На рубежі ХХ ххі століття олександр Шевчук



Сторінка1/36
Дата конвертації13.09.2018
Розмір1.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

ФІЛОСОФІЯ, ПОЛІТИКА, СУСПІЛЬСТВО

УКРАЇНСЬКО-КИТАЙСЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

НА РУБЕЖІ ХХ - ХХІ СТОЛІТТЯ

Олександр Шевчук,

кандидат політичних наук, в.о. доцента Миколаївської філії

Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
У статті аналізується реалізація зовнішньополітичного курсу України в контексті трансформаційних процесів світового та регіонального політичного розвитку, а також впливу загроз глобального й регіонального характеру на реалізацію зовнішнього курсу України на політичному просторі Азіатсько-Тихоокеанського регіону.
Актуальність і новизна даної розвідки полягають у висвітленні критичної для політології міжнародних відносин проблеми адаптації зовнішньополітичного курсу України з новими реаліями сучасного політичного розвитку, ефективного та прагматичного його здійснення на політичному просторі Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Зважаючи ж на динамічно зростаюче значення АТР у геополітичному та геоекономічному комплексі, аналіз перспектив взаємовідносин з країнами регіону набуває стратегічної ваги щодо реалізації національних інтересів України.

Зацікавленість України у розвитку співробітництва з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону як у регіональному масштабі, так і на рівні окремих країн обумовлюється не короткочасовою кон'юнктурою, а носить довгостроковий характер. Оскільки на сучасному етапі визначальними чинниками міжнародних відносин є геополітичні фактори: географічне положення країни, матеріальні ресурси, національна структура населення і національно-релігійні характеристики, а не ідеологічні принципи, значення вказаного напряму в системі зовнішньополітичних пріоритетів України зростатиме з розширенням відносин та співробітництва з усіма країнами регіону.

Дослідження даної проблематики є об'єктом наукової уваги Івченка О.Г. [1], Стадниченка В. [2], Білодіда Р.М. та Шергіна С.О. [3], Перепелиці Г.М. [4], Кириєнка М.М. [5], Камінського Є.Є. [6], Федоренка С.М. [7], Гайдукова Л.Ф. [8], Коппель О.А., Пархомчук О.С. [9], Нікішенка С.О. [10]. Аналіз робіт українських фахівців-міжнародників дозволяє зробити висновок, що обрана тематика висвітлюється в загальному контексті подій та процесів, що відбуваються на теренах АТР. З огляду на прагнення нашої держави до активної участі у світовому політичному процесі, активний розвиток українсько-китайських відносин у контексті творення ефективно діючого механізму безпеки Азіатсько-Тихоокеанського регіону сприятиме утвердженню України в якості активного суб'єкта міжнародних відносин у АТР. Звідси постає і мета розробки - представити авторське бачення даної проблеми та подати її глибинну сутність.

Руйнація системи міжнародних відносин, наріжним каменем якої було біполярне протистояння між Сходом та Заходом, стимулювала розбудову нового механізму світових взаємовідносин, орієнтирами розвитку якого було визначено перехід від конфронтаційних концепцій світового розвитку до активізації інтеграційних процесів, створення ефективної конструкції систем безпеки на глобальному, регіональному, субрегіональному та національному рівнях, використання політичних та дипломатичних засобів як раціональних інструментів міжнародної політики. У цьому контексті виникає потреба дослідження проблем безпеки (як і нових форм міжнародного співробітництва) на геополітичному та регіональному рівнях, необхідність аналізу впливу викликів та загроз глобального та регіонального характеру на формування й трансформацію основних вимірів різнорівневих механізмів безпеки. Це є актуальним і для Азіатсько-Тихоокеанського регіону, політичний простір якого характеризується наявністю багатьох джерел міжнародної конфліктності.

Для зовнішньої політики України, що базується на принципі багатовекторності, одним із пріоритетів є розвиток відносин з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону [1, с. 3], тому збереження стабільності й формування надійної системи безпеки в АТР відповідає національним інтересам нашої держави.

Зацікавленість України у розвитку співробітництва з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону як у регіональному масштабі, так і на рівні окремих країн обумовлюється не короткочасовою кон'юнктурою, а носить довгостроковий характер. Оскільки на сучасному етапі визначальними чинниками міжнародних відносин є геополітичні фактори: географічне положення країни, матеріальні ресурси, національна структура населення і національно-релігійні характеристики, а не ідеологічні принципи, - значення вказаного напряму в системі зовнішньополітичних пріоритетів України зростатиме з розширенням відносин та співробітництва з усіма країнами регіону.

Геополітичне становище України та аналіз її зовнішньополітичного курсу свідчить на користь нарощування зусиль нашої держави до інтеграції в європейські співтовариства та інші міжнародні структури. Це сприяє забезпеченню підґрунтя для реалізації національних інтересів України в Європі та трансформації її у невід'ємну частину європейського співтовариства. І якщо на цьому напрямі здобутки української дипломатії очевидні (Україна стала учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво й партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західно-Європейським Союзом (ЗЄС), вступила до впливової європейської інституції - Ради Європи (РЄ) та ін.), то Азіатсько-Тихоокеанський район в значній мірі зберігає статус "потенційного партнера". Враховуючи ж зростаючий вплив країн АТР на розвиток світової економіки та формування орієнтирів міжнародної політики, розширення політичного діалогу з країнами цього регіону та розвиток співробітництва на основі взаємовигідних угод відкрило б нові можливості для реалізації як геополітичних, так і геоекономічних інтересів України.

Розбудовуючи взаємовідносини з країнами АТР, потрібно враховувати особливості політичного та історичного розвитку даного регіону, а також специфіку існуючих там проблем.

Тому перед Президентом України, урядом і парламентом (насамперед перед працівниками МЗС, Комітетом у закордонних справах Верховної Ради) в ході розроблення реалізації програм щодо розвитку відносин України і країн АТР першочерговими завданнями стали:

- визначення та встановлення балансу між економічними та політичними інтересами;

- створення ефективного механізму на всіх напрямках співпраці і особливо юридичного, фінансового та матеріального забезпечення двосторонніх відносин;

- розширення інфраструктури зарубіжних органів зовнішніх відносин.

Виходячи з цього, динамічний розвиток відносин між Україною та Китайською Народною Республікою, яка внаслідок реформування економічної та політичної структури суспільства еволюціонувала від статусу країни, що розвивається, до становища не лише однієї з "центросилових" держав АТР, а й світових лідерів, матиме позитивні економічні та політичні результати й наслідки.

Зокрема, за офіційними даними, у 2002 р. приріст китайського ВВП становив 7,6 %. А за період з 1998 по 2001 р. економіка Китаю зросла на 35 %, що є абсолютно найкращим показником у світі [2, с. 33]. У той же час, активно залучаючи зарубіжні інвестиції до своєї економіки, КНР досить активно проникає в економіку інших країн. Прикладом цього є діяльність Китайської національної нафтової компанії (CNPC), яка поступово перетворюється на одного із світових лідерів у нафтовій галузі, беручи участь в реалізації проектів у таких країнах, як Азербайджан, Туркменистан, Казахстан, Судан, Венесуела й Оман.

Зважаючи на досить значну залежність української економіки від даного виду сировини, розвиток цього напряму може виступити одним із альтернативних варіантів взаємовигідного співробітництва. З іншого боку, співпраця з динамічно нарощуючим свій економічний потенціал Китаєм сприятиме відновленню українських підприємств, науково-дослідних центрів та ін. Основою цього є удосконалення й розширення юридичної бази, що визначає основні напрями і пріоритети розбудови українсько-китайських взаємин. Так, у 1995 р. було розроблено "Державну програму розвитку відносин України з КНР", в грудні 2000 р. на засіданні Верховної Ради України були обговорені й схвалені рекомендації щодо розширення сфер співробітництва між Києвом та Пекіном [3], втілення в життя яких розпочалося з візиту до України голови КНР Цзян Цземіня 20-23 липня 2001 р. Основна частина двосторонніх переговорів на найвищому рівні завершилась підписанням 21 липня спільної декларації про дружбу й всебічне співробітництво у ХХІ столітті [4].

Президент України Л.Д.Кучма, характеризуючи реалізацію векторів зовнішньополітичного курсу, відзначав: "Відносини з КНР мають пріоритетне значення для України, яка зацікавлена в їх подальшому інтенсивному поглибленні і ставиться до Китайської Народної республіки як до основного партнера в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні" [4, с. 3].

На сьогоднішній день між Україною й КНР укладено більш ніж 70 договорів, що є суттєвим чинником, який впливає на поступове зростання українсько-китайського співробітництва як в економічній, так і в політичній сферах. Разом з тим сферою інтересів обох країн є не лише економіка (у 2000 р. двосторонній товарообіг становив 517 млн доларів, це третій показник у зовнішньоекономічних відносинах Китаю з країнами СНД [5, с. 61]), а й співробітництво у виробничій, науково-технічній, науково-освітній сферах. Хоча необхідно відзначити, що структура експортно-імпортних відносин між Києвом та Пекіном не є рівнозначною. Зокрема 85 % експорту Китаю до України складають товари народного споживання [6, с. 138], основною ж статтею експорту України до КНР є сировинні матеріали - чорні та кольорові метали, металопрокат. Даний дисбаланс є одночасно і показником, і каталізатором процесу освоєння місткого ринку КНР українськими підприємствами, які працюють у машинобудівній, суднобудівній, автомобілебудівній, авіакосмічній галузях, що, у свою чергу, сприятиме розв'язанню цілого ряду соціальних проблем на внутрішньополітичній арені України.

Таким чином, динаміка взаємовідносин між Україною та КНР свідчить про значні потенційні можливості розвитку двосторонніх відносин, фундаментальною основою чого є ґрунтовна юридична база і взаємна зацікавленість у розвитку економічного співробітництва.

У той же час, реалізуючи свої можливості як активного суб'єкта міжнародних відносин на політичному просторі Азіатсько-Тихоокеанського регіону, необхідно враховувати залежність українсько-китайських взаємовідносин від регіональних та глобальних політичних тенденцій.

Зокрема політичний процес у АТР детермінується співвідношенням взаємовідносин у стратегічному трикутнику США-КНР-РФ, архітектура якого може кардинально змінитись внаслідок зближення між Пекіном та Москвою. Директор Інституту Східної Європи, Росії та Центральної Азії АН Китаю Лі Цзинцзе вважає, що тенденції сучасного політичного розвитку забезпечили основу для довготривалого стратегічного партнерства між Росією та КНР. На його думку, "Захід, яким керують США, розглядає Росію як потенційну загрозу, намагаючись стримати її розширенням НАТО. В Азії "потенційна загроза" - Китай, на його стримання націлене посилення американсько-японського союзу. Визнається це чи ні, але подібні "кліщі" ставлять Китай і Росію у схожу стратегічну ситуацію" [7, с. 589].

Сполучені Штати Америки не можуть не рахуватись з викликом, який їм кидає КНР в Азії, претендуючи на роль регіонального лідера. Тому Вашингтон намагається знайти основу для конструктивного політичного діалогу з Пекіном й таким чином нейтралізувати гегемоністичні настрої керівництва КНР.

Крім того, реалізація зовнішньополітичної концепції Пекіна зустрічає жорсткий опір з боку Вашингтона з питань, які стосуються стратегічних інтересів США в Східній Азії.

Ці тенденції політичного розвитку знайшли своє відображення у зовнішньополітичному курсі адміністрації У. Клінтона.

Держсекретар США М.Олбрайт, виступаючи 23 вересня 1997 р. у Нью-Йорку перед міністрами закордонних справ країн АТР, зазначила, що "Сполучені Штати Америки були і залишаються тихоокеанською державою і активним учасником у справах Тихоокеанського регіону, оскільки нас об'єднують спільні можливості і спільна небезпека. Ми разом боремося за довготривале процвітання, утвердження людської гідності й створення фундаменту свободи на довгі роки вперед" [8, с. 2].

Отже, з одного боку, Сполучені Штати Америки, зважаючи на зростання політичної активності Пекіна і його претензій на роль лідера в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, зберігають свою умовну лінію оборони в АТР - створену у повоєнний період . З іншого боку, Вашингтон намагається за рахунок розвитку двосторонніх економічних, військових, політичних відносин забезпечити собі можливість політичного маневру й стримати процес утвердження КНР як однієї з провідних країн світу.

Таким чином, по-перше - Сполучені Штати Америки після закінчення "холодної війни" зберігають в АТР всі основні структурні елементи системи, яка спрямована на стримання Китаю. Це військово-політичні союзи з Японією, Південною Кореєю, комплекс військових баз, одним з головних елементів цієї системи є Тайвань. У 1997 р. дія "Основних напрямів японсько-американського співробітництва у сфері оборони" була поширена і на Тайванську протоку [9, с. 43]. Значення Тайваню й дрібних островів, які розташовані поблизу нього, для розгортання військових сил в безпосередній близькості від політичних центрів, промислових районів і військових об'єктів КНР очевидна.

По-друге - динаміка відносин між Росією та Китаєм набуває характеру стратегічного партнерства, особливо у питаннях, що стосуються забезпечення стратегічної стабільності в АТР. Позиція сторін з цього питання була скоординована у спільній Московській заяві голови КНР Цзян Цземіня і Президента РФ В. Путіна від 16 липня 2001 р. [10] й у спільній декларації Російської Федерації та Китайської Народної Республіки від 2 грудня 2002 р. [11]

Виходячи з цього, російсько-китайське зближення й відстоювання Росією та КНР однотипних принципів вирішення політичних суперечностей виступає як активний фактор впливу на характер відносин у геополітичному трикутнику США-КНР-РФ, зокрема як "стримуючий" механізм глобалістських тенденцій у зовнішньополітичному курсі адміністрації Дж. Буша Молодшого.

Підтвердженням цього стало відстоювання Росією та КНР спільних принципів резолюції РБ ООН щодо відновлення інспекційної діяльності ООН в Іраку. Головне, на що були спрямовані зусилля представників Росії, Китаю та Франції, - це домогтися відсутності автоматизму в санкціонуванні використання сили проти Іраку, чого добивалась американська сторона [12]. Проте подальший перебіг подій засвідчив, що це не стало стримуючим фактором для адміністрації Дж. Буша Молодшого.

Українській дипломатії необхідно зважено, з врахуванням особливостей політичного процесу в АТР здійснювати свій зовнішньополітичний курс, адаптуючи його до міжнародних реалій сьогодення, але відстоюючи при цьому стратегічні спрямування власного курсу зовнішньої політики.

Характеризуючи стан відносин з США, заступник державного секретаря МЗС України Єльченко В.Ю. зазначив: "Україна у контактах з американською стороною має послідовно і наполегливо відстоювати право на проведення незалежної від суб'єктивних уподобань Вашингтона зовнішньої та внутрішньої політики, виходячи насамперед з власних національних інтересів" [13, с. 24].

Крім специфіки глобального характеру, на теренах АТР існують складні проблеми регіонального масштабу, які мають безпосередній вплив на відносини між державами, а внаслідок цього й на регіональну систему взаємовідносин у цілому.

Однією з невирішених політичних проблем, яка виступає як дестабілізуючий фактор структури регіональної безпеки, є незавершеність процесу возз'єднання всіх китайських територій, зокрема "тайванська проблема".

З точки зору потенційних можливостей для розгортання економічного співробітництва, Тайвань у даний час є одним з найбільш перспективних партнерів для України у східноазіатському регіоні, враховуючи сучасне фінансове становище Тайваню, особливо його валютні резерви та інвестиційні можливості. На рубежі 1998/1999 р. обсяг вільного інвестиційного капіталу Тайваню складав 25-37 млрд доларів США [14, с. 162]. За показниками безпечності капіталовкладень та конкурентноздатності економіка КР займала у 1999 р. відповідно третє й четверте місце у світі [15, с. 65; 16, с. 62].

Згідно з доповіддю Всесвітньої торгової організації, у 1999 році Тайвань був одним з 14 найзначніших світових експортерів і займав 15-е місце у світі з імпорту. Так, у 1999 році Тайвань експортував товарів і послуг на загальну суму 126,1 млрд доларів США, що складало 2,2% світового експорту, у той час як імпорт на острів досяг розміру 111 млрд доларів США, відповідно 1,9% світового імпорту [17, с. 14]. Можливості для зовнішньої торгівлі з Тайванем визначаються також і провідною роллю Тайваню у світовому виробництві товарів оброблювальної промисловості й комп'ютерної техніки.

Але розвиток співробітництва з Тайванем залежатиме від характеру трансформації процесу возз'єднання острова з материком. Зокрема МЗС України доводиться вирішувати досить не просте завдання: здійснюючи домовленості, досягнуті з Китайською Народною Республікою, котрі зазначають, що Тайвань - невід'ємна частина КНР [18,с.77;19,с.190-192;4,с.1],сприяти розвитку неофіційних відносин з Тайванем і в першу чергу розширенню торгово-економічних зв'язків.

Крім того, представники України в ООН, беручи участь в обговоренні питання щодо відновлення Тайваню в Організації Об'єднаних Націй, незмінно виступали проти подвійного представництва в ООН КНР і КР [20, с. 8; 21, с. 18].

У той же час у заявах державних діячів Тайваню неодноразово висловлювалась зацікавленість у розширенні торгово-економічного співробітництва з Україною. Віце-прем'єр Китайської Республіки на Тайвані Сюй Лі зазначив: "Україна - могутня індустріальна держава. Нас цікавлять ваші передові технології у космічній галузі, авіаційній промисловості, машинобудуванні, металургії. Одне слово, в Україні є де і під що розмістити тайванські капітали, внести необхідні інвестиції. Ми готові вже сьогодні зробити крок назустріч вашим діловим колам…" [22, с. 69]. Аналогічну точку зору висловили віце-міністр Тайваню Стівен Чень та директор Генерального департаменту країн СНД Джемс Ванг [22, с. 64, 69].

У період 1994-1996 років обсяг українсько-тайванського товарообігу складав 253,1 млн доларів США, з них експорт - 242,7 млн доларів, імпорт - 10,4 млн доларів [23, с. 13]. Позитивний торговельний баланс України, таким чином досяг 232,2 млн доларів [23, с. 13]. У 2000 р. цей показник досяг 269,3 млн дол. при загальному обсягу товарообігу 367,5 млн дол. США (імпорт - 49,1, експорт - 318,4 млн дол.) [24, с. 29]. У першому півріччі 2001 р. динаміка розвитку експортно-імпортних відносин між Україною та Тайванем виявила тенденцію до спаду. Так, товарообіг склав 162,4 млн дол. США. Але це уповільнення темпів розвитку є відносним у порівнянні з тим, що за цей період обсяг загального товарообігу Тайваню з країнами СНД знизився на 45 місце серед зовнішньоторговельних партнерів Тайваню [24, с. 29]. Ці факти є ще одним свідченням негативного впливу незавершеності процесу возз'єднання всіх китайських земель на розвиток українсько-тайванського економічного співробітництва.

Разом з тим у східноєвропейському регіоні Україна є другим за обсягом товарообігу партнером Тайваню, поступаючись лише Росії. У свою чергу на сучасному етапі Тайвань виступає третім торговельним партнером України в Азії, поступаючись КНР та Туреччині [24, с. 29].

Розбудовуючи свої відносини з Тайванем, Україні потрібно враховувати позицію США й КНР у щодо тайванської проблеми. Тому що, наскільки б не були сприятливими економічні зв'язки між Києвом та Тайбеєм, ускладнювати свої відносини з одним із постійних членів Ради Безпеки ООН-КНР для української держави є політично невигідним.

У серпні 1996 року на запрошення ректора Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка професора В.Скопенка Україну з неофіційним візитом відвідала делегація урядовців Тайваню на чолі з віце-президентом і прем'єром Лянь Чжаном [26, с. 37]. Програма візиту передбачала зустріч представників урядових кіл КР з викладацьким складом університету і відвідування Лівадійського палацу в м. Ялта. І хоча 20 серпня на брифінгу голова управління інформації МЗС України Ю.Сергєєв запевнив журналістів, що міністерство закордонних справ не має жодної інформації про можливе перебування на українській території віце-президента Тайваню [27, с. 3], цей візит викликав ускладнення у відносинах України з КНР. Зокрема китайська сторона відклала візит до України члена Держради КНР, висловивши таким чином свій протест проти перебування на українській території делегації Тайваню [28, с. 35].

Тому, враховуючи надзвичайну "чутливість" керівництва КНР щодо налагодження зовнішніх відносин Тайваню з світовим співтовариством, одним з магістральних напрямів українсько-тайванського співробітництва є розвиток співробітництва у науково-технічній та культурно-освітній сферах.

Таким чином, по-перше, українсько-китайські відносини, зважаючи на динаміку їх розвитку, мають значні потенційні можливості для нарощування масштабу співробітництва як у економічній, так і в політичній сферах. Разом з тим для поглиблення взаємовідносин треба намагатись зміцнювати узгодженість дій у політичній сфері. А це потребує створення механізму регулярних зустрічей на вищому рівні, який забезпечить можливість обговорення у будь-який час важливих проблем двосторонніх відносин, міжнародних інцидентів й узгодження політичної позиції держав. Це, в свою чергу, сприятиме знаходженню більшої кількості точок дотику для розвитку стратегічного партнерства Київ-Пекін завдяки зміцненню атмосфери довіри й взаємному узгодженню структури механізму відносин.

По-друге, розвиток відносин Київ-Пекін потребує проведення прагматичного й дійового зовнішньополітичного курсу України в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, що надасть можливість ефективно розбудовувати відносини не лише з КНР, а й з іншими провідними державами регіону і враховувати при цьому специфіку регіонального розвитку і визначальні тенденції світового політичного процесу, орієнтуючись при цьому на власні зовнішньополітичні інтереси.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка