На позвах з традицією: анатомія бунту («Повія», «Сила і краса»)



Скачати 352.54 Kb.
Сторінка8/10
Дата конвертації18.10.2018
Розмір352.54 Kb.
ТипЛекція
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
На позвах з традицією: анатомія бунту («Повія», «Сила і краса»).

Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати, минув досить швидко. Між його юнацькою поемою «Софія» («Повія») та оповіданням «Сила і краса» (пізніша назва – «Краса і сила») чималенька якісна дистанція. І якщо «Софія» писалася орієнтовно в 1899 р., а «Сила і краса» – на початку 1902-го, то можна тільки подивуватися зі стрімкого творчого зростання Винниченка.

У «Повії» він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему «української  трагедії» – нещасливої любові дівчини з бідного роду до панича (назвав же Теодор Драйзер «американською трагедією» історію загибелі двох молодих людей!). Сюжет поеми цілком традиційний. Наймичка Софія полюбила багатого. Простодушна й щира, вона засліплена своїм почуттям, тому гіркі застереження сільського парубка Миколи, який кохає її, хоч і породжують сумніви в дівочій душі, проте голос серця виявляється дужчим за голос розуму. Прийшла осінь, пани покинули село, а з ними подалася й Софія.
Настала осінь. Чорні хмари,

Мов поле чистеє отари,

Застлали небо. Почорнів

Зелений гай; із-за долини

Мороз повіяв, і будинок,

Панами кинутий, пустів.

А що ж Софія? За панами,

Вмиваясь гіркими сльозами,

Й собі покинула село.
Кінцівка першої частини поеми написана більш-менш вправно, хоч погане знання мови «русифікованим автором» (М. Марковський) дуже вже впадає в око.

У другій частині «Повії» Софія, яка напівзмерзлою знову прибилася в село, сповідається перед престарілим Миколою. Її точить «тяжкая болість». Пани, остерігаючись лихої слави, віддали Софіїну дитину в «воспитательний» будинок, а саму її прогнали на вулицю, звідки якась жидівка відвела Софію в дім розпусти… Софія, проклинаючи панів, плаче над загубленою долею.

Винниченко ризикував бути зарахованим до числа Шевченкових епігонів. І річ не тільки у повторенні відомого мотиву зневаженого паничем дівочого кохання. Річ ще й у не вельми вмілому використанні ритміки, стилістичних конструкцій, строфіки автора «Катерини».

Утім, учнівство Винниченка в поемі «Повія» помітне не лише з його наслідування Шевченка. Великою є залежність і від інших літературних зразків («Бурлачка» І. Нечуя-Левицького, «Повія» Панаса Мирного). Очевидно, це відчував і сам автор, оскільки його перші твори засвідчують цікаву суперечність: значна залежність від української літературної традиції супроводжується просто-таки відчайдушним намаганням позбутися цієї залежності, бажанням полеміки з традицією.

Літературна молодість Винниченка збіглася зі стрімким злетом популярності Горького, який на час появи в «Киевской старине» Винниченкової «Сили і краси» був уже автором «Очерков и рассказов» у двох томах, повісті «Фома Гордеев»; до світу його героїв («колишніх людей») була прикута увага провідних критиків. Переклади оповідань Горького (наприклад, «Двадцять шість і одна») друкували й українські часописи. Загалом читацька аудиторія цього письменника була величезною.

Як ми вже знаємо, влітку 1899 р. 19-річний єлісаветградець Володимир Винниченко на кілька місяців став степовим пілігримом, та й пізніше таких мандрів «по Україні» (як у Горького – «по Русі») в нього буде чимало. Причому, були вони для нього часткою творчого процесу, оскільки давали матеріал для тієї художньої панорами «низового» життя України, яка поставала зі сторінок його численних оповідань перших років ХХ століття.

«Відпадки суспільності», «кримінальний елемент» під пером Винниченка поставали не те щоб привабливо… просто молодий прозаїк відмовлявся дивитися на своїх героїв очима моралізатора. Спробуйте глянути на горківську Мальву очима якої-небудь «тургеневской девушки»: скільки несимпатичного, дикого, аморального, а головне – чужого собі знайшов би строгий погляд героїнь з романів «Накануне», «Вешние воды», «Первая любовь», «Дым»… Тим часом у Горького Мальва приваблює своєю… гріховною красою.

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього «нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробило такими. …Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, – тут не має ніякого значення, тут се просто «робота», щоденне заняття, спосіб життя».

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: «Мы все знаем, что босяки – люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью» (запис у «Щоденнику» від 11 травня 1901 р.).

Світ, у якому живуть герої «Сили і краси», має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола «випадків суспільності» – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п’яниці.

Психологічну основу сюжету складають внутрішні хитання Мотрі, те, що називається «боротьбою мотивів». На кому зупинить вона свій вибір? Ілько і Андрій – цілком протилежні натури. Це видно навіть з несхожості стилю злодійської «роботи» кожного з них. Ілько не любить «приставлятися» й «піддурювати», його принцип – «побачив, узяв та й герехт». Андрієві ж потрібні «спектаклі»; він хитріший, вигадливіший, підступніший…

Для Мотрі Ілько є втіленням краси, Андрій – сили. Вона добре бачить різницю між ними двома. Красень Ілько добріший, але в його м’якості криється безвольність, а жінці потрібна надійна опора. Він безпосередній, ясніший – але й більш однолітній («Я любуюся з тебе, – каже Мотря, – і як «отченаш» знаю тебе»; «вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала»). Андрій же, хоч і грубий, і навіть жорстокий у хвилини ревнощів, а все одно Мотря передчуває, що з ним вона «не пропаде», бо постійно матиме хоч і нечистий, а все-таки гріш. До того ж Андрій – батько її Іваська. Та й не знудиться вона з ним, як з Ільком: «Андрій то вже й сам чорт не взнає, – сьогодні він такий, завтра такий, тоді ще он який…»

І це справді так: читач устигає побачити Андрія не тільки у спалахах брутального гніву, а й несподіваної ніжності. Один стан його імпульсивної вдачі раптово приходить на зміну іншому, і головна причина того – ревнощі цього Отелло з винниченківського Сонгорода.

Але зробити остаточний вибір Мотрі нелегко – вона, як сама каже, «привикла» до обох. Оці хитання її душі між «силою» і «красою» в оповіданні Винниченка надзвичайно цікаві. Ситуація цілком класична: якби Ількові – Андрієва рішучість та воля, а Андрієві – Ількова врода й доброта… Двозначність своєї ситуації відчуває й сама Мотря, недарма ж вона, сміючись, каже Ількові: «Якби можна за двох вийти!» Хоч, зрештою, вибирає таки Андрія.

Ось такий цей нетрадиційний Винниченків любовний трикутник. Його не розламують якісь штучні психологічні парадокси: автору, загалом, вдається залишатися в берегах природної оповіді.

Утім, Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств «Сили і краси», зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій («не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм» – начебто ж усе промовляє  про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю – після нього (…). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, «тоді буду робить, як будуть робити… усі багачі»; «я з бідного не деру»…).

Якщо попередні Лесині зауваження подано у формі здивувань і «зустрічних міркувань», то цього разу вона категоричніша. Натяжка молодого прозаїка щодо соціального (нібито!) протестанства двох сонгородських приятелів її «неприємно вражає». «Звичайно, серед злодіїв і розбійників зустрічаються люди із суто реформаторськими нахилами, … але герої п. Винниченка… надто дріб’язкові і в почуттях, і у вчинках», – цілком резонно зауважує авторка статті, додаючи, що подібна натяжка характерна й для творів досвідченіших письменників («Лихі люди» Панаса Мирного, повість Максима Горького «Троє»…).

Робити з Ілька Чубатого такого собі сонгородського Кармелюка – і справді марна річ; конфлікт оповідання розгортається не в соціальній, а в психологічно-побутовій площині. І якщо більшість членів редакції журналу «Киевская старина» висловлювалася проти публікацій «Сили і краси» на сторінках часопису (потрібна була сильна «пресія» Чикаленка, щоб твір таки з’явився в друці!), то головна причина такої настороженості полягала в нестандартному підході молодого Винниченка до традиційної моралі. Він показує порок, у якому… не має пороку, гріх, у якому… немає гріха. Щодо персонажів його «Сили і краси» можна було б повторити слова російського критика-народника М. Михайловського, сказані на адресу босяків Горького: вони – «не отвергнутые, но отвергшие»! Якщо вони й «виломилися» із установлених норм, то зовсім від того не страждають. Є навіть якась гріховна поезія в тому мимовільному викликові, якій вони кидають оточенню. Їхній «буйний», некерований світ під пером Винниченка має якусь загадкову привабу, що й викликало опір поважних київських інтелігентів старшої генерації.

У «Силі і красі» можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність, умовність усіляких моральних табу. Як казав один із героїв Шекспіра: «ніщо не є саме собою добре чи погане – таке воно стає у нашім сприйнятті». Що ж до «нашого сприйняття», то Винниченко з азартом відкидав пуританську регламентованість життя, хоч – був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, починав проглядати культ насолоди життям, який нічого-нічогісінько над собою не визнає. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У «Силі і красі» така Винниченкова філософія лише зароджувалася. У полемічних, різких тонах він формулюватиме її трохи згодом – передусім у п’єсах і романах 1907-1912 рр.

А поки що Винниченко сперечається із старою літературною традицією, кепкуючи, скажімо, над манерою змальовувати дівочу красу, а ля Нечуй-Левицький («Сила і краса»), над безнадійним провінціалізмом «малоросійських» труп («Антрепреньор Гаркун-Задунайський»)… Сучасники помічали в оповіданні «Сила і краса» бунт – «бунт проти мертвотного спокою, проти… повільності, застою»; в Андрієві, який уособлює силу, бачили «початок протесту проти сонгородської млявості… індивідуалізм та романтику сильної натури».

З бунту літературних неофітів рано чи пізно постає нова художня реальність. Об’єктивна ж потреба в якісному оновленні української літератури на межі століть була вельми гострою. Молодий Винниченко з його зухвалим намаганням заперечити стереотипи ішов на зустріч цій потребі.
Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902-1907 роках.

1902 р. – «Сила і краса», «Біля машини».

1903 р. – «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Боротьба», «Народний діяч», «Суд», «Роботи!», «Салдатики!»

1904 р. – «Заручини», «Контрасти»

1905 р. – «Голота», «Мнімий господин»

1906 р. – «Дрібниця (Моє останнє слово)», «На пристані», «Раб краси», «Темна сила», «Хто ворог?», «Честь»

1907 р. – «Дим», «Студент», «Момент», «Рабині справжнього», «Уміркований» та «щирий», «Малорос-європеєць», «Голод», «Ланцюг».

Окрім оповідань, у цю ж пору з’явилися й перші драматичні твори В. Винниченка – «Дисгармонія» (1906 р.), «Великий Молох» та «Шаблі життя» (1907 р.). У 1907 році він був уже автором трьох великих прозових збірок (не беручи до уваги різних книжечок-»метеликів»): «Повісти й оповідання» (Львів, 1903), «Твори, кн. 1 Краса і сила та інші оповідання» (Київ, 1906), «Твори, кн. 2 Дрібні оповідання» (Київ, 1907).



Каталог: NMK -> Golovko -> lekcii
NMK -> Кафедра (предметна, циклова комісія) філософії
NMK -> Навчально-методичний комплекс
NMK -> Національна академія внутрішніх справ
NMK -> Робоча програма навчальної дисципліни онтологія
NMK -> Кафедра (предметна, циклова комісія) філософії
NMK -> Робоча програма навчальної дисципліни метафізика
NMK -> Д с./г н., професор Забалуєв В. О
NMK -> Кабінет міністрів україни
lekcii -> Лекція № з предмета «українська література» Тема Володимир Сосюра. Загальний огляд творчості поета
lekcii -> Лекція № з предмета «українська література»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка