І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. Луцьк: пвд «Твердиня», 2007. 300 с. (Сер. «Пантеон»). Книга



Сторінка1/2
Дата конвертації18.10.2018
Розмір3.58 Mb.
ТипКнига
  1   2

Художньо-документальні оповідання
УДК 821.161.2–32

ББК 84.4 УКР 6

К 69

Корсак І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання.



– Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 300 с. – (Сер. «Пантеон

»).
Книга відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає

нас обличчям до постатей української історії та культури,

замовчуваних або забутих.


В оформленні обкладинки використано мапу України

Гомана, 1716 рік

Серія «Пантеон»

Заснована 2006 року


ISBN 978-966-2115-01-7 © Корсак І. Ф., 2007

ISBN 978-966-8770-55-5 (серія) © ПВД «Твердиня», 2007


Присвячую славним

моїм внучатам –

Іванові, Олі, Романові


ЗМІСТ


Сверстюк Євген. «Що ми? Чиї сини?» 5

Корсак Іван. Слово до читача 7


Вінчання князя Володимира 11

Мамо, вийди заміж за короля 16

Прихисток візантійських монархів 21

Корона Данила 25

Король Юрій І, муж зело мудрий 31

Благословення короля Юрія ІІ 35

Пророчі блискавиці над Олеським замком 39

Первістки рідного слова 43

Невістка Богдана Хмельницького 49

Головнокомандувач Європи 55

Повернення Богуна 79

Розгром Росії 83

Кавалер ордена Бусто де Лібертадор 90

«Величний благодійник людства» 94

Лиш правда зостанеться 103

«У москалів не хочу помирати…» 108

Табакерка Василя Капніста 112

Останній концерт маестро 118

Полон Вінстона Черчілля 124

Відмова консула Ванкувера 128

Вишне моя, емігрантко… 133

Василь Якович, класик японський 143

З пракоренів Запорізької Січі 148

Зустріч у Швейцарії 158

На французькій землі 162

Лист земляка 170

Непосильна загадка Рамона 181
Замість коментарів: Наша минувшина очима різного люду 187
Християнізація Русі: холодний розрахунок володаря чи осяяння душ? 188

Київський зять: «Вірив у славу, багатство та владу…» 206

У слабкого не шукатимуть захисту 212

Корона, що сама напрошувалася 214

Наших прадідів великих… 220

«…Не раз намагалися відняти від нас…» 226

Горда князівна Розанда 231

«Людина великого духу» 241

І зрадники, і кар’єристи, і єретики… 250

Долі, пов’язані з Україною 265

Концерт, якому звучати довіку 273

Ім’я, що не сходить з вуст 277

Відібраний спадок 281

Подвижництво без сподівань на винагороду 284

Японський класик Василь Єрошенко 290

Хіба зустрінуться в енциклопедіях 295

«Король Америки» 296

5

«Що ми? Чиї сини?»


В

В

ихід з Єгипетського полону – це передусім



повернення до себе, до своїх коренів і до

своїх святинь. Безпам’ятство є умовою виживання

в неволі. У відомій легенді про євшан-зілля змальовується

образ співця, який прагне і словом, і

рідною піснею пробудити порив до волі в половецького

невольника. Але він глухий до всього і

тільки пучок євшан-зілля, знайомий з дитинства

запах, оживив його. Після втечі з полону той співець,

звичайно, розповідатиме хлопцеві історію та

легенди рідного краю.


В українців справа складніша. Протягом століть

нам забивали голови усім, аби тільки ми не знали:

«що ми? Чиї сини? Ким? За що закуті?..» (Т.Шевченко).

Як зауважив Олександр Довженко, ми

єдиний в світі народ, в школах якого не вивчається

рідна історія.


Нині ми вже вивчаємо історію України, але

в пам’яті нашій усе ще домінує звук старих імперських

міфів, на яких виховувалися покоління

слухняних імперських «малоросів». Комплекс

меншовартости не дає сучасній молоді тверезо

сприймати факти в потоці лжеінформації. Навіть

історичні факти, які зберегла пам’ять, сприймаються

з тенденцією сліпо вірити іноземним джерелам,

які плекали, звісно, свою пам’ять, свої національні

інтереси і підходи.


Книжка відомого літератора з Волині Івана

Корсака повертає нас обличчям до постатей укра

66

їнської історії і культури, замовчуваних або забутих.



І це добра книжка. Хтось може закинути, що в

тих щирих розповідях акцентується національний

мотив. Однак згадаймо мотивацію знаних у світі

вчених, математиків Михайла Остроградського,

Михайла Кравчука, фізика Івана Пулюя, письменника

і перекладача Миколи Гнідича, зрештою Тараса

Шевченка і навіть Миколу Гоголя. Хіба вони

не підкреслювали своєї національності в середовищі,

яке воліло б її закреслити? Бо почуття національної

гідності є важливою складовою людської

сутності та порядності особи і громадянина.
Євген Сверстюк

7

СЛОВО ДО ЧИТАЧА



Н

Н

аписати цю книгу мене підштовхнула крайня



потреба: я мав змогу надивитися, як мордуються

сучасні школярики, відшукуючи знакові імена

нашої кревної історії. А вже при підготовці книги

довелося стикнутися з неймовірними курйозами,

гіркими, смішними й парадоксальними фактами.
По приклади не треба за версту ходити. Наберіть

на будь-якій пошуковій системі в Інтернеті

ключові слова «нобелівський лауреат Жорж Шарпак

» – і ви отримаєте сотні повідомлень у відповідь:

французький фізик, що народився у Польщі.

Начебто все правда, крім манюсінької деталі.

Георгій Харпак (таке справжнє його ім’я та прізвище)

народися в Дубровиці на Рівненщині, його

батько мав тут цегельний завод і з того будівельного

матеріалу зведено чимало домівок на всьому

волинсько-рівненському Поліссі. Родинний дім

їхній тільки нещодавно, на жаль, знесли. Або розгортаємо

будь-яку енциклопедію чи знову ж таки

вдаємося до пошуку в Інтернеті на слова «Михайло

Остроградський» і тут же читаємо: «Выдающийся

русский физик». А той «выдающийся русский» публічно,

у широкому колі казав: «У москалів не хочу

й помирати», і таки вгадав власну смерть, помер та

похований на Україні (не кажучи вже, що перші

знакові праці Михайла Васильовича писані взагалі

не російською чи навіть українською, а французькою

мовою). Читаємо спогади свідків та учасників

німецького загону в битві при Хотині 1621 року й

неждано-негадано дізнаємося: вирішальний бій,

що зупинив наступ мусульманського світу на християнський,

європейський, виграли не українські

війська Сагайдачного чи польські вояки, а німецький

корпус. У турецьких описах розгрому Росії

88

(власне – Московії) під Конотопом, розгрому, якого



не знала ця держава за всю історію до того часу,

з’ясовується, що найбільшим був вклад кримськотатарських

союзників, про визначальну роль українського

війська Виговського взагалі інколи можна

не згадувати, наче й не в Україні те діялося…
У віденській лабораторії знаного вченого й

винахідника, професора Івана Пулюя стажувався

німецький фізик Конрад Рентґен. Професор

щиросердно знайомив усіх колег з власним винаходом,

демонстрував знімки, зроблені за допомогою

Х-променів, опублікував статті раніше

за Рентґена, в тому числі знімок Х-променями

людського скелета. Однак Нобелівська премія за

винахід дісталася німецькому вченому. Альберт

Ейнштейн з цього приводу зі властивою прямотою

писав знайомому і сусідові по Відню Іванові

Пулюю: «Може, те неприємно вам слухати, але

хто стоїть за вами, українцями, яка культура, які

акції? А за Рентгеном – уся Європа».


У різних зарубіжних джерелах Іван Виговський,

Юрій Немирич, інша знакова козацька старшина

постає то польськими, то литовськими феодалами.

Українська ж справа, якій вони до крихти віддали

життя, чомусь відходить на другий план або й зовсім

не згадується. Винуваті ми самі…


У Третяковський галереї в Москві я запитав завідувачку

відділу, чи є в них роботи Йова Кондзелевича.

– Є, – ствердно, без заминки відповіла завідувачка.

– Чому ж вони не виставлені?

– Немає місця. Роботи зберігаються в запасниках.

Настав час виймати нашу історію і духовну спадщину

із «запасників».

Нашого цвіту – по всьому світу… Доля розкидала

український люд неймовірними обширами,

економіку і культуру він розбудовував і далі розбудовує

в сотнях країн. І при цьому не має потреби

9

доводити тезу на кшталт: «Україна – батьківщина



слонів». Немає сенсу робити з вихідців з України

ура-патріотів, які тільки й снять, аби повернутися

на землю прабатьківську. Кумедно вимагати від Георгія

Харпака, щоби він покинув власні ядерні дослідження

на кордоні Франції та Швейцарії і поспішив

притьма відновлювати батьківську цегельню в

Дубровиці. Водночас двадцятиоднорічний Шопен

покинув польську землю назавжди, але ніхто не посміє

відібрати його ім’я у польського народу.
Ми – не ліпші у Бога й не гірші. Але вклад українців

у світову цивілізацію має бути достойно й

об’єктивно оцінений. Спочатку нами самими (передусім!),

а згодом і світовою спільнотою.


Окремо кілька слів про примітки, що їх взято

здебільшого з неопублікованих досі джерел. Впадає

у вічі те, що часто-густо українська історія розглядається

лише як частина то польської, то російської,

то австрійської, то литовської, то ще чиєїсь історії.

Подекуди комусь хотілося б виставити нас, як затятих

антисемітів, починаючи від Богдана Хмельницького.

При цьому навмисне упускається, що ті

чи інші трагічні події відбувалися на соціальному,

майновому грунті, але аж ніяк не на міжетнічному.

Позитивом таких далеких від об’єктивності публікацій

можна вважати хіба лиш вироблення стійкого

імунітету щодо фальшування історії, вироблення

твердої власної самооцінки.


Добре було б нашим історикам та політикам

продовжувати тему взаємного примирення та прощення,

бо ж конфліктів з сусідами на довгому історичному

віку не бракувало. Прикладом може

слугувати та високогуманна діяльність, що її обидві

сторони (українська і польська) ведуть сьогодні –

від середньовіччя до Другої світової війни трагічних

сторінок у стосунках знайдеться чимало. І коли

на «Євробаченні» поляки, нація висококультурна

загалом і музична в тім числі, виставляють нашим

«Ґринджолам», делікатно кажучи, не найпотужнішому

українському колективу, найвищу оцінку, то

1010

це більш ніж красномовно свідчить про людську



приязнь, щиру і непідробну, не підфарбовану ніякими

дипломатичними протоколами…


Тема, якої торкається автор в цій книзі, певне,

невичерпна. І ще потребуватиметься труд багатьох-

пребагатьох авторів про місце українства під

сонцем.
А може, лише так і буде написана омріяна знаною

поетесою «велика книга нашого народу»?
Іван Корсак

11

ВІНЧАННЯ



КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА
К

К

нязь Володимир осліпнув раптово – кілька днів і



ночей гостра різь в очах лише наростала, а біль поглинав

навіть помисли: люди, дерева і весь навколишній

світ тихо пливли, немов було все намальоване на піску,

і тепер якась невидима і зла хвиля раз по раз змивала

малюнок, аж доки не залишила суцільну непроникну

пелену. Біда не буває ніколи вчасною, та зараз вона

особливо несподівана й негадана, як блискавиця серед

зими, і як ніколи не очікувана та небажана. Князь Володимир

готувався до величного та зоряного часу в своєму

житті, до вінчання з царівною Анною – вперше, відколи

сходить і заходить сонце, князь великої і потужної Київської

Русі мав поєднатися родинними узами з візантійськими

імператорами. Кораблі царівни, злегка похитуючись

на хвилях, вже підходили до берегів Корсуня.


Невгасимий жар, що пік очі немилосердно і безперестанно,

князь Володимир, зазнавши не однієї рани в

походах, переносив куди легше, аніж той жар, що його

сипнула пригорщами в душу раптова сліпота. Він знав,

що за спиною його вже повзе поміж вірними воями холодним

вужем прихований поговір: «Знамення неба,

горе нам, князь приймає християнство, вінчається з царівною,

князь зрадив прадідівську віру заради чужих,

незнаних богів».
Це боліло йому і смоложило, та ще більше нила і

мерзла душа: а якщо це і справді так? Якщо справді він

накликав на себе небесний гнів, зраджуючи праотця

всього роду богів Сварога, захисника врожаїв, багатств

і всякої домашньої живності Велеса, Дажбога, що дає

життя людям і всьому земному, грізного Перуна, покровителя

його воїнів, і всіх мужніх людей?
Кораблі царівни Анни пристали до берега Корсуня,

і засмаглі візантійці, вправно пораючись із канатами,

швартувалися. Сама Анна проплакала мало не всю дорогу:

вона подумки багато разів бажала сама собі смерті,

аніж мала одружитися з незнайомим, ніколи не баченим

князем варварської країни. Бо такого не знав досі


Князь

Володимир

Великий

1212


їхній імператорський рід. Навіть синові короля Німеччини

Оттону І Великому Анна відмовила з погордою.


Як розхитувався корабель на хвилях, підіймаючи

то один борт, то інший, так і в сумнівах її брала гору то

ущемлена гординя царівни, а то знову вивищувалися інтереси

всього імператорського двору.


Вперше за багато століть Візантія потрапила навіть

не в скрутне, а радше в трагічне становище. Спекотного

серпня 986 року болгари вщент розбили імператорське

військо. Бунтівний полководець Варда Склір, об’єднавшись

з арабами, перетнув кордон імперії. Проти нього

кинули іншого полководця, Варду Фока, але і той несподівано

зрадив, проголосив себе імператором і намірився

влаштувати облогу Константинополя. Саме в цей критичний

момент чинні імператори Василій ІІ і Костянтин

звернулися по військову допомогу до князя Київської

Русі Володимира. Князь дав згоду, але поставив вимогу:

віддати заміж за нього царівну Анну. Співправителіімператори

своєю чергою погодились, але тільки тоді,

коли Володимир прийме християнство.


Шеститисячне військо київських русичів виходить

негайно на поміч Константинополю – князь розумів,

що правління Василія і Костянтина тримається на волосинці.

У вирішальній битві квітневого дня, що істинно

для Варди Фоки був нещасливим тринадцятим, київські

мечі посікли бунтівників, військо Фоки розгромлене й

розсіяне.
Здавалося, саме час поєднатися родинам і обом високим

сторонам дотриматися слова. Та от яка дипломатична

дивина: Анна не піде під вінець і не прибуде до

Володимира, доки той не прийме християнство, а князь

не приймає християнства, доки до нього не прибуде царівна.

Заплутаний вузол істинно вінценосної гордині Володимир

наважився так само розрубати мечем: київські

вої беруть в облогу твердиню на морі Корсунь. Протопіп

Анастас підказує князеві, як залишити місто без

води. І Корсунь капітулює. З поверженої твердині князь

шле в Константинополь ультиматум: «Якщо не віддасте

її за мене, то зроблю столиці вашій те саме, що й цьому

місту».
Василій ІІ і Костянтин розуміли, що то не порожні

слова: чубаті намети війська Київської Русі все ще стоя

ли під Константинополем. І брати просять сестру сідати

на корабель. Але вирішальними для Анни стали їхні слова:

може, наверне тобою Бог Руську землю до покаяння,

може, замість ідолів Русь пізнає Христа…


У сльозах сідала царівна на корабель, та ще більша

розпука чекала, коли Анна ще не встигла й ногою ступити

на суходіл: нехрещений варварський князь на додачу

осліп. «Негайно розвертати корабель», – змигнуло

найперше, але тверде переконання. «Господи, прости

мене, де моя тут вина, – відіславши служниць, молилася

Анна пошерхлими, сухими і зачерствілими з розпачу

вустами. – Я відмовила найзнаменитішим королевичам,

а ти присудив мені заміжжя за якимось сліпцем…

Боже, верни мене до рідного міста, напоуми братів моїх,

напоуми». І раптом серед молитви промайнула в неї неймовірна

думка: а якщо й справді Бог напоумив братів,

вклавши особливий, провідчий зміст у їхні напутні слова:

«Може, верне тобою Бог Руську землю до Істини?».

І вона, царівна, така сама раба Божа, як і всі сущі, лише

через гординю людську противиться писаній Отцем

долі? Може, то саме їй провіщено нести світло Христової

віри у ті далекі й незнані краї, за ревучі річкові пороги,

у праліси, у місто на пагорбах, де після Андрія Первозванного

навряд чи й ступала нога посланця з вісткою

Світла та Істини?
Ні, вона не накаже кораблям розвертатися, раз судилося

так, то вороття не буде.


– Негайно гінця до князя Київської Русі, – розпорядилася

твердо і впевнено. – Передати, як не охреститься

князь, то не уникнути йому недуги своєї.

І стала терпеливо чекати відповіді. Схвильований і

збентежений, чекав слова князівського весь почет царівни

– вони на порозі дива, чи то все будень, і кораблі

попливуть знову в Константинополь?
А як вернулися спітнілі й захекані гінці, Анна не насмілилася

навіть слова вимовити, тільки поглядом поспитала.

– Якщо справді станеться так, просив відказати

князь, то істинно великий Бог Християнський, – відповіли

посланці.

…Князя Володимира при велелюдді хрестили й вінчали

з Анною єпископ Корсунський і священики з Константинополя.

І як тільки зазвучали слова молитви, що

1414

Хрещення



Володимира.

Фрагмент фрески

роботи

В. М. Васнєцова



відлунювала під високим церковним куполом, мов та

молитва линула не з єпископських вуст, а з блакитної

високості, мабуть, уперше в житті князя охопив незрозумілий

страх. Він навіть зіщулився, він боявся, що осьось

розверзнуться з тріском, як рветься міцне полотно,

над ним ображені небеса, і блискавиці одна за одною

почнуть низати грішну землю і цілитимуть саме в нього,

що зрікся і зрадив прадавніх богів. У ньому дивно змішалися

почуття провини з очікуванням чогось нового,

страх з надією на світле, добре й незвідане, докори сумління

з непевним, наївним і палко очікуваним сподіванням,

якщо це й справді шлях Істини. Досі йому було зрозуміле

хвилювання бою, коли страх єднався з ризиком

та азартом, і це поєднання лише п’янило – щонайбільше

тяжка рана чи смерть чекати могли на полі битви.

Але смерть Душі, незвідана темінь у пазурах злих духів,

довічний морок і муки в царстві чорному, де безкінечно

терзатиметься Душа…


Хоча було парко, його трусило, мов у крижаній купелі,

пухирцями гусячими всіялося тіло і він, аби притишити

хвилювання, яке чомусь вважав малодушністю,

стиснув пальці у кулак так, що аж нігті до крові впивалися

у долоні – та й це не стало у помочі.
– Хреститься раб Божий Василій, – лунали над головою

молитви священиків, і вся душа його опиралася

молитві, бо нове ім’я ніяк ще не міг припасувати до себе,

він ніколи і ні в кого не був рабом, він князь великої держави,

він Володимир, що володіє істинно незміримими

землями та неблизькими світами. І так само десь у гли

15

бині душі він розумів, що така думка є просто спокусою,



випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного

безмежного неба, проти цієї безмірної величі він

менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу

піщинку супроти всього неба і його Господаря


– і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння

облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце

неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов

на нього.

…Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку

на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки

дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі

брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком,

він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого

вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто-

яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж

дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив

знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими,

і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як

захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне

Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав

на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир,

і хрестилася його дружина.


Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч

князя Володимира, Анна тепер без страху кинула

погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані

пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне

місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до

неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона

не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то
були вже не варвари, то такі само, як і вона, християни,

разом з ними в далеку Русь з цього міста (Херсонесом

його звали древні, Корсунем іменують київські русичі,

а назвуть ще колись місто поряд із Севастополем) піде

добро, милосердя і смирення.
На церкві святого Василія так ніколи бентежно ще

не грали дзвони, як того незабутнього дня 988-го, за тисячі

верст чутно подзвін їх, лунають вони і через тисячоліття…
1616

МАМО,


ВИЙДИ ЗАМІЖ

ЗА КОРОЛЯ


Тієї ночі багаття не згасали по всій Норвегії і видавалося,

ніхто й не думав про сон. Весело шкварчали у

вогні туші биків, нанизані на вертела, з велелюдних

майданів розносився зманливий запах смаженини

на найдальші вулички, а спалахи полум’я вихоплювали

на мить збуджені обличчя. Завтра в державі

неабияке свято – Норвегія матиме нового короля.

Попередній король Гарольд ІІІ Суворий Правитель,

що майже двадцятиліття сидів на троні, склав голову

у Стамфордбріднеї, поблизу Йорка, воюючи Англію.

Король помер – хай живе король, його юний

син Олаф.


У спочивальню королеви Норвегії Єлизавети

Ярославівни син Олаф зайшов пізнього вечора. Він

повільно опустився на коліна перед матір’ю і лише

тоді вимовив:


– Благослови мене, мамо… Хай твоє слово зменшить

завтра моє хвилювання, хай облегшить воно ту

непросту ношу, яку покладає Всевишній на мене.

Мати мовчки поклала руки на голову синові і довго

стояла так, наче хотіла, аби її тепло і ласка, її материнські

побажання і сподівання невидимими хвилями

перейшли синові.
– Благословляю, Олафе… Благословляю на добру

долю, на щастя прекрасної країни Норвегії і її народу.

Ти виріс достойним сином прославленого конунга

і вірю, що правитимеш достойно. Тільки одне тебе

проситиму: перейми від батька усе, крім одного – не

воюй стільки, виймай меч із піхов лише при крайній

потребі, лиш для захисту і оборони.

Син розумів, про що веде мову матір. Доля його

батька Гарольда Сігурдсона склалася так, що на стежках

війни він провів майже все життя. Двоюрідний

брат тодішнього короля Норвегії, він у час жорстокого

розладу змушений був тікати з рідного краю і шу

17

кати собі прихистку в Київській Русі. Князь Ярослав



Мудрий з пошануванням поставився до Гарольда, до

його освіченості та хоробрості, таланту поета-скальда.

І незабаром, коли візантійський імператор попросив

у дружнього Києва військової допомоги, Ярослав

Мудрий довіряє йому військо русичів та направляє в

розпорядження Константинополя. Довгою була дорога

експедиційного корпусу – зблискували мечі русичів

у Малій Азії, схрещувалися з мечами достойних

супротивників на Сицилії, пройшли дорогами Італії,

воювали Африку…


1043 року Гарольд Сігурдсон з півтисячею русичів

після виснажливих битв повертається в Київ. Ратний

труд Гарольда достойно оцінює князь Ярослав Мудрий

і 1045 року видає заміж за нього ще таку юну

доньку Єлизавету. Гарольд Сігурдсон з дружиною

повертається в рідну Норвегію тепер зовсім в іншому

статусі і стає співправителем, а небавом і одноосібним

конунгом своєї держави. Та меч його не знає спочину,

й далі він воює таку неблизьку Англію, здобуває

не одну перемогу, його навіть вже проголошують англійським

королем, та 25 вересня 1066 року вступає в

останню, трагічну для себе, битву і гине.


…Олаф розумів свою матір. Тепло її рук якось дивно

розм’якшувало його душу, материна доброта невидимими

потоками переходила в нього, але розум,

твердий і настирливий, батьківський розум, противився

кожному слову. Він, Олаф, має продовжити

справу славного конунга Гарольда ІІІ Суворого Правителя,

він має й далі ширити межі Норвегії, в честолюбних

помислах він бачив уже Данію під норвезькою

короною; зрештою, кожен король, що поважає

себе, не має права розлучатися з мечем.


– Мамо, це неможливо. Чоловіки народжуються

для війни, королі – для слави і примноження свого

королівства.

– Сину, – не забирала рук з голови Олафа Єлизавета,

тільки в дотику її долонь син відчув якусь напругу.

– Милий сину, не все вирішує зброя, розум

дужчий за неї.

– Мамо, відколи прийшла сумна звістка про батькову

смерть, я так багато передумав… Поряд Данія,

інші достойні землі… Чим далі збігатиме час, історія

Ярослав Мудрий

1818


перегортатиме свої сторінки, тим складніше ставатиме

утверджувати Норвегію.


– Добра дитино, я стомилася за життя чекати вісток

з полів битовних, – Олаф відчув, як затремтів

материн голос. – Я втратила на війні чоловіка, Норвегія

втратила доблесного короля… Я не хочу втратити

ще й сина, а норвезький народ свого конунга, на

якого покладає стільки надій…

Пережите Єлизаветою напливало знову хвиля за

хвилею на пам’ять. Довгими вечорами, при лякливому

полум’ї свічки, що відкидала метушливі тіні та

тихо потріскувала, хоч від того тихесенького тріску

вона мимоволі щоразу здригалася, Єлизавета не одну

думу передумала про шляхи і доріжки, де зараз її чоловік

і король. А як вже зовсім допікала туга, брала в

руки старий свиток із сагою молодого Гарольда, сагою,

присвяченою саме їй.
Ми зіткнулися з трандами так,

що вони мали чисельну перевагу.

Сталася, звичайно, запекла і жорстока битва,

коли ми стялися одне з одним.

Ще юнак, я навіки втратив свого повелителя,

теж юнака, який поліг у битві.

Але дівчина з золотим перснем, яка живе
на Русі, мене не кохає.

Я знаюся на восьми мистецтвах: вмію

кувати вірші, можу мчати на швидкому

коні, часто плаваю, вмію бігати на


легких лижах, метати спис і гребти веслом.

Але дівчина з золотим перснем, яка живе


на Русі, мене не кохає.

Ніхто, ні жінка, ні юнак не стануть

заперечувати, що саме ми

на світанку в південному

місті змахнули мечами,

метнули списи; там є багато

доказів наших подвигів.

Але дівчина з золотим перснем, яка живе


на Русі, мене не кохає.
…Єлизаветі пригадувалися рядки із саги Гарольда,

тільки суть їх з’являлася в пам’яті знову русь

кою мовою, наче в підрядковому перекладі, мовою,

якою вона вже навіть інколи відвикала думати –

як-не-як майже два десятиліття вона вже королева

цієї держави.


– Сину, не меч визначає силу королівства, а добре

чи зле життя твоїх підданих. Ось про що має бути

твоя дума денна і нощна. А на різні держави різним

чином впливають – родичатися можна, до слова.

Негадана думка промайнула в голові Олафа, думка

як спалах – він рвучко підвівся на ноги, він знав

тепер, як здійснити батьківську мрію про Данію – і

вогник завзяття і нетерпіння, впертості та настирливості

заіскрився в його очах.
– Я виконаю твою умову, мамо. Я не візьму у руки

меча без крайньої на те потреби, – метал у голосі

сина, такий властивий в подібні хвилини Гарольдові,

почувся Єлизаветі в Олафових словах. – Але й ти

маєш виконати мою умову.

– Яку, дитино? – щось насторожувало матір,

раптовий острах легенькою колькою озвався у серці.

– Ти маєш вийти заміж за данського короля, –

видихнув син. І знову твердо, з металом:
– Тоді я буду спокійним королем, я матиму час

і можливість подбати про життя підданих.

Єлизавета аж відступила на крок і затулила лице

долонями.


– Гріх тобі казати таке… Жалоба по батькові ледве

минула.


– Умова – за умову, – метал у голосі залишався

таким же дзвінким.

– Сину добрий, мені про монастир думати, а не

про заміжжя…

– Не приймеш умови – і я не прийму… Батька,

знаєш сама, данці вважали не просто грозою, його з

жахом іменували «північною блискавкою».

– Я думатиму, сину…

Бучно гуляла Норвегія коронування юного Олафа,

не стомлювалися музики, витирали піт з чола дужі чоловіки,

що готували смаженину… А незабаром Єлизавета,

донька Ярослава Мудрого, таки вийшла заміж

за данського короля.
Мир і лад запанував на норвезькій землі на всі

двадцять сім років правління Олафа. І поки зимовими

2020

вечорами у віконних шибках спалахували вогні, ніхто



лякливо не біг перевіряти: чи не пожежа. То тихо вигравало

всіма кольорами північне сяйво, тішачи люд

всіма мислимими і немислимими кольорами. А в історію

цей король увійшов як «конунг Олаф Спокійний

». Може, то Бог почув мовлені ним слова під час

материного благословення?

21

ПРИХИСТОК



ВІЗАНТІЙСЬКИХ МОРНАРХІВ
В

В

дарили дзвони у Галичі, вдарили всі водночас, їх



лункий подзвін здіймався у синє безхмарне небо,

де лиш зграйки голубів зблискували під сонцем білими

крилами, розливався той подзвін містом і найдальшими

його околицями. Дзвони вдарили водночас, як

тільки на видноколі з’явився загін візантійського імператора

Ісаака ІІ Ангела.


Нечисленний загін імператора наближався до воріт

Галича. Зате зустрічав його неймовірно чисельний

люд, як і належить вітати одну з найзначніших

царствених персон цього суєтного світу – хиталися

на легкому вітрі хоругви, аж рябіло в очах від пишних

уборів бояр, виблискували на сонці латинські шоломи

багатотисячного війська, озброєного за найсучаснішими

зразками. Попереду – Роман Мстиславович,

самодержець усієї Русі, як іменують його в столицях

найпотужніших держав, удостоєний королівської корони

Римським Папою. Роман Мстиславович гідно

зустрічає свого іменитого гостя. Бо одружений він

з Анною, батьком якої якраз і є Ісаак ІІ Ангел, мама
– імператриця, донька угорського короля Бели ІІІ

Вид на місто Галич.

Гравюра

Наполеона Орди

2222

Роман Мстиславич


— засновник

Галицько-

Волинського

князівства

– родинні узи часто міцніші за будь-які міжнародні

угоди.


– Ваша імператорська величносте, – вклонився

Роман, – наша земля, наша держава, спадкоємиця

великої Київської Русі, що дала початок родинному

єднанню, наш люд увесь із великою приязню вітають

вас і весь ваш почет…

Та коли прийняв імператор хліб-сіль, то не побачив

Роман на обличчі тестя нічого, окрім безпросвітного

смутку. Він уже знав причину цього – похід

хрестоносців позбавив Ісаака ІІ Ангела імператорського

трону. Тим паче Романові хотілося, щоби повержений

монарх не відчував зміни ставлення, йому

хотілося не тільки прихистити тестя, а й зробити все,

аби відійшов той душею.
– Ваша імператорська величносте… тату, – тільки

й видихнула Анна, прихилившись до батькового

плеча, і сльози зблиснули в її очах, у яких не знати

чого відсвічувало більше – жалю чи радості від зустрічі.

– Ну й забралися ви на край світу, – після перших

хвилин зустрічі озвався нарешті тесть. – Стільки

намандрувався я Грецією, та ще й ваших степів відміряв.

Так далеко від Києва столицю свою переніс…

– Не на край, ваша імператорська величносте, а

в самісінький центр Європи. Саме тут відбуваються

головні події, тут, в осереді європейському, твориться

майбутнє народів. Тут наша доля… А Київ назавше

залишиться серцем Русі.

Ще Романові Мстиславовичу хотілося додати, що

його держава уже має земель не менше, ніж священна

Римська імперія, і ще прирізати можна дещицю, та

промовчав, лишивши на потім.
Вже під час бенкету на честь візантійського гостя,

де лунало багато здравиць справді щирих, без фальші

і принизливого співчуття – вірили-бо, Візантійська

імперія стоїть багато віків і ще стоятиме, Роман продовжив

мову.
– Зусібіч все обдумати треба… Ваш попередник

Андроник Комнин 1164 року теж втратив константинопольський

трон і знаходив прихисток на нашій

руській землі. Тільки тепер наша міць незмірно

більша.

– Я вдячний за розуміння, – похилив голову інмеператор.

– Але біда рідко ходить самотиною. Якщо

за Анну я спокійний, бо вона за тобою, як за міцною

стіною, то серце болить за іншу дочку – Ірину, що

за німецьким королем Філіпом ІV Гогенштауфеном.

Неспокійно там, крові багато ллється… А найгірше

те, що Римський Папа Інокентій ІІІ не на боці Філіпа.

Своєю чергою Інокентій ІІІ шанує тебе, королівську

корону он дарував…

Роман якось різко крутнув головою і пригладив

руками чорне і коротке волосся, мов при незгоді

воно наїжачилося.
– Ваша імператорська величносте, ви не знаєте,

що корону я не прийняв. Моя відповідь послам Інокентія

ІІІ була такою: «Я маю власний меч і звик добувати

усе, що маю, власною кров’ю, так само, як діди,

поширюю і примножую землю Руську». Отож перед

Папою Римським у мене боргу ніякого. І руки розв’язані,

якщо доведеться діяти.

– Ну і різкий же ти чоловік. – вперше за вечір

усміхнувся імператор, усмішка та проявлялася поволі,

відчинялась зі скрипом і опором, як відчинятися

можуть старі і мащені невідь-коли ворота. – Уявляю,

що напишуть літописці про тебе, якщо тільки не лукавитимуть

і не перебріхуватимуть.

Застереження візантійського імператора було

безпідставним, бо як спливе багато води у Дніпрі й

Дністрі, то літописці залишать про Романа Мстиславовича

хай і не завжди компліментарні, але доволі

об’єктивні рядки: «…На зріст хоча не вельми великий,

але широкий і надмірно сильний, лицем красний, очі

чорні, ніс великий з горбком, волосся чорне і коротке,

вельми яр був у гніві, косен язиком, коли сердився, не

міг довго слова вимовити, багато веселився з вельможами,

але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив,

але ні одна ним не володіла. Воїн був хоробрий і хитрий

на шикування полків, що наочно показав, коли

угрів велике військо з малим своїм розбив…».


Роман Мстиславович долив тестеві у келих вина,

що сяйнуло-заграло у скляних гранях витонченої

роботи.
– Цей келих подарував мені швагро. Судила доля

таки мені в нього побувати. Філіп не тільки воює, він

2424

робить чималенько для блага підданих. Якраз, коли



був я у нього, монастир святого Петра в Ерфурті розбудовував.

Ще й я дещицю срібла до цього додав, тож

і мене тамтешні монахи у пом’яник фундаторів монастиря

записали.


– Я радий, що ти незалежний правитель, – усмішка

на обличчі імператора гасла і зачинялася поволі, як

ті ж ворота. – Тепер мені легше говорити про поміч

Філіпові. Це справа найперша, бо відновимо константинопольський

трон чи ні, а можемо в іншому разі

втратити і трон другий.

Довгою була розмова тестя із зятем; Романові

Мстиславовичу так хотілося почути думку набагато

досвідченішого монарха про свої задуми. Особливо

того хвилював реформаторський проект розбудови

держави, Роман і назву йому підібрав звучну: «Добрий

порядок для Русі». Мріяв він, щоб жоден князь

не міг грабувати та відбирати волості, що не належать

йому, бо як тільки безлад, то вже половці тут як тут.

А ще справедлива виборність глави держави за взірцем

європейської…


Уже перед сном нагадала йому й Анна, несміло та

прохально зазираючи в очі:


– Якщо можеш, дай поміч Філіпові… і сестрі Ірині.

Роман Мстиславович не зламав даного тестеві

слова. В неблизький і нелегкий похід збиралися ґрунтовно,

сотні верстов долаючи без особливого опору.

Та кожному своя доля – необачно відірвавшись від

основного війська, поліг у бою під Завихостом…


Марними були застереження візантійського імператора

щодо його правдивого опису літописцями.

Через віки пройдуть рядки «Слова о полку Ігоревім»:

«А ти, Буй – Романе і Мстиславе! Мисль одважна покликає

ваш розум на діло. Високо плаваєш ти, Романе,

в подвигах ратних, як той сокіл на вітру ширяючи,

птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники

під шоломами латинськими. Та й не одна країна,

Гунська Литва ще й ятвяги, Деремела і половці списи

свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами

булатними»…

25

КОРОНА ДАНИЛА


З вікна королівського палацу, де розмістилися посли

Папи Римського, дорогу з півдня видно було, мов

на долоні. Послів притомило задовге чекання, та вдіяти

нічого, розминутися з князем Данилом вони просто

не мали права – тож лише упівголоса зрідка перекидалися

думками.


– А як омине Краків і наше чекання лиш марнота?

– Це неможливо. Достеменно відомо, що князь

ночуватиме тут. Хай же Бог нам дарує терпіння.

– І все ж дивина неабияка… Заради того, для чого

ми прибули, європейські князі роками самі добиваються

уваги Святійшого отця.

– Мета виправдає наш труд. Волинсько-Галицька

держава вже налічує майже вісім десятків міст, а

скільки сіл – знає хіба лише князь.

– Однаково у голову не вкладається. Гасати несусвітніми

обширами, ловити якогось князя з європейських

задвірок, щоб…

– Нічого собі задвірки! Навіть географічно – то

центр Європи. А якщо врахувати, що землі Волинсько-

Галицького князівства уже більші за землі Священної

Римської імперії, що ця країна торгує з Візантією,

Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею,

Німеччиною, Литвою…

Папський посол затнувся на півслові: на дорозі

з’явилася хмарка куряви, вона швидко більшала

і вже можна було розрізнити передні ряди невідомого

війська. За якийсь час перші вершники в’їхали

на подвір’я. З описів посли упізнали князя Данила:

кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого

золота, золотом же та іншими оздобами прикрашені

стріли й шаблі, кожух із оловира грецького, цінностями

осяйними прикрашений, а чоботи із зеленого

сап’яну. Сяяла вся дружина дорогою зброєю,

зблискувала у призахідному сонці недешева кінська

збруя.
Посли лише мовчки перезирнулися. Коли дружина

розмістилася, князю Данилу доповіли, що його

чекають святі отці від Папи Римського. На прийомі


Мітра

перемишлянського

єпископа,

перероблена

з Данилової корони

2626


мова не зразу зайшла про діло, яке привело гінців з

неблизького Риму до князя Данила, посли більше говорили

про загрозу, яку несе татарська навала зі сходу

всьому християнському світові.


Князь Данило кивав розуміюче головою, погоджуючись

зі святими отцями, а сам думав про інше. «То

не все ще – бачити ту небезпеку… Треба збудувати

фортеці, звести міста не лише окові милі, а й неприступні

».
– Такого града, – скаже сват його, король угрів

Бела про місто Володимир, – я не бачив і в німецьких

краях.

То не все ще – розуміти загрозу, думав князь



Данило. Треба витримати не одну і не дві жорстокі

битви, а коли вимагатимуть обставини, то заховати

князівську гордість якнайглибше за пазуху і поїхати

до татаро-монголів пити кумис із ханом. Хто не

був у Даниловій шкірі, ніколи не відатиме смаку того

напою, приправленого щосили тамованою гадкою


– за цим ковтком трута тебе на той світ відправить,

чи ще пожити дано хвильку яку? Мало розуміти небезпеку,

треба військо міцне зібрати, воїв надійних,

надійну дружину.

Князь Данило мав підстави пишатися своїм військом.

Творив його за своїм лише баченням та ратним

досвідом, в нього була і дружина, і вої. Княжу

дружину він зібрав з бояр, які заприсяглися служити

Данилові. Він дарував їм землі і привілеї, а вони

мали обов’язок йти з ним у воєнні походи. Належати

до дружини означало велику честь, і це право було

спадковим. Заможніші бояри йшли не самі, а зі своїми

вже дружинами, інколи мали вони цілі полки.

Хай би заглянув хто, думав князь Данило, у двір його

якогось боярина, то цілий арсенал зброї знайшов би

там, для війська деяких держав стало б. За непослух

же кара не забариться – іди в світи собі, геть з його

князівства, як прогнав Данило Кормильчичів чи Жирослава,

а то й на горло кара знайдеться.
А людність міська та селяни писались у вої, і хто

мав зброю, і кому бракувало її (тоді князь зі своїх

припасів). А як треба брати вороже укріплення, то

стачило пристроїв – в хід ішли тарани, самостріли

і катапульти.

27


…За довгим столом бояри, що перевдяглися після

походу і сяяли пишним убранством, довго й терпеливо

слухали ватиканських послів, аж доки ті не вичахли,

затнувшись і вибираючи слушний момент для

головного свого діла. Тою паузою скористався хтось

із бояр, навпростець, без дипломатичного петляння,

запитавши гостей:
– А чи може святий престол допомогти нашій державі

вистояти проти Сарая, супроти Золотої Орди?

Всі обернулися до князя, чи не кине він застережний

погляд на прямолінійного надто боярина, але

князь Данило лише легенько всміхнувся куточком

вуст.
– Ми душею і серцем з вами, ми молимось щоденно

за ратників ваших, за міць вашої потуги, – почав

пояснювати точку зору престолу ватиканський посол.

А князь Данило тим часом подумав, що він, не

сумніваючись у щирості молитви отців, немало сам

дбає, аби оборонити землю свою та, зрештою, і європейські

держави, бо вони у нього за спиною. Він не

тільки без втоми розбудовує міста й укріплення, он

як виросли Холм і Лучеськ, Данилів і місто Лева, він

прагне династіями породичатися, щоби спільно європейська

родина монархів могла вистояти проти східної

напасті.
Король угрів Бела віддає свою дочку Констанцію

за сина Лева, сина Романа одружує зі спадкоємицею

австрійського престолу небогою імператора Гертрудою,

бо самому імператорові доля не судила діток,

за молодшого Шварна віддає свою доньку великий

князь литовський Міндовг; доньки Данила свою долю

знаходять також у поважних дворах – Софія виходить

заміж за Генріха V, графа Шварцбург-Бланкербурзького,

Устинія – за князя Андрія Ярославовича,

а Переяслава стає жоною князя Мазовії Земовита І.


Ватиканські посли тим часом перейшли до головної

мети, заради чого й прибули вони до Кракова,

щоби «переловити» князя Данила, який вертався з

Чехії.
– Ми привезли тобі, світлий князю, благословення

від Папи Інокентія IV, з яким ти листуєшся і ведеш

переговори сім літ, ще з року 1247. А ще привезли тобі

і вінець, і сан королівський…

Коронація Данила

Галицького

в Дорогочині 1253 р.

2828

Тиша враз встановилася в залі, така тиша, що



крізь напіввідхилене вікно чути було потріскування

багаття у подвір’ї замку та напівголосне перемовляння

притомлених воїв Данила. Князь відповів не зразу,

справді бо, чимало збігло часу, відколи він листується

зі святим престолом. Вже й раніше посольства були

від римського папи і пропозиції коронації. Та не поспішав

князь, усе відкладав на потім, посилаючись на

свої умови та напружені стосунки з Ордою, загострити

які без військової допомоги західних монарших

дворів було недоцільно.


– Не подобає мені вести мову про це тут, на чужій

землі, – з якимось смутком почав князь Данило, говорив

не поспіхом, немов кожне слово перш клав на

долоню і, похитуючи його, зважував. – Нехай згодом,

дасть Бог, ще зустрінемося до Різдва Христового.

Серпень тоді добігав кінця, швидко в клопотах промайнула

осінь, і справді вони зустрілися грудневого

дня 1253 року в славному місті Дорогичині. Спільно

з князем Мазовії Земовитом князь Данило якраз готував

похід на ятвягів, неспокійних північних сусідів

Волинсько-Галицької Русі, які несподіваними набігами

чимало таки чинили клопоту. Тут вже звично збиралося

військо руське і польське до спільних походів
– господиня-зима вельми добрий будівельник доріг,

розлогі болота між Нарвою й Зеброю, непрохідні теплої

пори, тепер залюбки пропускали військо.

…Того дня в Дорогичині сонячно було та морозно,

іній всіяв дерева знизу й до вершечка, і стояли вони

та світились під сонцем свічами щирого срібла – аж

очі мружилися мимоволі від одного лиш погляду на

те осяйне біле диво на блакитному чистому небі. До

церкви Пресвятої Богородиці люд прибувати почав

ще зранку, веселий і гомінкий люд з розпашілими

і розчервонілими від шпаркого морозу обличчями.

Звістка про коронацію князя Данила ширилась

швидко, охочих подивитися на таке небуденне видиво

не бракувало, тож стачало і пересудів прибулого

польського поважного панства, литовських бояр чисельної

делегації, гостей з інших країв у небаченій

досі одежі. Делегації все прибували і тільки полоззя

саней хвацько посвистували по промерзлому і дзвінкому

снігові.

Князь Данило Дорогичин для коронації вибрав

невипадково. То була вотчина його предків, волинських

князів, навіть певний час слугував столицею

княжою, де сидів онук Ізяслава Василько Ярополчич.

А ще цим Данило хотів сказати, аби тевтонські рицарі

забували навік про ці краї. Навесні вже давнього

1238 року саме тут руське військо Данила та Василька

вщент розбило рицарів-хрестоносців. Галицько-Волинський

літопис про події ті згадує: «Коли ж настала

весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони

до Берестя, але ріки наводнилися, не змогли вони йти

на ятвягів. Данило сказав: «Негоже є держати отчину

нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам».

І пішли вони на них великою силою, узяли город місяця

березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили,

і вернулись обидва у Володимир».
Озвалися дзвони церкви Пресвятої Богородиці,

сповіщаючи про початок дійства, вони були особливо

звучними у морозному сухому повітрі, той подзвін

лунко котився містом і його околицями. Служки завершували

перевдягати князя Данила, в душі дивуючись

його спокою, наче йшов не на урочисту коронацію,

а мав приступити до звичних своїх князівських

клопотів.


На те в князя були свої причини. Він не причислював

себе до надто марнославних, він просто коронацією

думав захиститися від нашестя поганих, він до

останнього не приставав ні до постійних наполягань

рідні стати під королівський вінець, ні до порад поль

Коронація Данила

Галицького

в Дорогочині 1253 р.

3030

Король


Данило Галицький

Церква Святого

Миколая

в Дорогичині

з меморіальною

дошкою


ських князів Болеслава Соромливого чи Земовіта І.

Він згодився лише тоді, коли на власні очі побачив

папську буллу – архієпископ Опізо, їдучи з Ватикану

зі своїм посольством у Дорогичин, спинявся в кожному

правлячому дворі і оголошував володарям країн

Центральної Європи буллу Папи про хрестовий похід

проти монголо-татар.
…І ось грянув хор, почалася Божа відправа, і при

велелюдді та при численному духовенстві архієпископ

Опізо підносить над головою князя корону.
– Приймаєш ти вінець, а ми єсмо готові на підмогу

проти поганих… Приймаєш ти вінець од Бога,

од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого

Петра і від отця свого, Папи Інокентія, і від усіх

єпископів своїх…

Уже на паперті окинув поглядом прибулий народ

король Данило і не побачив краю людського моря.
– Слава!

Багатократно повторене «слава» покотилося

площами й вулицями, видавалося, морозне повітря

двигтіло від того багатоголосся, аж іній спадати з

дерев почав та зблискувати на льоту; срібний дрібнюсінький

та осяяний дзвінким сонцем, срібний

пил супроти неймовірно синього неба, що вигравав

різноколір’ям у сонячних променях і творив таку несподівану

в цю пору веселку…

Король Юрій І,

муж зело мудрий
Вони в’їхали в місто досвітком, ще тільки одинокі

перехожі траплялись назустріч, тож підкови коней по

бруківці вицокували поміж стін кам’яниць особливо

лунко. Дужі коні, вкриті панцером, вершники о залізній

зброї і тим же панцером прихилені, поверх якого

на плечі накинуті білі плащі з витканими великими

чорними хрестами, викликали подивовані погляди

зустрічних. Загін хрестоносців повільно просувався

Володимиром до королівського замку.
Прибульці й собі з подивом роззиралися, оцінюючи

досвідченим оком бувалих вояків оборонні вали та

інші укріплення, охайні вулиці і кам’яні будівлі, зведені,

вочевидячки, в недавні роки, мружили очі від

зблиску сонячних променів на куполах золотоверхих

чисельних храмів.


Король Юрій І, немолодий уже, сивий тою сивиною,

що непомітно переходить, чи навіть перейшла

у крейдяну білизнy, з осяйною короною на голові та

скіпетром у руках, сидів на високому троні з вигадливими

візерунками.
– Світлий королю, ми привезли тобі сердечне вітання

від Великого магістра хрестоносців, – попри

ковані свої обладунки посли кланялися легко і вправно,

наче одіж у них була лляна, а не із заліза. – Великий

магістр наказав нам передати побажання здоров’

я твоїй королівській величності та процвітання

усій землі, що є під твоєю короною – від ріки Німан

на півночі до гирла Дунаю, від Сяну і Вісли на заході

до земель Києва і Чернігова, звідки дужою збройовою

рукою прогнав ти поган татарських.

– Кланяйтеся і від мене Великому магістрові,

невтомному оборонцеві віри Христової, – по хвилі

відказав король, очікуючи слів подальших від прусських

послів.


– Великий магістр, усе рицарство Кенігсберга

і землі нашої вважають, що давні незгоди припадають

пилом віків. Настав для нас час купно єднатися

31

Юрій Львович

«Король Руси» Юрій

титулувався королем

і підписувався

так: «Король

Руський, Великий

князь Київський,

ВолодимироВолинський,

Галицький, Луцький

і Дорогичинський»

3232

Печатка Юрія I.



Напис: «S[igillum]

Domini Georgi Regis

Rusie» — Печатка

пана Георгія-Юрія,

короля Русі. На

звороті: «S[igillum]

Domini Georgi

Ducis Ladimerie»


— Печатка пана

Георгія-Юрія, князя

(Во)лодимирії

супроти поган, які стільки лиха завдають твоїй землі,

а завтра, якщо попустити поганим, можуть дійти і до

городів наших. Ми привезли угоду від Великого магістра

про обопільні дії на випадок біди чи загрози, і

якби твої ясні очі подивилися те написане, то магістр

доручив нам від його імені скріпити договір.
Старший із хрестоносців розгорнув довгий свиток,

писаний латиною, і взявся читати. Бояри, що стояли

праворуч і ліворуч королівського трону, слухали

уважно, лиш інколи недовірливі погляди, не втаївшись,

проривалися ненароком.
Дочитавши, хрестоносець вклонився, скрипнувши

обладунками, і передав свиток крайньому бояринові.

– Хай посли Великого магістра відпочинуть з трудної

дороги, – сказав король на завершення. – А завтра,

як дасть Бог день і хліб на столі, ми обсудимо ту

угоду спільно.

А як стихло відлуння важких кроків гостей під

склепіннями замку, терпеливі бояри гуртом заговорили.

– А чи то не замислив магістр якусь каверзу?

– Хтозна, чи то білі плащі з вишитими чорними

хрестами у них на плечах, чи то овечі шкіри поверх

вовчого тіла…

– Приспати нам очі захочуть, а тим робом рицарі

в нас на кордоні.

Легенько пристукнув Юрій скіпетром і заспокійливо

відповів, видавалося, не з висоти свого королівського

трону, а з висоти сивих літ, що тихо шелестіли

за спиною.


– Недовіра наша серце холодить… Та й не близька

дорога від Кенігсберга… То не птахою долетіти,

то коням у важкому залізі іти – вість неминуче матимемо.

Розбурхалася суперечка, гуляли тривожні голоси

під склепінням, вдарялися об лункі стіни і верталися

знову назад, виговоритися хотілося кожному.


– Королю, а чи ти не забув, скільки з рицарямихрестоносцями

клопотів мав твій дід, король Данило?

В далекому вже 1238 році немало люду нашого полягло

під Дорогичином, немало мечів пощербилося об

панцири хрестоносців, аж доки здолали їх?

– З цими підступними рицарями меча маємо завжди

тримати напоготові!

Король нікого не перебивав, на запеклість вельми

гарячих посміхався лише очима, подумки перегортаючи

сторінки минувшини батькових часів і дідових,

раз уже його тут згадали. Підростав він в походах з

батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив

рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив

ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині

й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ,

і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301

році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу,

ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і

людський досвід привів його до несхибного переконання:

держава не мечем сильна, а добрим життям її

людності. Тож невипадково вінчається він з князівною

Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане

польським королем. Робиться все для добрих стосунків

з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає

життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-

Галицької держави. Справедливо зазначиться в

«житії» першого галицько-волинського митрополита

Петра (визнаного Константинополем потім святим),

що за короля Юрія І «була Волинська земля в чести й

повазі, повна багатства й слави». Інколи траплялося,

що один літописець хвалить якогось князя, а інший

осуджує, от тільки за короля Юрія І всі літописці та історики

мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош,

описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «Був він

муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за

його влади тішилася українська земля миром і славилася

багатством». Тільки терпеливими перемовинами

та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування

в 1303 році окремої митрополії у його державі.
…Тим часом суперечка його бояр тривала, кожен

висловлював щиро свої вагання і король жодного

не перебив: ніхто не повинен затаїти свою тривогу,

думка кожного має бути зважена і врахована усією

радою. Лише як змовкли бояри, король сказав своє

слово.
– Мудрі мої бояри, не та держава дужа, що наживе

собі більше ворогів чи відштовхне протягнуту

руку, а дужий той, хто другами багатший. Правду мо

3434

вите, що меч має бути завжди напоготові – тільки не



в руках, а в піхвах. Чим більше люд наш триматиме в

руках не меча, а рало, не списа, а будівничу кельму,

тим ліпше нашій землі і її людності. Що ж до замислу

злого, то нема на те ради – лукавий не дрімає. Тільки

не забудьмо Святе Письмо: немає нічого таємного,

що не стало би явним!


А наступного дня, по перемовинах і торгах із послами,

під угодою вже до обіду стояв розмашистий

підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князь Київський,

Володимир-Волинський, Галицький, Луцький,

Дорогочинський». На печатці ж більш стисла латина

«Rex Russie princeps Ladimezie».


І перші слова на бенкеті:
– За славного короля Юрія І!

– За Великого магістра доблесних хрестоносців!

Іскрилось в бокалах і вигравало вино, привезене з

далекої Греції, і в іскрометних тих переливах, здавалося,

оживають і виграють промінчики шпаркого південного

сонця, під яким ходили і несли слово Апостоли;

іскрився і вигравав напій, що об’єднував людей

аж ніяк не з близьких країв.

35

Благословення



короля Юрія ІІ

Гучні труби, барабани і сурми звучали сьогодні

якось особливо, весільні мелодії спільно творили вони

з такою охотою, мов за довгі роки втомилися таки одними

лише похідними та бойовими мотивами – і ось

нарешті настав їх час потішити душі людські нотками

радості і любові, за якими занудьгували, світлої надії

й очікування просто людського щастя. Парували

страви на довжелезних столах, метушилися служки,

підносячи свіжі наїдки й питво, весільний гамір все

густіше виповнював величезну залу. Вельми знаменне

дійство відбувалося тут – Юрій Тройденович віддавав

свою названу доньку Бушу за Любарта, сина

великого князя Литовського Гедиміна.


Та гамір велелюддя весільного враз притих, коли з

кубком вина піднявся до слова і благословення батько

нареченої.
– Добрі наші діти, Бушо і Любарте, – Юрій витримав

паузу і гомін остаточно улігся. – Як здавна

велить наш звичай, насамперед даю вам своє батьківське

благословення, зичу довголіття та доброї долі.

Миру й злагоди в вашій сім’ї, миру й злагоди, Любарте,

в управлінні державницькими справами, злагоди

з усіма сусідами і народами. Хай же на цій землі ведеться

усім щасливо – тим, хто народився на ній, і

люду інородному, кому доля судила тут жити.

Юрій Тройденович вимовляв ці слова з особливим

наголосом. Для нього те було не просто напутнім словом,

він так вважав у єстві душі. Він діяв так у відповідності

з цим переконанням, як тільки надягнув королівський

вінець діда свого по матері короля Юрія І

і ставив під міждержавницькими угодами ще дідову

печатку з написом «Rex Russianus» – король Русі. Він

невтомно не раз і не два повторював своїм боярам,

що на руській землі Волинсько-Галицької держави

мають щасливо жити і русичі, і прийшлий люд. Чех

має жити тут навіть краще, аніж у себе в Чехії, німець

– краще, аніж на попередній своїй дідівщині.

Юрій II Болеслав

титулував себе

«Князем і дідичем

(спадкоємцем)

королівської Русі»

та використовував

королівську печатку

свого діда короля

Юрія І


3636

Бояри нерідко крутили носом, та король Юрій ІІ мало

на те зважає – уже в перших трьох договорах-грамотах

робить стосунки з прусськими хрестоносцями

ще тіснішими, ніж Юрій І, ці угоди з 1325–1327 років

законодавчо підтверджують давню україно-німецьку

приязнь, «непорушну з часів Романа Мстиславовича

». Юрій ІІ Тройденович робить усе, «аби замкнути

роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються

його розірвати». Четвертою ж грамотою при

зміні Великого магістра хрестоносців все попереднє

підтверджує. Виходець з польського княжого роду по

батьковій лінії, родичається з литовським правлячим

домом, утримує добрі стосунки з чехами, знаходить

рівновагу із Золотою Ордою, відновлює галицьку православну

митрополію, за прикладом короля Юрія І,

добиваючись призначення від Константинополя патріарха

та імператора, на кафедру свого митрополита

Федора Галицького.
Юрій Тройденович, благословляючи молодят, на

хвильку примовк, але ніхто не порушив раптової тиші


– тільки від жовтавого світла свічок та факелів, кріплених

навкруг на стінах, зблискував золотом посуд,

різьблені химерними візерунками кубки та келихи.

– А ще я хочу побажати тобі, мій Любарте, – перевів

подих Юрій Тройденович, – невтомності у розбудові

міст на нашій землі, замків прекрасних, куди б

приїжджали гості шановані з усіх країв. Ні я не знаю

своєї долі, ні ти, але хотілося б цього, і я благословляю

тебе на такі поштиві діла.

Істинно, ніхто не знає своєї долі, тим паче, чужої.

Життя Юрія Тройденовича, як короля Волинсько-Галицької

держави Юрія ІІ, обірветься 7 квітня 1340 року


– егоїстичні бояри у Володимирі, куди король перенесе

столицю, підсиплять в вино надпотужну отруту.

Немало будівничих добрих справ буде на рахунку

керманича землі волинської Любарта, особливо розбудова

красеня-замку в Лучеську.

Благословення тестя про поштивих гостей з усіх

країв і країн здійсниться лише через століття, уже

при Вітовті. Року 1429-го в Лучеську станеться з’їзд

монархів Європи.
Ще в 1398-му князі і бояри руські та литовські

проголосили Вітовта своїм королем. Та не всім це по

добалося, особливо польському королівському двору.

Тож з’їзд монархів був таки доречною нагодою, аби

узаконити королівський вінець над головою Вітовта.
Звісно, то не лише заради цього монархи долали

таку далечінь доріг – мали вони обмізкувати, як гуртом

боронитися від турецької загрози, як помирити

церкви, мали проблеми у Молдавії.


Поштиві гості у Лучеськ, як пророчо благословив

король Юрій ІІ зятя свого, справді прибували з усіх

усюд.
Першим в’їхав на замкову площу польський король

Ягайло з дружиною Софією та двома синами


– золочену королівську карету та карету папського

кардинала і краківського єпископа Збігнева Олесницького

супроводжував такий пишний почет, що

можна було подумати: ціле військо збирається штурмувати

замок Любарта. Точно у термін, на святе Богоявлення

Господнє, як чемний онук Вітовта, під’їхав великий

князь Московський Василій з не менш пишним

супроводом – митрополитом Фотієм, залежними від

Московської держави руськими князями. А далі поважні

гості над’їжджали один за одним – король данський

Ерік, татарські хани Перекопської, Донської і

Волзької орд, молдавський воєвода з боярами, від Великого

магістра німецького ордену командор Балгі,

магістр Інфлендського ордену Зиґфрід з почтом, посли

з Візантії, папський легат Андрій Домініканк.

Імператора Священної римської імперії Сигізмунда

Вітовт з почтом виїхав зустрічати аж до Забороля.

Повільно рухалася колона Сигізмунда, бо прибув він

не тільки з дружиною Барбарою і двором, а ще його

супроводжували барони німецькі, угорські і чеські,

чисельна збройова охорона, рицарі з різних європейських

країн. Назустріч імператору Сигізмундові виїхало

також чимало гостей, тож колона поверталась

у замок Любарта вельми мальовнича. Вітовт, Сигізмунд

і кардинал Олесницький їхали верхи, дружина

імператора забрала короля Ягайла до себе в карету, а

кінця почту і видно не було.
Щиро стрічали русичі імператора і всіх гостей
– лунали дзвони дев’ятнадцяти православних церков,

католицьких храмів, люд з різних міст і сіл, вишикувавшись

вздовж Великої дороги, вітав і славив

3838


прибулих. Розчулені гості дякували русичам і направлялися

до замку Любарта на свій перший монарший

з’їзд – прообраз майбутнього Євросоюзу і Європарламенту.

Коли Юрій Тройденович завершив благословення

і кубок вина підніс до вуст, багатоголосе «Віват!»

струсонуло повітря, аж полум’я факелів на стінах захиталося

й замерехтіло. Грянула знову музика, гості

заходилися біля запашних тарелів, а батько молодої

ще якийсь час задумливо дивився поверх голів, наче

крізь сизувате від свіч і факелів повітря замку можна

видивитися було, а що ж там діятиметься за роками,

за століттями, в такому загадковому і непізнаному

усіма сущими майбутті.

39

ПРОРОЧІ БЛИСКАВИЦІ



НАД ОЛЕСЬКИМ ЗАМКОМ
На пологи дочці Івана Даниловича Теофілі зайшло

якраз під найбільшу зливу: з низьких чорних і набурмосених

хмар вода, видавалося, падала живцем, громи

розгулялися по всьому небу й блискавиці ковзалися

з якоюсь особливою останньою втіхою – небавом

громам і блискавицям спочивати аж до весни. Доки

бабка-повитуха, шкандибаючи, перебігла подвір’я

замку, то вимокла геть, наче щойно скупалася. Вона

на те незлобливо лиш буркнула, знімаючи поспіхом

верхню одіж, з якої лилося, бо ж діло таке невідкладне.

З-поміж гуркоту грому, мов десь перекачувалося

велетенське каміння, прорізувався крик породіллі,

щасливо-болісний і розпачливий крик.
Прислуга у передпокої, очікуючи появи на світ

внука господаря, стиха перешіптувалася:


– Зайняло ж породіллю не рано й не пізно: гіршого

часу, певно, не вигадати.

– Таких пологів у подібну жахливу пору не було,

мабуть, скільки замок стоїть…

– Не кажіть: відколи Марія, донька короля України

Юрія І виходила з замком, як з приданим, за мазовецького

князя, збігло вже більш як три століття. Хіба

ми відаємо, що діялося у цих мурах?

Сучасний вигляд

Олеського замку

4040

Батько Яна



Собеського – Якуб

Собеський

А злива не вщухала, від громів аж тріскало небо,

та вряди-годи спалахи блискавиць засвічували вікна

неймовірно сліпучо, аж до різі в очах. Найближча рідня,

аби не чути болісних криків, забилася вглиб покоїв,

тільки під дверима чатувала прислуга, готова будьякої

миті виконати веління повивальниць.


– От як цікаво світ створив Бог – якого б не був

знатного роду, а при народженні й смерті рівні усі…

– Ще б пак… Породілля – донька чигиринського

старости, львівського каштеляна і воєводи всіх земель

руських – а кричить, як проста куховарка.

– У Бога немає ліпших і гірших душ, то люди все

навигадували.

Теофіла лежала на масивному мармуровому столі,

звиваючись у корчах, пологи були важкі, дитя все

ніяк не могло з’явитися на світ білий, породілля скричалася,

аж голос став пропадати, зриваючись на безсилий

хрип.
– Терпи, дитино, терпи і тужся, – схилялася над

Теофілою повитуха, і заспокоювала її, і піт з чола витирала.

В неї самої, а вона клопоталася не біля однієї

породіллі, і не біля десятка, почав ляк холодними

полохливими мурашками пробігати по тілу. Вона не

знала якоїсь провини за собою, не боялася гніву господарів

у випадку біди – її просто проймав глибокий

жаль до цієї молодої жінки-страждальниці та ще підсвідомо

зароджувався і став потихеньку ворушитися

у грудях панічний та забобонний жах – не в кращий

час такі пологи. Хтозна, знамення неймовірної грози

на добро чи біду. – Терпи, дочко, – приговорювала,

– нічого не буває без терпіння на цій землі.

Сива і втомлена вже бабця-повитуха якось так

сказала останні слова, що можна було розуміти їх

по-різному: чи то мала на увазі взагалі цей світ, чи у

вужчому розумінні, – ту землю, де живуть, де радіють

і страждають, де сваряться, миряться і воюють, і

миряться знову, споконвічну їхню землю, їхній край.

Якщо сива бабця говорила саме про цю землю, то на

ній небом судилося бути терпимим і терплячим, які

б війни не спалахували тут і як би людей зла спокуса

одне на одного не цькувала. Донька другого в історії

українського короля Юрія І, який розбудовує

Олеський замок, поєднує долю з польським родом,

41

знаним і впливовим. Дід, Данило Галицький, приймає



королівську корону від Римського Папи, а внук

Юрій – від Вселенського православного патріарха і

візантійського імператора. Шляхтич Михайло Хмельницький

бере за дружину переяславську козачку, і

народжується в них син Богдан, який відродить українську

державність. У розбудову Олеського замку

на теперішній Львівщині чимало терпіння і клопотів

докладає впродовж десятиліть його господар Іван Данилович,

але немало труда тут його управителя Михайла

Хмельницького, батька майбутнього гетьмана.

І коли Іван Данилович стає чигиринським старостою,

то своїм заступником-підстаростою запрошує Михайла

Хмеля. Гідні поваги терплячість і наполегливість

проявляє Іван Данилович, коли родина Хмельницьких

зазнала біди. В тяжкім болю під Цецорою, де

проти турецької навали разом із польським військом

билися вісім тисяч чотириста козаків, батько й син

Хмельницькі потрапляють у полон. Богдана викупило

запорізьке козацтво, а про викуп Михайла до останнього

клопотався Іван Данилович, аби обміняти його

на свого полоненого-в’язня Абдурахмана.
…Жінки над породіллею врешті стали з жаху молитися,

їхні тихі слова глушив шум зливи, незмовкний

і нестихаючий, а блискавиці, спалахуючи, з їхніх благальних

облич робили обличчя надміру суворі, наче

різьблені з білого мармуру. Усе трапилося майже одночасно.

Теофіла видихнула, бо на крик не ставало

моці, видавалося, з останньої сили й таки розродилася,

немовля подолало злу та невчасну негоду і вимогливим

криком заявило про себе – тієї ж миті вдарив

грім, від якого затряслися віковічні мури, хитнулась

підлога і весь простір покою залило сліпуче, незнане

за своєю яскравістю сяйво.


Всі, хто був у покої, попадали на коліна в очікуванні,

та більше нічого не трапилося, грім стихав і відкочувався

в долину. Ще раз перехрестилися жінки,

як забачили, що віковічний, хтозна і з якого століття,

мармуровий стіл поколовся. А стара повитуха здивовано

перепитала:


– А чого дитина не плаче, тільки ротика розтуляє?

Перезирнулися всі у покої, не розуміючи, бо маля

верещало щомоці, аж бабця сама здогадалася:
Ян ІІІ Собеський,

один


із найславетніших

польських королів

4242

– Я оглухла? – і затулила вуха долонями та легенько



постукала ними, наче воду із вух виливала.

Постояла так та й пішла до порога. Тільки у дверях

вже озирнулася:

– Це дитя особливої долі. Дай Боже, щоб доброю

склалась вона…

…Доля у внука чигиринського старости справді

була особлива. Назвали дитя Яном, на честь свата,

красноставського старости. А повне ім’я його – Ян

ІІІ Собеський, один із найславетніших польських королів.
43

ПЕРВІСТКИ

РІДНОГО СЛОВА
Швайпольт Фіоль щільно завісив вікно, ще й спробував

рукою, чи прилягає завіса – як істинний німець,

він змалечку звик до ретельності та акуратності. Тоді

підійшов до столу і погасив, про щось роздумуючи,

дві свічі із трьох. В кімнаті враз потемніло, тільки тіні

вже не дробилися і стали менш полохливими.


Фіоль чекав невідомого гостя, що через спільного

знайомого напросився на втаємничену розмову.

Коли в двері постукали і поріг переступив немолодий

чоловік у чернечому одязі, Швайпольту видалося, що

з прибульцем він десь уже зустрічався. Жестом без

слів господар запросив гостя присісти.


– Я священик, русин. Я закінчував Ягеллонський

університет тут же, у Кракові, – почав гість неголосну

оповідь. – Моє ім’я нічого вам не говорить, бо

вже чималенько років збігло, відколи полишив університетські

стіни, хіба зрідка навідуюся до земляків,

які зосталися викладати в альма-матер.

«Ні, мабуть таки він не зустрічався з цією людиною

», – думав Фіоль, розглядаючи під миготливим

світлом обличчя гостя, просто в першу хвилю він

звернув увагу на посивілу вже бороду, підстрижену,

Герб Івана

Федоровича

4444

Нью-коледж



в Оксфорді,

заснований

1386 року
Перша сторінка

«Букваря» Івана

Федорова.

Львів, 1574 р.

як це роблять священики східного обряду.
– Так, ми якось зустрічалися в університетському

колі, – відказав на допитливий погляд гість. – Але

навіть і словом не перекинулися. Тут стали вже професорами

дванадцять моїх земляків-русинів, вони то

й порадили звернутись до вас. А справу я маю ось яку.

Ми хочемо запропонувати вам видрукувати русинською

мовою православні богоугодні книжки.

Якби незнайомець сказав господарю вчинити замах

на короля, то був би той менш подивований, тим

паче Фіоль – католик.


– Я не знаю, як правильно вас величати, – по довгій

гнітючій мовчанці напівпошепки вимовив Швайпольт.

– Але ж ця пропозиція означає для мене гарантований

«гонорар» – багаття єретика.

– Вірую в єдину святу апостольську церкву, –

сумовито проказав слова з молитви незнайомець.


– Колись на землі люд перестане ділити Церкву

Христову, то ж проти Бога не буде у вас гріха. Ми

звертаємося до вас саме тому, що ви католик, з чужих

німецьких країв, то ж на вас духовна і світська

влада звертатиме менше уваги, гадаючи про друк як

про звичайнісінький зарібок. Що ж до істинного гонорару,

то наша пропозиція вельми пристойна. І платимо

наперед.

Вдруге за якусь хвилину Швайпольт Фіоль був навіть

не подивований, а швидше шокований почутим.

Йому ніяково було навпростець запитати, від кого ж

то такі неймовірні кошти, тому подумки шукав щось

дотичне, бодай хоч трішки уяснити собі, з ким має

справу.
– Ми не грабували королівську казну, – немов

читаючи сумніви та вагання Фіоля, вів далі гість. – Ці

кошти від поважного люду. Можливо, ви знаєте, тепер

в Ягеллонському університеті навчається кілька сотень

спудеїв з русинської, або ж її ще називають української,

землі, чимало з них, як я вже казав, стали професорами,

посідають помітні владні місця в Кракові.

– Не думаю, що зі спудеїв можна стільки зібрати,

– буркнув Швайпольт.

– Звісно, – охоче кивнув головою гість. – Але

з професурою вже зовсім інше. Назву лише одного

– Джорджо да Леополі, він же Юрій Котермак, він

же русин Юрій Дрогобич. Це доктор медицини і філософії,

що зараз тут викладає, обирався перед тим

ректором Болонського університету. Ще вісім років

тому, в лютому 1483 року, він став першим русином,

що видрукував окремою книгою свою наукову працю,

хоч і латиною. З точністю до години і хвилини він

вирахував два наступні місячні затемнення, рух планет

і дав прогноз погоди. Такі ж поважні й інші люди,

від імені яких я звернувся до вас з цією благородною

справою.

– І все ж одній краківській русинській громаді

не під силу подібне, – опирався Швайпольт Фіоль.

– Я вже не кажу про те, що видати русинською мовою

книги лише півділа, їх ще треба продати чи поширити

іншим чином.

– Ви змушуєте мене йти на цілковиту відвертість.

Я дію також від зовсім недалекої звідси Перемишлянської

православної єпископії. В друкові вельми зацікавлені

єпархіальні осередки Городка, Дрогобича,

Самбора, Холма, Луцька, Володимира, що на Волині,

навіть невеличкого Смідина на Турійщині.

Страх і спокуса боролися в душі Швайпольта Фіоля,

а ще жаль домішувався до цієї незнайомої людини,

яка так само ризикувала життям заради святого

діла… «Справді-бо, Христос не ділив людей, він же

45

Дрогобич Юрій

(Георгій) (псевдонім

Ю. Котермака)


Юрій Дрогобич

4646


на муки і смерть ішов заради

всіх», – Фіоль вперше задумувався

над цією істиною, яку тепер

вважав аж ніяк не єретичною

для католика.
Пізно ввечері незнайомець

з господарем обговорили всі

деталі та дійшли згоди. Коли за

гостем зачинилися двері, впустивши

в дім прохолодний вітер,

що мало не здмухнув слабосилу

свічу, у Швайпольта Фіоля

після кількагодинного вагання

й дерзань важкий камінь остаточно

спав з серця: «Ні, то не

гріх…»
А вдосвіта прудкі коні несли

його вже у неблизький Брауншвайг,

до давнього знайомого

і неабиякого майстра з лиття

металів Рудольфа Боредорфа.

Запилений з дороги і втомлений,

Швайпольт взявся тут же

малювати потрібні йому кириличні

букви і вигадливі, ніколи

не бачені майстром надрядкові


значки.
– Мені невідкладно треба 230 таких літер та значків,

– пояснював Швайпольт. – За кілька днів я дам

точний малюнок кожної букви. А за скільки можна

відлити?

Рудольфа не злякав незнайомий шрифт і він погодився

взяти замовлення невідкладно.


– Заприсягнися, що без моєї згоди не відливатимеш

таких шрифтів ні для кого, навіть для себе, і нікого

не візьмешся вчити робити такі шрифти, – зажадав

Фіоль.


Боредорф заприсягся, але Швайпольту видалося

цього замало і майстри зареєстрували свою домовленість

навіть в міській книзі – Фіоль інтуїтивно відчував

успіх церковнослов’янських книг, тож не хотів

будь-кому віддавати майбутні зарібки.
Мине небагато часу і відлиті шрифти будуть пере

Лекції з медицини.

Гравюра ХV ст.

47


копитами чорну землю на незайману ще сніжну бі-

лизну. Троє вершників спішилися і стрімко ввійшли

в приміщення. Все сталося раптово, Швайпольт не

Друкарський

верстат.

Гравюра кінця


ХV ст.
везені в Краків, а з друкарського

верстата зійдуть перші аркуші

«Часослова» і «Осьмогласника».

Швайпольт брав ті аркуші, і так

і сяк розглядав їх та тішився, немов

власним дитям: «Доконана

би (сть) сія книга у великом граді

Кракові при державі короля

полскаго Казимира і доконана

би (сть) міщанином краковским

Швайполтом Фіоль, із Німець,

неметкого роду, франк».


Книги бережливо пакувалися,

а возити їх в далекі русинські

землі могли тільки поважні

особи, яких нереально обшукати

чи пограбувати.
…Листопадового похмурого

дня 1491 року випав перший

сніг, він падав тихо і несміливо,

немов соромився свого передчасного

дещо приходу. На подвір’

я друкарні Швайпольта

Фіоля озброєні вершники ввірвалися

раптово, загарцювали

розгарячілі коні, викидаючи
пручався, як його в’язали, тільки подумки помолився:

«На все Твоя воля, Боже».


На допитах у в’язниці він на розчарування та роздратування

слідчих нічого не міг розказати певного


– він і справді не знав ні імені людини, що давала

гроші, ні тих, хто забирав книги.

Тим часом впливові русинські люди при дворі

польського короля і в церковних колах робили свою

справу, аби визволити Фіоля. І якогось дня Швайпольт

вийшов за тюремні ворота – його чекала готова

в дорогу карета.
– Куди мене? – тільки й поспитав візника.

– У безпечне місце, – відповів візник голосом тої

людини, що приходила у чернечому одязі на першу

4848


розмову про друк русинською, або ще як називали,

українською мовою.


Коні рушили, прощавай, друкарне, та не прощавайте

книги. Розбіглися-розлетілися ви світами, навіть

через століття говоритимете ви вустами різних

людей у Божих храмах. «І якщо від того, – думав Фіоль,

– світ стане бодай на крихту добрішим, то шлях

свій на цій землі я пройшов не марно».

49

НЕВІСТКА



БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Досвітком, ще пташка не чистила дзьоба, у ворота

фортеці постукав вершник – стукав щомоці, рішуче,

настирно.
– Відчиніть! Хутко відчиняйте!

А як відчинилися ворота, то вершник, видавалося,

не ввів, а поспіхом силоміць втягнув за повіддя змиленого

і стомленого коня.


– Біда! Чужинське військо – менш як півдня ходу!

За кілька хвилин сонна фортеця ожила, закрутилися

всі коліщатка, як в запущеного годинника – засновигали

люди, підвозилися до гармат ядра і порох.

Усі готувалися до оборони.
Для Розанди очікування бою не було дивиною,

все життя її проминуло в таких очікуваннях. Донька

молдавського володаря Василя Лупула, про багатство

якого ходять легенди всією Європою і золотим статкам

якого заздрив не один король, багато разів потрапляла

в облогу і зловісний свист гарматних ядер над

головою давно вже її не лякав. Тим паче, що в молодості

і сама вона ставала причиною воєнних сутичок.

За серцем красуні-принцеси мліли турецький візир,

могутнішим за якого було хіба що небо й султан, а ще

син німецького імператора, а ще один із найбагатших

і найвпливовіших польських шляхтичів, польський

гетьман Мартин Калиновський, який мав навіть власне

військо… Та доля розсудила Розанді пов’язати свої

молоді літа з Україною.
Несподівана, як блискавиця серед зими, визвольна

війна Богдана Хмельницького підняла значимість

українського гетьмана і зрівняла його в очах європейських

дипломатів із лордом-протектором Британії

Олівером Кромвелем. Панотці Вселенського

патріарха вшановують Хмельницького за імператорським

чином.
Зірко вдивляючись у мліч століть, гетьман почав

замислюватися, а чи не породичатися з якоюсь легітимною

династією Європи, щоб узаконити вже влас

Василь Лупул –

володар Молдовії

5050


Розанда, донька

молдавського

володаря,

дружина Тимофія

Хмельницького

(портрет

зі збірки

Львівського

історичного музею)

ну династію Хмельницьких. Молдавія для Богданових

роздумів підходила якнайкраще – і сусідня держава,

і донька для старшого сина Тимоша Розанда у Лупула

є, заразом ще й стосунки поліпшають з іншими

придунайськими князівствами – Валахією та Трансільванією

зокрема. На старіючому гетьмановому обличчі,

коли мислив про це, легкою тінню лише тиха

усмішка пробігала. А то вже десяте діло, що Тиміш і

Розанда одне одного й у вічі ніколи не бачили.


Перші перемовини майбутніх сватів почалися досить

оригінально, хоча не так уже й незвично для тих

часів. Із гиком пронеслися козацькі полки розлогими

полями Молдавії, в поміч разом із ними скакали

татарські загони, і ось уже головні міста князівства

Сучава і Ясси під загрозою. Напудженому володарю

краю Василе Лупулу діватися нікуди: платить данину

кримському хану, платить гетьману 10 000 талярів і

обіцяє тому видати доньку за Тимоша. який формально

очолював козацьке військо. Це було восени 1650 року,

а весілля домовилися згуляти до Різдва.
Допоки козацькі шаблі виблискували на сонці під

стінами Ясс і Сучави, доти й обіцянка Лупула була

чинною. А як відійшло гетьманське військо… Домна

Розанда опинилася в своєї старшої сестри, під захистом

литовського гетьмана Радзивіла. А ще згодом

доньку батько на два роки взагалі в Стамбулі, хитро

усміхаючись, приховав від Тимоша. І на батьківський
поріг Розанда вже ступила у

1652-му році.


Тут би й далі вести перемовини,

та от польський

гетьман Калиновський, з

якого січка сипалася вже

від старості, знову взявся

за своє і кинув клич на всю

Корону Польську «боронити

прекрасну князівну».

Перемістивши свої війська

на Поділля, аби перекрити

шлях з України на молдавські

землі, скликав романтичну

молодь у свій табір

під Батогом.

Битва козацьких і польських військ була недовгою,

але лютою: молоді і невправні романтичні вояки

падали снопами під шаблями бувалих і гартованих не

в одній січі козаків. І врешті сива голова самого Калиновського,

настромлена на спис, доставлена у намет

українського гетьмана.


Спадала літня спека 1652 року. Зустрічати зятя

Тимоша Хмельницького виїхав особисто Василе Лупул

у супроводі пишних бояр, із восьмитисячним

військом. Бучне весілля гуляли в Чигирині, і вже за

святковим столом Тиміш веде перемовини з тестем: а

чи не віддав би він князівський престол зятеві, а сам

перебрався в землі Валахії? Василе Лупулу Бог не судив

же синів…


Було всього за коротке заміжжя Розанди: доводилося

втікати батькові на Вкраїну під захист козацьких

гармат та мушкетів, знову повертати собі молдавський

престол…


І світ не таким став, і сонце почорніло того осіннього

дня 1653-го, коли в світлицю внесли смертельно

пораненого Тимоша. Любила Розанда його чи ні,

але що ж їй робити тепер вагітній, оточеній ворогами,

які не відомо чи й саму її лишать живою? Розанда з

Тимошем була у Сучавській фортеці, а під стінами її

двадцятитисячне військо Дьєрдя ІІ Ракоці та Матая

Басараба, та ще й величезна підмога їм з Речі Посполитої

прибула разом з артилерією. Зловісно свистіли

гарматні ядра над головою,

що, видавалося, гронами

сипалися, і обвалювалися

будівлі, один за одним падали

молдавські воїни та

козаки з восьмитисячного

добірного війська Тимоша

Хмельницького, що відчайдушно

боронили фортецю.

Осколок одного з ядер для

Тимоша був фатальним…


Хоробро таки билися

козаки, тож оцінкою лицарства

їхнього був дозвіл

вийти зі зброєю і забрати

тіло свого молодого вождя.

Син Богдана

Хмельницького

Тимофій


(портрет близько

1652 року зі збірки

Львівського

історичного музею)

5252

Сумна процесія вирушила на Україну. Розанда не покинула



мертвого чоловіка.
27 грудня 1653 року велика жалоба була в Чигирині,

ховав український гетьман старшого сина. А напередодні

Розанда народила двійню, двійко близнятхлопчиків.

Бурлило життя, як вода на дніпровських порогах,

господарювала Розанда то в Суботові, то в дарованому

свекром Зіньківському Ключі, а останні двадцять

літ все ж прожила на батьківщині.
…Фортеця Немц заледве завершила приготування

до оборони, як курява з-під копит коней чужинського

війська вже знялася на видноколі і стрімко та невблаганно

наближалася до стін.


– Польські жовніри! – вигукнув з тривогою в

голосі оборонець біля гармати, розрізнивши нарешті

вбрання кіннотників. Тривала війна не знала милосердя,

тим паче, що польсько-молдавська ворожнеча

на той час дійшла точки кипіння.

Розанда не в силі була дивитися на бій, надто багато

років уже за плечима, небавом і шостий десяток

виповниться, надто багато людських страждань зранили

душу, то ж мовчки вона зачинилися в своєму покої.

Крізь товсті стіни й маленькі вікна лише доносилися

гуркіт гармат і вигуки оборонців та нападників,

озлоблені крики та вигуки розпачливі від несамовитого

болю, а ще тріск мушкетів, притишений стінами,

мов потріскування гілок у багатті…


Якась дивна байдужість напливла на Розанду,

знеохота до всього світу, до його метушні й колотнечі,

до людських мізерних і часто фальшивих цінностей,

навіть до висліду бою, де на кону стояло життя

всіх мешканців Немца і її особисте. Розанду саму дивувало

це відчуття, тим більше, що шал бою невблаганно

наближався, і ось вже з хряскотом розчинилися

двері покою, двоє польських жовнірів вдерлися

до кімнати.
– Хто ти? – спитав молодий, переводячи дух.

Старший жовнір мовчав, але пильно дивився їй у

лице, марно силячись щось пригадати.
– Розанда Лупул? – округлились очі від подиву

нарешті в жовніра, немолодого, її віку, а може, навіть

і старшого. – Розанда Хмельницька? Якщо то ви, то

за вас, прекрасну принцесу, я воював ще тоді, під Батогом,

– не міг відвести очей від жіночого обличчя,

старіючого і вистражданого, але на якому все ж лишилось

відлуння колишньої, ще юної краси.
– Як, це донька Василе Лупула, невістка Богдана

Хмельницього? – загорілись у молодого очі якимось

жадібним та хижим блиском. – Неймовірне везіння,

хоч на завершення бою… Ось хто знає, де закопані

незліченні молдавські та українські скарби. І має сказати!

– жовнір вихопив шаблю з піхв.

Старший скрива глипнув на молодого, на шаблю,

яка зловісно блиснула під промінчиком призахідного

сонця, що пробився крізь запилене вузьке віконце, а

тоді перевів погляд на Розанду.


– Облиш, не гарячкуй. Може, я помилився – хіба

мало на світі схожих людей?

– Хай зараз же назветься сама.

– Таки я помилився, насправді, – сумно проказав

старший і примирливо поклав руку на плече молодому.

– Літа, друже. І зір вже не той, і пам’ять не та.

– Хай назветься.

Старший неспішно і примирливо опускав руку із

шаблею молодого.
– Правда ж, я помилився і тебе не Розандою

звуть? – озвався до жінки з ледве прихованою підказкою.

Раптом з подивом для себе у Розанди пропала вся

байдужість і нехіть до світу та його мізерії, натомість

з’явилася злість і образа. Цей молодик не сміє з нею

так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного

молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало

європейських монарших дворів, вона дружина

гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив

стати повелителем потужної держави, а цей

молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так

зверхньо розмовляти із нею та наказувати?


– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка,

збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда

Хмельницька.

Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині,

на жар налетів раптовий вітер.
– Або смерть, або скажеш, де батьківський

скарб.


5454

Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних

людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині

між життям і смертю.


– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам,

хай краще землі дістається довіку.

– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого,

що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.

…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі

знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки

тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими,

Розанда йшла лугом під Чигирином, світило

погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти,

і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими

квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих

хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів,

поміж квітучого лугу і під щирим сонцем.

55


ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ

ЄВРОПИ
У гетьманську світлицю джура, ледве постукавши,

не ввійшов, а радше влетів з двома пакетами в руках.
– Тебе часом не ошпарили окропом? – перепитав

Сагайдачний, сміючись лише очима. Той джура,

мабуть, не вмів ходити, тільки все підбігцем, лиш

поли синього жупана розвівалися; гетьман, що не мав

своїх дітей, подумки тішився юним помічником-непосидою:

«Добрячий козацюга буде…».

– Ваша ясновельможносте, вам відразу два листи,

– подав пакети джура. – Певно, не з близьких країв.

Гетьман, відпустивши кивком голови верткого

юнака, надовго схилився над листами. Крізь стримані

рядки польського короля Сигізмунда ІІІ проступала

погано тамована тривога за долю сина і решти польського

війська, що застрягло гірше, ніж у болоті, під

Москвою. Королевич же Володислав без дипломатії

писав зі своєї ставки в Тушино про крайню потребу

у помочі, доки він зі своїм військом не зліг до ноги у

підмосковних лісах та перелісках.
Листа королевича Сагайдачний пробіг швидко і

відклав, бо там, окрім уклінної просьби, годі знайти

щось нове чи особливе, а от писане королем Сигізмундом

перечитував кілька разів, обмацуючи очима

кожне слово, мов хотів зазирнути за нього, чи не заховане

там щось таке, досі незнане, з чого могла би в

майбутньому трапитись вигода.
Сагайдачному не складно було відмовити королю,

вигадавши якісь перепони, але й поміч у загрозливий

час чогось важила – Сигізмунд був люблячим батьком.

«Йти – не йти?» – хиталася думка човном на

хвилях, доки твердо на хитавиці не спинилася: «Треба

йти. І потрібно невідкладно скликати велику раду».


Козацька старшина на раді, на подив гетьманський,

вагалася небагато, ніхто не гарячкував і не

хрипнув, доводячи власну правоту, якось швидко зійшлися:

збиратися у похід, починати лаштуватися

вже, аби вийти добре готовими.
Гетьман

Сагайдачний

Петро Конашевич

5656


Тріпотіли на вітрі козацькі хоругви, били копитами

застояні і добре годовані коні, та й в очах самого

козацтва зачаїлося нетерпіння; святі отці відправили

молебень і благословили воїнство. Величезною колоною

вишикувалося двадцятитисячне військо та ще

море народу вийшло проводжати. А як вдарили литаври,

враз перекривши людський гомін, виїхав попереду

Петро Сагайдачний, і військо рушило. Довго

ще бігли обабіч у хмарах куряви невгамовні дітлахи,

махаючи на прощання рідні та знайомим.


Козацька лавина через Сіверщину стрімко йшла

на схід, долаючи інколи по тридцять верст від сходу і

до нового сходу сонця, ламаючи тим самим будь-які

розрахунки московської старшини. Заскочене зненацька

місто Лівни боронилося безтолково і, вражене

панікою, швидко здалося. А ось уже до гетьмана

ведуть зі зв’язаними руками воєводу Микиту Черкаського:

розкуйовджена борода, один рукав каптана

обірваний, обличчя в сажі, як не нагадує цей

похнюплений дядько гонорового ще недавно і властолюбного

воєводу. З маршу падає Єлець, гине тутешній

воєвода Андрій, що з панічної розгубленості

не тільки не зміг налагодити оборони, але й захистити

власну жінку, яка стає полонянкою. Цілий гурт

привели до Сагайдачного взятих у полон з одягу і обличчя

зовсім не московитів, тільки декілька хіба їх

нагадували.
– Хто ж ви будете? – запитує гетьман.

– Царський посол до Криму Степан Хрущов, –

відказує перший, очевидно, старший.
– Піддячний Семен Бредихін, – озивається інший

і показує в бік чужоземців. – А це нам кримський

хан дав на дорогу охорону.

Про що балакав посол із піддячним, вияснилося

вже на першому допиті. Москва вмовляла кримчаків

вчинити набіги на південь козацьких земель, аби грабіж

і загроза невільництва зв’язала руки козацькому

війську.


Падають у раптових і стрімких атаках Скопин,

Данков, Лебедин і Ряський, взято Шацьк, не витримав

несподіваного штурму Стародуб. Але на війні

як на війні – особливо запеклий опір вчинило місто

Михайлов.

– Не яке цабе, – сказав перед походом на нього

гетьман полковникові Милославському. – Долі

кампанії Михайлов ніяк не вирішує, але взяття цього

міста зміцнило б нам лівий фланг. Бери тисячу вершників

і штурмуй глупої ночі.

Милославському не щастило спочатку – під час

нічного переходу зірвалась гроза, проливний дощ на

очах із дороги зробив болото, і під місто полковник

з військом підійшов геть через кілька годин, відколи

розвиднілося. Але буквально перед тим із Сапожка

захисникам підоспіла підмога, а потім уже, під час облоги,

– і з Калуги, і з Серпухова.
Але більше за підмогу і зливу Михайлову посприяли

неймовірні й страхітливі чутки про козаків, що

ширилися містом.
– То змії і вовки хижі!

– Чули? Польський король і козацький гетьман

хочуть знищити православ’я і в віру свою навернути.

– То ж козаки православні…

– Та які вони православні, кажуть, ріжуть священиків,

палять монастирі й церкви.

– Всіх убивають у взятих містах, а дітей – навпіл

шаблями.

Гармати били майже впритул по дерев’яних стінах,

летіли запалювальні ядра, козаки ішли на штурм,

ось уже рукопашний бій зав’язався на валах, але все

марно. Врешті Сагайдачний, аби не марнувати часу,

дав відбій.
– На Москву! – передали полковники війську

розпорядження гетьмана.

Розбивши ратників під час переправи через Оку, козацька

лава каширською дорогою ринула на столицю.

Обійшовши її, нарешті з’єдналася з поляками. У став ці

королевича Володислава під Тушино нарешті відбулася

зустріч, на яку так чекали поляки.
Рівними рядами, як під лінійку, вишикував королевич

піших і кінних на великому лугові. Вочевидячки

військо не втратило духу і дисципліни, та обносилися

вже жовніри, бойові коні не переступали

нетерпляче з ноги на ногу, рвучи вудила, а, опустивши

понуро голови, світили вигнутими худими ребрами

– далеко від Тушино до Речі Посполитої… Лиш

сонячний зайчик грався і зблискував на золотих піх

5858

вах дорогої шаблі королевича Володислава. Гримнула



музика…
– Ваша гетьманська ясновельможносте, як ніколи

раді цій зустрічі, – розпочав королевич урочистості

і в голосі його проривалася непідроблена щирість, не

скаламучена формальностями етикету. – Ми вітаємо

славне запорізьке військо, яке розбивало досі, мов

глиняні горшки, московські фортеці. Я певен, немало

воно засяде ще слави у спільних походах.

Після урочистої зустрічі й короткого обміну думками

один на один Сагайдачного з Володиславом,

розпочалася спільна військова рада.


– Польська сторона пропонує очолити штурм

Московський

похід

Москви гетьману Сагайдачному. Бойовий досвід подібного



штурму козаками набуто завидний, – розпочав

королевич раду з конкретної пропозиції.


Полковник Яків Неродич, знаний у війську більше

під іменем Бородавка, схилився над вухом гетьмана.


– Знову поляк хоче жар загребти козацькими

руками. Без нас їх би тут мухи заїли, – невдоволено

буркнув.

Сагайдачний завжди дивувався незмінній недружелюбності

до поляків рвучкого і гарячкуватого Неродича.

– Полковнику, в України немає добрих чи поганих

союзників, зате мусимо мати свою власну мету

і маємо глянути наперед, трохи далі власного носа.

В тебе ж око зірке, Якове…

Після спільної військової ради, як тільки смеркло,

об’єднане військо рушило на Москву. Колони рухалися

швидко, хоча і вживалися всі застережні заходи,

аби не виказати себе. Ледве зайшло за північ, як Сагайдачний

із передовими загонами вже був біля Арбатських

воріт.
Почався штурм, гримнули гармати, запалювальні

ядра спричинили пожежі і язики полум’я лизнули

густу темряву, іскри змішувалися з зорями. У проміжках

між гарматним гавканням сухо тріщали козацькі

мушкети, зав’язалася тяжка рукопашна. Хвилі атакуючих

союзницьких військ то набігали, то відкочувалися,

з різних кінців скакали гінці з донесеннями:
– Бородавка вже прориває оборону!

– Милославський просить ще підвезти гарматних

ядер!

– Гетьмане, підірвано Остроженську браму, прочищаємо



прохід у Москву!

Сагайдачний аж здригнувся, почувши довгоочікувані

слова «підірвано Остроженську браму». Він

собі твердо намітив, хоч нікому не обмовився й словом,

що як тільки вийдуть на цей рубіж – припинити

штурм. Добрі вісті гінців аж ніяк не вводили в оману

гетьмана, що облога буде легкою, він знав, що Москва

укріпилася міцно, опріч того, їм стало відомо через

перебіжчиків про початок нічної атаки. А довга облога

аж ніяк не входила в гетьманські наміри. Але не це

схиляло його до прийняття такого рішення. Основне

6060


завдання запорізькі козаки виконали – врятували

життя і честь королевича Володислава. Тепер же для

України надпотужна Польща невигідна, бо загрожує

козацькій землі, більш вигідно, аби московська держава

збереглася, тільки тоді може Україна зіграти

певну роль, саме свою роль, коли буде рівновага між

Варшавою і Москвою.
– Припинити штурм, усім відійти! – пішов у військо

наказ Сагайдачного.

Подив і нерозуміння, а то й відверте обурення –

як так, Москва під ногами! – прокотилося військом.

Але хто посміє не підкоритися слову гетьмана?
В селі Деуліно під Москвою, яке згодом перейменують

у Сергіїв Посад, королевич Володислав підписує

1 грудня 1618 року на чотирнадцять із половиною

років почесне для себе (ледве не згинув у пастці!) перемир’

я. За ним до Речі Посполитої додатково відходять

Смоленська і прилеглі землі. Війська розвертаються

і йдуть до своїх домівок.
А вже через рік і кілька місяців із Києва до Москви

вирушає цілком мирне посольство, яке московські

урядовці щедро обдарують грішми, дорогими сукнами

й іншими цінними речами. Та не так цікавили козацьких

послів коштовні подарунки, як перебування

на той час у Москві єрусалимського патріарха Фео

Панорама

Москви


з Кремлем.

Гравюра


фана ІІІ – з’явилася реальна можливість відновити

на Україні православну ієрархію. І коли в березні 1620

року Феофан ІІІ від’їжджає з Московської держави,

то на кордоні його урочисто зустрічає великий козацький

почет на чолі з Сагайдачним. У Густинському

монастирі тоді так описали монахи цю важливу

подію: «И отсюда идеше святейший патриарх во святый

град Киев, проводжаху бо его множество воин

Козаков, гетьман Сагайдачный Петр, муж зело воинственно

бяше й страшен бъ врагом всем; и поставиша

святейшого отца патриарху во братви церквы святих

богоявлений, средъ града Киевского, и обточиша его

стражбою аки пчелы матицу свою». Тут є одна неточність,

літописець без сумніву знав, що на той час вже

гетьманував на Україні Яків Бородавка, але авторитет

Сагайдачного був такий, що його і в ранзі полковника

продовжували іменувати гетьманом.
На подвір’ї Богоявленського монастиря на київському

Подолі, де зупинився єрусалимський патріарх,

давно не було такого жвавого руху – сновигали

ченці, як чорні мурахи, поміж них різнобарвні свитки

світського люду вкраплювалися лиш зрідка, зате до

монастирських воріт народу все прибувало. Бо окрім

патріарха до Києва прибули болгарський митрополит

Неофіт, грецький митрополит Авраамій і ще ряд високих

духовних осіб, від яких одержати благословення

було чимало охочих.


Але не тільки благословенними справами займалися

духовні ієрархи. Між ними і козацькими урядовцями

велися енергійні переговори про відновлення

на Україні митрополії. Після кількох перемовин,

що хоч і не дали якогось результату, принаймні з’ясувались

позиції. Патріарх Феофан виявився вельми

обачною людиною, його лякали як погрози, цілком

зрозуміло, аж ніяк не безпідставні, кліриків Польщі,

під якою юридично перебували козацькі землі, так

і гнів зі Сходу, бо ж щойно козацтво воювало проти

«одновірців», пройшовши гучним походом через усю

московську державу.


На чергові перемовини Петро Сагайдачний взяв

із собою ігумена Михайлівського монастиря з Києва

Йова Борецького, земляка і давно довірену особу, від

якої не мав таємниць.

6262

– Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем



добрим, не був би ти Христовим і Апостольським помічником,

якби преподобність твоя народові руському

митрополита і єпископів не посвятив і не зоставив,

заставши нас тут переслідуваних і без пастирів,

– говорив смиренно Йов Борецький.

Патріарху важко давалися переговори, кожне

слово, перш ніж вимовити, він подумки перекладав

то на один бік, то на інший, – йому й лукавити гріх

було, але й страх реальний і обґрунтований, навіть за

власне життя, незримо стояв за спиною.


– Козацька земля, гадаю, повинна мати власну

митрополію. Однак ви перебуваєте під скіпетром не

моїм, а константинопольського патріарха, – опустивши

голову, говорив Феофан.

– Ваша святосте, – не стримався Сагайдачний,

– ніщо не перешкоджає цьому. На Річ Посполиту,

як доносять вістуни, йде потужна турецька лавина,

хтозна, чи в цей час не знемагають польські війська,

борючись від захмелілої сили Османа ІІ. Зі Сходу

теж не доводиться поки чекати лиха, бо ще не весь

пил улігся, як ми підривали Остроженську браму

Москви і штурмували її. І нехай подякують козакам,

що залишили Московщину як державу, а не польську

провінцію.

Настав урешті день, коли сумніви і терзання полишили

душу патріарха, мужність його дозволила понад

усі ризики і страхи поставити інтереси вселенського

православ’я вище – він ухвалив рішення про висвяту

київських ієрархів. Богоявленський монастир того

вечора нагадував обложену фортецю. Багатотисячний

загін озброєних і готових до найгіршого козаків оточив

монастир неприступним кільцем. Крізь щільно завішені

вікна ледь-ледь пробивалося світло, хор співав

упівголоса, видавалося, що не мирне церковне богослужіння,

а якесь дійство не на своїй землі, швидше на

неприятельській, де звідусіль можна чекати нападу.


«Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості

уже наших ієрархів колись таки будуть», – з

гіркотою думав тоді Сагайдачний.
На Перемишлянське єпископство першим пройшов

висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісая

Копинський.

9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на

київську і галицьку митрополію митрополита Йова

Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту

ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким

стагонським єпископом Авраамієм та софіївським

митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському

монастирі. Козацький уряд вживав усіх

засобів перестороги – переїзд владик супроводжував

щонайменше тритисячний загін вдобірного козацтва,

попереду якого про всяк випадок йшла розвідка.

Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита,

Ісаю Копинського на Перемишлянське єпископство,

на Володимирську і Берестейську кафедру зведено

архімандрита Єзекіля Курцевича, Луцьким та Острозьким

єпископом став ігумен Чернчицького монастиря

з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белське

єпископство очолив Паїсій Іполітович, Полоцьке архієпископство

довірено Мелетію Смотрицькому, а

Туровське і Пінське – єпископу Авраамію…


– Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний

Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої

віри людської треба ставити шаблю з мушкетом.

– Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим,

– тільки й відкаже задумливо митрополит.

Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали,

важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари

Османської імперії над Європою.


На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою

козацьку старшинську раду цього разу збиралися

неохоче і не вельми таїли невдоволення:
– Ще у полі дайбіг поратися, а тут відривають від

діла…


– А мо’, справді таке щось нагальне?

– Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав…

– Не кажіть, він писарів без замороки не лишить.

Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино

похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов

до діла.


– Панове, король Сигізмунд ІІІ прислав спішну

депешу. Султан Осман ІІ, що хоче явити себе куди

войовничішим за свого батька, направляє проти Речі

Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскан

6464

Гравюрний



портрет

Сигізмунда III Вази

з першого видання

Статуту


1588 року

дер-пашею та кримським ханом Дженібек-Гіреєм.

Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило

на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний

гетьман.
Притамоване початком козацької ради невдоволення

випурхнуло як пір’я із надірваної подушки.


– Та ми після московського походу лиш недавно

рани зализали!

– Хай без нас коронний гетьман підставить власну

голову під криву турецьку шаблюку!

Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся

дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати

товариство.
– Вдарити б разом із турками по Речі Посполитій…

Згинула б навіки.

– Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі.

– Це вже напевне.

– А що нам повік цілуватися з поляками і зважати

на їхню гонорову примху?

– То до Сагайдачного, він на це вельми ладен.

– Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим

вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій

поживиться.

– Гарно придумано, а коли турок розвернеться на

нас всією міццю?

Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини

не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди.

– Моя думка, панове, проста: прохання Варшави

відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались

і пішли на Московію, вирятували королевича.

Але ж польський двір не виконав наших вимог про

рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування,

число реєстрових козаків…

– Та бий його сила Божа, не сподівався я такого

від Сагайдачного…

– А що діяти з вільним наймом?

Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін.

– Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує:

військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче

– вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький,

чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри

мають… То ж нехай собі…

Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись

на кожному, мов перераховував.
– Чи все товариство такої думки? Добре, тоді

прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині

гніваються, що вечеря геть вихолоне.

***
Третій день козацька валка була в дорозі, вже й

коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено

лише інколи піднімаючи голови й озираючись:

чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям

подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича

аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому

випадало долати таку дорогу.


– Не журіться, владико, небавом зупинимось у

маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось

підохотити святого отця. – А там за пару деньків і

Варшава.

– Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ

голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим

від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування,

а це – не найважче. Зате святе діло маємо

вчинити.

Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою.

Він з єпископом очолював велику депутацію

до польського короля Сигізмунда ІІІ. Так ухвалила

козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в

урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло

кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва

і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд,

гнаний тривогою. Чорна хмара нависла над Польщею

і Україною, над всіма зрештою європейськими

державами і всім християнським світом. Перемога

на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер-

паша з турецьким ханом Дженібек-Гіреєм вщент

розбили минулої осені польські війська, де взято величезний

військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де

полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана

голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського,

прив’язана до сідла, зробила останню свою

подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила

султана Османа ІІ. Перед його палацом піднісся бунчук

із кінської гриви, що означало особисту султанову

участь в майбутньому поході. На три континенти,

6666

де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам



збиратися зі зброєю під султанові прапори.
Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву.

Розвідка одних держав доповідала, що турецько-

татарське військо обчислюється в двісті

тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших

донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста

тисяч. Варшава терміново відряджає послів до

Папи Римського, в європейські монарші двори, всі

співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська

на поміч.
Залишався для королівського двору Сигізмунда ІІІ

один вихід – прохати козацьку державу. Знаючи

свої попередні гріхи, бо не бракувало утисків українців,

не було пошанування до їхньої споконвічної

віри, зрештою, козакам не завжди платили належне

за договорами, польський король вирішив діяти

через єрусалимського патріарха Феофана. Особистий

секретар короля зумів переконати патріарха, і

той звернувся зі щирим листом до козаків. То ж на

велику військову раду в Сухій Діброві, окрім велетенського

сорокатисячного гурту, вперше прийшло

духовенство – митрополит Йов Борецький, єпископ

Є. Курцевич, понад триста священиків та кілька десятків

монахів. Більшість люду розуміла, що, розгромивши

Польщу, Туреччина не зупиниться чемно на

порозі України.


…Через кілька днів коні козацької депутації

дзвінко вицокували варшавською бруківкою. Сагайдачний

пильно вдивлявся в обличчя перехожих,

помічаючи на їхніх лицях то острах, то приязнь, то

відверту ворожість, то просту людську цікавість, але

й були варшав’яни, в очах яких тліла надія.


Король приязно прийняв депутацію, хоч Сагайдачний

виставив непрості умови: розширення

козацької землі, свобода на Україні православної

віри, адміністративна автономія козацької держави

та збільшення козацького війська. А присутність

у депутації православного єпископа Є. Курцевича

(диво дивне!) не спричинила можливого шоку, бо

то було не викликом, не якоюсь навмисною демонстрацією,

а просто відчуттям і значенням власної

сили й достоїнства.

Після надання згоди на козацькі вимоги, Сигізмунд

ІІІ, прощаючись із Сагайдачним, похилив голову:


– Вдруге довіряю у ваші руки життя і долю власного

сина.


Королевич Володислав разом із престарілим і хворобливим,

пораненим гетьманом Ходкевичем мали

повести проти турків польські війська.
***

Майбутня битва під Хотином була для Сагайдачного

аж ніяк не першою битвою з турецькою армією
– як на суші, так і на воді. Молодим, ще полковником,

водив він козацькі флотилії на Варну, громив

турків під Очаковом, штурмом брав Кафу та визволяв

невільників. Тисячі нещасних бранців звільнив року

1614, коли вдарив по Трапезунду, і зруйнував, видавалося,

неприступну фортецю. А після цього був десант

з моря й атака із суші Синопу.

– Повісити візира! – віддав нечуваний наказ турецький

султан, коли впав гордий замок в Синопі.

Через літо вже Стамбул на добу в козацьких руках.


– Такого не бачили на віку, – писали зі Стамбула

посли в Париж, Амстердам і Венецію. – Козацька

флотилія ввійшла у Босфор з розгорнутими хоругвами

і під бій литавр штурмом узяла передмістя, а султан

рятувався втечею.

Лиш здалеку бачив султан, як кіптявими свічками

горіли його галери, як димом ішла чи не найбільша на

той час світова морська міць.


– Або голова Сагайдачного мені до ніг, або тобі самому

не жити! – наказав султан адміралу Алі-паші.

Адмірал наздогнав козаків уже аж біля острова

Зміїного – у жорстокому двобої флотилій адмірал,

смертельно поранений, сам потрапляє в полон.
Наступного разу Стамбул вже на три доби в козаків.
Не зарадивши сам у морських звитягах із козацтвом,

турецький султан прагне створити широку антикозацьку

коаліцію разом з Венецією, Францією та

Нідерландами.


Водночас Сагайдачний, своєю чергою, готує широкий

антитурецький союз, хоче Францію залучити

таки на свій бік, а ще Іран, Грузію, Ватикан… Ведуться

перемовини про призначення Сагайдачного головнокомандувачем

об’єднаних європейських сил,

6868


які були б здатні спинити мусульманську експансію

у Європу.

Та набігли інші події…

***
Сонце 4 вересня 1619 року сходило тяжко, з

натугою, на якийсь час лише визирнувши з-за виднокраю,

крізь легенький туман, наче не хотілося

йому повністю викочуватися та дивитись на нове

людське побоїще, на кров, розпач і біль. Турецький

султан Осман ІІ на цей день призначив штурм,

який подумки вважав для себе вирішальним і про

який воїнству своєму і старшинам говорив, що він

має стати останнім. Стотисячна турецька армада

рушила на союзні війська і вістря армади націлилося

саме на козацькі позиції. П’ять годин наступали

турки, ось-ось мала настати довгоочікувана і така

тяжка вікторія. Але із затятістю рубалися козаки,

піт змішався з кров’ю і небо видавалося червоним

від того кривавого поту, що заливав очі – врешті,

знесилені турецькі лави відкотилися на вихідні місця.

Але ледве перепочивши, знову двогодинна атака,

що так само вичахла, наразившись на стійкість і

бойовий козацький досвід.


Спантеличено дивилися козаки, коли замість турецьких

рядів у третю атаку на них насунулися хмари

куряви, куди вищі за поодинокі дерева, а з тієї куряви

доносилося ремигання, іржання та зовсім незрозуміле

ревіння якихось тварин. Лише як наблизився

той дивний вал, то розгледіли, що ворог гнав поперед

себе табун верблюдів, мулів та іншої худоби, ішли, повільно

хитаючи хоботами, чотири бойові слони – все

це диковинне нашестя могло геть поламати ряди і з

війська зробити натовп.


– Клин клином вибивають! – гукнув Сагайдачний.

Вдарили козацькі бубни, озвався весь інструмент,

який тільки міг дати щонайдужчий звук, вискочили

відчайдухи назустріч валу, що з ревом насувався невідворотно

– і гучні вигуки, зустрічний звуковий вал

раптом спинив тварин. Ще мить – і нажахана худоба

розвернулася, рушила назад; зі швидкістю, з якою

наближався цей дикий вал на козаків, тепер рухався

на своїх господарів, топтав їх копитами, розсіював і,

зрештою, із бойових порядків стала каша і мішани

на. Слідом за тваринами пішли козаки, найвправніші

вже увірвалися у турецький табір.


– До Ходкевича, його кавалерія має негайно підтримати

наступ! – наказує гетьман своїм гінцям.

Січа наростала, землю так рясно вкривали трупи,

що й переступати їх перестали, і кров не встигала

всякати в землю. Козаки, тужачись, вивозили вже

гармати, тягали оберемками мушкети та іншу зброю,

полишену у поспіху відступаючими, а така бажана

польська кіннота все не з’являлась. І, як з’ясувалося

потім, не мала з’явитися зовсім, бо чомусь польський

гетьман скеровувати своїх вважав необачним.


З тяжким серцем давав Петро Сагайдачний наказ

на відступ, він досвідченим оком вояка помічав ознаки

паніки, яка мала ось-ось початися в турецьких лавах,

він не знав тільки, що панічний настрій різко підігріла

вість, яка раніше за нього докотилася до султана
– козацька флотилія пустила на дно в морі Понтійському

двадцять турецьких суден, разом з гарматами і

людьми, що вже горить Константинополь, а турецьке

військо, зазіхнувши на чужі краї та чужі бaтьківщини,

може залишитися без батьківщuни власної.

Людська кров густо змішалася із землею у поруйнованому

турецькому таборі. Тож султан, аби до решти

не жахати своїх вояків, табір переносить.


Ще кілька днів під Хотином одна хвиля накочувалася

на зустрічну, все ще незвичайно потужна турецька

армія атакувала козацькі і польські позиції.

8 вересня, обурені Яковом Бородавкою, козаки скидають

його з гетьманства і обирають своїм вождем

Петра Сагайдачного, що ще більше розв’язує йому

руки в управлінні військами.
14 вересня турецьким воякам прибуває відчутна

допомога, понад десять тисяч кінноти. Та ще більшою

була підмога бойовому духу виснажених вояків, коли

на чолі цього війська урочисто під’їхав прославлений

у всьому мусульманському світі Карапаш-паша. Сам

султан, нехтуючи звичаї, зустрічав підмогу.


– Одним штурмом до вечора змету і поляків, і

запорізьких лиходіїв, – пообіцяв паша, ознайомившись

із бойовою обстановкою.

Штурм почався негайно наступного дня. Неймовірна

напруга з обох боків, знов гори трупів людських

7070


впереміш із трупами кінськими, пороховий дим забивав

дихання, аж легені, видавалося, з кашлю тріснуть

– чаша успіху в стрімких атаках хиталася то в

один бік, то в інший. Але штурм не тривав до вечора,

бо вже через годину мертве тіло Карапаш-паші принесли

на ношах до султанового намету. Забобонний

страх гірше шабель потіснив турків, які, задкуючи,

перейшли в оборону.


***
Ні, не був Хотин для козацтва прогулянкою з розвагами,

то був тяжкий ратний труд, і немало товариство

запорізького сьорбнуло лиха. Ще вертаючись

із Варшави, наосліп через ворожу територію, Сагайдачний

із супроводом запримітив широкий військовий

слід. Думали, що то козаки проходили, то ж поспішали.

Ось і вогні розлогого табору, і дим багаття,

що лоскотав голодних мандрівників запахом смаженини.

Тільки зовсім зблизька розгледіли:
– Боже, то не козацький табір, а турки постоєм.

Кинувся Сагайдачний навтікача, але потомлені

коні не рівня свіжим, довелося прийняти бій.

Жадібний мисливський вогник світився в очах погоні,

азарт легкої здобичі додавав туркам сил, а Сагайдачному

з товариством силу тримала невидима стіна,

що холодила спину – хибний крок чи паніка означали

погибель. Виспівувала шабля лиху для супротивника

пісню і в здоровій, і в скаліченій руці Сагайдачного,

віртуозно боронилося все товариство, та в нерівній

січі склала більшість голови, а ватаг їхній спішився і,

поранений отруєною стрілою, кинувся в чагарі.


Боячись наступити на суху гілку чи видати себе іншим

чином, продирався чагарями Сагайдачний усю

ніч, і наступний день, стискаючи зуби від безжального

болю, аж доки за деревами не зблиснув берег

Дністра. А коли переправився на інший бік, то вже зі

спокійною душею швидко натрапив на козацький табір

коло Могилева.
Ще гірше, ніж рана, яка до смерті не дала Сагайдачному

спокійного життя, боліли йому негаразди початку

кампанії. Надто вже захопилися козаки через

потурання тодішнього гетьмана Бородавки у Молдавії

легкою здобиччю, якою напихали вози, тож через

запізнення почалася розруха, не приготували запасів

харчу для людей і фуражу коням. Те вартувало Бородавці

гетьманства і голови, хоч від цього козакам не

полегшало. Гинули без паші охлялі коні, лаючись на

чим світ стоїть, випрошувало козацтво у поляків сухарів

чи в’язку сіна. Оте жебрання принижувало і лягало

каменем на горді душі, хоч польським воякам також

не з медом велося, і в них бракувало сіна, коней

годували дубовим листям, якого ставало не завжди.

Нічим не здатен був зарадити королевич Володислав,

який запізнився, до того ж його надовго звалила тяжка

пропасниця.
Із тяжкими потугами й марно втраченими чубатими

козацькими головами починався хотинський похід.

Турецько-татарська армія замислила упередити з’єднання

з польським військом козацькі частини, що блукали

за трофеями просторами Молдавії. Турки погромили

впень окремі загони, але тисячі три козаків люто

рубалися, пробираючись на з’єднання з поляками, за

відчайдухами потяглося і головне козацьке військо.


Гірка доля спіткала козацькі чати, душ понад триста,

що йшли від Сучави. Передні турецькі загони, не

здатні зламати козацький опір, запросили помочі у

султана. Козаки спробували використати печери над

Прутом як неприступну фортецю, що могла видатися

нездоланною. Хитрий султан наказав викурити козаків

димом – задихаючись від кашлю, полишали козаки

один за одним печери і лягали під шаблі яничар у

нерівнім бою.
Турецький султан з більшою частиною загону, що

окопався табором на другому березі Прута, з шатра

на високій кручі особисто керував операцією, і коли

приносили й клали йому до ніг на списові скривавлену

козацьку голову, сам вручав дорогі дари.
– За хоробрість у битві з шайтанами, – рідко такої

честі удостоювалися його підлеглі.

Під покровом ночі козаки покидають табір і, поділившись

на дві групи, відступають переліском. Вдень

знову, викопавши шаблями шанці, творять важкоприступний

табір. Безперестанні атаки, хвиля за хвилею,

не дають туркам ніякого успіху, і лише у сутінках

табір здобуто.


– На кавалки рубати невірних, – розпорядився

султан. – Стріляти з луків і рушниць.

7272

І сам показав, як це робити, розсікши навпіл шаблею



зв’язаного козака.

***
24 вересня тривожна звістка гуляла спочатку

шелестом поміж польських рядів, лише старшини

втаємничували одне одного – помер після хвороби

поранений гетьман Ходкевич. Ще згодом, як не старалися

приховати смерть, про неї вже відав і рядовий

склад. Козацьке військо звістка лякала менше своєю

невірогідністю, а в султанському оточенні новина

сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих

ще недавно очікувань.


– Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд

на небо Осман ІІ. – Це істинне нам знамення,

щоб ми не барилися з перемогою.

Наступного дня почався новий штурм, турецькі

воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих

тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але

щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо

штурм почав захлинатися, українське і польське військо

чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь

час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися,

як згасла хвиля. Султан, який повірив у

знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у

шостий великий штурм.
– Хай не схолонуть гармати і стріли, і кулі ваші не

обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні

резерви.

І справді, такого шаленого гарматного обстрілу

польських та українських позицій не було за всю кампанію,

жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто

вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою

в останній бій ішли турки, відколи сонце з’явилося

перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…
Та не ті уже сили, і віра не та, не вдавалося навіть

їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями

гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий

дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не

розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих,

ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики

підрахували, що в тих останніх атаках полягло

турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від

втрат за всю битву під Хотином.

Випогодилося, коли з королевичем Володиславом

і Сагайдачним підписував мирний договір Осман ІІ.

Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому

небі з сумовитим прощальним криком пролітали на

південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав

султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою

військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу,

але він живий і повертається додому, до звичного

і розміреного життя. Не знав тільки султан, що

того розміреного, щасливого життя лишилося йому

так небагато – поразки йому не пробачать свої ж,

уже наступного року його чекає погибель під час яничарського

бунту.
***


На довгі місяці світ для гетьмана після повернення

в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном,

за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили

нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки

в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні,

як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева

під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше

життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо

цікаво було спостерігати за птаством: поважно

надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито

роздивлялися навкруги, де все було проти їх

значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися

з власного дзвінкого і добродушного цінькання.

А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та

чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися

– щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві,

що губилося ген-ген за видноколом далеких літ,

розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той

сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.
Сагайдачний змирився з думкою, що він небавом

піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме.

Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають

коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був

не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж

не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька

обирала його часто ватажком заради воєнної

доблесті, а скидала через строгість».


М’який і делікатний поза військовими справами,

навіть жінка Анастасія, сварлива і свавільна, як

7474

розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим



був у державних справах. Борони Боже, хто в поході

до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як

оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької

приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то

й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з

кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про

більші провини: троє козаків пограбували церкву і,

звісно, були одразу спіймані.


– Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління

виніс гетьман неоскаржуваний присуд.

Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка,

у поході вбивають, беруть у полон, завойоване

майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише

про похід на Москву Сагайдачного: «…вогнем і мечем

спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого

імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під

його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті

посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного

віку і статі йшли за його колісницею». Ян Собеський

нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський

літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення.

Коли, повертаючись, грізний гетьман «мимо

град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал

от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска,

уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал

ни единого зла сотворяти».


Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько

польського короля Яна ІІІ Собеського, про українського

гетьмана полишить такі рядки: «Цей Петро

Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження

в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча

за походженням, способом життя і звичками був простою

людиною, незважаючи на це в очах пізнішого

потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими

людьми свого часу…»
…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно

і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною

цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.
«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона

не страшна – подумки подивувався Сагайдачний,


– навіть… красива».

Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман

більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана

від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно,

якось по-злодійському навіть більшала, ані

вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився,

коли хтось заходив у покій, мимовільний

стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною

розкішшю, яку міг собі дозволити.
Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а

тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного

повітря.
– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї,

– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову

руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом

джура.


– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав

мені одну річ, треба написати.

А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав

повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:


– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній

пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє

майно…

Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов



льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів,

який документ йому випадає писати.


– Заповідаю своє майно Київській братській школі…

Львівській братській школі… монастирям… – повільно

диктував гетьман, боковим зором дивлячись

на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом.

– Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий

мій грамотію?

Джура здригнувся від несподіванки, перечитав,

беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо

ж справді трапилася помилка.
– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а

граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався,

чи незграбно хотів підлеститися молодик.

– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче,

– посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо

без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали

без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев,

який перед цим десять літ викладав у Падуанському

університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості

7676


грека Кирила Лукаріса, що став потім олександрійським

патріархом, а зараз, вістки доходять, зійшов

на константинопольський патріарший престол, у

різні роки тут трудилися Герасим Смотрицький,

брати Дем’ян і Гнат Наливайки, тут знамениті свої

книги друкував Іван Федорович, дворянин з-під Баранович

Білої Русі, який, рятуючи власне життя, мусив

тікати до нас. Московська темнота встигла лише

спалити йому друкарню, але намірювалася і зовсім

зі світу звести…


Сагайдачний примовк, стиснувши зуби, він чекав,

аби спала чергова больова хвиля, йому хотілося

ще розповісти як про славних людей, що прибули в

наш край зі світів, так і про людей з України, що їх у

далеку далечінь закинула хитромудра доля і які прославили

там Україну. Про пристрасне слово Івана

Вишенського на Афоні, ген десь посеред казкового

Егейського моря, Юрія Дрогобича, першого українського

доктора медицини, котрий став професором

Ягеллонського університету в Кракові, за невмирущі

вчені труди обраного ректором чи не найславетнішого

у ті часи Болонського університету… Щодо

особистої грамотності, то був він не лише авторитетним

спудеєм, автором публіцистичних творів, що викликали

гучні дискусії, але й автором оберемка похідних

козацьких пісень. Їм Сагайдачний не надавав

особливого значення, та ті пісні виявилися, мов наперекір,

вельми живучими, і через багато десятиліть,

навіть після Богдана Хмельницького, гріли козацькі

душі в походах.


Біль не минав, стишившись на якусь мить, він знову

кусався млосно, до іскор в очах, тож Сагайдачний

лише крізь зуби джурі докинув:
– Перепиши гарненько, тоді вичитаємо ще раз.

Джура відкланявся, а голуб на вікні, маніжачись,

окрутнувся кілька разів, дзьобнув шибу, наче прощаючись,

і залопотів крилами до голубиного табунця,

що тішився в небі п’янкою весною.
***
В приймальню генерального писаря зайшло двоє

чоловіків, судячи з одягу, чужинців. З їхніх облич, що

осунулися від утоми, можна було судити, що прибулі

здолали неблизькі дороги.

– Я з Ватикану, – озвався першим смаглявий

гість.


– Париж. Просимо пана канцлера невідкладно

прийняти нас, – додав другий.

Стрункий джура легким поклоном дав знак, що

розуміє сказане ними, і пішов доповідати.

Генеральний писар не став морити довгим очікуванням

втомлених прибульців.


– Ми приїхали просити ясновельможного гетьмана

Сагайдачного долучитися до важливої для всієї Європи

справи, – знову першим почав смаглявий гість.

– Свого часу, після багатьох переможних морських

битв, велися перемовини про призначення його світлості

головнокомандувачем об’єднаних європейських

сил проти загрозливої мусульманської експансії.

Генеральний писар опустив очі додолу, мов запилене

взуття прибульців цікавило його більше, ніж вираз

облич дипломатів.


– Зараз настав особливий момент, – долучився

парижанин до мови. – Ні для кого не секрет, що через

невчасну смерть коронного гетьмана Ходкевича

та хворобу королевича Володислава роль гетьмана

Сагайдачного у битві під Хотином була визначальною.

Тому Версаль і Ватикан повторно розглядають

можливість призначення його ясновельможності Сагайдачного

головнокомандувачем європейських сил

супроти великої загрози з боку Туреччини всьому

християнському світові. Добре було б, коли б після

одужання від рани гетьман вирушив у дорогу для багатосторонніх

перемовин.

– Його ясновельможність гетьман Сагайдачний

уже в дорозі, – тихо сказав генеральний писар.

Прибулі здивовано перезирнулися.
– Нам ще вранці казали, що рана серйозна, тим

паче, стріла отруєна…

– Його ясновельможність уже в дорозі до Бога.

Гетьман Сагайдачний щойно відійшов у кращий світ,

– генеральний писар підвівся з-за столу, підійшов до

вікна і напівпричинив його.

Тієї ж миті десь вдалині пролунав гарматний постріл.

Гості здригнулися від несподіванки, а збагнувши,

й собі ступили крок до вікна. Козаки викочували

гармати, й один за одним звучали постріли, звучав

7878

останній, прощальний салют гетьманові. А як стихло



гарматне відлуння, озвалися першими дзвони КиєвоБратського

монастиря, де навік упокоїться гетьман

Сагайдачний. Вже інші храми підхоплюють той сумовитий

передзвін, і здіймається він над всім містом у

блакить весняного неба, а разом з ним здіймається і

відбуває многостраждальна гетьманська душа. Душа

грішника-воїна, що не випускав шаблі із рук все свідоме

життя, душа праведника, що всі маєтності віддав

на школи, церкви й монастирі; не маючи своїх дітей,

він кожного сущого на цій землі вважав своєю

дитиною і своєю ріднею, і про кожного клопотався до

останнього подиху, до останнього поруху серця свого

многостражденного…

79


ПОВЕРНЕННЯ БОГУНА
Арештованого Івана Богуна так спішно виводили

з Марієнбурзької фортеці, що тюремний стражник,

зачепившись полою за дверну ручку, мало не підвис
– тільки кріпкі нитки затріщали, мов дерево від водохрещенських

морозів. «Начебто кам’яні мури не

горять, – подивувався Богун, коли його потягнули до

карети із заштореними вікнами. – І якої трясці їм так

приспічило?»

Поспіх став зрозумілим, коли крізь щілину у шторах

Богун побачив королівський палац. Попід руки,

зв’язаного, його повели, мало не спотикаючись, довгими

мармуровими східцями.
Король Ян Казимир сидів незрушно, не давшись

взнаки від появи в розкішній залі людини у зім’ятій

та обідраній тюремній одежині.
– Мені багато розповідали про вас, полковнику,

– врешті озвався король таким тоном, наче вони вже

подавно ведуть мову і оце з півслова вона продовжується.

– Як правило, з різних свідчень, мов із різнобарвних

камінців фреску, вдається скласти цілісний

образ. А чуте про вас все тулю-тулю до купки – нічого

не вимальовується.

– Немає складнішої за людину загадки. Тому й

нема мудреців над її Автора. – Богун подумки почав

перебирати здогади, як мусульманин вервицю, та

низка виявилася навдивовижу довгою.

– Спробуйте самі розсудити мої сумніви, – вів

далі король, навіть не глянувши на співрозмовника,

мов то і не до нього звертається. – Одні оповідають, і

доведена цього правдивість, що полковник Іван Богун

відмовився навідріз взимку 1654-го присягати московському

цареві Олексію Михайловичу. Цим накликав

великий гнів свого гетьмана, бо не лише сам, а й весь

полк не став під присягу – не вірять московитам – і

край. Турецький султан і кримський хан заманювали

Богуна бубликами, та не хоче він того печива. Річ

Посполита, чого гріха таїти, через третіх осіб теж обіцяла

гетьманську булаву, і від цієї доброї пропозиції

він відвертається. Мало того, навіть не дає відповіді,

Полковник

Іван Богун

8080

натомість нашого листа ґонорово вручає самому Богдану



Хмельницькому. То з ким же він тоді?
– Та сторона мила, ваша величносте, де мати родила,

– стенув плечима і пересмикнув ними Богун, бо

від туго зв’язаних сирівкою рук вже не тільки руки, а

й плечі отерпли.

– Та, розв’яжіть же його, – буркнув король на

нетямущу варту.

Стражники здивовано і сторожко перезирнулися,

але не осмілилися на непослух, тільки підступили ще

ближче до бранця.
– Нехай, я розумію, штурмували і брали багаті

трофеї в Стамбулі, інших містах Туреччини, громили

кримського хана і невільників своїх визволяли з

Кафи. Штурмували Москву і врятували королевича

Владислава, майбутнього польського короля – і

за це розуміння та поміч Річ Посполита вдячна. Але

нащо ж ви, полковнику, разом з наказним гетьманом

Ждановичем повели козаків і брали Варшаву та

Краків? Послухалися нерозумних своїх союзників?

Вони пішли собі геть, а ви так налаштували проти

себе найіменитіші польські родини, що десятиліття

не зможуть їх відколихати. То завелика плата за парадну

ходу козацького війська древньою бруківкою

Кракова і Варшави.

Король так само дивився мимо співрозмовника,

мов там, за його плечима, десь у сивій давнині, виділися

йому затяті козацькі бої в передмістях і вуличках

Стамбула, бачилося, як, підірвана козацькими

інженерами, злітає в повітря Остроженська брама

Москви.
– Я отримав листа від гетьмана Павла Тетері, –

рівним, навіть якимсь байдужим та безбарвним тоном

говорив король, бо іншого тону він не сприймав,

а надміру гарячковитих та надірваних і зовсім не терпів.

– Гетьман клопоче про ваше звільнення.


Вперше король повернувся до Богуна і зустрівся

очима з ним, швидше навіть не зустрівся, а встромив,

як ножа, той погляд.
– Королю ніхто не посміє вказати. Хіба Бог, –

тільки й вимовив Богун.


– Я замислив великий похід проти московського

війська і хочу насамперед очистити, як від скверни,

81

козацьку землю. І то лише початки походу. Бо якщо



зараз не спинити московщину, то кров чингизханська,

що щедро влилася в московські вени, рано чи

пізно наробить нечуваної біди європейській цивілізації.

І гетьман Тетеря з військом стає мені в поміч.

А чи полковник Богун схоче воювати проти кривдників

своєї землі, що лише за одне десятиліття після Переяслава

наробили їй стільки лиха?
– Я завжди візьму шаблю проти кривдників козацького

люду, – відказав Богун.

– Гетьман клопоче звільнити полковника Богуна

з Марієнбурзької фортеці. Він хоче призначити вас

наказним гетьманом, дати в підпорядкування полки і

спільно йти проти напасників.

Богун очікувально мовчав, лиш подумки пересівав

почуте від Яна Казимира, як пересівають на вітрі із

решета обмолочене: зерно справжніх намірів лягало

відразу, далі вітер відносив кукіль задобрення, а полова

лукавства летіла й стелилася геть собі…
– Я нічого не забув, полковнику, – як не старався

Ян Казимир, але в позірно так само рівному й витриманому

його голосі ледве помітно задзвеніла криця.

– Не забув вам ні Берестечка, ні парадного маршу

Варшавою й Краковом, ні дрібної за нашими мірками

Умані, яку ви неймовірним дивом зуміли перетворити

в неприступну голландську Бреду, пам’ятаю навіть

ополонки Південного Бугу.

Богун розумів злостивість короля за Берестечко.

Об’єднана під польською короною двохсоттисячна

європейська армія, де один лише найманий німецький
корпус, як оповідали, перевищував двадцять тисяч

вишколених вояків, така об’єднана армія супроти неспівмірно

меншого українського війська і ненадійних

татар могла навік розтоптати Україну. А вийшло зовсім

не так… Що ж до Варшави і Кракова, то не був то

якийсь парадний марш, а тяжкий штурм разом з військом

Семиграддя і Швеції. А при згадці про ополонки

Південного Бугу в Богуна легкою тінню змайнула

обличчям лиш усмішка. У березні 1651 року потужне

військо поляків насідало на Вінницю, а сил в Богуна

було обмаль. Тоді він наказав тихцем нарубати якомога

більше ополонок, прикрити соломою та різним

бадиллям. З невеликим загоном Богун помчав на по

8282


ляків. А тоді, імітуючи поразку і втечу, лише відомими

козакам місцями відступав через річку. Окрилені

успіхом, польські вояки кинулися навздогін, та втрапили

у кришево з льоду і крижаної води – їх багато

лишилося навік там, у смертельній купелі. І ще довго

по льодоходові виносила на берег вода трупи коней і

мертві людські тіла.
– Ваша усмішка означає скепсис, – ще твердішав

королівський голос. – Він безпідставний. Моя лише

воля може відпустити вас на клопотання гетьмана,

а може сьогодні ж четвертувати, чи, принаймні, до

кончини замурувати на потіху щурам у Марієнбурзі.

– Ваша величносте, мене взято в полон не на полі

бою, – так само твердо відказав Богун. – Мене заарештовано

незаконно, супроти усіх європейських

норм. І не мені підказувати, як треба вчинити справедливому

королю.


– На війні все законне, – вперше і собі посміхнувся

Ян Казимир. – Я одного лише не розумію: хто

тут король, а хто повинен бути за прохача? Маєте

сказати останнє слово – підете з гетьманом Тетерею

проти кривдників чи ні?

Владний погляд Яна Казимира, від якого, траплялося,

присідали непевні й винуваті, цього разу немов

уперся в якусь невидиму перед співрозмовником стіну

– непроникну, суцільну, яку й кулею не пробити.

«Розумію, чому гетьман так клопоче про цього полковника

», – подумав король.
– Моя шабля завжди воюватиме кривдника козацького

люду, – відказав, немов зважуючи кожне

слово на канторі, Богун.

Задовгу тишу ніхто не порушував, лиш брязнули

за дверима обладунки сторожі, що змінювалася.
– Охоронну грамоту і супровід полковнику!

– пролунав королівський наказ і прокотився відлунням

золоченими залами, повторювався здивованими

і спантеличеними придворними.

До під’їзду палацу підганяли коней, що грали лискучою

шкірою і, задираючи від застояної сили голови,

кусали і рвали вудила. Невидима дуель без шпаг і

пістолів завершилася.

83

РОЗГРОМ РОСІЇ


Кіннота князя Пожарського увірвалася на вулиці

містечка Срібного як вихор після затяжної спеки:

сили оборони були мізерними супроти потужного

війська князя. Мчали вершники вулицями нажаханого

міста, опускалися шаблі на останніх оборонців, не

минали ні жінок, ні дітей, ні сліпого кобзаря на перехресті

разом із його поводирем-малоліткою.
– Все живе й що ворушиться – ваше. І все неживе

й цінне – теж ваше. Але тільки на дві доби. Україна

велика і попереду в нас здобичі куди більше.

Ображено ґелґотали гуси, з переполоханих курей

пір’я і пух заметіллю кружляли вулицями, кувікання

упійманих поросят звучало, як переможні фанфари.

Військо вклалося у визначені князем строки, навіть

впоралося раніше, бо вже на другу добу над Срібним

запала кладовищна тиша, тільки рої мух гуділи

над незахороненими трупами, бо нікому було вже

їх поховати. Як напише про це безпристрасний літописець

– «врятуватися міг лише той, хто мав би

крилаті коні».
…У просторій світлиці ось-ось розпочнеться генеральна

рада старшин. Стіни зі смаком прикрашені

вишитими рушниками, на яких буяли небачені дивовижні

квіти, з-за ікони Божої Матері визирав пучок

висохлого зілля, освячений на Маковея для оберегу

від нечистих сил – вся мирна хатня обстановка ніяк

не в’язалася з мовою перед вирішальною кривавою

битвою. З хвилі на хвилю мав під’їхати гетьман Іван

Виговський, тож козацький генералітет упівголоса

обмінювався репліками, мов для розминки перед головною

розмовою.
– З усіма посли й дипломати порозумілися, тільки

з московитами ніяк не вдається…

– Шведський король підписав угоду, що визнає

нашу незалежність, погодився також, що до козацької

держави переходять Берестейське та Новгородське

воєводства.

– Поновлено союз із Кримом, а Туреччина і Польща

гарантують якнайширшу автономію.

Іван

Виговський



8484

– Всі наші вольності збереглися б, аби на ділі постало

усе, як в угоді, підписаній у Гадячі 16 вересня

1658 року.

– М-м-м, толково полковник Немирич написав

цю угоду.

– А що ви хочете: чоловік не тільки в Україні закінчив

академію, він студіював в університетах Лейдена

і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, подивився

власними очима, як діє влада в Англії.

– Пригадуєте, трохи кривилися зверхники усіх

трьох держав, але вже ж згодилися, бо не якийсь «самопал

», а випробувана вже європейська річ.

Стрімко ввійшов гетьман Іван Виговський, усі

встали й після короткого вітання та молитви одразу ж

почалася військова рада.


– Панове старшини, я передусім хочу повідомити

вам про «Маніфест до європейських держав»,

який ми направили в усі монарші двори, всім послам

і представництвам. Європейські народи мають знати

правду про причини війни з московитами не з чужого

голосу, який звик усе перебріхувати, а з голосу нашого.

Дозвольте ж вам зачитати цей документ.

Гетьман читав швидко, але не ковтав слова, радше

викарбовував кожне, час від часу піднімав очі від писаного

і оглядав генералітет, мов звіряючись – видно

було, що маніфест він майже весь знає напам’ять.
«…І не з іншої причини прийняли ми протекторат

великого князя московського, як тільки, щоб нашу

свободу, здобуту з Божою допомогою й освячену

проливом крові могли зберегти. Але цар не виправдав

надій України, не давав їй допомоги проти ворогів,

умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав

ставити фортецю в Києві, щоб тримати народ у

ярмі, царські воєводи підтримували заколоти, нищили

край. Та зрада підступної Москви явна у всьому,

вона готує нам ярмо, насамперед, домашньою, громадянською

війною, тобто нашою власною зброєю.

Усе те ми виявили … а тепер змушені підняти законну

оборону, та вдатися до сусідів із проханням про допомогу

для своєї свободи. Не в нас лежить причина

війни, що розгорілася…»
Іван Виговський аби перевести дух, на хвилю відклав

писане. По мовчанці, затягнутій і глибокій, що

85

комара, видавалося, можна почути, враз загуділи



старшини.
– А якої ж трясці московському царю ще треба?

– Йому ж пропонувалося – о-го-го!

Гетьман підняв руку, щоби втихомирити товариство,

він нікого не міг обірвати просто так, бо всі вони

в бойових походах не один казан кулешу разом з’їли,

над ними всіма ті самі кулі посвистували, і не відомо

було, кого з них виберуть першим; гетьман просто дивився

на ці обвітрені, вкриті шрамами битв обличчя,

що за звитяжні роки стали як рідні. Нарешті, як стишився

шум, Виговський вів далі.


– Маєте рацію, панове. Вереснева угода в Гадячі

була основою для федеративного об’єднанням України,

Литви і Польщі, аби припинити війни й розбрат.

Всі три держави мали б рівні права. Ця федерація на

європейських засадах не спрямовувалась проти когось

іншого, в тому числі й Москви. Мало того, як ви

знаєте, російській стороні теж пропонувалося приєднатися

до федерації, але не схотіла Москва, рівних

прав їй замало, ненаситному треба усе… Скажу більше:

як передають вірні нам люди, у царських палатах

ще в лютому цього року пройшла таємна нарада,

де бояри і цар відхилили остаточно переговори про

федерацію. Натомість, оскільки угода в Гадячі скасувала

Переяславський договір 1654-го, московити

хочуть угоду з Україною лише двосторонню. Мене

на переговори запрошували, але я не дав згоди – у

таких «дружних» перемовинах можна позбутися голови.

Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори…

А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю

військо, за різними даними розвідки, від ста до

ста п’ятдесяти тисяч.
– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки

ворон кряче над непохованим нашим людом, –

знову загули старшини.

– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман

старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній

день – 29 серпня 1659 року – то доля наша і всієї

України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо

сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в

руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих

апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давай

8686

те, панове, висловимося, які полки виступатимуть з



досвіта, як, коли і куди ітимуть.
Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин

(кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну

правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких

люльок, густіший від осінніх туманів грибної

пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.
– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось

із полковників на звернення.

– Згоден, панове, – похилив голову Виговський.

– Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна

чіткість і послух.

Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений

гетьман не потерпить найменшого нехлюйства

чи відхилення від наказу. У своїй принциповості

Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні

гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські

бояри збаламутили козаків, Іван Виговський

скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно

зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови

і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили

Івана Остаповича і повернули йому всі

гетьманські клейноди.


…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки,

полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу

ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували

головні сили. Козаки билися затято, але й російські

війська боронилися вперто – впертості їм додавала

поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою,

поразка, яка навіяла підсвідомий жах та

посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі,

падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили

страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був

у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як

раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку

завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів

через голову свого коня.


– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані

козаки-охоронці.

– Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович,

кривлячись від немилосердного болю в плечі. –

Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра,

самі свідки.

87

– Гетьманові свіжого коня, негайно!



Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась

успішно, ворога тиснули, видавалось, осьось

він мав бути зломлений, як на подив простих козаків

пролунав твердий наказ Виговського:


– Відступати!

На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи

на старшин, а з віддалених козацьких рядів

пролунало навіть здивоване «Зрада!».


– Відступати негайно! Так треба, – без вагань

відповіли старшини.

Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив

московських ратників, кіннота князя Пожарського,

що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася

до переслідувачів. Але тут трапилося негадане

для московитів – тільки-но їхня частина переправилася

на другий берег річки, як із засідки на них вдарив

гетьманський резерв разом із кримськими татарами.
– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман.

Спантеличеним московитам стало тяжко битися

на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового

духу не піднімало.


– Загатити річку! – новий гетьманський наказ.

Важка царська кавалерія місила болото, безладно

смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку,

то в іншому, падали московити під козацькими

шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один

по одному підлітали гінці.


– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у

полон!


– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.

Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу,

бачив розвиток бою і в слушний момент полки

Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до

козаків.
А гінці з добрими новинами все прибували:
– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!

– Князь Пожарський в нас у полоні!

…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного

одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят

і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися

з лещат і вернутися тим шляхом, яким прийшли

на українську землю.

8888


«Катастрофа Росії»… – відгукнулися на розгром

під Конотопом європейські видання. І ніхто не співчував

загарбникам – адже у виданнях, що виходили

в Данцигу, писано: «Ми щойно одержали з України

радісну звістку, згідно з якою український гетьман

Виговський кілька разів ущент розгромив московитів,

причому захопив добру здобич і полон. Гетьман

Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під

ним гарматною кулею вбили коня».
Сумний похоронний подзвін розлився над Москвою,

цар Олексій у жалобній одежі вийшов до народу

і, важко вимовляючи кожне слово, сповістив

люду про катастрофу Росії. І йому було б ще важче говорити,

якби люди знали, що послала на смерть їхніх

одноплемінників безмірна царська та боярська жадоба.

Через багато років російський історик Соловйов,

якого аж ніяк не можна звинуватити у симпатіях до

українців, напише про розгром під Конотопом: «Цвіт

московської кінноти загинув за один день, і ніколи

вже після того московський цар не матиме змоги вивести

в поле такого блискучого війська».


Не зможе більше вийти в поле і сановитий князь

Семен Пожарський. У козацькому полоні він поводився

нахабно і брутально, мов у своїй вотчині з холопами.

Врешті дійшло до того, що про хамство Пожарського

доповіли гетьманові:
– Якщо ця нечема вам набридає, то знаєте, що

зробити – віддайте татарам.

Пораду Виговського козаки виконали з радістю,

князя передали союзникам. У намет хана його ввели

із зав’язаними руками.
– Князь Пожарський? – перепитав Магмед Гірей

рівним тоном, у якому лише злегка звучала проста

чи радше буденна цікавість – недавній супротивник

уже не становив для нього якогось особливого

інтересу.

– Я не маю бажання представлятися кожному бусурманові,

– крутнув головою Пожарський так, мов

його пройняли дрижаки.

– Погано ви, князю, вчились у школі. І, певне, вас

часто били лінійкою – та все по голові, – посміхнувся,

зовсім не розсердившись хан. – Особливо низькі

оцінки у вас були з етикету.

89

– Не тобі, остолопові, мене вчити, – щось крутило



і під’юджувало Пожарського зсередини, аж волосся

дибилося на потилиці.

– Мабуть, князь ще не стямився після розгрому,

– все усміхався хан. – Князь не уявляє свого становища

і не спам’ятався, де він тепер. Полон у козаків

може видатися багатою гостиною…

– Пішов ти, бусурманське рило, матір твою…

– закрутив розкішного з вихилясами матюка, на

якого був неабияким мастаком. Він справді досі, як у

козацькому таборі, почувався самовпевнено, ніяк не

міг розлучитися зі сподіванням, що його, царського

улюбленця і першорядного сановника, відіб’ють московити

або ж в крайньому разі викуплять.

– За довгий язик відповість короткий розум та нерозважлива

голова, – не змінив свого тону, спокійного

і дещо іронічного, хан. – Відрубати її негайно.

– Я… Ні… – лише встиг заїкнутися Пожарський,

як свиснула шабля, і голова князя покотилася до ханових

ніг.

– Заберіть… це, – відштовхнув той бридливо закривавлену



голову, на якій ще востаннє смикалися

повіки.


…Кілька століть поспіхом перегортали сторінки

російські історики, слинячи пальці, сторінки про бої

під Конотопом.

9090


КАВАЛЕР ОРДЕНА

БУСТО ДЕ ЛІБЕРТАДОР


Військовий губернатор Києва Олександр Дмитрович

Гур’єв сидів у своєму кабінеті злий як шершень.

Його сьогодні дратувало все – надміру догідливий ад’ютант,

на якого щойно накричав ні за цапову душу, аж соромно

стало потім самому, кепська погода, що мрякою

сирою і занудною розтікалася київськими вулицями,

навіть свічі, що змушені були запалити сьогодні передчасно,

горіли на масивному канделябрі якось нервово,

дратівливо потріскуючи. Щойно йому поклали на стіл

листа від всемогутнього Бенкендорфа. «Его величество

высочайше повелевать изволили возвратившегося изза

границы помещика Михаила Скибицкого допросить,

точно ли он служил в колумбийских республиканских

войсках и в таком случае выслать его в Вятку».


Олександр Дмитрович у душі ненавидів Київ і всю

Малоросію. Так, з одного боку він почувався тут як

імператор, хіба в дещо зменшеному вигляді, а з іншого

– цей край йому був чужий і незрозумілий. Народ

непокірний і бунтівний, частенько замість рала

береться за мушкет або поважним людям пускає півня

– ось і недавно ледве вирятували садибу Воронцових…

А найгірше, що до бунту підключається люд

освічений, небідний – чого варта затія декабристів,

які переїли, напевно, зіпрілого західного книжного

читва. Шибеницею і Сибіром государ їм достойно і,

головне, заслужено таки воздав.


– Ваше сіятельство, поміщика Михайла Скибицького

за вашим наказом доставлено, – клацнув каблуками

верткий, як свіжий в’юн на пательні, франтуватий

ад’ютант.

– Хай чекає. Справу його мені.

Гур’єв читав рівні із замислуватими викрутасами

рядки і не переставав дивуватися. Поміщик з Волинської

губернії, аж ніяк не з бідного роду, закінчив Інститут

Корпусу інженерів шляхів сполучення, отримав

звання інженера 3-го класу. Здавалося б, чого

бракує людині? Хочеш – служи заради честі і слави

91


на благо государя, а не хочеш – живи собі в цілковите

задоволення поміж пущі, ходи полювати зубра

чи, як на аматора, послухати та вполювати на світанні

глухаря… Гур’єв аж очі примружив від згадки – любив

він навесні удосвіта, замаскувавшись край поляни,

подивитися на цю дивовижну птицю. Ще сонце

лиш краєчком показалося край неба, мов делікатно

підглядаючи, чи можна йому зійти, як крупний птах

поважно і гонорово розпустить крила та заведе свою

шлюбну пісню, голосисту і величаво-закличну, що

відлунюватиме та колихатиметься борами – саме

час поцілити самця, він навіть пострілу не почує, захопившись

співом. Отож, жив би собі на радість поміщик

Скибицький, та ні ж – 1823 року через Швецію

й Анг лію добирається до Венесуели, де вступає

волонтером в армію Болівара. І що з того, що дослужується

до полковника, отримає за вирішальну битву

при Аякучо орден Бусто де Лібертадор? Що з тої

цяцьки, землі на Волині йому не додалося.
Призначений генерал-губернатором Київської,

Волинської та Подільської губерній граф Олександр

Гур’єв не був у захопленні від повернення в рідні краї

таких людей, як Михайло Скибицький. Вони, як розмірковував

над справою Скибицького генерал-губернатор,

могли долити масла в вогонь бунту черні, що

розгорявся українськими селами. Чого вартий один

лише Кармелюк – він нападав на садиби поміщиківокупантів,

відбирав добро і роздавав бідним. Його ловили,

відправляли у тюрми й Сибір, а він знову опинявся

на волі. Щоб убезпечити російське дворянство

від розбійника, створюється спеціальний орган – Галузинецька

комісія. За Кармелюка граф отримав виволочку

особисто від імператора.


– Ви граф, генерал-лейтенант, – розпікав Гур’єва

цар, – нагороджений орденами Андрія Первозванного

з алмазами, святих Володимира, Георгія і Анни,

Білого Орла, трьома чужоземними орденами – і не

можете справитися з одним селюком-розбійником?

Граф міг лише покірно похилити голову, але не

смів сказати, що державна комісія, опитавши 2700

свідків, підрахувала: в селянських повстаннях проти

своїх кривдників брало участь понад 20 000 українського

люду.
Симон

Болівар

9292


Граф Гур’єв мав підстави не любити цю землю,

йому видавалося раєм його посольське життя в Китаї,

кілька років, проведених у Парижі, навіть служба комендантом

окупованого Дрездена…


Генерал-губернатору Гур’єву бракувало у палаючій

Україні ще тільки таких, як Михайло Скибицький,

– бойового полковника, ратна звитяга за волю і

незалежність якого оцінена найвищими нагородами

з рук легендарного Симона Болівара.
– Введіть бунтівника! – розпорядився генералгубернатор.

Гур’єв довго вдивлявся в засмагле від жаркого південного

сонця обличчя Скибицького, мов там міг дивом

якимсь вичитати відповідь на загадку, що муляла

сановитому губернатору.
– Чого вам бракувало в Російській імперії? Золота,

земельного володіння? Кар’єри?

Скибицький, певне, не очікував іншого тону,

він йому не подивував, то ж з сумом відказав по

хвилі:
– Ви жили у Парижі, думки Жан-Жака Руссо вам,

гадаю, знайомі. Є цінності, які не виміряти, як золотосрібло,

на унції чи пуди. Є, наприклад, свобода людська

і суспільна, є непідлеглість народу…

– Достатньо, полковнику, – кивнув граф ад’ютанту,

– Арештувати. Імператор, дякуючи провидінню,

заглянув у цю бунтівну душу раніше за мене. Від

Малоросії вам не можна бути ближче, як за тисячу

верст. У В’ятку – наказ імператора.

…Збіжать роки, спішні гінці розшукають у в’ятському

засланні Михайла Скибицького і передадуть

височайше повеління – вертатися назад, ні, звісно,

не в Україну, а на американський континент. Там інженер

Михайло Скибицький і подасть розрахунки…

Панамського каналу. Тоді йшлося, що республіка

Нова Гранада згідна на виключне право будівництва

сухопутного і водного переходу через Панамський

перешийок. Комунікації з пересадками й митом за

проїзд передаються на 45 років. Республіка залишає

собі тільки 1 % від каналу і 2 % від інших комунікацій.

А сам канал вдвічі скоротить шлях навколосвітніх

шляхів кораблів. Канал могла б збудувати російсько-

американська компанія.

93

Від царських чиновників надійшла делікатна відмова:



дорогувато, грошей шкода, ризики є…
А в 1855 році сплеснуть руками: хто ж міг передбачити,

що заснована 1849 року в Нью-Йорку «Компанія

Панамської залізниці» вже в 1855 році почне

отримувати 100 відсотків прибутку від вкладених коштів

і матиме фантастичний зиск.
…Похитуючись на легких хвилях, багато пройде

ко раблів Панамським каналом до наших часів.

29 жовт ня 2003 року в Російському університеті

дружби народів Ана Крістель Лаос Гарсіа захищатиме

випускну роботу бакалавра «Отношения Перу и

России на новом историческом этапе» (научный руководитель

– д. и. н., проф. Марчук Н. Н., зав. кафедрой

– к. и. н., проф. Денисенко В. С.).


Серед іншого, про історію держави там будуть

і такі рядки: «Трудовые круги русского общества с

глубокой симпатией следили за борьбой испанских

колоний, в том числе Перу, за свободу и независимость…

Русские добровольцы сражались в войсках

С. Боливара. Среди них был демократ Михаил Скибицкий,

принявший участие в битве при Аякучо, в

которой перуанцы нанесли решающее поражение

колониальным войскам. За проявленные при этом

отвагу и героизм он был награжден орденом «Бюст

освободителя».
«Русский доброволец, демократ Михаил Скибицкий

»…
А де ж ти, земле волинська?..

9494

Владимир Ааронович



Хавкін

«ВЕЛИЧНИЙ БЛАГОДІЙНИК

ЛЮДСТВА»
Помічник переступив поріг, та й так застиг у німому

запитанні – заготовлені слова вертілися в голові,

перекладалися, аби зручніше влягтися, але вимовити

їх було вже не сила.


– Отже? – відірвав погляд від писаного Володимир,

щоб допомогти якось зрушити ті слова.

– Вакцина проти бубонної чуми готова, випробування

на тваринах успішне. А далі? – видихнув помічник

так, мов щойно зняв колоду з плеча і саме оце

випростався.

– Лишилося мізер: треба людина, яка не побоїться,

– замість помічника сказав Володимир слова, що

той так перекладав і підфасовував, перш ніж вимовити.

– Знайдемо…

…То був вельми лихий час. Епідемія бубонної чуми

з Гонконгу перекинулася в Індію і через густоту населення

та умови життя загрожувала незмірними бідами.

Уряд Індії вдруге запрошує з Парижа, з інституту

Пастера, Володимира Хавкіна, знаного вченого, який

до того вже один раз рятував цю країну від епідемії

холери.
10 січня 1897 року Володимир із несподіваним

проханням звертається до лікаря. Той набирає у

шприц рідину зі смертельними бактеріями і вводить

її Володимирові під шкіру спочатку в лівий бік, потім

– у правий. У лікаря вже після уколу затремтіли

руки, він може, якщо не станеться диво, стати убивцею

цього вченого і колеги, хоча сам Володимир настирливо,

правда, потайки від усіх, просив зробити

випробування.
Уже через годину почалася лихоманка, перед

очима попливли кола – усіх кольорів веселки, наче

в дитинстві, у рідній Одесі, коли дивився, як сходить

сонце просто з води, з-за легких вранішніх хвиль; переломлюючись,

промені вигравали розмаїттям барв,

творячи неймовірне диво, грало, тремтіло і море, і

досвітнє сонце. Лихоманка дужчала, через дев’ять

95Володимир

Хавкін

проводить



вакцинацію

місцевого

населення.

Калькутта,

1893 р.

Володимир

Хавкін

проводить



вакцинацію

місцевого

населення.

Калькутта,

1893 р.

годин у Володимира температура сягала сорока, але

він продовжував працювати, нікому й словом не обмовившись.

Наступного дня, перед важким засіданням,

знову просить лікаря зустрітися – цього разу

Володимирові вводять десять кубиків смертоносного

розчину, що вчетверо перевищує розрахункову дозу,

яку небавом даватимуть індійцям. Володимир Хавкін

вижив і видужав.
Епідемію, що наростала, вдалося спинити, сотням

тисяч людей у Калькутті, Карачі, Бомбеї та інших містах

і селах вводили рятівну вакцину – смертність

зменшилася у 15 разів.


…Далеко позаду Одеса і Бердянськ, дитячі та

юнацькі роки, Навчання в Одеському (тоді Новоросійському)

університеті, захоплива робота студента в

лабораторії Іллі Мечнікова. Бунтівного студента двічі

виключають із університету, врешті Мечніков кличе

Володимира Хавкіна в Париж, в університет Пастера,

куди виїздить з тюрми народів Ілля Ілліч, не витримавши

російської ксенофобної задухи. На жаль,

Володимирові не вдається запропонувати достойної

його рівня роботи, він влаштовується… молодшим

бібліотекарем. Із досвітку й до початку робочого дня

досліди в лабораторії Мечнікова, а після закриття

9696

біб ліотеки – знову лабораторія.



Протихолерну

вакцину Володимирові

вдається створити вже за

три роки такої неймовірно

напруженої праці. Але як

довести її ефективність?

Приховуючи це від інших

колег, Володимир 18 липня

1892 року вводить вакцину…

собі. Температура,

головний біль, лихоманка,

але Володимир не покидає

лабораторії. Через тиждень

він просить доктора

Явейна повторити експе

римент, тільки вже цього

разу «пригощає» сам себе посиленою бактеріальної

отрутою. Ще троє друзів не побоялися піддати себе

експериментній загрозі – і світова преса оповістила

про перемогу над холерною бідою. Луї Пастер та Ілля

Мечніков щиро вітають Володимир Хавкіна, який за

тиждень стає знаменитістю на всіх континентах.


А коли в Індії спалахнула епідемія холери, англійський

уряд запрошує Володимира у Калькутту,

де особливо лютувала ця грізна біда. Десятки тисяч

щеплень не тільки у містах, а й у джунглях, у віддалених

населених пунктах, навіть серед боліт та

лісів. І це всупереч панівним релігійним поглядам,

всупереч загрозі фанатиків вбити його особисто.

Смертність зменшується в п’ять-вісім разів – і то

було тихою втіхою, дужчою за всі небезпеки.
Близько двох десятиліть життя віддав Володимир

Хавкін Індії. З нашвидкуруч, за три дні створеної лабораторії

проти бубонної чуми, виросте Бактеріологічний

інститут, який по смерті назвуть його іменем,

в Бомбеї встановлять пам’ятник вченому. Звідси в усі

кінці світу розійдуться понад чотириста мільйонів

доз вакцини, яка врятує мільйони від жахливої смерті

та мук. Англійська королева Вікторія вручить орден

Кавалера Індії, а Паризька академія відзначить Володимира

Хавкіна спеціальною премією за визначний

вклад в медичну науку і практику.

97

З далекого Бомбея у скрутний час прийде поміч і



в рідну Одесу – Данило Заболотний, майбутній президент

Академії наук України, «гаситиме» початки

епідемії вакциною Хавкіна.
А в Одесі Володимир побуває вже у літньому віці,

сколесивши немало доріг по світах та здолавши океанських

хвиль – у 1927 році. Пройде вулицями, відвідає

університет, будинок, де колись була Пастерівська

станція, і, звісно, дім на вулиці Коблевській, № 38, в

якому мешкав студент Володимир Хавкін. Тут у нього

вони збиралися ще зовсім юні, захоплені ідеями народовольців,

на студентські сходки. Особливо здружився

він із братами Володимиром, Степаном і Герасимом

Романенками. Та студентство доволі швидко впадає в

аж надто пильне жандармське око, за молоддю назирці

ходять нишпорки, хоч не бракує «стукачів» і в студентському

середовищі. Це вже потім з’ясується, що

жандармське безупинне стеження тривало майже вісім

років. Після чергового доносу «стукача» Степана і

Володимира Романенків арештовують, під час обшуку

в Степана до того ж знаходять позацензурне женевське

видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, лише Герасимові

вдається втекти за кордон…
Небавом полишить кордони російської імперії і

майбутній головний бактеріолог Індії.


Володимир Хавкін достойно продовжив науковий

і лікарський досвід іншого свого земляка – Данила


Інститут імені

Володимира Хавкіна

9898

Виробництво



протичумної

вакцини Хавкіна.

Бомбей, кінець

1890-х рр.

Самойловича, якого знаний французький лікар

П. Ж. Ка баніс заслужено назве «величним благодійником

людства».
…Над Москвою, напівспорожнілою та оточеною

карантинними заставами, розпростерла чорні крила

невидима смерть – чума. І такі самі чорні хмари клубочилися

над вулицями й провулками, густі та ядучі

хмари. Цілодобово, за рекомендацією медиків, москвичі

палили багаття з соломи і гною, в такий «науковий

» спосіб рятуючись від невмолимої біди. Ще 1654

ро ку чума забрала життя більш як половини жителів

міста, науковці застерігали царицю про нову загрозу,

але Катерина ІІ вірила більше придворним підлабузникам,

які заспокоювали її. Час для карантину був втрачений,

чума вихлюпнулася на вулиці, і трупи людські

не встигали прибирати поліцейські. До цієї сумної

праці залучали «колодників», тюрмаків, кримінальних

злочинців, випущених спеціально раніше строку.
– Чорні дияволи! – панічно хрестилися москвичі

й тікали чимдуж, бо «колодники» свій погребальний

труд суміщали зі звичними грабежами. За добу в Москві

гинуло спочатку до 900 чоловік, згодом кількість

мерців перевищила 1200… Хтось пустив чутки, що чудотворна

ікона Боголюбської Богоматері біля Варварських

воріт зцілює стражденних і народ ринув туди.

Архієпископ Амвросій, боячись біди у цій несусвітенній

сутолоці, наказує перенести ікону в найближчу

церкву. Обурений люд забиває палицями на смерть

архієпископа, знищує карантинні загорожі. Кинута

на придушення бунту армія всіює Красну площу сотнями

повстанців.
У такий час 27-річний Данило Самойлович приймає

спеціальну лікарню при Угрешському монастирі.

Він цілодобово біля хворих, лікує, ріже гнійні бубони,

доглядає нещасних. А коли при Симоновому монастирі

відкривають спеціальну лікарню для «чумних»

на 2000 хворих, він переходить сюди. Мужній лікар

застосовує свою методику лікування, так само самовіддано,

істинно по-християнськи, клопочеться про

хворих. Інакше він і не уявляє – вихованцеві Київської

академії, синові й онукові священиків із села

Янівці на Чернігівщині змалечку був прищеплений

християнський дух. А ще ж скільки рятував люду від

болі та смерті як полковий лікар на турецькій війні…
Тричі чума «хапала» Данила Самойловича і тричі

– дивом! – він знову ставав на ноги, щоб знову

відводити від тисяч смертельну загрозу. Врешті до

вересня 1775 року чума відступила. І тепер колегилікарі

наполегливо радять Самойловичу узагальнити

власний досвід, виїхати за кордон для захисту докторської

дисертації.
А далі був Страсбурзький університет у Франції

з вельми авторитетним медичним факультетом, Австрія,

Німеччина, Голландія, Англія. Блискучий захист

докторської дисертації. Вперше друком виходять наукові

роботи про чуму 1771 року. Свої праці Данило

Самойлович надсилає Катерині ІІ, Сенат підтверджує

їхню наукову та практичну цінність, але пропозиції

Самойловича цариця нехтує.


Сім років серйозної європейської школи, здобуття

авторитету та наукового імені – і вчений повертається

в Петербург. У Росії критичний брак медичних

спеціалістів.


– Та знаєте, зараз немає вакансій, – ухильно, ховаючи

очі, відповідає чиновний люд.

Більш як півроку вчений залишається безробітним,

аж доки не допоміг професор МаксимовичАмбодик.


100100

Володимир Хавкін

(перший справа)

в лабораторії

Іллі Мечникова.

1892 р.


На південь України тим часом насувається чума,

від Херсона і аж до Лубен і Диканьки гинути почали

тисячі людей. Знову знайома бездіяльність влади, аж

доки від чуми не помирає командувач Чорноморського

флоту і Херсонського адміралтейства Ф. Клокачов.

Тільки тепер надходить вельми чемний лист графа

Потьомкіна: «Известное искусство и прилежание в

отправлениии звания вашего побудили меня вам поручить

главное, по должности медика, наблюдение

всех тех способов, которых употребление есть нужно

ко уничтожению и искоренению открывающих

иногда прилипчивых болезней, Херсон, потерпевший

от заразы и по соседству с турками, близкий к

сему нещастию, должен быть первейшим предметом

попечения вашого»…
І знову пекельна праця, порятунок людей. Кременчук,

Катеринослав, Херсон, знову Кременчук.

Катеринославський намісник у рапорті не стримує

захоплення: «Самойлович, об нем другое промолвить

нельзя, как герой чумной, или истинный эскулапий,

или, когда хотите, Гиппократ. Ей, ей, я перед вами

не вру». А горе шириться – вже Кишинів у чумному

вогні, Бендери, Очаків… І водночас напружена науко

ва робота, нові публікації. В 1876 році Данила Самойловича

(у сорок років!) до свого складу обирають

чотири зарубіжні академії, а імператор Священної

Римської імперії Іосиф ІІ нагороджує великою золотою

медаллю.
Подвижницький труд не залишається непоміченим

і для царських чиновників. Командувач військ

генерал Самойлов клопоче перед Потьомкіним про

нагородження Данила Самойловича орденом святого

Володимира. Та де там, нагороди отримували різні

канцеляристи, тільки не лікар і вчений. Тим паче, що

«стукачі» донесли, що поїздку і гульки Катерини ІІ

охопленою чумою Україною (поправді, бенкет у час

чуми) Самовлович назвав «бутафорією».
У книзі французького вченого і педагога Жільбера

Ромма «Путешествие в Крым 1786 р. – (Ленінград,

1941р.) у дев’ятій примітці знаходимо таке:

«Самойлович. Данило Самовлович – врач, приобретший

западноевропейскую известность своими

исследованиями чумы, автор ряда научных трудов

на русском, французком и латинском языках… Одна

из его работ посвящена вопросу о возможности

прививки чумы («Memoire sur L’inoculation de la peste

», Paris,1782). Сегюр, французский посол в России,

рассказывает, что Самойлович, сделавший себе несколько

таких прививок и просивший разрешения

расширить опыт, чрезвычайно раздражил этим Екатерину

и подвергся немилости».


Двічі марно клопотав про нагородження Самойловича

поранений в руку і груди Суворов, якого лікар

поставив на ноги. Зате коли Данило Самойлович вигнав

злодюгу німця-аптекаря, його самого залишили

безробітним. Зрозуміло, про це знала Софія-Фредеріка-

Августа Ангальт-Цербська, вихрест у православ’я

із вигоди, вбивця власного чоловіка, аби самій зійти

на престол, яку ще іменували Катериною ІІ.


Даремно Данило Самойлович писав чоловіковбивці:

«Я перший заснував і облаштував Витівський,

нині Богоявленський госпіталь, де з 1788 року по

травень 1790 р. були на руках моїх 16 тисяч хворих

військовослужбовців, обезсилені важкими хворобами.

Із них вилікувано 13 824 і залишилось на травень

1038 осіб. Я хворий, маю дружину і двох малолітніх

102102


дітей. Прошу вас мене трудовлаштувати чи призначити

пенсію…»


На той час Данило Самойлович був обраний членом

академій Паризької, Марсельської, Тулузької,

Діжонської, Мангеймської, Туринської, Падуанської

та інших – тринадцяти академій, в тім числі Російська

вважала за честь мати такого серед своїх рядів.
Багато віків людство боролося з неймовірним жахом

чуми. Лише в шостому столітті, у часи Візантійської

імперії, вона забрала понад сто мільйонів життів,

мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То

ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського

священика «величний благодійник людства»

однаковою мірою справедливе для обох – одесита,

єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця

з Чернігівщини Данила Самойловича.

103


ЛИШ ПРАВДА

ЗОСТАНЕТЬСЯ

У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя

пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний

через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку,

бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася

десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в

облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв

біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося

ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз

від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті

почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і

впівголоса гомоніли.
– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися,

як з авто сходили знайомі і незнайомі люди,

інші священики, незнані в їх селі Шняківці.

– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне…

Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському

патріархату. Неканонічні, мовляв, священики,

і правлять не церковнослов’янською, а українською.

Отець Василій з Московського патріархату…

– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я

одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та

ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності

на Україні?

…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм

повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі

світилася куполами колись церква, а на цвинтарі

біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в

їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося

бути цвинтарному спокою – прийшли російські

більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву

знищили, а могили зрівняли з землею.


Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського

нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого

перекладача Євангелія українського мовою Пилипа

Морачевського.


Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу

мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи

Пилип

Морачевський



104104

ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах

зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого

лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську

юнь по черзі то полонізували, то русифікували,

а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке

пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково

випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в

часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або

в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в

Харківському університеті, що вважався тоді «другими

Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров,

а ректором був Гулак-Артемовський.
Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох

«вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського

виходитимуть рядки, в яких озиватиметься

біль за свій край.


Чорна хмара від заходу

Небо покриває…

Україна плаче, тужить,

Що долі не має.

«Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою

романтичну поему автор. Тут він далекий вже від

єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:
О, чому вас грім небесний
Не спалив, поганих,
Як ви мучили на світі
Наших предків славних!
Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці

барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає

працювати над Словником української мови.

Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її

джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського,

з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає

в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і

словесності імператорської Академії наук. Та провідна

верства тодішньої російської інтелігенції до української

справи, до мови і культури ставилася так, як

один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона

Куліша: «Одна скотина из хохлацьких либералов,

некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала

историю Малороссии».


…Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі
– і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис,

є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не

отримав.
Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею,

зайшов якось до високого начальства Пилипа

Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька

і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на

столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві

нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою,

грецькою і рукопис господаря дому українською.
– І як же це так: «великий цар» і український переклад…

Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия

не было».

– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно,

всміхнувшись лише очима, відказав інспектор,

що відбирав при перевірках в спудеїв українські

книжки – від себе і від них відвести біду.

– А якщо цей кесар – «чудище Обло»?

– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор.

– І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї,

Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять

і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається.

– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?

– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все

минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде

зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть

загати. А вони, на жаль, будуть.

Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від

сановників, від чиновництва різної масті. Через три

роки по закінченні першого українського перекладу

Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої

малоросійської мови не було, нема і бути не може.

Введуть доплати російським урядникам, що працюють

в Україні, Емський указ заборонить навіть

ввезення українських книг та брошур, навіть слів

до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром

урядовцям заборонять носити широкі штани

та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони

української мови.
І все ж по закінченні перекладу Морачевський

клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма

мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі

106106


Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а

Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів

православних християн, не має своєю мовою

навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією

просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення,

викладені природною, цілком зрозумілою кожному

мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу,

осяяли б темний розум найяснішим спасенним

світлом Віри та очистили б хистку моральність народу

набагато швидше, точніше та глибше, ніж усі наукові

тлумачення…»
Лист, як крик цілого народу, кочував у Синод, до

шефа жандармерії, аж доки 14 жовтня 1860 року не

прийшла відповідь: «Перевод евангелий, сделанный

вами, или другим кем-либо, не может быть допущен

к печатанию».
Невтомний Морачевський не опускає рук, через

два роки продовжує «лупати скалу» імперську. Він

звертається в Академію наук із перекладами. Відділення

російської мови і словесності 8 лютого 1862 року доручає

І. Срезневському, О. Микитенку та О. Востокову

скласти обґрунтовану записку про переклади Євангелія.

Академія наук у своїх висновках дає високу оцінку

праці Морачевського і в богословському, і в філологічному

аспектах. Відділення академії ухвалює просити в

Синоду дозвіл на друкування. Відповідь була однакова:

«печатанью не подлежит».
Але мав правоту Морачевський в розмові з Олександром

Кониським – Правда й Добро зостанеться.

«Одна скотина из хохлацьких либералов, некто

Кулиш», себто Пантелеймон Куліш, вже 1869 року в

львівській газеті «Правда» друкує український переклад

П’ятикнижжя Мойсея.


Лише через 45 років після завершення перекладу і

через 17 років після смерті Морачевського Євангеліє

видрукують, щоправда, «забувши» ім’я перекладача.

Євангеліє видрукують і… незабаром вилучать.


…А люд на пустир за околицею Шняківки все прибував,

підходили і з цього села, і з довколишніх сіл,

приїхали з Ніжина, з Києва… Люди вшановували

двохсотліття Пилипа Морачевського з дня народження

і столітній ювілей перекладу святого Письма. Вже

й пора службу Божу починати, а біля хреста священи

107

ки все ще про щось сперечаються, вже й начальство,



судячи з усього, до мови підключилося…
– А що там діється? – нерозуміюче перешіптувалися

люди. – Хіба на могилах вести суперечки?

– Отець Василій начебто каже, що у прибулих

священиків неканонічні тексти молитов…

– Певне, не знає, що московський Синод переклад

Морачевського схвалив ще століття тому.

– Та то політика швидше… Не дарма ж відома

московська правозахисниця сказала, що в російських

священиків під кожною рясою мундир КДБ.

– Та й КДБ вже щезло…

– А мундири до дірок доношують.

– Немислимо: і досі духовні особи та політики

вдають, що української мови не існує, що нею не

можна звертатися до Бога…

– Наче в часи Пилипа Морачевського, а не в грудні

2006 року…

– Тим паче, що Євангеліє Морачевського добре

знане православними в Польщі, видавалося в Канаді,

в Сполучених Штатах, у Пенсільванському університеті…

– Тільки ми забуваємо свої пракорені…

Врешті отець Василій почав службу Божу, а завершив

її хор Всіхсвятського храму Ніжина. Молитви й

духовні пісні вперше за віки рідною мовою знімалися

над громадою, набирали сили; сире небо світліло,

а повітря ставало дзвінким чи то від крил птахів, що

пролітали у піднебессі, чи ожив незнищенний подзвін

з дзвіниці закатованої церкви. В тому подзвінні

чувся і біль минувшини, і тендітна й хистка, але світла

надія прийдешнього.

108108


Михайло Васильович

Остроградський

«У МОСКАЛІВ НЕ ХОЧУ

ПОМИРАТИ…»


Він помирав при повній пам’яті. Біль поволеньки,

хвилями, що затухають, полишав його огрядне тіло,

і воно ставало зовсім невагомим та необтяжливим.

Зате думки набували чіткості і прозорості – наче

джерело на околиці рідної Пашенівки, де б’є невтомна

вода, струменить і переливається, але крізь неї видно

на дні кожен камінчик і навіть піщинку. «Кажуть про

холод могили та смерть із щербатою косою, – промайнула

думка. – Неправда, навпаки, тепло і світло,

а за спиною чатує, угадуючи кожен мій порух, такий

великодушний і милосердний отець Ісаченко – його

й отцем ніяково називати, бо в сини годиться»…


– Отче, причастіть і сповідайте, – прошепотів

пересохлими вустами Остроградський.

– Михайле Васильовичу, – з нотками докору,

розтягуючи слова, озвався священик, – сповідь і

причастя християнинові ніколи не завадять, але ви не

про те думаєте, вам лише шістдесят перший, ще жити

і жити… Вас чекають студенти і весь науковий Петербург.

Та й хіба тільки вони?

Остроградський лиш мовчки крутнув головою і

легка посмішка на мить промайнула і згасла на блідому

обличчі.
– Я ж казав, де помиратиму, – знову прошепотів

знесилений голос.

«Мабуть, таки відчуває, – легенький холод узявся

спиною Ісаченка, – справді казав». Він пригадав, як

Остроградський із гуртом друзів приїжджав до містечка

Говтва, як замилувався його околицею. І ні з

сього, ні з того додав:
– Я помру у себе, а в москалів не хочу помирати,

так поховайте мене там, – кивнув головою Михайло

Васильович у бік Говтви, – щоб мені було видно і Пашенку,

і Довге, і Глибоке.

«Рідко душа в таких випадках помиляється», – із

сумом подумав священик і приступив до причастя та

сповіді.

У недавно могутньому тілі академіка сила вичах

109Михайло Васильович

Остроградський

ла, як вичахає вогонь у покинутому багатті – дмухне

вітер, оживуть і зажевріють жарини, а стишиться той

вітер, то жарини враз вкриються сірим попелом; Остроградський

говорив напівпошепки, із задишкою,

деякі слова сповіді священик швидше вгадував за порухом

вуст. Ісаченко дивувався, інколи навіть стримував

себе, аби не розсміятися, у якому життєвому

дріб’язку Остроградський вважав свій гріх.


– Я не мав права на гроші Огюста Коші, йому самому

їх бракувало…

– Побійтеся Бога, Михайле Васильовичу, цей

видатний французький вчений поміг вам від доброї

душі, де ж тут ваша вина?..

Ісаченко знав, що непокоїть Остроградського.

Після Харківського університету той поїхав до Парижа,

вчився сумлінно, та від безгрошів’я втрапив у

боргову тюрму Кліші. Отут, можливо, лукавив академік,

коли гонорово оповідав друзям, що свою знамениту

працю «Мемуари про поширення хвиль у циліндричному

басейні» він написав, спостерігаючи крізь

ґрати за хвилями, і надіслав рукопис Огюсту Коші.

Принаймні французький учений дуже високо оцінив

роботу українця у рекомендації Паризькій академії,

академія поділяла ту оцінку, надрукувавши рукопис в

академічному виданні «Memoires des savants etrangers

a I’Academie». А Огюст Коші справді викупив талановитого

науковця.
– До студентів я ставився таки жорстоко, когось

навіть назвав міднолобим, – шерхотіли вуста.

– Прощається вам цей гріх, бо ви хотіли добра їм,

виховали, зрештою, цілу наукову школу, – говорив

священик.

І говорив це щиро. Від друзів Михайла Васильовича

він знав, що в наукових колах утвердилися

«рівняння Остроградського», «метод Остроградського

», «формула Остроградського-Гауса», «принцип

Остроградського – Гамільтона». Ісаченко не міг

тільки знати, що 2001 рік ЮНЕСКО оголосить роком

Михайла Остроградського. Зате про «міднолобих»

чував, чував…
На показовий екзамен з інтегрального обчислення

прийшов його колишній учень, імператор Олександр


110110


І, а також військовий міністр, міністр народної освіти,

керівники інших навчальних закладів. Та от біда,

до дошки викликали, як на зло, кадета, що зовсім не

був готовий до екзамену. Проте юнак не розгубився,

почав жваво писати на дошці математичні формули,

які насправді були цілковитою дурницею, та так само

коментувати їх, безтолково і невпопад. Імператор,

який завдяки Остроградському доволі непогано знав

математику, тим часом забалакався зі своїм ад’ютантом

Ростовцевим. Михайло Васильович тільки стиснув

зуби, бо почувався, як і всі в аудиторії, мов на

пороховій бочці. Тим часом кадет добалакав свої нісенітниці

до кінця і витер дошку. Імператор, що якраз

завершив розмову, повагом прорік:


– Якщо професор Остроградський не зробив зауваження,

то кадет заслуговує найвищої оцінки.

Уже згодом, зустрівши кадета-щасливця, Михайло

Васильович не стримався:


– Ви будете особливим офіцером. В бою вас ніколи

не поранять у лоб, бо він у вас мідний.

Беззаперечний авторитет професора Остроградського

ґрунтувався в очах імператора не лише на особистому

учнівському досвіді. Викладач Колегії Генрі IV

в Парижі, професор Петербурзького університету і

Морського кадетського корпусу, Михайло Васильович

Остроградський був членом Римської, Петербурзької,

Паризької і Туринської академії наук. А ще

повагу Остроградський здобував звичайною людською

доброзичливістю, веселим характером. Тарас

Шевченко, після повернення із заслання, запише в

своєму «Щоденнику»: «Великий математик прийняв

мене з розпростертими обіймами, як земляка і як свого

сім’янина, який надовго кудись від’їжджав. Спасибі

йому». Одруженого з німкенею, Остроградського в

Академії наук вважала своїм і чисельна тоді «німецька

партія», і російський гурт. Проте це не завадило

академікові Никитенку в квітні 1855 року залишити в

своєму нотатнику такий запис: «Остроградский прикидывался

ужасным русофилом, но в сущности это

хитрый хохол, который втихомолку подсмеивается и

над немцами, и над русскими».
…Останні слова священик швидше прочитав за

порухом вуст, ніж почув:

111

– А найбільший мій гріх – то атеїзм у молоді



літа…

– Прощається вам, бо ви прийшли до Бога, знайшли

силу подолати гординю людську.

Долати гординю справді було непросто – в ті роки

атеїзм, як пошесть, охопив значну частину петербурзьких

науковців. Смерть матері потрясла Михайла

Васильовича, він став глибоко віруючою людиною,

підсміювання ж і глузування з його віри не вважав

навіть вартими уваги.
Відчуваючи, як життя покидає його, Остроградський

ще встиг покласти на себе хресне знамення – і

рука впала безсило. Священик повільно провів долонею

по обличчі, закриваючи очі покійникові.

Ювілейна монета

«Михайло

Остроградський»

112112


Василь Васильович

Капніст


ТАБАКЕРКА

ВАСИЛЯ КАПНІСТА


Він переходив площу перед будинком міністра так,

як ідуть по льоду – ступні перш пробували, чи не затонкий

той лід, чи в будь-яку хвильку може тріснути і

заломитися, тіло напружувалося і тужавіло, готове до

негаданої несподіванки. Василь Капніст, надвірний

радник Російської імперії, в недавньому маршал Київської

губернії, йшов на потаємну зустріч з ворогом

імперії, прусським державним і кабінет-міністром

графом Герцбергом. Лише на східцях будинку, ховаючи

все ще голову в комір, Капніст із полегшенням

видихнув, бо, видавалося, таки уникнув очей всюдисущих

російських нишпорок.


У завше холодному, льодяному погляді графа

цього разу промайнула звичайнісінька людська цікавість:

який би то вовк здох у загадковому російському

лісі, що такий високий царський вельможа набився

на потаємну зустріч. Хоча про дещо кабінет-міністр,

звісно, здогадувався. Недавно він отримав французькою

мовою листа з досить несподіваним змістом. Тим

паче, що лист був без підпису.


«Благаю Вашу Ексцеленцію вибачити мою вільність,

що з нею звертаюся до Вас. Вельми важлива

державна справа, що привели мене з далекої країни

до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і

найбільшої таємниці. Отже, насмілюся благати Вас

дати мені окрему аудієнцію: моя місія така, що її можна

довірити лише Вашій Ексцеленції».
Василь Капніст відразу перейшов до справи, як

тільки представився. У затишному кабінеті, недоступному

чужому вухові та лихому оку, він вже почувався

у безпеці.


– Я надісланий своїми земляками, – говорив на

прийомі відвідувач з далекої України, – які доведені

до крайнього розпачу тиранією російського уряду,

зокрема, князя Потьомкіна, хотіли б знати, чи можуть

вони у разі війни Пруссії з Росією розраховувати на

протекцію прусського короля, коли спробують ски

нути російське ярмо. У Війська Запорізького відібрані

його споконвічні привілеї, все пішло під стопу росіян,

то ж люд український волів би відновити давню

козацьку конституцію.


Очі графа знов охололи, дихали тим самим льодом,

а в думці з боку на бік переверталися вагання: а чи

не є цей царський вельможа просто підісланий, аби

вивідати берлінський ґрунт? Утім, великий життєвий

досвід, ті роки, що вже шелестіли осіннім листям за

спиною, розвіювали сумніви. Але він не міг і не мав

права за короля вирішувати одноосібно подібне діло.
– Війна Пруссії з Росією не є ще доконаним фактом,

– по довгій мовчанці, аж надто задовгій та нудно

тягучій, навіть для такого випадку, – відказав граф.

– Гадаю також, що в разі війни головно від самих

українців залежатиме, як їх бачитиме і як поставиться

до них Пруссія і його величність король ФрідріхВільгельм

ІІ.

На посіченому літами обличчі кабінет-міністра не



ворушилася ні одна зморшка, завше врівноважений і

неспішний граф, а хоч би гармата випалила поряд, відповідав

ухильно ще й з іншої, тільки йому знаної причини.

Придворні інтригани зробили все, аби посіяти

недовіру короля до недавнього фаворита графа Герцберга.

І нікому він не міг сказати також, що прусський

король має потаємно досить тісні стосунки з російським

престолонаслідником, великим князем Павлом,

з яким пов’язаний ще й перебуванням у масонстві.
– Я співчуваю природному потягу до волі козацького

народу, але королем у цій країні інша людина, –

сказав на завершення граф Герцберг. – І я негайно

буду доповідати про нашу розмову його величності

Фрідріху-Вільгельму ІІ.

– Я не зможу вдруге зустрітися з Вами, – додав

до сказаного Капніст. – Надто великий ризик. Якщо

мене помітять російські нишпорки, то в кращому

випадку ще одна яма в підвалах Соловецького монастиря

для мене знайдеться – поряд з ямою генерал-

лейтенанта і кавалера найвищого ордена імперії,

останнього кошового отамана Калнишевського. Тому

в разі продовження переговорів проситиму прийняти

замість мене мого рідного брата. До слова, таку ж

спрагу свободи має люд Польщі.

114114


Граф Герцберг похилив голову в легкому поклоні,

який однаково можна було б розцінити і як мовчазну

згоду щодо прагнень польського люду, і як знак прощання.

Бо польські потаємні прагнення і так йому

були відомі – ще в червні 1790 року галицький польський

делегат Морський відверто говорив Герцбергу,

що нема чого боятися Росії: «Не тільки в Польщі, а й

на Україні ненавидять москалів».


Василь Капніст не перебільшував із приводу гарантованої

ями в Соловецькому монастирі у разі

доносу в Петербург – жодна душа, навіть рідня, не

знали про його зустріч із прусським міністром. Лише

через низку років він розповість про перемовини вірному

другові Василеві Томарі, з яким так давно не бачилися.

– І чим же завершилася твоя балачка з прусаком?

– на обвітреному морським вітром, дещо з грубуватими

рисами, обличчі Томари з’явилася подоба іронічної

посмішки. – Міністр побіг, спотикаючись, доповідати

королю?

– Василю, брате, – ковтнув гіркоту Капніст. –

Україна їм усім в Європі так болить, як мені дощ над

Стамбулом. Та й диву нема – кожному своя сорочка

ближча до тіла. Тим більше, Фрідріх-Вільгельм

тихенько шарудів під килимом через посередників

про можливий переворот на користь престолонаслідника…

– Грім їх побий, ніхто нас не порятує, окрім

як самі не виймемо шаблю, – буркнув Томара, та

поступово похмуре і грубо тесане його лице попливло

в усмішці, широкій і якійсь дитинно-невинній.

– Ну й картинка була, хоч Боровику малюй:

надвірний радник імперії, недавній губерніальний

маршал, та ще й член Російської академії, знаний

російський поет розсівся з прусським обер-урядовцем

і розсусолює, як би відшматувати Україну

від тої ж імперії.

– Від такого ж чую, – і собі відсварився Капніст.

– Командувач російського флоту в Середземному

морі, що зробить з імператорського благословення,

певне, куди крутішу кар’єру – і водночас щирий

учень вільнолюбного Сковороди, готовий вже вихопити

шаблюку супроти московита.

Томара знову спохмурнів при згадці про Сковороду,

він написав своєму вчителеві листа, але відповіді

все ще немає за тривалий час.


«Люб’язний мій учителю, Григорій Савич!.. Чи

згадаєш ти, поштивий друг мій, твого Василя, за зовнішністю

може й не нещасного, але внутрішньо такого,

що більш потребує в пораді, ніж коли був з тобою.

О, якби Господь умовив тебе пожити зі мною! Як би б

ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не утішився

своїм вихованцем. Чи даремно я на тебе сподіваюся?

Якщо ні, послугуйся й відпиши до мене. Яким чином

міг би я тебе побачити, палко любимий мій Сковорода?

Прощай і не пожалкуй ще один раз у житті виділити

крихту твого часу й спокою давньому учню твоєму

Василеві Томарі».


Василь Томара не лукавив, коли писав Сковороді

«як би б ти мене один раз вислухав, дізнався, то б не

утішився своїм вихованцем»… Його мучила особиста

імперська служба, а іншої ж не було, що геть не в’язалося

із поглядами Сковороди, зі власними поглядами

на долю рідного краю.


– Знаю, знаю, про що ти думаєш, – немов зазирнув

у його душу Капніст. – Краще шаблюку вийняти…

Ось варшав’яни вийняли шаблі, білоруси повстали

і що ж… Суворовські виродки вистріляли мирний

люд Кобрина і Малорити, кров’ю залили Варшаву, на

російський багнетах по вулицях її носили польських

немовлят, а мертвих для остраху заборонили ховати.

Вояк із дітьми і жінками Суворов за це отримав жезл

з діамантами та тисячі кріпосних. До цього наш край

хочеш підштовхнути?

– А що, брате-товаришу, краще шмарклі жувати?

Та дивитися, як ця Катерина, люд і землю нашу вигублюватиме?

Вона ж кума, до речі, твоя, дитину хрестила.

Ще й табакерку, подейкують, подарувала десь

рублів під тисячу…

– Піднімай вище, казали 1110 рублів… Та вдавилася

б краще нею та курва.

– Що курва, то курва. Придворні на вухах – граф

Шереметьєв, обер-камергер і найзнатніший вельможа

на конячці поряд скаче, а черговий жеребець-коханець

розсівся в кареті імператриці. А що вже грошей

роздала тим жеребцям… Орлов отримав сперш

116116

150 000 рублів, а потім ще 100 000 на будівництво палацу.



Коли ж згадала, мало не забувши, що обіцяла 4000

душ кріпосних, то розщедрилася аж на 6000 душ…


– Добра плата за вбивство власного чоловіка.

– Та й це ще не все. Зорич за рік отримав маєток

у Польщі за півмільйона рублів, а на додачу ще й коштовностей

на двісті тисяч.

– Чував і я, особливо за Потьомкіна. В 1783 році

Катерина дала йому 100 000 рублів, аби збудував палац,

потім купила у нього за кілька мільйонів, а тоді ж

йому і подарувала. Оце гендель у ліжку.

– Тільки той гендель не за свої, а за чужі криваві

мозолі. Податки так хитро побудували, що вони в Білорусії

і в Україні вп’ятеро вищі російських…

– Знаєш, Василю, – обірвав товариша Капніст. –

Якби я так не прив’язався душею до рідної мені Обухівки,

кинув би все, поїхав би шукати волі в Америці.


Капніст не лукавив. Він справді був щиро закоханий

в Обухівку, в поля і луки округи з її неповторними

краєвидами. «Сказать Вамъ мое житье-бытье, –

писав він Державіну 20 липня 1786 року. – Вот оно:

душевно отстал я отъ всяких великосветских замыслов.

Съиспиваю свое истинное щастіе въ уединении,

в содружестве Сашеньки, въ воспитании детей, въ

созерцании прекраснейшей девственной природы,

лелеющей обитель мою, въ погружении себя иногда

в недра души моей и в воспарении оттуда иногда к

Источнику ея и всея твари».
– І що ж, сховаємо голову в пісок, немов той страус,

і чекатимемо доки визволить нас прусак чи хто інший?

Так не поспішає щось той прусак…

– Ні, Василю, – крутнув головою Капніст, мов

вельми комір в’ївся йому в шию. – Стиснемо зуби і

чекатимемо свого часу. Як не при нас, то при внуках

чи правнуках, але він настане. А зараз служімо імперії,

та не забуваймо при цьому просувати свій люд

якомога вище в придворних колах, в армії, у губернські

служиві. Я, до слова, багато завинив перед Богом,

та маю сподівання, що хоч за одне діло Всевишній

простить мені дещицю. Був тут хлопчак один, Володя

Боровик, правда, тепер іменується гонорово Боровиковським.

Малював він на рідкість, такий талан дарував

Отець… Малював хлопець абищо, потьомкінські

117


села, як проїжджала тут Ангельт-Катерина, і пропав

би талан. Та я взяв гріх на себе, порадив, як розписати

собор у Кременчуці – Петро І оре, Катерина сіє, а

внуки Олександр і Костянтин боронують. Побачила

цариця, сподобалося:
– А подати сюди цього художника!

Тепер талант його не пропаде, не підуть у безвість

картини, портрети й інші роботи, через століття залишаться

для людей. А нащадки, як не будуть зовсім

дурні, то вже якось розберуться – українська душа

то чи якесь перекотиполе.


Обоє змовкли, кожен надовго задумався про своє,

і першим озвався Капніст.


– А табакерки пані Ангальт, за яку ти глузував із

мене, я все ж не викину. І не тому, що дорога вона, а

тому, що таким вигадливим візерунком оздоблена, висіченим

на металі, ще й покритим зверху черню. А головне,

що то наші майстри робили…

118118


Дмитро

Степанович

Бортнянський

ОСТАННІЙ

КОНЦЕРТ МАЕСТРО
Вони входили по одному, входили тихо, мов крадучись,

такі різні характером та обличчям і водночас

чимось між собою схожі – такими схожими і несхожими

бувають лиш діти. Дмитро Степанович, утопаючи

в глибокому кріслі, мовчки вглядався у лиця своїх

хористів, що давно стали рідними, навіть не дітьми,

а швидше внучатами. Він запросив їх сьогодні до себе

додому. Якийсь холод останніми днями вистуджував

немолоде його й хворе тіло, він марне кутався в кріслі,

згортаючись по-дитячому у клубочок, думав уже

наказати топити грубки, хоч надворі стояв лиш вересень.

Видавалося, йому аж потепліло у вихололих грудях,

коли вишикувалися кращі співаки Петербурзької

хорової придворної капели і впівголоса заспівали

улюблене його «Вскую прискорбна еси душа».
Йому стало тепло і добре, десь дівалися стеля і

стіни, молитовна мелодія виходила на розлогий обшир,

голубий і безмежний; та мелодія не визнавала

похмурої осені, що надворі сіяла занудною мжичкою,

приклеївши до віконного скла пожовклий змарнілий

тополиний листок – вона дужчала, наростала, вертала

силу в немічне і зболіле тіло, вертала в далеку

молодість італійських музичних залів, ба навіть далі,

в сонячне дитинство Глухівської співочої школи, заснованої

ще гетьманом Данилом Апостолом і перетвореним

гетьманом Кирилом Розумовським у музичну

капелу.
Дмитро Степанович мав усі підстави тішитися і

гордитися придворною капелою, бо таки то він вирятував

свого часу її, здавалося, від неминучої погибелі,

він ростив і плекав, як садівник молоде та тендітне

дерево, на якому замість твердої і зашкарублої кори

лиш тоненька, ще зелена шкірочка.
Тривожною була межа 1796 і 1797 років. Новий імператор

Павло І круто узявся наводити свої порядки.

З дитинства нервовий і запальний, він запроваджував

скрізь жорстку дисципліну, не рахуючись у своїх

діях ні з чим. З-за кордону негайно було заборонено

ввезення книг аж до нот, скорочувався офіцерський

склад гвардії, що побоявся б зробити будь-який інший

імператор, сувора повсюдна економія вимагалася

беззастережно, навіть встановлювався час, коли в

домівках належало гасити вогні. Під гарячу руку йому

втрапила і придворна хорова капела – імператор наказав

скоротити її вчетверо, що означало б кінець капели

чи зведення її до аматорського гуртка.
Аж тут сталося неочікуване. Недавно призначений

керівник капели Дмитро Бортнянський пише листа

грізному імператорові, в якому заперечує цареві й

обґрунтовує необхідність збереження колективу.


– Сибір його жде, – шепталися про Бортнянського

придворні.

– Якщо не гірше…

Від нового царя можна було чекати усього. Неймовірним

шоком стали похорони його рідної матері,

імператриці Катерини ІІ. Вона померла несподівано

6 листопада 1796 року і ще майже місяць лежала в

труні не похована. Тим часом новий імператор посилає

спішних гінців у Москву, і з Успенського собору

Кремля привозять всі царські регалії на вінчання.

Син, як і більшість в Росії, знав, що то матір убила

батька, імператора Петра ІІІ. 18 листопада на цвинтарі

Олександро-Невської Лаври розкопують могилу

Петра ІІІ, кості складають в нову труну і ставлять її

в монастирському соборі. На череп мерця в урочистій

обстановці, під духовні піснеспіви, покладається

імператорська корона – Петра ІІІ убив материн коханець

із друзями, ще коли батько навіть не встиг коронуватися.

То ж у цьому Павло І вбачав відновлення

історичної справедливості.


А вже 5 грудня 1796 року їх ховали разом – батька

і матір, вбивцю і жертву. Труни з мерцями були перевезені

до Зимового палацу, де й зустрілися колишній

чоловік і жінка більше ніж через три десятиліття…


Дмитро Бортнянський до цієї події написав спеціально

«Панахиду».


Над домовинами двох імператорів, над принишклим

придворним натовпом, у якого від жаху гусячою

ставала шкіра і крижаною кров, знімалися голоси

капели, слова заупокійної прощальної молитви.

120120

Від тисяч свічок обличчя придворних видавалися неприродно



бліді й жовтаві, як у мерців, відблиски ж золота

і діамантів вельмож будили думки не про славу й

багатство, хіба лише про марноту і суєтність сущого.
Голоси капели, хай і не на всю міць, знімались у

вись величезного залу, виповнювали простір, діставалися

найменшого закутка, звучало, здавалося, навіть

повітря і стіни: то було молитвою-піснеспівом, що

нагадував кожному про однаковість і рівність перед

Творцем, про неминучість відповідальності за свої

діяння, бо й через три десятиліття доведеться зустрітися

з убієнним, що вийде з пітьми могили і ляже в

домовині поруч, то було молитвою-благанням прощення

і покаяння.


Такого потрясіння царський двір не знав ще ніколи.
То ж коли Дмитро Бортнянський написав свого

листа імператорові Павлу, той не насмілився заперечити.

Придворна хорова капела була збережена.
…В останні дні Дмитрові Степановичу стало зовсім

зле, його лихоманило і він не міг ходити уже на

репетиції капели. З-поміж роздумів про пережите,

про таке трудне й клопітке своє життя йому спало на

думку запросити хористів до себе додому, зрештою,

не тільки прийшло на думку, йому захотілося цього

конче, як спраглому і зневодненому тілові хочеться

бодай ковток холодної води. І його хористи відразу

ж прийшли, і ось вже звучить «Вскую прискорбна

еси душе моя»…


А життя в Дмитра Степановича Бортнянського видалося

справді непростим, щедрим на неблизькі дороги,

сповнювалося прикрощами і радістю творчих

удач, які неспівмірні з будь-якими суєтними благами.


Батько його постачав продуктами, одягом і всім

необхідним гетьманський двір Кирила Розумовського,

вважався шанованим громадянином Глухова, тодішньої

столиці України, тож невипадково йому гетьманським

указом присвоїли військове звання і внесли

в «список козацький» глухівської сотні.


Бачилася Степанові Бортнянському для сина військова

кар’єра, та доля розсудила інакше. Навчання

в співочій школі, потім у гетьманській капелі – у

гетьманському театрі співали відомі майстри. В цьому

театрі була оперна, балетна і драматична трупи,

ставився Шекспір, Мольєр, українські автори, прекрасний

оркестр складався з українських та італійських

музик. Дуже швидко виявили у молодого

Дмитра неабиякі здібності – його чистий і сильний

дискант був рідкістю. У чергову поїздку в Петербург

Розумовський забирає з собою Дмитра в імператорську

придворну капелу.


Майбутній талант Дмитра запримітив небавом тодішній

керівник імператорської капели, земляк, між

іншим, з чернігівської Сосниці родом, вихованець Києво-

Могилянської академії Марко Півторацький (це

його внучці Анні Керн присвятить Пушкін «Я помню

чудное мгновенье…»). Дмитро співає в придворному

хорі, під час церковних служб, словом, життя в семилітньої

дитини досить напружене. Чого вартий випадок,

що стався із хлопцем під час Пасхальної служби.

Дмитро співав на правому крилосі, він вже виконував

окремі сольні партії, а як служба наближалася до кінця,

в нього була там тривала пауза. Втомлений хлопчак

не витримав і… задрімав. А як настала його черга

вступати, то негадана заминка налякала неабияк усіх


– на заминку звернула увагу імператриця Єлизавета,

що була присутня на богослужінні.

– Не будіть, віднесіть краще до мене в покої, –

посміялася лише з дитячої пригоди Єлизавета, знявши

страх з усього напудженого хору.
Як відспівував Дмитро Степанович зі своєю капелою

Петра ІІІ, то був у нього жаль до покійника не

тільки як до невинно убієнного. За недовге своє правління

Петро видав низку указів, згідно з одним з яких

перспективну молодь треба було навчати за кордоном,

і указ продовжував діяти також після його смерті. То

ж за цим указом, за рекомендацією імператорського

маестро Бальдасаре Галуппі, Дмитро Бортнянський зі

ще одним юним земляком Максимом Березовським

відправляється у далеку Венецію.


То були прекрасні роки, роки навчання і творчого

розквіту, коли талант набував сили, як дерево, що

ранньої весни, щойно розмерзнеться ґрунт, починає

набирати соки землі, аби за одну ніч викинути юнозелене

листя та нерозкриті ще пуп’янки цвіту…
Вже першу оперу «сеньйора Бортнянські» на античний

сюжет «Креонт» в головному театрі Венеції

122122

Дмитро


Степанович

Бортнянський

Сан Бендетто місцева вибаглива публіка зустрічає

досить прихильно. «Алкід» – опера, що стала новою

сходинкою на шляху композитора і музиканта з далеких

північних країв. Автором тексту виступив видатний

драматург Апостоло Зено, а лібрето написав знаменитий

П’єтро Метестазіо. З радістю і піднесенням

пише композитор ще одну оперу – «Квінт Фабіо».
Майже одночасно з Бортнянським вчиться і творить

в Італії інший вихованець Глухівської гетьманської

капели Максим Березовський, зірка якого

спалахне так яскраво-сліпуче, та, на жаль, недовго

світитиме, тут проходить навчання Моцарт. Близько

десятиліття на італійській землі провів Дмитро Степанович.

Згодом, після повернення в імперію, знайдуться

охочі покритикувати Бортнянського за італійські

і українські мотиви в творах, Глінка дражнитиме навіть

його «Сахар Медович Патокін», та композитор

не зважатиме на заздрісників. (Моцарту також неодноразово

допікатимуть за італійські мотиви). Дмитро

Степанович невтомно працює, доводячи, що в

добу поневолення українського народу він духовно

стоїть вище своїх гнобителів. Тридцять п’ять чотириголосих

концертів, знаних як псалми, чотирнадцять

чотириголосих «Тебе Бога хвалим», десять двохорних

концертів, двадцять дев’ять окремих літургійних

співів, гармонізація церковних наспівів київського,

болгарського, грецького, триголосна літургія… Навіть

крізь століття рідко який ювілей обійдеться без його

«Многая літа».


Творами Бортнянського захоплюватиметься Берліоз,

а Бетховен, заходячи в церкву святої Варвари у

Відні, тихо втішатиметься мистецтвом найвищої проби

цього маестро.


Дмитро Степанович після повернення з Італії

пише опери «Сокіл», «Син-суперник», пасторальну

комедію «Свято сеньйора», веде велику викладацьку

роботу, вперше серед сучасників держави його праці

виходять друком, готує нове видання їх, вкладаючи в

це майже всі свої кошти. Та лише через 57 років після

смерті у 1882 році повне зібрання творів у 10 томах

вийде за редакцією П. Чайковського.


До 250-ї річниці з дня народження Дмитра Степановича

Організація Об’єднаних націй з питань

123

освіти, науки і культури 2001 рік проголосить роком



Бортнянського.
…Дмитро Степанович напівлежав у глибокому

кріслі, а мелодія молитви-піснеспіву тим часом

набирала сили: «Вскую прискорбна еси, душе

моя? И вскую смущаеши мя? Уповай на Бога, яко исповемся

Ему, спасения лица мого и Бог мой?»…
Якоїсь миті рука, об яку сперся Дмитро Степанович

підборіддям, раптово здригнулася і, ковзнувши

грудьми, опустилась безсило, а погляд його, що поволеньки

досі переходив з одного обличчя хористів

на інше, мовби спіткнувся в невидимій точці та так і

застиг – в ту ж хвилю холод війнув кімнатою, холод

незрозумілий і неочікуваний, хоч ніхто не відчиняв

вікна, легкий холод, від якого, проте, приспинялася

кров. Щось нове з’явилося поміж ними, незнане та

неочікуване, то ж хористи враз втупилися очима у

диригента. А той, боковим зором бачачи, що сталося

з маестро, лиш заперечно крутнув головою, продовжуючи

диригувати – духовний піснеспів не мав

перериватися. Він дужчий смерті, він дужчий осені,

цих кошлатих і набурмосених хмар, що нависли над

грішною землею, він має піднятися над ними, бо далі

десь сяє сонце і дзвенить непорочна голубизна небес
– душа великого маестро знімається все вище і вище

у тій далекій дорозі до Вічної Істини і Першоджерела,

і вони приймуть її, бо ця душа гідна того.

124124


Молодий

Вінстон


Черчілль

ПОЛОН


ВІНСТОНА ЧЕРЧІЛЛЯ
Бій спалахнув раптово, так само раптово згас,

і лише коли змовкло відлуння останніх пострілів в

глибинці кедрових лісів ще озивалося сумовите завивання

потривожених стріляниною гієн. Четверо

полонених англійців стояли біля багаття, здивовані

несподіваним поворотом своєї долі, і тепер на їх лицях,

підсвічених багаттям, що ледве блимало, читалися

лише тривога й очікування.


– Командире, ми не можемо їх брати в полон, –

тихо сказав кремезний бур в крислатому капелюсі,


– розстрілюймо швидше, нам конче треба відступати

в ліс – англійцям може надійти підмога.

Полонені переглянулися: вони не розуміли мови

цього партизана, але тональність їх занепокоїла.

Англо-бурська війна саме в розпалі і вони чудово

знали, що до англійських колонізаторів та їх експедиційного

корпусу у затятих бурів не буде сентиментів.

Раптом один із англійців швидко заговорив, командир,

що не знав англійської, з мовленого розрізнив

лиш одне слово – «кореспондент». Змовкнувши,

англієць по щось поліз рукою у внутрішню

кишеню френча, а кремезний бур з перестороги


вихопив пістолета.
– Опустіть зброю, – велів

командир. – Про що він

говорить?

– Англієць каже, що він

не вояк, – повільно підбираючи

слова, озвався перекладач.

– Він перебуває тут

як кореспондент популярної

газети «Лондон дейлі телеграф

».


Скориставшись перемовинами

своїх переможців, англієць

таки вийняв з кишені

якийсь документ. У жовтаво

Полонений

Вінстон


Черчілль.

Фото


з офіційного

сайту


екс-прем`єр-

міністра

Великої

Британії


му світлі багаття командир розрізнив лиш три слова:

«London Daily Telegraph».


– Заберемо з собою у штаб, – розпорядився командир,

хоч для нього не залишилися непоміченими

криві погляди партизан з приводу такої раптової обузи.

– Англієць нас не обманює.

Ланцюжок повстанців, не гаючись, потягнувся у

ліс, рятівний для них, загадковий і ворожий для чужинців,

предковічний субтропічний ліс, густу й мовчазну

темінь якого лиш зрідка прорізували вигуки

сонних папуг. Попереду ішов командир загону Юрій

Покос. Він, як і тисячі романтичних юнаків з різних

кінців світу, приїхав сюди, у Південну Африку, з далекої

України захищати свободу і незалежність бурів,

боронити Трансвааль від англійських колонізаторів,

що на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть все

ще не здатні були позбутися тоскно ниючої імперської

ностальгії.


Врешті загін, виставивши вартових, спинився на

такий жаданий і давно очікуваний спочинок. Сон як

провалля, сон-анестезія від втоми походів останніх

днів, сон як найсолодший трунок для спраглого тіла,

126126

цей сон був таким нетривалим… Ще навіть не засіріло



край неба, як знову тишу порушили постріли. Вони

чулися зліва і справа, попереду й позаду, лунали то

спорадичним сухим кашлем, то зливалися в суцільний

гавкіт – загін потрапив в оточення великої сили,

що стягувала простір навкруг залізним кільцем. Один

за одним падають бури, і ось уже Юрій із нечисельними

побратимами стоїть із зв’язаними руками перед

строєм англійських солдат. Недавно полонений англійський

кореспондент підходить до тепер уже полоненого

командира бурів. Вони зустрілися поглядом і

кожен з них вперто не відводив очей – вони довго

стояли отак, мов знаючи, що їм більше ніколи уже не

зустрітися, хіба в поважних енциклопедіях, і то на різних

сторінках. Командир бурів Юрій Покос ввійде в

історію української літератури під ім’ям Юрій Будяк,

він видрукує після повернення низку своїх творів у

журналах «Українська хата», «Літературно-науковий

вісник», газеті «Рада» й інших, видасть книги «Невольниця

», «На полях життя», «Буруни», «Записки

вчителя», «Стрільці-ловці» та ще низку, зазнає популярності

особливо як дитячий письменник, і буде перекладатися

на інші мови, працюватиме в українській

Центральній Раді, утверджуючи державність уже не

південноафриканської землі, а своєї рідної – то ж за

це судитиметься зазнати не один фунт лиха.
Англійський кореспондент на ім’я Вінстон Леонард

Черчілль здобуде слави перш як журналіст,

згодом стане найяскравішим англійським політиком

століття, перебуватиме при владі в час правління

шести монархів – від королеви Вікторії до

її правнучки Єлизавети ІІ. Причому на різних посадах

– від звичайних парламентських до прем’єрміністерських.

Однак Нобелівську премію Черчілль

здобуде саме за літературний труд, за книгу про

одного зі свого древнього роду прародича герцога

Мальборо.
…Вони стояли один проти одного такі молоді, сповнені

віри й надій на майбуття. Тільки одному за слугування

своїй землі і народу воздвигнуть пам’ятники,

а іншого за його літературний талант і працю в Центральній

Раді України нагородять спочатку Карагандинськими

концтаборами НКВС, а коли окупант спо

127

хопиться, що недооцінив Юрія Будяка, то удостоїть



ще й таборів Ухти, Воркутсько-Печорських таборів.
Англійський кореспондент Вінстон Черчілль, до

якого попри молодість військовики ставилися з неабияким

пієтетом, щось розповідав офіцерові. Коли ж

він кивнув на завершення, зв’язаного Юрія відділили

від бурів і кудись повели. За спиною через хвильку

пролунав залп…


Юрія Покоса посадили на корабель і настали довгі

тяжкі хилитання на хвилях, мимо пропливали береги

Африки, яку він покидав назавжди, безмежні океанські

простори, аж доки не причалили в британському

порту. Він перестав бути арештантом лише коли його

ввели у родинний замок Мальборо. У завше холоднозверхнього

лорда Рандольфа Черчілля на мить спала,

немов відклеїлася, звична маска манірності.


– Ви врятували життя моєму синові. Я хотів би не

залишитися боржником та знайти гідну віддяку. Ви

такі молоді і я з великою охотою оплатив би ваше навчання

в Оксфордському університеті.

Якийсь час живе Юрій в родині Мальборо як почесний

гість, не втримавшись спокуси, бродить Оксфордським

університетом. І врешті неймовірно розчаровує

Рандольфа Черчілля:


– Тягне мене додому, на Україну. Поїду, спасибі вам.

Це була щира правда, хоча, можливо, й не вся. Боявся

Юрій, що не «витягне» такого університету.

Аби хоч чимось віддячити гостеві за його благородний

вчинок, лорд влаштовує йому і оплачує своєрідну

кругосвітню подорож: від Парижа, Нью-Йорка

та інших столиць до Стамбула і… Києва.
…Вони стояли довго один супроти одного, дві воюючі

сторони, по черзі, впродовж лише кількох годин,

полонений і переможець, що рятували життя по черзі

один одному; вони стояли так, знаючи, що вже ніколи

не зустрінуться, хіба в поважних енциклопедіях, і то

на різних сторінках.


Вінстон

Черчілль

128128

Феодосій



Добжанський

ВІДМОВА


КОНСУЛА ВАНКУВЕРА
Коли Феодосій переступив поріг готельного номера,

Наталю тоненькою голкою низонув у серце острах:

трапилася біда. Обличчя чоловіка аж посіріло з

незнаної причини і незвично видовжилося, погляд

же його, завше енергійного і непосидючого, зараз був

зовсім згаслий, байдуже ковзнув мимо неї і змерзло

застиг в якійсь невидимій точці.
– Що стряслося? – не так вимовила, як прошепотіла

лише вустами дружина.

– Ми нікому не потрібні на цьому світі, – відмовив

сухо і втомлено Феодосій, повільно опускаючись

на стілець, мов остерігався, що той може під ним розламатися.

Через хвилю, відпивши води, що видалася йому

зовсім без смаку, мов дистильована, він розповів про

свою зустріч з консулом Сполучених Штатів в канадському

місті Ванкувері.
– Я не звик брехати, і ніколи це заняття не буде

моїм, – говорив Феодосій, підперши однією рукою

важку голову, а пальцями другої легенько, мов у такт

мовленому, постукував по столу. – Я розповів консулові

чистісіньку правду, чому саме я опинився в

Канаді.


…Доля звела студента Київського університету

Феодосія Добжанського з Наталією в 1918 році в її

батьківському домі. Саме тут, під Києвом, на лівому

боці Дніпра, в будинку лісника Петра Сіверцева

організовується Дніпровська біологічна станція. По

всій колишній Російській імперії палахкотить вогонь

громадянської війни, з Москви і Петрограда десятки

визначних вчених втікають від більшовицьких «шарикових

» у все ще благополучний, не зайнятий досі

червоними Київ, щоби продовжувати наукову роботу.

Серед них і зірка світової величини Володимир

Вернадський, що якраз у розквіті таланту працював

над створенням вчення про біосферу. Професор зоології

Київського університету С. Кушакевич, що

по-батьківському опікувався здібним студентом Добжанським,

знайомить Феодосія з Вернадським, майбутнім

першим президентом Академії наук України.

Коли ж Червона армія заллє кров’ю пів-України і

Київ у тому числі, Кушакевич з Вернадськм і зовсім

перебираються на Дніпровську біологічну станцію,

Феодосій же доставляє їм продукти. Кохання, що

спалахне між ним і донькою лісничого, не зможуть

притлумити ні десятиліття, не загасять океани, які подружжю

доведеться перетинати.


Коли Добжанський з дружиною переїдуть в Петроград,

він, молодий асистент кафедри місцевого

університету, який проте має вже 18 наукових робіт,

доб’ється стажування в знаменитого Томаса Моргана

у США, в Колумбійському університеті. Майбутній

Нобелівський лауреат з генетики високо оцінює науковий

талант Феодосія, то ж коли закінчується «студентська

віза», яка надає Добжанському право на працю

в Сполучених Штатах, аби легалізувати нау ковця

затіває його поїздку на три місяці в Канаду. Звідти він

міг повернутися з новою «правильною» візою. Друг

Моргана М. Лернер з університету Британської Колумбії

охоче йде назустріч. При поверненні на співбесіді

в американського консула Добжанський щиросердно

розповів про свою роботу в Томаса Моргана.

Консул не завдавав собі клопоту замислитися над загрозою,

яка нависла над молодим вченим, і відповів

черство і коротко:


– Ви порушили закони Сполучених Штатів, співпрацюючи

в лабораторії Моргана і отримуючи платню.

Тому позбавляєтеся права на в’їзд в нашу державу.

І тут же, аби не слухати більше пояснень відвідувача,

десятки яких йому набивають оскому за день,

навіть не піднявши очей, з притиском поставив у паспорті

штамп.
…– І що ж тепер? – Феодосій не почув голосу Наталії,

швидше за порухом вуст прочитав запитання.


– За кілька днів я повинен покинути території Канади.

Але не маю права на в’їзд в Штати. Я маю право

лише на Росію, де мене, як «невозвращенца», чекають

не дочекаються чекістські обійми.

– На все воля Божа, – похилила голову Наталія.

– Ми поїдемо на Україну, я не забуду ніколи, як гу

130130

ляли осіннім парком, шаруділо жовте листя під ногами…



Немає ніде прекраснішої осені.
– Україна теж під російським більшовиком. Досить

уже долі мого діда – за участь в польському

антиросійському повстанні в нього забрали немалі

землі на Київщині, а самого на двадцять літ заслали в

Олонецьку губернію.

– І все ж маємо щось вдіяти, – перша хвиля розгубленості

в Наталі минала, натомість в голосі проростала

як перша квола трава ще несміла твердість і рішучість.

– Добре, якби Моргану якось дати знати…

– Я не смію йому навіть зателефонувати, – відказав,

повагавшись, Феодосій. – Ця людина і так забагато

для мене робила.

– Зрештою, за два роки є в тебе друзі, чи їх катма?

– Єдиному, кому можу розповісти про біду, то колезі,

генетику Милиславу Домерецу.

Тепер вже Наталя себе опанувала сповна і невдовзі

подружжя телефонувало колезі.

Милислав тільки фуркнув у трубку, як кіт від наперченої

страви, та вилаявся.
– Черствий чиновник розмножується швидше за

твою мушку-дрозофілу в лабораторії, – чувся у слухавці

сердитий голос колеги. – Ніяких дій до мого наступного

дзвінка. Чекати!

Два дні в готельному номері видалися Феодосію

хіба за два роки. Він пробував щось читати, шелестів

сторінками та водив поглядом по рядках, однак букви

як і вдавалося скласти в слова, та вони однаково

розсипалися. Тим часом Милислав часу не гаяв. Він

швиденько розшукав Томаса Моргана і оповів про

чиновницький «капкан», в який втрапив ненароком

Феодосій.


– Хай не хвилюється пан Добжанський, – сказав

Морган. – За папірцем клерк рідко бачить долю

людини, тим паче державу. А інтерес науки йому зовсім

чужий.


Морган відразу зателефонував в офіс президента

університету – знаному фізикові Роберту Міллікену.


– Президент відбув у Вашинґтон, – розчарувала

Томаса відповідь адміністратора.

Ще кілька телефонних дзвінків і Морган з’ясовує,

що університетський шеф в даний момент перебуває

на яхті президента США Гувера, з яким робить круїз

річкою Патомак. Але не так просто спинити Томаса

Моргана: він наполягає негайно з’єднати з Міллікеном.

І служба президента капітулює.


– Один з найблискучіших і найперспективніших

вчених з моєї групи перебуває у вкрай драматичному

становищі у зв’язку з короткозорим рішенням Служби

імміграції, – говорив у слухавку Морган з несподіваним

для Міллікена притиском. – Я прошу зробити

все можливе і допомогти нам.

Роберт Міллікен одразу переказав свою телефонну

розмову президенту Сполучених Штатів. Гувер в свою

чергу не належав до людей, що полюбляють відкладати

рішення і зателефонував держсекретарю. А вже на

горіхи від держдепу консулат отримав сповна.
– Вперше за мою практику візою іноземця клопочеться

сам президент США, – подиву ванкуверського

консула не було меж, як і його чемності та люб’язності

перед Феодосієм Добжанським.

…Багато води спливло відтоді в Дніпрі і Патомакові.

Одна за одною виходять наукові праці Феодосія

Добжанського, його книги видавалося б «вузької»

наукової тематики витримують три-чотири перевидання

і дають резонанс не тільки серед науковців, а

й серед громадськості. Навіть через три десятиліття

після публікації про них говоритимуть так, як пише

про свої особисті враження відомий американський

Феодосій

Добжанський

(сидить, другий

зліва) зі своїми

колегамизоологами

Київського

університету

перед від’їздом

до Петрограда.

1924 р.


132132

мікробіолог і генетик, професор Гарвардської медичної

школи в Бостоні Бернард Девіс: «Я був вражений

і приголомшений книгою видатного гуманіста і біолога

Ф. Добжанського».
Ім’я науковця набуває світового звучання, воно на

шпальтах не тільки спеціалізованих наукових журналів,

його ім’я викрикують хлопчаки, продаючи популярні

газети на вулицях міст. Приходить визнання,

звання професора Колумбійського, Рокфеллерівського

і Каліфорнійського університетів, близько 20

почесних дипломів інших університетів світу. Його

обирають членом Національної академії наук, Американської

академії науки і мистецтва, Американського

товариства філософів, членом багатьох академій світу,

в тому числі Лондонського королівського товариства.

Феодосій Добжанський удостоюється престижної

Кімберівської генетичної медалі, президент США

особисто вручає в 1964 році Національну медаль за

розвиток науки.
Більшовицька Росія теж не забула колишнього вихованця

Київського університету. В газеті «Правда»

за 2 вересня 1947 року про Ф. Добжанського напишуть

так: «…подвизается теперь в США на поприще

клеветы против советских биологов и «задает тон» в

этой антисоветской кампании».


У перемоги велика рідня… Польське коріння роду

Добжанських дозволяє його науковцям Республіки

Польща вважати своїм, на українській землі він народився,

виріс і здобув університетську освіту, зробив

перші кроки в науці, на американському континенті

Феодосій Добжанський здійснив свій науковий

под виг. Чий же він? Донька вченого Софія сказала

про це так: «Єдиною країною, де мій батько почувався

пов ноправним громадянином, була країна, що не

знає кордонів, ця країна – наука».

ВИШНЕ МОЯ,

ЕМІГРАНТКО…

У величезному, роззолоченому кабінеті посла Росії

в Константинополі князя Лобанова-Ростовського ієродиякон

Агапій в стриманому чернечому одязі видавався

уже зовсім мізерним та жалюгідним. Князь полю бив

пишні апартаменти, з високою вигадливо оздобленою

стелею, аби підкреслити велич і потугу Росії, а заодно і

свою власну, бо ж при нагоді не забував зазначити, що

його родовід від самих Рюриковичів.


Князь довго і прискіпливо вивчав поглядом ієродиякона,

як розглядає неспішно натураліст якусь рідкісну

комашку, аж доки не озвався невдоволено:
– Ви священнослужителем, слугою Божим лише

називаєтесь, а насправді творите аж ніяк не Боже

діло. Хто ж то вас підговорив у Лондон в «Колокол»

наклепи писати на наш консулат в Афінах та на старших

за чином святих отців?

– Ваша світлосте, мені належить служити у церкві,

дотримуватися постів і всіх канонів, а видруком газет

чи книжок хай клопочуться інші, – делікатно не

погодився отець Агапій.

– Лукавите, дияконе, – ствердів голос посла. –

Достеменно встановлено, що то ваші кореспонденції

там друкувалися. Але мене дивує інше: вам, малоросам,

російська держава дає хліб, а ви їй у відповідь –

камінь. Вас, дияконе, простого ченця Києво-Печерської

лаври, митрополит Філарет ставить секретарем

канцелярії, а ви чим віддячуєте? Заводите дружбу

з Кулішем, Драгомановим, вам по духу босяк Шевченко?

Щоб вирвати вас із вельми сумнівного товариства,

скеровують служити у консульську церкву в

Афінах. Яка ж віддяка від того? Ваші наклепи Герцену

в «Колокол»?
– Я ніколи ні на кого не зводив неправди, – ієромонах

перехрестився, хрест він наклав на себе щиро,

бо не мав за сказане в душі сумнівів чи вагань.

– Та ви хоч знаєте, хто такий Герцен? Звичайний

байстрюк, що взяв вигадане прізвище, байстрюк, що

134134


ні крихтою не вдався в батька, знаного дворянина

Яковлєва. Літературне безпліддя та відсутність хисту

хоче прикрити скандалістичними справами, і цим баламутить

нестійкі уми.


– Ваша світлосте, я маю багато гріхів перед небом,

але інших… Тому прошу дозволити мені піти на

Афонську гору, подалі від людської суєти, де міг би

молитися і служити Богу.

– Вам повірили двічі. А що маємо? Ось переді

мною доповідь в Азіатський департамент від 5 квітня

1860 року: «Диакон Агафий высказывал видимое довольствие

в бесславии отечества, духовного знания

и всего вообще, что пользуется уважением, – обнаруживая

сочувствие к беглым, выказывал идеи о

независимости Малороссии, выражал явное недовольство

православием, хотел, например, нового перевода

Библии и даже сам готовил себя к подобному

занятию…» Що скажете?

– Щодо перекладу – це правда, ваша світлосте.

Я мріяв перекласти Біблію українською, і, гадаю,

немає в цьому гріха – ще більше люду, особливо

простого, відчує суть і значимість великого Слова…

Відпустіть мене а Афон, до подвижників духу.

– В Одесу! До графа Строгонова для передачі в

духовне відомство. Там вам вправлять на місце вашу

вивихнуту душу, – посол різко відкинув від себе аркуш

з доповіддю, і той аркуш, перелетівши стіл, гойднувся

кілька разів у повітрі й опустився біля ніг ієродиякона.

«Краще кинутися в Босфор, ніж потрапити до

Строгонова», – ворухнулося думка в Агапія. І тієї ж

миті він вирішив для себе, як йому діяти.
Вибору в ієродиякона не було – з порога посольства

він направився одразу в порт. Хоч і з потугами,

але таки знайшов потрібний корабель, штовхаючись

поміж велелюддя: тут видавалося зібрався цілий світ,

з різнобарв’ям шкіри, розмаїттям кольорів одягу, мішаниною

мов.
Отець Агапій піднявся на палубу корабля. Але той

корабель плив не в Одесу і не в Росію, відчаливши,

візь ме він курс на Лондон.


Ступивши на англійську землю, отець Агапій, насамперед,

попрямував у «Колокол». Олександр Іва

нович Герцен виявився зовсім іншою в спілкуванні

людиною, аніж поставав зі сторінок «Колокола» ненависний

царським служкам Іскандер. Він за довгу

розмову жодного разу не перебив отця Агапія, навіть

не згоджуючись із думкою співрозмовника, як видалося

гостю, Олександр Іванович силувався вишукати

раціональне в почутому, тільки хіба вже зовсім

хотілося заперечити у дискусії, то під високим лобом

злегка іронічно підсмикувалися рухливі брови.
Опинившись на чужій британській землі, отець

Агапій Гончаренко починає допомагати як верстальник

у випуску чергових номерів бунтівного журналу

першої вільної російської друкарні.


Півторарічне лондонське життя отець Агапій згадуватиме

завжди з приємністю. Тут він не тільки набуде

досвіду у видавничій справі, яка йому небавом

стане вельми в пригоді. Тут заведе нові знайомства з

неординарними людьми, подорожуватиме у вільний

час, відвідає Єгипет, Туреччину, побуває на Афонській

горі, куди так і не дозволив йому поїхати російський

посол, навіть розшукає там в одному з монастирів

свого дядька Дмитра Богуна.
Отець Агапій цінував подвижницький труд Герцена,

хоча й немало доводилося дискутувати – навіть

у найдемократичніших росіян залишалися передсуди

щодо України, принаймні незнання її пракоренів.


– Ваша стаття «Росія і Польща», року п’ятдесят

дев’ятого, справді наробила поголосу по всій Європі,

– звернув якось увагу Герцена отець Агапій

на одну деталь. – І там є добре слово про мій край.

Ось читаю: «Україна була козацькою республікою,

в основі якої лежали демократичні та соціальні засади.

Запорізька Січ – дивне явище плебеїв-рицарів,

витязів-мужиків». Все це так і не так Олександре

Івановичу. На відміну від римського плебсу, що

не мало громадських та цивільних прав, наше козацтво

володіло цим усім.

– Не будемо лукавити, – заперечив Герцен і його

брови запитально і з подивом поповзли угору. – На

Січ ішло немало безземельного, скривдженого люду.

І як воювали Стамбул чи Кафу козаки, то не тільки

визволяли з рабства своїх одноплемінників, але й по

щирості грабували…

136136


– На війні – як на війні, – отець Агапій дивився

на кінчики своїх пальців, де в’їлася друкарська фарба

і нічим її вже не відмити, мов там міг вичитати відповідь

на закид. – Трофеї як брали колись, так і все ще

беруть, на жаль. Та не є секретом, що козачий люд у

самій своїй суті був непогано освічений, як вся Україна

того часу, досить послатися на сина Антиохійського

патріарха Макарія, Павла Алепського. Я не кажу

вже про те, що простолюд наш встиг витворити свою

аристократію, вишколену в найкращих європейських

університетах, при королівських дворах, на дипломатичній

службі.


Отцю Агапію так багато хотілося оповісти про знаних

своїх земляків. Хмельницький, учень відомого

доктора теології, письменника і проповідника, окрім

рідної та російської, достеменно володів латиною,

польською, турецькою, татарською і французькою

мовами, Мазепа закінчив Києво-Могилянську академію,

Єзуїтський колегіум у Варшаві і Падуанський

університет, Сагайдачний вийшов з Острозької академії,

одного з найкращих тогочасних східноєвропейських

закладів, Юрій Немирич вчився у Голландії,

Оксфорді, Кембриджі та Парижі, більшість козацьких

чиновників походили з потомствених шляхетних

родин, а про поміч церквам і освіті не багато рівних

знайдеться такому «плебсу». Хіба ж бо незіставна

культура, освіта і мова українського люду будь-якому

іншому знаному народові?


Хтозна, чи не спадали на думку Герцену слова Агапія

Гончаренка, коли він для грудневого числа «Колокола

» 1861 року писав свою статтю «З приводу листа

з Волині»: «Визнаймо ж раз і назавжди як незмінну

істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати,

що нікому не слід заважати говорити і думати,

вчитися і писати як кому заманеться… Заради чого

українець, приміром, проміняє свою рідну мову – ту,

якою він говорив у вільних лісах усю історію його –

на мову зрадницького уряду, який постійно обманює

Малоросію? Але з цього не випливає, щоб українець

навчався, прикладом, польської тільки тому, що «весь

освічений клас народу розмовляє польською».
…Корабель торкнувся причалу, залопотів теплий

вітер у приспущених вітрилах і Агапій Гончаренко

зійшов на американську землю. Доля розпорядилася

йому відкрити нову сторінку в його унікальному житті.

На отця Агапія, українського бунтівника, з незмінною

підозрою дивилося російське світське і духовне

начальство, зате в грецького духівництва він здобув

повагу – на берег зійшов з рекомендаційними листами

до грецького консула Димитрія Ботоссі. Консул

приязно зустрів новоприбулого на американський

континент і небавом Агапій Гончаренко вже служить

у тутешній грецькій церкві. Минає небагато часу і

Біблійне товариство Нью-Йорка приймає його до

редакційної колегії. Тут частково здійснюється його

мрія про новий переклад Біблії – він редагує видання,

але не українською, редагує, як добрий знавець,

арабською мовою.
…Знову перевертається сторінка життя Агапія

Гончаренка, відкривається новий аркуш цього захопливого

опису унікальної долі – отець Агапій уже

на Алясці, яку щойно Росія продала Сполученим

Штатам. Він купує друкарню і видає газету «Alaska

Hеrald». Газета англо-російська, але в підзаголовку

«Свобода» широко публікуються українські статті. Як

то жилося священику з далекої Київщини, зрозуміло,

типово в російському «ключі» описується на сайті

Інги Клеменс, юриста, що займається імміграцією в

Канаді: «Это был русский эмигрант, революционер,

священник, народоволец, редактор-издатель и типограф

журнала «Аляска Гералд» на русском и английском

языках, (десь поділись українські публікації в

«російського» емігранта – авт.) превратившегося затем

в газету «Свобода». Американское правительство

субсидировало этот журнал с целью познакомить русских

после покупки Аляски с Америкой и превратить

их в лояльных американских граждан. Гончаренко

создал первый журнал и первую типографию на русском

языке. Он душевно болел за всякие неудачи и

оббирательства русских людей. В нем билось сердце

одинокого русского человека, живщего вдали от родины,

о которой оно тосковало и томилось.


Гончаренко родился в 1832 г. в Киевской губернии

и воспитывался в Киевском Духовном училище. Умер

на своей маленькой ферме в Калифорнии в 1916 г. В

1857 г. он был отправлен на службу при русском по

138138

сольстве в Греции. Сотрудничал в «Колоколе» Герцена.



Пропагандировал освобождение монастырских

крестьян. В 1860 г. был арестован, как политический,

и послан в Россию. В Константинополе бежал с корабля

в Лондон, где был наборщиком и сотрудником

Герцена. Был вторично в Греции и посвящен в сан

священника. Перебрался в Америку и оказал содействие

основанию первой православной церкви в

Нью-Орлеане. 2 марта 1865 г. в Нью-Йорке, по просьбе

епископа Потера, Гончаренко совершил православную

литургию Иоанна Златоуста на анг лийском

языке и убедил американцев в том, что нет святее

религии, как православие. Это была первая русская

православная литургия в Нью-Йорке. Свой журнал

он начал издвать в 1867 г. Посылал басплатно в Аляску.

Гончаренко, бледный и тощий, ходивший в костюме,

напоминавшем подрясник, был типичным украинцем.

Он сам был редактором, экспедитором и конторщиком.

Обычно работыл с 5 часов утра до позд ней ночи.

Ему помогала жена, итальянка, родственница Мадзини,

не говорившая по-русски. Гончаренко очень интересовался

русскими людьми и всячески старался

не только просвещать их, но и помогать им в новой

стране. Он нападал на священника и консула потому,

что они не заботились о бедняках, о рабочих и о полудиких

детях Аляски, а только о том, чтобы соорудить

храм да дать возможность попу выпить хорошо.


Священник Николай Ковригин в свою бытность

миссионером в Аляске ничего не делал. Туземцы же

Аляски были преданы пьянству, разврату и без пристанища

валялись в грязи. Они не знали, что такое

«Бог» и «Христос». Не было иконы. Вместо православных

священников появились спекулянты пасторы

и ксендзы, положившие значительную часть денег

в свои карманы. Гончаренко хотел школы, а не

церкви. Американцы презирали русских за то, что

они не умеют управлять сами собою.


Колоши, по словам Гончаренко, имели несколько

индейских родов. Их до 40 000 человек. Таены (старшины

– дворяне) имеют рабов, которые всецело

принадлежат первым. По обычаю, при смерти таена

убивают несколько рабов, чтобы они и за гробом служили

своему господину. Этот обычай совершается та

ким образом: приговоренные в жертву рабы покорно

ложатся на землю рядом. На их горла накладывается

шест, на концы которого садятся родственники умершего

и душат несчастных. Если колошам – христианам

обещают какой-нибудь подарок, они идут в церковь

в шапках и с трубкой в зубах и хохочут во время

богослужения. При крещении они ищут крестного

побогаче и за бутылку водки не только крестятся, но

и убьют человека.
Обрисовывая программу своей газеты «Свобода

», А. Гончаренко так писал: «Книгопечатание


– единственный путь соединить нации к общей

пользе, к прогрессу человечества. Понимая это,

мы поставили у себя русский станок, который есть

первый в Америке, для напечатания торговых карт,

циркуляров, документов, памфлетов, грамматик

для изучения русского и английских языков и всякого

рода работ, способствующих благоденствию

народа… Цель учреждения нашего русского станка

в Сан-Франциско состояла в том, чтоб нашим соотечественникам,

отдаленным от центра великого

племени, доставить возможность встретить русское

слово в далекой отдаленности… При этом замечаем,

что мы не имеем ничего общего с лакеями и ворами,

бежавшими из родины от заслуженного наказания.

Мы жмем руки и даем наше сердце только истинным

и святым труженикам за свободу и прогресс

России… Наше слово истины не замолкнет, потому

что для публикации мы не нуждаемся ни в чьем пособии.

Мы – издатель, типографщик и разносчик

нашего журнала «Свобода».

Агапий Гончаренко, приехавший за океан, «чтоб

творить русское дело в Америке», вел упорную борьбу

с официальными представителями России в Америке.

«Я клянусь, – писал Гончаренко в 1869 г. – по

гроб жизни ненавидеть все императорское, а русский

народ, из-за свободы которого я осужден страдать,

любить и уважать по гроб жизни». Гончаренко умер

в бедности.


Русское духовенство в те годы занималось больше

всего коммерческими делами и служило больше

не народу, а компании. Сам князь Максутов целовал

руки одного пастыря, прозванного «Петрушкой».

140140

Без денег он не исповедывал и не причащал. В марте



1868 г. протоиерей Ново-Архангельского собора

К., с разрешения епископа Павла, через письмоводителя

К. Боровского собрал 800 долларов на школу.

Архиерей даже окропил водою пустую школу, которая

так и осталась пустой под управлением дьячков,

вывезенных из Нушагача и Михайловского редута.

Тут «работал» отец Н. Ковригин, Несветов, дьячки и

пономари. Школа ожила только при американцах.


Нехорошо шли дела местных жителей в Аляске

при Готчинсон, Когл и Ко. Эти господа стали застращивать

людей, чтобы они продавали свои меха

и другие товары только этой компании, иначе будут

расстреляны или повешены в Америке. Между тем,

компания продавала свои продукты дороже, чем

прежние монополисты. Затем наехали еврейские

торговцы, пооткрывали магазины, складочные места

и старались все дела повернуть для их карманов.

Они свободно торговали водкой, хотя это было запрещено

правительством. Они за одно ружье брали

с охотников по сто рублей. Такому обману помогали

не только жители Соединенных Штатов, как Шлос,

А. Вассерман, Л. Герстле, А. Боскович, но и русские

люди, как главный агент «Готчинсон КО», Илларион

Архимандртитов.


Гончаренко поднял вопрос о том, чтобы русские

жители Аляски сами выбирали правителей из своих

людей. Но эта идея не прошла, ибо русские к самоуправлению

не привыкли и не доверяли друг другу.

Они хотели, чтобы ими управляли иностранцы».
Минуть роки, Агапій Гончаренко продасть друкарню,

а кошти пожертвує на духовні цілі. Справжні

ж причини припинення видавничої діяльності,

очевидно, з найбільшою вірогідністю опише Олександр

Еткінс у статті «Избирательное средство»:

«Беглый афонский монах Агапий Гончаренко, сотрудничавший

в Лондоне с Герценом, в 1865 году

добрался до Бостона. Его план состоял в пропаганде

революции среди аляскинских казаков. До своей

смерти в 1916 году престарелый отец Агапий выпускал

журналы и организовывал тайные общества,

наде ясь провозгласить независимость Аляски и преобразовать

ее в Великую Казацкую Империю (11)».

У колі друзів Агапій Гончаренко якось сказав:


– Одинадцять разів Запорізька Січ змушена була

через ворогів міняти своє пристанище. В дванадцятий

раз Григорій Орлик, син славного гетьмана Пилипа

Орлика, хотів заснувати Січ на Рейні, між німцями і

французами, бо на своїй землі вже не сила… То може,

хоч тут, на далекій Алясці, українство прихистить свої

голови та збудує собі державу.

Хто ж він такий, отець Агапій Гончаренко? Єдину

прижиттєву бесіду з ним у 1910 році опише Текля Данис,

а опублікує його канадський альманах «Український

голос» аж у 1948-му.
«…В паркані фіртка, а на ній видніється напис великими

літерами червоною фарбою «Україна», в мене

серце так і забилося: Україна в Каліфорнії!, – а хтось

зауважив: «А на Україні – Московщина…» Входимо

через фіртку і тут бачимо домик, а над самими дверима

напис синьо-жовтими літерами «Свобода». Від

зворушення мені в очах стали сльози. Нас привітав

пес Брисько, а потім вийшов з хати старець середнього

росту з ціпком в руках, в козацькій шапці на голові.

На його похилені плечі спадало сріблисте волосся,

наче пелюстки відцвилого дерева. Його глибоко в голову

запалі очі виявляли велику доброту. З-під сивої

бороди і вусів добродушно всміхалися в розмові його

зморщені уста. Тут мимоволі майнула думка: «Чому

така неправда на світі? Чому найкращі сини України

розпорошені по світі, по закутках чужих земель, а на

своїй рідній – годуються зайди?»… Ми розмовляли

на дворі під деревом. Альбіна ( дружина) поставила

чай на столик, а Гончаренко наливав склянки й ставив

перед нами. Коли вже все було готове, він сказав,

що треба помолитися по-нашому, по-українськи. Ми

глянули один на одного, встали і заспівали «Ще не

вмерла Україна». Піднявся й старенький Гончаренко,

зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвіяв

сиве волосся. Коли він стояв, спершись на ціпок,
– по його обличчі покотилися великі перли-сльози,

які він обтирав полою своєї сукмани. «Земляки мої,

– промовив Гончаренко, – я був з вами один момент

в Україні»… Після чаю повів нас показати своє господарство.

Перед хатою росла велика сосна, яку він

тут сам посадив. Потім привів під вишню і сказав, що

142142

це наша українська вишня. «Таких тут нема: вишня і



сос на – це емігранти». Потім ми підійшли до потоку:

«Тут моя святиня, – пояснив він, показуючи палицею

на кам’яну печеру, над якою виднів образ Матері

Божої і Хрест, – тут я вінчаю молодих, хрещу діточок

і хвалю Всевишнього».
Ось таким був наш славний земляк, отець Агапій

Гончаренко. У його домі зупинялося багато емігрантів,

лунала українська пісня. У снах він марив Україною.

Коли 1914 року почалася Перша світова війна,

отець тішив себе надією: «Тепер вже не вмру, поки

не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак

дух молодий. В нашім краї будемо хазяйнувати

по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи.

Московський прапор скинемо, а на його місце

поставимо жовто-блакитний. Я ще не старий їхати на

кораблі… Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне,

на добро людям, вічну правду й волю».


Вишне моя, емігрантко…

143


ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ,

КЛАСИК ЯПОНСЬКИЙ


Білим безмежжям Чукотки стрімко неслися нарти

в собачій упряжці – посвистувало полоззя на мерзлому

снігові, засапано дихали притомлені вже собаки.

Стелилася з тихим дзвоном металу суха поземка, легкими

хвилями йшла вона незмірними обширами і видавалося,

не віковічною мерзлотою мчали оті нарти,

а неслися вони поверх білих хвиль якоїсь вигаданої

та нереальної морозної гладі. Німою пустелею мчав

сліпий чоловік – доля забрала в нього всі барви світу,

натомість дарувала потроєне відчуття звуків і щедро

відсипала уяви; сліпий мандрівник вочевидь бачив,

як закручуються за нартами снігові вихори, як часто

опускаються і піднімаються вкриті інеєм боки собак

та як пустельним маревом мерехтить і пливе поземка.

Василь Єрошенко мчав за сімдесят кілометрів до хворого,

він не міг відмовити у біді незнайомій людині.

І не тільки тому, що його, знавця східної медицини,

чукчі називали «накомей», тобто чудо, він просто не

міг – і годі. Раптом нарти почали сповільнювати хід,

двічі сіпнулися і, впершись у снігову кучугуру, спинилися.

«От і все, відв’язалася упряжка», – холодна і

якась байдужа думка промайнула у Василя Яковича.


А далі почалося повільне і невідворотне замерзання,

хоч як не кутався він у хутряний одяг, могильний

подих вічної мерзлоти ставав усе відчутнішим.

Вреш ті зважився на останнє: навпомацки поблизу

нарт нащупав найбільшу кучугуру і, докопавши руками

якнайбільшої глибини, зарився у сніг з головою.

Якийсь час Василь Якович марне і безуспішно гнав

чорні думки, аби викинути їх геть у біле безмежжя,

але вони поверталися невідворотно, аж доки не спало

найменш сподіване: єдиний порятунок від цих думок


– писати. Він зараз же писатиме нові казки, тут, у полоні

білої могили, хай там десь наверху зловісно завиває

хурделиця, а він подумки писатиме на есперанто,

і якщо доля судитиме вибратися якимсь неймовірним

дивом, він видасть колись «Чукотські оповідання».

Василь


Єрошенко

144144


Василь

Єрошенко

І відразу прийшов спокій на душу, лягали самі по

собі рядки нової оповідки, втрачався лік часу…


…Він писав, видавалося йому, відколи себе пам’ятає,

ще з Обухівки на Білогородщині, куди батько

перебрався, рятуючись від немилосердних царських

«щедрот», що так рясно сипалися на українську землю.

П’яний російський піп упустив немовля в крижану

купіль при хрещенні, тож прохворівши кілька

років, Василько назавжди поринув у вічний морок

сліпоти. Та крижана купіль не в силі була вистудити

добре серце. З допомогою сестри Льва Толстого Анни

Шарапової Василь їде в Лондон, в королівську музичну

академію для незрячих, де окрім класичної музики

посилено вивчає англійську мову, продовжує удосконалювати

есперанто, відвідує бібліотеки та музеї.

І перші публікації англійською мовою своїх віршів,

які починалися словами: «Немає щасливішої людини

на світі. Я бачу сонце, я бачу світло…» Після Лондона

була Франція, лекції в Сорбонні, знову Англія, а сирого

квітня 1914 року з корабля «Амур» Василь сходить

в японському порту Муруга, де його зустрічає знаний

есперантист і член Імператорської академії наук Накамура.

В сім’ї його Василь живе кілька місяців, аж

доки міністерство освіти Японії дає дозвіл на навчання

в токійській школі сліпих масажистів. Вивчення

медицини, японської мови і літератури, психології,

музики, стрімке входження в літературні кола, і ось

уже в лютому 1916 року в журналі «Кібо» («Мрія»)

Василь Єрошенко публікує перший твір японською

мовою «Оповідання паперового ліхтарика». Наступні

роботи друкуються на сторінках японських журналів

«Кайхо» («Визволення»), «Кейдзо» («Реконструкція»),

«Варера» («Ми»), «Тансману хіто» («Сіяч»), в газеті

«Асахі», Василь Якович виступає з лекціями в основному

в Токійському університеті й університеті Васеда.
Знаменитою стала дискусія про культури Сходу

і Заходу в Токіо, коли тут побував з лекціями Нобелівський

лауреат Рабіндранат Тагор. Василь Якович

більш ніж спірною вважав тезу Тагора про те, що західна

цивілізація більш матеріальна, а східна – духовна,

що їм не знайти порозуміння.


– Ви спираєтесь на протиставлення буддизму і

християнства, – обстоював свою точку зору перед

Тагором Василь Якович. – Це вже було у Кіплінга. Насправді,

в цих культур багато спільного, а коли люди

не завжди одне одного розуміють, то через незнання

мов, а ще через охочих сварити між собою людей.


І знову мандрівки світами – Таїланд, який тоді

йменували Сіамом, Бірма, Індія, де Єрошенко організовує

школи сліпих, записує народні легенди, допомагає

незрячим матеріально. Повернення у Японію,

створення і публікація одних з найкращих своїх робіт

– «Серце орла», «Бірманська легенда»… Журнал

«Танемаку Хіто» ім’я Василя Єрошенка ставить в

один ряд з іменами А. Франса, А. Барбюса. В 1921 році

одна за одною виходять книги Василя Яковича японською

мовою «Передсвітанкові пісні» та «Останній

подих», а в 1924 – «Заради людства». Художник Накамуре

Цуне пише «Портрет пана Ярошенка», який

на Всесвітній виставці мистецтв у Парижі удостоюється

Ґран-прі.


Така вже доля в бунтарської натури – за його погляди

Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі

Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські

не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник

– сліпий. Вони брутально роздирали повіки

незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад

свободи»…
У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича,

йому дивом вдається

уникнути арешту, він

пробує через Росію,

що палала у полум’ї

громадянської війни,

пробитися на ХІІІ

Всесвітній конгрес

есперантистів у Прагу.

Та даремно, прикордонний

патруль

не пропускає, і Єрошенко

пішки іде (поїзди

ж не курсували) в

Китай. Між тим, уже

в жовтні 1921 ро ку виходить

літературний

додаток до пекінської

Василь Єрошенко.

Портрет


японського

художника

Цурута Горо

146146


газети «Ченьбо», який був повністю присвячений

життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка

китайської літератури першої величини, перекладає

дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова

хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика

цим перекладам відведено майже том.


Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав

Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував

на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.

Приват-доцент Пекінського університету, а згодом

професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам

студентам.


…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,

як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем

Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,

бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів

– видно, доля у нього така, щоб сходити

невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній

власними руками білій могилі, поступово стаючи

мерзлою кісткою.


Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку

ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного

вітром снігу, та він наближався і вже не ставало

сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,

бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,

промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав

ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста

лапа гребонула останній сніг і торкнулася його

руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла

вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок

собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини

і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,

як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався

до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли

відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися

собаки, зумів завернути і привести до покинутих

нарт.
Василь Якович розгрібав задубілими руками, що

не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу

упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.

І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:

лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як

закине доля згодом в туркменські степи – вчити не

147

зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,



їздити в туркменське село з несподіваною назвою

Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він

ставитиме для них концерти з українських пісень,

а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і

ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.

Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному

для самого Єрошенка, класика японської літератури,

освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,

це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці

і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,

мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-

колючим від немилосердного морозу вітрам – там

десь за снігами може померти незнана людина.

Василь Єрошенко

та Ганна

Шарапова

148148

Георгій Гамов



З ПРАКОРЕНІВ

ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ


Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних

як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя,

аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця,

видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу

Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону

з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч

мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди

менша вірогідність натрапити на патруль радянських

прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися

і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби

спробували присісти, могли б заснути і сон той став

би вже вічним.


– Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті

Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не

сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом.

– Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав

чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому

молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я

«Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро.

– Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло

природи.

Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись

у білі напівсутінки, розкреслені навскісними

сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався

льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій

не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були.


– Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому

місцину, стривожено вигукнула Люба.

Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він

далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися,

а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.
– Не судилося, Ро, – здався врешті чоловік, та в

голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо

це, тільки в ліпшому варіанті.

Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими

з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими:

потрапити на мушку прикордонника, спізнати

не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи

вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком

країни.
Георгій Гамов з веселої студентської четвірки

мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд»,

першим зважився на такий відчайдушний вчинок.

Цій четвірці в університетському середовищі щиро

заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби

за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь:

«Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал

«Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та

й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов
– Джонні, Лев Ландау з Баку – Дау, Дмитро Іваненко

з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури

Ленінградського університету ця трійка і їх друзі

сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків

у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити

Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково

під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли

подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих

задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау. Та

доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах.

Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася

в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири

роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності,

створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються

в найпрестижніших європейських журналах

і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир

Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного

Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його

обирають практично одноголосно. Молодий науковець

їде в перше закордонне відрядження. Знайомство

з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими

славетними вченими, стаття видатного теоретика

фізики Лауе в центральному німецькому науковому

журналі… Це був справді тріумф.


Дякуючи протекції Бора, Георгій знайомиться з

Ернестом Резерфордом, блискуче виступає в Лондонському

королівському товаристві з проблем атомного

ядра, отримує стипендію Рокфеллера в Кембриджському

університеті, зрештою отримує чергове

запрошення Нільса Бора в Копенгаген. А Гульємо

Марконі офіційно запрошує Гамова взяти участь в

150150


першому міжнародному конгресі з атомного ядра у

Римі, в жовтні 1931 року.


Георгій задоволено потирає руки і залюбки порається,

вивалявшись у мастило, біля своєї улюбленої

іграшки – мотоцикла, що став входити в моду:
– Я проведу літо в поїздці навколо Європи на мотоциклі

і завершу поїздку в Римі до початку конгресу.

Але для цього треба ще продовжити візу в своєму

паспорті. У радянському посольстві, де раніше особливих

проблем не було, Георгій раптом зустрівся з

холодною обережністю.


– Вам треба спочатку відзвітуватись у Москві,

– погляд посла все ковзав у боки і ніяк не вдавалося

з ним зустрітися.

В Москві в Георгія вже починаються проблеми під

час таких неминучих тоді співбесід.
– Ваші публічні виступи і твердження не завжди

відповідають положенням діалектичного матеріалізму…

Зокрема, принцип невизначеності Гейзенберга.

Георгій зрозумів, що тільки надлюдська енергія

зможе допомогти йому вирватися з Росії. Ще спробував

нелегально перейти кордон, але вже не фінський…

Вирвавшись з дружиною в Крим, мовляв, на

відпочинок, Георгій таємно лаштує човен, запасається

продуктами і темної ночі, з одним лише компасом,

відпливає в напрямку Туреччини.


Георгій з Любою вже й легенду придумали, що казатимуть,

як допливуть турецького берега: він представиться

данцем, показавши свої старі данські права

мотоцикліста. А там вже веселіше, потрапивши в посольство,

Георгій зможе зв’язатися з Нільсом Бором.
Буря, що почалася негадано, стала на перешкоді

планові мандрівників, хвилі наростали, і як не старався

Георгій веслувати з Любою, до кривавих мозолів,

подорож закінчилася під прибережною кримською

скалою.
– Чи ви без розуму в такий час у море? І чого вас

понесло? – сварили випадкові рибалки, що допомагали

у бурю подружжю вибратися на берег.

– Вгадайте, чого хлопець з дівчиною в море ходить,

– відсварився Георгій і цей жарт відвернув увагу

від подальших розпитувань люду, що в ті часи серйозно

хворів на шпигуноманію.

Вирвати візу Георгію з дружиною допомагають

вчені Заходу. Поль Ланжевен, радянський симпатик,

просить Бухаріна, той «закидає слово» перед Молотовим.

І ось уже поїзд вистукує весело за межею, яку

незабаром назвуть «залізною завісою».


Вітер свободи, і свободи наукової діяльності в тім

числі, без лякливого озирання чи відповідає Гейзенберг

діамату, носить Георгія Європою і Америкою.

Він працює в Кембриджі у Резерфорда, потім у Копенгагені

в Бора, згодом у США читає лекції в Мічиганському

університеті, стає професором університету

Джорджа Вашинґтона.
А як же повелося іншим з четвірки мушкетерів

«джаз-банда»? Димус, себто Дмитро Іваненко, так

само стрімко стає знаним в найширших наукових

колах. На два тижні раніше Вернера Гейзенберга

він публікує роботу про протонно-нейтронну модель

атомного ядра, обґрунтовує теорію ядерних

сил, розробляє теорію синхронного випромінювання.

За подальші розробки обґрунтованого Дмитром

Іваненком європейські вчені отримують нобелівські

нагороди. Та й самого його вже відверто запитують:

– А коли ж вам присудять Нобелівську премію?

– Терпляче стою у черзі, – віджартовувався

вчений.

Насправді Д. Іваненко стояв у черзі в енкаведівські

катівні. 1935 року вченого заарештовують без видимої

причини, хоча всі знали, що вина його лише одна


– ще до більшовицького перевороту батько Іваненка

видавав у Полтаві аж ніяк не більшовицьку газету.

– По пояс у воді, з киркою по шістнадцять годин

– так працює на каторзі вчений зі світовим ім’ям –

лише десь поза приміщенням, на всяк випадок озираючись,

перешіптувалися колишні колеги.

Та все ж їх клопотання трішки облегшило долю

Іваненка. Його відправляють в політичне заслання у

Томськ.
Десять років, які могли б стати найпліднішими, забирає

у Димуса каторга і Друга світова війна.


По війні Іваненко продовжує розробляти фундаментальні

фізичні проблеми, одночасно очолюючи

кафедру в Тімірязівській академії. І тут він знаходить

152152


застосування непересічному науковому баченню.

Метод «мічених атомів», розроблений ним, і по сьогодні

широко у дослідницькому вжитку.
Зламати дух вченого російським опричникам не

вдавалося навіть в часи найбільшого мракобісся. Коли

висміювали теорію ймовірності і топталися брудними

ногами по імені Ейнштейна, Дмитро Іваненко публічно

заявив:
– Якщо Ейнштейн – ідеаліст, то пишіть і мене поряд

з ним.


…До Ландау якось звернулись колеги почути думку

про шефа Петра Капицю:


– Як думаєш, шеф людина чи скотина?

– Кентавр, – не задумуючись відказав Дау. –

Може так вбрикнути, що ого-го!

Відтоді за Петром Капицею, якого і шанували, і

боялися за вимогливість, надовго приклеїлося прізвисько

«Кентавр».


Мало того, що Дау «охрестив» шефа, ще й зіграв

злий жарт з колегами до дня його народження.


– Що б такого подарувати Петру Леонідовичу,

аби не було банальним і звичним?

Ландау тихенько щось прошепотів на вухо співробітниці,

а та поважно кивнула головою в знак згоди


– Дау такий авторитет…

Коли на зборах Петру Капиці урочисто вручили

бронзового кентавра на мармуровій підставці, обличчя

іменинника враз стало бурячковим, тоді пробурмотів

кілька слів, що нагадували відомі вислови, а врешті

вибіг з приміщення, голосно хряснувши дверима.


Хтозна, може й за гострий язичок, а швидше із заздрощів

до такого талановитого і везучого вченого,

тільки Ландау не знаходиться більше місця в Ленінграді,

його направляють в тодішню столицю України

Харків. То були прекрасні роки для Дау. Він стає керівником

теоретичного відділу Українського фізикотехнічного

інституту, одночасно завідує кафедрами

теоретичної фізики в Харківському інженерно-механічному

інституті і в Харківському університеті.

1934 року Академія наук присуджує йому вчену ступінь

доктора фізико-математичних наук без захисту

дисертації, а в наступному році – звання професора.

Саме в Харкові Дау публікує роботи, які складуть

153


йому світову славу – про походження енергії зірок,

надпровідність, розсіювання світла, рух потоків електрично

заряджених частинок…
Слава не змінює характеру мушкетера з колишнього

«джаз-банда»: у розпал психозу шпигуноманії

і введення перепусток в науковий заклад, Ландау чіпляє

перепустку на спині чи навіть нижче неї, а його

колега Трапезникова перепустку вішає на собачий

ошийник.


…Заломивши руки, енкаведисти ввіпхнули Дау в

«чорний ворон» і зникли в невідомому напрямі – що

їм до великого таланту, до долі людини, яка розуміє

свою значимість і дозволяє собі – нечувано! – іронічне

світосприймання. Ні рідним, ні колегам, де перебуває

Ландау, вияснити не вдається. Вирахувала

лише мама, притому у досить несподіваний спосіб. За

радянськими законами, арештованому дозволялося

посилати 50 рублів, то ж мама в усі тюрми розіслала

по такому переказу. Поступово гроші почали повертатися

адресату, не повернулися тільки з Бутирської і

Харківської тюрми. В справі «злочинця», майбутнього

Нобелівського лауреата, російські катюги виводи

На з`їзді фізиків

у Польщі. Дні

Кракова, червень

1938 р. У першому

ряду зліва направо:

Г. А. Гамов (2-й)

і Л. Розенфельд

(4-й). У другому

ряду 2-й і 3-я зліва


— подружжя Бор.

У третьому ряду

2-й зліва —

Ч. Дарвин (мол.)

154154

ли на 153 сторінці: «Ландау признался в том, что буду чи



озлобленным арестом своего отца – Давида Львови ча

Ландау – инженера, осужденного в 1930 году за вредительство

в нефтяной промышленности на десять

лет заключения в лагерях (впоследствии был освобожден),

в отместку за отца примкнул к антисоветской

группе, существовавшей в Харьковском физико-

техническом институте».
Немає сумніву, що за антисталінську листівку

Ландау чекала б погибель, якби за нього не заступився

Капиця у листах до Сталіна, Молотова і Берії.
…З такою ж посмішкою, з якою зустрічав життєві

бурі, Георгій Гамов міг для «приколу» збити з

пантелику найсерйознішу аудиторію. Публікуючи

капітальну працю з фізики, раптом заманулося йому

піджартувати над колегами: Георгій посилається на

неіснуючу публікацію Ландау в журналі «Червоний

гудок». Колеги-фізики тероризують бібліотекарів

безуспішними проханнями знайти цей журнал, бібліотекарі

собі збилися з ніг, шукаючи видання з такою

дивною назвою, аж поки всі разом не здогадалися,

що їх «розвели».
Про вдачу Георгія залишилися найрізноманітніші

вислови найславетніших сучасників.


«Він любив життя, любив азарт теоретичного пошуку,

був невичерпним на вигадку в науці, в жартах

і приколах».
«Патріарх сучасної астрофізичної теорії».
Який з цих висловів найближчий до правди?
Обидва.
Принаймні тричі йому б мала бути заслужено присуджена

Нобелівська премія.


Ще в 1928 році Гамов публікує статтю про тунелювання

альфа-частинки, явище, що лежить в основі

термоядерних реакцій та інших процесів. Пройде багато

років і коли Гамов відвідає Кавендишську лабораторію,

науковець Кокрофт розпитає його про можливості

зворотного процесу, чи можуть альфа-частинки

проникати в ядро. Георгій на прохання підрахував,

що буде, коли направити на ядро велике число альфачастинок,

тобто заклав основи теорії прискорювачів.

В 1932-му році такий прискорювач збудували Кокроф

і Уолтом – вони відзначені Нобелівською премією

1951 року, на розрахунки ж Георгія в нобелівських

документах посилання чомусь було відсутнє.
Шелестять сторінками підручників з фізики й

школярі, де оповідається про Всесвіт і Великий Вибух.

Теорія про це Георгія Гамова дозволила розподілити

за часом і температурою стадії утворення Всесвіту.

Після вибуху має виникнути електромагнітне випромінювання,

яке тепер називають реліктовим, до нашого

часу воно має відповідати 3–4 градусів Кельвіна,

тобто довжина хвиль буде в кілька сантиметрів.


З фантастичної теорії дехто й підсміювався, аж

доки в 1965 році А. Пензіас і Р. Вільсон не встановлять

це електромагнітне випромінювання в 3 Кельвіна.

Шукали вони несправності апаратури, причини

сторонніх шумів – і все марно, аж доки теоретики

фізики не порадили їм почитати Гамова.


Публікуючи дані про сенсаційний експеримент,

звісно, вони забули послатися на працю Георгія. А він

відреагував на поважній конференції в своєму стилі.
– Якщо я загубив монетку, а хтось інший знайшов,

я не доведу, що вона моя. Але ж я загубив монетку

в тому місці, де її знайшли.

А. Пензіас і Р. Вільсон отримали Нобелівську

премію в 1978 році. Георгій на той час був уже в кращому

світі.
Втретє міг би Гамов стати нобеліантом в несподіваній

для себе галузі – генетиці. Ось як він пише про це

сам: «В 1954 році я зробив досить екстравагантне відхилення

в біологію. То був рік, коли американський

біолог Джеймс Уотсон і британський кристалограф

Френсіс Крік успішно сконструювали правильну модель

ДНК… Прочитавши в Nature в травні 1953 року

статтю Уотсона і Кріка, яка пояснювала як спадкова

інформація зберігається в молекулах ДНК в формі

послідовності чотирьох груп, відомих як «основи»… я

зацікавився: а як же ця інформація проводиться в послідовність

двадцяти амінокислот, які утворюють молекули

протеїну. Проста ідея, яка прийшла в голову,

полягала в тому, що можна отримати 20 із «4» підрахунком

числа всіх можливих триплетів, що утворюються

з чотирьох різних сутностей».
І Георгій Гамов розгадує, як довжелезні молекули

ДНК співвідносяться одна з одною, як зберігається

156156

спадкова інформація, як передається нащадкам. Вчений



придумує «первинний алфавіт ДНК». Стаття про

це обійшла не тільки західні наукові джерела, а дивом

небаченим навіть передрукувалася в СРСР.
Трибуквений код ДНК було експериментально

підтверджено на початку 60-х і в 1968 році біохіміки

США М. Ніфенберг, Р. Холлі та Х. Коран удостоїлись

премії Альфреда Нобеля. Втретє Шведська королівська

академія «не помітила» Гамова.
…Відшуміли роки, і дуже добре, що одесити

пам’ятають і шанують свого земляка. Георгій Гамов

також не цурався своїх пракоренів. Аби не звинувачували

в суб’єктивізмі, доречніше буде послатися на

інші, неукраїнські джерела. Цікава стаття є в журналі

«Вестник. On Line» (№6) «Три его открытия были

достойны Нобелевской премии». Ось що пишуть автори

Мирон Амусья і Марк Перельман (Ізраїль): «Георгий

Гамов родился в Одессе. Отец его преподавал

русский язык и литературу в гимназии, среди его

учеников был Троцкий, помянувший об этом в автобиографии.

По происхождении Гамовы были запорожскими

казаками, так что Г. А., неисправимый

шутник, включил в автобиографию репродукцию с

известной картины Репина». В ґрунтовному матеріалі

докторів фізико-математичних наук В. Френкеля

і А. Черніна «Возвращается Г. А. Гамов» («Природа»

1989, № 9) зустрічаємо також чимало цікавих деталей.

Дід по батькові Георгія був командувачем Кишинівського

округу, мамин батько – митрополит і

настоятель Одеського кафедрального собору. В тому

числі є тут рядки: «Семейные предания восходят по

временам Запорожской Сечи – недаром репродукция

с известной картины Репина включена Гаммовым

в автобиографическую книгу».
А ще участь Георгія поряд з угорцем Тейлором

і поляком Ухамом в розробці водневої бомби

(до атомної не допустили перестрахані американці
– формально він по військовому квитку вважався

командиром Червоної армії, бо читав колись лекції

на артилерійських курсах), а ще прекрасні книги з

популяризації науки…

Ми так мало знаємо про цю людину і її поважну

сім’ю, життя в Одесі, ще менше про працю в Харкові,

у знаменитому фізико-математичному

інституті. А дарма.


В російських журналах в свій час на

групових фотографіях світових знаменитостях

Гамова замальовували, робили

подобу чорного якогось стовпа. Сьогодні

ж ці та подібні журнали «приватизовують

» Георгія Антоновича, проводячи

паралель із ставленням італійців до Расстреллі,

Россі чи Кварнегі. Не будемо

їм заважати. Справді, якщо Фредерик

Шопен виїхав у двадцятилітньому віці

із Польщі і не повернувся, але навіки залишився

польським митцем, Олександр

Герцен, процитувавши на кордоні «Прощай,

немытая Россия» осів назавжди в

Лондоні та залишився російським письменником,

скитальця Джорджа Байрона

не відцуралася Англія, то чому має українська

земля відцуратися імені Георгія

Гамова?
А пліткували ж про нього (публічно! у пресі!) на

тій землі де чорною тушшю, замальовували навіть

обличчя.
– Погнався за американськими долярами…

– Покинув сліпого і безпомічного престарілого

батька.

Насправді ж частенько Антон Гамов чимчикував

на пошту в найлютіші й найголодніші 1933–1937

роки, де одержував, як свідчили енкавеесівські доноси,

«багаті продуктові посилки» – може, тільки вони

й продовжили трішки його життя. А ділитися ними

старий Гамов починав тут же, з поштового відділення

– він не міг пересилити той стражденний погляд

очей службовців, що бачили з документів вміст посилок

– погляд несміливий, соромливий і водночас

прохальний, погляд очей, що єдині тримали висхле

тіло, аби його вітер десь не поніс, погляд з висохлого

лиця, де пожовкла шкіра обтягувала немов гіпсовий

анатомічний череп, очей, що благали малоздійсненного

– милосердя.
157

Георгій Гамов

158158

Георгій Шарпак,



фізик

ЗУСТРІЧ У ШВЕЙЦАРІЇ


На бенкеті в готелі «Метрополь» Іван Васильович

Чувило так вже пригощав ікрою швейцарських колег,

так вже пригощав, що аж друзі тихенько смикали

за рукав:


– Та облиш ту ікру, а то ще подумають, що ми самі

її ніколи не бачили…

– Для нас вона теж не картопля. Але ви на власні

очі пересвідчилися, чого та ікра мені вартувала? – не

погоджувався Іван Васильович, замилувано зирячи

на апетитні чорні ікринки, що вилискували на фоні

білого фарфору.

До делегації радянських фізиків швейцарські митники

поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959

рік, і це була перша делегація в Європейський центр

ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні

з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників

заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян,

про що для годиться перепитали, як велика, на їх

думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в

чемоданах, і така ж кількість ікри.


– Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив

око митник і знизав плечима. – Не належить така

кількість.

– Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово

ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації

за гостинці.

– Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з

горілкою досліджують, – розтягував слова митник,

буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути

предметом наукових досліджень.

– Ми – народ гостинний, – розводив руками

Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич

він вполював.

– Не належить понад норму, – повторював своє

митник.

– Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув

з серця Чувило.

Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих

митників, бо вони, перемигнувшись про щось між

собою, щиросердно розреготалися і пропустили без

подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.

Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не

закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими,

він помітив на собі зосереджений погляд одного з

тутешніх колег.
– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного

віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді

ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а

звідки ви родом?

– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,

зате річка ймення не міняє – Лугань.

– А я народився на Рівненщині, там є така річка

Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –

Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд

сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до

берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в

безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють

до різі в очах золотими розливами латаття… Так

далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,

так далеко Женева від рівненської Дубровиці.

Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше

поговорити.
– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,

дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою

рукою – замість зап’ястя правої був протез.

– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,

навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я

був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,

як обоє прийшли з війни.

За військовими законами писати в листах про місце

дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,

було заборонено. Батько лиш потім оповів про

своє поранення. Він залишився живим тільки тому,

що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну

баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж

одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе

кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному

візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був

сержант, рятівник батька.
– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас

з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був

160160

учасником руху Опору, смакував харч концентраційного



табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав

із Францією.


Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих

доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого

дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана

Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,

один із засновників Лабораторії високих енергій (в

Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор

Московського інституту теоретичної та експериментальної

фізики, він вніс надзвичайний вклад

в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових

центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде

Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,

який народився у Польщі» – читаємо в сотнях

довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську

премію за розробку детектора елементарних часток,

створення багатопровідникової пропорційної камери.

Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під

назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу

досі немає), де оповідається про дитинство

і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі

світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть

прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось

як згадуватиме про це знаний фізик і радянський

політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:

«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом

времени: слишком мало лет осталось на науку,

слишком мало часов в сутках на исследования…

Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть

изумительные швейцарские горы… Зато дружеская

теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти

потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель

проволочных камер для регистрации элементарных

частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей

по-французски машине к себе домой, где

можно было расслабиться и выпить вина на выбор:

заложенного ли в год моего ареста, или в год моего

суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному

жилося вченим в Росії та Женеві…
– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний

будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж

Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага

161


то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть

моїм землякам.


Батько Георгія володів підприємством із виробництва

цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні

у розбудові поліських сіл та містечок.
– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже

собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.

…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки

не пропали марно митні старання Чувила, люди з

вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили

спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це

мало зважали – їм було про що переговорити, людям

з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,

ймення якій Україна.

Жорж


Шарпак

162162


Віктор Петі,

командир 2-го

Українського
Батальйону

НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ


Полковник Легарде вийшов на середину площі й

повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців

вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед

них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами

розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.

В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже

відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український

прапор над площею – не бачений досі французьким

полковником, але такий щемкий для стрільців

своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої

від французьких гір України.
Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде

виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,

а з іншого – американський льотчик, англійський

лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.

Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на
– струнко!»

Курінний Негребецький, муштрований в армії

Української Народної Республіки та німецькій армії,

карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється

для доповіді полковнику Легарде.
– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю

готовий боротися за волю Франції та славу

України!

На хвильку після слів перекладача зависла тиша,

сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на

повні груди:


– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!

Хай живе Україна!

Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася

церемонія призначення майора Віктора Петі

командантом куреня та видача пов’язок з французьким

триколором й українською символікою. В історії

півтисячного загону українських вояків у Другій

світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на

французьких полях, горах і перелісках.
Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з

нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували

ще безвусих юнаків, яких планували везти

десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.

Так само з інших вагонів вивантажували радянських

військовополонених, українських юнаків, що

нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися

від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний

режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.

Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською

партизанкою, українці мали воювати з українцями.

Частина їх, кому пощастило, відразу втікали

до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали

перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці

не втямили: близькість українського підпілля

робить такі батальйони для них вельми непевними.

Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний

письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників

була використана більшовиками у політичних цілях.

Партизанський рух з початку викликався і контролювався

партійними органами, засланими через

фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну

діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем

і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної

влади, з іншого – не менша жорстокість «народних

месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна

воля білорусів до власного самовизначення і самовираження

до уваги не бралися; війна з обох боків велася

безжальними методами середньовіччя без всякого

милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої

з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім

близькі волинські ліси до українських повстанців.


Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну

розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,

бо давно вже відомими стали слова «прем’єра

» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на

сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а

й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,

прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію

». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’

ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів

проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в

марганці, без якого неможливо виплавити панцирну

сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,

164164

нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе



для Вермахту, усе для перемоги!»
Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик

Василь Биков, один з українських старшин

Орест Білак зазначить в унісон: «А що ми були на Білорусії

і боролися проти червоних банд, то це цілком

нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від

Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя

організувати свою власну національну партизанку,

та до того ж їх грабували і часто палили їх села». Коли

ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали

українці, штабові Російської визвольної армії

генерала Власова, в один дух всі почали говорити про

перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування,

обізнане в настроях, випередило: потяг з

українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає

Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург»

для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург,

Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще

21 серпня німці встигають призначити своє командування

і розмістити стрільців у казармах. Лише десять

днів знадобилося в незнайомій країні, щоб налагодити

з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під

французьким і українським прапорами.


І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом

у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня

на 1 вересня, перший бій.
Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що

наближалися, обережно промацували небо, наче чатуючи

на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали

двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволення

вельми нерівною дорогою – колона машин

та мотоциклів майже порівнялася із засідкою.


– Увага! – передає по ланцюжку курінний. –

Бити насамперед по голові колони і хвостові!


– У хвіст і в гриву! – засміявся стрілець поруч.

Довгі гаркітливі черги кулеметів, коротко і знервовано,

як сорока, що зачула небезпеку, стрекотнув

автомат, за ним другий і третій, зненацька заскочена

колона огризнулася безладною стріляниною. Та ось

вибухнула перша вантажна автомашина, клуби полум’

я знялися над колоною, фотографічними жовточервоними

бліцами вихоплюючи на мить метушливі

фігури німців, що враз ставали мішенями. Оговтавшись

від несподіваного нападу, гітлерівці відповіли

доволі щільним вогнем, але той вогонь, як і полум’я

палаючої автомашини, потрохи рідшав, спадав і нарешті

настала тиша. Лише фари кількох мотоциклів

поблимували вдалині, щасливим випадком уникаючи

куль навздогін. Командант Віктор Петі занотує: «Ця

сотня атакує несподівано німецький відділ, вбиває вісім

німців (в тому числі капітана, шістьох підстаршин і

шофера), здобуває дві автомашини «Татра» і один сідкар.

Одна «Татра» і багато сід-карів знищені, залишаючись

на побоїщі. Здобуто різну зброю і амуніцію».


Особливо знадобився в подальшому захоплений

архів німецького штабу.


А далі потягнулися дні за днями, бої за боями, інколи

і по кілька військових операцій за день. В наступі

на місто Понтарліє сперш свічками запалали

три німецькі автомашини, чорний дим, кіптява і запах

паленої гуми, від якого забивало дихання; наступ

спотикнувся на заставі ля Мен-Горгон, яка контролювала

перехрестя доріг. Лише вибивши з натугою

гітлерівців з ретельно облаштованого ними укріплення,

вдалося з’єднатися з марокканською кавалерією

та іншими французькими частинами. Вони разом з

ними ввійшли в місто, а також з альпійськими стрільцями,

і в міру того як курінь крокував вулицями над

будинками піднімалися французькі прапори, у вітринах

виставлялись портрети де Голя – хоча подекуди

ще на вулицях чулася віддалена стрілянина. В боях за

місто склав голову Броніслав Козинський, поранили

Лукинюка і Токаря.
Ще не вистигли цівки зброї, як дві сотні з українського

куреня перекидають на допомогу частинам в

Шо-лє-Пассаван, де блокувався відхід гітлерівців.
Раптом з’являються танки з французькими прапорами,

двоє з куреня встають і з французьким триколором

ідуть назустріч. Та вмить на танку прапор зникає,

натомість гаркнула кулеметна черга і зацьвохкали

кулі під ногами, знімаючи легку куряву – підступна

хитрість могла б коштувати багатьом життя. І все ж

полягло шестеро з українських стрільців, багатьох

поранили, а Степан Кириляк нарахував у своєму одязі

п’ятнадцять дірок від куль.

166166


Підступом вирізнялись не тільки гітлерівці. Вже

9 вересня український курінь відвідала радянська

делегація, в тім числі підполковник Федоров і кореспондент

«Правды».


– Радянська армія жене німця все далі на захід,

– оповідали гості. – До перемоги не так вже далеко.

Вам треба вертатися додому.

Стрільці слухали мовчки, подумки зважуючи кожне

слово: за час німецької окупації стало широко відомо,

скільки люду і в яких містах вигубили при відступі

Червоної армії в сорок першому, скільки в Сибір народу

втрапило зі стражденної Західної України.


– Так коли ж ви вернетесь на батьківщину? – допитувалися

відвідувачі.

– Вернемося, – відповів за всіх лейтенант Мекешко.

– Але на танках.

Тим часом набігали нові надії, і не всі вони були

однозначні. Радість і сум водночас, коли команданта

українського куреня Віктора Петі французьке керівництво

забрало на підвищення – керівником третього

відділу підокруги F. F. I. D 2. Восьмеро стрільців

отримали державні нагороди іменем Франції. Лише

через роки буде опубліковано похідний журнал Віктора

Петі.
«Французькі сили Спротиву,

Підокруга Д 2

Кордонна Група Департаменту Ду,

2-ий Український Курінь

ПОХІДНИЙ ЖУРНАЛ

нотував майор Віктор Петі
Другий Український курінь в склад 30-ї піхотної

дивізії СС приїжджає коло 15 серпня 1944 до Франції.

25 серпня – Курінь зі своїм полком на постою в

Коші у Вальдагоні.


27 серпня – Розправа з німцями в казармах у Вальдагоні.

Посуваючись на схід від Вальдагону, курінь

знаходить зв’язок з Ф. Ф. І. – відтинку Лєклерка.
29 серпня – Постій у П’єрфонтен.

30 серпня – Петі перебирає команду над куренем.

31 серпня – Наказ операцій на Вальдагон – як на

слідок втеча поручника Гаврилишина, що повернувся

назад до Коша у Вальдагоні під претекстом забрати

звідти священика, лікаря, машиністок і вбити поручника

Сандула, який під час розправи з німцями залишився

в Коші у Вальдагоні.


Відкликання наказу капітаном Шевріє. До одної сотні,

одначе, відкликання наказу не доходить. Ця сотня,

підходячи на позицію, атакує несподівано німецький

відділ, вбиває вісім німців (в тому числі капітана,

шістьох підстаршин і шофера), здобуває дві автомашини

«Татра» і один сід-кар. Одна «Татра» і багато

сід-карів знищені, залишаються на побоєвищі.
Здобуто різну зброю й амуніцію. На вбитому капітані

Тео Фішбах знайдено рапорт про відхід 2-го

Українського Куреня й доказ зради поручника Гаврилишина,

а також наказ походу для 2-го московського

полку.
4 вересня – Наскок одної чоти українців на роздоріжжі

Ля Мен Ст. Ґорґон. Три німецькі вози, що їхали

до Понтарліє, знищено, а залогу вбито. Кінцева кооперація

з легкими французькими частинами.


5 вересня – Здобуття Понтарліє. Одна сотня

українців у сполученні з батальйоном Валянтена з 3-го

полку альпійських стрільців. – Один вбитий, два ранені.

Захоплено багато полонених (Майор Петі – поручник

Федорів).
Бій у Шо-лє-Пассаван.
Дві сотні українців атакують німецькі панцерники.

Шість українців вбитих. Один вбитий француз

(сержант Без з П’єрфонтен).
6 вересня – Наступаючи з Валльон під наказами

полковника Ґіллєбо з 4-го полку 11, курінь здобуває

Дамблєн. – Один вбитий від гарматного стрільна.
10 вересня – Здобуття місцевості Ґу.
Ударна патруля, зложена з 5 чоловік (з яких три

будуть ранені і один вбитий), проти танків. Взято в

полон кілька німців.
11 вересня – Стежа до Ґран-Буа. Доброволець, цивільний

провідник Морель з Мошан, ранений. Запеклий

бій одної сотні, перекиненої опісля до Ґран-Буа.
Ніч з 11 на 12 вересня – сім українців і один ФФІ

Мажжі ранені гарматним вистрілом.


13 вересня – Наказ відтяти дорогу на північ від

Пон-де-Руаде.

168168

Один км на північ від цього міста для підтримки



наступу з півдня. Одна сотня стрільців, команда куреня

й третя сотня (Федорова) попадають в оточення

внаслідок німецького протинаступу з флянгу

поляни, протинаступу з панцирною зброєю, що відтяв

ці частини від решти куреня.
Ще на самому початку французька гармата 57,

що мала нас супроводжувати, наскочила на 3 німецькі

міни, дві наступні 57 не змогли через це піти вперед і

таким чином згадані вище одиниці відтяті від зв’язку

з Мошан.
Поручник Паолі вбитий, один українець ранений
– в намаганні знайти цей зв’язок.

Наші одиниці оточені ворогом, в частині лісу, що

межує з роздоріжжям біля ферми Монтпурон.

Німецькі танки патрулюють довкола наших позицій.

Німці копають свої становища довкола нас, особливо

вночі.


14 вересня – Вириваємось з оточення. Відступ на

Мошан-Нефшатель.


15 вересня – Дамблєн (стан на 15 вересня 1944).
10 українців убитих. 2 французи убиті.
11 українців ранених. 2 французи ранені.
Курінь відходить на відпочинок до Епенуа, чекаючи

на своє влиття в Іноземний легіон.


Майор Віктор Петі переведений до Штабу Підокруги

Ф. Ф. І. – Д 2, де виконує обов’язки Шефа 3-го

Бюра.
Віктор Петі».
Тим часом курінь опинився без фінансування:

ввійти в регулярну армію, за законом, українські

стрільці як іноземці не могли, а під статус військовополонених

не підпадали. А тут ще й тиск радянської

дипломатії. Якийсь час перебивалися, продаючи вози,

коні та інше з майна.


Коли прийшов наказ про розформування, стрільці

без розмов склали зброю, але зажадали розписки:


– Як буде Україна самостійною, Франція має повернути

зброю українському уряду.

Стрільців куреня повантажили на військові автомашини

і повезли на станцію Моншард. Прощальні

169

помахи хустинок з вікон і церковний передзвін, спеціально



яким проводжали французи бойових побратимів:

той подзвін знімався над вуличками і будинками,

подзвін прощання і благословення.
І знову вистукують на рейках вагони з українськими

стрільцями, через Лонг-ле-Сеньє, Бург, Шамбрі,

Гренобль іде ешелон на південь Франції і 2 жовтня

прибуває до Марселя. 8 жовтня новий командант куреня

капітан Вірвіль шикує стрільців.
– Хто хоче їхати в СРСР – крок вперед!

Кладовищна тиша зависла над шеренгами, надмогильним

каменем придавила душі людей, яким

належало зробити невідворотний вибір: іти чи залишатися?

І ось перший стрілець робить крок уперед, другий,

третій, двадцятий. Сто шістнадцять вояків вийшли

вперед, не в змозі подолати глибинної туги, сильнішої

страху за ймовірні наслідки.


А ще через кілька днів на вимогу Кремля прийшло

розпорядження заборонити українцям вступати до

французького іноземного легіону, решту ж вояків

відправити в радянський табір. Їх посадили на машини

і рушили до радянської місії. Та раптом просто у

полі, не доїжджаючи місії, колона спинилася.


– Хлопці, я порушую наказ, – сказав французький

офіцер. – Але я не можу забрати у вас права

останнього вибору – куди йти.

Вояки зрозуміли і оцінили цей благородний вчинок.

Ще раніше, потай від радянських військовиків,

їм видали посвідки про участь у французькому Рухові

Опору, які дозволяли записуватися в іноземний

легіон.
Вони прощалися так, як прощаються назавжди,

вони не говорили багато слів, але знали напевне, що

більше ніколи їм не зустрітися. І пішли вони в різні

боки під насупленими осінніми хмарами Франції
– одні в Алжир та Індокитай воювати за чужий інтерес,

а інші пішли дорогою, що не мала перехресть

і узбіччя, дорогою, з якої неможливо уже звернути і

яка вела прямісінько в радянські концтабори.

170170

ЛИСТ ЗЕМЛЯКА


Того спекотного серпневого дня в Ігоря Сікорського

було таки чимало заморочки, то ж до пошти

руки дійшли тільки пізно ввечері. Ігор Іванович засвітив

настільну лампу і почав розрізати конверти.

Серед ділової кореспонденції один лист був досить

несподіваним. Писав Василь Галич, викладач тутешнього

американського університету: він просив розповісти

про родовід Сікорських, над чим зараз особисто

працює, бо Галичу це потрібно як науковцю,

що досліджує українську діаспору.


«Ти ба, – усміхнувся Ігор Іванович, відкладаючи

листа. – Мав би я надмірно загострене честолюбство,

то й запишатися можна – мені лише

сорок два, а за дослідження життєвого шляху вже

беруться науковці».
Він встав, пройшовся кімнатою, з подивом глипнув

на сніжно-білий прямокутник паперу під яскравим

світлом лампи. На просте, як табличка множення,

запитання, виявляється, не так просто відповісти.

Він уродженець Києва, тут же минули прекрасні студентські

роки у Київській політехніці, де спроектував

перші літальні апарати. Отож, начебто, з України, але

такої держави немає на жодній карті, її загарбали більшовики.

Діяльні роки в Петербурзі, створення літаків

«Гранд» та «Ілля Муромець», переліт Петербург–

Київ, що побив усі мислимі тоді світові рекорди.
Сікорський опустився на стілець і почав швидко

писати: «Мій рід, який походить із села на Київщині,

де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського

походження. Одначе ми уважаємо себе росіянами

з причини, що це була частина Росії і український

нарід був інтегрований частиною Росії так,

як Техас чи Луїзіана є інтегрованою частиною Сполучених

Штатів».


Він інженер, людина звична до точності, і має такої

ж точності дотримуватися скрізь, в тому числі в адміністративному

поділі. Це вже інша справа, що більшовицька

Росія віддячила молодому вченому, льотчику і

конструктору, в своєрідний спосіб, занісши його ім’я

в «ліквідаційні списки». Ігор Іванович сумнівався, що

прізвище Сікорського якимось чином проминуть у

цих чекістських «списках», тож після жовтневого

перевороту 1917-го через Францію рятувався еміграцією

в Сполучені Штати. Хоч як тяжко починати

з нуля, маючи у кишені лише кількасот доларів, тут

він вже в 1923 році засновує авіаційну фірму «Sikorsky

Aero Engineering Corporation». Вдячна російська

преса посилає йому навздогін одбірну лайку за те, що

посмів зорганізувати «гнездо авиационной белогвардейщины

».
Справді, хто він, якого роду? Ігор Іванович з дитинства

пам’ятав дискусії з колегами батька, професора

Київського університету, чи є різниця між росіянами

та українцями та про заборону української

мови. Особливо насідав один колега на працю Івана

Олексійовича Сікорського «Всеобщая психология с

физиогномикой в иллюстрированном изложении»,

що вийшла в Києві ще 1904 року. Там старший Сікорський

писав: «Тип малоруса і великоруса різняться

між собою в тому відношенні, що у малоруса меншою

мірою створилися ті нові риси, набуті від фінів, і більше

зберігся природний слов’янський розум і почуття

». Батько тільки одного разу розсердився:


– Ви неправильно тлумачите думку – я говорю

про «більш слов’янський», акцентую на «слов’янський

»… А не так як Віссаріон Бєлінський: «Здравый

смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и поНа

летовищі

172172


Перший гелікоптер

Ігоря Сікорського

шлеца… Ох, эти мне хохлы. Ведь бараны – а либеральничают

во имя галушек и вареников с свиным

салом!»
Ігор Сікорський міг би, звичайно, свої задуми здійснювати

і в Росії. Але там уже господарювали інші.

Версальська мирна угода забороняла Німеччині ряд

нових видів техніки, в тім числі військові літаки. Обійти

договір допомогла радянська Росія. За Раппальською

угодою німецькій авіаційній фірмі «Юнкерс»

здаються в оренду виробничі приміщення колишнього

«Автобалта». Доставивши з Німеччини потрібні

верстати й обладнання, німці швидко освоїли великосерійний

випуск літаків і розробку експериментальних

бойових машин. Цехи, де могли б монтувати

літаки Сікорського, тепер монтують «Юнкерси», в

тім числі бомбардувальники, літаки-розвідники і винищувачі.

А для зручності «Юнкерсу» алюмінієвий

завод в Кольчугіно під Москвою має забезпечувати

німців потрібним прокатом.


Згодом спохватяться в Росії, виїде «Юнкерс», та

військова машина для Адольфа Гітлера вже відновлена…

для Європи, світу і себе.
Він, звичайно, мав свою думку про те, що відбувається

в Росії. Мине час, і конструктор літаків та ге

173

лікоптерів зовсім не несподівано, а радше за логікою



життя глибоко віруючої людини, напише працю про

головну християнську молитву «Отче наш» і подасть

своє бачення молитви як науковець. І там буде таке

посилання: «Талантливый современный русский автор

Иван Лукаш, потрясенный ужасными деяниями

безбожных коммунистов, пишет: «Дьявол – это

убийца, истребитель духа и мысли, змея, жалящая

живое… О, я понимаю. Я вижу дьявола в моей России

и во всем мире, пыль земная, удушающая дух, извращенная

мыслью…»


Ігор Сікорський знав про голодомор на Україні і

Поволжі, про це кричав весь пресовий світ. Але йому

не хотілося навіть думками вертатися в Росію, назад

у своє минуле, надто багато цікавого і захопливого у

нього є тут сьогодні, є мрії, які так хочеться втілити

у свої металеві птахи, що зблискуватимуть супроти

сонця срібними крилами. Ігор Іванович навіть мав нагоду

поділитися з найширшим людом своїми мріями,

своїм баченням майбутнього. Газета «Нью-Йорк телеграф

» затіяла вигадливу штуку: вона вибрала дванадцять

«найбільш мислячих жителів міста», в тому

числі Сікорського, попросивши поділитися своїм баченням

прийдешнього півстоліття. Ігор Іванович не

відмовив газетярам.


Як авіаконструктор, оповідав в інтерв’ю, він вірить,

що швидкість літаків може сягнути 1300 кілометрів

за годину, океан долатимуть лайнери отак годин

за п’ять, Нью-Йорк стане унікальним континентальним

аеропортом, з американського континенту стартуватимуть

літаки через Північний полюс на Берлін і

Москву, місцеві авіалінії обслуговуватимуть гелікоптери,

а ще будуть герметичні літаки, в яких люди через

стратосферу літатимуть в будь-яку точку землі без

будь-якого дискомфорту… Ще сміливіші мрії Сікорський

висловить згодом, як візьметься за гелікоптери.

Ось як він напише в книзі «Грядущий вік повітря»:

«Уявіть, як ваша дружина бере вертоліт і відправляється

на ньому до подруги. Вона відчиняє двері вертольотного

ангару, який лиш трішки більший за старий

сімейний гараж на дві машини. Дружина сідає в двомісну

кабіну і заводить двигун, переключає енергію

на шасі і вирулює… Потім ваша дружина злітає на чо

І. Сікорський

в екіпіруванні

пілота-авіатора.

1911 р.


174174

Влітку


1914 року на «Іллі

Муромцеві» №2

Сікорський

з трьома членами

екіпажу вирушив

у переліт

Петербург – Київ.

тириста метрів, виходить на спеціально відведену повітряну

трасу, і через тридцять хвилин вже гомонить

собі із подружкою».


…Ігор Іванович писав листа незнаному землякові

Василю Галичу швидко, розмашисто, за чотирнадцять

років свого життя у Сполучених Штатах він не

тільки вільно розмовляв англійською. Він уже й думав

нею. І так само раптово Ігор Іванович відкинув

ручку.
Може, до стриманого листа незнаній людині додати

щось з пережитого, що зарубинами на серце лягає?

Він зараз працює над літаком, на якого покладає

великі надії, і якби Всевишній допоміг їх здійснити,

то було б новим словом в авіації. (Надії Сікорського

справдяться – цей літак відкриє пасажирську повітряну

лінію через Тихий океан, прокладе транспортну

повітряну лінію). Але це все так тяжко дасться…

Скільки разів сам на власноруч змонтованих літаках

падав, чудом залишався живим, і знову не відступався

від мрії. До смерті, певно, снитиметься випадок з

літаком S-35, який мав стати новою сторінкою в літописові

авіації.


Французький льотчик Рене Фонк, відчайдуха

і непосида, готуючись до першого в історії перельоту

через Атлантику, поміж різних варіантів

літальних апаратів вибрав машину Сікорського.

Справжній ас Першої світової війни прагнув виграти

приз в 25 000 доларів – серйозні гроші на ті

роки. Загорівшись ідеєю, Фонк весь час підганяв Сікорського,

Ігор Іванович в свою чергу клопотався з

колективом, просив пришвидшити роботу, хоча люди

над вдосконаленням літака і без того працювали на

межі можливого. А Рене Фонк насідав, він не тільки

боявся втратити оголошений приз: літо закінчувалося,

насувалася осінь, а для такого перельоту потрібна

хороша погода. Нарешті все готове, серія випробувальних

польотів дала хороші результати. Він робить

переліт у Вашингтон, де в присутності офіційних осіб

проводяться технічні заміри.
20 вересня 1926 року екіпаж зайняв місця для польоту.

Тисячі людей юрмилися навколо, вони приїхали

з усіх усюд подивитися на історичне диво. Літак

повільно рушає, набирає швидкості поміж вузького

коридору людського юрмища, що аплодує і захопленими

криками проводжає екіпаж, ось машина вже подолала

половину злітної смуги… Раптом Сікорський

побачив, що швидкість падає, за літаком знімаються

клуби куряви. «Скид не спрацював, допоміжне шасі волочиться

», – холодна, тривожна вжалила думка. А далі

був вибух, двоє льотчиків вирвалися з вируючого

пекла, а радисту й механіку не пощастило… На очах

у завмерлого натовпу палахкотіли і дужчали стовпи

злого і немилосердного полум’я, в якому живцем горіли

двоє колег, здіймався і плив над велелюдним зібранням

чорний дим, а з тим димом злітали надії Сікорського

вписати нову сторінку в освоєння неба.
Але Ігор Іванович, тяжко переживши трагедію,

не здається. На подив, не хоче капітулювати і Рене

Фонк, бо замовляє знову літак. Знову напружена робота.

Надлюдські зусилля, літак майже готовий, кожна

найменша дрібничка перевірена десяток разів і…
– Чарльз Ліндберг підкорив Атлантику! – вибухнув

світ новиною, ім’я незнаного пілота дзвінко вигукують

хлопчаки, продаючи газети з фотографіями

чужого, не Сікорського, літака. Мрію Ігоря Івановича

продають компанії і та мрія возитиме звичайнісінькі

вантажі в Південну Америку.

…Він молився і просив неба стійкості. Пізнього

вечора, коли сім’я давно відпочивала, він стояв біля

вікна і читав молитву, дивлячись на безкрає небо,

під яким земні рукотворні вогники втомлено згасали

один за одним, зате вгорі, в темно-синьому, аж фіолетовому

небі, спалахували та набирали сили зорі, що

176176

Гелікоптер



SIKORSKI S-67

«BLACKHAWK»

(США), що розвивав

рекордну швидкість

355,37 км/год

ковзаючись та переломлюючись через віконні шиби,

переливалися і обнадійливо змигували. Доля дарувала

йому неабияку амбітність та витримку, мало того, ця

витримка «прищеплювалася» колегам. Коли чергова

модель була майже готова, Ігор Іванович прийшов до

безперечної впевненості: успіх гарантований, якщо…

Якщо поставити на літак більш потужний двигун за

2500 доларів. А їх в Сікорського не було. Він збирає

колег, десь чоловік до півсотні, зачиняє за собою двері

і ключ ховає в кишеню:
– Маємо знайти ці гроші, маємо скинутись, – пояснює

ситуацію, намагаючись поглядом зустрітися з

кожним.

– Ми й так уже кілька місяців без платні, – не

лукавлять колеги, хоч і не дорікають за нечуване в

американському житті.

– Маємо знайти, – стоїть на своєму Сікорський.

Хтось кривиться, мов кислицю ковтнув, хтось

крекче, але починають шелестіти асигнаціями, подумки

прикидаючи, що лишиться на сім’ю. Ось уже й

чималенька купка грошей…
– Дві тисячі, – підраховує касир.

– Ми вкладаємо у своє майбутнє, – Сікорському

говорити важко, бо тут відвага потрібна навіть більша,

аніж сісти в невипробуваний літак. – Зрештою,

не тільки своє.

Знову шелестить казначейський папір, кучка грошей

зростає і нарешті звучить:
– Потрібна сума є!

Ігор Іванович мовчки вклонився колегам. Двигун

було куплено, літак дає прекрасні результати.

Історики науки стверджують, що до 1931 року

жодна країна в світі не мала пасажирських літаків,

які могли б на регулярних лініях перевозити до 40 чоловік

на віддаль принаймні у кількасот кілометрів. Це

могли робити тільки машини Ігоря Сікорського.


Успіх літаків С-38 дав підстави компанії «Пан

Америкен Ейруейз» зробити замовлення на літакаамфібію

для транспортування сорока чоловік на великі

віддалі. Аналітики компанії, що на той час була

найбільшою в світі і її машини вже ходили аж до Південної

Америки, пророкували подібному проектові

велике майбутнє. І Сікорський створює такий літак.

Знову недоспані ночі – від конструкції крила до комерційної

віддачі, аби при менших витратах дійшов

найбільший вантаж на найбільшу віддаль.


Напередодні офіційного випробування нового

літака С-42 в компанію Ігоря Сікорського надійшов

лист від президента Національної аеронавтичної

асоціації. Президент просив звернути увагу на моделі

літаків, які здатні встановлювати світові рекорди,

бо ж Сполучені Штати по цьому відстають далеко від

Франції.
1 серпня 1934 року прискіпливі спортивні комісари

опломбували паливні баки, звірили на вагу вантаж

і літак-амфібія, ревучи потужними двигунами, рвонувся

з блакитної водної гладіні у блакить небесну.

Радість з тривогою навпіл екіпажу у складі Б. Сергієвського,

С. Музики (чи не правда, американські прізвища?)

та вже згаданого Ч. Ліндберга тривала вісім

годин, аж доки після приземлення залишилася тільки

тиха радість.
Єхидно посміхаючись, відписували президенту

Національної асоціації аеронавтики: так і так, мовляв,

отримавши вашого листа, ми встановили сьогодні

вісім світових рекордів – Сполучені Штати тепер

мають їх сімнадцять, а нахабна досі Франція вже відстала,

бо має на один менше, отож компанія охоче і

швидко відгукнулася на заклик. Літак небавом відкрив

лінію США – Аргентина.


Після тріумфу посипалися замовлення. Майже

два десятки літаків купили американські військовоморські

сили, понад півтора десятка «Пан Американ»

і два – Радянський Союз.


Нова і не менш яскрава сторінка – гелікоптери.

Пристрасне захоплення молодості, ще з київських

часів, що на три десятки літ відійшло начебто на другий

план.
Саме з гелікоптерів, зі здійснення мрії Леонардо

да Вінчі, почав свій конструкторський шлях в авіацію.

Перед цим на три місяці з’їздив у Париж, познайомився

з тодішніми французькими авіаторами,

ба, навіть навчався в авіаційній школі знаменитого

Фарбера. І ось він з двома двигунами «Анзані» знову

в Києві, в батьківському домі. В їхньому саду був невеличкий

будиночок, якому судилося стати першим

178178


авіаційним цехом. Тут і виготовляв свій перший вертоліт

Сікорський.


Перша машина вперто не хотіла підніматися, натомість

«танцювала» на землі. Настирлива праця виявила

причини, то ж Ігор Іванович змінює програму

досліджень, працює над другим варіантом. Журнал

«Всемирное техническое обозрение» відгукнувся

на ці сміливі спроби: «Студент Політехнічного

Київ ського інституту І. І. Сікорський винайшов

апарат, який складається з клітки, в якій двигун та

обладнання, передачі й місця пілота… Гвинти рухаються

в 10 разів повільніше двигуна, тобто роблять

160 обертів за хвилину. Цими гвинтами винахідник

сподівається підняти апарат. Та досі тяга гвинтів

сягає 9 1/3 пуда, коли апарат важить 12 1/2 пуда…

В майбутньому п. Сікорський хоче зменшити вагу

гелікоптера до 10 пудів, а крила збільшити, досягши

підйомної сили 14–15 пудів».


Яблуні у батьківському саду доцвітатимуть, опалі

пелюстки, видаватиметься Ігореві, місячним сяйвом

світитимуться навкруги кожного дерева, як він

візьметься за новий проект.


Досвід конструювання гелікоптера десь відкладений

собі в пам’яті, бо зарано напевне, натомість з друзями

збудує два літаки. В статті за 8 число 1910 року

«Воздухоплавание в Киеве» (журнал «Воздухоплаватель

») писатиметься, що апарати Сікорського вдалі,

стійкі та міцні, і успішними є «досліди з апаратами на

заливних луках Куренівки». Це були літаки С-1 і С-2,

що дадуть початок всесвітньовідомій серії.


Багато книг написано і сотні їх ще можна написати

про подвижницький труд Сікорського над гелікоптерами.

Вони вийдуть у великий світ, отримають

загальне визнання.


– Я буду надалі користуватися лише вашими вертольотами,

– скаже президент США Ейзенхауер після

польоту на машині Ігоря Івановича.

Всі наступні президенти не змінять започаткованої

ним традиції. На гелікоптері Сікорського залюбки

покатає американський президент свого гостя Микиту

Хрущова. Зате інший «Літаючий човен» Ігоря Івановича,

знятий у фільмі «Волга-Волга», безцеремонно

видаватимуть за «советский, русский».

Ігор Іванович

Сікорський

в останні роки

життя

– Головними для батька на шляху в авіацію,



– оповідатиме син Сергій Ігорович Сікорський, відвідавши

Київ уже в лютому 2007 року, – стали дві

книги, прочитані ним ще в шістнадцять літ. Перша

– сьогодні мені відома книга Жюль Верна «Робурзавойовник

». А друга – праця Леонардо да Вінчі.

В Англії знайшли престару книгу, де був його «Кодекс

Атлантикус». Серед малюнків різних пристроїв

– знаменитий малюнок гелікоптера. Задумку генія

втілив Ігор Сікорський.

…Ніч вступила в права, коли Сікорський дописав

листа Василю Галичу, знаному досліднику української

діаспори, в майбутньому професорові Північно-

Мічиганського університету. За вікном над вогнями

міста зійшов місяць, такий блідий і кумедний, мов

домальований до різнобарв’я індустріальних міських

вогнів. Ігор Іванович розмашисто підписався і поставив

дату: «30 серпня 1933 року».
Збіжать роки і до редакції тижневика «Свобода

» надійде кореспонденція від професора Дарії

Маркусь, доктора історії освіти і співавтора американського

тому


«Енциклопедії

української діяспори

». Професор

Д. Маркусь напише:

«Шукаючи за

іншою інформацією,

я випадково

натрапила на надзвичайно

цікавий

лист Ігоря Сікорського

до Василя

Галича, в якому

знаменитий винахідник

просто і

ясно заявляє про

своє українське

походження. Це,

мабуть, єдиний

документ з підписом

І. Сікорського,

який визначає

180180


його етнічність. Сікорський завжди був дуже чутливий

щодо того, щоб його не визначали поляком, і це

було причиною, чому він досліджує свій родовід…

Доб ре було б підтримати акцію, метою якої є назвати

летовище в Борисполі іменем великого піонера летунства

Ігоря Сікорського».


Слушність думки пані професорки важко переоцінити.

Петербург, сором’язливо заплющивши очі

на «ліквідаційні списки» (розстріляли б напевне Ігоря

Івановича, як розстріляли його керівника Шидловського

разом із сином, багатьох інших сподвижників)

вже назвав одну з площ іменем великого конструктора

Сікорського. Як на те пішло, в Петербурзі Ігор

Іванович провів найменшу частину життя. То чого ж

ми так цураємось?
…Над Борисполем гудуть літаки, весело змигуючи

вогнями, злітають і прибувають з усіх кінців світу.

У вигинах крил, у класичних лініях металевих їх тіл є

й лінії, виведені рукою уродженця Київської землі.

181

НЕПОСИЛЬНА



ЗАГАДКА РАМОНА
Він рубав це дерево уже другу годину і біла, смолиста

й клейка ялинова стружка вистелила, мов снігом,

навкруг чітке півколо; сорочка давно просякла

потом до останнього рубчика і вилискувала сіллю,

що виступила, а шкіра на долонях від топорища стала

твердою, наче підошва старого, порепаного і напівстоптаного

чобота і давно втратила відчуття болю. На

якусь хвилю він опустив сокиру, бо не так вона видавалася

важкою, як важкими чулися від щоденної

натуги руки, довші начебто від своєї природної величини,

з товстими вигадливими покрученими венами,

що аж горбилися і випирали. Згадалась недавня мова

зі знайомим, також прибулим сюди в Канаду, досить

приязним і відвертим чехом:


– Не розумію українців, – крутив головою чех.

– Італієць, чех чи словак, одержуючи канадську землю,

докладає зусиль, аби наміряли незалісненої, аби

менше мозолів до засіву нажити… А ви наче навмисне

клопоту собі додаєте.

– Певне, українець без лісу знудьгується, –

тільки й віджартувався Гнатишин. А що мав казати…

Прибулі з багатьох країн емігранти, маючи гроші,

справді таки вибирали землицю без лісу. А тому, хто

переплив океан з одною лише душею, без якогось

грошового запасу, тільки й скарбу, що дітлашні (найменшенький

двомісячний Іванко попискує і сонно

прицмокує у колисці) ліс дасть і товар на продаж, і

збудуватися є з чого, і взимку буде чим протопити


– до мозолів же йому не звикати.

…Рамон Гнатишин стояв на трибуні Верховної

Ради України і доки оголошували про його виступ та

лунали вітальні оплески, пригадав родинний переказ

про перші роки дідового життя у Канаді. А пригадав

тому, що вельми наслухався ойкання та бідкання,

як важко будувати українську незалежну державність.

«Треба б сказати, чи легко велося дідовому

поколінню…»
Рамон

Гнатишин

182182

Член Парламенту



Рамон Гнатишин

і Міністр

Національної

Оборони Джилл

Ламонтень

на презентації

після параду

107-го


Королівського

Канадського

Повітряного

Кадетського

Ескадрону

в Саскатауні,

приблизно 1980 р.

Тим часом у залі вже слова головуючого.


– Дозвольте за вашим дорученням привітати

Його Високоповажність Вельмишановного пана Рамона

Джона Гнатишина, Генерал-губернатора Канади,

а також пані Герду Гнатишину та осіб, які супроводжують

їх під час офіційного візиту в Україну.

А як стихли оплески, що котилися хвилею залом

і, добігши одного краю, немов відбилися від стіни

та знову вертались рядами, високий гість заговорив

розмірено й стримано, як звик за чималеньке життя

на вершинах канадійського політичного олімпу.


– Для мене, як першого Генерал-губернатора Канади,

що відвідує Україну, як канадця українського

походження велика честь звернутися зі словом до вас

у парламенті України.

Для Рамона Гнатишина вимовлене ним було неспівмірно

більшим простої данини протоколу, то було

чистим зерном, відвіяним від дипломатичної лушпини,

в якій часто-густо губиться саме зерня. Як шкода,

думалося Рамону, що такої можливості не мав його

батько, син простого фермера-переселенця з України,

що став знаним парламентарем найвищого канадійського

законодавчого органу – батько приїжджав

у Київ ще року 1972, та не тільки виступити перед

колегами, хай і людом не обраними, а начальниками

призначеними, йому не дали навіть рідне село Вашківці

відвідати – КДБ не дозволило.

– У час відродження незалежної України я почуваюся

щасливим бути одним із перших державних

гостей, які запрошені до України – держави, яка будить

могутній відгомін у житті Канади і в моєму власному

житті… Канада стала першою західною державою,

що визнала незалежність України всього через

кілька годин після того, як стали відомі результати

референдуму, проведеного в грудні минулого року…

Хоч наші офіційні зв’язки недавні, канадці та

українці дуже добре знають один одного. Адже Канада

відзначає сторіччя приїзду перших переселенцівукраїнців

у нашу країну. Майже мільйон канадців

гордиться своїм українським корінням і тим внеском,

який вони роблять у всі сфери життя нашого суспільства.

Але значення присутності українців у Канаді

полягає не стільки у здобутках, яких вони добилися

там. Воно виражене радше історичною спадщиною

українців, якої зберігається в багатьох місцях нашої

країни, зокрема, на заході Канади. Перед лицем великих

соціальних та фізичних труднощів вони виявили

свою волю та мужність…
Рамон Гнатишин на якусь хвильку призупинився,

мов перевести дух, хоча насправді на те мав іншу

притичину, йому тут знову хотілося відійти від заготовленого

тексту. Як патрон кафедри українських

студій при Оттавському університеті, він досконало

знав передісторію української еміграції і на власні

очі бачив не один вельми цікавий документ. Офіційне

відзначення ювілею приїзду перших українських

переселенців ще не означало, що першими на канадський

берег з його прабатьківської землі ступили

саме Іван Пилипів та Василь Єлиняк з села Небилова

Калуського повіту – 7 вересня 1891 року вони

зійшли з корабля «СС Оріон» на землю кленового

листя. Чимало документів свідчили, що і до того наші

земляки діставались Канади, аби мати омріяних 160

акрів, себто близько шістдесяти чотирьох гектарів.

Ще з капітаном Джоном Смітом, який заснував першу

англійську колонію в Джеймстауні, а перед тим

1603 року подорожував Україною, ще з тим капітаном

приїхали до Америки перші українці. Ряд високопоставлених

військових старшин штабу Джорджа

Вашинґтона мала прізвища Немирич, Садовський,

184184

Грабовський… Такі і подібні прізвища та імена рясно



зустрічаються в дослідженнях 1812–1814 років, але

хто тоді розрізняв рутенське, писалося, що прибули з

Австрії, Польщі, Росії. Українсько-канадський письменник,

поет, драматург та історик не на домислах

ґрунтувався, коли твердив: «В середньовіччя, як і

в давнину, українські землі утримували з Англією

взаємини. Чи тільки з Англією? Більш як певно, що

і з американським континентом. Є правдподібности,

що давні українці не раз перепливали Атлянтик

з норманами…» Найновіший дослідник перших відвідин

вихідцями з України американського континенту

веде хронологію з 1608 року…


Ні, думав Гнатишин, не варто відступати від заготовленого

в історичні мандрівки, як і не варто дорікати

парламентарям молодої держави на неочікувані

та негадані труднощі. Вони їх самі пересилять, як здолало

дідове покоління тяготи і небезпеки освоєння

предковічних канадських пралісів, навіть принизливе

несприйняття на початках осілими вже громадами

українських прибульців. Він тримав у руках той вересневий

номер 1897 року вінніпезької газети «Дейлі

Нор-Вестер», що в редакційній статті скрушно журилася:

«Навала цих брудних, зубожілих і темних іноземців

на прогресивні і освічені громади є важким

випробуванням для таких громад. Ці люди не мають

достатньо капіталу, щоб витримати труднощі зими…

Вони принесли з собою хвороби у повному наборі…

Будучи бідними і непрогресивними, вони замість

сприяння прогресові гальмують його».
Ні, думав Рамон Гнатишин, він буде говорити про

інше, про це він має право сказати, як керівник однієї

з найпотужніших світових держав, про те, що загальновизнане

усім суспільством. Саме ці українці, про

яких знаходились охочі говорити «неосвічені і смердять

часником», саме вони розумом і мозолями довели,

як прекрасно може родити канадська земля.
– Значення присутності українців у Канаді полягає

не стільки у здобутках, яких вони добилися

там. Воно виражене радше історичною спадщиною

українців, якої зберігається в багатьох місцях нашої

країни, зокрема на заході Канади. Перед лицем великих

соціальних та фізичних труднощів вони виявили

185

свою волю та мужність, щоб добитися успіхів у сільському



господарстві. І тепер нащадки українських

переселенців дуже багато роблять для того, щоб зміцнити

аграрний комплекс країни.
Ні, він не дорікатиме молодим парламентарям за

бідкання на неочікувані труднощі, бо взагалі не любив

дорікати чи підсміхати – єдиним, над ким він дозволяв

собі кепкувати, був він сам. Рамон Гнатишин

знайде інший спосіб сказати про це, інтелігентний і

делікатний, коли відкриватиме в Чернівцях музей буковинської

діаспори.
– Цей музей – пам’ятник відважним піонерам

і невгамовним шукачам кращої долі, – скаже він.

– Я горджуся тим, що можу їх вшанувати…

А як виїжджав Іван Гнатишин з Вашківців, де народився

батько, то побачив уже з вікна автомашини

високо, ледве не під кошлатими хмарами, буслиний

ключ, що прямував у вирій своєю небесною многотрудною

дорогою. «А може, то душі, знудьговані й

зболені, – подумав він, – прилітали відвідати рідні

прадавні гніздовища». Може, десь і тепліше, і харчу

більше, та однак загадкова, неймовірна і непізнана

сила чомусь тягне сюди: через тисячі верст, крізь залиті

сонцем небесні обшири чи грозові хмари, в які

не раз доведеться зайти ключеві, набурмосені хмари,

де живуть блискавиці, що, тішачись волею, зблискують

грізно, схрещуються і ламаються; скільки то

разів за тисячі верст треба змахнути натомленими

крилами, наче веслами, у тугому й пружному повітрі,

щоб відшукати в безмежних просторах, без компасів

чи комп’ютерів, дорогу до прабатьківського гнізда;

усі небезпеки та злигодні треба здолати, бо є велика

і нерозгадана, таємнича і млосно заманлива, непосильна

і незбагненна для практичного розуму загадка
– рідна земля.

Замість приміток

НАША МИНУВШИНА

ОЧИМА РІЗНОГО ЛЮДУ

188188

ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ: ХОЛОДНИЙ РОЗРАХУНОК ВОЛОДАРЯ



ЧИ ОСЯЯННЯ ДУШІ?
ЦЕСАРІВНА АННА: ЖЕРТВА ЧИ ПОДВИЖНИЦЯ?
Багато цікавих деталей можна знайти в зарубіжній літературі про вінчання

князя русичів з візантійською царівною. Інколи «гуляють» дати, навіть значиться

різна кількість попередніх Володимирових дружин, по-різному трактуються окремі

факти в авторів різних країн і різних часів. Інколи трапляється доволі несподіване

тлумачення місії царівни Анни, бачення проблематики самим князем Володимиром.

Але попри якісь розбіжності, усі автори сходяться на одному – то була епохальна

подія. Зрештою, читач нехай сам оцінить таке розмаїття з поданих уривків праць.

(Це стосується також інших постатей нашої історії, відгуки про яких подаватимуться

далі). Йдеться-бо про землю, по якій, як свідчать давні перекази і легенди, ступала

нога Апостола Андрія Першопокликаного (Первозванного).


[1] http://molokane.org/molokan/History/Russians_Secret/index.htm

«By the time Cyril and Methodius died, a large number of Western Slavs knew of

Christ and the Scriptures. Many had got baptised. But few Eastern Slavs (Russians) heard

about Christ until Basil II, the «Christian» emperor of Byzantium, asked Prince Volodymyr

to help him fight the Bulgars.
Russians and Byzantines, fighting together, won the battle. They celebrated their

victory and were happy together until the emperor learned what Prince Volodymyr wanted

for his wage Basil’s sister Anna in marriage!
Basil and his sister were shocked. Volodymyr already had seven wives. Anna was

an educated Byzantine woman and a «Christian». To think of her living in pagan Russia

filled them with horror. But Volodymyr would not change his mind. When Anna refused to

come to Kyiv, he called his troops together and overran the Crimean peninsula (Byzantine

territory), taking the city of Khersonesees and all its people as hostages.
Then Basil made a proposition: If Prince Volodymyr and the Russians would convert

to Christianity, Anna would come. Volodymyr happily agreed. Anna packed her belongings

and landed a short time later still apprehensive on the Crimean shore.
Volodymyr called his troops together for a great feast and wedding celebration.

A Greek priest a pope, as they would have called him in Byzantium, baptised him by

immersion and united him to Anna in marriage. Then the Russians hurried back the

Dnipro to Kyiv. Everywhere Volodymyr shouted: «We are Christians now! Out with the

false gods!»
The Russians’ Secret by Peter Hoover with Serguei V. Petrov. – Shippensburg, PA:

Benchmark Press, 1999.


[1] «До смерті Кирила та Мефодія велика кількість західних слов’ян (Русів) вже

знала про Христа та Святе Письмо. Багато з них були хрещеними. Але дуже мало

східних слов’ян чуло про Христа доти, доки «християнський» імператор Візантії

Василь ІІ попросив князя Володимира допомогти йому у війні проти болгар.

189

Руси та візантійці, б’ючись разом, отримали перемогу. Вони святкували



вікторію та були разом щасливі, аж доки імператор зрозумів, чого хотів за свою

поміч Володимир: одруження із його сестрою Анною!


Василь та його сестра були шоковані. Володимир вже мав сім дружин. Анна

була освіченою візантійською жінкою та християнкою. Обох лякала можливість

її життя в язичницькій Русі. Але Володимир не виношував наміру змінити свою

думку. Коли Анна відмовилася приїхати до Києва, він зібрав військо та увійшов у

Крим (Візантійську територію), захопивши місто Херсонес та взявши його жителів

у заручники.


Тоді Василь запропонував: якщо князь Володимир та Руси перейдуть в

християнство, то Анна приїде. Володимир радо погодився. Анна склала речі та через

деякий час, все ще зі страхом, зійшла на берег Криму.
Володимир зібрав військо для величезного святкування та весілля. Грецький

священик – як вони його називають у Візантії, папа – охрестив його зануренням у

воду та об’єднав його в шлюбі з Анною. Потім руси поспішили Дніпром назад у Київ.

Скрізь Володимир кричав: «Ми тепер християни! Геть цих фальшивих богів!»


Хувер Пітер, Петров Сергій. Таємниця русів. – Шіппенсбург, штат

Пансильванія: Бенчмарк Пресс, 1999.


[2] http://www.dosoca.org/article.php?id=54

«After receiving the report of the envoys, Volodymyr went to war with the Byzantine

Empire and laid siege to the Greek city of Khersonesees. He promised to accept Christianity

if he was successful in this campaign and after the capture of the city, he did, in fact,

embrace Orthodoxy and was given in marriage Anna, the sister of the Byzantine Emperors

Basil and Constantine. Returning to his capital of Kyiv, Volodymyr ordered that all pagan

idols be destroyed».
Excerpt taken from «These Truths We Hold – The Holy Orthodox Church: Her Life

and Teachings». Compiled and Edited by A Monk of St. Tikhon’s Monastery. Copyright

1986 by the St. Tikhon’s Seminary Press, South Canaan, Pennsylvania 18459.
[2] «Після отримання новин від посланців Володимир пішов війною на

Візантійську Імперію та взяв в облогу грецьке місто Херсонес. Він пообіцяв

прийняти християнство, якщо цей похід буде успішним. Після захоплення міста

він справді прийняв православ’я й отримав дозвіл на одруження із Анною, сестрою

візантійських імператорів Василя та Костянтина. Повертаючись до столиці, до

Києва, він наказав зруйнувати всі язичницькі ідоли».

Уривок взятий із видання «Цих істин ми дотримуємося – Свята Православна

Церква: її існування та вчення». Укладено та видано Монахом Св. Тіхонського

монастиря. Авторське право 1986 р. належить Сент. Тіхонс Семінарі Прес,

Південний Ханаан, Пенсильванія 18459.


[3] http://viktorian.fortunecity.com/wooton/34/halecki/4.htm

«But notwithstanding occasional relations with Rome and the Western Empire which

appear in Volodymyr’s policy even after his turn toward Byzantium, that policy was now

190190


dominated by the necessity of settling the various problems raised by his cooperation with

Basil II, the powerful Greek emperor whose sister he received in marriage a year after being

baptized in Kyiv. The agreement was completed in Khersonesees, an old Greek colony in

the Crimea which Volodymyr besieged and conquered in 989. When the pressure which he

thus exercised upon the emperor proved successful and the wedding with Princess Anna

had taken place, Volodymyr returned the city to Basil II».


Oscar Halecki «History of East Central Europe: PART II – THE MEDIEVAL

TRADITION», New York: The Ronald Press Company, 1952.


[3] «Але, незважаючи на непостійні стосунки із Римом та Західною Імперією,

які були частиною політики Володимира навіть після його повернення до Візантії,

у тій політиці тепер домінувала необхідність розв’язання різних проблем. Вони

виникли з його співпраці із Василем ІІ, великим грецьким імператором, з сестрою

якого він одружився через рік після того, як був охрещений в Києві. Угода було

укладено в Херсонесі, у старій грецькій колонії в Криму, яку Володимир взяв в

облогу та завоював 989 року. Коли його тиск на імператора приніс успіх і відбулося

його весілля із Анною, Володимир повернув місто Василю ІІ».

Халекі Оскар. Історія Центрально-Східної Європи: Частина ІІ –

середньовічна традиція. – Нью-Йорк: Роналд Прес Компані, 1952.


[4] http://home.catholicweb.com/StMaryApopka/index.cfm/NewsItem?ID=116422&

From=Home

Сайт St. Mary, Protectress Ukrainian Catholic Church, Apopka (Orlando area),

FL (Св. Марії, Української Католицької Церкви Захисниці, Апопка (територія

Орландо), штат Флорида:
«Thus, Volodymyr had his answer. Rus’ would become a Christian nation, and he set

out to achieve this in true barbarian fashion. With his armies, he besieged and captured

Khersonesees in the Crimea, the last city of his realm still under imperial control. He then

threatened to march on Constantinople if the emperor would not give his sister, Anna, to

him in marriage. Being beset with problems elsewhere, the emperor reluctantly consented

to this. Volodymyr was baptized at Khersonesees (now Khersonese), and received Princess

Anna in Christian marriage. Returning to Kyiv, he dismissed his five pagan wives and

initiated his campaign of Christianization».


[4] «Таким чином Володимир отримав відповідь. Русь стане християнською

нацією, і він досягне цього по-варварськи. З військом він узяв в облогу та захопив

кримське місто Херсонес, єдине місто на цій території, що ще й досі було під владою

імперії. Потім він погрожував піти на Константинополь, якщо його імператор не

віддасть своєї сестри Анни Володимиру в жони. Маючи багато інших проблем,

імператор неохоче погодився. Князь Володимир був охрещений в Херсонесі та уклав

із Анною християнський шлюб. Повертаючись до Києва, він розлучився із п’ятьма

своїми дружинами та зініціював християнізацію».

191

[5] http://www.geocities.com/Athens/9529/ruschron.htm



«The second item in the chronological entries that requires discussion is the depiction

of Volodymyr’s conversion to Christianity. Volodymyr needs to incur three different

reasons to be baptized before he actually does it. First, there is the compelling argument of

the envoy from Greece, the reason of the mind. Second, there is the battlefield promise in

Khersonesees, the reason of the spirit. Third, there is the promise of marriage to Anna, the

reason of the body. And indeed, directly after the baptism of Volodymyr, Nestor launches

into the defense of the Holy Trinity. Volodymyr is, of course, important to the Christian

themes as he subsequently directs the conversion of the entire country, and thus directly

connects the state with its divine purpose as set out in St. Andrew’s prophecy. There are

however many subtle themes of secular, religious and indeed pagan values in the depiction

of Volodymyr’s conversion».
«It was necessary in the text to show Anna’s reluctance to marry Volodymyr, in order

to show that Anna too was a martyr, yet the Varangians were spiritual martyrs but Anna was

a secular martyr for the Greeks. We also have symmetric pairings between Volodymyr’s

all-consuming lust for women and the all-consuming thirst for the Holy Trinity».


«EVALUATION OF THE PRIMARY CHRONICLE: AN ANALYSIS OF

NATIONAL CHARACTER THEMES» by Hugh R. Whinfrey.


[5] «Другим пунктом в хронологічних статтях, що вимагає обговорення, є

зображення переходу Володимира в християнство. Володимиру треба було зважити

на три різні причини для охрещення, перш ніж це зробити. По-перше, є вагомий

доказ посланця з Греції – причина розуму. По-друге, є обіцянка на полі бою в

Херсонесі – причина духу. По-третє, є обіцянка одружитися з Анною – причина

тіла. А насправді відразу після хрещення Володимира Нестор стає на захист Святої

Трійці. Володимир, звичайно, є важливою особою для тем християнства, оскільки

він пізніше проводить християнізацію всієї країни й таким чином прямо пов’язує

державу із божественною метою, (як це було сказано у пророцтві Св. Андрія). Однак

є багато делікатних тем про мирські, релігійні та насправді язичницькі цінності у

зображенні хрещення Володимира».

«Обов’язковим в тексті було показати вагання Анни при одруженні з Володимиром

для того, щоб зобразити Анну у вигляді мученниці. Хоча варяги були духовними

мучениками, Анна в очах греків вважалася мирською (мученицею). Ми також маємо

симетричне розміщення пар між всепоглинаючою пристрастю Володимира до жінок

та всепоглинаючою жагою до Святої Трійці».


Вінфрі Х’ю, «Оцінка Раннього Літопису: аналіз тем про національних осіб»
[6] http://www.catholicism.org/russia-conversion.html

«In 988, he besieged and conquered the city of Khersonese on the Crimean peninsula,

a territory belonging to the Eastern Empire. Thereupon he sent envoys to Emperor Basil II

asking for Basil’s sister, Anna, in marriage. If this request were not granted, the envoys said,

Volodymyr would march on Constantinople. Basil answered that a Christian could not marry

a pagan, but if Volodymyr were baptized the proposed alliance could take place. Volodymyr

replied that he had been studying Christian teachings and was ready for baptism.

192192


Some Russian historians speculate that Volodymyr was already determined to become

a Christian, but hesitated on account of the «scandal» his conversion might provoke among

some of his pagan subjects. It is supposed that if his conversion appeared to be for reasons

of state, it would be more acceptable. In any event, Basil sent his sister to Khersonese,

Volodymyr was baptized, and the couple wedded.
Legend has it that Volodymyr was struck by a mysterious blindness before Anna’s

arrival, and that his vision was restored by the water of his baptism. Whether or not this

really happened, unauthenticated as it is by historical documents, the story does point up

the truth that all men live in the darkness of original sin until the water of baptism makes

shine on them the Light of the World.
What is for sure is that Volodymyr’s conversion was real. Once baptized, he became a

radically different man and ruler. He gave Khersonese back to the Byzantines, put aside his

pagan wives and, upon returning to Kyiv with Anna, proceeded to tear down all the pagan

statues and shrines he had erected. The statue of the chief god, Perun, he had dragged

through the mud and thrown into the Dnieper».
The Conversion of Russia By Gary Potter
[6] «988 року він взяв в облогу та захопив місто Херсонес на Кримському

півострові – територію, яка належала Східній Імперії. З приводу цього він відправив

посланців до імператора Василя ІІ, просячи руки сестри Василя Анни. Посланці

сказали, що якщо імператор не задовольнить цю просьбу, то Володимир піде на

Костантинополь. Василь відповів, що християнка не може одружитися з язичником,

але якщо Володимир прийме хрещення, то він віддасть сестру за нього. Володимир

відповів, що він вивчав християнські вчення і може бути охрещеним.

Деякі російські історики вважають, що Володимир вже мав намір стати

християнином, але вагався через «скандал», що його може спровокувати цей

перехід в іншу віру між деякими з його язичницьких підданих. Припускається, що

такий перехід був би більш прийнятним, якби його причиною була держава. Так

чи так, Василь відіслав сестру до Херсонеса, Володимир був охрещений і пара

одружилася.
Згідно з легендою, перед приїздом Анни Володимира вдарила містична сліпота,

і його зір було відновлено водою, в якій він охрещувався. Було таке чи ні (історич ні

документи не є повністю достовірні), історія таки надає гостроти тій правді, що всі лю ди

живуть у темряві первинного гріха, доки вода хрещення кине на них Світло Світу.


В чому можна бути впевненим, так це в тому, що хрещення Володимира було

реальним. Після хрещення він став радикально іншою людиною та правителем.

Він повернув Херсон Візантії, розлучився із язичницькими дружинами й після

повернення із Анною до Києва й далі скидав усі язичницькі статуії та храми, що

їх сам колись побудував. Статую головного бога Перуна він виваляв у грязюці та

викинув у Дніпро».


Поттер Г., «Хрещення Русі»
[7] http:www.mainlesson.com/display.php?author=bergen&book=russia&story=

Volodymyr

«He might have been baptized by the bishop of Kyiv; or, if he had applied at

Constantinople, the emperor would gladly have sent him a high prelate to perform the

service. Instead of this, Volodymyr collected an army and marched against Khersonese,

193


— the last city in Russia held by the Byzantine. It was taken by means of treachery, and

from this city Volodymyr sent to Constantinople to demand in marriage the sister of the

two emperors Basil and Constantine. Although the emperors did not like the proposed

connection, they consented because they feared an invasion, but made it a condition

that Volodymyr should be baptized. The ceremony was performed at Khersonese; soon

after the bride arrived and the marriage took place in the same city. When he returned to

Kyiv, he carried with him the priests and sacred ornaments taken from the churches of

Khersonese».

The story of Russia by Robert van Bergen, New York, American Book Company,

1905.
[7] «Він міг бути хрещений київським єпископом, або, якби звернувся в

Константинополь, то імператор радо послав би йому для цього вищого прелата.

Володимир зібрав армію та пішов на Херсонес – останнє місто в Русі, що було

під владою Візантії. Його взяли зрадницьким шляхом, і з цього міста Володимир

послав у Константинополь вимогу руки сестри імператорів Василя та Костянтина.

Хоча імператорам не сподобались такі вимоги, вони погодилися, адже дуже боялися

вторгнення. Однак вони поставили перед Володимиром умову – він мусить прийняти

хрещення. Церемонію провели в Херсонесі: згодом після того, як припливла

наречена, в тому ж місті відбулось весілля. Повертаючись до Києва, Володимир віз

із собою священиків та священні орнаменти із херсонеських церков».

Берген Роберт ван. Історія Русі. – Нью-Йорк: Амерікан Бук Компані, 1905.


[8] http://www.mainlesson.com/display.php?author=morris&book=russian&story=

Volodymyr

«Since the days of Olga Kyiv had possessed Christian churches and priests, and

Volodymyr might easily have been baptized without leaving home. But this was far too

simple a process for a prince of his dignity. He must be baptized by a bishop of the parent

Church, and the missionaries who were to convert his people must come from the central

home of the faith.
Should he ask the emperor for the rite of baptism? Not he; it would be too much

like rendering homage to a prince no greater than himself. The haughty barbarian found

himself in a quandary; but soon be discovered a promising way out of it. He would make

war on Greece, conquer priests and churches, and by force of arms obtain instruction and

baptism in the new faith. Surely never before or since was a war waged with the object of

winning a new religion.


Gathering a large army, Volodymyr marched to the Crimea, where stood the rich and

powerful Greek city of Khersonese. The ruins of this city may still be seen near the

modern Sevastopol. To it he laid siege, warning the inhabitants that it would be wise in

them to yield, for he was prepared to remain three years before their walls.


The Khersoneseites proved obstinate, and for six months he besieged them closely.

But no progress was made, and it began to look as if Volodymyr would never become a

Christian in his chosen mode. A traitor within the walls, however, solved the difficulty. He

shot from the ramparts an arrow to which a letter was attached, in which the Russians were


194194


told that the city obtained all its fresh water from a spring near their camp, to which ran

underground pipes. Volodymyr cut the pipes, and the city, in peril of the horrors of thirst,

was forced to yield.
Baptism was now to be had from the parent source, but Volodymyr was still not

content. He demanded to be united by ties of blood to the emperors of the southern realm,

asking for the hand of Anna, the emperor’s sister, and threatening to take Constantinople

if his proposal were rejected.


Never before had a convert come with such conditions. The princess Anna had

no desire for marriage with this haughty barbarian, but reasons of state were stronger

than questions of taste, and the emperors (there were two of them at that time) yielded.

Volodymyr, having been baptized under the name of Basil, married the princess Anna, and

the city he had taken as a token of his pious zeal was restored to his new kinsmen. All that

he took back to Russia with him were a Christian wife, some bishops and priests, sacred

vessels and books, images of saints, and a number of consecrated relics».
MORRIS, CHARLES, Historical Tales. The Romance of Reality. Russian (Volume

Viii). Philadelphia, Pa: J.B. Lippincott Company, 1908.


[8] «З часів Ольги Київ мав християнські церкви та священиків, тож

Володимир легко міг бути охрещеним без потреби покидати батьківщину. Але

для такого гордого князя це було надто просто. Його має охрестити єпископ

покровительської церкви, і місіонери, які мали б його охрестити, мають прийти

із головного дому віри.

Чи повинен він просити у імператора право на хрещення? Хто завгодно, але не

Володимир: це було б як віддача пошани князеві, який не є кращим за нього самого.

Примхливий варвар потрапив у складне становище, але вже скоро він знайшов з

нього багатообіцяючий вихід. Він розпочне війну з Грецією, захопить священиків та

церкви й силою візьме вчення та хрещення в нову віру. Звичайно, ніколи до і після

того метою війни не було прийняття нової релігії.
Збираючи велику армію, Володимир пішов у Крим, де стояло багате та могутнє

грецьке місто Херсонес. Його руїни можна ще й досі побачити біля сучасного

Севастополя. Володимир взяв місто в облогу, попередив жителів, що їм краще здатися,

оскільки він мав намір залишатися біля мурів Херсонеса протягом трьох років.


Мешканці міста були непіддатливими, і він тісно тримав його в облозі протягом

шести місяців. Але нічого не відбувалося й почало здаватися, що Володимир ніколи

не стане християнином так, як він того хоче. Однак зрадник на території міста

розв’язав проблему. Він випустив із валу стрілу з прикріпленим листом, де русам

повідомлялося про те, що місто отримувало всю свіжу воду через підземні труби,

проведені до джерела біля їхнього табору. Володимир перекрив труби і місто,

жахаючись спраги, було змушене здатися.
Тепер Володимир міг отримати хрещення із покровительського джерела, але він

однаково був незадоволений. Він почав вимагати кровного єднання з імператорами

південних територій, просячи руки Анни, сестри імператора, та погрожував піти на

Константинополь, якщо йому відмовлять.


Ніколи раніше перехід у нову релігію не відбувався за таких умов. Анна не

мала бажання одружуватися із цим зарозумілим варваром, але інтереси держави

були сильнішими за питання смаку, то ж імператори (тоді їх було двоє) здались.

195


Володимир, охрестившись під іменем Василя, одружився з Анною, і місто, взяте як

символ його релігійних поривань, було повернене новим родичам Володимира. Все,

що він брав з собою на Русь, то були його християнська дружина, кілька єпископів та

священиків, священний посуд та книги, зображення святих і деякі священні мощі».


Морріс Чарльз. Історичні розповіді: Руська (том 8). – Філадельфія, штат

Пенсильванія: Джей Бі Ліппінкот Компані, 1908.


[9] http:www.catholicity.com/encyclopedia/v/Volodymyr_great,saint.html

«The next year (988) he besieged Khersonese in the Crimea, a city within the

borders of the eastern Roman Empire, and finally took it by cutting off its water supply.

He then sent envoys to Emperor Basil II at Constantinople to ask for his sister Anna in

marriage, adding a threat to march on Constantinople in case of refusal. The emperor

replied that a Christian might not marry a heathen, but if Volodymyr were a Christian

prince he would sanction the alliance. To this Volodymyr replied that he had already

examined the doctrines of the Christians, was inclined towards them, and was ready to

be baptized. Basil II sent this sister with a retinue of officials and clergy to Khersonese,

and there Volodymyr was baptized, in the same year, by the Metropolitan Michael and

took also the baptismal name of Basil».
ANDREW J. SHIPMAN St. Volodymyr the Great. From the Catholic

Encyclopedia


The Catholic Encyclopedia. New York: Robert Appleton Company, 1910.
[9] «Наступного року він взяв в облогу кримський Херсонес, місто в межах

східної Римської імперії, і врешті захопив його, відрізавши постачання води. Потім

він відправив посланців у Костантинополь до імператора Василя ІІ, щоб попросити

дозволу одружитися із його сестрою Анною, погрожуючи піти на Костантинополь у

разі відмови. Імператор відповів, що християнка не може одружитися з язичником,

але він схвалив би шлюб, якби князь був християнином. На це Володимир відповів,

що він вже вивчив християнські віровчення, був прихильним до них і готовий до

хрещення. Василь ІІ відіслав Анну зі свитою посадових осіб та духовенства до

Херсонеса, і там того ж року Володимир був охрещений митрополитом Михайлом

та взяв християнське ім’я Василь».

Ендрю Шіпман «Св. Володимир Великий». Статтю взято з «Католицької

Енциклопедїї»


Католицька Енциклопедія. – Нью-Йорк: Роберт Еплтон Кампані, 1910.
[10] http://www.uoregon.edu/~kimball/Xtxion.Olga.Anna.htm

«They often describe the wedding of Anna and Volodymyr as if Anna were little

more than moveable property, offered in a gentleman’s agreement between the Byzantine

emperors and the barbarian Prince Volodymyr. In some accounts Anna remains unnamed,

as if to suggest that this was a simple two-way conversation between the emperors and

Volodymyr. Evidence suggests that this was not the case at all.


196196


In a bold military move, Kyivan Prince Volodymyr had just taken from Byzantium the

Black Sea coastal city Khersonese. He opened negotiations with the Byzantine emperors

with an eye to withdrawal from this strategic city if arrangements could be made which

were favorable to him. A marriage alliance was part of the discussion, but Anna resisted

the simple exchange… «I’m being sent as nothing other than a hostage», she is reported

to have said.


Between the lines one might read that Volodymyr had surprised and shaken Anna’s

brothers. From Khersonese he was a real threat to Constantinople. Volodymyr sought by

swift and unexpected military victory to pressure Constantinople into a hasty and one-

sided alliance sealed by marriage. While Basil and Constantine were inclined to accept

Volodymyr’s terms, Anna balked.
She apparently took the position that, rather than wed a heathen prince simply to

gain a moment’s advantage, «it would be better to stay here and die». Anna apparently

sought a third alternative, and in this she appears to have been guided by a strategic grasp

of the situation which was superior to that of her brothers. For one thing, she insisted on

Volodymyr’s personal conversion to Christianity. She was also attracted to the possibility

that her efforts might bring the whole heathen nation to repentance [pokaiane], i.e., that she

might become the agent of Christianization in these northern regions beyond the coastal

city Khersonese, a vast region even more vital to the strategic position of Byzantium.

She was eventually convinced that she could avoid either of the two prospects presented

by her brothers. She could do more than serve as hostage to the pagan prince or remain

in Constantinople and die. Instead she left for Khersonese to meet her groom, with some

prospect of a vast and visionary third alternative in mind.


There is more than a suggestion here that Volodymyr sought something like the

opposite of Olga’s objectives thirty years earlier. Olga embraced Byzantine Christianity

but resisted a marriage alliance with Byzantium. Volodymyr sought a marriage alliance,

but does not appear to have had a natural inclination toward Christianity. That was before

Anna’s intervention. Anna put her foot down. Gibbon has it just about right: «the conversion

of Wolodomir was determined, or hastened, by his desire of a Roman bride».


We can add much to the old Gibbon’s account, but we should probably heed Gibbon’s

Enlightenment skepticism about the causal power of divine agencies. In Khersonese – so

say the chroniclers – Anna found Prince Volodymyr stricken blind. Anna warned him that

his sight would not return if he did not immediately accept baptism. He consented, and,

as the story goes, his sight returned immediately. He was convinced beyond any doubt of

the wisdom of accepting Christianity. Anna persuaded or compelled Volodymyr to become

Christian; then she accepted him as a husband. That was step one in her ambitious plan:

personal conversion of the prince.


Step two was the conversion of all Rus’, and that was a more complex and less

documented episode. It did not happen immediately, though we sometimes conflate the

personal conversion of Kyiv with the national conversion that followed. Volodymyr’s

personal conversion might have ended the religious story right there in Khersonese for

the time being. But after returning to Kyiv, some time after the personal baptism and

wedding, Volodymyr embarked on the Christianization of all Rus’. (Ibn al-Athir says that

Anna refused the wedding alliance until and unless the Rus’ king converted to Christianity.

This story is suggested in the Russian chronicles and is corroborated in the sources

cited in William E. Watson, «Arabic Perceptions of Russia’s Christian Conversion»,

in Millennium: 33–40.) What was first a family drama became a national drama when


197


Volodymyr forced all of Rus’ to undergo baptism. Anna was the sixth wife of Volodymyr.

He had about a dozen children by the earlier marriages. One of Anna’s first jobs back in

Kyiv was to convert Volodymyr’s children. And she continued the effort beyond the walls

of the princely domicile, outward to all Russia. A contemporary of these events, Ditmar

von Walbeck [Thietmar, Bishop of Merseburg], stated explicitly that Anna was responsible

for the Christianization of Russia. Ditmar doesn’t grant much to Volodymyr; he had views

on the Rus Prince, labeling him nothing more than a «fornicatur immensus».
Alan Kimball, «Introduction» [on the role of women (Olga and Anna) in the

Christianisation of Rus], Crestwood NY, Saint Volodymyr’s Press. Pages 1–11, 1990.


[10] «Часто весілля Анни та Володимира описують так, наче вона була лише

рухомою власністю, яку запропонували в джентельменській угоді між візантійськими

імператорами та варварським князем Володимиром. В деяких джерелах ім’я Анни

не згадують, начебто це було просто двостороннє спілкування між імператорами та

Володимиром. Докази кажуть, що це було не так.

У хороброму воєнному просуванні князь Київської Русі Володимир відібрав

у Візантії місто Херсонес, що на березі Чорного моря. Він розпочав переговори з

візантійськими імператорами, обіцяючи покинути це стратегічне місто, якщо вони

зроблять все так, як він того хоче. Шлюб був частиною обговорення, але Анна

протистояла простому обміну… «Мене відсилають в ролі не більше ніж заручника»,


– кажуть, що це її слова.

Між рядками можна прочитати, що Володимир здивував та приголомшив імператорів.

Із Херсонеса він був справжньою загрозою для Константинополя. Володимир

досягнув швидкої та неочікуваної воєнної перемоги заради тиску на Костантинополь,

результатом якого став швидкий шлюб. В той же час Василь та Костянтин були схильні

до того, щоби прийняти умови Володимира. Анна все вагалась.


У неї, очевидно, була така позиція, що «ліпше залишитись там і померти»,

аніж заради миттєвої вигоди одружитися з язичником. В Анни, очевидно, була

альтернатива, і в цьому вона керувалася стратегічним контролем, що мав перевагу над

планами її братів. По-перше, вона настояла на переході Володимира в християнство.

Її також приваблювала можливість того, що її зусилля приведуть весь язичницький

народ до покаяння, що вона може стати діячем християнізації в цих північних

регіонах над набережним містом Херсонес – великій території, що була особливо

важливою для стратегічної позиції Візантії. Врешті, вона була перконана в тому, що

могла б уникути будь-якої із цих перспектив, поданих її братами. Царівна могла б

бути більше, ніж заручницею язичницького князя або залишитися в Костантинополі

і померти. Натомість вона поїхала в Херсонес, щоб зустрітися зі своїм нареченим, з

перспективою широкої та уявної альтернативи на думці.


Припускається, що те, чого досягнув Володимир, було протилежним цілям

Ольги тридцять років до того. Ольга прийняла візантійське християнство, але

протистояла шлюбу із Візантією. Володимир уклав шлюб, але не справив враження

людини, що має природню схильність до християнства. Так було до втручання

Анни. Анна зайняла стійку позицію. Гіббон був правий, стверджуючи, що «перехід

Володимира в іншу віру – визначене, або прикорене його бажанням мати римську

наречену» (Гіббон Едвард. Занепад і падіння Римської Імперії. – Нью-Йорк: Сучасна

Бібліотека, б/р. – Том 3. – С. 341).


198198


Можна багато чого додати до старої думки Гіббона, Але, можливо, ми повинні

обережніше ставитися до його просвітницького скептицизму щодо причинної

могутності божественних діянь. В Херсонесі, згідно з літописами, Анна зустрілася

із засліпленим Володимиром. Анна попередила князя, що його зір не повернеться,

якщо він негайно не прийме хрещення. Він погодився, і, як каже історія, його зір

відразу відновився. Він був готовий поза всяким сумнівом прийняти християнство.

Анна запевнила чи змусила Володимира прийняти християнство, потім вона

прийняла його як чоловіка.


Другим кроком було хрещення всієї Русі, й це був складніший і менш

підтверджений документами епізод в історії. Воно не відбулося одразу, хоча ми

інколи плутаємо особисте хрещення Володимира із національним хрещенням, яке

було після того. На той час хрещення Володимира могло б покласти край релігійній

історії вже там, у Херсонесі. Але після повернення в Київ, через деякий час після

хрещення та весілля, Володимир розпочав християнізацію всієї Русі. (Ібн аль-Атір

каже, що Анна відмовила у шлюбі, допоки князь Русі не перейде в християнство. Про

це йдеться в літописах Русі, це підтверджують джерела, процитовані в праці Вільяма

Е. Ватсона «Арабське сприйняття переходу Русі в християнство» в Мілленніумі:

33–40.) Те, що спочатку було сімейною драмою, стало національною драмою, коли

Володимир змусив усю Русь прийняти хрещення. Анна стала шостою дружиною

Володимира. Одним з її основних завдань в Києві було охрестити дітей князя.

І вона далі охрещувала за мурами князівського місця проживання – по всій Русі.

Сучасник цих подій Дітмар фон Вальбек (Тітмар, Єпископ Мерсебурга) недвозначно

ствержджував, що Анна була відповідальна за християнізацію Русі. Дітмар не віддає

належне заслугам Володимира, стосовно якого він має власні думки, які визначали

князя не більше як «fornicatur immensus».
Кімбал Алан. Передмова [про роль жінок (Ольги та Анни) в християнізації

Русі]. – Крествуд, штат Нью-Йорк: Сейнт Владімірс Прес, 1990. – С. 1–11.


[11] http://www.standrewuoc.org/christianity_in_ukr_.htm

Cайт українського кафедрального собору Св. Андрія, Вашингтон, федеральний

округ Колумбія
Уривок зі статті під назвою «Православне Християнство в Україні»:
«Volodymyr decided to take orthodoxy from the Greeks by power… His motives to

capture Korsun were these: to force Byzantine Emperors Constantine and Basil to givetheir sister Anna in marriage and to get from them superior Church Hierarchy for the

nation of Kyivan-Rus.
Having agreed with all of that, Byzantine Emperors gave their sister Anna in marriage,

following Volodymyr’s Baptism in Korsun… Several priests were taken there with him.

They brought with them relics of Saints Clement and Thebes, icons, and books from

Korsun».
[11] «Володимир вирішив силою взяти у Греції православ’я… При захопленні

Херсонесу він керувався такими мотивами: змусити візантійських імператорів

Василя та Костянтина віддати йому в жони сестру Анну та отримати від них вищу

Церковну Ієрархію для народу Київської Русі.

199


Погодившись з цим, візантійські імператори після Володимирового хрещення

в Херсонесі віддали свою сестру… Володимир забрав з собою (в Київ) кілька

священиків. Вони перевезли мощі Св. Климента та Тебеса, ікони та книжки з

Херсонеса».


[12] http://ocafs.oca.org/FeastSaintsLife.asp?FSID=103450

Сайт Православної Церкви в Америці:


«After the Descent of the Holy Spirit upon the Apostles, St Andrew went to the Eastern

lands preaching the Word of God. He went through Asia Minor, Thrace, Macedonia, he

reached the River Danube, went along the coast of the Black Sea, through Crimea, the

Black Sea region and along the River Dnypro he climbed to the place where the city of

Kyiv now stands.
He stopped overnight on the hills of Kyiv. Rising in the morning, he said to those

disciples that were with him: «See these hills? Upon these hills shall shine forth the

beneficence of God, and there will be a great city here, and God shall raise up many

churches». The apostle went up around the hills, blessed them and set up a cross. Having

prayed, he went up even further along the Dniepr and reached a settlement of the Slavs,

where Novgorod was built».


[12] «Після Сходження Святого Духа на Апостолів, Святий Андрій пішов

на Східні землі, пророкуючи Слово Боже. Він пішов через Малу Азію, Фракію,

Македонію, дійшов до річки Дунай, пішов вздовж берега Чорного моря, через Крим,

район Чорного моря та вздовж Дніпра він зійшов на місце, де нині стоїть місто

Київ.

Він зупинився на ніч на Київських пагорбах. Прокинувшись зранку, сказав



учням, що були з ним: «Бачите ці пагорби? Ці пагорби будуть освітлені милістю

Божою, і тут буде величне місто, і Бог побудує тут багато церков». Апостол піднявся

на пагорби, освятив їх та поставив там хрест. Помолившись, він пішов далі вздовж

Дніпра та наблизився до поселення слов’ян, де був побудований Новгород».


[13] http://www.domestic-church.com/CONTENT.DCC/19981101/SAINTS/

standrew.htm,

SaintAndrew the Apostle by Catherine Fournier
© Copyright 1997-2005 Domestic Church Communications Ltd.
«Two countries have chosen St. Andrew as their patron – Russia and Scotland. His

patronage of Russia is based on a tradition that in his missionary journeyings he reached

the city of Kyiv in what is now the Ukraine, possibly laying the groundwork for the

conversion of Russia in the eleventh century which originated from Kyiv».


Фурнієр Кетрін, «Апостол Св Андрій»
© Авторське право 1997–2005 рр. Доместік Чарч Комюнікейшнс Лтд.

200200


[13] «Дві країни обрали своїм покровителем Святого Андрія – Росія та

Шотландія. Покровительство Росії базується на переказах про те, що в місіонерській

мандрівці він дійшов до міста Києва, яке нині є столицею України, можливо, заразом

закладаючи фундамент для хрещення Русі в ХІ столітті, витоки якого ідуть із

Києва».

[14] http:orthodoxengland.org.uk/isles.htm,

THE HOLY ISLES: FOUR NATIONAL SAINTS
Introduction: Christ of the Isles
«After Christ’s Resurrection and Ascension, the Apostle Andrew preached in many

places. Ancient traditions link him with Thrace, where he consecrated Stachys as the first

Bishop of the then small town of Byzantium. Then he went on to preach the Gospel in the

lands along the Danube and around the Black Sea in the south of what is now the Ukraine,

sailing as far as the site of Kyiv and perhaps further still. In Kyiv he raised up a cross and

prophesied a Christian future for those lands».


[14] СВЯТІ ОСТРОВИ: ЧОТИРИ НАЦІОНАЛЬНІ СВЯТІ

Вступ: Христос островів


«Після Воскресіння та Вознесіння Христа Апостол Андрій проповідував у

багатьох місцях. Стародавні перекази пов’язують його із Фракією, де благословив

Сташиса як першого єпископа тоді малого міста Візантія. Потім він пішов

проповідувати Євангеліє вздовж Дунаю та навколо Чорного моря на півдні того, що

нині є Україною, допливаючи аж до того місця, де стоїть Київ і, можливо, далі. У

Києві він підняв хрест та пророкував цим землям християнське майбутнє».


[15] http://www.orthodoxphotos.com/readings/LG/schism.shtml,

«According to tradition, the holy Apostle Andrew the First-called preached the Gospel

in Scythia, in the land which later became Russia. Having climbed the Kyivan Mountains,

he placed a wooden cross there and prophesied that in this land the true faith of Christ

would shine.
The holy Apostle Andrew missioned the future land of Russia from the south to the

north, from the Kyivan Mountains to Novgorod, and was even on the island of Valaam.

The latest historical evidence testifies to this. Local northern Russian tradition shows that

the Apostle Andrew the First-called, enlightener of the Scythians and the Slavs, came from

Kyiv to Novgorod. …
In the ancient manuscript «Opoved» kept in the library of the Valaam monastery,

mention of this is made: «St. Andrew of Jerusalem came to Goliad, Kosoch, Roden,

Scythe, Scythia, and Slavonia via contiguous meadows (steppes), reached Smolensk and

the home guard at Scothe of the Great Slaviansky. Leaving Ladoga, he went by boat over

the stormy, turbulent lake to Valaam placing stone crosses and blessing everywhere with

the sign of the Cross…»


[15] «Згідно з переказами, Святий Апостол Андрій Первозванний проповідував

Євангеліє в Скіфії, на землі, де пізніше утворилася Русь. Піднявшись на Київські

201

пагорби, він поставив там дерев’яний хрест та передбачив, що на цій землі світитиме



справжня віра Христова.
Святий апостол вирушив майбутньою руською землею від київських пагорбів до

Новгорода й навіть був на острові Валаам. Це засвідчують останні історичні докази.

Переказ місцевих північних русів показує, що Апостол Андрій Первозванний,

просвітитель Скіфів та Слов’ян, пішов із Києва до Новгорода…


Про це згадується у давньому манускрипті «Оповєд», який зберігається в

бібліотеці Валаамського монастиря: «Св. Андрій із Єрусалима відвідав Голіад,

Козоч, Роден, Скитію, Скіфію та Славонію, проходячи через безмежні луговини

(степи), дійшов до Смоленська та місцевої оборони біля Скоту Великого Слав’янську.

Покидаючи Ладогу, він поплив човном через штормове, неспокійне озеро до Валааму,

розміщаючи кам’яні хрести та освячуючи все знаком хреста…»


[16] http://findarticles.com/p/articles/mi_m1310/is_1988_June/ai_6552806,

A thousand-year heritage – Christianity in Russia


UNESCO Courier, June, 1988 by Metropolitan Juvenaly:
«The first seeds of the faith had, however, begun to sprout from the soil of what was

to become the State of Rus’ as early as the first century AD, the Age of the Apostles.

According to one thesis, St. Andrew, the «first-called», carried out missionary activities in

the region. This thesis is confirmed by a tradition related to this saint in the first-to third-

century Christian communities of the northern Black Sea coast. Excavations of churches

of this period at Chersonesus, Tanais and the ancient city of Aksaiskoe (or Kobyakovoe)

have yielded moulds which were used for making communion wafers and which are

patterned with the distinctive X-shaped cross of St. Andrew rather than the more familiar

upright cross».
[16] Митрополит Ювеналі «Тисячолітній спадок – Християнство в Росії»

Кур’єр ЮНЕСКО. – 1988. – Червень:


«Однак перші зерна віри почали проростати із ґрунту того, що пізніше стало

державою Русь, в першому столітті нашої ери, у столітті Апостолів. Згідно з однією

тезою, Св. Андрій Первозванний на цій території проводив місіонерські діяння.

Ця теза підтверджується переказами, пов’язаними з цим Cвятим в християнських

общинах І–ІІІ століття, які проживали на північному березі Чорного моря. Розкопки

церков цього періоду у Херсонесі, Танаїсі та в древньому місті Акзаіское (чи

Кобяковоє) виявили форми, які використовували для виготовлення облаток для

причастя, і які є розмальовані чітко вирізненим Х-подібним хрестом Андрія

Первозванного, а не більш відомим вертикальним хрестом».
[17] http://www.holytrinity-la.org/engl/pages/general/hist3.html

History of the Holy Orthodox Church


: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Трудове навчання з практикумом
2016 -> Державний стандарт професійно-технічної освіти дспто 5123. Н55043-2006
2016 -> Програма вступного іспиту зі спеціальності 271 «Річковий та морський транспорт» спеціалізація (освітня програма) «Експлуатація суднових енергетичних установок»
2016 -> Державний заклад
2016 -> Робоча програма навчальної дисципліни основи сімейного консультування напрям підготовки: 030102 «Психологія*»
2016 -> Базові навчально-методичні матеріали з дисципліни Козацтво у боротьбі за державність
2016 -> Методичні рекомендації до самостійної роботи студентів з навчального предмету «клінічні основи дефектології»
2016 -> Міністерство охорони здоров’я україни
2016 -> Розвиток білінгвальної освіти у канаді


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка