Комета прилітає



Сторінка1/5
Дата конвертації26.01.2018
Розмір0.86 Mb.
  1   2   3   4   5

Туве Марика Янсон

Комета прилітає




Мумі-тролі – 2





Туве ЯНСОН

КОМЕТА ПРИЛІТАЄ

Повість



Т oгo ж ранку, коли Тато Мумі троля завершив спорудження містка через річку, крихітне звірятко Чмих зробило відкриття. Чмих знайшов цілком нову незнану стежину. Вона в’юнко вповзала до лісу у його найтемнішу гущавину. Чмих стояв і довго дивився їй услід.

«Треба розповісти про це Мумі тролеві, – подумав він. – Разом розвідаємо новий шлях, бо на власний страх і ризик я цього робити не буду».

Він склав дві гілочки навхрест, щоб залишити мітку, і щодуху погнав додому. Долина, в якій вони мешкали, була дуже гарною. Її населяли щасливі маленькі істоти та великі зелені дерева. Левадами протікала Річка, робила закрут навколо блакитного будиночка Мумі тролів і бігла собі далі, в інші долини, де також мешкали маленькі істоти, дивуючись, звідкіля це вона береться.

«Дивна річ – дороги та річки, – міркував собі Чмих, – дивишся їм услід – і відразу страшенно кортить опинитися деінде, піти за ними, аби побачити, де вони закінчуються…»

Мумі троль саме прилаштовував гойданку, коли Чмих повернувся додому.

– Привіт! – гукнув Чмих. – Я знайшов цілком незнану стежину. Вона видається небезпечною.

– Наскільки небезпечною? – поцікавився Мумі троль.

– Я б сказав, жахливо небезпечною, – поважно відказав Чмих.

– Що ж, беремо зі собою канапки, – вирішив Мумі троль. – І морс.

Він підійшов до вікна кухні:

– Послухай, мамо. Ми сьогодні не обідатимемо вдома.

– Он як! Чудово.

Вона спакувала перекуску до кошика, що стояв біля кухонного столу. Потім зачерпнула з однієї бляшанки жменьку карамельок, а з іншої досягла два яблука, ще доклала в кошик чотири маленькі учорашні ковбаски та пляшку домашнього морсу, який завжди стояв наготові на полиці над плитою.

– Супер! – зрадів Мумі троль. – Бувай, мамо. Не знаю, коли повернемося.

– Бувайте! – відповіла мама.

Мумі троль та Чмих проминули сад, попростували угору левадами, де закінчувалася Долина і починалося узлісся темного пралісу, в якому вони ще ніколи не бували. Там поставили кошика на землю й озирнулися на Долину. Хатинка Мумі тролів видавалася звідси цяточкою, а річка – вузькою зеленою стрічкою. Гойданки зовсім не було видно.

– Так далеко від мами ти ще ніколи не відходив, – зауважив Чмих. – Лише я тут бував, до того ж, зовсім сам. Зараз побачиш мій новий шлях, я його віднайшов!

Він понишпорив довкола, понюшкував повітря, почмихав носом, задерши догори мордочку, визначив точку сонцестояння, пороззирався на всі боки, аж врешті скрикнув:

– Ось! Знайшов! То як? Що скажеш? Бачиш, яка небезпечна дорога! Ти йди попереду!

Мумі троль дуже сторожко увійшов до зеленої гущавини. Навколо німувала тиша.

– Дивися на всі боки, чи не чигає десь небезпека, – прошепотів Чмих.

– Я не можу одночасно роззиратися на всі боки, – запротестував Мумі троль. – Ти пильнуй ззаду – мені важко буде ще й тил прикривати.

– О, ні ні, тільки не ззаду, – злякано зажебонів Чмих. – Ворог позаду набагато страшніший, ніж той, що виходить назустріч. Це вже ти бери на свою відповідальність!

– То йди ти попереду!

– Я й попереду йти не хочу! – упирався Чмих. – Може, підемо пліч о пліч?

Отак, ступаючи удвох, заходили вони все далі й далі у хащі. Ліс ставав чимраз зеленішим і темнішим, стежка в’юнилася то вгору, то вниз, ставала все вужчою, аж доки зовсім зникла – лише мох та папороть.

– Стежка мусить кудись вести, – мовив Мумі троль. – Щось тут не так. Вона не може отак просто собі урватися.

Він ступив кілька кроків у мох.

– А якщо ми ніколи не знайдемо дороги додому?

– Помовч! – цитьнув на нього Мумі троль. – Чуєш?

Десь здалеку з за дерев до них долинав слабкий шелест. Мумі троль ступив ще кілька кроків, задер носа і принюхався. Вітер приніс вологу і приємні пахощі.

– Це море! – вигукнув Мумі троль і щодуху побіг через ліс, бо понад усе на світі любив купатися.

– Зачекай! – заволав Чмих. – Не покидай мене самого!

Та Мумі троль спинився лише тоді, коли перед ним постало море. Він сів на пісок і захоплено задивився, як на берег одна по одній накочуються хвилі з білими баранцями на гребенях.

Невдовзі з лісу вибіг Чмих і гепнувся на пісок поряд.

– Ти втік від мене! Покинув мене напризволяще!

– Я страшенно зрадів! – виправдовувався Мумі троль. – Я знав, що у нас є Долина, річка і гори, але навіть не здогадувався про море. Глянь, які хвилі!

– Холодні і непривітні! – буркнув Чмих. – Стрибнеш у воду й намокнеш, гойдатимешся – знудить.

– Тобі не подобається пірнати? – здивувався Мумі троль. – Умієш пірнати з розплющеними очима?

– Умію, але не хочу, – вперся на своєму Чмих.

Мумі троль підвівся з піску і рушив до води.

– Не забувай, що сам несеш за себе відповідальність! – гукнув йому навздогін Чмих. – Не знати, хто тобі в глибіні трапиться!

Мумі троль не вагаючись пірнув у велику пронизану сонячними променями хвилю. Спершу перед його очима миготіли лише зелені бульбашки світла, а потім він побачив ліс водоростей, що вигойдувалися на піщаному дні. Пісок був ніби гарно причесаний, прикрашений мушлями, рожевими всередині і білими зовні. Далі, перед чорною дірою, дно якої губилося у безодні, вода ставала темнішою. Мумі троль повернув назад, плигнув на гребінь хвилі, і вона винесла його на прибережну рінь.

Над морем сидів Чмих і волав про допомогу.

– Я вже думав, що ти потонув! – закричав Чмих. – Або що тебе зжерла акула! Що б я робив без тебе?

– Не мели дурниць! – урвав його Мумі троль. – Море – моя стихія. Доки я плавав у морських глибинах, в мене з’явилася чудова думка, але це – таємниця.

– Яка завелика? – запалився Чмих. – «Хай земля западеться піді мною» – така?

Мумі троль кивнув головою.

– Хай земля западеться піді мною, – забубонів Чмих. – Нехай грифи рознесуть по світу мої білі кості, ніколи не бачити мені морозива, якщо зраджу таємницю таємниць! То що?

– Я стану шукачем перлів! – урочисто проголосив Мумі троль. – І ховатиму свої перли у скрині. Усі білі камінці – перлини. Ті, що дуже білі і дуже круглі.

– Я також хочу бути шукачем перлів! – підхопив ідею Чмих. – Збиратиму на березі. Он скільки їх тут, білих і круглих.

– Ти не розумієш, – терпляче пояснював Мумі троль. – Камінці лише тоді стають перлами, коли вони під водою. Бувай тим часом! – і він знову пірнув у хвилю.

– То ким же я тоді стану?! – гукнув Чмих услід.

– Шукачем скрині для добувача перлів, чим зле? – відповів Мумі троль, зникаючи у морі.

Чмих поволі побрів уздовж берега.

– Він завжди обирає собі цікавіше, – насуплено бурмотів Чмих. – А все тому, що я такий маленький.

Час від часу Чмих роззирався у пошуку скрині, але скринь ніде не було. Лише водорості та кілька уламків дощок. Пустельний берег простягався далеко і впирався у високу, вмиту пінистим прибоєм скелю, яка стрімко обривалася в море.

«Мені стає нудно, – подумав собі Чмих. – Не хочу бути маленьким і не мати товариша для забави…»

Саме тієї миті Чмих помітив кошеня, яке собі гуляло на самому вершечку скелі. Воно було чорно біло плямисте і мало дуже тоненького хвостика, який стримів догори.

Чмих так зрадів, що йому з утіхи мало серце не вискочило з грудей.

– Котику! – загукав Чмих. – Маленький Кицику Мицику, ходи сюди, познайомимося! Мені так самотньо!

Кошеня глипнуло на нього з поза плеча жовтими очицями і потупцяло далі. Чмих подерся услід за ним. Він спинався угору прямовисною скелею, раз у раз гукаючи кошеня, а коли урешті видряпався на вершок, побачив, як воно, дійшовши до краю скелі, балансує на вузькому уступі.

– Не втікай від мене! – гукав Чмих. – Я тебе люблю!

Та кошеня не зважало, прошкувало собі далі. Під скелею гуркотіло море. Чмих відчув, як йому підгинаються коліна. Серце стугоніло в грудях. Він порачкував за котиком; повз дуже поволі й увесь час думав про те, яке кошеня гарненьке і м’якеньке… його кошеня… ще крихітніше, ніж він сам… О, ангели хоронителі усіх крихітних звірят, прошу вашої ласки і допомоги… Зробіть так, щоб кошеня потоваришувало зі мною! Ото би я втер носа Мумі тролеві!..

Ще ніколи Чмих не почувався таким наляканим й хоробрим водночас.

І раптом де й узялася печера. Діра у скелі, а за нею – справжня печера.

Чмих затамував подих. Таку печеру можна знайти лише раз у своєму житті або ніколи. Долівку встеляв дрібний пісок, а гладкі темні стіни тягнулися до отвору в стелі, у якому виднівся блакитний шматочок неба. Сонячні промені нагріли пісок.

Чмих заповз досередини, ліг животом на пісок у кружалі сонячного проміння і подумав: тут я житиму скільки мого віку. Навішаю маленьких поличок, вимощу в піску кубельце, а вечорами запалюватиму свічку. І втру Мумі тролеві носа!

Ось лишень непривітне кошеня немов запропастилося…
Шлях назад уже не видавався таким небезпечним, як перше. Хіба може щось трапитися з ним саме тоді, коли він знайшов справжню печеру?

Мумі троль тим часом невтомно полював за перлами. Він, наче корок, підстрибував на хвилях прибою, а на березі уже лежала чималенька купка білих камінців.

– А ось і ти! – зрадів Мумі троль. – Де скриня?

– Вилазь на берег! Негайно виходь із води! – покликав його Чмих. – Я щось знайшов! Сам знайшов! Таке небезпечне, що ти собі й уявити не можеш!

– А скриня добра? – запитав Мумі троль, виходячи на берег з повною пригорщею перлів.

– Та що ти завівся зі своєю скринею! Навіщо тобі той старий непотріб! Хай би навіть земля запалася під тобою й усім рештою – на це зараз немає часу. Я знайшов печеру! Власну печеру!

– Справжню? – недовірливо перепитав Мумі троль. – З дірою, крізь яку треба заповзати досередини? Каменистими стінами і піщаною долівкою?

– Усе є! Усе, що треба! – Чмих так нетямився від збудження, що ледь тримався на ногах. – Я дозволю тобі зберігати там перли, якщо поділишся половиною зі мною або принаймні відступиш мені три пригорщі!


Перли стали набагато білішими і справжнішими, як тільки опинилися в печері. Мумі троль із Чмихом лежали горілиць на піску і дивилися на блакитне небесне віконце угорі.

Час до часу вітер заносив крізь отвір досередини солоний бриз, а сонячна смуга на долівці ставала все ширшою.

Чмихові страшенно кортіло розповісти про кошеня. Але він вирішив не відкривати таємниці. Спершу треба його знайти і потоваришувати. Кошеня ходитиме за ним слід у слід. Одного чудового дня вони удвох з’являться на ґанку будиночка Мумі тролів, і Мумі троля просто заціпить.

«Не може бути! – тільки й спроможеться він сказати. – У тебе є кошеня, яке всюди ходить за тобою хвостиком?»

У саду він виставлятиме тарілку з молоком. Щовечора… Чмих зітхнув.

– Я зголоднів, – озвався він. – Навіть не гадав, що від щастя можна забути про їжу!

Пізнього пообіддя Мумі троль і Чмих повернулися до блакитної хатинки у долині. Річка стиха несла води назустріч надвечір’ю, а над нею пишався свіжими яскравими барвами новий місток. Мама саме прикрашала грядки слимаковими черепашками.

– Гарні враження? – поцікавилася вона.

– Ми були щонайменше за десять миль звідси! – захлинаючись словами, розповідав Мумі троль. – Я бачив море! Я пірнав у велетенських хвилях і знайшов щось незвичайно гарне, яке починається літерою П, а закінчується літерою И… Але я не можу сказати, що це, бо то таємниця!

– А я, – встряв і собі Чмих, – знайшов щось таке, що починається літерою П, а завершується літерою А. Десь посередині ще є Ч та Р і дві літери Е. Більше не скажу!

– Дивина! – чудувалася Мумі мама. – Стільки подій одного дня! Зупа – у термосі. Тільки не брязкайте посудом, бо Тато пише.

Мама Мумі троля знову заходилася викладати краї грядки черепашками: одна блакитна, дві білі, одна червона – гарно!

Вона щось тихенько насвистувала під ніс і думала, що дощ, певно, не забариться. Тривожний вітер зашелестів у кронах дерев, вони зітхали й тремтіли, розгортаючи навиворіт свої листочки. Довгі сірі хмари пливли небом.

Сподіваюся, цей дощ не принесе знову повені, подумала Мама Мумі троля. Вона зібрала зайві черепашки і зайшла до будинку саме тієї миті, коли на землю впали перші краплі зливи.

Чмих і Мумі троль поснули на килимку посеред вітальні. Мама укрила їх ковдрою і, вмостившись біля вікна, дивилася на дощ.

Сива злива принесла зі собою ранні сутінки. Дощ тихо скрадався дахом, шарудів у листі дерев, шелестів лісом і крапотів ген далеко, у Чмиховій печері.

А тим часом десь у потаємній, цілком приватній схованці заснуло, обгорнувшись хвостиком, непривітне кошеня.

Пізно вночі, коли всі вже поснули, Тато Мумі троля почув жалібний звук. Він сів у ліжку і прислухався.

Дощівка дзюркотіла у ринвах, а несправне віконце на горищі раз у раз гупало на вітрі. Ось знову почулося жалісне скигління. Тато одягнув халат і вирішив оглянути будинок. Він зазирнув до ясно блакитної кімнати, потім – до жовтої і наостанку – до кімнати в цяточку. Ніде ані шелесне. Тоді Тато відчинив двері на ґанок і визирнув надвір. Посвітив кишеньковим ліхтариком на сходи, у траву; в променях світла дощові краплини виблискували, мов діаманти.

Вітер наче з припони зірвався.

– Ой лишенько! – скрикнув Мумі тато. – Хто тут?

Під порогом сиділо щось мокре, нещасне, з вусами і чорними блискучими очима.

– Я Ондатр, – відказало нещасне створіння ослаблим голосом. – Безпритульний Ондатр. Половина мого будинку завалилася, коли ви будували міст через річку. Це, звісно, не біда. Решту змило дощем. Але й це зовсім не варте уваги. Для філософа байдуже, жити чи вмерти, однак я застудився і зовсім не певен, що зі мною буде далі…

– Мені страшенно прикро, – вибачився Тато Мумі троля. – Я й не знав, що ви мешкаєте під мостом. Заходьте, будь ласка. Моя дружина знайде, де вам постелити.

– Я не визнаю ліжок, це зовсім зайве умеблювання, – сказав Ондатр сумно. – Моє помешкання було звичайною норою, але мені там подобалося. Зрештою, філософові байдуже, затишно йому чи ні, у кожному разі – то була гарна нора.

Ондатр обтрусився від води й прислухався.

– А що це за будиночок? – поцікавився він.

– Звичайна хатинка мумі тролів, – відповів Тато. – Я сам її збудував. Як ви дивитеся на келишок яблучного вина – як ліки від застуди?

– Гадаю, це зайве, – мовив Ондатр. – Але, може, й ваша правда…

Мумі тато прослизнув на кухню, навпомацки відчинив шафку, простягнув лапу за пляшкою яблучного вина, що стояла на горішній полиці, потягнувся ще трішки і ще, аж врешті необачно скинув на підлогу миску, яка наробила страшенного гуркоту.

Прокинувся увесь дім, усі галасували і хряскали дверима, до кухні прибігла Мумі мама зі свічкою в лапі.

– З тобою все гаразд? – запитала вона. – Я вже було подумала, що до нас у хату заліз розбійник.

– Мені закортіло яблучного вина, – виправдовувався Тато. – А якийсь осел поставив цю бісову миску на сам край полиці.

Тато видряпався на стільця, досягнув пляшку й три келихи.

– Для кого третій? – здивувалася Мама.

– Для Ондатра, – відповів Тато. – Його хатина завалилася, і він прийшов до нас мешкати.

Вони засвітили на ґанку гасову лампу і сіли смакувати вином. Мумі тролеві та Чмихові теж дозволили зостатися, хоча надворі вже давно була пізня ніч. Однак їм до келихів налили молока.

Дощ невтомно витанцьовував по даху, вітер завивав ще дужче, у димарі стугоніло, а дверцята кахляної печі злякано брязкали.

Ондатр притулився носом до шибки, вдивляючись у темряву за вікном ґанку.

– Якийсь неприродний цей дощ, – мовив він.

– Хіба дощ може бути неприродний? – здивувався Тато. – Може, ще келишок?

– Хіба трішки, – погодився Ондатр. – Дякую, дякую. Мені вже ліпше. Кінець світу не надто мене й турбує, але чомусь не хотілось би гинути з розладнаним шлунком.

– О ні, звісно, маєте рацію, – підтримала його Мама. – Сподіваюся, цей дощ не принесе повені.

Ондатр хмикнув.

– Ви не розумієте, про що я кажу, шановна пані, – мовив він. – Хіба останнім часом ви нічого дивного не відчували в повітрі? І не мали жодних передчуттів? Не свербить вам інколи в потилиці?

– Ні і, – здивувалася Мумі мама.

– Щось небезпечне? – прошепотів Чмих, витріщаючись на Ондатра.

– Хтозна, – пробурмотів Ондатр. – Всесвіт такий великий, а Земля така неймовірно крихітна і мізерна.

– Я гадаю, нам усім час уже спати! – спохопилася Мама. – Не годиться посеред ночі розповідати страшні історії.

За якусь мить світло всюди погасло, будинок заснув. Але вітер та злива шаленіли до ранку.


Наступного дня було хмарно. Мумі троль прокинувся і вийшов у мокрий тихий сад.

Буря пішла собі далі, дощ ущух. Але довкілля було не впізнати.

Мумі троль довго стояв, оглядався і принюхувався, доки врешті збагнув, що саме його непокоїло. Усе навколо посіріло! Не лише небо та річка, але й дерева, земля, хатина! Усеньке стало сірим, наче життя висоталося з навколишнього світу, – жах!

– Яке жахіття! – промовив стиха Мумі троль. – Яке жахіття!

Ондатр вийшов із будиночка і почалапав до Татового гамака. Гамак також посірів. Ондатр вмостився у ньому, позираючи на сірі яблуньки.

– Поглянь! – гукнув Мумі троль. – Що трапилося? Чому все стало сірим?

– Не заважай! – відбуркнув Ондатр. – Бався! Бався, доки можна! Ми не можемо змінити стан речей, тому треба дивитися на це по філософському!

– Яких речей?! – скрикнув Мумі троль.

– Загибелі Землі, ясна річ, – спокійно пояснив Ондатр.

Мумі троль кинувся на кухню, де Мама саме заварювала ранкову каву.

– Мамо! – закричав він. – Усе надворі посіріло, а Ондатр каже, що Земля загине! Вийди надвір, поглянь сама!

Мама поставила кавник на вогонь і вийшла з синочком у сад.

– Ой, як сіро! – мовила Мама. – Звідки взялася ця жахлива пилюка?

Вона провела лапою по листочку, лапа теж стала сірою і ледь липкою.

– Він казав, що дощ неприродний! – не вгавав Мумі троль. – Він казав, що у повітрі пахне чимось незвичним, що у нього чухається потилиця і що Земля надто мала…

– Ондатр був трохи схвильований, – пояснювала Мама. – Так завжди буває з тими, хто втратив дах над головою і має розлад шлунка. Після кави я спробую постирати згрубша пил. Заспокойся і не лякай надаремно Чмиха.

Мумі мама повернулася до будинку, до Мумі тата.

– Ти бачив, що відбувається надворі? – запитала вона.

– Звичайно, – Тато виявив неабияке зацікавлення. – Я відчув запах, пахне фосфором! Дуже незвичайний і цікавий феномен!

– Однак його бояться діти, – зауважила Мама. – А Ондатр лякає їх іще дужче. Може, попроси його розмовляти про приємніші речі, а ще ліпше – помовчати?

– Спробую, – пообіцяв Мумі тато. – Тільки боюся, що він надто довго жив самітником і звик говорити вголос про все, що думає.

Тато мав рацію.

За ранковою кавою Ондатр вибудував на ґанковому столі цілий Всесвіт.

– Ось Сонце, – розтлумачував він, показуючи на цукерничку. – Сухарики – це зірки. Ось ця окрушина – Земля. Бачите, яка крихітна! А Всесвіт такий велетенський, що не має кінця й краю. І чорний як ніч. Угорі, в темряві, нипають небесні чудовиська: Скорпіон, Ведмедиця, Овен…

– Досить, досить, – урвав його Тато.

Але Ондатр незворушно вів далі:

– Інша Сонячна система уже не поміститься на вашому столі. Вона ген далеко поза його межами, – і з тими словами він пожбурив канапкою у сад.

– А Сонячних систем багато? – поцікавилася Мама, обачно відставляючи набік таріль з рештою канапок.

– І не злічити! – з похмурим задоволенням відповів Ондатр. – З того, що я розповів, можна збагнути, як мало важить для Всесвіту, загине Земля чи ні.

Мумі мама зітхнула.

– Я не хочу гинути! – залементував Чмих. – Я щойно знайшов печеру! У мене немає часу гинути!

Мумі тато нахилився до Ондатра.

– Що б ви сказали на те, аби полежати в гамаку й поміркувати на філософські теми? Непогана думка, правда?

– Ви так кажете, аби лиш мене позбутися, – мовив Ондатр.

Він здмухнув зі столу окрушину Землю.

Мумі троль зойкнув.

– Ходімо до річки, – запропонувала Мумі мама. – Я покажу вам, як майструвати човники з очерету.
День тягнувся неймовірно довго. Чмих і Мумі троль похмуро нипали по хаті, відвідати печеру їм також не кортіло – ану ж настане кінець світу, коли їх не буде вдома. Добування перлів видалося враз безглуздим заняттям. Вони сиділи на сходах ґанку, де чомусь почувалися найбезпечніше, і пошепки розмірковували про Всесвіт, який зовсім не блакитний, а чорний і в якому вся Сонячна система важить не більше, аніж пожбурена канапка.

– Треба їх чимось зацікавити, – стурбовано мовила Мумі мама до Мумі тата. – Вони не хочуть бавитися. Водно думають про загибель світу, якою їм заморочив голови Ондатр.

– Варто відіслати дітей на якийсь час з дому, – вирішив Мумі тато. – Ондатр казав щось про Обсерваторію.

– Про що?  – перепитала Мама.

– Об сер ва то рію, – повторив Тато. – Вона розташована десь нижче за течією річки. Це будівля, з якої можна спостерігати за зірками. Якщо дітей нічого, окрім зірок, не цікавить, то чому б їм не подивитися на них зблизька?

– Добра думка, – згодилася Мама, стираючи сизий пил з бузкового куща. Обмізкувавши ідею з усіх боків, вона рушила до ґанку.

– Ми з Татом вирішили, що вам не завадила б невеличка прогулянка, – сказала Мама.

– Люба Мамусю, хто ж вибирається на прогулянку, коли ось ось настане кінець світу?! – заперечив Мумі троль.

– Всесвіт чорний мов ніч і повний великих грізних зірок, – пробурмотів собі Чмих.

– Знаю, – не поступалася Мама. – От ви й подивитеся на зірки. Ондатр розповідав, що десь тут поблизу є таке місце, звідки можна розглядати зорі. Було б корисно знати, наскільки великі оті зірки і чи справді Всесвіт чорний.

– Гадаєш, тобі стане спокійніше тоді на душі? – запитав Мумі троль.

– Неодмінно.

– Ми все з’ясуємо, – одразу ж підвівся зі сходів Мумі троль. – Не тривожся. Можливо, Земля набагато більша, ніж гадають.

У Чмиха аж ноги обм’якли від хвилювання, він подумав: «Я теж піду. Не такий вже я й маленький, піду!». А до Мумі мами сказав:

– Ми все владнаємо. Не турбуйтеся! Але не забудьте кожного дня нашої відсутності ставити на сходи мисочку з молоком. Навіщо – не скажу, бо це таємниця.
У день Великої Подорожі Мумі троль прокинувся дуже рано й відразу кинувся до вікна – подивитися, яка погода. Надворі було так само похмуро. Хмари низько нависали над горами, у саду не ворушився жодний листочок.

– Чмиху! Вставай! Час у дорогу! – гукав Мумі троль. Він збіг униз сходами у чудовому настрої – почувався неймовірно хоробрим та страшенно сильним.

Мама саме споряджала дітей у мандрівку – загортала канапки. На столі у вітальні стояла купа наплічників, кошиків та пачок.

– Люба Мамусю, – заблагав Мумі троль. – Ми ніяк не зможемо усе це забрати з собою. Нас засміють!

– У Самотніх Горах холодно, – незворушно відказала Мама, запихаючи до наплічника ще два светри і пательню. – Компас не забув?

– Ні. Не забув. Але хоч тарілки не клади! – наполягав Мумі троль. – Ми планували замість тарілок використати зелене листя.

– Як хочеш, любий, – згодилася Мама і вийняла з наплічника посуд. – Тато саме майструє пліт. Ондатр спить. А де Чмих?

– Тут, – буркотливо озвався Чмих, який зранку рідко бував у гуморі.

Він був ще цілком сонний, на мордочці вимальовувалися сліди від подушки. Чмих вийшов на сходи ґанку, глянув на мисочку з молоком. Де й поділася його сонливість! У мисочці поменшало молока… Він був певний, що молока стало менше. Не інакше, як тут побувало кошеня. Воно, напевно, ще прийде. Може, сидітиме й чекатиме на нього, доки він повернеться додому. А там хай хоч Всесвіт завалиться!

Біля берега річки стояв наготові пліт з піднятими вітрилами.

– Тримайтеся середини ріки, – напучував Мумі тато. – Як побачите дивну будівлю з круглим дахом, знайте – то і є обсерваторія. Ондатр розповідав, що в ній мешкає до біди і трохи професорів, яких нічого, окрім зірок, не цікавить. А там тих зірок, і великих, і малих, скільки душа забажає. Хапайте шворку! І бувайте здорові!

– Бувайте! – кричали Мумі троль і Чмих.

Пліт поволі рушив униз течією.

– Хай вам щастить! – гукала вслід Мама Мумі троля. – Повертайтеся до неділі, пудинг чекатиме! Не забудьте одягнути вовняні штани, якщо похолоднішає! Ліки від шлунку лежать у лівій бічній кишеньці…

Але пліт саме увійшов у перший закрут русла, і перед мандрівниками розкинулася ріка з пустельними берегами, яка манила у незвіданий світ.

Поступово береги ріки ставали стрімкішими, далеко попереду виднілися Самотні Гори, що немов затіняли небо. Річка була такою ж сірою, як і хмари, навколо панувала німотна тиша. Ані пташиного співу, ані плюскотіння рибок на плесі. І жодної обсерваторії…

Чмих викликався кермувати плотом, але швидко втомився.

– Ще довго нам плисти? – запитав він.

– Це дуже велика і важлива подорож, – поважно мовив Мумі троль. – Не кожній крихітці дозволяється брати в ній участь.

– Але ж нічого не відбувається, – виправдовувався Чмих. – Лише сірі, схожі один на одного береги і нудьга… А ми могли би добувати перли чи ладнати полички в печері…

– Перли… – хмикнув Мумі троль. – То ж були звичайнісінькі білі камінці. А подорож справжня, розумієш? Земля може загинути будь якої миті, а наше з тобою завдання – з’ясувати, як цьому запобігти. Учора ти ні про що інше й думати не міг, як про грізні зірки…

– Та ж то було учора, – похнюпився Чмих.

Ріка несла свої води у далечінь, сіра й мовчазна. У сутінках вони побачили п’ятдесят гатіфнатів, котрі мандрували на схід.

– Щось вони пізно вибралися в дорогу цього року, – зауважив Мумі троль. – Тобі доводилося бачити їх коли небудь зблизька? Вони мовчать, ніким не цікавляться, йдуть собі і йдуть, вимахуючи лапами та вдивляючись у небокрай. Тато каже, що вони ніколи не дійдуть до мети, бо їх вабить лише дорога…

Чмих придивився до гатіфнатів. Вони були дуже крихітні, білі і зовсім не мали облич.

– Ні, – мовив Чмих. – Ніколи не бачив їх зблизька і бачити не хочу. Ми вже скоро припливемо?

Мумі троль зітхнув і скерував пліт у наступний закрут русла. Раптом він помітив якусь дивну річ на березі річки, схожу на ясно жовту головку цукру.

Уперше за весь день вони побачили щось яскраве і веселе.

– Що це там? – пожвавився Чмих. – Обсерваторія?

– Ні, – відповів Мумі троль. – Намет. Жовтий намет. А всередині горить світло…

Підійшовши ближче, вони почули, як у наметі хтось грає на губній гармонії. Мумі троль поволі спрямував пліт до берега, той увіткнувся в пісок і спинився.

– Агов! – неголосно гукнув Мумі троль.

Музика вмовкла. З намету вийшов мумрик у старому зеленому капелюсі і з люлькою в роті.

– Привіт! – привітався мумрик. – Кидайте шворку! Чи не знайдеться випадково на вашому судні трохи кави?

– Повна бляшанка! – зрадів Чмих. – І цукор теж. Мене звати Чмихом, я подолав щонайменше сто миль і майже всю дорогу сам стернував, удома в мене залишилася таємниця, що починається на літеру К, а завершується літерою Я! А це – Мумі троль. Його тато збудував цілий будинок!

– Он як! – мумрик зацікавлено поглянув на гостей. – Я Нюхмумрик.

Нюхмумрик розпалив невелику ватру і поставив кавник.

– Ти тут мешкаєш зовсім сам? – запитав Мумі троль.

– Я мешкаю то тут, то там… – відказав Нюхмумрик і приніс три горнятка. – Нині, скажімо, я тут, а завтра – деінде. Життя у наметі має свої переваги. А ви куди прямуєте?

– До обсерваторії, – поважно повідомив Мумі троль. – Треба подивитися на грізні зірки і з’ясувати, чи Всесвіт дійсно чорний.

– То далекий шлях, – мовив Нюхмумрик.

Вони надовго замовкли.

Коли кава зготувалася, Нюхмумрик розлив її по горнятках.

– Комети завжди дуже загадкові, – сказав він. – Прилітають і відлітають, коли їм забагнеться. Може, ніколи й не прилетять.

– Що таке комета? – запитав Чмих, а в очах йому аж потемніло зі страху.

– Не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Ви ж вибралися у подорож досліджувати грізні зірки! Комета – це самотня зірка з вогненним хвостом, яка стратила глузд і метається Всесвітом. Інші зірки обертаються навколо своїх орбіт, а комета може з’явитися будь де. Навіть тут…

– І що тоді буде? – прошепотів Чмих.

– Нічого доброго. Земля розлетиться на друзки.

– Звідкіля ти це знаєш? – дивувався Мумі троль.

Нюхмумрик знизав плечима.

– Кажуть люди… Хочете ще кави?

– Ні, дякую, – відмовився Мумі троль. – Щось не маю бажання…

– І я! – підтримав його Чмих. – Мені погано… Мене зараз знудить…

Вони знову надовго замовкли, оглядаючи пустельний краєвид. Нюхмумрик вийняв губну гармонію і заграв якусь вечірню пісню.

Тепер у небезпеки з’явилося ім’я – Комета. Мумі троль глянув на небо, – сіре, спокійне і буденне.

Але тепер він знав, що десь поза хмарами летить вогненна зоря з довгим палахкотливим хвостом, вона все ближче і ближче…

– Коли вона прилетить? – запитав він зненацька.

– Про це напевно відомо у вашій обсерваторії, – відповів Нюхмумрик і підвівся. – Принаймні нині увечері вона не з’явиться. Може, пройдемося трохи, доки не стемніло?

– Куди? – затремтів голос Чмиха.

– Та будь куди, – пересмикнув плечима Нюхмумрик. – Але якщо тобі конче хочеться кудись, то можемо податися до Ґранатового Урочища.

– Ґранати! – аж підскочив Чмих. – Справжні коштовні гранати?

– Не знаю, чи справжні, – відказав Нюхмумрик, – але дуже гарні.

Вони подалися в гущавину, обережно пробираючись між валунами та колючим чагарником.

– Якби сяяло сонце, ґранати виблискували б іще гарніше, – мовив Нюхмумрик.

Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду.

Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки.

– Обережно, – тихо застеріг Нюхмумрик. – Це тут.

Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців – безліч крихітних комет у чорному всесвіті…

– І все це належить тобі? – затамувавши подих, прошепотів Чмих.

– Так, доки я тут мешкаю, – голос Нюхмумрика звучав безтурботно. – Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш…

– А собі можна щось узяти, як гадаєш? – очиці Чмиха мрійно блищали. – За них можна купити собі вітрильник або самокат…

– Бери, скільки хочеш! – засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях.

Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла.

Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності.

– Агов! – долинув згори голос Нюхмумрика. – Ти довго там будеш порпатися?

– Ще трішки! – закричав у відповідь Чмих. – Їх тут ще так багато…

– Впала роса і стає холодно, – кликав Нюхмумрик.

– Так так. Вже йду… зараз… – відзивався Чмих, заходячи тим часом ще глибше в ущелину, де мерехтіли два великі червоні ґранати.

І тут сталося щось жахливе: ґранати ворухнулися, кліпнули, підступилися ближче, а за ними з’явилося лускате тіло, що з шерехом, від якого холонула душа, пересувалося по камінні. Чмих верескнув лише раз, вмить розвернувся і кинувся навтьоки. Він побіг підстрибом, сторчголов, риссю, галопом до прямовисної стіни ущелини, а тоді подряпався вгору, чіпляючись змокрілими від страху лапками.

Створіння під ним унизу тихо й погрозливо сичало.

– Що на тебе найшло? – чудувався Мумі троль. – Куди так поспішаєш?

Чмих не відповідав, безтямно дерся угору, і, лише опинившись у безпеці, упав знесилений до ніг друзів.

Мумі троль з Нюхмумриком зазирнули вниз, у розпадину, і побачили велетенську ящірку, яка чипіла над купою гранатів.

– Клянуся своїм хвостом! – прошепотів Мумі троль.

Чмих сидів поряд і ридав.

– Усе вже минулося, – заспокоював його Нюхмумрик. – Не плач, маленький друже!

– Ґранати, – хлипав Чмих. – Жодного мені не дісталося!

Нюхмумрик сів коло нього і приязно мовив:

– Я знаю. Нелегко доводиться тому, хто прагне володіти речами, мати їх, носити за собою. Я лише милуюся ними, а коли подаюся в мандри, вони залишаються у моїй пам’яті. Замість тягати важкі тлумаки з маєтками, я насолоджуюся мандрівкою.

– Я міг нести їх у наплічнику, – понуро бубонів Чмих. – Однак дивитися на коштовності – це одне, а відчувати їх на дотик і знати, що вони твої, – зовсім інше.

Чмих звівся на ноги і голосно висякав носа. Над ущелиною западала темрява, мовчазні й трохи засмучені, друзі поверталися назад.

З Нюхмумриком подорож стала набагато веселішою. Він виводив на губній гармонії пісеньки, яких вони ніколи раніше не чули, навчив їх грати у покер і рибалити вудкою. Розповідав неймовірні, шалені історії. Навіть річка звеселіла, поплинула собі прудкіше, час від часу кружляючи в круговертях. Русло її звузилося, а Самотні Гори підступили ближче. Вершини тонули у хмарах, що й далі важкою ковдрою нависали над землею. Та жодної обсерваторії на видноколі.

– Розкажи щось, – попросив Чмих. – Але ні слова про комети. Про щось гарне…

Нюхмумрик сидів при стерні.

– Хочете почути про гору, яка вивергає вогонь?

Мумі троль і Нюхмумрик поважно кивнули на знак згоди.

Нюхмумрик натоптав свою люльку, припалив і почав розповідь:

– Ось як воно було. Якось потрапив я в одну місцевість, де замість ґрунту усе навколо вкривала суцільна лава. Під лавою день і ніч щось ворушилося. То земля спала під нею і вовтузилася уві сні. Брили лави лежали довкола, накидані впереміш, у повітря здіймалися гарячі випари, від чого все навколо набирало якихось незвичайних і нереальних обрисів. Прибув я туди десь під вечір, був дуже втомлений, тож мені забаглося чаю. Приготувати його було неважко – достатньо наповнити каструлю окропом з будь якого гарячого джерела.

– І ти не обпік лапи? – запитав Мумі троль.

– У мене були ходулі. На ходулях можна переступати через будь які брили та розколини. Щоправда, треба пильнувати, аби не застрягнути у тріщині. Отож я напився чаю у найпрохолоднішому місці, яке зміг віднайти. Усе там бухтіло та парувало, і – жодної живої істоти чи зеленої травинки навкруги. Раптом земля під лавою прокинулася з дрімоти. Переді мною з глухим гуркотом розчахнувся кратер, з якого бухнуло червоне полум’я і хмаровище попелу.

– Вогненна гора! – скрикнув Чмих. – А що було далі?!

– Я стояв і дивився, – вів далі Нюхмумрик. – Неповторне видовище! Я бачив незлічених вогняних духів, які роєм виприскували з надр землі і літали довкола, немов іскри. За деякий час кіптява і спека стали нестерпними, і я подався геть. Унизу, під горою, протікав потічок, я ліг на живіт, щоб напитися. Вода була, звісно, теплою, але не окропом. Саме тієї миті до підніжжя гори занесло одного з отих крихітних вогняних духів, він упав у воду і вже майже зовсім погас, лише голова жевріла, а решта – шипіло і шкварчало. Він з останніх сил благав мене про допомогу.

– Ти його порятував? – знову урвав розповідь Чмих.

– Аякже, я ж нічого не мав супроти нього, – сказав Нюхмумрик. – Щоправда, попікся. Отож, дух, опинившись на сухому, знову запалахкотів. Ясна річ, він зрадів і, перш ніж відлетіти, зробив мені подарунок.

– Що? – не стримався Чмих.

– Пляшку сонячної оливи надр. Вогняні духи натираються нею перед тим, як податися до ядра землі.

– То тобі не страшне жодне полум’я, коли ти натрешся оливою? – у Чмиха мало очі не повилазили від захвату.

– Звичайно.

– І ти щойно тепер про це кажеш? – вигукнув Мумі троль. – Ми порятовані! Як прилетить комета, досить лише…

– Але в мене майже нічого не лишилося, – засмучено зізнався Нюхмумрик. – Розумієте, я рятував речі з пожежі, коли горів дім. Я ж не знав… На дні пляшки зосталася хіба краплина…

– На маленьке звірятко, таке, скажімо, як я, вистачить? – поцікавився Чмих.

Нюхмумрик глипнув на нього.

– Можливо… Але на хвіст забракне… Згорить, доведеться з цим змиритися.

– Ага, – буркнув Чмих. – Хай тоді усе йде з димом… Може, хоч на маленьке кошеня вистачить?

Але Нюхмумрик його вже не слухав.

Він випростався і тривожно принюхався.

– Річка, – озвався за хвилю. – Щось помічаєте?

– Вона зазвучала по іншому, – потвердив Мумі троль.

І справді, річка шуміла і клекотіла, довкіл вирували круговерті, зовсім не такі маленькі, як перше.

– Згорніть вітрило! – скомандував Нюхмумрик.

Течія стала дуже швидкою. Пліт рвонув уперед, немов істота, яка довго подорожувала світами і раптом відчула близькість домівки. Береги поступово сходилися докупи, гірські кряжі по обидва боки пнулися вгору, усе вищі й крутіші.

– По моєму, мені хочеться опинитися на суходолі, – пробурмотів Чмих.

– Ми не можемо зараз пристати до берега, – сказав Нюхмумрик. – Доведеться покластися на волю ріки, доки вона вгамується.

Але ріка й не думала вгамовуватися. Береги ще тісніше зійшлися докупи, втиснувши бурхливі хвилі у вузьке русло. Вони опинилися посеред Самотніх Гір. Пліт, кружляючи, несло глибокою ущелиною, а смужка неба угорі ставала все меншою. Десь у горах грізно гуркотіло.

Мумі троль крадькома зиркнув на Нюхмумрика, чи не страшно тому. Мумрик тримав у роті свою незмінну люльку, але вона давно погасла. Чорні, зрошені водою прямовисні скелі пролітали повз них, гуркіт набирав сили, пліт хитнувся і раптом злетів у повітря…

– Тримайтеся щосили! Ми летимо вниз! – закричав Нюхмумрик.

Мить – і лише клекіт білого шумовиння та рокотання ріки.

Ніхто не почув розпачливого крику Нюхмумрика.

Маленький пліт затріщав, а коли водоспад залишився позаду, знову випростався. Далі вони випливли у пітьму.

– Чому так темно? – заскімлив Чмих.

Ніхто йому не відповів.

Навколо стало зовсім чорно, лише біло зелено мерехтіли на гребенях хвиль баранці. Скелясті стіни стулилися над ними склепінням, безпорадний пліт далі несло, обертаючи у круговертях. Інколи він налітав на стіни і кружляв колом. Гуркіт водоспаду потроху слабнув, і врешті лише темрява та повна тиша огорнули мандрівників.

– Ви ще тут? – тремтячи усім тілом, пискнув Чмих.

– Я , гадаю, ще тут, – почувся голос Мумі троля. – Ото буде що розповісти Мамі!

Раптом спалахнула вузенька смужка світла – Нюхмумрик знайшов ліхтарика. Промінь лякливо затріпотів на чорній воді та вогких кам’яних стінах.

– Здається, русло стає вужчим, – тоненьким голоском озвався Мумі троль. – А ти що скажеш? Вужчає?

– Може, хіба трішки, – визнав Нюхмумрик, намагаючись зберігати спокій. Однак йому це не вдалося. Щось знову хряснуло, і на пліт упала верхівка щогли.

– Щоглу треба скинути за борт! Допоможіть мені! – гукнув Нюхмумрик. – Покваптеся!

Щогла шубовснула у воду і зникла. Друзі завмерли, тісно притулившись один до одного. Зненацька Чмих відчув, як щось торкнулося його вух.

– Мої вуха! – зойкнув він. – Мої вуха черкають стелю!

Він упав на живіт і затулив носа лапами. У ту мить пліт шарпнувся й зупинився.

– Не рухайтеся! – порадив Нюхмумрик.

Слабке сіре світло наповнило тунель під скелястим склепінням, принаймні вони змогли бачити свої маленькі налякані мордочки. Нюхмумрик присвітив ліхтариком у воду.

– Це щогла, – мовив він. – Вона лягла упоперек, ми зачепилися за неї. А тепер погляньте, від чого це нас порятувало!

Мумі троль і Чмих схилилися до плеса. Чорна лискуча вода стрімко котилася повз них, жахно булькаючи і зникаючи у бездонному проваллі!

– Мені вже досить і вас, і вашої подорожі, і ваших комет – усього досить! – заголосив маленький Чмих і розридався. – Хіба я не казав, що ризик – ваша власна справа?! Хіба я не казав, що хочу на суходіл?! Такі крихітні звірята, як я….

– Послухай! – урвав його голосіння Нюхмумрик. – Я знаю, що всі пригодницькі історії мають щасливий кінець. Глянь угору!

Чмих обтер лапками носа і підвів голову. Він побачив над собою вертикальну тріщину в скелі, а далеко вгорі смужку сірого неба.

– То й що з того? – хлипнув він. – Я ж не муха! А навіть якби був мухою, це теж нічого не змінило би. Мені паморочиться в голові ще з того часу, як я у дитинстві захворів на запалення вушок.

Чмих знову заплакав.

Тоді Нюхмумрик витягнув свою губну гармонію і заграв. Пісня була про пригоди, розвагами в яких і не пахло, а у приспіві йшлося про неодмінний несподіваний порятунок. Потроху Чмих заспокоївся, повтирав свої вуса від сліз.

Пісня тим часом злетіла вгору, до смужки неба у скелях, розбудила відлуння, ще одне і ще, аж врешті розбудила Гемуля, який, сидячи, куняв біля свого сачка для метеликів.

– Що це таке? – зачудувався Гемуль і роззирнувся навколо.

Глянув на небо, зазирнув у сачок, відкрутив покришку баночки з жуками і теж зазирнув досередини.

– Галас, – мовив він сам до себе. – Щось, без сумніву, спричиняє галас. (Музичного слуху він був цілком позбавлений).

Зрештою Гемуль взяв своє збільшувальне скло і заходився шукати у траві. Він нишпорив, прислухався і принюхувався, аж доки натрапив на глибоку тріщину у землі. Звідти долинав отой жахливий галас.

– Напевно, якісь дуже незвичайні комахи, – буркнув собі під ніс Гемуль. – Безсумнівно, рідкісні, а може, навіть ще невідомі науці!

Думка страшенно схвилювала Гемуля, він встромив у щілину свого великого носа, щоб ліпше бачити.

– Дивіться! Гемуль! – вигукнув Мумі троль.

– Врятуй нас! Врятуй нас! – ридав Чмих.

– Вони геть знетямлені, – пробурмотів Гемуль, запихаючи у щілину сачок.

Сачок дуже обважнів, коли Гемуль витягав його. Він тягнув і підважував його, а витягнувши, захотів роздивитися свій улов.

– Дуже дивно, – мовив Гемуль, витрушуючи з сачка Мумі троля, Нюхмумрика, Чмиха, намет і два наплічники.

– Страшенно дякуємо! – тішився Мумі троль. – Ти врятував нас в останню хвилину!

– Я вас врятував? – здивувався Гемуль. – Не мав такого наміру! Мене цікавлять тільки рідкісні комахи, які зчинили там, унизу, галас. (Гемулі зазвичай тугодуми, однак дуже лагідні, якщо їх не сердити).

– Це Самотні Гори? – запитав Чмих.

– Не знаю, – відповів Гемуль. – Але тут водиться багато цікавих нічних метеликів.

– Так, це Самотні Гори, – ствердив Нюхмумрик.

Навколо них здіймалися могутні гірські хребти, тоскно пустельні і сірі. Було дуже тихо й прохолодно.

– А де ж Обсерваторія? – не вгавав Чмих.

– Не маю жодного уявлення, – Гемуль починав сердитися. – А що вам відомо про нічних метеликів? Оце я хотів би знати.

– Нас цікавлять лише комети, – сказав Чмих.

– Вони рідкісні? – у голосі Гемуля почулося зацікавлення.

– Можна й так сказати, – потвердив Нюхмумрик. – З’являються приблизно раз на століття.

– Нечувано! – зрадів Гемуль. – Таку варто спіймати. Які ті комети на вигляд?

– Червоні, з довгими хвостами, – пояснив Мумі троль.

Гемуль дістав нотатник і записав ознаки комети.

– Напевно, належить до роду Filiscrypus Chmychogalonica,  – пробубонів собі під ніс Гемуль. – Ще одне запитання, мої вчені друзі, – чим харчується ця дивовижна комаха?

– Гемулями, – чмихнув Чмих.

Гемуль почервонів мов буряк.

– Наука – не жарти. Бувайте здорові! Дозвольте відкланятися!

Він зібрав усі свої баночки, підхопив сачок і подався геть, у Самотні Гори.

– Гемуль, вочевидь, вирішив, що комета – це якийсь жук або щось на те схоже! – повеселів Чмих. – Ото дурний! Чудасія та й годі! А тепер я хочу кави!

– Кавник залишився на плоті, – нагадав Нюхмумрик.

Мумі троль, який теж полюбляв каву, кинувся до тріщини й зазирнув униз.

– Пліт зник! – закричав він. – Кавник запався крізь землю! Як ми собі порадимо без кави?!

– Їстимемо оладки, – втішив його Нюхмумрик.

Друзі розпалили ватру і посмажили оладки. Хапали їх просто з пательні – бо це єдиний правильний спосіб споживати оладки. Попоївши, вони обрали собі найвищий гірський кряж і поволі почали спинатися на вершину. Якщо вже будувати Обсерваторію, то, напевно, ближче до зірок.

Був пізній вечір. Прадавні величні гори дрімали, вершини переглядалися між собою понад проваллями, з яких піднімалася угору імла, сіро біла й крижано холодна. Час від часу маленький клаптик відривався від важкого хмаровища і поволі плив над горами, де гніздилися орли та кондори.

Біля підніжжя однієї гори блимало крихітне світелко. Підійшовши ближче, можна було побачити жовтий намет, освітлений зсередини. Губна гармонія Нюхмумрика звучала дуже самотньо у цій пустелі. Удалині задерла носа, прислухаючись, гієна. Вона ще ніколи не чула музики, тож завила моторошно й протяжно.

– Що це було? – запитав Чмих, присуваючись ближче до світла.

– Нічого страшного, – заспокоїв його Нюхмумрик. – А тепер послухаємо пісеньку про джмеля на карнавалі – і заграв знову.

– Гарна пісенька, – похвалив Мумі троль, – тільки незрозуміло, чи весело було джмелеві на карнавалі. Ліпше розкажи щось.

Нюхмумрик якийсь час роздумував, а потім запитав:

– Чи розповідав я вам про хропусів, які стрілися мені кілька тижнів тому?

– Ні, – відповів Мумі троль, – хто такі хропусі?

– Справді не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Я гадав, що ви родичі, бо дуже схожі. Хоча ти, ясна річ, білий, а вони різнобарвні, до того ж, міняють колір від хвилювання.

Очі у Мумі троля гнівно зблиснули.

– Ніякі ми не родичі, – спалахнув він. – У нас немає нічого спільного з тими, хто міняє колір. Існує лише один вид мумі тролів – білі мумі тролі!

– У кожному разі, ті хропусі дуже на тебе схожі, – спокійно наполягав на своєму Нюхмумрик. – Я маю на увазі – рисами. Хропусь дуже любить порядкувати і дискутувати, а це не раз досить обтяжливо. Менша сестричка слухається його в усьому, але гадаю, має власну думку. Може, лишень не зізнається в тому. Вона від голови до лап вкрита ніжним м’якеньким пухом і має пухнасту гривку, яку невпинно причісує.

– Ото дурненька, – буркнув Мумі троль.

– А що було далі? – нетерпеливився Чмих.

– Та, нічого надзвичайного. Сестричка вміє плести маленькі спальні матраци з трави і варити смачні зупки, щоб не було розладу шлунку. А ще вона заквітчує себе за вухом, а на лівій ніжці носить золотий браслет.

– Яка ж це історія?! – вигукнув розчаровано Чмих. – Зовсім нічого цікавого!

– Хіба ж нецікаво уперше в своєму житті побачити хропуся, який, до того ж, уміє міняти колір, – не згодився з ним Нюхмумрик і знову приклав до уст гармонію.

– Усі дівчата дурні, і ти теж разом з ними, – буркнув Мумі троль, заповз у свій спальний мішок і відвернувся до стіни намету.

Тієї ночі йому наснилася маленька Хропся, схожа на нього самого. Він подарував їй троянду, щоб вона почепила її собі за вушком.
– Ото вже дурне наснилося, – пробубонів сам до себе Мумі троль, прокинувшись наступного ранку.

У наметі було страшенно холодно. Нюхмумрик саме заварював чай.

– Нині ми видряпаємося на найвищу вершину, – повідомив він.

– Звідки ти знатимеш, що вона найвища? – запитав Чмих, витягаючи шию, щоб побачити вершину, однак гора ховалася у важких сірих хмарах.

– А ти пильно придивися, – порадив Нюхмумрик. – Бачиш, скільки цигаркових недопалків навкруги? Це професори поскидали їх вниз.

– О о, зрозуміло, – Чмих засмутився, що не він першим це помітив.

Усі троє спиналися вгору вузькою крученою стежкою, пов’язані між собою страховою мотузкою, яка затягувалася у кожного вузлом на животі.

– Не забувайте, що все робиться на вашу відповідальність, – нагадав Чмих, котрий ішов останнім у зв’язці. – А ще пам’ятайте про моє запалення вушок у дитинстві.

Стежка ставала все стрімкішою і стрімкішою, мандрівники дряпалися все вище і вище. Над ними здіймалися древні гігантські гори, а навколо було пустельно й жахливо самотньо. Поміж голими скелястими вершинами витав, широко розпростерши крила, кондор, єдина жива істота у цьому безгомінні.

– Який страшенно велетенський птах, – мовив Чмих. – Як йому, мабуть, самотньо там, угорі!

– Та він, напевно, має десь дружину і цілу купу маленьких діток, – заперечив Нюхмумрик.

Кондор велично ширяв у небі, час від часу повертаючи набік голову з гачкуватим дзьобом й зиркаючи холодними очима. Він завис у повітрі просто над ними, ледь похитуючи крильми.

– Що він замислив? – стурбувався Чмих.

– У нього лютий вигляд, – пробурмотів Мумі троль. – Боюся, він надумав нас…

– Летить сюди! – несамовито зойкнув Нюхмумрик.

Усі троє кинулися до скелі. З пронизливим посвистом крил кондор шугонув на них. Друзі втиснулися в крихітну западинку в прямовисній стіні, міцно вчепившись один в одного і в безпорадному жаху сподіваючись найгіршого. Ось знову! Кондор налітав, мов буря, величезні крила вдарялися в скелю, а навколо стало темно. То було справжнісіньке жахіття!

Аж раптом усе стихло. Дрібно тремтячи, вони повисували носики зі свого сховку. Далеко внизу під ними, в урвищі, де чимраз більше гусла темрява, ширяв, широко кружляючи, кондор. Потім він рвучко піднявся вгору і полетів углиб гір.

– Засоромився своєї невдачі, – пояснив Нюхмумрик. – Кондори дуже горді. Вдруге сюди не поткнеться!

– Кондор з кондорятами! Дуже зворушливо! – гарячкував Чмих. – А ще велетенські ящірки! Водоспад, що западається під землю! Забагато колосальних пригод для такого крихітного звірятка, як я!

– Найколосальніша пригода ще попереду, – заспокоїв його Мумі троль. – Наша комета.

Усі троє глянули вгору на важкі хмаровища.

– Хотілось би вже побачити ясне небо, – мовив Нюхмумрик, підняв пір’їну, що її зронив кондор, й устромив у свого капелюха. – Ходімо. Час підпирає.


Надвечір вони видряпалися так високо, що досягли хмар, ураз опинившись у тенетах холодної імли, і тільки сіра порожнеча залягала навкруги. Камениста стежка стала слизькою й небезпечною.

Друзі страшенно мерзли, а Мумі троль тоскно думав про теплі вовняні штани, які саме цієї миті мандрували, напевно, до ядра Землі.

– А я гадав, що хмари м’які, пухнасті й приємні на дотик, – розчаровано пробубонів Чмих і пчихнув. – Як мені вже набридла ця клята подорож!

– Що це там? – вигукнув Мумі троль і став як укопаний. – Там щось лежить і виблискує…

– Діамант? – Чмих знову збадьорився.

– Здається, маленький браслет, – мовив Мумі троль, ступивши в густу пелену туману.

– Будь обережний! – застеріг його Нюхмумрик. – Він лежить на самому краю провалля!

Мумі троль, дуже обачно ступаючи, рушив далі. Над самим урвиськом він ліг на живіт, простягнув уперед лапу.

– Міцно тримайте мотузку! – гукнув друзям.

Нюхмумрик з Чмихом натягували мотузку що було сили, Мумі троль нахилився ще далі над прірвою, йому нарешті вдалося досягнути браслет. Ухопивши прикрасу, він порачкував назад.

– Це – золото, – сказав він до Нюхмумрика. – Ти, пригадую, казав, що у Хропсі був золотий браслет на лівій ніжці?

– Казав, – спохмурнів Нюхмумрик. – Вона була така гарненька! Її завжди вабило збирати квіти у найнебезпечніших місцях.

– Тепер від неї, без сумніву, нічого не зосталося, – бовкнув Чмих.

Посумніле товариство побрело далі, усе вище й вище, їх долала втома і дошкуляла холоднеча. Врешті вони вирішили зупинитися, щоб дати перепочинок ногам, – сиділи, мовчки вдивляючись у сизі хвилі туману. Раптом суцільна пелена роздерлася, а неозоре море імли опинилося у них під ногами. З того місця, де вони стояли, воно видавалося м’якеньким і ніжним на дотик, так і кортіло пірнути, увійти в нього і потанцювати.

– Тепер ми стоїмо понад хмарами, – урочисто проказав Нюхмумрик.

Усі троє глянули на небо, якого вже так давно не бачили.

– Що це? – нажахано прошепотів Чмих.

Небо втратило блакитний колір, натомість забарвилося неприродним багрянцем.

– Може, це захід сонця так розмалював небо? – невпевнено припустив Нюхмумрик.

– Так воно і є! Жодного сумніву! – підтримав його Мумі троль. – Сонце заходить…

Однак усі троє чудово знали, що то був не захід сонця, а комета, яка своїм червоним світлом осяяла вечірній небокрай. Вона прямувала до Землі, до всіх живих істот, котрі її населяли.
На найвищій вершині шпичастого гірського кряжу притулилася Обсерваторія, де професори вели незчисленні дивовижні спостереження, жили відлюдькувато наодинці з зірками та не до міри палили цигарки. Вежа Обсерваторії мала округлий прозорий дах, прикрашений скляною, забарвленою всіма кольорами веселки, кулею, яка поволі, але невпинно оберталася навколо себе.

Мумі троль крокував попереду всіх. Він відчинив вхідні двері й поштиво завмер на порозі.

Вежа – велика зала – була обладнана найпотужнішим у світі телескопом, який день і ніч, спроквола обертаючись навсібіч, спостерігав за зоряним небосхилом, чи не чигає десь у Всесвіті небезпека, і при цьому по котячому муркотів.

Юрми маленьких професорів метушилися навкруги, шастали вгору і вниз блискучими латунними сходами, щось регулювали, щось відкручували, щось вимірювали, час від часу записуючи покази до нотатників. Вони страшенно поспішали і всі як один палили цигарки.

– Доброго вечора! – привітався Мумі троль.

Однак ніхто не звернув на нього уваги.

Тоді він шанобливо підступив до найближчого до себе професора і посмикав його за полу піджака.

– Ти знову плутаєшся під ногами! – розсердився професор.

– Вибачте, але я у вас ще ніколи не бував, – знітився Мумі троль.

– То був хтось інший, дуже на тебе схожий, – буркнув професор. – Ані хвилини спокою останнім часом. Ми не маємо часу для всіх, хто вештається тут знічев’я і наївно розпитує про якісь безглузді речі. Якісь там браслети на лапки… Оця комета – найцікавіша з’ява в моєму житті… А ти чого хочеш?

– Нічого надзвичайного, – промимрив Мумі троль. – Хотів би тільки довідатися, чи була вона пухнастою… я маю на увазі, та особа, котра приходила раніше… Може, мала квітку за вушком?

Професор здійняв руки до неба і зітхнув.

– Пушок та квіти мене не цікавлять, – сказав він. – А ще менше – браслети на лапках. Невже ти дійсно гадаєш, що може мати значення загублений якимось дівчиськом браслет, коли очікуєш появи комети?

– Цілком можливо, – серйозно відповів Мумі троль. – Дуже вам дякую!

– Не варто дякувати! – буркнув професор і почовгав до свого телескопа.

– То що він сказав? – зашепотів Чмих. – Прилетить комета?

– Коли вона вріжеться в Землю? – допитувався і собі Нюхмумрик.

– Я забув про це запитати! – зізнався Мумі троль. – Зате довідався, що Хропся була тут. Вона не зірвалась у прірву!

– Але ж ти й дурний! – не стримався Чмих. – Тепер я піду й про все випитаю. А ви вчіться, як треба залагоджувати справи!

І крихітне звірятко Чмих подріботіло до іншого професора.

– До мене доходило безліч чуток про ваші знамениті дослідження комет!

– Справді? – втішився професор. – Ця комета надзвичайно гарна. Я маю намір назвати її своїм іменем. Ходімо, сам побачиш!

Чмих рушив услід за професором, дряпаючись незчисленними сходами. Він був першим у світі крихітним звірятком, якому дозволено було подивитися в окуляр найбільшого на Землі телескопа.

– Бачиш, яка красуня? – захоплювався професор.

– Всесвіт чорний. Таки чорний… – прошепотів Чмих. Він так налякався, що хутро у нього на потилиці стало дибки.

У бездонній чорноті неба блимали, немов живі, величезні зорі. Такі завбільшки, як розповідав Ондатр. Ген далеко серед них щось сяяло, схоже на недобре червоне око.

– Комета! – скрикнув Чмих. – Оте червоне око і є кометою. Вона летить сюди!

– Звісно, летить сюди! – потвердив професор. – От що цікаво! З кожним днем її видно все ліпше. Комета стає чимраз більшою, червонішою та прекраснішою!

– Та вона ж не рухається! – недовірливо мовив Чмих. – І хвоста не видно!

– Хвіст тягнеться позаду, – пояснив професор. – Комета простує нам назустріч, тому здається, ніби вона непорушна. Гарна, правда ж?

– Та а… – завагався Чмих. – Червоний колір, звісно, приємний… А коли вона долетить до Землі? – Чмих, занімілий від страху, вдивлявся у маленьку червону цятку через окуляр телескопа.

– За моїми підрахунками, комета досягне нашої планети увечері сьомого серпня о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше, – охоче розповідав професор.

– І що тоді трапиться? – пополотнів Чмих.

– Що трапиться? – професор аж розгубився. – Про це я ще не встиг подумати… Але неодмінно дуже скрупульозно запишу увесь перебіг події.

Чмих рушив униз сходами, коліна йому підгиналися. На півдорозі він раптом зупинився і запитав:

– Що нині за день?

– Третього серпня, – відповів професор. – 7:53 рівно.

– Гадаю, нам варто поквапитися додому, – мовив Чмих. – Бувайте!

Чмих повернувся до гурту – здавалося, наче він на голову підріс.

– Він чорний, – повідомив малий. – Чорний чоренний.

– Хто? – не зрозумів Мумі троль.

– Всесвіт, ясна річ. А комета червона, з хвостом позаду. За нашими з професором підрахунками, вона ДОСЯГНЕ Землі сьомого серпня, увечері, о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше…

– Негайно додому! – вирішив Мумі троль. – Про що таке надзвичайно важливе у неділю казала Мама?

– Пудинг, – пхикнув зневажливо Чмих. – Дитячі витребеньки! Принаймні для того, хто дивився на зоряне небо в окуляр справжнього телескопа!

– Як би там не було, варто поквапитися, – пробурмотів Мумі троль і кулею вилетів з Обсерваторії.

– Не поспішай занадто! – гукнув йому навздогін Нюхмумрик. – Якщо ми мчатимемо наосліп, неодмінно зірвемося у найближче провалля. Комета прилетить щойно через чотири дні!

– Та що ви водно торочите про ту комету? – розсердився Мумі троль. – Як тільки доберемося додому, Мама з Татом усе владнають. Інша справа – панночка Хропся! Вона ж не знає, що я знайшов її браслет!

Він розтанув у сутінках, тягнучи за собою на страховій мотузці друзів.

Моторошні червоняві сполохи на небі стали яскравішими.

Хмари розсіялися, оголивши гірський краєвид, осяяний якимось наче неземним надвечір’ям.

Глибоко внизу ледь виднілася вузенька смужка ріки та темні плями лісів.

«Що ж, – подумав Нюхмумрик, – додому – то й додому. І панночка Хропся з браслетом на ніжці – ліпше, ніж без браслета, і байдуже, прилетить комета чи ні».

Четвертого серпня небо було безхмарним, однак сонце заслонила дивна тінь. Пропливаючи багряним небом над Самотніми Горами, вона якусь мить видавалася майже чорною.

Надворі потепліло. Друзі не спинялися всю ніч. Чмих почав вередувати.

– Я втомився, – нудив він. – Мені вже все набридло. Тепер ваша черга нести намет… І пательню теж…

– Хоч намет дуже зручний, – озвався Нюхмумрик, – не варто, однак, занадто перейматися речами, якими володіємо. Викинь його – та й по всьому! І пательню теж! Однаково нічого на ній смажити…

– Ти серйозно? – вражено запитав Чмих. – Кинути у прірву?

Нюхмумрик лише кивнув.

Чмих підійшов до самого краю урвища.

– Шкода… У ньому можна жити, – бурмотів він. – Намет назавжди міг би стати моїм… Любий Мумі тролю, я не знаю, як мені вчинити!

– У тебе вже є печера, – приязно нагадав малому Мумі троль.

Чмих аж засміявся від утіхи і з легкою душею пожбурив клунок униз. Але ж і гуркоту він наробив, гупаючи по скельних виступах, а пательня гуділа, мов мідна духова труба.

– Супер! – вигукнув Мумі троль, не забарившись послати услід за пательнею каструлі.

Посуд зчинив неймовірний брязкіт, який не стихав, доки остання каструля згинула у проваллі.

– Як чуєшся? Ліпше? – поцікавився Нюхмумрик.

– Ні і і, – заскімлив зблідлий Чмих. – Тепер мені паморочиться в голові.

Він ліг долілиць на землю, відмовляючись іти далі.

– Послухай, – суворо мовив Мумі троль. – У нас мало часу. Я прагну якнайшвидше відшукати маленьку…

– Знаю, знаю… – урвав його Чмих, – …дурненьку панночку Хропсю. Не чіпай мене, бо зараз мене знудить!

– Дай йому спокій, хай собі трохи постогне! – втрутився Нюхмумрик. – А ми тим часом покатуляємо каміння. Знаєш, як?

– Ні.

Нюхмумрик вибрав чималенький камінь, що лежав на самому краєчку прірви.



– Дивись, – він розгойдав каменюку, раз два три – і вона зникла з очей. Мумі троль та Нюхмумрик кинулися до краю і зазирнули униз. Каменюка витанцьовувала поміж скелями, гуркочучи, немов громовиця, услід летіла курява з дрібних камінців та уламків скель, а в горах ще довго гуляла глуха луна.

– Справжня лавина! – захоплено вигукнув Нюхмумрик.

– Я теж хочу! – Мумі троль кинувся до ще більшої брили, яка балансувала над прірвою.

– Обережно! – скрикнув Нюхмумрик, але було надто пізно, брила загуготіла вниз, а за нею – нещасний Мумі троль.

Якби не рятівна мотузка на животі, мабуть, на світі стало би на одного мумі троля менше. Нюхмумрик умить впав на спину, щоб загальмувати посмик мотузки. Рвонуло таки сильно, Нюхмумрикові навіть здалося, що його ось ось роздере навпіл.

Унизу над прірвою безпомічно баламкався Мумі троль, а слід зазначити, що важив він чимало.

Нюхмумрик сповзав усе ближче й ближче до краю провалля. Мотузка між ним та Чмихом також нап’ялася, тож і Чмиха поволокло по землі.

– Не чіпайте мене! – скиглив він. – Дайте спокій, мені погано…

– Тобі стане ще гірше, коли за мить летітимеш у безодню, – гарикнув Нюхмумрик. – Допомагай тягнути!

Знизу долинало голосіння Мумі троля:

– Допоможіть! Витягніть мене!

Чмих підвів голову і ще більше позеленів на виду, цього разу – від страху. Він намагався відповзти від краю, упирався лапами і навіть хвостом, ним так торсало навсібіч, що мотузка заплуталася поміж каменюками, і всі троє перестали зсуватися в провалля.

– Ось так, а тепер треба тягнути! – розпоряджався Нюхмумрик. – Коли я дам команду, мусиш щосили натягнути мотузку. Ще ні! Ще ні! Ось тепер – тягни!

І вони потягли, крок за кроком, аж врешті над краєм з'явився Мумі троль.

Спочатку вуха, потім очі, потім ніс, потім ще трохи носа і нарешті – увесь Мумі троль.

– Клянусь своїм хвостом! – вигукнув Мумі троль. – Якби тут була Мама!

– Привіт! – зрадів Чмих. – Приємно тебе бачити! Це я не дав усім нам загинути!

Якусь хвилю вони сиділи й відсапувалися. Раптом озвався Мумі троль:

– Ми впороли дурницю!

– Хто би в цьому сумнівався, – зауважив Чмих. – Ви завжди щось впорете…

– Немає нам жодного прощення! – не вгавав Мумі троль. – Ми повелися просто злочинно! А якби каменюки упали на голову маленької Хропсі?

– Вони б її розтелющили, – незворушно бовкнув Чмих.

Мумі троль аж зірвався на рівні ноги від такої байдужості свого друга.

– Рушаємо далі! – скомандував він. – Нема чого гаяти час!

І вони рушили вниз стежкою, а над ними з рожевуватого неба світило оповите серпанком сонце.
Біля підніжжя гори між камінням дзюркотів маленький струмок. Він був дуже мілкий, на дні виблискувала золотиста слюда. Гемуль студив натруджені ноги у воді і сам до себе зітхав. Коло нього лежала груба книжка, що називалася «Комахи Північної півкулі, їхні добрі та погані звички ».

– Дивно, – буркотів Гемуль. – Жодної комахи з червоним хвостом. Хіба що йдеться про Dideroformia Fnatopogetes, але вона нічим не вирізняється з поміж інших і зовсім не має хвоста.

Він знову важко зітхнув.

– Привіт! – гукнув Мумі троль, вигулькнувши з за кам’яної брили.

– Ох, як я налякався! – здригнувся Гемуль. – Це ви? А я подумав – лавина суне! Що за жахіття чинилося нині вранці!

– Яке жахіття? – запитав Чмих.

– Лавина, звісно ж. Страшенний жах! Камені завбільшки з будинок стрибали довкруги і розтрощили мій найліпший слоїк. Я й сам стрибав… Гляньте на ґулю в мене на голові! Ви лишень погляньте!

– Боюся, ми необачно зіштовхнули кілька камінців, – зізнався Нюхмумрик. – Важко втриматися від спокуси, коли вони такі гарні, великі й круглі…

– Хочеш сказати, це ви зірвали лавину? – не вірив власним вухам Гемуль. – Можна було здогадатися… Звичайно! Я вам від початку не довіряв, а тепер не хочу з вами й знатися!

Гемуль відвернувся і заходився хлюпати воду на свої натруджені ноги. За хвилю зиркнув з під лоба:

– Ви ще тут?

– Зараз підемо, – запевнив Нюхмумрик. – Хотіли тільки поцікавитися, чи не здалося вам, що небо дивно змінило барву?

– Небо змінило барву? – здивовано перепитав Гемуль.

– Так, стало червоним, – терпляче повторив Мумі троль.

– Послухай, хлопче, – мовив Гемуль, – про мене, хай собі буде хоч у клітинку! Я рідко задираю голову. Мене турбує лише мій чудовий потічок, який поволі пересихає. Якщо так триватиме й далі, я не зможу студити у ньому свої натомлені ноги.

– Але ж ця велика грізна комета… – почав було Мумі троль, однак Гемуль його не слухав, забрав свої манатки і перейшов убрід на протилежний берег струмка.

– Ходімо, – покликав друзів Нюхмумрик. – Напевно, він хоче побути на самоті.

Йти тепер стало приємніше, під ногами ріс мох та лишайник, де не де цвіли квіточки. Ліс присунувся ближче. Було дуже тепло.

– У який бік до вашої домівки? – поцікавився Нюхмумрик. – Треба обрати найпрямішу дорогу, щоби встигнути до появи комети.

Мумі троль глянув на компас.

– Дивно поводиться, – мовив він. – Крутиться мов навіжений. Невже боїться комети?

– Цілком можливо, – погодився Нюхмумрик. – Покладемося на інтуїцію. Я ніколи не мав довіри до компасів. Вони нанівець зводять вроджений інстинкт орієнтації у просторі.

– А мій вроджений інстинкт каже, що саме час попоїсти, – сповістив Чмих. – Надто давно ми їли – чому?

– Бо їжа скінчилася, – пояснив Нюхмумрик. – Попий морсу і спробуй думати про щось приємне.

За деякий час вони підійшли до невеличкого озера. Вода спала так низько, що озеро перетворилося на мілку смердючу калюжу. Заболочені зелені водорості охляло обвисали з берегів. Озерце вже не манило до купелі.

– Напевно, на дні утворилася діра, – висловив припущення Чмих. – От вся вода й витекла.

– Потічок Гемуля також пересох, – зауважив Мумі троль.

Чмих зазирнув у пляшку з морсом.

– Рівень морсу теж опустився! – вигукнув він.

– Не мели дурниць! – розсердився Мумі троль. – Ти ж його й випив! Ото осел!

– Сам осел! – відгаркнувся Чмих. Він був дуже втомлений, наляканий і голодний.

Саме тієї миті до них долинув крик. Хтось у лісі кликав на допомогу, та так голосно і розпачливо, аж в усіх трьох хутро стало дибки. Мумі троль кинувся на голос, немов ядро, випущене з пращі.

– Почекай! – горлав Чмих. – Я не встигаю! Ой! Ай!

Рятувальна мотузка уп’ялася йому в живіт, він запоров у землю носом, то так його й волочили за собою. Мумі троль та Нюхмумрик спинилися щойно тоді, як налетіли на дерево; мотузка між ними спинила їхній біг, і вони попадали.

– Зніміть з мене цю бісову мотузку! – сердито закричав Мумі троль.

– Ти лаєшся! – отетерів Чмих.

– То й що?! – не вгавав Мумі троль. – То Хропся кликала на допомогу! Я певен, що то вона!

– Заспокойтеся обидва, – втрутився у сварку Нюхмумрик, дістав ножа й розрізав мотузку.

Мумі троль одразу зірвався з місця і щодуху, наскільки йому дозволяли коротенькі лапки, побіг на порятунок. Неподалік він надибав посинілого від жаху Хропуся, який несамовито волав:

– Отой страшнючий чортополох поїдає мою сестричку!

І справді – отруйний кущ небезпечної родини Angostura ухопив Хропсю своїми живими гілками за хвостика і поволі підтягував до себе, а вона – що зовсім не дивно – стала від жаху бузкового кольору і лементувала так, як ніхто й ніколи з родини хропусів ще не лементував.

– Я біжу! Я вже тут! – квапився Мумі троль.

– Візьми оце про всяк випадок зі собою, – Нюхмумрик простягнув Мумі тролеві розкладного ножа (отого, який мав викрутку та коркотяг). – І спробуй розлютити Анґостуру. Рослини цього виду легко піддаються на образи.

– Нікчемний плазун! Драпачка! – вигукував Мумі троль, але кущ залишався незворушним.

– Унітазна щітка! – не відступав Мумі троль. – Стара чума щурячого хвоста! Післяобідній сон закатрупленої свині!

Враз Анґостура глипнула на Мумі троля усіма своїми зеленими очиськами і відпустила Хропсю. Одна з її довгих гілок витягнулася гадюкою і схопила Мумі троля за носа.

– Не дай їй взяти над тобою гору! – застеріг Нюхмумрик.

– Вошиве лайно! – заревів Мумі троль і – чах чах – відтяв кущеві руку гілляку.

Глядачі привітали його перемогу гучним «Ура!».

Хвіст у Мумі троля дрібно тремтів від злості, він стрибав то туди, то сюди, час від часу робив випади у бік Анґостури або викрикував нові образливі обзиванки.

– Ти диви! – чудувався Чмих. – Який невичерпний у нього запас лайливих слів!

Поєдинок розгорівся не на жарт. Анґостура тряслася від роздратування, а Мумі троль пашів від гніву та напруги. Із клубка зчеплених супротивників виднілися тільки руки гілляки, хвости та лапи.

Хропся ухопила велику каменюку і пожбурила нею в отруйницю. Була вона не надто меткою, тож камінь влучив Мумі тролеві в живіт.

– О, який жах! – зойкнула Хропся. – Я вбила його!

– Типове дівчисько! – пирхнув Чмих.

Однак Мумі троль навіть не думав умирати і гідно продовжував свій тріумфальний двобій з підступною Анґостурою, доки від отруйного куща позалишалися самі обрубані цурпалки (дрібні гіллячки Мумі троль не чіпав).

– Ось так! – сказав він, складаючи ножа.

– О, який ти хоробрий, – благоговійно прошепотіла Хропся.

– Пусте, мені такими справами доводиться займатися ледь не щодня, – недбало буркнув Мумі троль.

– Дивина, я, принаймні, ще ніколи не бачив, щоб… – ляпнув Чмих і зненацька скрикнув, бо дістав копняка від Нюхмумрика.

– Що це було?! – здригнулася від ляку Хропся, яка ніяк не могла прийти до тями.

– Не бійся! – заспокоїв її Мумі троль. – Я поруч і зумію тебе захистити. Прийми від мене маленький подарунок! – з цими словами герой простягнув дамі золотий браслет.

– О! – тільки й зуміла промовити Хропся й густо пожовтіла від утіхи. – А я його стільки шукала… Як мило…

Панночка одразу ж почепила прикрасу на ніжку і, вертячись на всі боки, милувалася нею.

– Вона проплакала за цією цяцькою кілька днів, – сказав Хропусь. – Щоразу, як я намагався заговорити про комету, вона зводила розмову до жалю за браслетом. А вас цікавить комета?

– Ще й як! – підтвердив Нюхмумрик.

– Хвала небесним силам! – полегшено зітхнув Хропусь. – То можемо одразу ж влаштувати нараду. Сідаймо!

Усі сіли.

– Я оголошую себе головою та секретарем зборів, – вів далі Хропусь. – Хтось має інші пропозиції?

Інших пропозицій не було, тож Хропусь тричі постукав олівцем по землі.

– Це була червона ядуча мураха? – запитала його сестра.

– Тихо, ти заважаєш проводити нараду! – урвав її Хропусь. – Отже, що ми маємо? Комета мала би досягнути Землі у п’ятницю, сьомого серпня, о 8:42 вечора. Можливо, на чотири секунди скоріше.

– Червона мураха… – пробурмотів Мумі троль неуважно, розглядаючи гривку Хропсі. У Мами немає гривки. Він ще ніколи не бачив мумі тролів з гривками.

– Чому ніхто ніколи мене не слухає? – образився Хропусь.

– Не знаю, – здвигнув плечима Чмих. – І завжди так було?

– А тепер, – звелів Нюхмумрик, – замкніть роти на замок і слухайте, що скаже Хропусь. Він хоче, щоб ми всі поміркували, як можна порятуватися у цій ситуації.

– Ми повертаємося додому! – повідомив Мумі троль. – Сподіваюся, ви з нами?

– Це питання ми більш детально обговоримо на наступній нараді, – сповістив Хропусь.

– А де, до речі, ти мешкаєш? – поцікавилася Хропся.

– У дуже гарній долині, з Мамою і Татом. Тато сам побудував будинок і пофарбував його у блакитний колір. Напередодні нашої мандрівки я прилаштував для тебе гойданку в садку…

– Ото вже плете! – обурився Чмих. – Ти ж її ніколи раніше не бачив! Ліпше розкажи про мою печеру. Агов, Хропсю! А я маю таємницю, котра починається на К , а закінчується на Я ! Воно неймовірно лагідне!

– Дотримуйтеся, будь ласка, порядку денного! – мало не благав Хропусь і знову постукав своїм олівцем. – Є два моменти: чи зможемо ми дістатися Долини ще до прильоту комети і яка ймовірність того, що саме Долина стане найліпшим місцем порятунку?

– Дотепер усе йшло добре… – висловив свою думку Чмих.

– Мама про все подбає, – впевнено сказав Мумі троль. – А ти, Хропсю, побачиш, яка у нас чудова печера!

– У мене… – поправив його Чмих.

– А в печері купа перлів, які я сам добув, – незворушно вів далі Мумі троль.

– Перли! – захоплено вигукнула Хропся. – З них можна зробити браслет на ніжку?

– Звичайно! І не тільки на ніжку! Персні в носа, сережки на вуха, а ще пасочок та діадему…

– Про це можна буде поговорити згодом, – Хропусь уже геть сердито застукотів олівцем. – Хочете порятуватися чи ні?

– Ну ось, ти знову обламав кінчик свого олівця, – зауважила сестричка. – Ми, напевно, зможемо знайти прихисток у вашій печері. Може, пообідаємо?

– Звичайно! – скрикнув Мумі троль. – Врятуємося у печері! Яка ж ти розумниця, Хропсю!

– У моїй печері! – наголосив знову Чмих. – Ми затулимо вхід камінням, заліпимо шпари в стелі, нанесемо туди купу їжі, а ще невеликого ліхтаря! Як цікаво!

– Для з’ясування цього питання неодмінно доведеться скликати ще одну нараду, – зауважив Хропусь. – Бо ж слід подумати про розподіл праці і таке інше…

– Ніхто тобі не боронить проводити наради, – втрутилася Хропся, – але зараз мені треба роздобути трохи дров. А ще принести питної води для зупи. І назривати букет лісових квітів для прикрашання обіднього столу.

– Якого кольору мають бути квіти? – зацікавився Мумі троль.

Хропся оглянула себе з ніг до голови – вона усе ще була жовтою.

– Бузкового, – вирішила вона. – Бузковий колір пасуватиме мені найліпше…

Мумі троль шугонув до лісу, а Хропусь із Чмихом подалися по дрова та воду. Нюхмумрик запалив свою люльку. Він ліг горілиць і задивився на червоне небо.

– Ідея з печерою не така вже й погана, – мовив він задумливо. – Боїшся комети, Хропсю?

– Ні. Головне для мене – не бачити її. До того ж, я спробую думати про щось інше…

Чмих не знайшов питної води для зупи. Він добрів аж до трясовини, однак там не зосталося ані краплі води, лише глевкий намул на дні, а всі бідолашні водяні лілії погинули. Врешті решт, звісивши сумно вуха, він почалапав назад до друзів.

– Гадаю, що в усьому світі не залишилося й краплини, – пригнічено повідомив він. – Цікаво, що на це скажуть риби? А у нас – тільки морс.

– Не біда, – втішила його Хропся. – Приготуємо зупу з ягідного морсу. Це питання вирішено!

– Де там вирішено! – не погодився її братчик. – Необхідно знайти причину висихання води…

Хропусь сів біля купки назбираних дерев’яних скіпок, які мали однаковісіньку довжину – він сам їх ретельно вимірював. У його голосі бриніли стурбовані нотки:

– Якась причина мусить бути…

– Я вважаю, до цього спричинилася комета, – висловив свою думку Нюхмумрик.

Усі підвели голови вгору, до неба. Сутеніло, вечірнє небо забарвилося темним багрянцем. Поміж віттям ялин виднілася маленька червона іскорка, схожа на зірку. Та це була не зірка. Вона не мерехтіла і не сяяла, а горіла, непорушно зависнувши у повітрі, бо ж тягнула за собою хвоста!

– Вона! – ствердив Хропусь.

Хропся від цих слів почала зеленіти, починаючи від носика. З лісу прибіг з букетом Мумі троль, він постарався назривати щонайбузковіших квіток.

– Зараз мені, мабуть, ліпше пасували би жовті, – мовила вона, глянувши на квіти. – Бачиш, як я позеленіла…

– Назривати нових?

– Та ні, не треба. Але заслони чимось ту комету, бо інакше я не зможу зварити зупу…

Мумі троль заслонив комету ковдрою. Хропся трохи заспокоїлася, приготувала у своїй маленькій каструльці морсову зупу з пахучими травами і поділила між усіма сухі хлібці, бо нічого більше у них не було. Після вечері всі вклалися на трав’яний матрацик, який виплела Хропся. Вогонь поволі згасав, надійшла ніч. Високо в небі, над мовчазним сонним лісом гаряче світилася комета, віщуючи біду.


Увесь наступний день друзі йшли лісом, простуючи в Долину Мумі тролів. Нюхмумрик грав їм на губній гармонії, щоб мандрувалося веселіше. Десь близько п’ятої години по обіді вони вийшли на стежку, де стояв великий вказівник: «Сьогодні увечері танці! Сюди! Працює крамниця!».

– О! Хочу потанцювати! – заплескала лапками Хропся.

– Які можуть бути танці, коли Земля ось ось загине?! – запротестував Хропусь.

– Але якщо не зараз, то коли? – не поступалася Хропся. – Будь ласка! До кінця світу в нас ще два дні!

– Може, у крамниці продають лимонад, – замріявся Чмих.

– До того ж, нам майже по дорозі, – докинув Мумі троль.

– Можна лише глянути одним оком на ті танці, проходячи повз майданчик… – запропонував і собі Нюхмумрик.

Хропусь лише зітхнув. Отож друзі звернули на стежку і попростували за вказівником. Стежка весело в’юнилася лісом, петлювала і закручувалася на всі боки, інколи знічев’я зав’язуючись вузликом. Від такої стежки не втомлюєшся; вона навіть, здається, скоріше приводить до мети, аніж пряма й нудна дорога.

– У мене відчуття, ніби Долина Мумі тролів ось ось вигулькне з за наступного закруту, – мовив Мумі троль.

– Розкажи мені про Долину, – попросила Хропся.

– У нашій Долині завжди почуваєшся у безпеці, – почав розповідь Мумі троль. – З веселим настроєм встаєш уранці і вкладаєшся до сну ввечері. Там росте розлоге дерево, на якому я побудую курінь, а ще є потаємне місце – обов’язково тобі покажу. Мама обклала всі грядки черепашками, а наш ґанок увесь день купається в сонячному промінні. Там так смачно пахне. Ми маємо власний місток через річку, який побудував Тато і по якому можна котити тачку. А ще я зробив відкриття – знайшов море, тож і шматочок моря також належить нам…

– А раніше ти водно торочив, які гарні краї, де ніколи не бував, – ущипнув Чмих.

– Та то давно було… – відмахнувся Мумі троль.

За наступним вигином стежки вони опинилися перед крамничкою, дуже гарною хатинкою. Навколо рівними рядочками буяло розмаїття квітів, на стовпі лежала срібна куля, у якій віддзеркалювався ліс і біла хатка з дахом, викладеним дерном. Оголошення біля дверей сповіщало, що тут можна купити порошок до прання, лакрицю та чудову Сонячну Оливу.

Мумі троль піднявся вгору сходами, а коли відчинив двері, всередині хатинки теленькнув дзвоник. Усі увійшли до крамнички, тільки Хропся затрималася надворі, милуючись своїм відображенням у срібній кулі.

У крамниці за лядою сиділа бабуня з маленькими і круглими, як у мишки, очицями та сивим волоссям.

– Ага! – мовила вона замість привітання. – Скільки маленьких діточок! Чого бажаєте?

– Лимонаду, – випалив Чмих. – З червоним сиропом.

– Чи немає у вас зошитів у лінійку або клітинку? – поцікавився Хропусь. Він мав намір записувати все, що слід робити у разі зіткнення з кометою.

– Звичайно, є, – сказала Бабуня. – Синій зошит годиться?

– Ліпше іншого кольору, – попросив Хропусь. – Синіми здебільшого користуються зовсім маленькі хропусі.

– А мені би здалися інші штани, – озвався Нюхмумрик. – Тільки б вони не були надто нові на вигляд. Я себе добре почуваю лише у тих штанятах, які допасовані до моїх форм.

– Зрозуміло, – відповіла Бабуня, полізла драбиною під стелю і досягла звідти штани.

– Ой, вони надто нові, – занепокоївся Нюхмумрик. – Може, є старіші?

– Це найстаріші штани серед моїх запасів, – пояснила Бабуня. – Але завтра вони будуть ще старішими, – додала вона з надією в голосі, глянувши на Нюхмумрика поверх окулярів.

– Що ж, – зітхнув Нюхмумрик, – я приміряю їх за хатиною, хоча дуже сумніваюся, що вони мені пасуватимуть.

І Нюхмумрик зник у садку.
Хропусь щось занотовував у новому зеленому зошиті.

– А що забажав би собі маленький Мумі троль? – запитала Бабуня.

– Діадему, – поважно відповів Мумі троль.

– Діадему?! – вражено перепитала Бабуня. – Навіщо вона тобі?

– Подарує Хропсі, – устряв Чмих, який сидів на підлозі і цмулив крізь соломинку червоний лимонад. – Він геть стратив глузд, відколи зустрів її.

– Що ж безглуздого у подарунку? – зауважила Бабуня. – Ти ще занадто малий, щоб збагнути, але насправді прикраса є найгарнішим дарунком для дами.

– Ага, – буркнув Чмих, ховаючи рийку у склянці з лимонадом.

Бабуня обвела поглядом усі свої полиці, однак діадеми на них не знайшлося.

– Може, під лядою, – допомагав у пошуках Мумі троль.

Бабуня зазирнула й під ляду.

– Ні, тут теж немає, – мовила вона засмучено. – Важко повірити, у мене немає ані одної діадеми… Може, замінимо парою крихітних рукавичок для хропусів?

– Ой, не знаю, – посмутнів Мумі троль.

Тієї миті двері дзеленькнули, до крамнички увійшла Хропся.

– Доброго дня! – привіталася вона. – У вас таке чудове дзеркало в саду. Відколи я загубила своє люстерко, можу дивитися на себе хіба у водяне плесо, а відображення у ньому видається надто кумедним.

Бабуня глипнула на Мумі троля й підморгнула йому. Вона щось досягла з полиці і похапцем тицьнула Мумі тролеві у лапку. Мумі троль і собі глянув крадькома: то було маленьке кругле люстерко у срібній рамочці, на зворотному боці оздоблене трояндою з червоних рубінів. Мумі троль переглянувся з Бабунею і засміявся. Хропся нічого не помітила.

– Чи не знайдеться у вас кілька медалей? – запитала вона.

– Кілька чого?  – перепитала Бабуня.

– Медалей, – повторила Хропся. – Гарно оздоблені зірки, які поважні панове так охоче носять на шиї…

– О так, звичайно, так, – заторохтіла Бабуня. – Медалі, аякже…

І вона заходилася нишпорити по полицях, по всій крамниці, навіть зазирнула під ляду.

– Ані одної? – від розчарування Хропсі аж сльози набігли на очі.

Бабуня зовсім посумніла, та враз їй сяйнула рятівна думка, вона притьмом полізла драбиною до найвищої политті, де стояла коробка з різдвяними ялинковими прикрасами, і досягнула звідти велику розкішну зірку.

– Яке щастя! – зраділа Бабуня. – Таки знайшла ще одну медаль!

– Яка гарна, – прошепотіла заворожено Хропся і, обернувшись до Мумі троля, мовила: – Це тобі! За те, що ти врятував мене від отруйного чортополоху.

Мумі троль наче мову втратив від несподіванки. Він уклякнув на одне коліно, а Хропся повісила йому на шию зірку, що сяяла неповторним блиском.

– Шкода, що ти не можеш побачити, як вона тобі личить, – пошкодувала Хропся.

І тоді Мумі троль простягнув їй люстерко, яке ховав за спиною.

– А це – тобі, – мовив він. – Щоб ти могла собою милуватися.

Доки обоє розглядали своє відображення, знову теленькнув дзвіночок – досередини увійшов Нюхмумрик.

– Гадаю, штанам варто трохи постаріти, – сказав він. – Вони не мають моєї форми.

– Шкода, – скрушно зітхнула бабуня. – Але новий капелюх тобі, напевно, не завадить…

Нюхмумрик сполошився й натягнув глибоко на вуха свого старого зеленого дрантюха.

– Страшенно дякую, але мені щойно спало на думку, що накопичувати надто багато власності небезпечно…

Хропусь, який увесь той час писав щось у своєму зошиті, підвівся і сповістив:

– Якщо маєш справу з кометою, найважливіше не затримуватися понад міру в крамниці, вишукуючи всякий непотріб. Чмиху! Ану допивай свій лимонад!

Чмих запопадливо перехилив цілу пляшку, лимонад потрапив йому не в те горло, почулися чудернацькі звуки і червоне питво фонтаном пирснуло на килим.

– Я виблював! – вигукнув він з докором.

– Отак у нього завжди, – пояснив Мумі троль. – То, може, рушаймо!

– Скільки все це коштує? – поцікавився Хропусь.

Бабуня заходилася підраховувати, а доки вона рахувала, Мумі троль раптом згадав, що у нього немає грошей.

Запитально звівши вгору одну брову, він обвів поглядом друзів і відразу збагнув, що й у їхніх кишенях гуляє вітер. Яка ганьба!

– 40 пенні за зошит і 34 пенні за лимонад, – бурмотіла Бабуня. – Зірка коштує 3 марки, а люстерко – 5, бо воно оздоблене рубінами. Разом 8 марок 74 пенні.

Усі мовчали, немов води у рот понабирали. Хропся з важким зітханням поклала на ляду дзеркальце, а Мумі троль заходився розв’язувати вузлик на стрічці з медаллю. Чмих з жалем дивився на мокру від виблюваного лимонаду пляму на килимі. Хропусь напружено розмірковував: зошит, у якому вже зроблено записи, зріс чи впав у ціні?..

Бабуня позирала на них поверх окулярів.

– Ага, любі дітоньки, – згадала вона, – є ще старі штани, які коштують саме 8 марок, але ж Нюхмумрик від них відмовився. Отож, ми квити, і вам зовсім нічого не треба платити.

– Це правда? – здивувався Мумі троль.

– Звичайно, правда, – підтвердила Бабуня. – Штани ж у мене залишаються…

Хропусь спробував подумки провести розрахунки, але йому не вдалося. Тому він усе записав до зошита і полічив у стовпчик:




Каталог: Files -> downloads
downloads -> Україна в 70-90 рр. XIX ст. Реферат
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Закон України,,Про охорону навколишнього середовища ''
downloads -> Конспект уроку Національні парки Африки. Стихійні явища природи. Екологічні проблеми
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> «Україна і Африка»
downloads -> Не згасає вогонь у розумних очах
downloads -> Наказ №257 Про затвердження програм гурткової роботи
downloads -> Різноманітність тварин у природі


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка