Тема № 6 Методологія наукового дослідження соціально-політичних обставин



Сторінка37/166
Дата конвертації18.03.2019
Розмір3.86 Mb.
ТипПротокол
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   166
Тема № 6 Методологія наукового дослідження соціально-політичних обставин

План


  1. Типології соціальної поведінки залежно від ставлення до себе й світу та методики, пов’язані з їх використанням.

  2. Розвиток ідей когнітивізму П. Бурдьє. Впровадження понять «соціальний простір», «культурний капітал» у когнітивістську методологію.

  3. Галузі застосування когнітивістського підходу.

  1. Слід враховувати, що даний методологічний напрямок починає формуватися в психології 50-х рр. ХХ ст. та намагається пояснити соціальну поведінку індивіда за допомогою вивчення пізнавально процесу кожного індивіда. Базовою основою даного напрямку вважається опублікована у 1967 р. книга Ульріка Найссера «Когнітивна психологія». Провідна когнітивістська теза: основний предмет психології – пізнання і мислення, розуміються як інформаційні процеси, її завдання – пояснення того, як організм, визнаний як система, отримує інформацію у вигляді сигналів ззовні, зберігає її і обробляє, курує нею. Когнітивізм постає як критика та доповнення традиційних принципів біхевіоризму з його примітивними спробами пояснити людську поведінку через модель «стимул-реакція». Людська діяльність стала тлумачитися та вивчатися як система переробки інформації, а поведінка людини має пояснюватися в термінах його внутрішнього стану: одержання інформації, переробка, зберігання, мобілізація інформації для вирішення конкретних задач, що виникають. Когнітивна діяльність – це діяльність, у результаті якої людина приходить до певного рішення або знання (розумова діяльність, що призводить до розуміння чи інтерпретації чого-небудь).

типології соціальної поведінки залежно від ставлення до себе й світу – слід починати вивчати із зауваження: теорії, що досліджують подібні когнітивно-оціночні процеси, об’єднує орієнтація, яку можна назвати когнітивістською парадигмою людської поведінки. Вони виникли і розвивалися в психології переважно у зв’язку з дослідженням механізмів мотивації. Теорія соціального навчання – когнітивна теорія особистості другої половини XX ст., розроблена американським персонологом Дж. Роттером. Відповідно до теорії соціального навчання, соціальну поведінку особистості можна дослідити й описати за допомогою понять «поведінковий потенціал», «очікування», «підкріплення», «цінність підкріплення», «психологічна ситуація», «локус контролю» (интернально-экстернальный «локус контроля»). У теорії соціального научіння виділяються шість видів потреб, що застосовують до прогнозу поведінки: 1) «статус визнання», що означає потребу відчувати себе компетентним і визнаним авторитетом у широкому спектрі діяльностей, 2) «захист-залежність», яка визначає потребу особистості в захисті від неприємностей і очікуванні допомоги від інших у досягненні значущих цілей, 3) «домінування», що включає потребу впливати на життя інших людей, контролювати їх і домінувати над ними, 4) «незалежність», яка визначає потребу приймати самостійні рішення і досягати мети без допомоги інших, 5) «любов і прихильність», що включають потребу у прийнятті та любові інших, 6) «фізичний комфорт», що включає потребу у фізичній безпеці, здоров’ї і відсутності болю та страждань. Усі інші потреби задовольняються відповідно до задоволення основних потреб особистості в фізичному здоров’ї, безпеки і задоволення. Дж. Роттер припускав, що кожна категорія потреб складається з трьох основних компонентів: потенціалу потреби, її цінності і свободи діяльності. У поєднанні вони складають основу формули загального прогнозу: потенціал потреби = свобода діяльності + цінність потреби.

У цілому в теорії соціального научіння підкреслюється значення мотиваційних та когнітивних факторів для пояснення поведінки особистості в контексті соціальних ситуацій і робиться спроба пояснити, як навчаються поведінці шляхом взаємодії з іншими людьми та елементами оточення. Емпіричні висновки та методичний інструментарій, розроблений у теорії соціального научіння, активно і плідно використовується в експериментальних дослідженнях особистості.



  1. Когнітивістська парадигма людської поведінки у межах соціології розвинена французьким соціологом та філософом П. Бурдьє (1930-2002) у концепції габітуса та ідеї «соціального простору». За його визначенням, «габітус – це система схем сприйняття і оцінювання; когнітивні структури, які агенти отримують у ході їх тривалого досвіду в певній позиції у соціальному світі. Габітус – це одночасно система схем виробництва практик і система схем їх сприйняття та оцінювання. В обох випадках ці операції виражають соціальну позицію, в якій він був сформований. Унаслідок цього габітус виробляє практики та уявлення, що піддаються класифікації і є об’єктивно диференційованими, але вони сприймаються безпосередньо як такі тільки тими агентами, котрі володіють кодом, схемами класифікації, необхідними для розуміння їх соціального сенсу».

Ідеї П. Бурдьє про залежність диспозицій (або атитюдів) і практики людей від оцінки ними їх соціального становища (позицій), про суть цього когнітивного процесу як психологічної і практичної адаптації до наявної ситуації становлять першочерговий інтерес для аналізу механізмів і природи соціальної ідентичності пострадянської людини. Сам соціолог використовував ці ідеї переважно для аналізу реалій щодо стійкого в соціально-структурному плані західного (французького) суспільства. В центрі його уваги – проблеми формування і відтворення стандартів повсякденної практики, соціальної обумовленості стилю життя, смаків, думок, естетичних потреб, матеріального і культурного споживання, у різноманітті яких виражаються об’єктивні соціальні відмінності та їх суб’єктивне сприйняття. Структурування соціального простору відбувається за допомогою капіталу (економічного, культурного, соціального, символічного). Окрему увагу слід приділити поняттю «культурний капіталу». П. Бурд’є визначив три стани культурного капіталу: інкорпорований, об’єктивізований та інституалізований. Інкорпорований культурний капітал означає вміння й навички, практичне знання, яким володіє людина. Об’єктивізований культурний капітал означає «символічну складову» різних товарів, що охоплює у своїй формі специфічні знаки і символи, які дозволяють розрізняти зміст відносин і розшифровувати культурні коди. Інсти- туалізований культурний капітал означає різного роду свідоцтва цінності втіленого у людині культурного капіталу в очах суспільства.

Специфіка культурного капіталу полягає в тому, що він робить акцент на тих навичках і знаннях людини, отриманих як наслідок належності до окремої соціальної групи (мова, стиль одягу, смаки, хобі та ін.). Культурний капітал дає можливість незнайомим між собою людям, які належать до однієї соціальної групи, розпізнавати один одного та вступати в комунікацію. Теорія людського капіталу розглядає інвестиції в людину як джерело економічного зростання, не менш важливе, ніж традиційні капіталовкла- дення.



3. Виходячи зі сказаного вище, слід виділити категорії культурного, інтелектуального і соціального капіталу, які базуються на розділенні сфер інтелектуального життя: науки, мистецтва, релігії, освіти і сукупності потенціалів особи: гносеологічного (пізнавального), творчого, аксіологічного (ціннісно-орієнтаційного), комунікативного і естетичного, а також три соціальні ролі, які виконує людина: трудову, сімейну, дозвільну. Категорія культурного капіталу в межах соціологічної науки позначає сукупність інтелектуальних здібностей, знань, умінь, навичок, моральних якостей, кваліфікаційної підготовки індивіда або індивідів, які використовуються в процесі здійснення соціальної діяльності і при цьому узаконюють володіння статусом і владою. Культурний людський капітал – це мовна й культурна компетенція людини, скарб у формі знання та ідей, які легітимізують статуси й владу, підтримують встановлений соціальний порядок, наявну в суспільстві ієрархію. Культурний капітал індивіда характеризується такими показниками: інтелектуальна культура (інтелектуальний капітал); освітня культура (освітній капітал); морально-етична культура (морально-етичний капітал); символічна культура (символічний капітал); соціальна культура (соціальний капітал). Інтелектуальний людський капітал – це сукупність природженого і розвинутого інтелектуального багатства людини у формі його інте- лектуальної культури. Освітній капітал – це сукупне освітнє багатство людини у формі освітньої культури (особиста власність тих, хто має дипломи спеціалістів, наукові ступені). Морально-етичний капітал – це сукупність етичних якостей людини.

Соціальний капітал є ресурсом соціальних відносин і мереж відносин, що полегшують дії індивідів за рахунок формування (взаємного) довіри, визначення (взаємних) обов’язків і очікувань, формулювання і впровадження (соціальних) норм, створення асоціацій. Соціальний капітал «передається через такі культурні канали, як релігія, традиція і історична звичка». Символічний капітал – це засіб вираження і панування через формування суспільної підтримки «офіційної версії» світобудови, що стабілізує та зміцнює капітал суспільної верстви, котра перебуває при владі. Символічний капітал конвертує в собі всі легітимні форми капіталу, що функціонують у суспільстві. Суспільний культурний людський капітал є суспільним людським чинником розвитку, функціонування яким розширюється до суспільно значущого рівня. Він відображає інтеграцію і кооперацію культурних якостей і здібностей працівників систем матеріальної та нематеріальної сфер, наявність постійних інформаційних, наукових, освітніх, технологічних потоків у структурах суспільного відтворення. Індивідуальний культурний людський капітал при цьому виявляється як діяльна реалізація культури індивіда, перетворення реконверсії якісних характеристик, носієм яких він є, на основоположний чинник набуття соціального професійного статусу, володіння економічною владою, доходами. У зв’язку з останнім положенням представляє інтерес концепція П. Бурдьє.

Розглядаючи функції освіти щодо підтримки ціннісно- орієнтаційних зразків, П. Бурдьє писав, що слід звернути увагу на зв’язок соціальної диференціації і освіти. Він зазначав, що трансмісія знання від вищих витрат до нижчих є важливою передумовою відтворення культурного капіталу, під яким розумів, перш за все, рівень домагань і характер духовних запитів, норм і цінністно-орієнтаційних установок (індивіда, груп, суспільства). П. Бурдьє розкрив прямий зв’язок між сімейним статусом, культурним капіталом і академічною успішністю особи. На його думку, академічна успішність є однією з форм домінуючого положення сім’ї в соціальній структурі. Але, крім цього, ще існують і регіональні та поселенські відмінності. Тому можна говорити про те, що людський капітал сучасного українського студентства на заході відрізняється від того, що існує на півдні і в центрі. Тим паче, що виключно студентство є майбутньою інтелектуальною елітою українського суспільства.

Галузями застосування когнітивістського підходу, методик та теорій активно використовується при вивченні процесів управління складно-структурованими соціальними об’єктами (із структурними одиницями різного ступеня когнітивної складності) соціальна взаємодія у полі влади (включаючи політичну); процеси засвоєння та відтворення культурного капіталу (включаючи научіння).



Каталог: wp-content -> uploads -> 2018
2018 -> Програма І робочий план конкретно-соціологічного дослідження Методи збору соціологічної інформації
2018 -> Робоча програма навчальної дисципліни політична комунікація та інформаційна безпека (Частина 2) Ступінь магістра
2018 -> Політична історія миколаївщини
2018 -> З методикою навчання
2018 -> Навчально-методичний комплекс
2018 -> Конспект лекцій з дисципліни
2018 -> Програма навчальної дисципліни Політична історія україни Ступінь бакалавра
2018 -> Навчально-методичний комплекс


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   166


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка