? Ніхто не знав. І запитувати його про це ніхто з тих, хто призначений був підглядати за ним і підслуховувати його розмови, не наважувався.


Аж ось раптом Романоа в одну мить відмовився від їжі. Ті, хто знав про це, затурбувалися, бо відчули, що їм буде не вистачати його, якщо він помре, й почали його вмовляти не заподіювати собі смерть. І тоді селеніти вперше побачили, як цей юнак посміхається.

«Я не можу померти, – сказав він. – Людина не помирає, а просто йде звідси. Я дуже вас люблю, ви просто про це не знаєте. Я вирішив піти в Небо до свого Батька і попросити Його, щоб Він вам допоміг. Ви – гарні люди, але ви живете неправильно. Ви не знаєте правди про Бога й це на вас погано позначається».

І Романоа дав їм прекрасне віршопоетичне Одкровення про Єдиного Бога Рао. А потім пішов від них кудись. Назавжди.

То був Бог Ор, – скоро дізнаються селеніти, бо так скажуть Соя.

Але втілення Бога Ора селеніт Романоа розповідав місячним про іншого Бога, про Бога Єдиного – Рао. І в тому, вочевидь, і полягає головний зміст і правильність дії Великого Посланника – коли Він говорить не про себе, навіть будучи Богом сам. Утілення Бога в тілі навіть випереджує розвиток самих Богових іпостасей – дає людям розуміння того, чого немає ще в самих іпостасях, змушуючи тим змінюватися й їх самих.

Уже на час існування місячної цивілізації проблема Єдиного Бога стояла на Аоро Космо дуже гостро. Романоа це зрозумів і шляхом надання місячним людям Одкровення про Єдиного Бога (Рао) ставив іпостасі якби перед фактом, змушуючи їх об’єднуватися. Великий Посланник в усі часи й буде таким – випереджаючим навіть Його Величність Час.

Однак на той момент селеніти всього цього не розуміли та й не замислювались над такими речами. Селеніти були Моно, ми сказали. А людина-моно мислить по-іншому, ніж людина сучасна, земна, хоча й земна людина теж багато в чому є Моно.

Селеніти кинулися шукати Романоа, але ніде не знаходили його. Ніде. Аж ось в одній з печер гори Меро вони виявили те, що той загадковий юнак залишив їм у якості свого останнього «прости». І був то незвичайної краси Портрет на стіні..

З нього прямо в душу кожного, хто кинув погляд на витвір геніального майстра, глянули величезні печальні очі кольору Карона в обрамленні довгих пухнастих срібних вій дивної краси Жінки – Білої Троянди. Ззаду неї простиралися, як неначе прикриваючи селенітів від якоїсь невідомої ще їм небезпеки два прекрасних прозорих білих крила…

(То була Мати Роа – Розо Маро, яка колись багато сотень мільйонів, а то й мільярди, років до того народила на тодішній Землі (Геа) сина свого Яо – тіло Бога тогочасного Всесвіту Роа Четвертого).



На долівці печери лежали пензлі, фарби, інше начиння, яке використовував той незвичайний юнак для художньої роботи й ніколи не розлучався з ним. А ще – його довгий темно-синій плащ з башликом. Все… Його ж самого ніде не було. Селеніти так його й не знайшли. Він зник

Усе суспільство було глибоко вражене такою могутньою силою духу чоловіка Селени. Печера Мао («Маро Оранті» – так сказали на Жінку-Білу Троянду люди-Соя) стала священною, релігійна система Єдиного Бога Рао швидко розповсюдилася й суспільство змінилося. Чоловіки в ньому почали відігравати все більш вагому роль. Проблеми з біологією дуже повільно, але почали слабшати, спочатку в чоловіків, а потім і в жінок не-мон, хоча до закінчення процесу було ще далеко.

Однак люди є людьми, й вони все-одно все, яким би воно не було своєрідним, священним і самодостатнім, витлумачать по-своєму. Війни серед селенітів не припинилися, просто стали іншими. Селеніти воювали між собою весь час, при тому застосовуючи всі можливі й неможливі технології, внаслідок яких з Місяця врешті решт була зірвана атмосфера. Це був кінець Місячної цивілізації, але окремі особи, що встигли зробити кілька висадок на Землю, залишилися живі, хоча повертатися їм уже стало нікуди…

Їхня кров інколи проявляється в земних людях, чому й з’являються, хоча й дуже рідко, серед людей «місячні люди», адже в Природі ніщо не зникає безслідно. Не щезли на Селені й Соя. Вони пережили смерть планети, пристосувалися до відсутності у неї фізичних полів, штучно створивши в її надрах нове, багато більш приховане структурне поле задля забезпечення власного існування. Вони не підпустять нікого до Селени, а особливо тих, хто має хоч якесь відношення до тих уродів-селенітів, які колись довоювалися до того, що знищили власну планету. І не підпустили – ні американців, ні росіян, які намагалися у другій половині ХХ ст. розпочати колонізацію Селени. Їм було твердо й чітко сказано: «Не лізьте, бо жахнемо по вашій Геа так, що від вас і пороху не залишиться». Земляни швидко «змикитили», що треба відступитися, бо десь, напевне, аж на рівні генів відчули той смертельний страх перед Соя, який відчували у свій час і селеніти також.


…Проте земне людство виявило, й дуже давно, одну тривожну для нього самого обставину: поява «місячної» людини серед землян (вживаємо вже в лапках «місячної», бо це вже стосується тільки системи її аор) завжди супроводжувалася глобальними катаклізмами, зіткненнями суспільств і зміною релігій. Тому «місячного» відстежували люди зі спеціальних таємних організацій і знищували.

Практично завжди то був чоловік, і в нього завжди були проблеми у стосунках із земними жінками (таким був і сам Христос). Якщо й у ХХ столітті хтось вираховував і намагався відстежити появу «місячного» (а, скоріш за все, так і було), то чекали, як завжди, чоловіка. А наша героїня виявилася жінкою. І її якось не помітили, пропустили. Ну, все в розрахунках говорило за те, що на Землі хтось є, але все плутала та обставина, що в першій половині ХХ століття жінка, хоча й тільки подібна до місячної, вже з’являлася, причому, – саме в СРСР, і, виконуючи супер-складне розвідувальне завдання під час Другої світової війни, загинула (її описує В.Суворов у романах «Контроль» і «Выбор» в образі Насті-розвідниці).

Навіть найбільш кваліфіковані фахівці зі спеціальних оборонних відомств країн, які мали відповідні технології, вважали, що то її колишня присутність на Землі дає якийсь фон і зміщення в інформаційних полях (а таке може бути), через що й складається враження, що вона у ХХ столітті – якось не одна. Тому карателі, досхочу понервувавши, поступово заспокоїлися. Церковні ж діячі, як завжди, мовчали. Чому? А вони знали про Бога більше, ніж будь-хто на землі. Обдурить. Обдурить, хто б що не казав, що б не вираховував! І переграти Його, а навіть щось вирахувати в Його можливих комбінаціях не вдавалося нікому з людей ніколи. Можливо, взагалі випустив на Землю не одну, а кілька жінок, тому і пищить у Спостерігачів той «фон»? Та, хто може знати, що Він там собі робить? Щось. А що точно – ніхто ніколи не дізнається, доки Сам не дасть знати. Тож треба просто чекати і все.

І таким Бог був завжди, а, отже, й залишається. Щось задумав – зрозуміли богослови. А раз уже щось таки явно задумав, то, хоч що не роби, все одно на своє викрутить. Ніхто не зупинить. Ніхто й ніщо. Тож навіщо надриватися? Все одно все, що Бог надумав витворити з цим людством (а Він періодично такі речі робить), рано чи пізно вийде назовні.

* * *

Наша героїня, природно, нічого про все нами вищезазначене не знала, жила собі й «літала», ні про який «фон» не маючи жодного поняття. Її не настигли люди, її настигла Природа. Наша героїня дорого заплатила за те, що занадто мало уваги приділяла своєму власному здоров’ю. Операція й вирок: «У вас більше не буде дітей». Удар був страшним – жінка мріяла про сім’ю й дітей. Вона стійко витримувала всі випробування на своєму життєвому шляху, витримала навіть ранню втрату нею своїх батьків – нерви у неї були залізні, тому трагедії її життя не позначалися на її молодій, красивій зовнішності. Але, вислухавши вирок лікарів, вона пролежала всю ніч, дивлячись на зорі у вікно лікарняної палати сухими й безмежно страждаючими очима, а на ранок виявила велику сиву прядку в її довгому, пишному волоссі кольору спілого каштану.



Вона довго ще страждала після всього, а потім різко вийшла заміж за чоловіка, в якого від двох шлюбів було четверо дітей. Досить уже, напевне, чи не так?

І все складалося прекрасно, за чотири роки їхнього подружнього життя й сварка-то була між ними всього одна, і дитина її від першого шлюбу виявилася глибоко душевною людинкою – сприйняла вітчима й прив’язалася до нього. Жінка ж уміла бути дружиною. Ну, все було добре, і раптом… Смерть. Убивство, що так і залишилося нерозкритим. І вона в часи, коли в країні вирувала гіперінфляція й зарплату не видавали по 8 – 9 місяців, залишилась одна з неповнолітнім сином.

Ніхто не давав їй грошей у борг. Ніхто. Можливо, не в тих просила. Все можливо. Але факт залишається фактом: вони з сином голодували. Батьки її до того часу померли, бо вона була дуже пізньою єдиною дитиною, допомоги чекати їй було нізвідки. Грошей же батько її сина давно не давав і не збирався, а вона була занадто гордою, щоб їх у нього просити. Вона злякалася за сина, коли в хлопця почалися від нестачі вітамінів проблеми із зором. У той момент вона відчула себе припертою до стіни.

В ніч на Різдво, яке настало скоро після загибелі її другого чоловіка, вона не могла заснути. По телебаченню транслювали Божественну літургію. Слухаючи її, жінка, яка практично ніколи не плакала, ридала так, як ніколи в житті. «Господи, за що?!», – кричала душа її. «Господи, поможи мені! Прошу Тебе, благаю… Я не знаю, як треба молитися, як звертатися до Тебе, але ж... Але ж я не знаю, як мені жити далі! Поможи, будь ласка, поможи мені...», – молила жінка, впавши без сил на коліна. Щось пронизливо дзвеніло навколо неї.

Раптом вона замовкла, прислухаючись, й, згорнувши всі свої почуття в грудку, притихла. Їй здалося, що в кімнаті хтось є…

«Треба терміново взяти себе в руки, – подумала вона. – Щось незрозуміле. Нічого. Це – від нервів. Заспокоюсь і все минеться». Але вона назавжди запам’ятає те дивне відчуття чиєїсь невидимої присутності, що пережила тоді.


…Рівно через рік після смерті свого чоловіка наша героїня, сидячи знов у тій же кімнаті, приблизно в такому ж стані відчаю, бо в житті її нічого не змінилося на краще, пошепки розповідала, звертаючись до свого загиблого чоловіка, про тяготи свого існування, жаліла його, що так рано пішов з життя, жаліла й себе, свою дитину, знов плакала. І – знов ефект чиєїсь присутності! І картинка із зображенням святого, чиє ім’я носив її загиблий чоловік, зірвалася зі стіни й плавно впала на долівку. Ніякого протягу, ніякого руху повітря бути не могло! Жінка злякалася, подумавши, що «з того світу» її чоловік прийшов…

«Та що це таке? – обережно думала вона, завмираючи від страху. – Що відбувається?». Потім, намагаючись опанувати себе й перебороти дивне відчуття якогось заціпеніння, голосно сказала: «Та, нісенітниця! Бути такого не може!». І почала спеціально, мугикаючи якусь муру й топаючи ногами, ходити по кімнатах і грюкати дверима. Дивне відчуття розвіялося, як дим, неначе його й не було.

Однак жінка й цей випадок запам’ятала, адже в її житті до того нічого подібного не було. Двічі ж повторена тенденція – це інформація, розкрити зміст якої, проте, жінці вдасться ще не скоро. Їй і в голову не прийшло подумати, що, можливо, вона має якісь особливі здібності, чи, можливо, справа була в тому, що в тій половині будинку, де вона знаходилася, жив колись її дідусь-священик. Вирішила, що їй усе здалося. А вже про те, що живе в особливому місці світу, вона взагалі не знала й знати не могла.
* * *

Зі слів Ноя: «Слышу: плачет кто-то. Я пошел посмотреть. Вижу: кричит, плачет, маленькая такая и – Ора…». Ноя скаже їй ці слова, розповідаючи про те, як він уперше її побачив, коли вона вже буде за Стіною. До того вона мусила жити ще своїм звичайним життям більше семи років.

Зі слів Ора: «Я наблюдаю за тобой семь лет. Я видел, как ты росла. Время не изменило в тебе ни очертаний, ни характера». Ор скаже їй ці слова після того, як вона вийде з-за Стіни й буде готуватися до свого довгого шляху крізь Ірам Зат ал-Імад. Проміжок часу між Стіною й Ірамом буде складати менше двох місяців. У цей час Ор і встигне вийти з нею на контакт.

Про який ЧАС говорив Бог Ор (Ахурамазда, Ормозд, Дон-Ор)? Він же говорив про Ору, а не про земну жінку, в якої було своє ім'я і свій час життя на землі, який зовсім не міг збігатися з тим, що мав на увазі Бог під поняттям «час»? Для Бога «ЧАС» – щось зовсім інше, ніж для будь-кого з нас. Ор явно говорив про одне з тонких тіл (аор) земної жінки. Не питання, так і було. Але то означало, що така жінка (чи подібна) колись, нехай і дуже давно, все ж таки існувала в тілі. То, коли ж уже існувала Ора, хто вона була така, й скільки часу її не було?

Але Ора мовчала. Вона стояла на Аоро Космо в біло-сірій уніформі (схожій на окрас білої в сірих «яблуках» бойової кобили), опоясаній ременями й портупеєю, завівши струнку праву ніжку у високому сірому чобітку попереду лівої в позі Розо, схрестивши руки на грудях, гордо скинувши голову з копною короткого пишного, м'якого волосся, що світилося всіма кольорами райдуги, й холодно посміхалася.

Ора була Воїном. Щó їй було за діло до земної жінки, в тілі якої вона знаходилася, й яка нічого не розуміла в тому, що відбувається? Та що там ті земні, хіба вони в змозі взагалі в щось «в’їхати» – в те, чого не бачать і не чують, а не бачать і не чують вони майже нічого? Та начхати Орі було на тих земних, навіть якщо в одному з цих смертних тіл перебувала вона сама! То все – тимчасове. Головне – її власний досвід у фізичному тілі. Вона його ніколи не втратить, навіть після смерті свого земного тіла. З’явившись же на Аоро Космо після свого земного існування (а куди та Аоро дінеться, якщо Ора вже з’явилася!) вона там таке влаштує! Ух! Нехай начуваються! Не розуміє її жінка в земному тілі? Ну, й нехай! То – її проблеми. Ора ж буде тиснути, давити й усе-одно змусить земне тіло спрацювати на її інтерес.

Треба чітко усвідомити одну важливу обставину: той, хто буде намагатися щось там своє зробити в Аоро Космо, повинен знати, що в просторі Космосу є його власна головна аора, в якої є свій власний інтерес, і без неї ніхто нічого в тому Космосі зробити не зможе. Тим більш, якщо мова йде про таку аору, як Ора. Ора була Воїном Вічності. Кохана жінка Бога Ора… Ора була унікальна в своїй земній і неземній красі. Ор знайшов її, але вона тоді ще спала. А Ора Соно – дуже й дуже небезпечна.

Й ось вона проявилася на Аоро Космо, ще навіть перебувачи в тілі. Та жоден з образів богинь, створених людством, не міг і близько зрівнятися з тією красою, величчю й аристократизмом, що їх випромінювала Ора! То була супер-жінка, унікальної краси, розуму й войовничості.

Вона прокинулася від свого земного Соно тільки тоді, коли земна жінка – її втілення на землі, вже нестримно буде провалюватися за Стіну.
…Отже, наша героїня все ж таки не помилилася: двічі в її житті, коли їй, самотній жінці, було особливо погано, в її кімнаті хтось був. ХТО? Схоже, що…Бог. Бог, природно, приходить до всіх страждаючих, але ж якось по-іншому, а не так, щоб зайти й подивитися: та хто ж там так плаче, перелякавши людину при тому заледве не до смерті. А потім – ще раз, ще й картинку здмухнути зі стінки, щоб зрозуміла: тут хтось є, ти не помилилася.

Висновок: Бог знаходиться десь дуже близько від того місця, де жила наша героїня.

Де саме? Й чому підходило двоє?.. Один побачив її, інший підійшов тільки майже через рік. Спілкування ж думкою на Аоро Космо здійснюється практично миттєво. Значить, Ор був десь дуже далеко в той момент, коли Ноя вперше побачив на Землі Ору. Треба добре знати Ора, щоб ні на мить не поставити під сумнів те, що як тільки Ор почув, що Ноя знайшов у Всесвіті Ору, то тут же все кинув і понісся до неї. «Всесвіт почекає, раз Ора з’явилась», – напевне сказав Ор. І ми думаємо, що ми недалекі від істини.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка