Part III – Orthodoxy in Europe and America



Сторінка2/2
Дата конвертації18.10.2018
Розмір3.58 Mb.
ТипКнига
1   2

Part III – Orthodoxy in Europe and America:
«The Apostle Andrew, one of the original twelve disciples of Jesus, preached the gospel

of Christianity in Greece and along the northern shores of the Black Sea. He continued


202202


his missionary work northward and visited the area known as Skiphia (now Russia). He

journeyed as far north as the city of Novgorod.


Arriving in the region where the city of Kyiv is now located, St. Andrew ascended the

hills and planted a cross on the Mountainside. He then made an historic prophecy that from

those hills would shine the light of divine grace, that many churches would be built, that a

great city would arise and that Christianity would spread throughout the country.


The cross planted by Andrew was later preserved in a beautiful church built on the

mountain in the area that bore his name. St. Andrew continued on through the Caucasus

to the Southern shores of the Black Sea and then went on to Constantinople. There he

ordained priests and deacons and to establish the church hierarchy in Russia».


[17] Історія Святої Православної Церкви

Частина ІІІ. Православ’я в Європі та Америці:


«Апостол Андрій, один із дванадцяти учнів Ісуса, проповідував християнське

Євангеліє у Греції та вздовж північних берегів Чорного моря. Він продовжив

місіонерську роботу, просуваючись на північ та відвідав територію, відому під

назвою Скіфія (тепер Росія). Він настільки просунувся в північний бік, що підійшов

до міста Новгорода.
Прибувши в регіон, де зараз розміщене місто Київ, Св Андрій піднявся по

горбах та поставив на пагорбі хрест. Тоді він сказав історичне пророцтво про те, що

з тих пагорбів світитиме проміння божественної слави, що буде побудовано багато

церков, що з’явиться величне місто, і християнство пошириться по всій країні.


Поставлений Андрієм хрест пізніше був занесений на збереження у гарну

церкву, побудовану на горбі в місцевості, яка має його ім’я. Святий Андрій вирушив

далі через Кавказ до південних берегів Чорного моря, а потім до Константинополя.

Там він посвятив у духовний сан священиків та дияконів, щоб встановити церковну

ієрархію в Русі».
[18] http://209.85.129.104/search?q=cache:fa2b6ECgydUJ:el.wikipedia.org/wiki/

CE%A3%CF%85%CE%B6%CE%AE%CF%84%CE%B7%CF%83%CE%B7:%CE%

91%CF%80%CF%8%C%CF%83%CF%84%CE%BF%CE%BB%CE%BF%CE%B9+

andrew+first+called+Kyiv&hl=ru&ct=clnk&cd=148&gl=ua&client=firefox-a

The Anchor Bible Dictionary (Freedman, David Noel, ed., [New York: Doubleday]

1997, 1992):


«Sometime in the 8th century, however, Andrew was pressed into service to legitimate

Byzantine claims to apostolicity. For centuries, the church in Rome had claimed Peter as its

founder. On the other hand, Byzantium, largely the product of Constantine’s relocation of

the imperial capital to the E, could claim no founding apostle. This was not so problematic

when Rome and Byzantium were on good terms, but when the two great ecclesiastical

centers parted ways; Byzantium was in desperate need of apostolic pedigree. Andrew was

perfectly suited for the purpose. According to the gospel of John, he was the first of the

apostles to come to Jesus, and later he brought his brother Peter, Rome’s favorite, to the

Lord. The Acts of Andrew and traditions derived from it had placed Andrew’s ministry

in the region of the Black Sea, and if one can trust the epitome of Gregory of Tours, the

Acts in fact sent the apostle to Byzantium. Furthermore, from the time of Constantius II,

Andrew’s relics reposed in Constantinople’s Church of the Holy Apostles.


203


Such long-standing associations between Andrew and the city generated a legend that

when Andrew, the Protokletos (First-called), visited Byzantium he appointed as bishop

Stachys, who inaugurated an unbroken line of bishops. In the 9th century, soon after the

origin of this legend, several versions of his passion appeared along with three different

Byzantine «Lives» of Andrew. A monk named Epiphanius, the author of one of these

«Lives», claimed that virtually every tribe on the shores of the Black Sea appealed to

Andrew as the founder of its church: the Scythians, the Sogdians, the Gorsini, the Iberi, the

Sousi, the Phousti, the Alani. Andrew also allegedly visited Amisus, Trapezunta, Iberia,

Phrygia, Ephesus, Bithynia, Laodicea, Mysia, Odyssopolis, Chalcedon, Heraclea… His

reputation in the East now was secure. He remains the patron of Russian Orthodoxy by

dint of a legend that he preached as far north as Kyiv».
[18] Словник Біблії – якора спасіння (Девід Ноель Фрідман, вид., [Нью-Йорк:

Даблдей] 1997, 1992):

«Однак, інколи аж у VІІІ столітті, Андрія змушували служити законним

вимогам Візантії до апостольництва. Протягом століть церква в Римі вважала

своїм засновником Петра. З іншого боку, Візантія, головно продукт переміщення

Костянтином столиці імперії до Е, взагалі не могла стверджувати, хто був апостоломзасновником.

Це було не настільки проблематично, коли відносини між Римом та

Візантією були хорошими, але коли ці два церковні центри розпалися, Візантія

відчайдушно потребувала апостольського походження. Для цього ідеально підходив

Андрій. Як розповідається у Євангелії від Іоана, він був першим з апостолів, який

прийшов до Ісуса, а пізніше привів до нього свого брата Петра, улюбленця Риму.

Діяння Андрія та традиції, які пішли він них, розмістили пастирство Андрія в

районі Чорного моря, і якщо вірити короткому викладу Грегорі Мандрівника, діяння

дійсно відіслали апостола до Візантії. Мало того, з часів Костянтина ІІ мощі Андрія

спочивають в Константинопольській церкві Святих Апостолів.
Такі асоціації між Андрієм та містом створили легенду про те, що коли Андрій

Протоклетос (Первозванний) відвідав Візантію, він призначив єпископом Сташиса,

який увів в дію суцільну лінію єпископів. У ІХ столітті, невдовзі після виникнення

цієї легенди, поруч із трьома різними візантійськими «Життями» Андрія з’явилося

ще кілька версій його життєвого шляху. Монах на ім’я Епіфаніус, автор одного із

трьох «Життів», стверджував, що практично кожне плем’я на берегах Чорного моря

вважало Андрія засновником своєї церкви: скіфи, согдіанці, горсіні, ібері, соусі,

фоусті, алані. Як стверджують, Андрій також відвідав Амісус, Трапезунт, Іберію,

Фригію, Ефесус, Бітинію, Лаодикію, Мисію, Одісополіс, Налцедон, Гераклею…

Тепер на Сході в нього була добра репутація. Він залишається покровителем

руського православ’я завдяки легенді про те, що проповідував на півночі, де нині

стоїть Київ».


[19] http://www.catholicherald.com/saunders/97ws/ws970925.htm,

The Eastern Cross: Symbolism and History


Straight Answers by Fr. William Saunders HERALD Columnist
«St. Andrew evangelized the area of Asia Minor. One story recounts that he journeyed

up the Dnieper River, planted a cross on a hill, and prophesied that one day there would

be a great city, a center of Christianity. This city would one day be Kyiv. Tradition also

204204


records that St. Andrew was martyred on an X-shaped cross on November 30, A.D. 60

during the reign of Emperor Nero at Patrae in Achaia in Greece.


[19] «Східний хрест: символізм та історія»

Прямі відповіді від оглядача «Геральд» Вільяма Сандерса


«Святий Андрій євангелізував територію Малої Азії. Згідно з однією історією,

він мандрував до річки Дніпра, поставив на пагорбі хреста та передбачив, що одного

дня там буде велике місто, центр християнства. Цим містом стане Київ. Перекази

також свідчать про те, що Св. Андрій пройшов через великі муки на хресті у формі

ікса 30 листопада 60-го року нашої ери під час правління імператора Неро в Патрії

(Ахайя, Греція)».


[20] http://209.85.129.104/search?q=cache:1VEG1JsqSqkJ:forerunner.com/

forerunner/X0690_Providential_History.html+andrew+first+called+Kyiv&hl=ru&ct=cln

k&cd=229&gl=ua&client=firefox-a

A Providential History of Russia By Jay Rogers 8/91:


«An early Christian legend says that it was the Apostle Andrew who first preached in

the region of Scythia on a missionary journey. Stopping on his way back on a bend in the

River Dnieper, he planted a flag on its shore prophesying that one day a great city would

arise in this place. The city of Kyiv arose in this spot as early as the fifth century».


[20] Роджерс Джей, «Передбачена історія Русі»:

«Ранньохристиянська легенда розповідає, що саме апостол Андрій був першим,

хто проповідував на території Скіфії під час своєї місіонерської подорожі. Дорогою

назад, зупинившись на закруті річки Дніпра, він встановив на його березі хрест, який

пророкував, що одного дня на цьому місті постане величне місто. Вже у п’ятому

столітті там з’явилося місто Київ».


[21] Andrew Wilson. The Ukrainians. Unexpected nation, Yale Nota Bene, Yale

University Press, New Heaven and London, 2002.

Вілсон Ендрю. Українці. Непередбачувана нація. – Нью-Хевен і Лондон: Єль

Нота Бене, Єль Юніверсіті Прес, 2002.


«Припускається, що християнство постійно існувало в Україні з часів апостолів.

За давньою легендою, перший контакт України з християнством прийшов із місією

Святого Андрія Первозванного до Києва у 55 році нашої ери. Важливість Андрія, як

можливого засновника церкви, в Константинополі призвела до спірних тверджень, що

він також побував у Польщі та Грузії; Розповідь про пережиті роки (A Tale of Bygone

Years) повідує про те, що він відважився піти далі до майбутнього Новгорода, але

українські вчені заперечують, що він відвідав ту землю, яка пізніше стала Росією. На

жаль, засновані апостолом церкви були зруйновані внаслідок вторгнень варварів у

третьому столітті, однак стверджують, що «голова Скіфської Єпархії» був присутній

на Першій Всесвітній Раді в Нікеї 325 року н. е. (можливо, насправді, єпископ Кадмус

з Босфорського королівства). Міф про місію Андрія до скіфів почав розвиватися в

одинадцятому столітті і був поширений у Середньовіччі – Церковний Собор (Рада),


205


проведений у Києві 1621 року, проголосив його «Апостолом Русі». Церква Святого

Андрія, побудована в Києві 1086 року, більше не стоїть, але екстраваганцу в стилі

бароко XVІІІ століття з його іменем можна побачити на горбі над Дніпром, де,

вважається, Андрій поставив хрест, як показано на одному із головних малюнків

у церкві – «Проповідь Апостола до Скіфів», створеному Платоном Бориспільцем.

(1847 р.). Міф про те, що Андрій дав своє привілейоване благословіння українській

землі, є центральним догматом сучасної української церкви – навіть Папа дав цьому

прихильну згадку під час свого візиту 2001 року».


206206


КИЇВСЬКИЙ ЗЯТЬ: «ВІРИВ У СЛАВУ, БАГАТСТВО ТА ВЛАДУ…»
Погляд збоку, сторонній погляд, завжди цікавий. Про київського зятя,

майбутнього конунга Норвегії Гарольда збереглося чимало писемних згадок,

причому не завжди компліментарних. Певно, був він саме таким – людиною

свого часу, воїном і мандрівником, поетом і мисливцем за жіночими серцями та

звичайнісінькими земними скарбами… Однак згадки про Ярослава Мудрого, певне,

вимагають деякого «коригування», бо точка зору про «новгородського князя» інколи

подається з російської дзвіниці. Тому доцільно надалі зіставляти дати, наприклад, з

«Вікіпедією», вдавшись до цитування навіть більш просторого уривка:


[22] «Після смерті свого батька Володимира Святославовича в 1015 році Ярослав

Мудрий у боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і

засів на київський княжий престол, але 1018 року під натиском польських військ

короля Болеслава І, що їх взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ.

Після остаточної перемоги в битві над р. Альтою 1019 року Ярослав Мудрий став

київським Великим князем.

Прагнучи об’єднати всі руські землі, Ярослав Володимирович змушений

був вести боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя

тмутороканського і чернігівського. Після битви під Лиственом біля Чернігова 1024

року Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від

Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 року в Городку під

Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий

допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами 1029 року, розширивши власні

володіння до кавказьких гір; а Мстислав – у скріпленні й розширенні держави

Ярослава Мудрого на захід від Дніпра. На півночі 1030 року Ярослав зайняв землі

між Чудським озером і Балтикою й там заснував м. Юріїв, у 1030–1031 рр. війська

Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські міста, які 1018 року загарбав Болеслав

І. Тоді ж Ярослав здобув від Польщі смугу землі між р. Сяном і Бугом; там збудовано

м. Ярослав і Белз. Після смерті Мстислава 1036 року Ярослав об’єднав під своєю

владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави.

У 1038–1042 роках Ярослав вів успішні походи проти литовських племен – ятвягів,

проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь».


[23] http://www.glasglow.com/e2/ha/Harald_III_of_Norway.html,

«Surnamed Haardraade (English: «Hardraada»), which might be translated «hard

reign», he was the son of King Sigurd and of King Olaf the Saint. At the age of fifteen he

was obliged to flee from Norway, having taken part in the Battle of Stiklestad [?] (1030),

in which King Olaf met his death. He took refuge for a short time with Prince Yaroslav[?]

of Novgorod (a Russian kingdom then, now a city, founded by Scandinavians), and thence

went to Constantinople, where he took service under the Empress Zoe of Byzantium,

whose Varangian guard he led to frequent victory in Italy, Sicily, and North Africa, also

to Jerusalem.
In the year 1042 he left Constantinople, supposedly because he was refused the hand

207


of a princess, and on his way back to his own country he married Ellisif or Elizabeth,

daughter of Yaroslav of Novgorod».


Based on an article from 1911 Encyclopedia Britanica
Editors: Hugh Chisholm in London, Franclin Henry Hooper in New York City

Published: 1910–11.


[23] «Названий Хардрадою (по-англійськи «Hardraada»), що можна перекласти

як «жорстке правління», він був сином короля Зігурда та єдинокровним братом

короля Олафа Святого. У 15 років, взявши участь в Стіклестадській битві (1030),

під час якої помер король Олаф, він був змушений покинути Норвегію. Недовго

переховувався у князя Ярослава із Новгорода (в той час королівство в Русі). Звідти

пішов до Константинополя, де найнявся до візантійської імператриці Зо і керував її

варязькою гвардією, щоб зробити частішими перемоги в Італії, Сицилії та Північній

Африці, також пересуваючись до Єрусалиму.

1042 року він покинув Константинополь, ймовірно тому, що йому відмовили

у просьбі руки принцеси, і дорогою до рідної країни він одружився із Елісіф або

Елізабет, дочкою Ярослава Новгородського».
Уривок базується на статті із 11 видання енциклопедії «Британіка»
Видавці: Х’ю Чішольм в Лондоні та Франклін Генрі Хупер в Нью-Йорку. Рік

видання: 1910–11.


[24] http://209.85.135.104/search?q=cache:Jojd-_z-oVwJ:www.ancientworlds.net/

aw/Post/284194+harald+hardrada+yaroslav&hl=ru&ct=clnk&cd=31&gl=ua

На форумі цього сайту велася дискусія на наступну тему: «Гарольд Хардрада

та візантійська імператриця Зо (та знімок мозаїки варязької гвардії)»


Цей текст було розмішено на сайті учасницею форуму Хіпатієєю Дідіус (Hypatia

Didius) 11 березня 2004 р.:


In a book entitled «WHAT LIFE WAS LIKE WHEN LONGSHIPS SAILED:

VIKINGS, A. D. 800–1100», edited by Denise Dersin, Alexandria, Virginia: Time-Life

Books, 1998, I ran across some interesting information regarding the Viking warrior

Harald Hardrada and the Byzantine empress Zoe on pages 80–86:


«…He charmed the Byzantine empress, Zoe, and those close to her said that she

secretly longed to marry him, although she already had a husband and consort, the emperor

Michael, and Harald was still pining for that «golden lady in Russia,» Elizabeth, who had

not yet been granted to him. Zoe’s fond regard for Harald ultimately turned sour, but he

was without fault in the eyes of his imperial patrons…»
«…he rose to become head of the Varangian guard…»
«…Even his imperial patrons who did well by his skullduggery, came to resent and

distrust him. After many rewarding campaigns, he returned to Constantinople and resigned

his command…»
«…But Empress Zoe was unwilling to let Harald slip away. She accused him

of withholding from the imperial couple their full share of the plunder and had him

imprisoned. Perhaps she still longed for him and wanted to keep him close, but her passion

208208


went unrequited. The only woman who ever came close to rivaling the distant Elizabeth

in Harald’s affections was Zoe’s alluring niece, Maria, and the empress was not about to

let Harald have her».
«No prison could hold Harald for long. With help from confederates, he escaped from

the dungeon, roused his Varangians, and assailed the emperor and put out his eyes. Then to

add insult to injury, he abducted Maria and carried her off in his longship. The great iron

chains at the mouth of the Bosporus blocked his exit, . . . but the ever-resourceful Harald

moved his gear sternward to elevate the prow and slipped up and over the chains with a

mighty assist from his oarsmen. Once safely free of Zoe’s grasp, he put Maria ashore and

bade her return to Constantinople and remind the empress how little power she had over

him, «for with all her might she could not have prevented him from marrying the girl».


«In truth, Maria was dispensable. On his way back to Norway, Harald stopped off

in Russia and renewed his suit for the hand of Elizabeth. Yaroslav could see by all the

treasure Harald had accumulated that he was worthy of a princess, and he sanctioned the

match. As one poet put it:


«The warlike king of Norway Won the match of his desire, He gained a king’s daughter

And a hoard of gold as well».


[24] «У книжці під назвою «Яким було життя, коли плавали довгі кораблі:

вікінги, 800–1100 рр. н. е., виданій Деніс Дерсін, Олександрія, Вірджинія: ТаймЛайф

Букс, 1998 р., я наштовхнувся(лась) на цікаву інформацію про вікінгського

вояку Гарольда Хардрада та візантійську імператрицю Зо (на с. 80–86):

«Він зачарував візантійську імператрицю Зо і ті, що були в її близькому

оточенні, казали, що вона таємно дуже хотіла з ним одружитися, хоча вже мала

чоловіка, імператора Міхаеля. Гарольд все ще сумував за тією «золотою леді із

Русі», Елізабет, яка поки що йому не належала. Добре ставлення Зо до Гарольда

зрештою погіршилось, але спочатку він був невинним в очах своїх імператорських

покровителів…»


«…він досягнув того, що став керівником гвардії варягів…»
«…Навіть його імператорські покровителі, які не були проти Гарольдового

шахрайства, почали обурюватись та не довіряти йому. Після багатьох прибуткових

походів він повернувся до Константинополя, де здав своє командування…»
«Але імператриця Зо не хотіла дозволити Гарольду вислизнути. Вона звинуватила

його в приховуванні від імператорського подружжя їхньої повної частки здобичі та

посадила у в’язницю. Можливо, вона й досі дуже хотіла бути з ним та тримати його

біля себе, але її пристрасть не знала взаємності. Єдиною жінкою, яка була близькою

до того, щоб стати конкуренткою Елізабет у почуттях Гаральда, була зваблива

племінниця Зо – Марія, однак Зо нізащо не дозволила б Гаральду бути з нею».


«В’язниця ненадовго змогла затримати Гаральда. З допомогою співучасників він

втік із тюрми, підняв своїх варягів, напав на імператора та виколов йому очі. Потім,

щоб підлити масла в вогонь, він викрав Марію та заніс її на свій корабель. Великі

залізні ланцюги біля протоки Босфор перекрили йому вихід, але винахідливий Гаральд

перетягнув своє спорядження до корми, щоб підняти ніс корабля та прослизнув між

ланцюгів із величезною допомогою своїх гребців. Звільнившись від контролю Зо, він

висадив Марію на берег та наказав їй повернутися до Константинополя і нагадати

імператриці про те, як мало в неї над ним було влади: «Тому що, незважаючи на всю

свою могутність, вона не змогла перешкодити йому одружитися із дівчиною».

209


«Насправді Марія для нього багато не значила. Повертаючись до Норвегії,

Гарольд зупинився в Русі та нагадав про свої наміри стосовно Елізабет. Судячи по

всьому скарбу, який назбирав Геральд, Ярослав побачив, що той таки вартий руки

княжни, та благословив шлюб. Як про це колись написав один поет:


«Войовничий король Норвегії виграв те, про що мріяв, він отримав дочку короля,

а також запас золота».


[25] http://www.kh.semper.pl/summ02.html

«In one of his works Tjodolf Arnorson, the skald of Magnus the Good, the King of

Norway, and then of his successor, Harald Hardrada, mentioned that the second of his lords

incurred a crushing defeat on a Slavonic people known as. By resorting to evidence found

in the royal sagas and Heimskringla by Snorri Sturluson the author tries to demonstrate

that after the defeat suffered by the armies of St. Olaf at Stiklastadir the young Harald

escaped from Norway together with other participants of the battle, and in the summer

of 1031 found himself in the entourage of Yaroslav, the ruler of Kyiv. Harald was one

of the commanders of the great expedition which in the autumn of 1031 attacked Poland

from the east. Apparently, the ethnonym «Lesar», used by Tjodolf, refers to the subjects

of Mieszko II».
Banaszkiewicz, Jacek: Lestek (Lesir) i Lechici (Lesar) w srednoiwiecznej tradycji

skandynawskiej, Kwartalnik Historyczny, t. 108 (2001) z. 2, s. 3–23.


[25] «У одній із своїх робіт Тьодольф Арнорсон, скалд Магнуса Доброго, короля

Норвегії, а потім його наступника Герольда Хардради, згадав про те, що другий із

його повелителів накликав на слов’ян нищівний розгром, відомий під назвою Лесар.

Посилаючись на докази, знайдені в королівських сагах та в «Хаймскрінглі» Снорі

Старлусона, автор намагається показати, що після поразки, нанесеної арміям Св.

Олафа та Стікластадіра, молодий Гарольд втік із Норвегії разом з іншими учасниками

битви і влітку 1031 року потрапив у оточення київського князя Ярослава. Гарольд

був одним із керівників великого походу, який восени 1031 року атакував Польщу

зі сходу. Очевидно, етнонім «Лесар», використаний Тьодольфом, належить до

підданців Мєжка ІІ».

Банажкевич Яцек «Lestek» (Лесір) та «Lechici» (Лесар) в Середньовічній

Скандинавській Традиції // Історичний квартальник. – № 108 (2001). – С. 3–23.


[26] http://www2.siu.no/pub.nsf/0/3CF2A69C4528634CC125729D005578C7/

$FILE/SIU_Cooperation_Russia_2002_2006.pdf.

Наступна інформація є уривком із статті, знайденої в матеріалі під назвою

«Досліджуючи природу та суспільство. Співпраця між Норвегією та Росією у вищій

освіті та дослідженнях в 2002–2006 рр». (Exploring Nature and Society. Cooperation in

Higher Education and Research between Norway and Russia 2002–2006 ) (тут ідеться про

передумови співпраці, а також подана сама програма співпраці Росії та Норвегії):
«When Harold Hardrada, the future king of Norway, left Kyiv and headed back to

his homeland, he brought with him the russian princess Elisaveta and a cargo of gold and


210210


other valuables. In about 1046 he returned to Norway after over 20 years of servise to his

father-in-law, Yaroslav the Wise and the ruling sovereigns of the Bysantine Empire. And if

we believe the sagas, his ships were loaded with so much gold and other valuables that the

water reached up to the gunwales».


«Everything Revolves around Knowledge» by Morten Strand
[26] «Коли Гарольд Хардрада, майбутній король Норвегії, покинув Київ та

попрямував назад до своєї батьківщини, він привіз із собою княжну Русі Єлизавету

та запас золота й інших цінностей. Приблизно 1046 року він повернувся в Норвегію

після 20 років служіння своєму тестю Ярославу Мудрому та правителям Візантійської

Імперії. І якщо вірити сагам, його кораблі були настільки навантажені золотом та

іншими цінними речами, що вода сягала планширя».

Странд Мортен, «Все обертається навколо знань»
[27] http://www.davidgibbins.com/hARALD%20pAGE.htm

На сайті розміщено огляд Девідом Гіббінсом власної новели під назвою

«Хрестоносець Золото: Герольд Хардрада та битва Стемфорд Брідж».
Поданий нижче текст – опис однієї з ілюстрацій до огляду (зображення Єлизавети

Ярославни):


«(Text at the bottom) There are no known portraits of Harald Hardrada, but this one is

thought to be his wife Elizabeth. It is in the Church of Santa Sophia in Kyiv, Ukraine, one

of an extraordinary group of wall-paintings which I photographed in 2002. The portrait

dates back to the 11th century, where three women are depicted and one of the three is

probably Elizabeth the rest are her sisters, all the wives of kings. Elizabeth was a daughter

of King Yaroslav of Novgorod-Kyiv, and of his wife Ingigerd, the daughter of King Olaf

Skottkonung of Sweden. She wears a gown and cloak of rich materials, but has the plain

white headscarf of a Viking woman. According to King Harald’s Saga, she accompanied

her husband to England in 1066, so this may be the only portrait to survive of anyone from

the great Viking ‘raiding-army’ that met its end that fateful day at Stamford Bridge».


David Gibbins «Crusader Gold», London: Headline, 2006.
[27] «(Внизу) Немає відомих портретів Гарольда Хардради, але вважається, що

це його дружина Елізабет. Це чудове поєднання настінних написів у соборі Св. Софії

в Києві (Україна), які я сфотографував у 2002 р. Портрет датується XІ століттям, і

на ньому зображення однієї із трьох жінок, якими, можливо, є Елізабет та її сестри,

всі вони були дружинами королів. Елізабет була дочкою новгород-київського князя

Ярослава та його дружини Інгігерди, дочки короля Олафа Скьотконнунга Швеції.

Вона вбрана в плаття та мантію із дорогої тканини, однак на ній також звичайна

біла шаль вікінзької жінки. Згідно із сагою про короля Гарольда, 1066 року вона

супроводжувала свого чоловіка до Англії, тож це може бути єдиний портрет, що

залишився від великої «нападаючої армії» вікінгів, яка зустріла власний кінець того

зловісного дня у битві Стемфорд Брідж».

Гіббінс Девід. Хрестоносець Золото. – Лондон: Хедлайн, 2006.


211


[28] http://www.answers.com/topic/harald-iii-of-norway

Без автора:


«Son of King Sigurd and half brother to King Olaf II (the Saint), Harold was severely

wounded at Stiklarsladir fighting at the age of 15 against the largest army ever assembled

in Norway. Leaving his dead half brother, he took refuge in a lonely farmhouse. His health

recovered, he crossed into Sweden. From there he went to Novgorod, where he was well

received by Prince Yaroslav and in 1032 assisted him in a Polish campaign.
Accompanied by a personal following of 500 warriors, Harold followed the

traditional Varangian route to Constantinople. He arrived there in 1035 and until 1042

seems to have been the leader of the Varangian guard of the Empress Zoe. During that

period he campaigned in the Greek islands, Asia Minor, the Caucasus, Palestine, Sicily,

and Bulgaria. He was resourceful, cunning, resilient, and persevering, and if it suited his

purpose, could be treacherous, vengeful, and cruel. As Gwyn Jones (1968) pointed out, he

was «the epitome of the Viking who lived by rapine and war, believed in fame, riches and

power, and employed fair means and foul». Through his sword and courage, he amassed a

fortune; his standard, the famed «Land-waster, « became an object of dread to his foes and

of pride and reverence to his followers.


Harold left Constantinople because of a dispute with Zoe over a woman and returned

home by way of Novgorod, where he married Elizabeth, the daughter of Yaroslav».


[28] «Син короля Сігурда та кровний брат короля Олафа ІІ (Святого), 15-річний

Гарольд був тяжко поранений в битві Стікларсладір проти найбільшої армії, яка

коли-небудь збиралась в Норвегії. Залишивши свого мертвого кровного брата, він

заховався в покинутому фермерському будинку. Як тільки йому стало краще, він

перейшов до Швеції. Звідти попрямував до Новгорода, де його добре прийняв

князь Ярослав, якому 1032 року він допомагав у поході на Польщу. Із власним

супроводом, що налічував 500 воїнів, Гарольд вирушив традиційним варязьким

шляхом до Константинополя. Він прибув туди 1035 року і, здається, до 1042 року

був там керівником варязької гвардії імператриці Зо. Тоді він ходив походами на

Грецькі острови, Малу Азію, Кавказ, Палестину, Сицилію та Болгарію. Гарольд був

винахідливим, підступним, життєрадісним та наполегливим і, якщо було потрібно,

міг бути зрадницьким, мстивим та жорстоким. Як вказав Гвін Джонс (1968), він був

«епітомою вікінга, який жив грабежем та війною, вірив у славу, багатство та владу і

застосовував чесні та нечесні способи». Він накопичував багатство власним мечем

та сміливістю, його знамено, відомий «Руйнівник земель», стало об’єктом страху

для ворогів та гордості й пошани для наступників.

Причиною того, що Гарольд покинув Константинополь, стала сварка із Зо через

жінку. Він повертався додому повз Новгород, де одружився із Елізабет, дочкою

Ярослава».

212212


У СЛАБКОГО НЕ ШУКАТИМУТЬ ЗАХИСТУ
Винесемо за дужки дискусії істориків про династичні зв’язки ВолинськоГалицької

держави й Візантії. Натомість спинимося на доконаному для всіх фахівців

історичному фактові: два візантійські імператори, Андроник Комнин та Ісаак ІІ

Ангел, у різні часи знаходили порятунок і захист на Русі, у волинсько-галицьких

керманичів. Зрозуміло, до слабкого не прийде по захист імператор величезної

імперії. А що там діялося у часи Ісаака ІІ Ангела, можна судити навіть з короткому

«вікіпедійного» уривка…
[29] http://www.xenophon-mil.org/rushistory/rulers/romanm.htm

«Once he even had as his guest the Byzantine Emperor Alexius III Angelus, when the

latter had been driven out of Constantinople by the 4th Crusade».
[29] «Одного разу в нього (Романа Мстиславича. – ред.) навіть був в гостях

Імператор Візантії Алексіус ІІІ Ангелус, коли останнього вигнали з Костантинополя

під час 4-го Хрестового походу».

[30] http://www.guide2womenleaders.com/womeninpower/Womeninpower1150.

htmhttp://en.wikipedia.org/wiki/Alexios_III_Angelos

[EDIT] Fourth Crusade


«Soon Alexios was threatened by a new and yet more formidable danger. In 1202 the

Western princes assembled at Venice launched the Fourth Crusade. Alexios Angelos, the

son of the deposed Isaac II, had recently escaped from Constantinople and now appealed

to the crusaders, promising to end the schism of East and West, to pay for their transport,

and to provide military support to the crusaders if they helped him to depose his uncle and

sit on his father’s throne.


The crusaders, whose objective had been Egypt, were persuaded to set their course for

Constantinople before which they appeared in June 1203, proclaiming Alexios as emperor

and inviting the populace of the capital to depose his uncle. Alexios III took no efficient

measures to resist, and his attempts to bribe the crusaders failed. His son-in-law, Theodore

Laskaris, who was the only one to attempt anything significant, was defeated at Scutari,

and the siege of Constantinople began.


On July 17/18 the crusaders, led by the aged Doge Enrico Dandolo, scaled the walls

and took the city by storm. During the fighting and carnage that followed Alexios III hid

in the palace, and finally, with one of his daughters, Eirene, and such treasures as he could

collect, got into a boat and escaped to Develton in Thrace, leaving his wife and his other

daughters behind. Isaac II, drawn from his prison and robed once more in the imperial

purple, received his son in state».


[30] «Невдовзі Алексіосу почала загрожувати нова, більш масштабна загроза.

1202 року у Венеції Західні князі запустили Четвертий Хрестовий Похід. Алексіос

Ангелос, син скинутого Ісака ІІ, нещодавно втік з Константинополя і тепер звертався

213


до учасників хрестового походу, обіцяючи їм покінчити з розколом Сходу та Заходу,

заплатити за їхні транспортування та надати їм військову підтримку за умови, якщо

ті допоможуть йому скинути з престолу дядька та посісти трон батька.
Хрестоносці, метою яких був Єгипет, були таки сповнені рішучості завернути й

піти на Константинополь, перед яким вони постали у червні 1203 року, проголошуючи

Алексіоса імператором та запрошуючи населення столиці скинути з престолу його

дядька. Алексіос ІІІ не вжив ніяких дієвих заходів для того, щоб протистояти, і його

спроби підкупити хрестоносців не мали успіху. Його зять Теодор Ласкаріс, який був

єдиним, хто намагався зробити щось дієве, був розбитий біля Скутарі, і почалася

облога Константинополя.
17–18 липня хрестоносці під проводом старого Доджа Енріко Дандоло

зруйнували мури та взяли місто штурмом. Під час битви та різні, яка розпочалася

після того, Алексіос ІІІ заховався у палаці і, зрештою, разом з однією зі своїх дочок,

Айрен, та з усім скарбом, який встиг назбирати, сів у човен та втік до Девелтону у

Фракії, покинувши дружину та інших дочок. Ісаак ІІ, звільнений із в’язниці та знову

вбраний в імператорський одяг, повернув собі сан».


214214


КОРОНА, ЩО САМА НАПРОШУВАЛАСЯ
У жорстокому світі європейського середньовіччя треба було вміти поставити себе

і свою державу так, як це вдавалося Данилові Галицькому. Рідкісний випадок, певне,

в історії, коли володар сам відмовлявся від престижної корони, і вона гасала за ним

неосяжними просторами, незалежно від того, чи зустрічався в Кракові з папськими

послами, чи й взагалі зустрітись відмовився – тільки хіба на своїй землі. Аж ніяк не

все вдавалося, як видно з наступних рядків, але таки баланс між агресивним Сходом

і не менш агресивним та егоїстичним Заходом таки знаходив…
[31] http://en.wikipedia.org/wiki/Roman_Danylovich

Уривок із електронної енциклопедії «Вікіпедія»:


«In 1252 he was married to Gertrude, Duchess of Austria as her third husband. He,

in Western Europe, participated in her attempts to get the power in her, under rivalling

claimants. However, already next year they ended up in divorce and Roman returned to

Ruthenia where he was 1254–58 Prince of Navahradak»


[31] «1252 року він (Роман Данилович) став третім чоловіком австрійської

герцогині Гертруди. У Західній Європі він брав участь у її спробах забрати владу

від інших суперників-претендентів на трон. Однак вже наступного року вони

розлучилися, і Роман повернувся в Рутенію, де з 1254 по 1258 рік був князем

Новгородським».

[32] http://www.genealogie-mittelalter.de/premysliden_herzoege_von_boehmen_

maehren/gertrud_von_oesterreich_1288_babenberger_staufer_premysliden/hoensch.html

«Denn die ubergangene Herzogin Gertrud, die wieder in ihrer Burg zu Kahlenberg vor

Wien residierte, verbundete sich jetzt, nachdem sie von der Kurie fallengelassen worden

war, mit dem Ungarn-Konig, dessen Verwandten Roman von Halic sie im Sommer 1252

in dritter Ehe heiratete. Roman, der Schwager von Belas IV. Tochter Konstanze, schlo.

mit dem Ungarn-Konig eine Vereinbarung uber militarische Hilfeleistung, wonach die

osterreichischen Eroberungen gegen nicht naher bekannte Zugest Andnisse an Gertrud

und ihren Gatten ausgeliefert werden sollten; da. Bela IV. in den Anspruchen Gertruds

nur einen willkommenen Vorwand sah, seine aktive Westpolitk fortzufuhren, lag auf der

Hand. Premysl Otakar mu. trotz dieser bedrohlichen Angriffsaktionen aber in der Lage

gewesen sein, in der ersten Jahreshalfte 1253 mit der Einnahme von Kahlenbergerdorf

seiner Konkurrentin Gertrud einen schweren Schlag beizubringen. Die geringen Chancen,

seine Erwartungen auf Osterreich durchsetzen zu konnen, hatten Roman von Halic schon

im Sommer 1253 veranla.t, seine Frau Gertrud und ein gemeinsames Kind zu verlassen

und nach Ungarn zuruckzukehren».
Hoensch, Jorg K «Premysl Otakar II. von Bohmen. Der goldene Konig». Graz:

Verl. Styria, 1989.


[32] «Герцогиня ж Гертруда, яка знову перебувала в замку на горі Калєнберг,

біля Відня, після того як курія відмовила їй у підтримці, породичалась із угорським

215

королем, втретє одружившись влітку 1252 року із його родичем Романом Галицьким.



Роман – свояк Констанції, дочки Бели IV, уклав із королем Угорщини договір про

воєнну підтримку, згідно з яким австрійські завоювання повинні поширюватися на

Гертруду та її чоловіка; ясно, що у вимогах Гертруди Бела IV вбачав лише бажаний

привід продовжувати власну західну політику.


Проте Премисль Отакар, незважаючи на ці небезпечні посягання, зміг у першій

половині 1253 року взяттям села Калєнбергдорф завдати сильного удару конкурентці

Гертруді. Незначні шанси на втілення в життя своїх очікувань від Австрії стали

причиною того, що вже влітку 1253 року Роман Галицький покинув свою дружину

Гертруду та їхню спільну дитину й повернувся в Угорщину».
Хьонш Йорг К. Премисль Отакар ІІ фон Бьомен. Золотий король. – Грац:

Стирія, 1989.


[33] http://www.genealogie-mittelalter.de/premysliden_herzoege_von_boehmen_

maehren/gertrud_von_oesterreich_1288_babenberger_staufer_premysliden/gertrud_von_

oesterreich_markgraefin_von_baden_+_1288.html

«Au.er Kaiser FRIEDRICH II. (13.12.1250) und Gertruds zweitem Gatten, demMarkgrafen Hermann von Baden (4.10.1250), waren daran auch die WITTELSBACHER


– Herzog Otto II. von Bayern – und der ungarische Konig Bela IV. beteiligt. Einer von

dessen Verwandten, Furst Roman von Galizien, hatte die BABENBERGERIN geheiratet,

nachdem sie zum zweitenmal verwitwet war».

Kuthan, Jiri «Premysl Ottokar II. Konig, Bauherr und Mazen. Hofische Kunst im


13. Jahrhundert». Bohlau Verlag Weimar 1996.

[33] «Окрім Імператора Фрідріха ІІ (13.12.1250) та другого чоловіка Гертруди

макграфа Германа фон Бадена (4.10.1250), мали зв’язки з родом Бабенбергів також

представники династії Віттельсбахер – герцог Отто ІІ фон Баєрн та угорський король

Бела IV. Один з його родичів, князь Роман Галицький, одружився із бабенбергеркою

(Гертрудою), після того як та вдруге стала вдовою».

Кутан Їрі. Премисль Оттокар ІІ. Король, розбудовник та меценат.

Придворне мистецтво 13 століття. – Веймар: Бьоляу, 1996.


[34] http://www.mittelalter-genealogie.de/mittelalter/koenige/ungarn/bela_4_

koenig_von_ungarn_1270.html

«In der Folgezeit verband sich Gertrud von Babenberg mit Konig Bela IV. von Ungarn,

der auch seinerseits seine auf babenbergisches Gebiet noch nicht aufgegeben hatte.

Zugleich heiratete sie 1252 den mit Konig Bela verwandten Fursten Roman von Halicz.

1253 unternahm Bela, verbundet mit Herzog Otto von Bayern und Herzog Boleslaw von

Krakau und mit Roman, einen Angriff auf Mahren und Osterreich. Aber die Kampfe

endeten wenig erfolgreich und Roman konnte sich in Oterreich nicht durchsetzen».


Lechner, Karl: Die Babenberger Bohlau Verlag Koln 1985 Seite 213, 291, 296,
300.

216216


[34] «Пізніше Гертруда фон Бабенберг породичалася з угорським королем Белою

IV, який, зі свого боку, ще не відмовився від власних вимог щодо бабенберзьких

володінь. 1252 року вона одружилась із родичем короля Бели князем Романом

Галицьким. 1253 року Бела разом із герцогом Отто фон Байєрн, краківським герцогом

Болеславом та Романом, здійснив напад на Моравію та Австрію. Але бої були не

надто успішними і Роман більше не міг залишатися в Австрії».

Лєхнер Карл. Рід Бабенбергерів. – Кьольн: Бьоляу, 1985. – С. 213, 291, 296,
300.

[35] http://www.umiz.at/geschichte/geschichte3.html

Текст без автора:
«Der ungarische Konig Bela IV. hatte ebenfalls die Absicht, einen Teil des Erbes der

Babenberger fur sich zu gewinnen. Deshalb fiel er einerseits in Osterreich und in Ottokars

Markgrafschaft Mahren ein, andererseits bewog er die verwitwete Babenbergerin Gertrud,

Roman, den Sohn seines Vasallen, des Hlitscher Herzogs Danilo, zu heiraten. Allein, dies

fuhrte Bela nicht an sein Ziel, daher griff er nicht nur Ottokars Land an, sondern bat auch

den Papst um Hilfe».


[35] «Угорський король Бела IV мав також намір забрати собі частину спадку

роду Бабенбергів. Тому, з одного боку, він увірвався в Австрію та в маркграфство

Оттокара Моравію і, з іншого боку, схилив овдовілу Гертруду фон Бабенберг до

одруження із Романом, сином свого васала галицького князя Данила. Однак це не

наблизило Белу до бажаної мети, а тому він не лише нападав на землю Оттокара, а й

просив також допомоги у Папи».

[36] http://homestayfinder.com/Dictionary.aspx?1=en&q=Daniel_of_Halych

«In 1205, after the death of his father, Roman Mstyslavich, the ruler of Halych-

Volynia, the boyars of Galicia forced the four-year-old Danylo into exile with his mother

Anna of Byzantium and brother Vasylko. After the boyars proclaimed one of their own as

prince in 1213, the Poles and Hungarians invaded the principality, ostensibly to support

the claims of young Danylo and Vasylko, and divided it between themselves. In 1219 he

renounced his claims to Halych in favour of his father-in-law Mstislav the Bold.
In 1221 Danylo re-established his rule over Volhynia, where the boyars and populace

had remained loyal to his dynasty. By 1238, he had defeated the Teutonic Knights, and

regained most of Galicia, including the capital at Halych. While the Prussians were under

pressure from the Teutonic Order, Daniel attempted to conquer the related Yatvingians.


The following year, Danylo acquired Kyiv, the traditional capital of the defunct state

of Kyivan Rus’. Faced with the Mongol menace, he sent his commander Dmytro to defend

the city. However, after a long siege its walls were breached and despite fierce fighting

within the city, Kyiv fell on December 6 1240 and was largely destroyed. A year later, the

Mongols passed through Galicia and Volhynia while campaigning against the Poles and

Hungarians, destroying Halych. On 17 August 1245, Danylo defeated a combined force of

the Prince of Chernihiv, disaffected boyars, and Hungarian and Polish (see also Order of

Dobrin) elements at Yaroslav and finally took the remainder of Galicia, thus reconstituting

his father’s holdings. He made his brother Vasylko ruler of Volhynia and retained the

Galician title for himself, though he continued to exercise real powers in both places».


217


[36] «У 1205 році, після смерті свого батька, Романа Мстиславовича, правителя

Галицько-Волинського князівства, бояри Галичини вислали чотирирічного Данила

у заслання разом з його матір’ю Анною Візантійською та його братом Васильком.

Після того як у 1213 році бояри проголосили одного з бояр князем, поляки й

угри окупували Галицьке князівство, нібито для підтримки прав на правління

молодих князів Данила і Василька й поділили князівство між собою. В 1219 році

Данило відмовився від своїх прав на правління на користь свого тестя Мстислава

Хороброго.

1221 року Данило відновив свої права на княжіння над Волинню, де бояри і

населення ставились лояльно до його династії. Уже в 1238 році він розгромив

тевтонських рицарів і відновив свою владу у більшій частині Галичини, включаючи

столицю Галич. Доки прусси були під владою Тевтонського Ордену, Данило зробив

спробу захопити ятвягів, які примикали до Галичини.
Наступного року Данило заволодів Києвом – традиційною столицею вже не

існуючої Київської Русі. Зіштовхнувшись з монгольською загрозою, він послав

свого воєначальника Дмитра на захист міста. Однак після довгої облоги стіни міста

були проломані і, незважаючи на відчайдушну боротьбу в середині міста, Київ

здався 6 жовтня 1240 року і був зруйнований вщент. Через рік монголи спустошили

набігом Галичину і Волинь, зруйнували Галич, маючи за мету дістатися Польщі й

Угорщини.
17 серпня 1245 року розгромив об’єднані сили князя чернігівського, приборкав

бояр, поляків та угрів у Ярославі (дивись також Договір в Добрині) і взяв владу

над рештою Галичини, відновивши тим самим всі володіння свого батька. Він

призначив свого брата Василька правителем Волині, залишивши за собою титул

князя галицького, що давало йому можливість вважатися реальним правителем в

обох князівствах».


[37] «Danylo’s domestic policies focused on stability and economic growth. During

his rule, German, Polish, and Ukrainian merchants and artisans were invited into Galicia,

and numbers of Armenians and Jews established themselves in the towns and cities.

Danylo founded the towns of Lviv (1256) and Kholm (naming the former for his son),

and fortified many others. He appointed officials to protect the peasantry from aristocratic

exploitation and formed peasant-based heavy infantry units».

[37] «Внутрішня політика Данила зосереджувалася на стабільності та

економічному зростанні. Протягом його правління німецькі, польські, українські

торговці та ремісники були запрошені в Галичину, і багато вірменів та євреїв

оселилося у великих та маленьких містах. Данило заснував місто Львів (1256) та

Холм (Львів назвав на честь сина) і укріпив багато інших. Він призначив людей, які

мали б захищати селян від аристократичної експлуатації та сформованих великих

піхотних об’єднань, що складалися із селян».

[38] «Yet Danylo’s successes and his failed defense of Kyiv attracted the further

attention of the Mongols. In 1246, he was summoned to the capital of the Golden Horde at

Sarai on the Volga River and was forced to accept Mongol overlordship. According to the

Ukrainian historian Orest Subtelny, Danylo was handed a cup of fermented mare’s milk by

the Mongol khan Batu and told to get used to it, as «you are one of ours now».

218218

[38] «Однак успіхи Данила і його невдала оборона Києва постійно привертала



увагу монголів. У 1246 році його викликали в столицю Золотої Орди Сарай на Волзі

і він змушений був визнати свою підлеглість монголам. За свідченням українського

історика Ореста Субтельного, монгольським ханом Батиєм, Данилові була піднесена

чаша з кумисом, який сказав йому звикати до цього напою, позаяк «ти тепер один

із нас».

[39] «While formally accepting the Mongols as overlords, and supplying them with

soldiers as required, Danylo built a foreign policy around opposition to the Golden Horde.

He established cordial relations with the rulers of Poland and Hungary, and requested

aid from Pope Innocent IV in the form of a crusade. In return for papal assistance,

Danylo offered to place his lands under the ecclesiastical authority of Rome, a pledge

never realized. Wooed by the prospect of extending his authority, the pope encouraged

Danylo’s resistance to the Mongols and his Western orientation, and in 1253, had a papal

representative crown Danylo at Dorohochyn on the Bug River. The following year,

Danylo repelled Mongol assaults on Ponyzia and Volhynia and dispatched an expedition

with the aim of taking Kyiv. Despite initial successes, in 1259, a Mongol force under

Burundai entered Galicia and Volhynia and offered an ultimatum: Danylo was to destroy

his fortifications or Burundai would assault the towns. Danylo complied and pulled down

the city walls».

[39] «Формально сприймаючи монголів як повелителів та, як було домовлено,

постачаючи їх солдатами, Данило побудував зовнішню політику на опозиції Золотій

Орді. Він налагодив теплі відносини з правителями Польщі та Угорщини, він просив

про допомогу в формі хрестового походу у Папи Невинного IV. У відповідь на

допомогу Папи він запропонував дати власні землі під церковне володіння Риму,

хоча це так і не стало реальністю. Добиваючись можливостей розширення влади,

папа заохотив протистояння Данила монголам та його західну орієнтацію, і вже 1253

року представник папи коронував Данила в Дорогочині на річці Буг. Наступного

року Данило відбив напади монголів на території Пониззя та Волині й пішов у похід

з метою взяти Київ. Незважаючи на початковий успіх, 1259 року монгольські війська

Бурундая увійшли в Галичину та Волинь і запропонували ультиматум: Данило був

змушений знищити власні укріплення, інакше Бурундай напав би на міста. Данило

погодився та зруйнував мури міста».

[40] «In the last years of his reign, Danylo engaged in dynastic politics, marrying a

son and a daughter to the offspring of Mindaugas of Lithuania and acquiring territorial

concessions in Poland from the latter. He also arranged for the marriage of his son Roman

to Gertrude, the Babenberg heiress, but was unsuccessful in his bid to have him placed on

the ducal throne of Austria. By his death in 1264, Danylo had reconstructed and expanded

the territories held by his father, held off the expansionist threats of Poland and Hungary,

minimized Mongol influence on Western Ukraine, and raised the economic and social

standards of his domains».

[40] «В останні роки свого правління Данило взявся за власну династичну

політику, одруживши сина та дочку із нащадками Міндаугаса Литовського та маючи

за те від останнього територіальні уступки в Польщі. Він також організував весілля

219

свого сина Романа із Гертрудою, Брагденберзькою спадкоємицею… До своєї смерті



1264 року Данило перебудував та розширив території, здобуті його батьком, запобіг

загрозам експансії Польщі та Угорщини, мінімалізував вплив монголів на Західну

Україну, підняв економічні та соціальні стандарти своїх володінь».

220220


НАШИХ ПРАДІДІВ ВЕЛИКИХ…
На превеликий сум, урядування королів України Юрія І та Юрія ІІ зовсім мало

досліджене і в нас, і за рубежем. З цитованого нижче уривка Пола Магочі може

випливати думка, що то при них почала занепадати Волинсько-Галицька держава.

Насправді, попри необхідність боронитися від численних зовнішніх загроз, ці королі

вміло дбали про добробут люду. Інакше звідки в літописах з’явилися б записи «за

його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством». Обом королям

вдавалося відновлювати митрополію, а Юрій ІІ ще й з успіхом запроваджував

європейське самоуправління – магдебурзьке право. На жаль, обставини інколи

дужчі за людські зусилля, нехай то і зусилля королівські. (Делікатно кажучи, з

некоректного твердження про заселення західноукраїнських земель русичами лише

в другій половині ХІІІ століття можна хіба всміхнутися…).
Болить інше: а як же ми ставимося до пам’яті цих славних предків? Препогані

ми правнуки… На час здачі цієї книги в друк не пошановано пам’яті короля Данила

бодай меморіальною дошкою в Холмі, де похований Данило Галицький. Ще гірша

справа з могилами королів Юрія І та Юрія ІІ. Журналіст і письменник О. Сінкевич

провів газетярське розслідування й опублікував гіркий матеріал «Українські королі

творять дива через… 700 років після смерті». Чудодійні діла тут справді давно

відбуваються, сюди приходять прочани. А ймовірні могили українських королів

знаходяться поміж картопляної гички і по них гребуться кури. На розі Старої і Нової

Островецької у Володимирі, просто на городі, стоїть тріснутий від часу і підпертий

хрест, на якому ледве видніється надпис польською мовою. І нецікаво владі провести

археологічне та історичне дослідження, залучити до цього фахівців та пошанувати

пам’ять українських королів у державі на ймення Україна.


[41] http://www.brozbar18.webpark.pl/slownik/teks/galicja.html

http://www.rycerstwopodkarpacia.republika.pl/pulnarowicz/rozdz3.htm


http://209.85.129.104/search?q=cache:wwFmcnsk7wMJ:www.geocities.com/

staszekkos/h1.htm+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk&ct=clnk&cd=15&gl=ua


http://209.85.129.104/search?q=cache:_QFrlCRetC0J:www.kki.pl/pioinf/przemysl/

dzieje/rus/rus2.html+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk&ct=clnk&cd=16&gl=ua


http://209.85.129.104/search?q=cache:VIhi8HGQKVgJ:www.mors.opus.chelm.pl/

wolauhruska/historialong.htm+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk&ct=clnk&cd

=18&gl=ua
http://209.85.129.104/search?q=cache:Nay5EGQHMXwJ:www.lwow.com.pl/

grodzisk.html+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk&ct=clnk&cd=19&gl=ua


http://209.85.129.104/search?q=cache:cHq1lIIFdVYJ:www.nonpossumus.pl/

biblioteka/feliks_koneczny/panstwo/VIII.php+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk

&ct=clnk&cd=33&gl=ua

221


http://209.85.129.104/search?q=cache:GuYfnxYboh8J:www.strachocina.przemysl.

opoka.org.pl/parafia-kostarowce.html+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk&ct=

clnk&cd=48&gl=ua
http://209.85.129.104/search?q=cache:5mRqp1Xve6kJ:www.strachocina.premysl.

opoka.org.pl/historia/dzieje.html+Boles%C5%82aw+Trojdenowicz&hl=uk&ct=clnk&cd=57&gl=ua


http://www.strachocina.przemysl.opoka.org.pl/historia/dzieje.html
Wladyslaw Henryk Piotrowski
Piotrowscy ze Strachociny w Ziemii Sanockiej
«Czas panowania ksiazat ruskich to okres nieustannych walk wewnetrznych i

zewnetrznych, ktore pustoszyly kraj i dziesiatkowaly ludnosc. W roku 1323 na tron

halicki wstapil Boleslaw, syn Trojdena, ksiecia mazowieckiego (przyjal on imie Jerzy,

Jurij). Byl on szwagrem Kazimierza Wielkiego (zona jego byla Eufemia, corka wielkiego

ksiecia litewskiego Giedymina, jej siostra, Aldona, byla krolowa Polski, zona Kazimierza

Wielkiego). Boleslaw Jerzy zmarl bezpotomnie, otruty przez bojarow, w 1340 r., zapisujac

w testamencie swoje ksiestwo, za zgoda miejscowych bojarow, Kazimierzowi, krolowi

Polski. Kazimierz, realizujac testament, zajal tereny Rusi Halickiej, mimo sprzeciwu

Wegier i Litwy, w tym w pierwszej kolejnosci najdalej na zachod wysunieta Ziemie

Sanocka.


W. Marczak przytacza w swojej ksiazce opinie historykow ukrainskich (Zubrackiego

i Ladyzynskiego), wedlug ktorych ostatni ksiaze halicki Jerzy Trojdenowicz, w obawie o

swoje zycie (okazalo sie ze slusznie) usunal sie ze stolecznego Lwowa i pod koniec zycia

osiadl w Sanoku. Nadal on prawa miejskie miastu Sanok (w 1339r.) oraz zalozyl kilka wsi,

m.in. w dolinie Rozowego. Byly to Jurowce, ktore swoja nazwe wziely od imienia ksiecia

(ksiaze mial tutaj swoj dwor mysliwski do ktorego zjezdzal na polowania), Czertez, ktory

swoja nazwe wzial od ruskiego slowa «czerteznyki» tj. rzemieslnicy (tutaj ksiaze osadzil

rzemieslnikow obslugujacych dwor ksiazecy) oraz Kostarowce, ktore swoja nazwe wziely

od okreslenia «kostyhrowci» – gracze w kosci, komicy, artysci. Trudno powiedziec na ile

sa to hipotezy wiarygodne. Opracowania historykow (m.in. A. Fastnachta) okreslaja date

zalozenia Czerteza na rok 1339, podobnie jak Trepczy (jeszcze za czasow ksiazat ruskich),

pierwsza wzmianka o Kostarowcach pochodzi dopiero z 1390 r., a o Jurowcach z 1420 r.»

[41] Владислав Генріх Пйотровскі

Пйотровскі із Страцхоціни в Землі Саноцькій

«Час панування руських князів – це період безперервних внутрішніх і зовнішніх

воєн, які спустошували країну і винищували населення. 1323 року галицький трон

посів Болеслав, син Тройдена, мазовецького князя (прийняв ім’я Єжи, Юрій). Був

він свояком Великого Казимира (дружиною його була Евфемія, дочка великого князя

литовського Гедиміна, її сестра, Алдона, була королевою Польщі, дружиною Казимира

Великого). Юрій Болеслав помер бездітним, отруєний боярами 1340 року, передаючи в

заповіті та за згодою місцевих бояр князівство польському королю Казимиру. Казимир,

виконуючи заповіт, зайняв землі Галицької Русі всупереч запереченням Угорщини і

Литви, простягнувши межі далі на Захід, на землю Саноцьку.
В. Марчак викладає у своїй книжці думки українських істориків (Жубрацького і

Ладижинського), згідно з якими останній галицький князь Єжи (Юрій) Тройденович,


222222


побоюючись за своє життя (виявилося, що слушно) покинув столичний Львів і під

кінець життя осів у Саноку. Надав він міські права місту Санок (1339 р.), а також

заклав кілька сіл, зокрема в долині Рожевого. Були це Юровці, які свою назву взяли

від імені князя (князь мав тут мисливську садибу, куди приїздив на полювання),

Чертеж, що походив від російського слова «чертежники», тобто ремісники (тут князь

поселив ремісників, які обслуговували княжу садибу), а також Костаровце, які свою

назву перейняли від визначення «костихровці» – гравці в кості, коміки, митці. Важко

сказати наскільки достовірними є ці гіпотези. Праці істориків (зокрема А. Фастнахта)

визначають дату закладення Чертежа 1339 роком, подібно як Трепчи (ще за часів

руських князів), перша згадка про Костаровчі датується 1390 роком, а про Юровці


– з 1420 року. У деяких працях ці дати подаються як дати заснування села».

[42] http://www.nonpossumus.pl/biblioteka/feliks_koneczny/panstwo/VIII.php

Feliks Koneczny – «Panstwo i prawo w cywilizacji lacinskiej»:
«Po wielkich najazdach tatarskich, za czasow cesarstwa lacinskiego, kiedy nawet

niekiedy nie bylo patriarchy i nikt nie troszczyl sie o losy cerkiewne Rusi, wtedy

reorganizatorem metropolii «Kijowa i wszystkiej Rusi» stal sie Cyryl, b., kanclerz Daniela

halickiego. Pochodzil on z bojarow ziemskich z ziemi «Lachow», a zatem byl Lachem

prawoslawnym. Kiedy zas potem ziemia ta wraca na stale do Piastow, pierwszy z nich,

Boleslaw Trojdenowicz przechodzi na prawoslawie, przyjmujac imie Jerzego; drugi

z kolei Kazimierz Wielki organizuje hierarchie prawoslawna, czyniac to nawet wbrew

papiezowi».


[42] Конечни Фелікс, «Держава і право в латинській цивілізації»

«Після великого татарського нашестя, за часів латинського імператорства,

коли навіть іноді не було патріарха й ніхто не піклувався про долю церковної Русі,

реорганізатором митрополії Київської і всієї Русі став Кирило, канцлер Данила

Галицького. Походив він із земських бояр із землі «Ляхів», а отже, був православним

ляхом. Коли ж потім цю землю повернули Пястам, перший з них, Болеслав

Тройденович перейшов у православ’я, взявши ім’я Юрій; Казимир Великий, у свою

чергу, організував православну ієрархію, роблячи це навіть всупереч папі».


[43] http://www.lwow.com.pl/grodzisk.html

Copyright © 2001 Towarzystwo Milosnikow Lwowa i Kresow Poludniowo –

Wschodnich. Oddzial w Krakowie. Wszystkie prawa zastrzezone.
Stanislaw Grodziski, «Z lwem w herbie»:
«Kiedy w 1335 roku wygasla halicko-wlodzimierska linia Rurykowiczow, tron halicki

objal ksiaze Boleslaw Trojdenowicz. Byl to Piast po mieczu, z linii wywodzacej sie od

Konrada Mazowieckiego, Rurykowicz po kadzieli. Przeszedl wprawdzie na prawoslawie,

ale czul sie Polakiem i polityke prowadzil wcale rozsadna – staral sie chronic Rus zarowno

przed Tatarami, jak i przed Wegrami. Nie doczekawszy sie potomstwa, pragnal przekazac

tron halicki Kazimierzowi Wielkiemu; nim do tego doszlo, Boleslaw zostal otruty przez

miejscowych bojarow, sprzyjajacych Tatarom».

223


[43] Copyright © 2001 Товариство Любителів Львова та Південно-Східних

земель. Відділ в Кракові. Всі права захищені.

Гродзіскі Станіслав, «З левом на гербі»:
«Коли 1335 року скінчилася галицько-володимирська лінія Рюриковичів,

галицький трон посів князь Болеслав Тройденович. Був це Пяст по мечу, з лінії,

що починається із Конрада Мазовецького, Рюрикович по іншій лінії. Прийняв

православ’я, але вважав себе поляком і політику вів цілком розсудливу – намагався

захищати Русь однаковою мірою як від татар, так і від Угорщини. Не дочекавшись

потомства, хотів передати галицький трон Великому Казимиру Великому; перш ніж

до того дійшло, Болеслава отруїли місцеві бояри, які сприяли татарам».
[44] http://www.mors.opus.chelm.pl/wolauhruska/historialong.htm

«W XIII wieku i pozniej nieco, ksiazeta ruscy wladajacy ksiestwem halickowlodzimierskim,

w sklad ktorego wchodzily ziemie nadbuzanskie, toczyli czeste boje

z wladcami polskimi, co jednak nie przeszkadzalo im wchodzic we wzajemne zwiazki

malzenskie. W rezultacie tych powiazan rodzinnych, powstawaly tez i roznorodne

skojarzenia polityczne. Gdy wymarla w roku 1323 meska linia Romanowiczow hlaickowlodzimierskich,

tron ksiazecy objal po nich w drodze dziedziczenia Boleslaw syn ksiecia

mazowieckiego Trojdena i ksiezniczki ruskiej Marii, corki Jerzego I halickiego. Stosownie

do zadan bojarow halickich, Boleslaw Trojdenowicz przyjal wiare prawoslawna, obral

sobie ruskie imie Juryj II (Jerzy) i poslubil Eufemie, corke wielkiego ksiecia litewskiego

Gedymina. Za namowa swego powinowatego, krola polskiego Kazimierza Wielkiego,

zawarl z nim ugode o sukcesji, moca ktorej w wypadku bezpotomnego zgonu ktoregos

z dwu umawiajacych sie monarchow, pozostaly przy zyciu mial otrzymac w spadku jego

posiadlosc. Po uplywie 17 lat panowania, Jerzy II zostal otruty przez bojarow halickich

(1240), ktorzy niezadowoleni byli z prowadzonej przez ksiecia prokatolickiej i propolskiej

polityki. Kazimierz Wielki powolujac sie na postanowienia ugody, wystapil z roszczeniami


o spadek po nim, spotkal sie jednak ze stanowczym sprzeciwem ze strony moznowladcow

ruskich. Nadto z pretensjami do tronu halickiego wystapil ksiaze litewski oraz chan tatarski,

jako zwierzchnik ziem ruskich. W rezultacie doszlo do dlugotrwalych wzajemnych walk,

w ktorych krol polski odnosil chwilowe sukcesy, ale tez i czeste porazki. Kazimierz Wielki

nieustepliwie prze lat dwadziescia dochodzil swych praw sukcesorskich. W tym czasie

pieciokrotnie wyprawial sie zbrojnie na Rus, w latach: 1340, 1344, 1349, 1351, az dopiero

skutkiem ostatniej wyprawy w 1366 roku wspierany przez wojska wegierskie, przejal

ostatecznie swa sukcesje wlaczajac do Polski ksiestwo halicko-wlodzimierskie wraz z

dzielnica chelmsko-belzka».

[44] «У XІІІ столітті й пізніше руські князі, що володіли Галицько-Волинським

князівством, до складу якого входили землі над Бугом, вели часті бої з польськими

правителями, що, проте, не заважало їм вступати в родинні зв’язки. У результаті

цього виникали також різні політичні об’єднання. Коли 1323 року вимерла чоловіча

лінія Романовичів галицько-волинських, княжий трон успадкував Болеслав, син

мазовецького князя Тройдена і руської княжни Марії, дочки Юрія І Галицького. На

вимогу галицьких бояр Болеслав Тройденович прийняв православну віру, обрав собі

ім’я Юрій ІІ (Єжи) і повінчався із Евфемією, дочкою Великого князя литовського

224224


Гедиміна. Підбурений своїм далеким родичем польським королем Казимиром

Великим, уклав з ним угоду про успадкування, згідно з яким у випадку бездітної

смерті одного з цих двох монархів той, що залишиться живим, отримає всі його

володіння. Після 17 років правління Юрій ІІ був отруєний галицькими боярами

(1240), які були незадоволені його прокатолицькою та пропольською політикою.

Казимир Великий, спираючись на укладену угоду, висунув претензії щодо передачі

йому трону, однак наштовхнувся на рішучий спротив з боку руських магнатів.

Окрім цього з претензіями на галицький трон виступив литовський князь, а також

татарський хан, як начальник руських земель. В результаті, дійшло до тривалих

взаємних сварок, у яких польський король мав тимчасові успіхи, але також і часті

поразки. Казимир Великий непоступливо протягом 20 років набирав своїх прав

спадкоємця. Водночас п’ять разів відправлялися війська на Русь, в роках: 1340, 1344,

1349, 1351, допоки внаслідк останнього походу 1366 року за підтримки угорських

військ остаточно отримав свій спадок, приєднавши до Польщі Галицько-волинське

князівство разом з холмсько-белзькою територією».
[45] http://www.kki.pl/pioinf/przemysl/dzieje/rus/rus2.html

STRONA GLOWNA


Problem Rusi we wczesnym okresie dziejow Polski
W innym zas miejscu ten sam autor (Feliks Koneczny) podkresla dobitnie:
«Tzw. Rus Czerwona jest ziemia osadnicza dla Rusinow, ktorzy osiedlac sie w niej

poczeli dopiero w drugiej polowie XIII wieku (po pierwszym najezdzie mongolskim); dla

Polakow jest zas krajem rodzinnym. Swiadczy kronika Nestora. A zatem wojewodztwo

lwowskie jest ziemia «staropiastowska». Ziemia ta byla na przemian pod Piastami

i Rurykowiczami. Nieprawda jest, zeby na stale wrocila byla pod Piastow ostatecznie

w r. 1340. Poprzednik Kazimierza Wielkiego na grodach Halicza i Lwowa, od 1324 r.,

Boleslaw Trojdenowicz byl takze Piastem (z ksiazat mazowieckich, na Sochaczewie).»
ГОЛОВНА СТОРІНКА
Проблема Русі в ранньому періоді історії Польщі
[45] В іншому ж місці той самий автор (Фелікс Конечни) підкреслює наступне:

«Т. зв. Русь Червона є поселенською землею для Русинів, які почали осідати на

ній лише в другій половині XІІІ століття (після першого монгольського нашестя);

для поляків же ця земля є рідним краєм. Свідчать записи Нестора. А отже львівське

воєводство є землею «старопястівською». Земля ця була поперемінно під Пястами

і Рюриковичами. Неправда, що вона була остаточно передана князівству 1340 року.

Попередник Казимира Великого в містах Галич і Львів, з 1324 року Болеслав

Тройденовіч, був також Пястом (з мазовецьких князів, на Сохачеві)».


[46] ЮРІЙ ІІ, ЮРІЙ І

Розпад Галицько-Волинського королівства


Але в момент свого, здавалося б, апогею, Галицько-Волинське королівство

увійшло в період занепаду, який призвів до повного його розпаду. Останні з

Романовичів – Юрій І (правив з 1301 по 1315 рр.) та Лев ІІ (правив з 1315 по 1323 рр.)

225


– вели антимонгольську політику, яка спровокувала збільшення числа нападів військ

хана. Врешті, не маючи наступника чоловічого роду, романо-католицький князь

(Болеслав, із жіночої лінії Романовичів) посів трон. Роблячи спроби заспокоїти

своїх підданих, він перейшов у християнство та взяв ім’я Юрій ІІ (правив з 1323

по 1340 рр.). Він також намагався відновити міць королівства, запрошуючи до себе

іноземних радників, особливо з Німецького Тевтонського Ордену біля Балтійського

моря, та вводячи німецьку модель управління в містах. Ця модель була втілена в

так званому Магдебурзькому праві, згідно з яким містам дозволялося мати власне

законодавство та самоуправління, що захищало їх від втручання князя чи бояр.

Встановлення Магдебурського Права у двох галицьких містах (Санок у 1339 році;

Львів у 1356 році) протягом XІV століття мало позитивний вплив на їхню економіку.

Однак, за галицькою традицією, досі впливові бояри, які мали землю, обурювалися

щодо зовнішньої політики Юрія ІІ та його залежності від іноземних радників. Мало

того, вони почали підозрювати його в симпатії до римо-католицтва. 1340 року кілька

бояр сформували конспірацію та отруїли свого правителя».

Магочі Пол Роберт. Історія України. – Торонто: Юніверсіті Прес, 1996.


226226


«…НЕ РАЗ НАМАГАЛИСЯ ВІДНЯТИ ВІД НАС…»

Важче влучніше й точніше сказати про драматизм становлення першопочатків

українського книгодрукування, аніж сказав про це Іван Огієнко…
[47] http://www.ifla.org/IV/ifla69/papers/193g-Migon.pdf.

«Noch in der Inkunabelzeit setzte in Krakau der kyrillische Buchdruck ein. Der

aus Franken in Deutschland stammende Buchdrucker Schweipolt Fiol hat um 1490

(vermutlich 1490 bis 1492) vier liturgische Bucher in (alt)kirchenslawischer Sprache

(paleoslovenice) gedruckt. Die Geburt des (ost)slawischen Druckwesens geschah in

der Hauptstadt Polens! Der Vorrang Krakaus vor den politischen und geistigen Zentren

der orthodoxen Kirche und des Ostslawentums ist nur auf Grund der fur eine solche

Tatigkeit gunstigen Bedingungen in Polen zu verstehen. Diese bahnbrechende Leistung

wurde in Krakau, an einem, was die Verkaufsmoglichkeiten dieser Bucher betrifft, sehr

weit entfernten Ort realisiert.


Die Vermutung liegt nahe, dass die Urheber dieses Unternehmens unter den litauischruthenischen

Magnaten zu suchen sind, und Fiol, zusammen mit seinem Gonner Jan Turzo,

sich davon einen gehorigen Absatz erhoffte. Der russische Forscher E.L. Nemirovskij ist

dagegen der Meinung, die Anregung sei aus dem Moskauer Staat gekommen. Die Frage

ist also nicht zu Ende diskutiert.
Durch den Druck der orthodoxen Bucher im katholischen Krakau kam aber Fiol in den

Verdacht der Haresie. Jan Turzos Bitte an den Gnesner Erzbischof um die Erlaubnis zum

Druck und Verkauf der «ruthenischen Bucher» (libri Ruthenici – wie steht in den Quellen),

wurde am 12. Januar 1492 abschlagige beschieden. Es ist der erste Fall kirchlicher Zensur

gedruckter Bucher in Polen».
World Library and Information Congress: 69th IFLA General Conference and

Council
1-9 August 2003, Berlin


Code Number:
193-G
Meeting:
153. Rare Books and Manuscripts

Simultaneous Interpretation:


Der fruhe Buchdruck in Polen (XV. –XVII. Jh.) als Spiegel ethnischer,
konfessioneller und kultureller Verhaltnisse
Krzysztof Migon
Wroclaw (Polen)
[47] «Ще в часи перших друкованих видань започаткувалося в Кракові кириличне

книгодрукування. Книгодрукар Швайпольт Фіоль, який походить із німецьких

франків, близько 1490 року (імовірно, з 1490 по 1492 рік) надрукував чотири літургійні

книги (старо)церковнослов’янською мовою (палеословеніс). Народження (східно)

слов’янського друкування відбулось у столиці Польщі! Перевага Кракова над

227


політичними та церковними центрами православної церкви та східного словя’нства

базується лише на тому, що в Польщі для такої діяльності були сприятливі умови.

Ці новаторські досягнення були реалізовані в Кракові, що стосовно можливостей

продажу такої книжки є дуже віддаленим місцем.


Можна припустити, що ініціаторів цієї справи треба шукати серед литовськорутенських

магнатів, і Фіоль, разом зі своїм меценатом Яном Турзо, сподівався на

належний продаж. Російський дослідник Е. Л. Неміровський суперечить тій думці,

що поштовх пішов з Московської держави. Таким чином це питання не до кінця

обговорене.
Через друкування православних книжок в католицькому Кракові Фіоля

запідозрили в єресі. Ян Турзо попросив гнеснерського архієпископа дозволу друкувати

та продавати «рутенські книги» (libri Ruthenici – як написано в першоджерелі), проте

12 січня 1492 року була дана негативна відповідь. Це перший випадок цензурування

друкованих книг у Польщі».
Світовий конгрес з питань бібліотеки та інформації:
69-та Загальна Конференція Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій
1–9 серпня 2003 р, Берлін
Кодовий номер: 193-G
Зустріч: 153. Рідкісні книги та рукописи
Синхронний переклад:
Раннє книгодрукування в Польщі (XV–XVII ст.) як дзеркало етнічних,

конфесійних та культурних відносин.


Кшиштоф Мігон
Вроцлав (Польща)
[48] http://bbf.enssib.fr/sdx/BBF/pdf/bbf-1961-2/bbf-1961-02-0061-001.pdf.

BULLETIN DE DOCUMENTATION BIBLIOGItAPHIQUE


2e PARTIE
ANALYSES
D’OUVRAGES
ET D’ARTICLES
FRANCAIS
ET ETRANGERS
PREPAREES PAR
LA DIRECTION DES BIBLIOTHEQUES DE FRANCE
I. LES DOCUMENTS

PRODUCTION ET REPRODUCTION

«Alors que l’on connait bien l’evolution des caracteres d’imprimerie d’Europe

occidentale, celle des caracteres slaves n’est pas encore eclaircie depuis Schweipolt Fiol,

le premier imprimeur des peuples slaves de Cracovie, jusqu’a Ivan Fedorov. Quatre livres

ont ete edites par Fiol avec les caracteres executes par Rodolphe Borsdorf de Brunswick.

Le procede de composition et la formation des mots avec les lettres sont assez primitifs.
Macaire, le premier imprimeur des Balkans, installe dans le Montenegro puis en

Roumanie, est par contre un artisan qui comprend et « sent « son livre. L’Oktoikh1 de


228228


1494, compare au meme livre edite trois’ ans plus tot par Fiol, frappe par sa nouveaute

typographique et artistique».


[48] Бюлетень бібліографічної інформації

2-га частина

Аналіз французьких та закордонних праць і статей, підготовлених дирекцією

бібліотек Франції

І. Документи

Продукція та репродукція


«Отож, під час еволюції шрифтів для книгодрукування в Західній Європі

слов’янські шрифти ще не з’являлися до часів Швайпольта Фіоля, першого друкаря

слов’янського народу в Кракові, та Івана Федорова. Фіолем було видано чотири

книги зі шрифтами, зробленими Рудольфом Борсдорфом із Брюнсвіка. Процедура

складання та формування слів із букв була дуже примітивною.
Макаір, перший балканський друкар, який перебував спочатку в Чорногорії, а

потім в Румунії, був, однак, ремісником, склав та «відіслав» свою книгу. «Октоїх»

1494 р., порівняно із такою ж книгою, виданою три роки до того Швайпольтом

Фіолем, вражає своєю друкарською та артистичною новизною».


[49] «Dans le mileux de l’Eglise Orientale du XV et XVI siecles les livres etaient

illustres aussi des gravures d’origine exterieure. Les premiers livres liturgiques parurent

a la fin du XV siecle et la publication la plus ancienne connue est l’Oktoich publie a

Cracovie en 1494 dans l’imprimerie de Schweipolt Fiol, dans la redaction et basee sur des

texts manuscripts provenant de la Russie muscovite».

Waldemar Deluga «Sources latines de la gravure orthodox dи XVI et XVII

siecles»
Published by Research Support Scheme of the Open Society Support Foundation,

which is part of the Open Society Institute-Budapest.


[49] «У часи Східної церкви XV та XVI століть книжки також ілюстрували

гравюри зовнішнього походження. Перші літургійні книги виникли наприкінці

XV століття і найпершим відомим виданням є «Октоїх», надрукований 1491 року

в Кракові під керівництвом Швайпольта Фіоля та базується на текстах рукописів

Московської Русі».

Вальдемар Делуга «Латинські джерела православної гравюри XVI та XVI ст.»


Опубліковано Проектом підтримки досліджень Фундації сприяння

Товариству, яке є частиною відкритого товариства Будапешт-інституту.


[50] Радіо «Свобода», 28.11. 2003. Обговорення історії книгодрукування.

Василий Калугин, филолог, историк: «Московская Русь познакомилась с

церковно-славянской печатной книгой задолго до эпохи Ивана Грозного, поскольку

первые православные богослужебные книги стали выходить еще в конце ХV

века в Кракове. Эти книги выпускал немецкий книгоиздатель видимо, по заказу

одного из западнорусских епископов. Он выпустил «Октоих» – богослужебную

книгу, певческую книгу, «Триодь», также богослужебную книгу, и «Часослов».

229


Надо назвать такого выдающегося деятеля культуры первой половины 16 века,

гуманиста в настоящем смысле этого слова, доктора медицины, закончившего

Падуанский университет – белоруса Франциска Скорину. Франциск Скорина в

1517–1519 годах издал в Праге целый ряд ветхозаветных книг. Причем, интересно,

что язык этих книг он пытался приблизить к собственной речи, в нем видны многие

особенности старобелорусского языка. А в дальнейшем Франциск Скорина открыл

свою книгоиздательскую деятельность в Вильно, и там в 20-е годы выпустил

несколько книг. Приблизительно та же тенденция просматривается в это время в

России. Архиепископ Геннадий Новгородский в конце ХV века делает попытку

завести типографию в Новгороде. Из Любека в Новгород прибыл знаменитый

немецкий книгоиздатель, типограф, любекский первопечатник Бартоломей Готан.

Свидетельства о судьбе Бартоломея Готана на Руси противоречивы. Он какое-то

время входил в кружок архиепископа Геннадия Новгородского и, по свидетельству

поздней немецкой хроники, Бартоломея Готана сначала приняли в Новгороде

с распростертыми объятиями, а потом, якобы, утопили. Это очень позднее

свидетельство и, видимо, оно все-таки недостоверно. Но то, что Готан сотрудничал

с Геннадием Новгородским и то, что мысль о создании типографии зародилась в

Московской Руси в конце ХV века – это очевидно».


[51] Точка зору білорусів:

«Что касается языка, то Московией он заимствован от русинов = жителей

ВКЛ, читай: предков белорусов и украинцев. И книгопечатание заимствовано

оттуда же. Первый московский книгопечатник – Иван Федорович (именно так он

себя называл, сморите тут: «Шранява») был из древнего шляхетского рода герба

Шранява, прославленного когда-то под Грюнвальдом. Скорее всего, этот польский

герб достался этому роду после Городельской унии 1413 г., когда шляхта Польского

королевства и ВКЛ менялась гербами. Литеры, которыми Иван Федорович печатал

свои книги, были привезены им из Вильно. Разумеется, книги он печатал на своем

языке – «руском». Родом Иван Федорович был из Петковичей, что на границе

современной Минской и Брестской области»
Ігор Литвин. «Участвовали ли литовцы в Грюндвальдской битве, или

Почему Витовт писал «по-руски»?


[52] М. Грушевський:

«Мабуть, празьке підприємство Скорини мало за собою якусь більшу і сильнішу

групу чи організацію, – можливо, ту саму, яка висунула попереднє видавництво

Фіоля. Може бути, що під час студій у Кракові Скорина мав нагоду зв’язатися з

ініціаторами Фіолевого підприємства, з тими людьми, які фактично вели цю справу.

Були це, мабуть, скоріше українці, ніж білоруси, бо із Західною Україною Краків

був тісніш зв’язаний ніж з Білоруссю, та й приписки й пояснення Фіолевих видань

скоріше вказують на українські руки […] На певні зв’язкі Скорининого видавництва

з Фіолевим вказують і різні технічні подробиці (в друкарськім письмі і подібному), і

текстуальні запозичення, і весь празький епізод діяльності…»


[53] Іван Огієнко. Історія українського друкарства:

«Першими книжками, які видрукував Фіоль, були Октоїх та Часословець, обидві

1491 р.; котра вийшла раніше, тобто котру з них вважати первенцем українського

230230


друку – не відомо, але традиція вважає Октоїха 1491 р. за найпершу слов’янську

книжку, друковану кирилицею. Крім цього, надрукував Фіоль ще дві книжки –

Тріодь пісну та Тріодь цвітну, але вже без зазначення місця та часу друку. Збереглася

звістка, що Фіоль видрукував ще й п’яту книжку – Псалтир, але самої книжки до

нашого часу не дійшло.
Для кого друкував Фіоль свої книжки? Тому, що книжки ці – то найперші

друковані книжки серед цілого слов’янського світу, честь їх належності нам,

українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих

друків: там, де Фіоль не був зв’язаний традиційним церковнослов’янським текстом,

там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови».

231


ГОРДА КНЯЗІВНА РОЗАНДА
Годі малювати шлюб Тимоша Хмельницького з Розандою Лупул в рожевих

тонах. Тиміш, попри молодість, жорсткий і талановитий полководець, був гарячим на

вдачу, неймовірно ревнував Розанду до турецького візира, міг часом і відлупцювати

дружину. Любила чи ні Розанда Тимоша – ніхто, звісно, не знає. Але в неї ніхто не

має права відібрати істинно князівської гордості, мужності й гідності. Коли помер

від смертельної рани Тиміш, вона не покидає вже мертвого чоловіка, вертається у

жалобному поході в чужу для неї країну. То ж і під занесеною шаблею польського

жовніра, запеклого на той час молдавського ворога, Розанда, ймовірно, не зреклася

власного достоїнства.
Водночас можна звернути увагу на політичне хитросплетиво навколо лише

одного заміжжя (інколи думається, що тільки сучасна політика така плутанапереплутана).

І вже зовсім неможливо обійти звинувачення українців в антисемітизмі

й спекуляції на цьому – від часів походів Хмельницького і мало не до наших днів.

Аргументована таки відповідь Мирона Куропаса – 0,03 % населення не можуть

представляти 99,97 відсотка українського народу.


[54] http://www.search.com/reference/Vasile_Lupu

«Vasile built a strong alliance with Bohdan Khmelnytsky, marrying his daughter

Ruxandra to Tymofiy (Tymish) – the hetman‘s son, who went on to fight alongside Vasile

Lupu at Finta».


References: Gheorghe I. Bratianu, Sfatul domnesc si Adunarea Starilor in

Principatele Romane, Bucharest, 1995.


[54] «Василь побудував міцний союз із Богданом Хмельницьким, одруживши

свою дочку Роксандру із Тимофієм (Тимошем) – сином гетьмана, який разом із

Василем Лупулом брав участь у битві біля Фінти»

Посилання: Братіану Георг І. Sfatul domnesc si Adunarea Starilor in Principatele

Romane. – Бухарест, 1995.
[55] http://resea-ihc.univ-lyon3.fr/publicat/bulletin/2003/lung.pdf.

Ecaterina LUNG. L’Etat, l’Eglise et le controle du mariage dans les principautes

roumaines (XVIe-XVIIe siecles). Universite de Bucarest
Лунг Катерина, «Держава, церква та контроль одруження в румунських

князівствах (XVI-XVII ст.)». Університет м. Бухареста


«Les sultans etaient eux aussi preoccupes par les alliances matrimoniales des

princes roumains et de leurs enfants, car ils avaient conscience des dangers representes

par l’affermissement de leur pouvoir. Les plus suspects etaient les mariages avec les

representants de l’aristocratie etrangere, et specialement polonaise, dans le contexte

d’affrontement ouvert entre l’Empire ottoman et la Pologne. Les chroniques evoquent

les soucis de la cour de Constantinople a l’occasion des mariages des filles du prince de

Moldavie,Vasile Lupu»

232232


[55] «Султани також були зацікавленні в укладанні шлюбів між своїми дітьми

та румунськими князями, тому що їм було відомо про небезпеку посилення їхньої

влади. Більш підозрілими були одруження із представниками іноземної аристократії,

а надто польської, в контексті відкритого зближення між Османською імперією та

Польшею. Хроніки розповідають про хвилювання константинопольського двору з

приводу одруження дочок молдавського князя Василя Лупула»

[56] Maria fut mariee a Janusz Radziwill, un des plus importants nobles polonais,

de confession reformee.Ruxandra devint contre sa volonte et d’une certaine facon meme

contre la volonte de son pere, l’epouse de Timushh Chmelnicki le fils du chef ukrainien

revolte contre la Pologne, mais qui etait redoute aussi par les Turcs Pense d’abord comme

un moyen de consolider la position de Vasile Lupu, refuse puis et accepte seulement

sous menace des armees ukrainiennes, ce marriage contribua probablement a fragiliser la

situation du prince moldave vis-a-vis de Turcs.

[56] «Марія одружилася з Янушем Радзивілом, представником дуже знаної

польської знаті, змінила віросповідання. Роксандра одружилася проти своєї волі, так

само як і проти волі батька, із Тимошем Хмельницьким, сином українського гетьмана,

який повставав проти Польщі і якому також чинили опір турки. Спочатку задумане

як спосіб зміцнити позицію Василя Лупула, потім відкинуте і прийняте лише під

загрозою українського війська, це одруження, можливо, сприяло послабленню

протистояння між князем Молдови і турками».

Посилання: Miron Costin, Opere, ed. P.P. Panaitescu, Bucuresti, 1958, p. 121.
Костін Мірон. Опер. – Бухарест: видавець П.П. Панаітеску, 1958. – С. 121.
[57] http://www.jewishgen.org/yizkor/pinkas_romania/rom1_00141.html

This is a translation from: Pinkas Hakehillot: Encyclopedia of Jewish Communities,

Romania, Volume 1, pages 141-176, published by Yad Vashem, Jerusalem, 1969
Це переклад з «Пінкас Хакехіллот», Енциклопедії єврейських общин, Румунія,

том 1, с. 141–176, виданий Ядом Вашем, Єрусалим, 1969.


(Pages 141–176)
English translation researched and edited by Robert S. Sherins, M.D.
Translated by Ziva Yavin, Ph.D. and Rabbi Jack H Bloom, Ph.D.
«In the 17th century, Iasi served as a stopover for immigrants to Eretz Yisrael from

central and eastern European countries. At the time of the draconian measures of Poland

in 1648–1649 [Cossack Uprising led by Hetman Bogdan Khmelnytsky (RSS)], some Jews

escaped from Poland to Iasi and settled there. In the Responsa literature of Polish scholars

from that time, it was recorded that the Jews of Iasi redeemed Jewish captives, who were

brought to slave markets by the Tatars. However, Iasi Jews also suffered at the same time

from persecution and pogroms; in 1650. The Cossacks burned Iasi and massacred Jews,

Turks, and Armenians. In 1652, when the Moldavian prince Vasile Lupu was forced to

marry off his daughter to Chmelnitzki’s son, Timush, Cossacks, who came to the wedding,

killed 60 Jews; and others were only able to save themselves by paying them enormous


233


sums of money. In 1653, Vasile Lupu was forced to give up his rule and his son-in-law,

Timush, came to his aid with an army of Cossacks. They tortured the Jews, jailed them in

towers, and tormented them to extract more money from them».
[57] (C. 141–176)

Англійський переклад вивчив та редагував Роберт С. Шерінс


Переклад професорів Зіви Явін та Раббі Джека Х Блума
«У VІІ столітті Ясси слугувало дорожньою зупинкою для емігрантів в Єрець

(Ізраїль) з центральних та східних європейських країн. В часи жорстоких заходів

Польщі в 1648–49 рр. (козацьке повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького)

деякі євреї втекли з Польщі до Ясс та оселилися там. У відгуках польських

вчених того часу було записано, що євреї Ясс милували єврейських полонених, яких

вивозили на рабські ринки татари. Однак водночас євреї Ясс також потерпали від

переслідувань та погромів 1650 р. Козаки спалили Ясси та масово вбивали євреїв,

турків, вірменів. 1652 року, коли молдавський князь Василь Лупул був змушений

видати дочку заміж за сина Хмельницького Тимоша, козаки, які прибули на весілля,

вбили 60 євреїв; а інші змогли зберегти собі життя, лише заплативши великі суми

грошей. 1653 року Василя Лупула змусили припинити правління, і його зять Тиміш

прибув на допомогу із армією козаків. Вони знущалися з євреїв, саджали їх у вежі та

мучили, аби отримати більше грошей».
[58] http://209.85.129.104/search?q=cache:j_yS7ILNEDMJ:www.ukrweekly.com/

Archive/1997/299711.shtml+jew+in+ukraine+KHMELNYTSKY&hl=uk&ct=clnk&cd=

18&gl=ua&client=firefox-a

FACES AND PLACES by Myron B. Kuropas


Press attacks on Ukrainians continue in Chicago
«A few months ago, Chas i Podiyi, (Time and Events), a Chicago-based Ukrainian-

language newspaper, published an interview with Yoram Sheftel, Israeli defense attorney

for John Demjanjuk, and author of «Defending Ivan the Terrible».
Responding to the interview, a certain Rafael Levchin penned a commentary in

My America, a Chicago-based Russian-language newspaper, in which he wrote, among

other things, that Mr. Sheftel is a traitor to the Jewish people. «To say Mr. Sheftel sold

his soul would be to give him too much honor», wrote Mr. Levchin. «From that kind of

soul even Satan would turn away». Ukrainians are infinitely worse than Germans in their

treatment of Jews, Mr. Levchin continued. Germans only killed Jews during World War


II. Ukrainians have persecuted Jews since the days of Bohdan Khmelnytsky. Ukrainians

happily served the Nazi cause by organizing the SS Division Galicia, eight additional

German troop divisions, and by orchestrating Babyn Yar, Mr. Levchin concluded. For

all those reasons, all Ukrainians are guilty of anti-Semitism and John Demjanjuk is their

worthy representative.

Since I am the co-director of the Ukrainian American Justice Committee, the

organization that sponsored Mr. Sheftel’s appearance before Chicago’s Ukrainians, an

appearance which led to the original interview in Chas i Podiyi, the editor, himself a

Ukrainian American Jew, asked me to reply to Mr. Levchin.

234234


In my response, I suggested, among other things, that Mr. Sheftel was an Israeli patriot

who preserved the integrity of the Israeli justice system. Had the innocent John Demjanjuk

been hanged following a Soviet-style show trial, the entire free world would have

condemned Israel. I also pointed out that Ukrainians never had eight German divisions;

that Jews often lived better in Ukraine than Ukrainians, especially in the larger cities; and

that it served no useful purpose to hammer away at the guilt of a few Ukrainian criminals.

Ukrainians, I pointed out, do not condemn all Jewish people for the crimes of Trotsky,

Kameniev, Zinoviev, Sverdlov and Kaganovich.


Mr. Levchin’s response to my article recently appeared in Seven Days, another

Chicago-based Russian-language newspaper. Following a list of potentially libelous

insults too banal to mention, he repeats his Ukrainophobic calumny about Khmelnytsky(«hundreds of thousands of Jews were killed») Petliura, (a «National Socialist, Nazi»)

and other Ukrainian leaders as was presented in his first article, demanding again thatUkrainians apologize for their crimes. The only reason Israel freed Mr. Demjanjuk was to

preserve good relations with Ukraine, Mr. Levchin concludes.
Mr. Levchin’s allegation that Israel freed Mr. Demjanjuk to preserve good relations

with Ukraine is absurd. In Israel’s view of the world, Ukraine is of little consequence.


There is no denying that Jews were massacred during the 1648-1649 rebellion ofBohdan Khmelnytsky. How many were actually killed during the Kozak rampage?

According to Prof. Paul R. Magocsi: «Almost without exception, today’s specialists on

the period reject what they describe as the grossly exaggerated figures in the [Jewish]

chronicles. The Israeli scholars Shmuel Ettinger and Bernard Weinryb speak instead of the

‘annihilation of tens of thousands of Jewish lives’ and the Ukrainian-American historian

Jaroslaw Pelenski narrows the number of Jewish deaths to between 6,000 and 14,000».

(Magocsi, «A History of Ukraine», 1996). This is far less than the «hundreds of thousands»

of Jews Mr. Levchin believes perished.


Turning to more recent times, it should be remembered that a Ministry of Jewish

Affairs was established during the days of the first Ukrainian National Republic, making

Ukraine the only state to have such a ministry. (See Solomon I. Goldelman, «Jewish

National Autonomy in Ukraine, 1917–1920», 1968; Moses Silberfarb, «The Jewish

Ministry and Jewish National Autonomy in Ukraine, 1918–1919», translated by Rabbi

David H. Lincoln, 1993). Anti-Semites don’t establish such ministries.


As for Symon Peltiura, there is substantial evidence that he was, indeed, a friend of

the Jews – and not their enemy. During his leadership of Ukraine, the Ministry of Jewish

Affairs was reinstituted (see Goldelman) and on August 26, 1919, Petliura issued an order

to the troops of the Ukrainian National Republic to «bring the perpetrators [of pogroms]

before the courts as enemies of the fatherland» to suffer «the most severe penalties of the

law». According to Prof. Taras Hunczak, «the frequently repeated charge that Petliura

was anti-Semitic is absurd. Volodymyr Jabotinsky, perhaps one of the greatest Jews of the

20th century – a man well-versed in the problems of East European Jewry – categorically

rejected the idea of Petliura’s animosity towards the Jews…» (Magocsi, pp. 505–506).
And what about Jewish involvement with Soviet oppression? According to Prof.

Leonard Shapiro: «Five of the 21 full-time members of the [Soviet] Central Committee

were Jews – among them Trotsky and Sverdlov, the real master of the small but vital

secretarial apparatus of the party … Jews abounded at the lower levels of the party

machinery, especially in the Cheka and its successors, the GPU, the OGPU and the NKVD

(Shapiro, «The Role of Jews in the Russian Revolutionary Movement», Slavonic and East

European Review, December 1961).

235


Were Ukrainians involved in war crimes against innocent Jews during World War II?

Tragically, yes. According to the Israeli War Crimes Commission, some 11,000 Ukrainians,

out of a population of 36 million, were involved with anti Jewish measures (Stefan T.

Possony, «The Ukrainian Jewish Problem: A Historical Perspective», Plural Societies,

Winter 1974). How can the involvement of .0003 percent of the Ukrainian population in

crimes against Jews warrant the conclusion that all Ukrainians are born anti-Semites?


I believe far more Ukrainians assisted Jews during World War II than killed them.

Many of them have been recognized and honored by the Israeli government. Unfortunately,

many more of those who helped were killed by the Nazis along with the Jews they helped.

Their stories will never be told. Perhaps the greatest assistance came from the Ukrainian

Catholic Church under the leadership of Metropolitan Andriy Sheptytsky. This has been

documented by Jewish sources.


It is sad that, at a time when Ukrainian-Jewish relations in Ukraine are better then

ever, Old World toxins continue to pollute the atmosphere in America».


Copyright © The Ukrainian Weekly, July 20, 1997, No. 29, Vol. LXV
[58] Куропас Мирон, «ОБЛИЧЧЯ ТА МІСЦЯ»

У Чикаго тривають прес-атаки на українців

«Кілька місяців тому «Час і Події», україномовна газета в Чикаго, опублікувала

інтерв’ю з Йорамом Шефтелем, ізраїльським адвокатом Джона Дем’янюка, автора

статті «Захищаючи Івана Жахливого».
Відгукуючись на інтерв’ю, якийсь Рафаель Левчін подав коментар у «Мою

Америку» («My America»), російськомовну газету в Чикаго, в якому написав, що

Шефтель є зрадником єврейського народу. «Сказати, що містер Шефтель продав

власну душу – значить дати йому надто багато шани, – написав містер Левчін. Від

такої душі навіть сатана відвернувся б». «Українці значно гірші за німців у ставленні

до євреїв, – продовжив містер Левчін. – Німці вбивали євреїв лише під час Другої

світової війни. Українці ж вели розправу над євреями із днів Богдана Хмельницького.

Українці радо служили справі нацистів, організовуючи СС Дивізію Галичина,

вісім додаткових дивізій німецьких загонів та оркеструючи Бабин Яр. Через ці

причини всі українці винні у антисемітизмі, а Джон Дем’янюк є їхнім достойним

представником», – підсумував Левчін.
Оскільки я є співдиректором Українського Американського Комітету Правосуддя,

організації, яка спонсорувала появу містера Шефтеля перед українцями Чикаго,

появу, яка призвела до інтерв’ю в газеті «Час і події», видавець, сам український

американський єврей, попросив мене відповісти містеру Левчіну.


У своїй відповіді я, між іншим, вказав на те, що містер Шефтель був ізраїльським

патріотом, який захищав гідність ізраїльської системи правосуддя. Якби невинний

Джон Дем’янюк був повішений після показового судового процесу в радянському

стилі, то увесь світ засудив би Ізраїль. Я також звернув увагу на те, що в українців

ніколи не було вісім німецьких дивізій; що в Україні євреї завжди жили краще, ніж

самі українці, особливо у великих містах; і що не безціль наголошувати на провині

кількох українських злочинців. Українці не звинувачують усіх євреїв за злочини

Троцького, Каменєва, Зінов’єва, Свердлова та Кагановича.


Відгук містера Левчіна на мою статтю нещодавно з’явився у «Семи Днях»

(«Seven Days»), іншій російськомовній газеті в Чикаго. Перелічуючи потенційно

пасквільні образи, які є занадто банальними для того, щоб їх згадувати, він

236236


повторює українофобні звинувачення стосовно Хмельницького («було вбито сотні

тисяч євреїв»), Петлюри («національний соціаліст, нацист») та інших українських

лідерів, як було згадано в його першій статті, знову вимагаючи того, щоб українці

попросили вибачення за злочини. «Єдиною причиною того, що Ізраїль звільнив

містера Дем’янюка, було збереження добрих відносин з Україною», – каже містер

Левчін.
Заява містера Левіна стосовно того, що Ізраїль звільнив містера Дем’янюка

заради збереження добрих відносин з Україною, є абсурдом. У Ізраїлевому баченні

світу Україна малозначуща.


Незаперечним є те, що євреїв масово вбивали протягом повстання Богдана

Хмельницького в 1648–1649 рр. Скільки ж їх було насправді вбито під час бушувань

козаків? Згідно з думкою професора Пола Р. Магочі: «Майже всі без винятку сучасні

спеціалісти з цього періоду відкидають те, що вони називають надто перебільшеними

даними в [єврейських] хроніках. Ізраїльські вчені Шмюель Еттінгер та Бернард

Вайнриб» натомість говорять про «знищення десятків тисяч єврейських життів», а

українсько-американський історик Ярослав Пеленскі зменшує число смертей євреїв

до 6 000–14 000» (Магочі «Історія України», 1996 р.) це є набагато менше, ніж «сотні

тисяч» євреїв, яких, на думку містера Левчіна, було вбито.
Повертаючись до недавніх часів, варто пам’ятати про те, що Міністерство

справ євреїв було засноване в дні першої Української Національної Республіки, тим

самим роблячи Україну єдиною країною, що мала таке міністерство. (Див. Соломон

І. Голдеман «Єврейська Національна Автономія в Україні 1917–1920 рр.», 1968 р.;

Мозес Зільберфарб «Єврейське Міністерство та Єврейська Національна Автономія в

Україні 1918–1919 рр., перекладене Ребі Девід Х. Лінкольном 1993 р.») Антисеміти

не відкривають таких міністерств.
Стосовно Симона Петлюри, то є суттєвий доказ того, що насправді він був

другом євреїв, а не ворогом. Коли він керував в Україні Міністерством єврейських

справ, було перевстановленим (чит. Голдемана) та 26 серпня 1919 року Петлюра

видав наказ військам Української Національної Республіки «притягти порушників

[що брали участь в погромі] до суду як ворогів батьківщини», щоб їх «найсуворіше

покарали за законом». Згідно з твердженням професора Тараса Гунчака, «часто

повторювані звинувачення в тому, що Петлюра був антисемітом, є абсурдом.

Володимир Жаботинський, можливо, один із найвеличніших євреїв 20 століття –

людина добре обізнана в проблемах Східно-Європейського єврейства, категорично

відкидав ідею ворожості Петлюри до євреїв…» (Магочі, с. 505–506)


А як щодо участі євреїв у радянському пригнобленні? За Леонардо Шапіро:

«П’ять із 21 постійних членів [Радянського] Центрального Комітету були євреями


– серед них були Троцький, Свердлов, справжній майстер маленького, але дуже

важливого секретарського апарату партії… Євреї, яких було багато на нижчих

рівнях машини партії, особливо в Чека та його наступниках, ГПУ, ОГПУ та НКВД»

(Шапіро «Роль євреїв в Російському Революційному Русі», Слов’янський та СхідноЄвропейський

огляд, грудень 1961 р.)

Чи брали українці участь у військових злочинах проти невинних євреїв під час ІІ

світової війни? Трагічно, але так. Згідно з Ізраїльської Комісією військових злочинів,

близько 11 000 українців, із населення в 36 млн, брало участь в антиєврейських

заходах. (Стефан Т. Поссони «Українсько-єврейська проблема: історичне сприйняття»,

Численні суспільства, Зима 1974 р.) Як може участь 0.0003 % українського населення


237


у злочинах проти євреїв давати право робити висновки про те, що українці є

природженим антисемітами?


Я вірю в те, що набагато більше українців у ІІ світовій війні допомагало євреям,

ніж вбивало їх. Багато з них було визнано та вшановано урядом Ізраїлю. На жаль,

дуже багато з тих, хто допомагав, було вбито нацистами заразом із євреями, яким ті

допомагали. Їхні історії ніколи не стануть відомими. Мабуть, найбільша допомога

йшла від Української Католицької Церкви під керівництвом Митрополита Андрія

Шептицького. Це було зазначено в єврейських джерелах.


Кажуть, що тоді, коли українсько-єврейські відносини в Україні є кращими, ніж

будь-коли, сини Старого Світу й далі забруднюють атмосферу в Америці».


Авторське право © «Український Щотижневик» («Ukrainian Weekly»), 20 липня

1997 р., № 29, том LXV


[59] http://www.jewwatch.com/jew-crime-mob.html

Friedman interviewed a well-known Jewish gangster in Miami, known to his

associates as «Tarzan». His real name is Ludwig Fainberg. He came to the United States

from Ukraine, a country whose natives have traditionally hated the Jews, for very good

reasons. Fainberg is not a religious Jew, but he certainly is very Jewish, the kind of Jew

the real Ukrainians instinctively despise. But was Fainberg persecuted in Ukraine? Hardly.

Friedman reports:
«To … [Fainberg] being Jewish simply meant having certain privileges. ‘Jews were

the richest people in town,’ he told me. ‘Jews had cars, Jews had money, Jews lived in nice

apartments. We were comfortable. My mother had nice clothes and jewelry. We took a

vacation once a year to Odessa, a stunning city with a boardwalk and gorgeous beaches. It

was filled with mobsters and entertainers. It was a city with a Jewish flavor.
Fainberg is describing his life as a Jew in Ukraine in the 1960s and 1970s at the height

of the supposed persecution of Jews by the communist regime. There was persecution,

all right, but it was the Ukrainians who were persecuted by the Jews, not the other way

around.
The same story is told by other Jewish gangsters. Marat Balagula, the Jewish

godfather of organized crime who succeeded Evsei Agron in New York after the latter was

assassinated, also came from Ukraine. He told Friedman:


Jews had some of the best positions in the country, They were the big artists, musicians
– they had big money.

The Soviet government did crack down on dissidents of all races, of course, and

this included those Jews who tried to undermine the government’s policy in the Middle

East because they considered it pro-Arab, just as it included Ukrainian nationalists and

other ethnic separatist groups. But it did not include members of the Jewish organized

crime gangs, who were not dissidents. The Jewish criminals – and the Jews generally


– were happy with the situation in the Soviet Union, because it allowed them to exploit the

Russians and the Ukrainians. They already were living high on the hog in the Soviet Union

when their Jewish kinsmen in the United States opened the border to the Promised Land

for them, and they seized the opportunity to live even higher on the hog.

The collapse of communism made things worse for the real Russians and Ukrainians,

because it destroyed the order in their countries and allowed the Jews to run wild, plundering


238238


and pillaging at will. But it did not dampen the desire of many of them to come to the

United States and plunder and pillage even more. Friedman quotes Boris Urov, formerly

the chief investigator of major crimes for the Russian attorney general. Urov said:
It’s wonderful that the Iron Curtain is gone, but it was a shield for the West. Now

we’ve opened the gates, and this is very dangerous for the world. America is getting

Russian criminals. Nobody will have the resources to stop them. You people in the West

don’t know our Mafiya yet. You will. You will!»


«The Jewish Mob in America» by Dr. William Pierce
[59] Фрідман взяв інтерв’ю у відомого єврейського гангстера в Майямі, відомого

серед товаришів під прізвиськом «Тарзан». Його справжнє ім’я Людвіг Файнберг. Він

приїхав до Сполучених Штатів з України – країни, жителі якої традиційно ненавиділи

євреїв, і причини для цього були вагомі. Файнберг не є релігійним євреєм, але він,

очевидно, є дуже єврейським типом єврея, якого українці інстинктивно зневажають.

Але чи переслідували Файнберга в Україні? Навряд. Фрідман повідомляє:

«Для Файнберга бути євреєм просто означало мати певні привілеї. «Євреї були

найбагатшими людьми в місті», – сказав він мені. «Євреї мали автомобілі, євреї мали

гроші, євреї жили в зручних помешканнях. Нам було зручно. У моєї мами був гарний

одяг та коштовності. Раз на рік ми їздили на відпочинок до Одеси, приголомшуючого

міста із променадом та розкішними пляжами. Воно було наповнене бандитами та

естрадними артистами. Це було місто із єврейським присмаком».


Файнберг описує власне життя як життя єврея в Україні в 1960–70 роках – на

піку припущеної розправи над євреями комуністичним режимом. Звичайно, розправа

мала місце, але це була розправа євреїв над українцями, а не навпаки.
Таку ж історію розказали інші єврейські гангстери. Марат Балагула, єврейський

«хрещений батько» організованої злочинності, який замінив у Нью-Йорку Євсея Агрона,

після того як останнього вбили, також походить із України. Він сказав Фрідману:
«Євреї посідали одні із найкращих позицій в країні. Вони були великими

артистами, музикантами – вони мали великі гроші».


Звичайно, радянський уряд таки ламав протистояння дисидентів усіх рас,

враховуючи й тих євреїв, які намагалися підривати політику уряду на Середньому

Сході, тому що вважали його проарабським, а також беручи до уваги українських

націоналістів та представників інших етнічних сепаратистських груп. Але такі

дії з боку уряду не були спрямованими на членів єврейських банд організованої

злочинності, які не були дисидентами. Єврейські кримінали, та й євреї загалом,

були задоволені ситуацією в Радянському Союзі, тому що вона дозволяла їм

використовувати росіян та українців. Вони вже жили дуже добре в Радянському

Союзі, коли їхній єврейський родич у Сполучених Штатах відкрив кордон до

Обіцяної Землі, і вони отримали можливість мати ще вищий рівень життя.


Крах комунізму погіршив становище справжніх українців та росіян, тому

що знищив порядок у їхніх країнах та дозволив євреям вийти з-під контролю,

вчиняючи грабежі та мародерство, але це не придушило їхнього бажання приїхати

до Сполучених Штатів і навіть більше грабувати. Фрідман цитує Бориса Урова,

колишнього головного слідчого важливих злочинів для російського головного

прокурора. Уров сказав:


«Це дуже добре, що залізна завіса опустилась, але це був щит для Заходу. Тепер

ми відкрили ворота, і це є дуже небезпечним для світу. В Америку їдуть російські


239


кримінали. Ні в кого не стане сили їх зупинити. Ви, люди Заходу, ще не знаєте нашої

мафії. Але ви її пізнаєте! Пізнаєте!»


Доктор Вільям Пірс «Єврейський народ в Америці»
[60] http://www.questia.com/PM.qst?a=o&docId=58957385

Publication Information: Book Title: The Cambridge History of Poland: Fromthe Origins to Sobieski (To 1696). Contributors: R. Dyboski – editor, O. Halecki


– editor, J. H. Penson – editor, W. F. Reddaway – editor. Publisher: CambridgeUniversity Press. Place of Publication: Cambridge, England. Publication Year:

1950. Page Number: 502.

Інформація про публікацію: Назва книжки: «Кембриджська історія

Польщі: Від початків до Собєскі (до 1696р.). Редактори: Р. Дибоскі, О. Галекі,

Дж. Х. Пен сон, В. Ф. Реддевей. Видавець: Кембридж Юніверсіті Прес. Місце

видання: Кембридж, Англія. Рік публікації: 1950. Номер сторінки: 502.


«CHAPTER XXIII (A) THE REIGN OF JOHN CASIMIR: PART I, 1648–54
THE ELECTION
«The death of Ladislas IV took even his nearest family by surprise. His brother

John Casimir was just then in Styria on his way to Italy. He immediately turned back,

and sought to gain the support of the Emperor Ferdinand III for the succession. But his

younger brother Charles Ferdinand, Bishop of Wroclaw (Breslau) and Plock, became his

impassioned rival. The Interrex, the ruling primate, Matthias Lubienski, was old, sickly

and indolent, and the leadership of public affairs remained practically in the hands of the

Chancellor Ossolinski. This was highly favourable for John Casimir, as Ossolinski at once

took his side and tried to hasten the election in order not to let passions arise through a

prolonged agitation. At the beginning of July the Duke of Transylvania, George I Rakoczy,

announced the candidature of his younger son, Sigismundus, reckoning on the support

of the primate, of the Elector of Brandenburg and of the Queen of Sweden. When the

Diet of Convocation met on 16 July 1648, it appeared that Charles Ferdinand numbered

many more adherents than did his brother, while the factors on whose support the Duke

of Transylvania reckoned showed great reserve towards his son. In view of this Rakoczy

turned to dissident spheres in Poland and Lithuania, striving above all to win the favour

of their mighty leader, Prince Janusz Radziwill. At the same time he tried to enter into

relations with the representative of the Greek Orthodox gentry, Adam Kisiel, and with

the Hetman of the Ukrainian Cossacks, Bohdan Khmelnytsky, who had already raised an

insurrection against Ladislas IV. He succeeded in winning the Moldavian voyvode Lupul,

by promising a marriage between Sigismundus and Lupul’s daughter Roxanda. But the

death of George Rakoczy (11 October) considerably weakened this intrigue».
[60] «РОЗДІЛ XXIII (A) ПРАВЛІННЯ ЯНА КАЗИМИРА: ЧАСТИНА І,

1648–54 рр.

(а) ВИБОРИ
«Смерть Ладислава IV здивувала навіть його найближчу сім’ю. Його брат

Ян Казимир на той час був в Стирії по дорозі до Італії. Він негайно повернувся


240240


й почав шукати підтримку імператора Фердинанда ІІІ для успадкування. Але його

молодший брат Чарльз Фердинанд, єпископ Вроцлавський та Плоцький, став його

суперником. Інтеррекс, правляча верхівка, Матіас Любєнскі був старим, хворобливим

та бездіяльним, і лідерство в громадських справах практично належало Канцлеру

Оссолінському. Це було дуже вигідно Яну Казимиру, оскільки Оссолінський

відразу перейшов на його бік та намагався пришвидшити вибори, щоб не виникло

зайвого збудження в ході довгої агітації. На початку липня герцог Трансильванії

Джордж (Юрій) І Ракоці оголосив кандидатуру свого молодшого сина Сигізмунда,

розраховуючи на підтримку правителів, Електора Брандебургського та королеви

Швеції. Під час конвокації 16 липня 1648 р. виявилося, що у Чарльза Фердинанда

нараховувалось набагато більше прихильників, ніж у його брата, тоді як фактори,

на чию підтримку розраховував герцог Трансильванії, показали велику стриманість

у ставленні до його сина. Беручи це до уваги, Ракоці звернувся до відступницьких

сфер в Польші та Литві, передусім намагаючись заручитися підтримкою їхнього

сильного лідера князя Януша Радзивіла. Тоді ж він намагався вступити у відносини з

представником грецького православного дворянства Адамом Кисілем та з гетьманом

українських козаків Богданом Хмельницьким, який вже підняв повстання проти

Ладислава IV. Йому вдалося заручитися підтримкою молдавського воєводи Василя

Лупула, пообіцявши одружити сина Сигізмунда із дочкою Лупула Роксандрою. Але

смерть Джорджа (Юрія) Ракоці (11 жовтня) значно послабила цю інтригу».


[61] ВАСИЛЬ ЛУПУЛ

«Козацький гетьман також сподівався переманити суперника Польщі на захід,

Брандебург та навіть у Кромвельську протестантську Англію, щоб допомогти йому

розставити межі Польсько-Литовського королівства як федерації трьох рівносильних

держав – Польщі, Литви та України, якими мав би правити новий король Джордж

Ракоці із Трансильванії.


Спочатку ключем до цієї грандіозної схеми було Данубське князівство Молдавії,

куди Хмельницький із татарами пішов походом для того, щоб примусити молдавського

правителя Василя Лупула віддати дочку в жони синові гетьмана Тимошу. Врешті

весілля відбулося 1652 року, але лише після подальшого військового втручання

козаків, яке сколихнуло сусідню Валахію і Трансильванію та призвело до війни з

цими двома державами, а також до смерті Тимоша 1653 року».


Джерело: Магочі Пол Роберт. Історія України. – Торонто: Юніверсіті Прес,

1996.

241

«ЛЮДИНА ВЕЛИКОГО ДУХУ»


Кревний обов’язок української науки – дослідити навдивовиж видатну

дипломатичну діяльність Петра Сагайдачного, бо ж підтвердження високого міжнародного

авторитету гетьмана є не тільки в Грушевського чи Костомарова. А ще

талант полководця, блискучого державного організатора, релігійного діяча, мецената

і навіть поета. А раптом вдасться ідентифікувати незнану досі похідну козацьку

пісню його, пісню, що в час найважчих випробувань кріпила душу людську?


[62] http://www.speakeasy.invisionzone.com/lofiversion/index.php/t8047.html

Sorobey, Ronald B. «Cossack Pirates of the Black Sea», Military History. June

2003.
Cossack Pirates of the Black Sea
«The daring exploits of the pirate Cossacks of the Black Sea protected Ukrainians

from the Turks, helped nation-building efforts and set swashbuckling traditions that still

live in the Ukrainian navy.
There were two reasons for the increasing size and boldness of those forays. First,

hundreds of Cossacks were returning from Polish service during the Muscovite dynastic

war commonly called the «Time of Troubles». With the re-establishment of civil authority

under the new Romanov dynasty, those unemployed Cossacks became a large manpower

reserve that could be utilized in major campaigns against the Turks.
The second reason was the election of Petro Konashevych Sahaidachny as hetman in

1613. Sahaidachny was a dynamic nobleman from the Halychyna region of the western

Ukraine. After studying at the Ostrih Academy, he quickly rose in the ranks and helped

lead successful raids against several Turkish strongholds along the western shore of the

Black Sea, including Varna (1606), Ochakiv (1607), Perekop (1607 and 1608), Kilia

(1609), Ismail (1609) and Akkerman (1609).


Unlike his predecessors, Sahaidachny realized that the Zaporozhian host could be more

than just a large band of mercenaries living on the fringes of the Polish Commonwealth.

They could also be the potential nucleus of a Ukrainian nation. By attacking Ottoman

targets, he hoped to obtain recognition and support from the European states opposing the

Turks in the Balkans and Eastern Europe. By 1618, the Zaporozhians were members of the

Anti-Turkish League. Sahaidachny even moved the official leader’s seat of power to the

old Ukrainian capital of Kyiv, and conducted a foreign policy that was nominally under the

Polish Crown’s authority, but for practical purposes was independent.


The two major campaigns of 1613 took the form of assaults on Kaffa and other Turkish

trading centers in the Crimea. After receiving news of the second raid, Sultan Ahmed I

dispatched a large fleet of galleys to block the mouth of the Dnieper near Ochakiv. Aware

that they would be at great disadvantage in a daytime engagement, the Cossacks kept their

chaiky just below the horizon until nightfall. At dusk, the chaiky under Sahaidachny’s

command advanced from the southwest with their masts lowered, riding only 21A.2

feet above the water, which made the flotilla virtually invisible to the Turks. With half

their crews rowing and the other half forming boarding parties, about 80 to 100 chaiky

surrounded the Turkish galleys around midnight. After a bloody but brief hand-to-hand

242242


battle, the Cossacks subdued the Turkish forces, freed the Ukrainian galley slaves and

seized any plunder or weapons they could find before firing the Turkish galleys.


[62] Соробей Рональд Б. Козаки-пірати Чорного моря // Воєнна історія. –

2003. – Липень.

Козаки-пірати Чорного моря
«Козаки-пірати Чорного моря захищали українців від турків, допомагали будувати

націю та встановили традиції, що й досі мають місце в українському флоті.


Було дві причини збільшення розміру та активності тих набігів. По-перше,

сотні козаків поверталися із польської служби протягом Московитської династичної

війни, відомої під назвою «Часи безладів». Із перевстановленням громадської влади

під новою династією Романова, ті ненаймані козаки стали великим запасом людської

сили, яка могла бути застосована у важливих походах проти турків.
Другою причиною було обрання гетьманом Петра Сагайдачного (1613 р.).

Сагайдачний був активним аристократом із Галичини, що на заході України. Після

навчання в Острозькій Академії він швидко зростав у рангах та допомагав вести

успішні напади на кілька турецьких укріплень вздовж західного узбережжя Чорного

моря, зокрема на Варну (1606), Очаків (1607), Перекоп (1607 та 1608), Kiлію (1609),

Ізмаїл (1609) та Аккерман (1609).


На відміну від попередників, Сагайдачний усвідомлював, що запорізьке військо

може бути чимось більшим, ніж просто великою групою найманців на окраїнах

Польші. Вони могли також бути потенційним ядром української нації. Атакуючи

османські цілі, він прагнув здобути визнання європейських держав, які вважалися

ворогами турків на Балканах та у Східній Європі. До 1618 р. запорожці були членами

антитурецького об’єднання. Сагайдачний навіть переніс офіційний осередок влади до

старої української столиці Києва й вів іноземну політику, що номінально перебувала

під керівництвом Польської Корони, але для практичних потреб була незалежною.


Під час двох основних походів 1613 року козаки нападали на Кафу та інші

турецькі торгові центри в Криму. Після повідомлення про другий напад Султан

Ахмед І відправив велику флотилію галер, щоб заблокувати гирло Дніпра біля

Очакова. Розуміючи, що напад вдень не принесе успіху, козаки тримали чайки за

горизонтом до настання ночі. У сутінках під керуванням Сагайдачного козацькі судна

з опущеними вітрилами виступили з південного заходу, пливучи на відстані лише

21A.2 футів над водою, що робило флотилію практично невидимою для турків…»
[63] http://209.85.129.104/search?q=cache:PjWlit3vtCgJ:en.wikipedia.org/wiki/

Khotyn+chotyn+battle+1621&hl=ru&ct=clnk&cd=1&gl=ua&client=firefox-a

«The battle, described by Waclaw Potocki in his most famous work Transakcja wojny

chocimskiej, marked the end of the long period of Moldavian Magnate Wars».


[63] «Ця битва, описана Вацлавом Потоцкі в його найвідомішій праці «Transakcja

wojny chocimskiej», позначила кінець довгого періоду Війн Молдовських Магнатів»

[64] http://www.kismeta.com/diGrasse/chocim_1673.htm,

243


Хотинська битва 1673 року
Нарис про польсько-турецькі відносини в середині XVII століття
«Збереження відповідних стосунків із Туреччиною було фундаментальною

метою зовнішньої політики Польського Королівства, а пізніше – Польсько-Литовського

Королівства. Від початку XV століття Польща вважала Туреччину загалом

дружньою, і плани були спрямовані на встановлення Османсько-Польського Союзу

(союз так і не з’явився). Був спільний кордон, інтереси часто збігалися, а жваві

торгові контакти підтримували хороші стосунки. Повільні зміни почали відбуватися

наприкінці XV століття, коли Туреччина почала контролювати Кримське ханство та

берег Чорного моря (з містами Кіліан та Біалогродем).


На Молдавію найбільше вплинула втрата цих міст, і таким чином цю країну

втягнули в польсько-турецькі інтереси, агресивні напади татарів (разом із

експансією турків у Європу) спричинили те, що Польща відчула загрозу. Це не

погіршило загалом добросусідські відносини між обома країнами. Туреччина була

заклопотана зміцненням своєї влади та експансії в Азію та Європу, і мала й без

того багато ворогів. Своєю чергою Польща не була причетна до «святої війни»

проти турків. Очікувалося, що будь-який такий тягар нестимуть поляки, а інші

європейські країни схилятимуться до того, щоб запропонувати лише пасивну

підтримку. Багато переваг від такої війни мало б бути для Габсбургів, які були

прямо задіяні у суперництві з турками через Угорщину. Останні Ягайли також

змогли підтримати дружні стосунки. Дружні договори (1533 р., 1553 р.) узгодили

те, що вони будуть друзями їхніх друзів та ворогами їхніх ворогів. Тепер часи

не збігалися з подіями. Отож, європейці й досі ставили інтереси своєї нації над

релігійним фанатизмом.


Період між Люблінською Унією та початком правління обраних королів

приніс фундаментальні зміни. Навіть Стефан Баторій, бажаючи звільнити рідну

Угоршину від правління турків, був достатньо обережним і створив великий союз

європейських наддержав та наполягав на їхній прямій участі в будь-якій війні

проти Османської імперії.
Його наступник Сигізмунд ІІІ Васа керував королівством у XVІІ столітті,

намагаючись зберегти відносини зі своїм сильним сусідом. На початку століття

він протистояв наміру Міхала Валєчна, який хотів зібрати Зідміоргрод, Валахію

та Молдавію в одну державу. Польща подбала про те, щоб зберегти вплив на цих

землях. Туреччина до цього ставилася з повагою, тому не пропонувала нових дій

проти цих земель.


Однак надалі відносини погіршилися. Із про-габсбурською політикою

Сигізмунда ІІІ з одного боку та з відбиванням нападів татарів на польські землі

з іншого, а також із козаками, які, нападаючи на турецькі землі, спричинили

погіршення відносин. Врешті це призвело до (перед очікуваним вторгненням

турків) до попереджувальних походів молдаванина Золкєвскі (похід закінчився

поразкою біля Цецори) і наступного 1621 року із вторгненням турків на територію

Польщі. Битва 1621 року під Хотином була, напевне, найбільшою битвою, яка

коли-небудь відбувалася в Європі. У ній взяло участь приблизно 170 000 солдатів

(разом зі слугами в таборі). Приблизно 55-тисячна сильна польсько-козацька

армія майже півтора місяця захищала оточений табір. Після цього османські

армії увійшли та затвердили угоди, за якими зберігався «status quo», що вже

існував. Найбільш абсурдна війна (загалом спрямована на те, щоб задовольнити


244244


амбіції малолітнього султана Османа ІІ) була начебто «п’янким напоєм» для досі

хороших польсько-турецьких відносин. Внаслідок цього відносини між тими

країнами погіршилися. Випробовування Туреччиною ситуації після і до смерті

Сигізмунда ІІІ було особистою ініціативою деяких турецьких чиновників (завдяки

військовій готовності королівства, відкритого «для кістки»), а плани погодження

Владислава VI та Турецької імперії, які складалися протягом 40 років, і які поляки

зустріли із нестримною силою і билися з ворогами доти, доки ті не згоріли, як на

сковорідці».


Подгородецькі Лежек. Хотинська битва 1673 року // Відомі битви поляків.
– Мада, 1997.

[65] http://www.speakeasy.invisionzone.com/lofiversion/index.php/t8047.html

«In 1621 the Zaporozhian Cossacks applied their martial skills to a strictly

land campaign. In April of that year, 16-year-old Sultan Osman II led a large army,

conservatively estimated as numbering 100,000 troops with 300 cannons, four elephants

as well as horses and camels, into southwestern Ukraine. His objective was to march

through Moldavia and destroy Poland. The Polish king, Zygmunt III Wasa, was only able

to send a 40,000-man army under the aging Lithuanian hetman Jan Karol Chodkiewicz,

and by the time he reached the fortified town of Khotyn (or Chocim) on the right bank

of the Dniester, about 5,000 of his troops had deserted. To bolster their forces at that

critical time, the Poles asked for Sahaidachny’s help, promising the Cossacks broader

representation in the Polish legislature, or Sejm, broader rights and protection of their

Orthodox religion. Sahaidachny agreed, and in the late summer of 1621 he led a small

detachment toward Khotyn from the north, while the main force approached from

the east. Along the way, Sahaidachny’s column was ambushed and he was among the

casualties, dying of his wounds at Kyiv on April 10, 1622. The leader of the eastern

Cossack host, Yakiv Borodavko, was ousted in a Cossack revolt and put to death on

September 12, 1621. The Turks seized this opportunity to negotiate a separate peace

with the Cossacks, but it failed–on September 20, 40,000 Cossacks arrived to assist the

Poles besieged at Khotyn.


By then, the Poles had barely been holding their own, thanks to well-prepared

trenches and a series of spoiling forays by their infantry and 8,000 husaria, or heavily

armored shock cavalry. During one determined assault, the Turks managed to break

through the Polish defenses, only to be driven from the fortress by a counterattack by

Chodkeiwicz at the head of three regiments of husaria and one of light cavalry. In that

critical fight, the aged, ailing Chodkiewicz had to transfer command to his lieutenant,

Stanislaw Lubomirski. He died soon after, on September 24.
At that point, the Turks were as exhausted as the defenders, while the Cossacks

were relatively fresh and full of fight. During one of their reprisal raids they penetrated

the Turkish camp, seizing several artillery pieces and other supplies before retiring

and settling in on the left flank of the Polish defenses. The Turks launched their final

major attack on September 28, and by October 3 Osman II was admitting that his

campaign was a failure, having lost 30,000 troops in combat as well as from disease,

starvation and desertions. On October 9, he signed a peace agreement with the Poles

and withdrew. After returning to Istanbul, Osman II initiated reforms in the Turkish


245


army that would have included the dissolution of the janissary corps. The janissaries

moved first, however, overthrowing the young reformer on May 19, 1622, strangling

him in his own dungeon the next day and establishing his uncle, the more traditionalist

Mustapha I, as sultan.


Zygmunt did not keep all his promises to the Cossacks. Although 6,000 more of

them were registered for representation in the Sejm in 1625, the Poles failed to pay their

military expenses and the Treaty of Khotyn’s terms prohibited the Cossacks from raiding

the Crimean Khanate and the Black Sea coast. In spite of that, following Sahaidachny’s

death his successors, Olifer Holub and Michael Doroshenko, led further naval campaigns

until the end of 1624».


Cossack Pirates of the Black Sea By Ronald B. Sorobey
[65] «1621 року Запорізькі козаки застосували власні мореплавські здібності

в суто наземних походах. У квітні того року 16-річний султан Осман ІІ вів на

південнозахідну Україну велику армію, яка за консервативними підрахунками

налічувала 100 000 війська із 300 гарматами, чотирма слонами, а також кіньми

та верблюдами. Його метою було пройти через Молдову та знищити Польщу.

Польський король Зигмунд ІІІ Васа міг послати лише сорокатисячну армію під

керуванням літнього литовського гетьмана Яна Карола Ходкевича, і до того часу,

як він дійшов до укріпленого міста Хотина на правому березі Дністра, втікло 5

000 його війська. Щоб зміцнити військо в той критичний час, поляки попросили

допомоги у Сагайдачного. Обіцяючи козакам розширити їхнє представництво

у законодавчому органі Польщі, або в Сеймі, більше прав та захист їхньої

православної релігії. Сагайдачний погодився та наприкінці літа 1621 року привів

із півночі до Хотина невеличкий військовий загін, якраз тоді, коли основне військо

наближалося зі сходу.

Дорогою війську Сагайдачного влаштували засідку, його поранили, і гетьман

помер від ран у Києві 10 квітня 1622 року. Керівника східного козацького війська

під час козацького повстання вигнали і вбили 12 вересня 1621 року. Турки шукали

можливість домовитися про мир із козаками, але не змогли – 20 вересня 40 000

козацького війська прибуло до Хотина, щоб допомогти оточеним полякам.
Доти поляки ледве трималися завдяки добре підготовленим ровам та

грабіжницьким набігам піхоти та восьмитисячної гусарії – о добре озброєної

ударної кавалерії. Протягом однієї атаки турки змогли пробитися через оборону

поляків, однак потім іх вигнала з фортеці контратака Ходкевича, який головував

над трьома полками гусарії та одним полком легкої кавалерії. У тій критичній битві

хворий Ходкевич був змушений передати командування лейтенанту Станіславу

Любомирскі. Невдовзі, 24 вересня, гетьман помер.
Тоді турки, захищаючись, були виснажені, а козаки були відносно свіжими та

готовими до битви. Під час одного із набігів вони проникли всередину турецького

табору й забрали дещо з артилерії та іншого оснащення, перед тим як відійти та

осісти на лівому фланзі польського захисту. Турки розпочали останню, головну

атаку 28 вересня і вже до 3 жовтня Осман ІІ визнав, що його похід був помилкою,

внаслідок якої було втрачено 30 000 війська як у битві, так і через хворобу, голод

та дезертирство. 9 жовтня він підписав мирну угоду з поляками та відійшов. Після

повернення до Стамбула Осман ІІ розпочав реформи в турецькій армії, які мали

влючити розпуск військ яничар. Однак яничари 19 травня 1622 року скинули

246246


молодого реформатора, посадили його у власну в’язницю й призначили султаном

його дядька, більшого традиціоналіста Мустафу І.


Зигмунд не дотримався всіх обіцянок, що їх дав козакам. Хоча ще 6 000 козаків

було зареєстровано для представництва в Сеймі 1625 року, поляки не оплатили

військові витрати, а угода, що базувалася на умовах, укладених в Хотині, не дозволяла

козакам нападати на Кримське ханство та берег Чорного моря. Незважаючи на це,

після смерті Сагайдачного його наступники Олівер Голуб та Михайло Дорошенко

керували подальшими навалами до кінця 1624 року».


Соробей Роналд Б.,«Козаки-пірати Чорного моря»
[66] http://www.ukrweekly.com/Arhive/1999/189914.shtml

Turning the pages back…


May 3, 1653
«From the age of 17, Kysil served in the Polish Commonwealth’s military. He

fought in battles against the Tatars and Turks, as well as a number against Muscovy and

Sweden. He carried particular distinction at the Battle of Khotyn (1621). He witnessed

powerful Zaporozhian Kozak armies, led by Hetman Petro Konashevych- Sahaidachny,

fight against Moscow and the Ottomans. Rising quickly through the ranks of the army

and into the commonwealth’s diplomatic service, Kysil earned a reputation as a skillful

negotiator. In 1629 he was sent by King Zygmunt III to the Kyiv Church Synod called to

reconcile the Orthodox and Uniate Churches that nonetheless ended in failure».


Source: «Kysil, Adam,» Encyclopedia of Ukraine, Vol. 2 (Toronto: University of

Toronto Press, 1988); Frank Sysyn, «Between Poland and the Ukraine, 1600–1653»

(Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1985).
Copyright © The Ukrainian Weekly, May 2, 1999, No. 18, Vol. LXVII
[66] Гортаючи сторінки назад…

3 травня 1653 року

«Із 17 років Кисіль служив у війську Польського королівства. Він брав участь у

битвах проти татар та турків, а також в деяких битвах проти московітів та шведів.

Він особливо відзначився у битві під Хотином (1621 р.), був свідком того, як сильні

козацькі війська під керівництвом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного билися

проти московитів та османів».
Джерело: Кисіль Адам // Українська Енциклопедія. – Том 2. – Торонто: Юніверсіті

Прес, 1988.


Сисин Френк. Між Польщею та Україною, 1600–1653 рр. – Кембридж, Масс.:

Гарвард: Юніверсіті Прес, 1985.


Авторське право © Український тижневик, 2 травня, 1999, No. 18, том. LXVII.
[67] http://findarticles.com/p/articles/mi_qa3686/is_200012/ai_n8911475/pg_3

«The Cossacks also engineered the restoration of an Orthodox hierarchy in 1620 (pp.

332-41). The king ordered the bishops arrested, but the Cossacks were able to prevent this

by delivering the state from near-certain death at the hands of the Turks. A large Turkish

invasion threatened to overwhelm the Commonwealth in 1621, but the Cossacks joined

247


the Polish forces at the last minute and fought valiantly at the Battle of Khotyn, less to save

Poland-Lithuania than to protect their Orthodox bishops».


History of Ukraine Rus’, Volume Seven: The Cossack Age to 1625.
Canadian Journal of History, Dec 2000 by John-Paul Himka
[67] «Козаки також домоглися відновлення православної ієрархії 1620 року

(с. 332–41). Король наказав арештувати архієпископів, але козаки змогли завадити

цьому, рятуючи державу від безперечної смерті, яку могли заподіяти турки.

Велике вторгнення турків становило загрозу повалення Королівства 1621 року, але

козаки приєдналися до польських військ в останню хвилину і хоробро воювали

під Хотином, не стільки для того, щоб врятувати Польщу, як заради православних

єпископів».

Гімка Джон Пол Історія України-Русі, том 7, період козаків до 1625 р. //

Канадський iсторичний журнал. – 2000. – Грудень.
[68] http://www.xenophon-mil.org/milhist/modern/cossacks.htm

«Thus, unless the Cossacks could outnumber and surprise their enemy, they were

largely ineffectual in the assault. Even the famed Cossack counterattack at the Battle of

Khotyn in 1621 only succeeded with the achievement of tactical surprise over exhausted

Turkish troops».
By STEVEN STINEMETZ. THE COSSACK MILITARY SYSTEM AS DESCRIBED

BY THE SIEUR DE BEAUPLAN.


[68] «Таким чином, хоча козаки й могли перевищувати кількісно та дивувати

ворога, вони були дуже неефективними в нападах. Навіть відома козацька контратака

в битві під Хотином 1621 року мала успіх лише тому, що козаки застосували стосовно

виснажених турків тактику несподіванки».

Стінемец Стівен, «Козацька військова система така, якою її описав Сер де

Боплан».


[69] http://www.nybooks.com/articles/2686

ARE HETMEN HEROES? By Frank E. Sysyn, Reply by Abraham Brumberg


In response to Not So Free At Last (October 22, 1992)
To the Editors:
«I think in his zeal to debunk, Mr. Brumberg has gone too far. He does not consider

that in the sixteenth to mid-eighteenth centuries much of the Ukrainian territory was a

land in which the harsh conditions of East European serfdom had difficulty taking hold.

Contrary to his assertion, Cossack led revolts and the formation of the Cossack polities

did retard introduction of serfdom, not least because a large part of the population took

on Cossack status. Mr. Brumberg also ignores the ways in which the Cossacks did play

a positive role in the national-religious life of Ukraine. In the early 1620s, Hetman Petro

Konashevych- Sahaidachny founded a chair at the Orthodox Brotherhood School in Lviv

and protected the consecration of a new Orthodox hierarchy by the Patriarch of Jerusalem.

The intermixing of Orthodox religious and Ruthenian-Ukrainian national traditions on

the borderland of Western and Eastern Christianity makes it difficult to divide religious

248248


from national factors, but this should not surprise, since it remains an aspect of Eastern

European life to this day».


Frank E. Sysyn Acting Director Canadian Institute of Ukrainian Studies University

of Alberta Edmonton, Canada


[69] Сисин Франк Е., «Чи є гетьмани героями?»

У відповідь на «Нарешті не бачити» (22 жовтня 1992 р.) Абрагама

Брумберга
До видавців:
«Я думаю, що в своїх пориваннях викрити Брумберг зайшов надто далеко. Він

не бере до уваги того, що починаючи з XVІ й до середини XVІІІ століття велика

частина території України була землею, де жорсткі умови східноєвропейського

кріпацтва приживалися важко. На противагу його твердженню, козаки вели

повстання, а формування козацьких загонів таки сповільнювало поширення

кріпацтва не найменшою мірою тому, що велика частина населення прийняла

статус козацтва. Містер Брумберг також ігнорує те, яким чином козаки відігравали

позитивну роль в національно-релігійному житті України. У 1620-х роках гетьман

Петро Конашевич-Сагайдачний створив кафедру в Православній Братській школі

у Львові та захищав освячення нової православної ієрархії Єрусалимським

патріархом. Змішування православних релігійних та русько-українських

національних традицій на прикордонній землі східного та західного християнства

ускладнює поділ на релігійні та національні фактори, але це не має дивувати, адже

таким є аспект європейського життя і на сьогодні».


Виконувач обов’язків директора:
Канадський інститут українських досліджень
Університет Альберти
Едмонтон, Канада
[70] «By then, the Poles had barely been holding their own, thanks to well-prepared

trenches and a series of spoiling forays by their infantry and 8,000 husaria, or heavily

armored shock cavalry. During one determined assault, the Turks managed to break

through the Polish defenses, only to be driven from the fortress by a counterattack by

Chodkeiwicz at the head of three regiments of husaria and one of light cavalry. In that

critical fight, the aged, ailing Chodkiewicz had to transfer command to his lieutenant,

Stanislaw Lubomirski. He died soon after, on September 24».

[70] До того часу Поляки ледве трималися завдяки добре підготовленим ровам

та грабіжницьким набігам піхоти та восьмитисячної гусарії, або добре озброєної

ударної кавалерії. Протягом однієї спрямованої атаки турки змогли пробитися через

оборону поляків».

[71] http://www.savage-comedy.com/_Petro_Konashevych,

In 1646, John III Sobieski, a monarch of the Polish-Lithuanian Commonwealth,

had said the following about Sahaidachny:


«He was a man of great spirit who sought danger, did not care about his own life,

249


was swift and energetic in battle, cautious, slept little and was sober… was careful at

discussions, and non-talkative in conversations».


[71] 1646 р. Джон ІІІ Собєскі, монарх Польсько-литовського Обєднання,

сказав про Сагайдачного таке:

«Це була людина великого духу, він шукав небезпеку, байдуже ставився до

власного життя, був швидким та енергійним у битві, обережним, мало спав та був

розсудливим… був обережним у дискусіях та неговірким в розмовах».

250250


І ЗРАДНИКИ, І КАР’ЄРИСТИ, І ЄРЕТИКИ…
Новели про І. Богуна та розгром Росії І. Виговським під Конотопом мають спільні

посилання на зарубіжних авторів, бо ж одна все-таки епоха. Кинемо іронічним

поглядом на бачення Конотопської битви в «Короткій історії Туреччини», звернемо

увагу на те, що Виговський, Немирич та ін. виступають винятково як польські

або ж литовські феодали. А ще вони разом з І. Богуном, так само як І. Мазепа,

постають на чужих сторінках нерідко то російськими, то польськими то ще чиїмись

зрадниками. Насправді ж польський король достеменно знав І.Богуна, причому на

власних від нього поразках, як високоталановитого і авторитетного полководця, то

ж звільняв його з неприступної кам’яниці не з якихось альтруїстичних міркувань

чи навіть на прохання українського гетьмана, а в надії на діяльну участь у війні з

Росією. Богун, своєю чергою, воюючи проти московитів, підтримував зносини з

українським людом, бо йому те боліло найперш, за що й суджений як «зрадник» і

розстріляний під Новгород-Сіверським.
А про Юрія Немирича чого тільки не начитаєшся… Один з найосвіченіших

державних діячів тогочасної Європи, за плечима в якого університети Лейдена,

Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа, Немирич багато разів обирався

в парламент і був одним з головних авторів підписаної у Гадячі знаменитої

угоди. Хтозна, якби її дотрималися, то зовсім інший дух запанував би на всіх

східноєвропейських землях у те скаженне середньовіччя, сповнене невситимої

жадоби, владолюбства та невимірних амбіцій. Юрій Немирич з його тернистими

дорогами до України і Божого Храму, віриться, ще знайде достойного його рівня

романіста. Бо й кар’єрист Юрій Немирич, і поганої про нього думки російська та

польська історіографія, та й взагалі він єретик та безбожник. А той «безбожник»,

воюючи за справжні українські інтереси, отримує в груди сімдесят (!) ран і помирає

з вигуком «Ісусе, спаси мене»…


Зрозуміло, тривала бездержавність України не могла не позначитися на

історіографії – хто ж чужий міг захистити наші імена?


Час поступово все розставляє на місця. Вже в епоху дисиденства такі постаті,

як Ю. Немирич, починають бачитися в обох країнах істинними прибічниками

українсько-польської співпраці. Наближення до істини триває, солідний

«Польський біографічний словник» в двадцять другому томі на сторінці 816 поряд

з оповіддю про думку опонентів говорить про дослідників, які розглядають Юрія

Немирича як вісника сучасних концепцій, «які завжди на перше місце ставили

інтереси його української батьківщини».
[72] «On April 1 1657, Karl X Gustav joined Rakoczi and the Ukrainian Cossaks

in the village of Cmielow, not far from the the former Arian centre Rаkow. Rakoczi

led an army of 24,000 Transylvanians. Generals Ferenc Ispan, Peter Huszar and Janos

Kemeny headed the divisions. Colonels Anton Zhdanovich and Ivan Fedorovich Bohun

comancolonelded the Ukrainian corps of 6,000 Cossac cavalry».

«At last, on October 6 1657, in Korsun, an agreement between Sweeden and

the Cossac was signed. Of the three Ukrainian comissars who signed this treaty, two

251


commanders, Niemirycz and Bohun, headed the pro-sweedish party and had personal

certificates as evidence of their services to Sweden during the siege of Brest».


Andrej Kotljarchuk, In the shadows of Poland and Russia: The Grand Duchy of

Lithuania and Sweeden in the European crisis of the mid- 17th century, Stockholm,

2006.
[72] «1 квітня 1657 року Карл Густав Х приєднався до Ракоці та українських

козаків у селі Смєлов, неподалік колишнього арійського центру Раков. Ракоці

керував армією з 24 000 трансильванців. Генерали Ференк Іспан, Петер Гужар, та

Янос Кемельни керували дивізіями. Полковники Антон Жданович та Іван Федорович

Богун керували українським військом, що складалося із 6 000 козацької кавалерії».

«Нарешті 6 жовтня 1657 р. в Корсуні було підписано угоду між шведами

та козаками. Серед трьох українських комісарів, що підписали угоду, були два

командири, Немирич та Богун. Вони очолювали прошведську сторону та мали

особисті свідоцтва як доказ їхньої служби Швеції під час облоги Бреста».
Котлярчук Андрій. В тінях Польші та Росiї: Велике Литовське Королівство

та Швеція в Європейській кризі середини 17 століття. – Стокгольм, 2006.


[73] http://www25.uua.org/uuhs/duub/articles/jerzyniemirycz2.html

JERZY NIEMIRYCZ


Polish-Lithuanian Soldiers
Jerzy (George) Niemirycz (1612–1659) was an ambitious Arian nobleman and

statesman in the Polish-Lithuanian Commonwealth. During his later life the Commonwealth,

which included the Ukraine, was nearly destroyed by Cossack revolt and Russian

and Swedish invasion (a disastrous period in Polish history known as «The Deluge»).

Niemirycz struggled in vain to protect religious liberties within the Commonwealth and

to prevent the loss of the Ukraine to Russia. He designed a new Polish union that he

hoped might withstand pressure from surrounding states. Because he changed national

allegiances several times to further his goals and, in his last year, changed his religious

faith for political advantage, he has an equivocal reputation in both Polish and Unitarian

history. He is probably the most influential Unitarian in Polish history.


Jerzy was the eldest son of Stefan Niemirycz (d.1630) and Maria Wojnarowska

(d.1632), devout Arian nobles living in the southeast region of Poland (now Ukraine). After

receiving home tutoring he was enrolled at the Arian Academy of Rakуw (Racovia). Such

was his talent for mathematics that one of his tutors, Joachim Stegmann, encouraged him

to pursue it further. As the eldest son of a nobleman, however, his future lay in politics.
After completing his studies at the Rakуw Academy, in 1630 he left with a group

of Arian nobles to be educated in Western Europe. He first studied at the University of

Leiden in the Netherlands. There he met Krzysztof Arciszewski, a fellow Pole employed

as a Dutch commander of the West India Company. Arciszewski had grown up Arian

but had joined the Reformed Church in the Netherlands, reserving the right to his own

opinion on the doctrine of the Trinity. He tried unsuccessfully to persuade Niemirycz and


252252


other Poles to start an Arian colony in Brazil. Niemirycz toured in France, England, Italy

and Switzerland, 1632-33, before returning to Leiden. During his stay abroad he showed

a keen interest in global politics, as evidenced by his Discursus de bello Moscovitico

(Discourse on the Muscovite War), 1632, dedicated to his uncle Roman Hojski. In this he

described the geopolitical situation of the current Polish-Muscovy War, 1632-34, fought

over possession of the Russian city of Smolensk.


On his return to Poland in 1634, Niemirycz fought in the victorious campaigns against

the Russians and, in 1635, against the Swedes, whose military power had been eroded by

the Thirty Years’ War. Favorable treaties having been signed with Russia and Sweden, the

Polish-Lithuanian Commonwealth entered a short period of peace and prosperity.


With a political career in mind, Niemirycz started to look for a wife. He considered

marriage to a Roman Catholic, but in 1635/36, to the delight of Polish Brethren officials,

he married the Calvinist Elzbieta Slupecka, who gave him valuable family connections to

Protestant magnate families such as the Leszczynskis, Firleys and Potockis. In 1636 the

Kijуw nobility elected him a deputy judge to the Polish Supreme Court (Trybunal Koronny)

in Lublin, where he presided over an Arian-Roman Catholic theological disputation

between Krzysztof Lubieniecki and the Jesuit Kasper Druzbicki. His performance as judge

must have pleased the nobility, for in 1637 they elected him member of parliament from

that region, a post to which they returned him for many years.
During the first decade of his political career Niemirycz concentrated on defending

the Polish Brethren from growing Catholic intolerance. In 1638 he tried in vain to stop

Parliamentary proceedings against the Rakуw Academy. When it was ordered closed he

signed a legal protest against the judgment. He was also one of the petitioners of the 1638

Kisielin gathering which wrote to the Calvinist duke Krzysztof II Radziwill, requesting aid

and protection for the Polish Brethren.


Polish-Lithuanian Territory in 1648
Niemirycz maintained the Arian church in Czernichуw founded by his father and

grandmother, where the ministers were Piotr Stoinski (1610-1649) and Jerzy Ciachowski

(1652-1661/62). He also established and supported an Arian church in Uszomir, where he

founded a school and put the Dutch refugee Izaac Volger in charge. In 1643, after acquiring

extensive lands south of Kyiv on the eastern bank of the Dnieper River, he installed Andrzej

Wiszowaty as minister there, that he «might preach the Gospel to Scythians and other

peoples, following Saint Andrew». Niemirycz employed many Unitarians, encouraged

them to settle on his estates, and recommended them to other magnates, including tolerant

Roman Catholics. His wealth allowed him to become a patron of the denomination.

Numerous books and tracts were dedicated to him. He also enjoyed holding theological

disputations among Arians, Catholics, and even the Orthodox.
In the late 1630s and 1640s Niemirycz enhanced his family fortune, which had the effect

of supporting the Polish Brethren. He managed all of the family estates until 1648 when

his brothers received their portions. Jerzy chose Horoszki as his seat. Through acquisitions

and donations his possessions grew to include 14 cities and 50 villages with 7600 serfs. By

1648 he ruled the second largest domain in the Ukraine. The ways in which he acquired

new estates were not always peaceful and legal. For example, in 1640, following the death

of his aunt Aleksandra Hojska, he and his brothers raided and pillaged Hoszcza, at the same

time reintroducing the Arians expelled from that city earlier. In the next years he attacked

the estates of his cousins; in 1650 he was raided in turn by his own brother.

253


Despite being chosen as a member for nearly every parliament held, Niemirycz’s

political fortunes did not prosper. In 1641, when he was chosen chamberlain of Kyiv

(podkomorzy kijowski), his Roman Catholic friend and protector Stanislaw Koniecpolski

said that he might have been nominated to the Senate «if his faith did not stand in the way».

On this occasion, in his Arian pride, Niemirycz went too far. When about to be installed

as chamberlain, he was asked if he was ready to swear by the Trinity. He replied that he

would swear not only by a Holy Three, but also, if needed, by Four. This witticism led to

a lawsuit for blasphemy that dragged on for years before it was quashed in 1645 by his

relative, Andrzej Leszczynski, and the Roman Catholic bishop of Kijуw. This episode did

not endear Niemirycz to the Roman Catholic nobility. In 1646 the Supreme Court ordered

him to close down all the Arian churches in his estates, to expel his fellow Brethren, and to

pay a fine of 10,000 zlotys. Like other Arians, he ignored the ruling.


Niemirycz fled his estates in the Ukraine and attended the Diet in Warsaw. King

Wladyslaw (Ladislas) IV Vasa had died and the nobles met to choose a successor. Niemirycz

and his Protestant allies campaigned for the Calvinist Sigismund of Transylvania, whom

they hoped would grant religious toleration. Initially refused admittance to the Diet because

he denied the Trinity, Niemirycz was let in after he claimed that he came to talk politics

and not religion. Although not given permission to speak in the drafting of the articles of

confederation, he was nominated to a council to aid the regent. After an ex-Jesuit cardinal

was crowned King Jan II Kazimierz Vasa (John Casimir), Niemirycz began seeking favor

and protection at the Transylvanian court. He took part in warfare against the Cossacks,

but advised moderation and tried to explore settlement with them.


Niemirycz returned to his estates in the Ukraine in 1649, but after the Cossacks

defeated the Polish army at Batik in 1652, he was forced to resettle in Wolyn (Volhynia).

He became disillusioned with the new Polish king, who in 1654 failed to prevent the loss

of the Ukraine to Russia. Thus, in 1655, when the Swedes invaded Poland, Niemirycz

threw himself wholeheartedly into the Swedish camp. He led the delegation that petitioned

Swedish king Charles X to restore civic and religious liberties to Polish Protestants,

including the Polish Brethren. While the king expressed sympathy, he declined to officially

endorse toleration for fear of offending the majority Catholic population. This did not

dampen Niemirycz’s pro-Swedish enthusiasm. He served in the Swedish army and wrote

letters to dignitaries urging them to submit to the Swedish King. These letters, widely

circulated in Poland, not only harmed Niemirycz’s reputation, but also incited resentment

and retaliation against the Polish Brethren. Catholic resistance to the Swedes made an

especial target of Arian nobles and congregations, whose populations were decimated and

scattered. The embattled King Jan II Kazimierz, rallying popular support, vowed to banish

the Arians from the Commonwealth. In 1657 Niemirycz, hoping to restore his fortunes and

perhaps those of the Brethren, negotiated a treaty to partition Poland among the Cossacks

under Chmielnicki, Sweden, and Transylvania. This was regarded as plain treason.
When the Swedish invasion receded, Niemirycz returned to his estates in the Ukraine,

which had been restored to him by Khmelnytsky, and sided there with a Cossack faction

opposed to Moscow. He worked tirelessly to design and promote the Union of Hadziacz,

1658. Under the terms of this treaty, the Commonwealth of Poland and Lithuania was to

be joined by a third entity, the proposed Duchy of Ruthenia (Ukraine and Volhynia). They

would have in common a king, a parliament, and a foreign policy. The Duchy would retain

its own treasury, courts, and system of education. Its lay senators and Orthodox clergy

would sit in the Polish Senate. The Uniate Church (which put Orthodox believers under


254254


the Roman Catholic hierarchy) would be dissolved. In the new duchy, freedom of religion

was explicitly granted only to the Orthodox and Catholics.


Since Niemirycz intended to be the grand chancellor of the new duchy and the

position of the Arian community in the Commonwealth was no longer tenable, he

officially converted to Orthodoxy that year. In a tract (Skrypt), Exhortation to all

Dissidents from the Romish Religion to Take Refuge in the Bosom of the Greek Church,

he entreated the Polish Brethren and other Protestants to convert to Orthodoxy. This,

he claimed, was the truly apostolic church, whose dogmas are based on the Scripture.

He rejected the idea that faith can be based on reason alone, pointing out the internal

discords among Polish Arians. He stressed the advantages of belonging to a larger

church body. Although no copy of Skrypt survives, its content is preserved in the Latin

Responsio ad scriptum (Answer to the Skrypt) of Samuel Przypkowski. Niemirycz’s

conversion shocked the Polish Brethren. None of them followed his lead; most were

utterly appalled by it. The conversion was treated with universal skepticism: the

papal nuncio said sardonically that for a cardinal’s hat Niemirycz would have become

a Catholic. Since he did not close the Arian churches on his estates, the Russians

considered Niemirycz a secret Unitarian.
In 1659 Niemirycz made a famous speech before the Polish Diet in support of the

Hadziacz Union, which the Diet reluctantly ratified. With the prospect of a new and

glorious career ahead of him, he returned to his Ukrainian estates, where he tried to

crush the Cossacks allied with Moscow. After an initial military success, he was defeated

and killed while trying to flee. Reportedly he received over 70 stab wounds in the chest

and, just before dying, cried out «Lord Jesus, save me now!» His death exposed a nearly

universal hatred of him. At the news Orthodox, Catholics, and Arians all expressed joy.

Katarzyna Lubieniecka, mother of the theologian Stanislaw, who might have known

Niemirycz personally, wrote, not without some satisfaction, «The Lord has made quick

justice through a peasant’s hand… It did not help him, though be became Ruthenian».

The provisions of the Hadziacz Union, of which he was the principal architect, were

never implemented, and Ukraine was eventually divided by Poland and Russia.


Niemirycz’s negative reputation remained unchanged for three centuries. When the

Soviet Union subjugated Poland and Ukraine in the second half of the 20th century, he was

rediscovered by Polish and Ukrainian dissidents, who portrayed him as an early proponent

of Polish-Ukrainian cooperation in response to the growing threat of Russia. To this day,

however, he remains a controversial figure. Perhaps because of his apostasy, his Arian

religious affiliation and protection of the Polish Brethren have been largely forgotten.


Jerzy Niemirycz and his wife, Lady Elzbieta Slupecka (d.1660), had three children.

Their son Thomas, while studying in Kisielin, broke his neck and died young. Their

daughter Barbara married an Arian nobleman and patron of the Czarkуw church, Hieronim

Gratus Moskorzowski (c.1627-c.1660). After his death, she remarried Marcjan Czaplic,

who in 1661 converted to Roman Catholicism in order to stay in Poland. It is not clear

if Barbara also converted. The second son, Teodor (1648-c.1700), after the death of his

parents, was brought up by his uncle as a Unitarian, and left Poland with him in 1664.

In 1668 he returned to Poland, and managed what was left of his devastated estates.

He was a favorite both of Jan II Kazimierz Vasa and the next king, Michal Korybut

Wisniowiecki. Like his father, Teodor was elected a member of parliament many times

but did not rise to high office. Upon his return to Poland he officially converted to

Orthodoxy. Nevertheless it was rumored that he and his cousin Marianna Niemiryczуwna


255


met to «exercise together in heresy». They were probably the last Arians in Volhynia.

Teodor died leaving two Roman Catholic daughters.


The family documents of the Niemirycz family were destroyed, along with their

house in Warsaw, in 1944.


Article by Kazimierz Bem
All material copyright Unitarian Universalist Historical Society (UUHS) 1999–

2007.
[73] ЮРІЙ НЕМИРИЧ

Юрій (Джордж) Немирич (1612–1659) був амбітним аріанським дво ряни ном

та державним діячем в Польсько-Литовському королівстві. (Аріани – прихильники

ранньої християнської течії, які стверджували, що Христос, Син Божий, нижчий

за Бога Отця; течія практично повністю зникла в середньовіччя. – І. К.). Протягом

його пізнішого життя королівство, в яке входила і Україна, було майже знищене

козацьким повстанням і російськими та шведськими набігами (катастрофічний

період в історії Польщі, відомий під назвою «Потоп»). Немирич марно боровся,

захищаючи релігійні свободи в королівстві та прагнучи перешкодити загарбанню

України Росією. Він створив новий польський союз, який, згідно з його

сподіваннями, міг би протистояти тиску з боку межуючих держав. Через те, що він

задля досягнення мети кілька разів змінював національні васальні залежності, а в

свій останній рік поміняв віру на політичну вигоду, він має сумнівну репутацію як

у польській, так і в російській історії. Він є, напевне, найвпливовішим унітарином

в історії Польщі.


Юрій був найстаршим сином Стефана Немирича (пом. 1630 р.) та Марії

Войнаровської (пом. 1632 р.), набожної аріанської знаті, яка жила в південносхідному

регіоні Польщі (тепер Україна). Після отримання освіти на дому він вступив

до Аріанської Академії в Ракові. Мав такий талант до математики, що один з його

викладачів, Йоахім Стегман, заохотив Юрія до подальшого вдасконалення знань з

цього предмету. Однак, будучи найстаршим сином дворянина, він мав майбутнє,

пов’язане з політикою.
1630 року, по закінченні навчання в Раківській Академії, він поїхав з групою

аріанських дворян здобувати освіту в Західній Європі. Спочатку навчався в

Лейденському університеті в Нідерландах. Там познайомився з Кшиштофом

Арціжевські, поляком, якого найняли як данського керівника Західно-Індійської

Компанії. Арціжевські, який виріс аріанцем, але пізніше приєднався до

Реформаторської церкви в Нідерландах, відстоював право на власну думку щодо

доктрини Трійці. Він безуспішно намагався переконати Немирича та інших поляків

започаткувати аріанську колонію в Бразилії. У 1632–34 рр., перед тим як повернутися

до Лейдена, Немирич обїздив Францію, Англію, Італію та Швейцарію. Протягом

свого перебування за кордоном він проявив неабиякий інтерес до глобальної

політики, доказом цього є його «Дискурс про війну московитів», написаний 1632 року

та присвячений його дядькові Романові Гойському. У цій роботі він описав

геополітичну ситуацію польсько-московської війни 1632–34 рр., метою якої було

завоювання російського міста Смоленська.


Після повернення до Польщі 1634 року Немирич брав участь у звитяжних

кампаніях проти росіян та 1635 року – проти шведів, військова влада яких була


256256


послаблена Тридцятирічною війною. Із Росією та Швецією були укладені вигідні

договори, Польсько-Литовське королівство увійшло в короткий період миру та

процвітання.
З політичною кар’єрою на думці Немирич почав шукати дружину. Він думав

про одруження з римо-католичкою, але в 1635-36 роках, на радість службовців

Польського братства, він одружився з кальвіністкою Ельжбетою Слупецькою, яка

дала йому цінні сімейні зв’язки з сім’ями протестантських магнатів Лежинських,

Фірлеїв та Потоцьких. 1636 року київська знать обрала його на посаду помічника

судді польського Верховного Суду (Trybunal Koronny) в Любліні, де Немирич

головував над аріансько-римо-католицьким теологічним диспутом між Кшиштофом

Любінєцьким та єзуїтом Каспером Дружбицьким. Напевне, знаті сподобалося те, як

він виконує обовязки судді, адже 1637 року вони обрали його членом парламенту з

того регіону, на посаду, до якої вони його повертали протягом багатьох років.


Протягом першого десятиліття політичної кар’єри Немирич концентрувався на

захисті Польського братства від католицької нетерпимості, що наростала. 1638 року

він марно намагався зупинити позов парламенту проти Раківської Академії. Коли

судовий процес було завершено, він підписав легельний протест проти рішення.

Немирич також був одним із подавачів петиції зібрання Кісєліна 1638 року, що їх

написали кальвіністському герцогу Кшиштофу ІІ Радзивілу, просячи про допомогу

та захист для Польського братства.
Немирич підтримував аріанську церкву в Черничеві, яка була заснована його

батьком та бабусею і де священиками були Пйотр Стоїнський (1610–1649) та Єжи

Цяховский (1652–1661/62). Він також встановив та підтримував арійську церкву

в Ужомирі, де заснував школу та призначив відповідальним за неї данського

біженця Ісака Фольгера. 1643 року, після того як отримав великі землі на південь

від Києва на східному боці річки Дніпро, він дав постанову, що священник Анджей

Віжовати може проповідувати Євангеліє скіфам та іншим народам, що слідують

за Св. Андрієм». Немирич найняв багато унітаріанців, заохотив їх оселитися на

його помістях та рекомендував їх іншим магнатам, включаючи толерантних римокатоликів.

Багатство дозволило йому бути керівником класу. Йому були присвячені

численні книги та трактати. Йому також подобалося вести теологічні диспути між

аріанцями, католиками та навіть православними.


В пізніх 1630–40 рр. Немирич збільшив багатство власної сім’ї, що мала вплив

на Польське братство і підтримувала його. Він керував усіма сімейними помістями

до 1648 року, коли його брати отримали свої частки. За основну садибу Юрій обрав

Горожкі. Шляхом придбань та подарунків його власність зросла до 14 міст та 50 сіл

із 7600 кріпаків. До 1648 року він керував другим найбільшим маєтком в Україні.

Шлях, яким він отримував володіння, не завжди був мирним та законним. Приміром,

1640 року, після смерті тітки Александри Гойської, він та його брати напали та

пограбували Гощу, одночасно впустивши туди аріанців, яких раніше вигнали з цього

міста. Наступні роки він атакував володіння своїх двоюрідних братів; 1650 року на

нього, своєю чергою, напав власний брат.


Незважаючи на те, що Немирича обирали членом майже кожної сесії парламенту,

його політичні справи не процвітали. 1641 року, коли його обрали київським

скарбником (podkomorzy kijowski), римо-католицький друг та протектор Немирича

Станіслав Конєцпольский сказав, що він міг би бути висунутий кандидатом до

Сенату, «якби на шляху не стояла його віра». В цьому випадку Немирич зайшов надто

257


далеко у своїй аріанській гордині. Коли перед тим як прийняти на посаду скарбника,

його запитали, чи готовий він поклястися Трійцею, він відповів, що поклявся б не

лише Святою Трійцею, а також, якщо треба, Четвіркою. Цей жарт призвів до судової

справи за богохульство, яка тривала роками, поки 1645-го року не була скасована його

родичем Анджеєм Лежинським та римо-католицьким єпископом із Києва. Цей епізод

не збільшив римо-католицькій знаті любові до Немирича. 1646 року Верховний Суд

наказав йому закрити аріанські церкви у всіх своїх володіннях, вигнати Братство та

заплатити штраф 10 000 злотих. Як і інші аріанці, він проігнорував судове рішення.


1648 року вибух козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького

позначив початок кінця Польсько-Литовського Королівства. Козаки, багато з

яких походило з людей, які втікали від кріпацтва, підтримали бунт українських

кріпаків проти їхніх культивованих Польщею феодальних панів. Це повстання було

катастрофічним для населення України загалом, але особливо катастрофічним воно

було для євреїв та аріанців, яких сприймали як тих, що мають зв’язок із знатними

гнобителями.
Немирич покинув свої володіння в Україні та відвідав Даєт у Варшаві. Король

Владислав (Ладіслав) IV Васа помер і знать зібралася, щоб обрати наслідника

престолу. Немирич та його союзники-протестанти організували кампанію на

підтримку кальвініста Сигізмунда Трансильванського, від якого сподівалися

релігійної терпимості. Спочатку Немиричу не дозволили ввійти до Даєта, тому що

він відрікся від Трійці, але врешті впустили після того, як він сказав, що прийшов

розмовляти з приводу політики, а не релігії. Хоча йому не дали дозволу говорити

у зіставленні статтей конфедерації, його обрали до ради допомоги регенту. Після

того як колишній кардинал був обраний королем Яном ІІ Казимиром Васа, Немирич

почав шукати підтримки та захисту в Трансильванському суді. Він взяв участь у

боротьбі проти козаків, але радив помірність та намагався знайти з ними згоду.
Немирич повернувся до своїх маєтків в Україні 1649 року, але після того як

1654 року козаки розгромили польську армію під Батогом, був змушений переїхати

на Волинь. Він розчарувався в новому польському королеві, який 1654 року не зміг

запобігти втраті України на користь Росії. Таким чином, 1654-го року, коли шведи

захопили Польщу, Немирич сердечно кинувся у шведський табір. Він керував

делегацією, яка просила шведського короля Карла Х відновити громадянські та

релігійні свободи польських протестантів, включаючи Польське братство. Король

відкинув офіційне підтвердження, тому що боявся образити більшість католицького

населення. Це не послабило про-шведського ентузіазму Немирича. Він служив у

шведській армії та писав листи до високопосадовців, переконуючи їх підкоритися

шведському королеві. Ці листи, широко повсюджені у Польщі, не лише зашкодили

репутації Немирича, а також спровокували обурення та відплату, спрямовану

на Польське братсво. Католицьке протистояння шведам стало особливою ціллю

аріанської знаті та конгрегацій, населення яких було понищене та розкидане.

Зміцнений Ян Казимир, спираючись на народну підтримку, поклявся вигнати

аріанців із королівства. 1657 року Немирич, сподіваючись відновити власне багатство

та статки братства, вів переговори щодо укладання угоди, згідно з якою Польща

мала б бути поділена між козаками Хмельницького, Швецією та Трансильванією. Це

розглядалося як очевидна зрада.
Коли шведи почали відступати, Немирич повернувся до своїх володінь в Україні,

які йому повернув Хмельницький, та залишався там на боці козаків, які протистояли


258258


Москві. Він невтомно працював над плануванням та сприянням укладанню Гадяцької

угоди 1658 року. За умовами цієї угоди, Польське королівство та Литва мали б бути

приєднані до третього об’єкта, названого Рутенським герцогством (Україна та

Волинь). Вони мали б спільного короля, парламент та спільну іноземну політику.

Герцогство б утримувало власну скарбницю, суди та систему освіти. Його світські

сенатори та православне духовенство засідало б у Польському Сенаті. Уніатська

церква (яка підпорядковувала православних віруючих римо-католицькій ієррхії)

мала б бути розпущена. В новому герцогстві свободу релігії відкрито надавали лише

православним та католикам.
Оскільки Немирич мав намір бути великим канцлером нового герцогства,

а позиція аріанської общини вже більше не була сильною, того року він офіційно

перейшов у християнство. У трактаті «Заклик до всіх дисидентів із римо-католицької

релігії знайти притулок у Грецькій церкві» він вмовляв Польське братство та інших

протестантів перейти в православ’я. Це, як він стверджував, була по-справжньому

апостольська церква, догмати якої базуються на Святому Письмі. Він відкидав ту

ідею, що віра може базуватися лише на причині, вказуючи на внутрішні дискурси між

польськими аріанцями. Він наголошував на перевагах приналежності до більшого

церковного органу. Хоча не збереглося жодної копії цього трактату, його зміст зберігся

в латинській Responsio ad scriptum (Відгук на трактат) Самюеля Пржипковського.

Перехід Немирича в християнство шокував Польське братство. Ніхто з них не пішов

слідом; більшість була абсолютно нажахана таким вчинком. До переходу ставилися

із універсальним скептицизмом: папський нунцій сардонічно сказав, що Немирич

став би католиком за шапку кардинала. Оскільки Немирич не позакривав арійських

церков у своїх володіннях, Росія вважала його таємним українцем.
1659 року перед Польським Даєтом Немирич виголосив відому промову на

підтримку Гадяцької унії, яку Даєт неохоче підтримав. З перспективою нової

та славетної кар’єри в майбутньому він повернувся на українські володіння та

намагався розбити козаків, що були в союзі з Москвою. Після початкового оєінного

успіху, його розгромили та вбили, коли той намагався втекти. Кажуть, що він отримав

приблизно 70 поранень в груди, а перед смертю вигукнув: «Господи Ісусе, спаси

мене!» Така смерть показала дуже велику в багатьох ненависть до нього. Цій новині

всі православні, католики, аріанці зраділи. Катаржина Люб’єнецька, мати богослова

Станіслава, яка могла знати Немирича особисто, не без задоволення написала:

«Рукою селянина Бог швидко вчинив справедливість… Це йому не допомогло, хоча

і став русином». Умови Гадяцької угоди, головним автором яких він був, ніколи так і

не набрали чинності, а Україна врешті була поділена між Польщею та Росією.


Негативна репутація Немирича не змінювалася протягом трьох століть. Коли

Радянський Союз в другій половині ХХ століття підкорив Польщу та Україну, його

особистість переглянули польські та українські дисиденти, котрі показували його як

раннього прибічника польсько-української співпраці у відповідь зростаючій загрозі

Росії. Однак і по сьогоднішній день він залишається суперечливою особистітю.

Можливо, причиною цьому слугує те, що були забутими його відступництво, його

аріанське релігійне членство та захист Польського Братства.
Юрій Немирич та його дружина Ельжбета Слупецька (пом. 1660), мали трьох

дітей. Їхній син Томас, під час навчання в Кісієліні, зламав карк і помер. Його дочка

Барбара одружилася із арійським дворянином та меценатом Чарківської церкви

Гієронімом Гратусом Москоржовским (1627–1660 рр). Після його смерті вона вдруге


259


одружилася із Марціяном Чапліч, котрий 1661 року для того, що залишитися в Польщі

став римо-католиком. Невідомо чи Барбара також перейшла в цю релігію. Другий

син, Теодор (1648–1700), після смерті батьків був вихований дядьком як унітарин,

та разом з ним залишив Польщу 1664 року. 1668-го він повернувся до Польщі та

керував тим, що залишилося від його спустошених володінь. Він був улюбленцем

Яна Казимира Васа та наступного короля Міхала Корибута Вишневецького. Так як

і батько, Теодора багато разів обирали членом парламенту, але це не привело його

до високого посту. Повертаючись в Польщу, він офіційно перейшов у православ’я.

Однак ходили чутки, що він зустрічався зі своєю двоюрідною сестрою Мар’яною

Немиричівною для того, щоб «разом практикуватися у єресі». Можливо, вони були

останніми аріанцями на Волині. Теодор помер, заливши по собі дві дочки, які були

римо-католичками.


Документи про сім’ю Немирича були знищені 1944 року разом із його домом

у Варшаві.


Стаття Казимира Бема
Авторське право на всі матеріали належить Історичному Товаристві

унітарних універсалістів (ІТУУ) 1999–2007


«Хоча деякі дослідники вбачають у ньому лише кар’єриста та багаторазового

зрадника, який керувався виключно власними класовими інтересами, інші показують

Немирича як вісника сучасних федералістичних концепцій, які завжди на перше

місце ставили інтереси його української батьківщини».


Польський біографічний словник. – Том 22. – Вроцлав, 1997. – С. 816.
[74] BOHDAN KHMELNYTSKY

«In 1648 the outbreak of the Cossack Revolt under Bohdan Khmelnytsky signaledthe beginning of the end for the Polish-Lithuanian Commonwealth. The Cossacks, many

of whom descended from people who had fled from serfdom, led a rebellion of Ukrainianserfs against their Polish-cultured feudal overlords. This uprising was catastrophic for the

population of the Ukraine generally, but especially disastrous for Jews and Arians, who

were viewed as connected with the noble oppressors».
[74] БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ

«В 1648 році повстання козаків під орудою Богдана Хмельницького сигналізувало

про початок кінця польсько-литовського гніту. Козаки, багато з яких були кріпосними

втікачами, очолювали боротьбу українських кріпосних проти їхніх польських

власників-феодалів. Повстання мало катастрофічні наслідки для українського

населення загалом, але особливо згубним воно стало для євреїв та аріан, яких

зараховували до числа тих, хто був зв’язаний зі шляхетськими гнобителями.»
[75] http://www.answers.com/topic/george-ii-r-k-czi,

George II Rakoczi


«On ascending the throne (October 1648), his first thought was to realize his father’s

Polish ambitions. With this object in view, he allied himself, in the beginning of 1649, with


260260


the Cossack hetman, Bohdan Khmelnytsky, and the hospodars of Moldavia and Wallachia

(Vasile Lupu and Matei Basarab). It was not, however, until 1657, as the ally of Charles X

Gustav, that he led a force of 40,000 men against the Polish king, John Casimir in the third

part of Second Northern War (1655-1660), also known as The Deluge.


He took Cracow and entered Warsaw with the Swedes, but the moment his allies

withdrew the whole scheme collapsed. In July 1657, his forces were defeted by the Polish

army in the battle at Czarny Ostr.w, and it was only on the most humiliating terms that the

Poles finally allowed him to return to Transylvania».


This article incorporates text from the Encyclopеdia Britannica Eleventh Edition
Editors: Hugh Chisholm in London, Franclin Henry Hooper in New York City
Published: 1910–11.
[75] Юрій Ракоці

«Коли вступав на трон (жовтень 1648 р.), його першою думкою було розуміння

батькових амбіцій щодо Польші. Із цим на думці він на початку 1649 року уклав

союз із козацьким гетьманом Богданом Хмельницьким і «господарями» Молдавії

та Валахії (Василем Лупулом та Матеєм Басарабом). Однак нічого не відбулося

до 1657 року, коли його союзником став Карл Густав, який під час третьої частини

Другої Північної війни (1655–1660 рр.), також відомої під назвою «Потоп», вів проти

польського короля Яна Казимира сорокатисячне військо.


Зі шведами він взяв Краків та ввійшов у Варшаву, зазнав краху, коли його

союзники відкинули весь план. У липні 1657 року його військо було розгромлене

польською армією на території Чорного Острова (Czarny Ostr.w), і лише з найбільшим

приниженням поляки дозволили йому повернутися до Трансильванії».


Ця стаття включає текст із 11 видання енциклопедії «Британіка»
Видавці: Х’ю Чішольм в Лондоні та Франклін Генрі Хупер в Нью-Йорку
Рік видання: 1910–11 рр.
[76] http://www.malbork.pl/en/index.php?option=content&task=view&id=166&Itemid=0&limit=1&limitstart=3

Офіційний сайт Мальбурга


«Once again the castle was used as a prison when, during the war with the Cossacksin the mid-17th century, for nearly three years some … Ivan Bohun had been kept here

before he was finally brought to the Polish court martial and was shot for betrayal toenemies».


[76] «Ще раз замок був використаний як в’язниця під час війни з козаками в

середині ХVІІ століття, протягом приблизно трьох років тут тримали … Івана

Богуна, перед тим, як його врешті віддали під військовий суд Польші та розстріляли

за зраду».

[77] http://mek.oszk.hu/02100/02114/html/113.html

Сайт некомерційної Асоціації Угорської електронної бібліотеки (non-profit

Association for the Hungarian Electronic Library). Керівник відділу Іштван Молдован

(Istvan Moldovan)


261


Стаття без автора:
«Rakoczi avait eu connaissance, au cours de l’ete de 1648, du soulevement des

cosaques de Pologne. Il percut immediatement en eux un allie potentiel et, peut-etre pour

la premiere fois de sa vie, il prit lui-meme l’initiative de contacter le chef des cosaques.

Le hetman Bogdan Khmelnytsky – invoquant la memoire d’Etienne Bathori qu’il adulait


– lui promit son aide. Mais Georges Ier Rakoczi ne put lire sa belle lettre car il mourut le

11 octobre 1648. Il laissa a ses fils Gyorgy et Zsigmond la tache de realiser ses projets.

L’heritier du trone de Transylvanie fut l’aine de ses fils, Georges II Rakoczi».

[77] «Влітку 1648 року Ракоці дізнався про повстання польських козаків. Він

відразу побачив у них потенційних союзників і, можливо, вперше у житті сам взяв

ініціативу сконтактуватися із козацьким гетьманом. Гетьман Богдан Хмельницький

– пам’ятаючи про Стефана Баторія, яким на той час захоплювався – пообіцяв

допомогти. Але Джордж (Юрій) І Ракоці не зміг прочитати його листа, тому що

помер 11 жовтня 1648 року. Завдання здійснити цей план він залишив своїм синам

Джорджу (Юрію) та Зигмунду. Трон Трансильванії успадкував старший із його синів

Джордж (Юрій) ІІ Ракоці»

[78] http://www.byegm.gov.tr/YAYINLARIMIZ/kitaplar/histoire-turquie/c_18.htm

«Durant le Grand-Vizirat de Koprulu Mehmed Pacha, le Khan de Crimee, Mehmed

Giray infligea, a la bataille de Konotop (12 juillet 1659), une terrible defaite a l’armeerusse, commandee par le prince Troubetskoi, qui y perdit la vie ainsi que 120.000 hommes.


50.000 soldats de l’armee russe furent faits prisonniers. A cette epoque, deux grands

Etats de l’Europe oriantale, la Russie et la Pologne versaient un tribut annuel au Khan deCrimee».

Histoire abregee de la Turquie. Depuis les origins a l’avenement de la

Republique YILMAZ OZTUNA/ DIRECTION GENERALE DE LA PRESSE ET DE

L’INFORMATION
[78] «Коли Великим візиром був Копрюлю Мехмед Паша, кримський хан

Мехмед Гірей у битві під Конотопом (12 липня 1659 року) наніс величезний удар

російському війську під командуванням князя Трубецького. який втратив таким

чином 120 000 вояків.

50 000 солдатів російської армії було взято в полон. В цей період дві великі країни

Східної Європи, Росія та Польща, платили щорічну данину кримському хану».


Уільмаз Остуна «Коротка історія Туреччини. Від початків до постання

республіки», ЗАГАЛЬНА ДИРЕКЦІЯ ПРЕСИ ТА ІНФОРМАЦІЇ


[79] http://www.aboutturkey.com/turkey/history/Ottoman_Sultans/SULTAN_

MEHMED_IV.shtml,

«He restored the financial regulations, he recaptured the island of Limni, Bozcaadaand Imros from the Venetians in 1657. He defeated the Russian Army in Konotop (1659)

and he repressed the revolt of Erdel Prince Rakochi».


SULTAN MEHMED IV (1648–1687) By Ottoman

Feb 5, 2007, 08:07

262262

[79] Він відновив фінансове управління, 1657 року відвоював у венеціанців



острів Лімні, Бозцаду та Імрос. Він завдав поразки російській армії під Конотопом

(1659 р.) і придушив повстання ердельського князя Ракочі.

Оттоман «Султан Мехмед IV (1648–1687)», 5 лютого 2007 р.
[80] http://www.ozturkler.com/data_english/0003/0003_12_11.htm

«The teacher of the Old Koprulu was Murad IV. He tried to imitate that ruler and

he imitated him as much the same with all his oppression that he had imposed before.

He had shed blood. However, he eradicated the problem of anarchy. He went to Erdel

and extirpated the anarchy in this region. Then, he advanced towards the Bandits in the

Anatolia. The Crimean Khan Mehmed Giray had won the victory of Konotop in the west

of Cernigov. 120.000 Russian soldiers had died in the battlefield and 50.000 Russians were

taken prisoners by the Turks. The chief commander, Prince Trubeckoy and all his retinues

were among the dead».
[80] «Вчителем Старого Корпюлю був Мурад IV. Він намагався імітувати того

правителя, і робив це дуже добре, з усім своїм гнобленням, яке показував раніше. Він

проливав кров. Однак викорінив проблему анархії. Він пішов до Ерделя та знищив

анархію в цьому регіоні. Потім рушив на бандитів Анатолії. Кримський хан Мехмед

Гірей переміг під Конотопом на захід від Чернігова. 120 000 російських вояків померло

на полі бою та 50 000 росіян було взято турками в неволю, головнокомандувач князь

Трубецкой та весь його почет були вбиті».

[81] http://www.oldandsold.com/articles11/slavic-europe-11.shtml,

«On August 15, Khmelnytsky died, thus removing for a time the Cossack peril. Finally,

Brandenburg was detached from the Swedish alliance by the compact of Wilawa, releasing

the Elector from the obligation of doing homage to the Polish Crown for East Prussia.The

Cossack officers, accustomed to boundless licence under the loose Polish rule, had already

begun to chafe at the more stringent discipline of the Moscovites ; and, on the death of

Khmelnytsky, they elected as their Hetman a Lithuanian gentleman, Wyhowski, who

concluded with the Republic the compact of Hadziacz (Sept. 11, 1658). By this compact,

the palatinates of Braclaw, Kyiv and Chernigov were created into a semi-independent

principality, under Polish suzerainty, with Wyhowski as its first ruler; a general amnesty

was proclaimed ; and the Metropolitan of Kyiv and his diocesans were recognised de jure

as Polish senators. But the rank and file of the Cossacks, together with the orthodox clergy,

opposed the arrangement; and, though Wyhowski routed them and their Moscovite allies

at the bloody battle of Konotop (July 8, 1659), he was ultimately obliged to resign the

Hetmanship and retire to Poland».


John Casimir And The Cossacks, 1648–1669
(Originally Published 1908)
[81] «15 серпня помер Хмельницький, таким чином відпала на певний час загроза

з боку козаків. Бранденбург був від’єднаний від шведського союзу Вілавським

пактом, звільняючи Електора від зобов’язання шанувати польську корону за Східну

263


Прусію. Козацькі ватажки, які звикли до безмежної свободи дій у Польщі, вже почали

гніватися на сильнішу дисципліну Московитів та після смерті Хмельницького обрали

гетьманом литовського дворянина Виговського, який уклав із республікою Гадяцьку

угоду (11 вересня 1658 року). Згідно з цією угодою, палатинати Брацлавиа Києва

та Чернігова створили напівнезалежне князівство під польським сюзеренітетом,

із Виговським у ролі першого керівника; було проголошено загальну амністію;

Митрополит київський та його єпископи були юридично визнані польськими

сенаторами. Але ряди та колони козаків разом із православним духовенством були

проти умов; хоча Виговський і керував ними та їхніми московітськими союзниками

у кривавій битві під Конотопом (8 липня 1659 року), зрештою, він був змушений

відмовитися від гетьманської булави та виїхати до Польщі».
«Ян Казимир та козаки, 1648–1669 рр».
Вперше опубліковано 1908 р.
[82] Магочі Пол. Історія України:

С. 220–221


«Наступник Хмельницького, гетьман Іван Виговський, обрав польську орієнтацію.

Виговський був обраний гетьманом старшиною 1657 року, але йому

відразу кинули виклик козаки із Запорозької Січі. Причина була проста. Навіть

загальноповажаний Хмельницький отримав свій революційний старт внаслідок того,

що пішов на Січ та був обраний його членами на посаду гетьмана. Таким чином, коли

Виговський підходив до Січі, маючи справу безпосередньо із старшиною, запорожці

повстали. Повстання під проводом Якова Барабаша, що приєдналося до полтавських

козаків, ватажком яких був Мартин Пушкар, мало підтримку московитів.


Наприкінці Виговський був здатен придушити заколоти запорожців та їх

союзників, хоча і залишився вільним від впливу московського втручання в козацькі

справи. Не розриваючи повністю зв’язок із царською владою, в жовтні 1657 року він

підписав угоду зі шведами (в Корсуні), яка обіцяла створення незалежної козацької

держави, котра включала б в себе Галичину, Волинь та східноукраїнські землі.

Коли шведський союз не зміг дати конкретні результати, і коли стало зрозуміло,

що Москва надасть свою підтримку козацьким повстанням проти старшини,

Виговський, дослухаючись до поради свого відомого радника Юрія Немирича.

вирішив знову укласти домовленність з поляками. Немирич був руським магнатом,

який перед 1648 роком перейшов у протестанство та став одним із інтелектуальних

наставників протестанства в Польщі. В результаті. він служив у Польській армії

проти Хмельницького, а потім сприяв виборам протестанського короля на польський

трон, із Трансильванії чи Швеції. Зрештою, 1657 року Немирич пішов на службу до

гетьмана Виговського, і невдовзі після цього повернувся до православ’я».


С. 224–225
«На жаль, для прибічників плану (Гадяцької угоди – перекл.), проблема

напівнезалежних запорозькихх козаків не була розв’язаною, оскільки в кращому

випадку лише декілька представників козацької еліти могли стати дворянами.

Набагато важче було побороти успадковану ворожість до Польщі, яка поширилась

між великою кількістю українського населення, яке ще досі пам’ятало війни часів

264264


Хмельницького. Зрештою. позбавлені виборчих прав, запорожці втратили довіру до

гетьмана Виговського та продовжили дивитись на Москву, яка в будь-якому разі не

збиралася приєднатися до Гадяцької конфедерації. Таким чином, Гадяцький Союз

помер мертвонародженим.


Незважаючи на поразку, Гадяч заслуговує на увагу через дві причини. Це була

перша спроба розв’язати проблему «українець-русин» загалом в рамках Польщі.

Мало того, це було використано пізнішими захисниками Польщі як приклад нібито

толерантної природи Польщі. Більш важливим є те, що Гадяч показав, наскільки менш

зацікавленим був керівний соціальний прошарок України у здобутті незалежності

для їхньої батьківщини, ніж в утриманні та розширенні власних соціальних та

політичних привілеїв на території держави. Якби їхні власні інтереси не могли

просуватися в Польщі, тоді, можливо, пропозиція московитів була б кращою. По

суті, весь період Руїни в українській історії можна розглядати як час, коли козацька

старшина постійно пересувала васальну залежність від Польщі до Москви, а іноді

навіть до Османської імперії в спробах знайти сильного союзника, який гарантував

би власну роль лідера в українському суспільстві. Однак у старшини на перешкоді

стояло дві сили: 1) уряди Польщі та Москви, кожен з яких мав свої думки на рахунок

того, як треба керувати «периферійними» землями на території; 2) запорозькі козаки

нижчого ешелону та селяни, які від початку протистояли ідеї заміни правління

польською чи полонізованою руською аристократією на правління «власною», але

не менш пригноблюючою козацькою аристократією».
Анархія. Руїна та поділ України
Протягом цієї ери безперервної громадянської війни та іноземного втручання

козацька старшина мала недостатньо контролю над подіями. Запропонований

Гадяцький Союз, приміром, розглядався Москвою як декларація війни, і навесні

1659 року цар Олексій послав на Україну стотисячну армію. Хоча московити й були

розбиті під Конотопом (8 липня 1659 р.) обєднаним польсько-татарсько-козацьким

військом, позиція гетьмана Виговського не поліпшилася. Повстання, особливо на

Лівому березі та на Запоріжжі, яким керували козаки, незадоволені пропольською

орієнтацією старшини, призвели до звільнення Виговського у вересні 1659 року».


Paul Robert Magocsi «A History of Ukraine», University of Toronto Press, Toronto,

1996.
Магочі Пол Роберт. Історія України. – Торонто: Юніверсіті Прес, 1996.


265


ДОЛІ, ПОВ’ЯЗАНІ З УКРАЇНОЮ
Українець і єврей, білорус і молдаванин, шотландець і росіянин, поляк і німець
– доля пов’язала з Україною людей найрізноманітніших національностей. Хтось

народився тут, а іншого на нашу землю привели вигадливі й так мало передбачувані

життєві стежки. Як для доброї матері й батька дорога кожна дитина, так і держава

та народ мають дорожити й пишатися кожним своїм сім’янином. В.Хавкіна і

Д. Самойловича об’єднує не тільки народження на українській землі, їх єднає

подвижницьке служіння людству.

Важко щось додати до слів знаного француза про Данила Самойловича… Можна

лишень уявити, скільки б ще міг зробити для науки і здоров’я людей цей мужній

вчений, якби не такі тодішні правителі.
[83] http://www.asm.org/ASM/files/CCLIBRARYFILES/FILENAME/0000000248/

530787p366.pdf

Лютцкеранд Едіт, Жохнович Кароль, «Вальдемар Хавкін: першовідкривач

вакцини проти холери»:


«Більшість американців, які могли б відразу відповісти на запитання, як звати

вчених, які побороли поліомієліт, сказ, які змогли б за кілька секунд пригадати ім’я,

аналогічно пов’язане із сифілісом, жовтою гарячкою та малярією, можливо, зайшли

б у безвихідь, якби в них запитали про людину, яка винайшла вакцини проти двох

із найсмертельніших епідемічних хвороб – холери та бубонної чуми. Це Вальдемар

Мордекал Хавкін (1860–1930), якого королева Вікторія назвала кавалером Індійської

Імперії за його службу цій країні і якого лорд Джозеф Лістер назвав «рятівником

людства». У 1920–30 рр. Синклер Льюіс («Арроусміт») та А. Дж. Кронін («Цитадель»)

згадували його ім’я. Сьогодні важко знайти в цій країні когось, хто чув про нього.
…Рано зацікавлений в протозоології, він написав студентську роботу для свого

викладача та ментора Іллі Мечнікова. У роботі розповідалося про Астазію ocellata,

і вона була настільки хорошою, що через чотири роки її надрукували в «Аналах»

Інституту Пастора».


[84] http://www.nlm.nih.gov/hmd/manuscripts/ead/haffkine36.html

Archives and Modern Manuscripts Program, History of Medicine Division


Processed by John P. Rees; Processing Completed 2005
Encoded by John P. Rees
Biographical Note:
«The son of a Jewish schoolmaster, W. M. Haffkine (born Volodymyr Aaronovich

Havkin) was born in the prosperous Black Sea port of Odessa. He entered the Faculty of

Natural Sciences in the University at Odessa and completed his studies in 1882 with a

dissertation on Zoology.


He became the curator of the Zoological Museum in Odessa, but was arrested as a

member of a Jewish self-defence organisation after the assassination of Tsar Alexander.


266266


Released after a trial, he left for Switzerland in 1888 and worked as an assistant at the

Geneva medical school for a year.


In 1889 he moved to Paris and started working at the Pasteur Institute where his initialwork focused on producing a cholera inoculation. He produced an attenuated form of thebacterium by exposing it to blasts of hot air. A series of animal trials confirmed the efficacy

of the inoculation. In July 1892, Haffkine performed his first human test, on himself.

During the Indian cholera epidemic of 1893, he travelled to Calcutta and introduced hisnew prophylactic inoculation. After initial criticism by the local medical bodies, it was

widely accepted.


Haffkine came to Bonbay at the outbreak of the plague epidemic in Bombay in

October 1896. He improvised a laboratory in the Grant Medical College and set to work

on preventive and curative measures. A curative serum was tested in four months, but was

found to be unreliable; emphasis moved to a preventive vaccine using dead bacteria. A form

useful enough for human trials was ready by January 1897, and tested on volunteers at the

Byculla jail the next month. Use of the vaccine in the field started immediately.


Recognition followed quickly. The Aga Khan provided a building to house Haffkine’s

«Plague Research Laboratory» and other prominent citizens of Bombay supported his

researches. However, the medical community was not very sympathetic towards him. In

1902 the vaccine apparently caused nineteen cases of tetanus. An inquiry commission

indicted Haffkine, who was relieved of his position as Director of the Plague Laboratory.

A review of the commission’s report by the Lister Institute in England overturned this

decision, putting the blame squarely on the doctor who administered the injections, and

exonerated Haffkine.


Haffkine returned to France and settled in Boulogne-sur-Seine, and occassionally

wrote for medical journals. In 1925, when the Plague Laboratory in Bombay was renamed

the «Haffkine Institute», he wrote that «…the work at Bombay absorbed the best years of

my life…». He revisited Odessa in 1927, but could not adapt to the tremendous changes

after the revolution. He moved to Lausanne in 1928 and remained there for the last two

years of his life».


References:
http://theory.tifr.res.in/bombay/persons/wm-haffkine.html
http://encycl.opentopia.com/term/Waldemar_Haffkine Encyclopedia Judaica (1971)
[84] Apхіви та програма Сучасних манускриптів, Історія відділу медициниОпрацьовано Джоном П. Ріс; Опрацювання завершене 2005 року.

Закодовано Джоном П. Ріс

Запис із біографії:
«Син єврейського шкільного вчителя, В. М. Хавкін (народж. Володимир

Ааронович Хавкін) народився у чорноморському порту Одесі. Він вступив на

факультет природничих наук Одеського Університету й закінчив навчання 1882 року

з дисертацією із зоології.


Він став куратором Зоологічного музею в Одесі, але після вбивства царя

Олександра був заарештований як член єврейської організації самооборони.

Звільнений після суду, 1888 року він поїхав у Швейцарію та протягом року працював

асистентом у Женевській медичній школі.


1889 р. він переїхав до Парижа й працював у Інституті Пастера, де його початкова

робота зосереджувалася на виготовленні щеплення проти холери. Він виготовив


267


розріджену форму бактерії, піддаючи її подуву сильного вітру. Випробовування на

тваринах підтвердили ефективність щеплення. У липні 1892 року Хавкін здійснив

свій перший тест на людині – на собі. Під час епідемії холери в Індії у 1893 р. він

поїхав до Калькутти та запропонував нове профілактичне щеплення. Спочатку

місцеві медичні установи критикували Хавкіна, але потім прийняли це щеплення.
Хавкін приїхав до Бомбея під час вибуху епідемії чуми у жовтні 1896 року.

Він організував лабораторію в Грант Медікал Коледж та розпочав роботу

над профілактичними та лікувальними засобами. Лікувальну сироватку було

протестовано через чотири місяці, але вона виявилася ненадійною; наголос

змістився на профілактичну вакцину із використанням мертвої бактерії. Форма,

доволі придатна для випробовування на людях, була готова вже до січня 1897 р. Її

протестували на добровольцях у в’язниці Байкулла наступного місяця. Використання

вакцини розпочалося негайно.


Визнання не забарилося. Ага Кхан надав будинок для розміщення Лабораторії

дослідження чуми Хавкіна, а інші видатні жителі Бомбея підтримували його

дослідження. Однак товариство медиків йому не дуже симпатизувало. 1920 року

вакцина спричинила 19 випадків правцю. Слідча комісія звинуватила Хавкіна, якого

звільнили з посади директора Лабораторії з дослідження чуми. В англійському

інституті Лістера було переглянуто доповідь комісії й відкинуто таке рішення,

натомість було звинувачено лікаря, який робив ін’єкції. Хавкіна виправдали.
Він повернувся до Франції, поселився в Болоні-на-Сені та вряди-годи писав для

медичних журналів. 1925 року, коли лабораторію з дослідження чуми в Бомбеї було

перейменовано на «Інститут Хавкіна», він написав, що «…робота в Бомбеї ввібрала

в себе найкращі роки мого життя…». Він знову відвідав Одесу 1927 року, але не зміг

адаптуватися до величезних змін після революції. Переїхав до Лозанни 1928 року та

залишався там протягом двох останніх років життя».


Посилання:
http://theory.tifr.res.in/bombay/persons/wm-haffkine.html
http://encycl.opentopia.com/term/Waldemar_HaffkineEncyclopedia Judaica (1971)
[85] http://Volodymyr_havkin.totallyexplained.com/,

Waldemar Mordecai Wolff Haffkine (March 15, 1860, Odessa, Russia – October

26, 1930, Lausanne, Switzerland) was a bacteriologist who mainly worked in India. He

was the first microbiologist who developed and used vaccines against cholera and bubonic

plague. He tested the vaccines on himself. Lord Joseph Lister named him «a savior of

humanity».


Early years
Born Volodymyr Aaronovich Havkin (), the fourth of five children in a family of a

Jewish schoolmaster in Odessa, Russian Empire, he received his education in Odessa,

Berdyansk and St. Petersburg.
For a short time, young Haffkine was a member of Narodnaya Volya, but after the

group turned to terrorism against public officials, he broke up with the revolutionary

movement. He was also a member of the Jewish League for Self-Defense. Haffkine was

injured while defending a Jewish home during a pogrom, as a result he was arrested but

later released due to the intervention of Ilya Mechnikov. Haffkine continued his studies

268268


with famous biologist Ilya Mechnikov, but after the assassination of Tsar Alexander II,

the government increasingly cracked down on people it considered suspicious, including

intelligentsia. Mechnikov left the country for Pasteur Institute in Paris. In 1888, Haffkine

was allowed to emigrate to Switzerland and began his work at the University of Geneva.

In 1889 he joined Mechnikov and Louis Pasteur in Paris.
Anti-cholera vaccine
At the time, one of the five great cholera pandemics of the nineteenth century ravaged

Asia and Europe. Even though Robert Koch discovered Vibrio cholerae in 1883, the medical

science at that time didn’t consider it a sole cause of the disease. This view was supported

by experiments by several biologists, notably Jaime Ferran in Spain. Haffkine focused his

research on developing cholera vaccine and produced an attenuated form of the bacterium.

Risking his own life, on July 18, 1892, Haffkine performed the first human test on himself and

reported his findings on July 30 to the Biological Society. Even though his discovery caused

enthusiastic stir in the press, it wasn’t widely accepted by his senior colleagues, including both

Mechnikov and Pasteur, nor by European official medical establishment in France, Germany

and Russia. The scientist decided to move to India where hundreds of thousands died from

ongoing epidemics. At first, he was met with deep suspicion and survived an assassination

attempt by Islamic extremists but during the first year there (1893), he managed to vaccinate

about 25,000 volunteers, most of whom survived. After contracting malaria, Haffkine had to

return to France. In his August 1895 report to Royal College of Physicians in London about

the results of his Indian expedition, Haffkine dedicated his successes to Pasteur, who recently

died. In March 1896, against his doctor’s advice, Haffkine returned to India and performed

30,000 vaccinations in seven months.
Anti-plague vaccine
In October 1896, an epidemic of bubonic plague struck Bombay and the government

asked Haffkine to help. He embarked upon the development of a vaccine in a makeshift

laboratory in a corridor of Grant Medical College. In three months of persistent work

(one of his assistants got nervous breakdown, two others quit), a form for human trials

was ready and on January 10, 1897 Haffkine tested it on himself. After these results were

announced to the authorities, volunteers at the Byculla jail were inoculated and survived

the epidemics, while seven inmates of the control group died. Haffkine’s successes in

fighting the ongoing epidemics were undisputable, but some officials still insisted on old

methods based on sanitarianism: washing homes by firehose with lime, herding affected

and suspected persons in camps and hospitals, and restricting travel. Even though the

official Russia was still unsympathetic to his research, Haffkine’s Russian colleagues

doctors V.K. Vysokovich and D.K. Zabolotny visited him in Bombay and during the 1898

cholera outbreak in the Russian Empire, the vaccine called «лимфа Хавкина» («limfa

Havkina», Havkin’s lymph) saved thousands of lives across the empire. By the turn of the

century, the number of inoculees in India alone reached four millions and doctor Haffkine

was appointed the Director of the Plague Laboratory in Bombay


Connection with Zionism
In 1898, Haffkine approached Aga Khan III with an offer for Sultan Abdul Hamid

II to resettle Jews in Palestine, then a province of the Ottoman Empire: the effort «could

be progressively undertaken in the Holy Land», «the land would be obtained by purchase

269


from the Sultan’s subjects», «the capital was to be provided by wealthier members of the

Jewish community», but the plan was rejected.


Little Dreyfus affair
In 1902, nineteen Punjabi villagers (inoculated from the same bottle of vaccine) died

of tetanus. An inquiry commission indicted Haffkine, and he was relieved of his position

and returned to England. The report was unofficially known as «Little Dreyfus affair», as a

reminder of Haffkine’s Jewish background and religion. The Lister Institute reinvestigated

the claim and overruled the verdict: it was discovered that an assistant used a dirty bottle

cap without sterilizing it. In July 1907, a letter published in The Times, called the case

against Haffkine «distinctly disproven». It was signed by Ronald Ross (Nobel laureate,

malaria researcher), R.F.C. Leith (the founder of Birmingham Institute of Pathology),

William R. Smith (President of the Council of the Royal Institute of Public Health), and

Simon Flexner (Director of Laboratories at New York Rockefeller Institute), among other

medical dignitaries. This led to Haffkine’s acquittal.
Late years
Since Haffkine’s post in Bombay was already occupied, he moved to Calcutta and

worked there until his retirement in 1914. Professor Haffkine returned to France and later

moved to Lausanne, where he spent last years of his life. In his later years, Haffkine

returned to Orthodox Jewish practice. In 1916, he wrote A Plea for Orthodoxy. In this

article Haffkine advocated traditional religious observance and decried the lack of such

observance among «enlightened» Jews.


During his brief visit to the Soviet Union in 1927, he found drastic changes in the country

of his birth. In 1929 he established the Haffkine Foundation to foster Jewish education in the

Eastern Europe. Haffkine received numerous honors and awards. In commemoration of a

century after his birth, the Haffkine Park was planted in Israel in 1960s.


Sources
Edinger, Henry. The Lonely Odyssey of W.M.W. Haffkine, In Jewish Life Volume 41,

No. 2 (Spring 1974).


Waksman, Selman A.. The Brilliant and Tragic Life of W.M.W. Haffkine: Bacteriologist,

Rutgers University Press (1964).


[85] Вальдемар Мордехай Вульф Хавкін (15 березня 1860 р. Одеса, Росія

– 26 жовтня 1930 р. Лозанна, Швейцарія) був бактеріологом, який переважно

працював в Індії. Він був першим мікробіологом, який вивів та застосував

вакцини проти холери та бубонної чуми. Вчений випробовував вакцини на собі.

Лорд Йозеф Лістер назвав його «рятівником людства».

Ранні роки


Володимир Ааронович Хавкін, четвертий з п’яти дітей у сім’ї єврейського

шкільного вчителя в Одесі, що в Російській імперії, отримав освіту в Одесі,

Бердянську та Санкт-Петербурзі.
Певний час молодий Хавкін був членом «Народної Волі», але після того як

група почала тероризувати громадських службовців, він покинув революційний рух.

Також був членом єврейської ліги самооборони. Хавкін був поранений, коли під час

270270


погрому захищав Єврейський дім, був заарештований, але пізніше його звільнили,

оскільки втрутився Ілля Мечніков. Хавкін навчався й далі з відомим біологом

Іллею Мечніковим, але після вбивства царя Олександра ІІ уряд все більше й більше

нападав на людей, які вважалися підозрілими, в тому числі й на інтелігенцію.

Мечніков покинув країну й переїхав до Інституту Пастера в Парижі. 1888 року

Хавкіну дозволили емігрувати до Швейцарії, де він почав працювати в Женевському

університеті. 1889 року в Парижі він приєднався до Мечнікова та Луї Пастера.
Вакцина проти холери
Тоді одна з п’яти великих пандемій холери дев’ятнадцятого століття спустошувала

Азію та Європу. Хоча Роберт Кох 1883 року й відкрив Вібріо холеру, медична наука

не вважала це єдиною причиною хвороби. Цю теорію підкріпляли експерименти

кількох біологів, особливо Жейма Феррана в Іспанії. Хавкін зосереджував свої

дослідження на винайденні вакцини проти холери та виготовив розріджену форму

бактерії. 18 липня 1892 року, ризикуючи власним життям, Хавкін провів перший

тест на собі та 30 липня повідомив про свої відкриття біологічному товариству. Хоча

його відкриття спричинило повний ентузіазму шум у пресі, воно не було широко

прийняте його старшими колегами, включаючи також Мечнікова та Пастера, а також

європейські медичні кола у Франції, Німеччині та Росії. Вчений вирішив переїхати

до Індії, де сотні тисяч вмирали від тодішньої епідемії. Спочатку його зустріли із

глибокою підозрою, він пережив спробу вбивства ісламськими екстремістами, але

протягом першого року, що його провів там (1893 р.), він вакцинував приблизно

25 000 добровольців, більшість з яких вижила. Хавкін був змушений повернутися

до Франції після того, як захворів на малярію. У серпні 1895 року в доповіді про

результати Індійської експедиції до Королівського Коледжу лікарів у Лондоні

Хавкін присвятив свій успіх Пастору, який нещодавно помер. У березні 1896 року,

попри поради лікаря, Хавкін повернувся до Індії та за сім місяців зробив 30 000

вакцинацій.
Вакцина проти чуми
У жовтні 1896 року епідемія бубонної чуми охопила Бомбей, і уряд попросив

Хавкіна допомогти. Він узявся за створення вакцини в тимчасовій лабораторії у

коридорі Грант Медікал Коледжу. Через три місяці наполегливої роботи (один із його

асистентів отримав нервовий зрив, ще двоє звільнилося), 10 січня 1897 року, форма

для випробовування на людях була готова. Хавкін випробував її на собі. Після того

як про ці результати повідомили владі, добровольцям Буцильської в’язниці зробили

щеплення, і вони пережили епідемію, тоді як сім в’язнів контрольної групи померли.

Успіх Хавкіна у боротьбі із тодішньою епідемією був незаперечним, однак деякі

чиновники досі наполягали на старих методах, які базувалися на санітаріанізмі: миття

будинків пожежним шлангом із липою, зганяння уражених та підозрюваних людей у

табори й лікарні, обмеження в пересуванні. Хоча офіційна Росія ще досі неприхильно

ставилася до його дослідження, російські колеги Хавкіна В. К. Високович та Д. К. Заболотний

відвідали його в Бомбеї, а 1898 року під час вибуху в Російській Імперії

епідемії холери вакцина під назвою «лімфа Хавкіна» врятувала тисячі життів у всій

імперії. На зламі століть кількість щеплень лише в Індії сягнула 4 млн., доктора

Хавкіна призначили директором Лабораторії з дослідження чуми в Бомбеї.


271


Зв’язок із сіонізмом
1898 року Хавкін підійшов до Ага Кхана ІІІ із пропозицією, щоб султан Абдул

Хамід ІІ переселив євреїв у Палестину, на той час – територію Османської Імперії:

намагання «могло б бути прогресивно здійсненим на Святій Землі», «землю можна

було б купити у підданих Султана», «столиця була б забезпечена заможними членами

єврейської громади», але план було відкинуто.
Справа малого Дрейфуса
1902 року дев’ятнадцять селян із Панджабі (їм зробили щеплення із тієї ж

пляшки вакцини) померли від правцю. Комісія з розслідувань звинуватила Хавкіна,

його звільнили з посади та повернули до Англії. Неофіційна назва доповіді «Справа

Маленького Дрейфуса» є нагадуванням про єврейське походження та релігію

Хавкіна. Інститут Лістера провів повторне розслідування й виявив, що асистент

використав брудний, не стерилізований корок для пляшки. У липні 1907 року в лист,

опублікованому в газеті «Таймс», було названо справу проти Хавкіна «очевидно

помилковою». Лист був підписаний Рональдом Россом (Нобелівським лауреатом,

дослідником малярії), Р. Ф. С. Лейтом (засновником Бірмінгемського інституту

патології), Вільямом Р. Смітом (президентом ради Королівського інституту охорони

здоров’я) та Саймоном Флекснером (директором лабораторій в Інституті Рокфеллера,

що в Нью-Йорку) та інших високопосадових осіб в галузі медицини. Це привело до

виправдання Хавкіна.
Пізні роки
Оскільки посада Хавкіна в Бомбеї була вже зайнята, він переїхав до Калькутти

й працював там до пенсії (до 1914 р.). Професор Хавкін повернувся до Франції, а

потім до Лозанни, де провів останні роки життя. В цей час Хавкін повернувся до

православних єврейських обрядів. 1916 року він написав прохання про Православ’я.

У цій статті Хавкін захищав традиційні релігійні обряди та осуджував нестачу таких

обрядів між «освічених» євреїв.


Під час короткого візиту до Радянського Союзу в 1927 році він побачив разючі

зміни у країні, де народився. 1929 року заснував Фундацію Хавкіна, метою якої було

стимулювання освіченості євреїв у Східній Європі. Хавкін отримав численні премії

та нагороди. Відзначаючи століття із його дня народження, 1960 року в Ізраїлі було

посаджено Парк Хавкіна.
Джерела:
Генрі Едінгер. «Самотня одіссея В. М. В. Хавкіна», в «Єврейське життя»,

том 41, № 2 (весна 1974)


Ваксман Сельман А. Чудове та трагічне життя В. М. В. Хавкіна: бактеріолог.
– Рутгерс Юніверсіті Пресс, 1964.

Важко щось додати до слів знаного француза про Данила Самойловича…

Можна лишень уявити, скільки б ще міг зробити для науки і здоров’я людей цей

мужній вчений, якби не дурнуваті правителі.


http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/romm/04krem.html
Український сайт: Ромм про Самойловича

272272


http://cns.miis.edu/ – «Центр досліджень із запобігання розширенню ядерної

зброї» – сайт інституту міжнародних досліджень у Монтереї (із офісами в

Монтереї, Вашингтоні та Алма-Аті)
До останнього сайту є додаток про «вчених та інших громадських діячів, які

відіграли важливу роль в еволюції системи проти чуми в царській Росії», у якому

зазначено, що «Самойлович був одним із тих, хто започаткував епідеміологію в Росії

і був активним організатором та учасником боротьби проти чуми…»


Annex: Biosketches of scientists and other public figures who played important
roles in the evolution of tsarist Russia’s anti-plague system
[86] Samoilovich was one of the founders of epidemiology in Russia, and an active

organizer and participant in the struggle against plague. He graduated from medical school

at the Admiralty Hospital in St. Petersburg. From 1769 to 1771, Samoilovich served in

the army during the Russian-Turkish war. In 1771, he worked in the effort to mitigate the

consequences of a plague epidemic in Moscow. Starting in 1784, he became involved in the

fighting plague epidemics in southern Russia. He was the first Russian scientist to provide

a detailed description of the clinical development of plague. Samoilovich also developed

a coherent system of anti-epidemiological measures to fight plague. He defended the right

of students to publish medical dissertations in Russian (before it could only be done in

Latin).


Samoilovich was elected member of many foreign academies of sciences. He

published several fundamental treatises on plague, which received a wide recognition,

including Traactatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesareo (Lugduni

Batavorum, 1780). The significance of Samoilovich’s scientific contributions and the

continued relevance with which they are regarded can be judged from the fact that his

Selected Works were published in two volumes in 1949–1952».


[86] «Самойлович був одним із засновників епідеміології в Росії та активним

організатором і учасником боротьби проти чуми. Закінчив медичну школу при

Адміральському шпиталі в Санкт-Петербурзі. З 1769-го по 1771-й рік Самойлович

служив в армії під час російсько-турецької війни. 1771 року він працював, аби

полегшити наслідки епідемії чуми в Москві. 1784 р. приєднався до боротьби проти

епідемії чуми в південній Росії. Він був першим російським вченим, який надав

детальний опис клінічного розвитку чуми. Самойлович також розробив зрозумілу

систему антиепідеміологічних заходів у боротьбі проти чуми. Він захищав право

студентів публікувати медичні дисертації російською мовою (до того це робилося

лише латиною).

Самойловича обирали членом багатьох іноземних академій наук. Він

опублікував кілька фундаментальних трактатів на тему чуми, які отримали широке

визнання, включаючи Traactatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesareo

(Лугдуні Батаворум, 1780 р.) Його Вибрані роботи було опубліковано у двох томах 1949–

1952 рр. І це свідчить про важливість наукового внеску Самойловича у медицину».

273


КОНЦЕРТ, ЯКОМУ ЗВУЧАТИ ДОВІКУ
[87] ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ

«Музика була важливим компонентом релігійних служб, і в столиці гетьманату

Глухові було відкрито школу співу (1737 р.) для того, щоб забезпечити стабільне

постачання музикантів. Найвідомішими в імперії хоровими композиторами, які

закінчили Глухівську школу, були Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та

Артем Ведель.»


[88] http://query.nytimes.com/gst/fullpage.html?res=940DE1DC1738F935A25751

C0A96E948260

«Although Mykola Lysenko and Dmytro Bortniansky wrote in vastly different styles,

both created powerful music. In the two Sacred Choral Concertos and the operatic excerpts

from «Le Faucon», Bortniansky spoke a Mozartean language that was rich, poised and

highly sophisticated».


«Concert: Ukrainian Choral Music» by BERNARD HOLLAND, Published:

February 16, 1988.


[88] «Хоча Микола Лисенко та Дмитро Бортнянський писали в дуже різних

стилях, обоє створювали потужну музику. У двох Духовних хорових концертах та

оперних уривках із «Сокола» Бортнянський розмовляв багатою, врівноваженою та

досконалою моцартівською мовою».

Холланд Бернард, «Концерт: українська хорова музика», надруковано 16

лютого 1988 р.


[89] http://www.infoplease.com/ce6/people/A0808400.html

«Bortniansky, Dmitro Stepanovich, 1751–1825, Russian composer, studied with

Galuppi in St. Petersburg and Venice. After producing two operas in Italy, in 1779 he

returned to St. Petersburg. There, in 1796, he became director of the Imperial Chapel

Choir, for which he set a high standard. He wrote mainly church music, combining Russian

church style and Italian style. In 1881, Tchaikovsky completed an edition of his church

music, published in 10 volumes».
The Columbia Electronic Encyclopedia, 6th ed. Copyright © 2007, Columbia

University Press. All rights reserved.


[89] «Дмитро Степанович Бортнянський (1751–1825), російський композитор,

навчався із Галуппі в Санкт-Петербурзі та Венеції. Після постановки двох опер в Італії,

1779 року, він повернувся до Санкт-Петербурга. Там 1796 року він став диригентом

Імператорського Капельного хору, для якого встановив високий стандарт. Він писав

в основному духовну музику, поєднуючи російський та італійський церковні стилі.

274274


1881 року Чайковський завершив видання його церковної музики, опублікованої в

10 томах».


Електронна енциклопедія «Коламбія», 6-те видання. – Колумбія Юніверсіті

Прес, 2007.


[90] http://renaissanceresearch.blogspot.com/2005_08_01_archive.html,

Mostly Mozart and Bortniansky


«Exploring the connection between Mozart and Russia is a dubious proposition,

because there was none. Not only did Mozart never visit the place, he knew next to nothing

about it. But his music was embraced there, thanks in part to the Ukrainian composer

Dmitro Bortniansky, a Mozart contemporary who was steeped in Italian music, studied

opera in Italy and introduced works like Mozart’s Requiem to the imperial court in St.

Petersburg».


Anthony Tommasini, A Moscow Choir Fills In for Mozart’s Ignorance of Russia

New York Times August 29, 2005.


[90] Здебільшого Моцарт та Бортнянський

«Дослідження зв’язків між Моцартом та Росією є сумнівною пропозицією, тому

що зв’язків не було. Моцарт не тільки ніколи не відвідував країни, а й нічого про неї

не знав. Але його музику там прийняли, частково завдяки українському композитору

Дмитрові Бортнянському, сучаснику Моцарта, який поринув у італійську музику,

вивчав оперу в Італії та представив роботу Моцарта «Реквієм» імператорському

дворові в Санкт-Петербурзі».
Томмасіні Ентоні. Московський хор заміняє Моцартове незнання Росії //

Нью-Йорк Таймс. – 2005. – 29 серп.


[91] http://cantabile.org/program_notes/journey_603.html

«Dmitro Bortniansky (1751–1825) was to influence all who came after him. The

emperor, after promoting Bortniansky to music director at the imperial chapel in St.

Petersburg, decreed that only his music and that of composers of whom he approved be

sung in church. Ever since then, the composer’s numerous sacred works have been fixtures

in Russian Orthodox repertoire, prominent among them his seventh and last setting of

The Cherubic Hymn for mixed chorus. It is Bortniansky’s reverence for the liturgy and

sensitivity to the bounds of good taste that make this music eminently enjoyable for

performers and listeners alike».
A Musical Journey, Program Notes by Sanford Dole
[91] «Дмитро Бортнянський (1751–1825) вплинув на тих, хто був після

нього. Імператор по призначенню Бортнянського на посаду музичного керівника

імператорської Капелли в Санкт-Петербурзі постановив, що в церкві мають співати

лише його (Бортнянського) музику та музику тих, кого він схвалить. З того часу

численні духовні роботи композитора закріпилися в репертуарі російського

православ’я, знаменитими серед них були сьомий та останній твори «Ангельського

275

гімну» для змішаного хору. Саме поклоніння Бортнянського перед літургією та



чутливість до проявів гарного смаку робить його музику особливо приємною як для

виконавців, так і для слухачів».


«Музична подорож», програмні нотатки Сенфорда Доуля
[92] http://www.newworldclassics.com/Bios%20&%20Reviews%20Estonian%20Choir.doc.

«Dmitro Bortniansky, appearing three times on the program, was a contemporary

of Mozart and survived into old age as Mozart did not, dying in 1825. He created a point

where Baroque choral style, the operatic tendencies of the late 18th century and the darkly

colored, drone-driven modal style of the Orthodox Church had little trouble meeting. He

was a musician of astonishing sophistication and one of the few forgotten composers we

might think about remembering».
«Songs of a Modern Allegiance and Reverence» ву Bernard Holland, New York

Times (2003-11-11).


[92] «Дмитро Бортнянський, який три рази з’явився в програмі, був сучасником

Моцарта та, на відміну від останнього, дожив до старості та помер 1825 року. Він

створив ту точку, в якій легко зустрілися хоровий стиль бароко, оперні тенденції

кінця ХVІІІ століття й похмурий та монотонний стиль православної церкви. Він був

музикантом разючої досконалості й одним з тих кількох забутих композиторів, про

яких ми мусимо пам’ятати».

Голланд Бернард. Пісні сучасної вірності та пошани // Нью-Йорк Таймс.
– 2003. – 11 лист.

[93] «The 18th century was chiefly represented by Dmitro Bortniansky (1751–1825),

whose conservative style (even given the time) effectively emits the sense of suffering and

mystery that is at the heart of so much Russian music».

«From the Baltics, With Intensity» by Daniel Schlosberg, Newsday (2003-11-07).
[93] «XIIIV століття головно було представлене Дмитром Бортнянським

(1751–1825), консервативний стиль якого (навіть у наш час) ефективно випромінює

відчуття страждання та містерії, що є в серці російської музики».

Шльосберг Даніель. Від Балтики, із силою // Ньюсдей. – 2003. – 11 лип.


[94] «Chief among them are «The Cherubic Hymn,» by Dmitro Bortniansky (1751–

1825), who arrived in the capital from Ukraine as a choirboy at the Imperial Court Chapel

and stayed on to become its director and an influential composer. His studies were with

Italian composers, whose lightening and brightening influences on the Slavic choral

tradition may readily be heard».

«The Powers of Heaven: Orthodox Music of the 17th and 18th Centuries»

By SARAH BRYAN MILLER, Post-Dispatch, 07/06/2003

276276


[94] «Найголовнішим серед них є «Ангельський гімн» Дмитра Бортнянського

(1751–1825). Композитор прибув до столиці з України, був співаком хору в

імператорській дворовій капелі, де й залишився і став її диригентом та впливовим

композитором. Він навчався з італійськими композиторами, стиль яких вирізняється

м’якість та жвавістю».

Міллер Сара Браян. Небесні сили: православна музика XVII та XVIII століть

// Пост-Діспетч. – 2003. – 7 черв.

277


ІМ’Я, ЩО НЕ СХОДИТЬ З ВУСТ
Життя таких людей, як Феодосій Добжанський, вартує окремої об’ємної праці –

документального матеріалу стане не для одного чи двох письменників та журналістів.

Можна лишень зазначити, що спливають роки й десятиліття, а ім’я цього вченого не

сходить з вуст на найповажніших генетичних симпозіумах чи конференціях, як і не

сходить зі сторінок публікацій з біології.
[95] http://209.85.135.104/search?q=cache:QOGXm7D3ZhUJ:books.nap.edu/

openbook.php%3Frecord_id%3D5923%26page%3D1+%23+Theodosius+Dobzhansky:+

A+Man+For+All+Seasons+by+Francisco+J.+Ayala&hl=ru&ct=clnk&cd=11&gl=ua&cl

ient=firefox-a

This paper serves as an introduction to the following papers which werepresented at a colloquium entitled «Genetics and the Origin of Species», organizedby Francisco J.Ayala and Walter M.Fitch, held January 30–February 1, 1997, at theNational Academy of Sciences Beckman Center in Irvine, CA.
Ця стаття слугує вступом до наступних статей, що були представлені на

колоквіумі під назвою «Генетика та походження видів», організованому Франциско

Дж. Айяла та Волтером М. Фітчем, й проведеному з 30 січня по 1 лютого 1997 р.

в Національній Академії Бекманського центру Наук в Ірвіні (штат Каліфорнія).


Genetics and the origin of species: An introduction
FRANCISCO J.AYALA AND WALTER M.FITCH
Department of Ecology and Evolutionary Biology, University of California, Irvine,

CA 92697–2525


«Theodosius Dobzhansky (1900–1975) was a key author of the Synthetic Theory of

Evolution, also known as the Modern Synthesis of Evolutionary Theory, which embodies

a complex array of biological knowledge centered around Darwin’s theory of evolution by

natural selection couched in genetic terms. The epithet «synthetic» primarily alludes to the

artful combination of Darwin’s natural selection with Mendelian genetics, but also to the

incorporation of relevant knowledge from biological disciplines. In the 1920s and 1930s

several theorists had developed mathematical accounts of natural selection as a genetic

process. Dobzhansky’s Genetics and the Origin of Species, published in 1937, refashioned

their formulations in language that biologists could understand, dressed the equations

with natural history and experimental population genetics, and extended the synthesis to

speciation and other cardinal problems omitted by the mathematicians».
[95] Генетика та походження видів: вступ

Франциско Дж. Айяла та Волтер М. Фітч


Факультет екології та еволюційної біології, Університет Каліфорнії, Ірвін,

CA 92697–2525


«Теодосій Добжанський (1900–1975) був ключовим автором синтетичної

теорії еволюції, також відомої як сучасний синтез еволюційної теорії. Вона


278278


втілює складну масу біологічних знань, зосереджених навколо дарвінської теорії

еволюції за природним добором, сформульованим в генетичних термінах. Епітет

«синтетичний» головно вказує на хитру комбінацію природного добору Дарвіна та

генетики Менделя, але також і на поєднання суттєвих знань з біологічних дисциплін.

У 1920–30 рр. кілька теоретиків вивели математичні підрахунки природного добору

як генетичного процесу. Праця Добжанського «Генетика та походження видів», видана

1937 р., передала їхні формулювання мовою зрозумілою для біологів, прикрасила

рівняння природознавством та генетикою експериментальною, розширила синтез до

видоутворення та інших кардинальних проблем, упущених математиками».
[96] http://www.mnsu.edu/emuseum/information/biography/abcde/dobzhansky_

theodosius.html

«In about 1915, he read and discussed Charles Darwin’s «On the Origin of Species»

with a friend. Reading the «Origin» reinforced his desire to become a professional biologist.

In May of 1921, he completed the requirements for his undergraduate degree, although

he never formally received a diploma. This was the end of his formal education. Upon

graduation, he took an academic position as an Assistant with the Faculty of Agriculture at

the Polytechnic Institute of Kyiv.


Despite the difficulties of his university years, he retained his enthusiasm for studying

ladybird beetles and he set to work on his research. Beginning in 1912, he began his

acquaintance with modern genetics. A young Professor of Botany, Gregory Levitsky,

brought genetics to Dobzhansky’s attention. By 1927, Dobzhansky had reached a frustrating

plateau in his efforts to understand evolution in nature. On December 27, 1927, he and his

wife arrived in the United States and started to work with Morgan and his group.


Evolution questions were certainly on his mind in 1932. In that year, he finally

wrote an article on variation and evolution of lady-beetles for publication in the American

Naturalist. Dobzhansky’s studies in population genetics served as a basis for his explanation

of how the evolution of races and species could have come about through adaptation. He

discovered that successful species tend to have a wide variety of genes that, while they do

not appear to be useful to the organism in its present environment, do provide a species

as a whole with genetic diversity. This diversity enables the species to adapt effectively to

changes in the surrounding environment».


References:
John A.Moore and Bruce Wallace, Dobzhansky’s Genetics of Natural Populations,

1981.
Written by: Emily Lei Pi Sze.


[96] «Приблизно 1915 року він (Теодосій Добжанський) прочитав та обговорював

зі своїм другом працю Чарльза Дарвіна «Про походження видів». Читання

«Походження» посилило його бажання стати професійним біологом. У травні 1921

року він виконав усі вимоги студентського вченого ступеня, хоча формально так

ніколи й не отримав диплома. Це був кінець його формальної освіти. На час випуску

Добжанський посів академічну посаду асистента на факультеті агрокультури

Київського Політехнічного Інституту.

Незважаючи на складнощі студентських років, він зберіг власний ентузіазм у

вивченні біології та розпочав роботу над дослідженням. Починаючи з 1912 року,

279


знайомиться з тогочасними генетиками. Молодий професор ботаніки Григорій

Левитський звернув увагу Добжанського на генетику. До 1927 року Добжанський

сягнув тієї сумної стадії в навчанні, коли нема очевидного прогресу в намаганнях

зрозуміти еволюцію в природі. 27 грудня 1927 року разом з дружиною він прибув

до Сполучених Штатів Америки й почав працювати з Морганом та його групою.
Звичайно, питання еволюції були в нього на думці 1932 року, коли він нарешті

написав статтю про варіацію та еволюцію для публікації в «Американському

натуралісті». Вчення Добжанського з генетики населення слугували основою його

пояснення того, як еволюція рас та видів могла відбуватися через адаптацію. Він

виявив, що успішні види мають схильність володіти широким розмаїттям генів,

які, якщо вони не є корисними для організму в його природному оточенні, таки

забезпечують види загалом генетичним різновидом».
Посилання:
Джон A. MУР та Брюс Валлас, «Генетика Добжанського про природні

населення», 1981 р.


Автор викладеного вище матеріалу: Eмілі Лей Пі Же.
[97] http://instruct.uwo.ca/zoology/441a/hist6.html

Part 6: Dobzhansky


«Dobzhansky’s career exemplifies much that went on in evolutionary thinking from

the 30s to the 70s.


After the three ‘giants’ of the earlier era of mature theoretical evolutionary genetics,

bringing us up to the time of the Second World War, many more important players come

on the scene, too numerous to discuss in these brief notes. But by anyone’s standards,

one of the most influential evolutionary geneticists from the times of Fisher, Wright and

Haldane up through the Evolutionary Synthesis (see below) and on to modern times

was Theodosius Dobzhansky. There are several other very important contributors to our

developing view of evolutionary populations, such as Ernst Mayr, G.G. Simpson and
G.L. Stebbins, but we may single out Dobzhansky for two important reasons: because

one could easily substantiate a claim that he was truly the most influential of all the

biologists of the Evolutionary Synthesis, through his multi-edition text (note 1); and

because he provides a clear and fascinating illustration of a major trend in evolutionary

genetical thinking from the thirties through to the recent past. This concerns the

importance accorded to random factors in evolutionary change. In brief, in the space of

40 years – from the 30s to the early 70s – ‘evolution by random drift’ went from broad

favour as part of evolutionary explanation to general, and pretty firm, disfavour.

«A Brief History of Evolutionary Genetics» by Paul Handford, Department of

Zoology, University of Western Ontario, 1998.


[97] Частина 6: Добжанський

«Кар’єра Добжанського слугує прикладом того, що відбувалося з еволюційною

думкою з 30-х до 70-х рр.

Після трьох «велетнів» ранньої ери сформованої теоретичної еволюційної

генетики, із наближенням Другої світової війни з’являється ще багато важливих

постатей, їх так багато, що годі про всіх розповісти у цих коротких нотатках. Але


280280


за будь-якими стандартами одним з найбільш впливових еволюційних генетиків з

часів Фішера, Врайта та Халдейна, із часів Еволюційного Синтезису (див. нижче)

і аж до сьогодні був Теодосій Добжанський. Є ще кілька інших дуже важливих

учених, які зробили свій внесок у нашу теорію еволюційних населень, яка на той

час розвивалася. Серед них – Ернст Маур, Г. Г. Сімпсон та Г. Л. Стеббінс, але ми

виділяємо Добжанського через дві важливі причини: тому що можна легко довести

правильність твердження того, що він дійсно був найбільш впливовим з-поміж усіх

біологів Еволюійного Синтезу завдяки тому, що його текст випускали багаторазово;

і тому, що він зрозуміло та дивовижно ілюструє головний напрямок в еволюційній

генетичній думці, починаючи з тридцятих років до недавнього минулого. Це

стосується важливості, узгодженої із випадковими факторами в еволюційній зміні.

Загалом, протягом сорокових років (від 30-х до 70-х рр.) «еволюція випадковим

потоком» пройшла шлях від широкого визнання як частини еволюційного пояснення

до загального та доволі стійкого осуду».


Хендфорд Пол. Коротка історія еволюційної генетики. Відділ зоології. –

Університет Західного Онтаріо, 1998.


281


ВІДІБРАНИЙ СПАДОК

Гарно сказав Серж Кабала про те, як у Михайла Васильовича Остроградського

відбирають науковий спадок. Шкода тільки, що він не знав, як через століття

тужитимуться цілковито відібрати українську духовну спадщину.


[98] http://wwwdim.uqac.uquebec.ca/~pjoyal/cours/8Mat102/notes/notes.html

NOTES HISTORIQUES


Theoreme de divergence
«Des cas speciaux de ce theoreme apparaissent dans des articles de Gauss en 1813,1833 et 1839. C’est un mathematicien russe, Michel Ostrogradsky, qui enonca et demontra

le theoreme general, lorsqu’il presenta en 1826 un article a l’Academie des Sciences deParis intitule «Demonstration d’un theoreme du calcul integral».


[98] Історичні нотатки

Теорема розходження

«Особливість цієї теореми з’являється у статтях де Го 1813-го, 1833-го та 1839 року.

Саме російський математик Михайло Остроградський сформулював та довів

теорему загальності, яку було викладено 1826 року в статті «Доведення теореми

інтегрального вирахування» Паризької Академії наук».


[99] http://members.aol.com/DominiqueCabala/chap3_histo.htm

Ondes et Relativite


Serge Cabala
Aspects historiques des ondes et de la relativite
«Michel Ostrogradsky (1801–1861) publia en 1834 a St-Petersbourg une formule

voisine de celle de Green. Cette formule remplace aussi une integrale de surface par une

integrale de volume.
La formule d’ Ostrogradsky est un peu plus generale que le cas particulier de Green.

C’est elle qui est souvent utilisee en electromagnetisme.


Dans de nombreux ouvrages scientifiques, la formule d’ Ostrogradsky est attribuee

a Green, et le nom d’ Ostrogradsky est assez rarement cite dans les dictionnaires, memes

mathematiques, au contraire de celui de Green. On dit souvent formule de Green a la placed’ Ostrogradsky, et l’on fait parfois volontairement cette confusion pour se conformer a

certains usages».


[99] Серж Кабала «Хвилі та відносність»

Історичні аспекти хвиль та відносності


«Михайло Остроградський (1801–1861 рр.) у Санкт-Петербурзі в 1834 р. опублікував

формулу, подібну до формули Гріна. Ця формула також заміщає інтеграл

поверхні на інтеграл об’єму.
Формула Остроградського дещо більш загальна, ніж окремий випадок Гріна.

Саме її часто застосовують в електромагнетизмі.


Серед численних наукових відкриттів формулу Остроградського присвоюють

Гріну, а ім’я Остроградського, на відміну від імені Гріна, дуже рідко можна відшукати

у словниках, в тому числі й математичних.

282282


Часто формулу Гріна вживають замість формули Остроградського, і така

плутанина робиться навмисне для певних потреб».


[100] http://www.unizar.es/ichm/reports/bshm.html

Report on the I.C.H.M Special Session in Honour of the Retirement of Ivor Grattan-

Guinness: The History of Nineteenth-Century Mathematics.
Session at the joint meeting of the British Society for the History of Mathematicsand the Canadian Society for History and Philosophy of Mathematics, Clare College,

Cambridge University, July 10, 2004.


Craig Fraser, «Mikhail Ostrogradksy’s 1850 Paper on the Calculus of Variations».
«Mikhailo Ostrogradsky (1801–1862) published a paper in 1850 in the memoirs ofthe St. Petersburg Academy of Science which presented in a general mathematical setting

some results from contemporary dynamical theory. From a modern viewpoint, his work

may be seen as the mathematical development of certain ideas of William Hamilton and

Carl Jacobi. The paper showed that Ostrogradksy’s particular technical innovation was

to derive the canonical equations for the case in which the variational integrand containshigher-order derivatives of the dependent variables. This derivation represented a nontrivial

extension of the existing theory.


Of some foundational interest was the very general viewpoint Ostrogradsky broughtto his investigation».
[100] Доповідь на особливих зборах МКІМ на честь виходу на пенсію Івора

Гратана-Гіннесса: Історія математики ХІХ століття.

Збори на об’єднаній зустрічі Британської Організації історії математики

та Канадської Організації історії та філософії математики, Коледж Клер,

Кембриджський університет, 10 липня 2004 р.
Крег Фрейзер «Наукова стаття Михайла Остроградського про вирахування

варіацій» (1850 р.).


«1850 р. Михайло Остроградський (1801–1862) опублікував статтю у

наукових записках Санкт-Петербурзької Академії наук, які презентували загальним

математичним чином деякі результати із тогочасної динамічної теорії. З погляду

сучасності, його роботу можна розглядати як математичний розвиток деяких ідей

Вільяма Гамільтона та Карла Якобі. Стаття показала, що специфічна технічна

інновація Остроградського повинна була виводити канонічні рівняння для випадку,

коли варіаційна підінтегральна функція містить похідну вищого порядку залежних

змін. Це взяття похідної показало нетривіальне поширення відомої теорії.


Серйозне зацікавлення спричинила і дуже загальна точка зору, яку

Остроградський висвітлив у дослідженні».


[101] http://www.unizar.es/ichm/reports/reportAMS04.html

International Comission on the History of Mathematics (ICHM)


Report on the ICHM-sponsored Day of Lectures (January 9, 02004) at the AMSMAA

meeting in Phoenix, Arizona


Speaker: Craig G Fraser (cfraser@chass.utoronto.ca), Inst. Hist. Phil. Sci. Tech.,

Victoria College, University of Toronto, Toronto, Ontario M5S1K7, Canada.


283


Title: Conceptions of General Analysis in Nineteenth-Century Mathematics:

Preliminary report


Abstract: «The paper concentrates on the decade from 1850 to 1860 and examines

parts of analysis related to the calculus of variations. Mathematicians such as Mikhailo

Ostrogradsky (1801–1862), Otto Hesse (1811–1874) and Alfred Clebsch (1833–1872)

formulated the results of their investigation at a greater level of generality than either

expository considerations or scientific applications would seem to have warranted. They

seemed to view their analytical formulations as instances of a much more general theory.

The paper describes some examples and explores conceptions of generality that guided

research in variational analysis at the middle of the nineteenth century, comparing the

outlook at this time with the perspectives of earlier and later researchers».
[101] Доповідь на організованому МКІМ Дні Лекцій (9 січня 2004 р.), на

зустрічі AMS-MAA Фенікс, Aрізона

Доповідач: Крег Г. Фрейзе (cfraser@chass.utoronto.ca), Інститут історії,

філології, науки, техніки, Коледж Вікторія, Університет Торонто, Торонто,

Онтаріо, M5S1K7, Канада.
Назва: Концепції загального аналізу в математиці ХІХ століття: Вступна

доповідь


Витяг: «Тема доповіді зосереджується на десятилітті, починаючи з 1850-го по

1860 рр. та розглядає частини аналізу, пов’язані з вирахуванням варіацій. Математики

Михайло Остроградський (1801–1862), Отто Гессе (1811–1874) та Альфред

Клебш (1833–1872) сформулювали результати свого дослідження на вищому рівні

всезагальності, ніж той, який могли гарантувати роз’яснювальні аналізи чи наукові

застосування. Здавалося, вони розглядали свої аналітичні формулювання як приклади

набагато загальнішої теорії. Доповідь описує деякі приклади та розглядає концепції

всезагальності, що спрямовували дослідження варіаційного аналізу в середині ХІХ

століття, порівнюючи погляди науковців цього часу із сприйняттям більш ранніх та

пізніх дослідників».


284284


ПОДВИЖНИЦТВО БЕЗ СПОДІВАНЬ НА ВИНАГОРОДУ
Унікальні долі наших людей, яких життєві стежки водили в далекі краї і країни,

ще довго хвилюватимуть і захоплюватимуть нас. Ці сміливі та мужні шукачі ліпшого

життя долали праліси Канади, джунглі Амазонки, обживалися на австралійських

побережжях, перетинали крізь сибірську тайгу і Берингову протоку або незмірні

простори океанів… Агапій Гончаренко був одним з таких піонерів. І вельми кумедно

читати «шпильки» на адресу людини зі співчутливою, істинно християнською

душею…
[102] http://ohp.parks.ca.gov/default.asp?page_id=21388

Alameda
CALIFORNIA HISTORICAL LANDMARKS


«Ukraina» is the site of the farm and burial place of the Ukrainian patriot and exiled

orthodox priest Agapius Honcharenko (1832–1916) and his wife Albina. Honcharenko

was the first nationally conscious Ukrainian to arrive in the United States. He published

the first American newspaper in Russian and Ukrainian languages, The Alaska Herald,

from 1868–1872. He wrote the first book for the educational use of Native Alaskans. After

moving here from San Francisco in 1873, He continued to publish political literature, which

was smuggled into Czarist Russia. Honcharenko was a prominent scholar, humanitarian,

and early champion for human rights.


[102] Аламеда

Каліфорнійські визначні пам’ятки історії


«Україна» – це місце, де розташована ферма й де поховано українського патріота

і висланого православного священика Агафія Гончаренка (1832–1916 рр.) та його

дружину Альбіну. Гончаренко був першим національно свідомим українцем, який

прибув у Сполучені Штати. У 1868–1872 рр. він видавав першу американську газету

«Аляска Геральд» («Вісник Аляски» – перекладач) російською та українською

мовами. Першу книгу написав з метою освічення аборигенів Аляски. Після переїзду

1873 року сюди із Сан-Франциско він і далі публікував політичну літературу, яку

таємно перевозили в царську Росію. Гончаренко був видатним ученим, гуманістом

та ревним захисником прав людини».
[103] http://www.holy-trinity.org/history/1896/12.27.Orth.%20Am.%20Messenger.

html


Our Foes
A certain runaway, monk Agapius Gontcharenko, residing not far from the city of

Alameda in California, on a farm of his own, which he has named «Ukraina», occasionally

makes the local population aware of his existence by volunteering most preposterous items

of information concerning Russia and the Russian Government. He has been a contributor

to the nihilistic paper «Progress», in which he published his autobiography; he still is

a contributor to the Ukrainophil organ «Svoboda» (Liberty) and other papers hostile to

Russia, both European and American. At one time he was very busy intriguing against our

285


Orthodox Mission in San Francisco, especially during the episcopate of Bishop Ioannes,

and, now, at the close of his days, he apparently is at his old tricks again. Thus he recently

stated in the «Examiner», that Russian agents are persecuting him, that his life is in danger,

that a price is set on his head, and other absurdities. Persons unfamiliar with our country

might believe him; therefore we think it necessary to declare that not a soul in Russia takes

the least interest in Gontcharenko, and that all that he tells about the persecution he suffers

from Russian agents, is unmitigated nonsense – the drivelling of a half crazy old man.

Russia will always be glad to make a present of such specimens to anybody that wants

them, so as to be rid of the bother of dealing with them at home.
Orthodox American Messenger, No. 8, December 27, 1896, p. 140.
[103] Наші вороги

Відомий біженець, монах Агапій Гончаренко, проживаючи недалеко від міста

Аламеда в Каліфорнії на власній фермі, яку він назвав «Україна», вряди-годи

заявляє про себе, пропонуючи абсолютно абсурдні дописи з інформацією про

Росію та російський уряд. Він був співробітником нігілістичної газети «Прогрес»,

у якій опублікував власну біографію; він і досі є співробітником українофільної

газети «Свобода» та інших видань, що ворогують з Росією – і європейських, і

американських. Певний час він був задіяний у заколоті проти Православної Місії

у Сан-Франциско, особливо під час служби єпископа Іоанна, і нині, очевидно,

знову взявся за свої фокуси. Так, нещодавно у «Спостерігачеві» («Examiner») він

сказав, що його переслідують російські агенти, що його життя в небезпеці, що за

його голову встановлено ціну та інший абсурд. Люди, не знайомі з нашою країною,

можуть йому повірити; тому ми вважаємо, що потрібно зробити все, аби в Росії

жодна людина не цікавилася Гончаренком, і повідомити, що все, що він каже про своє

потерпання від переслідування російських агентів, є явною нісенітницею – дурістю

напівбожевільного старого. Росія завжди буде рада подарувати такі екземпляри всім

охочим, позбувшись у такий спосіб клопоту, пов’язаного з ними вдома.
// Православний Американський Вісник. – 1896. – № 8. – 27 груд. – С. 140.
[104] http://www.miziuk.daytona-beach.fl.us/faq1.html,

Ukrainians in the United States By George A. Miziuk


(George A. Miziuk is a former Commissioner (1994–97) of the N.J. Governor’s Ethnic

Advisory Council. He also served as an Advisor (1991–94) to the N.J. State Vietnam

Veterans Memorial Commission).
«While Ukrainian immigration to the United States did not start until the latter

part of the 19th century, American historical records indicate that people with Ukrainian

names were on the North American continent as early as the 17th century. Perhaps the

first Ukrainian to arrive in the New World was Levrenty Bohun (also referred to as

Ivan Bohdan), according to legend, a doctor who accompanied Captain John Smith to

Jamestown, Virginia in 1608.


Records from the American War of Independence list names of Ukrainian volunteers

who served in the Continental Army, but little is known about them.


286286


The same is true of early Ukrainian settlers on the West Coast. These include Ukrainian

kozaks (exiled to Siberia and Alaska by the Russian Czars), who helped to settle a colony

near San Francisco called Fort Russ (today known as Fort Ross).
Reverend Ahapius Honcharenko, a native of Kyiv, settled in San Francisco where he

published the Alaskan Herald, a bi-weekly newspaper».


[104] Мізюк Джордж А., «Українці у Сполучених Штатах»

(Джордж А. Мізюк – колишній уповноважений (1994–97рр.) Ради з етнічних

питань губернатора штату Нью-Джерсі. Він також працював радником (1991–94 рр.)

Державної Комісії Пам’яті Ветеранів В’єтнаму штату Нью-Джерсі).


«Водночас, коли українська еміграція у Сполучені Штати ще не почалася (до

другої половини ХІХ століття), американські історичні записи свідчать, що люди з

українськими іменами жили на Північноамериканському континенті навіть у XVII

столітті. Можливо, першим українцем, який приплив у Новий Світ, був Лаврентій

Богун (також згадується під іменем Іван Богун). За легендою, він був лікарем, який

1608 року супроводжував капітана Джона Сміта до Джеймстауна, що у Вірджинії.


У записах з американської війни за незалежність подається список українських

волонтерів, які служили в континентальній армії, але про них самих відомо мало.


Такою ж правдивою є інформація про ранніх українських поселенців на

Західному Узбережжі. Ними були українські козаки (ті, яких вигнали до Сибіру та

Аляски російські царі), які допомагали утворювати біля Сан-Франциско колонію,

що називалася Форт Русс (сьогодні відома під назвою Форт Росс).


Преподобний Агапій Гончаренко, уродженець Києва, оселився в Сан-Франциско,

де публікував «Вісник Аляски» (Alaskan Herald) – газету, що виходила раз на два

тижні».
[105] http://www.ualberta.ca/~cius/announce/media/Media%202001/2001-02-13.htm

Canadian institute of Ukrainian Studies


Media Release, February 13, 2001
Exploring Facets of the Ukrainian Canadian Past
«The Reverend Honcharenko, of course, is celebrated in early American Ukrainian

history for having published the newspaper Alaska Herald/Svoboda from 1867 to 1872.

An Orthodox priest from a proud Cossack family in central Ukraine, Honcharenko
– whose real name was Andrii Humnytsky – was a social revolutionary in the Christian

anarchist mould and a fierce critic of Russian autocracy. Although dismissed by some as

an eccentric, his singular achievements and larger-than-life character have earned him a

lasting place in the mythology of Ukrainians on the North American continent».

[105] Канадський Інститут Українських досліджень

Медіа Реліз, 13 лютого 2001 р.

Досліджуючи факти українського канадського минулого
«Звичайно, Преподобний Гончаренко шанується в ранній американській

українській історії за те, що з 1867 по 1872 рр. публікував газету «Вісник Аляски» /


287


«Свобода». Православний священик із гордої козацької сім’ї в центральній Україні,

Гончаренко (справжнє ім’я Андрій Гумницький) був соціальним революціонером

з поглядами християнського анархіста й жорстким критиком російської автократії.

Хоча А. Гончаренка й ігнорували, вважаючи ексцентричним, його виняткові

досягнення та характер, що був «більшим, ніж життя», забезпечили йому постійне

місце в міфології українців на Північно-Американському континенті».


[106] http://www.holy-trinity.org/history/1911/04.09.call.html

Tolstoi’s Confessor Long an Exile in California


«IN THE HILLS BACK OF OAKLAND, FATHER AGAPIUS HONCHARENKO

IS BRINGING TO A CLOSE A LONG LIFE OF REMARKABLE DEVOTION AND

SACRIFICE TO HIS CAUSE…
Hated and feared by a mighty government, though the course of his life has almost

run, aged Agapius Honcharenko, priest of the Greek church, and confessor to Count Leo

Tolstoi, struggles with the last of an enormous vitality to accomplish his life’s work before

he dies. For the emancipation of the Russian serf he gave up an imperial position, suffered

the tortures of a Russian prison, and exiled himself from family and friends. He has

successfully pitted himself against spy and assassin, who have sought for half a century to

collect the five thousand rubles placed as a price on his head. Today, battling to accomplish

that which he understood 50 and more years ago, this patriarchal deliverer of his people

lives in a hidden nook of the mountains of Alameda county, California, apart from the

world but still crying for freedom»


«The story of his life is the history of a great purpose and a magnificent achievement;

a tale of laughter, love and tragedy. It is a record of moral heroism without thought or hope

of plaudits or recompense; the chronicle of a good life well lived and impending death

faced with stoicism and resignation».


«The spirit of willing but the flesh is weak».
The San Francisco Call, Sunday, April 9, 1911.
Reprinted in the Holy Trinity Cathedral LIFE, Vol. 6, No. 8, April 1999.
[106] Вигнання та довге перебування в Каліфорнії сповідувача Толстого

«Між пагорбів, за Оукландом, отець Агапій Гончаренко демонструє разючу

жертовність та вірність власній справі.

Його ненавидів та боявся сильний уряд, він втікав усе життя. Старий Агафій

Гончаренко, священик грецької церкви та сповідувач графа Льва Толстого, із

останньою величезною енергійністю бореться за те, щоб устигнути завершити

роботу свого життя. Через боротьбу за звільнення кріпаків він покинув імперську

посаду, страждав від тортур у російській в’язниці, змушений був розлучитися

із сім’єю та друзями. Він успішно протистояв шпигунам та вбивцям, які

півстоліття ганялися за п’ятьма тисячами рублів, що їх тоді давали за його голову.

Сьогодні, намагаючись завершити те, що розпочав більш як 50 років тому, цей

патріархальний спаситель свого народу живе у віддаленому куточку в горах на

території Аламеда, що в Каліфорнії, будучи відділеним від світу, але прагнучи

до свободи».


«Історія його життя – це історія великого призначення та чудового досягнення,

історія зі сміхом, любов’ю та трагедією. Це свідчення морального героїзму без думки


288288


чи надії на овації або ж винагороду; хроніка гідно прожитого життя та неминучої

смерті перед лицем стоїцизму та покори».


«Дух протистоїть, та плоть є слабкою».
«Сан-Франциско Кол» , неділя, 9 квітня, 1911 р.
Передруковано в кафедральному соборі Святої Трійці LIFE, том 6, No. 8,

квітень 1999 р.


Myron B. Kuropas «Ukrainians in America», Lerner Publications Company,

Minneapolis, 1996.


Куропас Мирон. Українці в Америці. – Мінеаполіс: Лернер Паблікейшнс

Кампані, 1996.


[107] ІВАН ВОЛАНСЬКИЙ

С. 25–27


«Шенандоа (штат Пенсильванія) була першою українсько-американською

громадою у Сполучених Штатах. 1884 року перший в Америці український

католицький священик отець Іван Воланський емігрував до США. Він походив

із Галичини – землі, де сильним був дух українського відродження. Воланський

приїхав до Філадельфії, щоб показати власний мандат римо-католицькому

архієпископові Патріку Раяну. Але Раян відмовився зустрітися з Воланським і

запропонував йому, оскільки той був одружений, негайно повернутися в Україну.

Хоча Римо-католицька церква повністю визнавала Українську католицьку

церкву та її одружене духовенство, архієпископ Раян не дозволив одруженому

священикові бути в його єпархії. Воланський проігнорував пропозицію

архієпископа Раяна, обумовивши це тим, що лише його настоятель у Львові може

вимагати від нього повернення назад. Воланський поїхав до Шенандоа й почав

там працювати.
До 1885 року Воланський побудував першу в Сполучених Штатах українську

церкву – церкву Св. Михайла та Архангела в Шенандоа. 1887 року він подорожує

з Нью-Йорка до Мінеаполіса. Дорогою він хрестить дітей, вінчає молодят та

переконує людей у всіх великих українських поселеннях будувати церкви, бо це

стало б першим кроком до створення їхніх громад.
Воланський допомагав в організації Братства Св. Миколи – першого

українського товариства взаємодопомоги, або «поховального товариства».

Товариство надавало гроші для похоронних витрат та позики своїм членам та їхнім

сім’ям. 1886 року Воланський заснував першу в Сполучених Штатах україномовну

газету «Америка». Він організував українську читальну залу, заняття з читання

та письма, хор та кооперативний універмаг, підприємство самодопомоги, яке

належало і було під керівництвом українців. Невдовзі цей магазин мав відділи в

п’яти містах Пенсильванії.


Воланський був також організатором спілок. Коли 1888 року страйк шахтарів

перейшов у насилля, Воланський був, напевне, єдиним католицьким священиком,

який у той час брав активну участь в трудовому русі, допомагав об’єднати

страйкарів у боротьбі проти нечесних умов праці. Його робота для українських

американців закінчилась, коли 1889 року Католицька церква в Україні відкликала

отця Воланського до Львова.


289


До цього часу емігранти-русини не називали себе українцями. Лише з приїздом

отця Воланського деякі русини в Америці почали називати себе українцями. До

1914 року лише приблизно 40 % українських емігрантів, здебільшого з Карпатської

України, називали себе русами. Приблизно 20 % приєдналися до Російської

православної церкви в Америці та називали себе росіянами. Завдяки зусиллям отця

Воланського та його наступників, решта 40 % прийняли назву «українець» як власне

етнічне походження. Вони були найбільш солідарні з Україною та її боротьбою за

незалежність».


С. 52
«Існування української преси у Сполучених Штатах розпочалося 1868 року з

газети отця Агапія Гончаренка «Аляска Геральд». Першою україномовною газетою

у США була «Америка», яку 1886 року вперше опублікував отець Воланський.
Найстарішою в світі україномовною газетою, яка видавалася безперервно, є

«Свобода» (її почали видавати 1894 року). У багатьох аспектах це була газета спілки,

яка підтримувала намагання українських шахтарів покращити власне життя. Тепер,

друкуючись п’ять разів на тиждень, з 1894 року «Свобода» стала офіційною газетою

Української Національної Асоціації».
[108] ЛАВРЕНТІЙ БОГУН та АГАПІЙ ГОНЧАРЕНКО

С. 16–17


«Однак історики вважають, що окремі українці приїжджали до Північної

Америки ще задовго до масових міграцій. В американських історичних записах

XVII та XVIII століть трапляються українські імена. Приміром, англійський колоніст

Джон Сміт подорожував по Україні і в спогадах про цю подорож згадав українця

Лаврентія Богуна. Цей чоловік супроводжував Сміта до Джеймстауна у Вірджинію

1607 року.


Записи часів Американської революційної війни та Громадянської війни подають

перелік українських імен. Також 1809 року Росія створила фортецю та колонію біля

Сан-Франциско в Каліфорнії, яку було названо «Форт Рус» (тепер відома під назвою

«Форт Рос»). Серед ранніх поселенців цієї колонії були українські козаки, яких

російські царі вигнали до Сибіру та Аляски. Однак про цих ранніх емігрантів нам

відомо дуже мало.


Преподобний Агапій Гончареко, американський видавець ХІХ століття,

народився 1832 року біля Києва та закінчив Київську православну богословну

семінарію, школу для православних священиків. Коли Гончаренко став священикомрезидентом

російського посольства в Афінах, він почав виступати проти царя.

Російська таємна поліція арештувала Гончаренка».

290290


ЯПОНСЬКИЙ КЛАСИК ВАСИЛЬ ЄРОШЕНКО
Могутня постать Василя Єрошенка у нас мало вивчена, творчість його недостатньо

популяризована, залишається сподіванка лише на прийдешніх дослідників…


1914 року в Японії члени Мистецької групи «Яра» Вірляна Ткач, Ванда Фіппс

та Ватокук Уенно створили виставу «Сліпий зір». Темою вистави є життя Василя

Єрошенка.
Із відгуків:
«…Як Василь Єрошенко, мистецька група «Яра» шукає світла в житті та

мистецтві для того, щоб перебороти людську «темноту»: расові, культурні та

соціальні упередження» Ірен Міллер, Слов’янська та східно-європейська вистава,

осінь 1993 р.


«Першим українцем, який зробив значний внесок у встановлення

інтеркультурних зв’язків між Україною та Японією, був Василь Єрошенко

(1890–1952) – сліпий письменник та есперантист, який жив у Японії в 1914–

16 та 1919–21 рр., публікував свої роботи в японських наукових та літературних

журналах. Казки та легенди Ярошенко написав японською, яку вивчив, та есперанто,

яку він знав досконало. Ці казки стали добре відомими, а деякі з них були навіть

опубліковані в японських шкільних підручниках». Вієслав Котанські, із виступу на

Міжнародній конференції з вивчення Японії, 19–12 травня 2006 р.


[109] http://miresperanto.narod.ru/pri_esperantistoj/jeroshenko.htm

У передмові до одного з творів Василя Єрошенка Лу-Сінь, китайський класик,

вчений і письменник, написав про українського сліпого літератора таке:

«Наївна краса та реальність його мрії стала для мене зрозумілою. Можливо, ця

мрія була вуаллю, що прикривала трагедію митця? Я також був мрійником, я закликав

автора не розлучатися із його прекрасною дитячою мрією. Я закликав читачів увійти

в цю мрію, побачити справжню веселку та зрозуміти, що ми не лунатики»
1) Лу Сінь писав у передмові до його казок, опублікованими китайською:

«Я зрозумів трагедію людини, котра мріє, щоб люди любили один одного, але не

може здійснити свою мрію. І мені відкрилась його наївна, прекрасна і разом з тим

реальна мрія. Можливо, ця мрія – вуаль, що приховує трагедію художника?» (про

Василя Єрошенка).
[110] http://www.brama.com/yara/blind-review.html

Із відгуків на п’єсу Яра Артс Груп «Сліпий зір» (її створили Вірляна Ткач,

Ванда Фіппс, Ватока Уенно):
«Like Vasyl Eroshenko, the Yara Arts Group is seeking light in life and art with the

aim of overcoming our human «darkness»: racial, cultural and social prejudice». Irene

Miller, Slavic and East European Performance, fall 1993».
[110] «Як і Василь Єрошенко, Яра Артс Груп шукає світло в житті та мистецтві,

аби перебороти людську «темноту»: расові, культурні та соціальні упередження».

291

[111] Ірен Міллер, Слов’янська та Східно-європейська вистава, осінь 1993 р.



«With just such a vision in mind, Tkacz created Blind Sight, based on the true story

of the life of a blind Ukrainian poet named Vasyl Eroshenko, to traveled to Tokyo in 1914

and, writing in Japanese, became a noted author there. «Peter Bejger, American Theatre,

September 1993».


[111] «Маючи таке бачення, Ткач створила «Сліпий зір», який базується на

правдивій історії з життя сліпого українського поета на ім’я Василь Єрошенко, який

1914 року поїхав до Токіо і, пишучи японською, став там відомим автором».

Пітер Бейджер, Американський театр, вересень 1993 року.


[112] http://www.ukrweekly.com/Archive/1999/369915.shtml

In the foreword to one of Vasyl Yaroshenko’s works, Lu Hsun, a Chinese scholar,

wrote about the blind writer from Ukraine:
«His naive beauty and the reality of his dream became clear to me. Perhaps this dreamwas a veil that covered the tragedy of an artist? I also was a dreamer, I called upon the

author not to part with his beautiful childish dream. I called upon the readers to enter thisdream, to see a genuine rainbow and understand that we were not sleep-walkers».


[112] У передмові до однієї з робіт Василя Єрошенка Лу Сінь, китайський

вчений, написав про сліпого письменника з України так: «Його наївна краса

та реальність його мрії стали мені зрозумілими. Можливо, ця мрія була вуаллю,

яка прикривала трагедію митця? Я також був мрійником, я закликав автора не

розлучатися зі своєю прекрасною дитячою мрією. Я закликав читачів увійти в цю

мрію, побачити справжню веселку та зрозуміти, що ми не лунатики».

[113] http://www.suite101.com/article.cfm/esperanto/57396

«The Russian Revolution, which began on October 4th 1917, had serious consequences

for Vasyl Eroshenko, as it did for everyone of Russian nationality. Eroshenko was no longer

able to receive the regular income his parents had provided during his travels. And to add to

his problems, he was expelled from Calcutta by British government officials who regarded

any Russian with great suspicion. It didn’t matter that Eroshenko was as unpolitical an

individual as you could find anywhere: the fact that he was Russian constituted sufficient

grounds for his expulsion and he was obliged to leave India altogether. He made his way

back to Japan and reached Tokyo in July 1919.
Ironically enough, after his return to Japan, Eroshenko did become associated with

the socialist movement. He met and made friends with Takatu Seido (1893-1974) who,

soon after, helped to found the Communist Party of Japan. Takatu introduced Eroshenko

to other young Japanese socialists, one of whom, Kamitika Itiko (1888–1980) helped the

young Russian a great deal. Itiko was a journalist who later became an influential member

of the Japanese Socialist party, and, although neither of them knew it at the time, she laid

the foundation for Eroshenko’s later friendship with the Chinese novelist, Lusin.
Although Eroshenko was able to earn some money by teaching Esperanto and working

as a masseur he needed more. (He does not seem to have been able to derive any income

from his musical talents, which I find rather strange.) And so, helped by Kamitika Itiko,

(and by other Japanese friends too), Eroshenko began to write stories, which he called


292292


«fables» in the Japanese language and to sell them to various journals. These stories had

a certain quality which really appealed to Japanese readers. I’m not sure exactly what it

was, but they certainly also had a lyrical quality to them and that resulted in Eroshenko

being known as the «Blind Poet». In fact, with one exception, Eroshenko does not seem to

have written any poems in any language during his time in Japan. The only poem which

is known is «Antaudiro de la Ciganino» (The Gypsy’s Prophecy), which he recited at

the Japanese Esperanto Conference in 1920. On that occasion, his dramatist friend Akita

Uzyaku translated the poem into Japanese and read out that version to the audience.


But it was as a writer of prose that Eroshenko became known as in Japan and in 1920

his portrait was painted by a short-lived but well-known painter of the modern school,

Nakamura Tune (1888–1924). And as we will see, later his stories also had a strong appeal

to the Chinese temperament».


David Poulson
[113] «Російська революція, що почалась 4 жовтня 1917 року, мала серйозні

наслідки для Василя Єрошенка, як і для будь-кого, хто був за національністю

росіянином. Єрошенко вже не міг отримувати постійний прибуток, який під час

подорожі йому надавали батьки. До того ж британський уряд, який із великою

підозрою ставився до будь-якого росіянина, вигнав його із Калькутти. Не мало

значення те, що Єрошенко був не причетним до політики та індивідуумом, якого

можна знайти будь-де: той факт, що він був росіянином, надавав повні підстави для

вигнання і разом з тим він був змушений покинути Індію. Єрошенко повернувся до

Японії та приїхав до Токіо в липні 1919 року.

За іронією долі, після повернення до Японії його почали асоціювати із рухом

соціалістів. Він познайомився та здружився із Такату Сейдо (1893–1974), який згодом

допоміг заснувати Комуністичну партію Японії. Такату познайомив Єрошенка з іншими

молодими японськими соціалістами, одна з яких, Камітіка Ітіко (1888–1980) ду же

допомогла молодому росіянинові. Ітіко була журналісткою, яка пізніше стала впливовим

членом Японської Соціалістичної партії, і, хоча про це в той час ніхто не знав, вона

заклала підґрунтя пізнішої дружби Єрошенка та китайського письменника Лу Сіна.


Єрошенко міг заробляти викладанням есперанто та працюючи масажистом,

однак йому потрібно було більше грошей. (Він, на мій подив, здавалося, не заробляв

на власних музичних талантах). Отож, з допомогою Камітіки Ітіко (а також інших

японських друзів) Єрошенко почав писати японською мовою історії, які називав

«байками», та продавати їх у різні журнали. Цим історіям була притаманна певна

якість, яка дуже подобалася японським читачам. Я не впевнений, що саме це було,

але вони мали певні ліричні якості, в результаті чого Єрошенка знали як «сліпого

поета». Насправді, за одним винятком, під час перебування в Японії Єрошенко,

здавалося б, не написав жодного вірша жодною мовою. Єдиний вірш відомий

під назвою «Antaudiro de la Ciganino» («Пророцтво циган»), який він декламував

на Конференції есперанто в Японії 1920 року. З такої нагоди його друг-драматург

переклав поему на японську мову та прочитав цю версію перед аудиторією.


Але в Японії Єрошенко прославився саме як прозаїк, а 1920 року його портрет

написав добре відомий художник Накамура Тюн (1888–1924). І, як ми побачимо,

пізніше його історії також мали сильне посилання на китайський темперамент».
Девід Поулсон

293


[114] http://bahai-library.com/east-asia/divine.flag/chapter3.html

«Eroshenko was a Russian Esperantist associated with the School for the Blind. He

knew Mr. Torii, who was a student at the school, and introduced him to Miss Alexander. She

taught the Faith to both of these friends. Eroshenko did not commit himself to becoming

a Baha’i…
In 1915 Mr. Eroshenko translated the Arabic portion of The Hidden Words

(Kakusaretaru Kotoba) into Esperanto and it was printed about 1916. Miss

Alexander read the book to him and he first took it down in English Braille».
Unfurling the Divine Flag in Tokyo: An Early Baha’i History by Barbara R. Sims,

Baha’i Publishing Trust of Japan, 1998.


[114] Єрошенко був російським есперантом, якого асоціювали зі Школою для

сліпих. Він знав містера Торіі, який навчався у Школі та познайомив його із міс

Александер. Вона викладала Віру обом цим друзям. Єрошенко не став Бахаі…

1915 року Єрошенко переклав арабську частину «Прихованих слів» (Какусаретару

Котоба) на мову есперанто, і цей переклад було надруковано десь 1916 року.
Сімс Барбара Р. Розгортання божественного прапора в Токіо: рання історія

Бахаі. – Бахаі: Паблішінг Траст Японії, 1998.


[115] http: //bekkoame.ne.jp/~gensei/ten/ebosu.html

«Blind Russian poet Vasil Eroshenko was born in Russia in 1890. He had been a

healthy and cheerful boy, but lost sight suffering from serious illness at the age of 4. The

dark world had changed his character drastically…


He entered a school for the blinds in Moscow, but completely isolated world under

the strict surveillance injured seriously the sensitive boy, and planted rebellious spirit in

him before long.
In 1909, Eroshenko who returned home, got a job in the orchestra consisting of blind

people and learned the Esperanto which was an artificial international language.


In 1912, while traveling he heard the rumor that Japan was very generous to blinds,

and decided to go to Japan.


After learning Japanese and exchanging letters in Esperanto in Russia, he finally

landed on his longing land of Japan.


In those days, Soma Kokko held a society for the study of Russian Literature at regular

interval.


She met Eroshenko through the introduction of Katayama Shin, a professor of Waseda

Univiesity. She decided to look after him and Eroshenko was so attached to her as to call

her a mother. Eroshenko became a model of painting of Turura Goro or Nakamura Tune.

At the reading circle of scenario, his script was read and the way of cultural exchange

opened before him by the care of Soma Kokko.
On the other hand, he had gradually devoted himself to socialism, and was suspected

of being the member of Bolshevik.


Policemen surrounded the Nakamuraya Bakery, broke into the room of Kokko to

find Eroshenko and forced to take him to a police station.


294294


At this time, the couple of Soma accused of the policemen and forced the head of the

police station to resign the post.


In spite of such a protection, Eroshenko was exiled at the third time of his arresting

in 1921.


Later, Eroshenko was invited by Lu Xun and went to Beijing. He taught at Beijing

University and was engaged in writing a drama.


And he joined the May Day and the international meeting of Esperantist in China as

he had done in Japan.


In 1923, he retuned to Russia and worked for the blind and died in his hometown in

1952».
[115] «Сліпий російський поет Василь Єрошенко народився в Росії 1890 року.

Він був здоровим та веселим хлопцем, але в чотири роки втратив зір через серйозну

хворобу. Світ темряви дуже змінив його характер…

Він вступив у школу для сліпих в Москві, але повністю ізольований світ

під суворим наглядом серйозно травмував чутливого хлопця, і заклав у нього

повстанський дух.
1909 року Єрошенко, повернувшись додому, отримав роботу в оркестрі, до

складу якого входили сліпі, вивчив штучну міжнародну мову есперанто.


1912 року, подорожуючи, він почув плітку про те, що Японія дуже добре

ставиться до сліпих, відтак вирішив туди поїхати.


Після вивчення японської та обміну листами мовою есперанто в Росії, він

нарешті осів на японській землі.


В ті дні Сома Кокко керувала товариством вивчення російської літератури.
Із Єрошенком її познайомив Катяма Шін, професор університету Васеда. Вона

вирішила доглядати за ним, і Єрошенко настільки прв’язався до неї, що почав

називати мамою. Єрошенко став моделлю для картини Турура Горо чи Накамура

Тюн. Його роботи читали в читацькому гуртку, а спосіб культурного обміну відкрився

перед ним за сприяння Соми Кокко.
З іншого боку, він поступово присвятив себе соціалізму, його підозрювали в

тому, що був більшовиком.


Міліціонери оточили пекарню Накамура, увірвалися в кімнату Кокко, щоб

знайти Ярошенка та примусово забрати його до відділку міліції. Саме тоді подружжя

Сом звинуватило міліціонерів та змусила керівника відділку міліції відмовитися від

посади.
Незважаючи на таку протекцію, Єрошенко потрапив у вигнання після третього

арешту 1921 року.
Пізніше на запрошення Лу Сіня Єрошенко поїхав до Пекіна. Він викладав у

Пекінському університеті та писав драматичні твори. Як і в Японії, у Китаї він

приєднався до Мей Дей та міжнародної зустрічі есперантистів.
1923 року він повернувся до Росії, працював для сліпих та помер у рідному місті

1952 року».


Цю інформацію розмістила Йошімура Наохайро.

295


ХІБА ЗУСТРІНУТЬСЯ В ЕНЦИКЛОПЕДІЯХ
[116] «From The History Channel UK comes this shaggy dog story: «During the

Boer War of 1899-1902 in South Africa, the commander of one of the Boer regiments

was the Ukrainian Yuriy Budiak. Winston Churchill, a military journalist, was taken

prisoner by these troops. Budiak himself saved Churchill from execution. Later thanks

to an appreciative Churchill, Budiak entered Oxford University. He later worked in the

government of the Ukrainian People’s Republic, and then he faced Soviet camps and death

in 1943».

[116] «Британський журнал «Гісторі Ченел Юкей» (History Channel UK)

повідомляє таку історію: « Під час англо-бурської війни (Південна Африка) в 1899–

1902 роках, командир одного з загонів бурів, українець Юрій Будяк, врятував від

розстрілу одного молодого англійського військового журналіста Вінстона Черчілля.

Згодом останній допоміг Ю. Будяку вступити до Оксфордського університету. 1917

року і Ю. Будяк працює в уряді Української Народної Республіки. 1943 року помирає

в радянському концтаборі».

Літо 2005. Номер 127. Журнал центр Черчілля та громадськості

296296


«КОРОЛЬ АМЕРИКИ»
[117] http://www.ukrweekly.com/Archive/2002/520202.shtml,

Former Canadian Governor General Ramon Hnatyshyn dead at age 68 byChristopher Guly


«Whatever he did, though, «he never forgot his heritage or his people», said Archbishop

Yurij Kalitschuk, head of the Toronto and Eastern Eparchy of the Ukrainian Orthodox

Church of Canada during his sermon at the state funeral.
«When others hid their identity and changed their surnames to fit in, he wore his

heritage on his sleeve – [and] enjoyed saying that he changed his name to Hnatyshyn to

get elected in Saskatoon West».
According to long-time friend and eulogist, Quebec Liberal Sen. Yves Morin, Mr.

Hnatyshyn considered his official visit to Ukraine – the first by a Western leader to newly

independent Ukraine and which included a stop in his father’s birthplace, Vashkivtsi in the

province of Bukovyna – «the most outstanding moment during his time in office».


During that 1992 visit, thousands of people from Vashkivtsi and surrounding villages

spent hours waiting for the arrival of «the King of America», as some of Mr. Hnatyshyn ‘s

relatives referred to him, said Sen. Morin.
Patron of the Chair of Ukrainian Studies at the University of Ottawa, Mr. Hnatyshyn’s

ascension to vice-regal status made him a hero to Ukrainian Canadians. But he never let

that separate himself from the rest of them. For that reason he was as loved as much as he

was admired».


Copyright © The Ukrainian Weekly, December 29, 2002, No. 52, Vol. LXX.
[117] Галі Крістофер. Колишній Губернатор Канади генерал Рамон Гнатишин

помер у 68-річному віці

«Однак, що б він не робив, «він ніколи не забував про своє походження, про

свій народ», – сказав архієпископ Юрій Калінчук, голова Єпархії Торонто та Східної

Єпархії Української православної церки в Канаді під час проповіді на державному

похороні.


«Коли інші приховували свою ідентичність та змінювали прізвища, щоб

прилаштуватися, він написав про власне походження на рукаві – [і] любив казати,

що він змінив своє ім’я на «Гнатишин», щоб бути обраним до Саскатун Вест».
За словами давнього друга та панегіриста, ліберального сенатора з Квебеку

Уайвеса Моріна, пан Гнатишин планував свій офіційний візит на Україну – перший

візит західного лідера до України, яка щойно отримала незалежність, візит, який

включив у себе зупинку на місці народження батька, у Вашківцях в провінції

Буковина – «найвідоміший момент протягом його керування».
Під час візиту 1992 року тисячі людей із Вашківців та навколишніх сіл годинами

чекали приїзду «Короля Америки», як назвав Гнатишина один із його родичів»,

сказав Сен Морін.
Будучи патроном кафедри українознавства в університеті Оттави, підйом пана

Гнатишина до віце-королівського статусу зробив його героєм для українських


297


канадців. Але він ніколи не дозволяв відділити його від них. З цієї причини його і

любили, і обожнювали.


Авторське право © «Український тижневик» (The Ukrainian Weekly), 29

грудня, 2002, No. 52, том. LXX


[118] http://www.parl.gc.ca/37/2/parlbus/chambus/senate/deb-e/032db_2003-02-05-E.htm?

Language=E&Parl=37&Ses=2#1

Hon. A. Raynell Andreychuk
«Ramon Hnatyshyn’s father was the first senator of Ukrainian heritage, appointed

by the Right Honourable John Diefenbaker. His mother, Helen, contributed greatly to the

acceleration of rights and opportunities for women through her varied associations and

organizations, including the United Nations Organization.


With that parental background, Mr. Hnatyshyn was quickly committed to a life of

excellence in his profession and to public service, something which he did throughout

his life. In his years of practice in Saskatoon, he was involved in many institutions and

organizations, including many Ukrainian organizations».


[118] А. Райнел Андрейчук

«Батько Рамона Гнатишина був першим сенатором українського походження,

призначеним Високоповажним Джоном Діфенбакером. Його мати Хелен через

різні асоціації та організації, в тім числі й Організацію Об’єднаних Націй, зробила

великий внесок у розширення прав та можливостей для жінок.
З таким батьківським походженням пан Гнатишин присвятив себе життю, яке

відрізнялося у його професії та в громадській діяльності – це було те, що він робив

протягом життя. Під час роботи в Саскатуні він був членом багатьох інституцій та

організацій, включаючи багато українських організацій».


[119] http://www.artukraine.com/historical/hnatyshyn.htm

«He was born Ramon John Hnatyshyn, but everybody called him Ray. His grandparents

had been illiterate immigrant farmers, one of many Ukrainian families that settled on the

Canadian prairies in the 19th century. «One of his proudest moments, he once said, was

to return to his ancestral homeland as governor-general after Ukraine won independence

when the Soviet Union collapsed».


By JEFF SALLOTGlobe and Mail Toronto, CANADA Thursday, December 19,

2002 – Page A3.


[119] «Його після народження нарекли Рамоном Джоном Гнатишиним, але всі

називали його Реєм. Його дід та баба були неосвіченими емігрантами-фармерами,

однією із багатьох українських сімей, які оселилися в канадських преріях у ХІХ

столітті. За його словами, одним із тих моментів, якими він пишається, було

повернення до батьківщини його предків, коли був генерал-губернатором, в час,

коли Україна після розпаду Радянського союзу отримала Незалежність»

Уривок зі статті Джефа Саллота, Глоуб енд Мейл, Торонто, Канада,

Четвер, 19 лютого 2002 р. – С. A3.


298298


[120] http://www.encyclopedia.com/doc/1G1-13687844.html

A worldly perspective. (Global ReLeaf International) (American Forests Today)

From: American Forests | Date: 1/1/1993 | Author: Rice, Doyle S.
«In September, the governor general of Canada, Ramon Hnatyshyn, paid a visit to

Ukraine. It was Hnatyshyn’s first official visit to his ancestral homeland, and while there

he planted an oak tree. His wife, Herda, planted a Canadian maple. Attending the ceremony

were Kyiv’s mayor, Ivan Saliy, and Lev Lukianenko, the Ukrainian ambassador to Canada.

Lukianenko, who had been imprisoned for 15 years under the Brezhnev regime for his

outspoken views on Ukrainian independence, planted a viburnum tree, long the symbol of

an independent Ukraine.
The event received extensive news coverage and publicity for the Ecocentre. On

November 1, Ecocentre staff, schoolchildren, and volunteers planted 1,000 trees on the

banks of the Rubizh River near Kyiv».
[120] Земна перспектива (Глобал РіЛиф Інтернешнл) (Ліси Америки

сьогодні). Із: Американські ліси, Дата: 1 січня 1993 року, Автор: Дойль С. Ріс

«У вересні Високоповажний Рамон Гнатишин здійснив візит в Україну. Це був

перший офіційний візит Гнатишина на батьківщину його предків, і під час візиту

він посадив дуба, його дружина Герда посадила канадський клен. Серед тих, хто

відвідав церемонію, були мер Києва Іван Салій та Левко Лук’яненко, український

посол в Канаді. Лук’яненко, який під час режиму Брєжнєва був 15 років ув’язнений за

відверті погляди щодо незалежності України, посадив калину – символ незалежності

України.
Ця подія отримала широкий розголос та рекламу для Екоцентру. 1 листопада

робочий колектив Екоцентру, школярі та волонтери посадили 1 000 дерев біля Києва

на березі річки Рубіж».
***
Сказане Рамоном Гнатишиним перед українськими парламентарями я переніс

дослівно зі стенограми Верховної Ради. Однак цього, звісно, замало, то ж узявся

телефонувати у буковинські Вашківці, звідки ще немовлям простелилися у далекі

світи дороги його діда. Слухавку підняв учитель історії.


– Чи це ті Вашківці, звідки родина Гнатишинів? – перепитав для певності, бо ж

у Чернівецькій області таку назву мають два населені пункти.

– Так, це ті, – відказав педагог.

– А може, ви маєте якісь матеріали про славетного земляка, про його перебування

тут?

– Та нема чогось такого... Він як був, то не в нашу школу заходив, в іншу, у



Вашківцях же два середніх заклади.

Я сторопів від учителевого тону, скидалося, що з Вашківців вийшов хіба з

добрий десяток різних там президентів та генерал-губернаторів, подумаєш, що ж

тут такого...


Від нас і надалі відбиратимуть імена та рідну історію, допоки ота андерсенівська

скалка льоду байдужості стирчатиме в нашому серці. Та, на щастя, крізь мліч століть,

крізь ядучі минулі заборонно-цензорські тумани повертаються нарешті ці імена,

299


відкривається малознане і зовсім невідане. Є там прекрасні сторінки, є й полинногіркі,

є сповнені величі духу, є на ницості густо замішані.


Але якими вони б не були – то наші сторінки.
Автор висловлює щиру вдячність за допомогу в перекладі

першоджерел Ігорю Кузьмичу, Вікторії Жуковській,

Мирославі Супрунюк, Ларисі Ніжегородцевій-Кириченко,

Оксані Пікуль, Наталії Денисюк


Відгуки про книгу та пропозиції авторові

прохання надсилати на електронну адресу:


korsak@simya.lutsk.ua

Літературно-художнє видання

Серія «Пантеон»

Серію засновано 2006 року

Іван Феодосійович КОРСАК
Імена твої, Україно
Художньо-документальні оповідання

Редактор Петро Коробчук

Художній редактор Володимир Камінський

Комп’ютерна верстка Володимира Камінського

Здано до набору 25.07.2006. Підписано до друку 11.09.2006.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Baltica.

Ум. друк. арк. 15,60. Обл.-вид. арк. 12,50.

Наклад 1500 прим.

Поліграфічно-видавничий дім «Твердиня»

п/с-9, м. Луцьк-21, 43021

тел.: 8-050-2950250

tverdyna@ukr.net

Свідоцтво Державного комітету телебачення і радіомовлення України

ДК № 2030 від 14.12.2004 р.

Друк МПП «Медіа»

Просп. Волі, 27, м. Луцьк, 43010

Свідоцтво Держкомінформу України

ДК № 416 від 12.04.2001 р.

Корсак І. Ф.,

К 69 Імена твої, Україно: Художньо-документальні оповідання. –

Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 300 с. – (Сер. «Пантеон»).

ISBN 978-966-2115-01-7

ISBN 978-966-8770-55-5 (серія)

Книга відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям

до постатей української історії та культури, замовчуваних або забутих.

УДК 821.161.2–32



ББК 84.4 УКР 6
Каталог: wp-content -> uploads -> 2016
2016 -> Трудове навчання з практикумом
2016 -> Державний стандарт професійно-технічної освіти дспто 5123. Н55043-2006
2016 -> Програма вступного іспиту зі спеціальності 271 «Річковий та морський транспорт» спеціалізація (освітня програма) «Експлуатація суднових енергетичних установок»
2016 -> Державний заклад
2016 -> Робоча програма навчальної дисципліни основи сімейного консультування напрям підготовки: 030102 «Психологія*»
2016 -> Базові навчально-методичні матеріали з дисципліни Козацтво у боротьбі за державність
2016 -> Методичні рекомендації до самостійної роботи студентів з навчального предмету «клінічні основи дефектології»
2016 -> Міністерство охорони здоров’я україни
2016 -> Розвиток білінгвальної освіти у канаді


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка