Цариця вод і квітка русалок – лілея



Сторінка41/52
Дата конвертації23.12.2017
Розмір2.9 Mb.
ТипНаказ
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   52
Цариця вод і квітка русалок – лілея

Комиші береги обліпили,

На ставу дзеркала молоді;

Сніжнобілі чаруночки лілій

Розцвіли у прозорій воді...

Світанок. На озері тиша — ні вітру, ні хвилі. Вода, мов дзеркало, й посе­ред того дзеркала то там, то сям визира­ють, немовби голівки русалок, чудесні білі лілеї, з повними красивими бутона­ми, з круглим, наче восковим, листям-ла­таттям... По всій Україні ми зустрічаємо­ся з цією чарівною, однією з найбільших квіток нашої флори.

Чарівна водяна лілея, як стверджує одна грецька легенда, виникла з тіла прекрасної німфи, котра загинула через кохання й ревнощі до незворушливого Геркулеса. Від неї й походить на­укова назва лілеї - німфея.

Очевидно, як відгомін легенди, у давньогерманських казках йдеться про те, що в ставках і озерах серед квітів та очеретів по­стійно живуть німфи –нікси. Вони заманюють людей у воду й тягнуть на дно. Але, з іншого боку, й сама ця чарівна квітка за своїми влас­тивостями має чимало спільного з водяними дівами. Вона так само приваблює усіх своєю красою й так само губить тих, хто надто захоплюється її красою. Не раз необачні полювальники на­кладали головою, запливаючи надто далеко, щоб нарвати лілей: або не ставало сил повернутися на берег, або заплутувались у їхніх довгих підводних стеблах. Особливо страждають діти від свого непереборного бажання заволодіти квіткою.

Народне німецьке повір'я стверджує, що ті німфи ховаються в озері у квітах і на лататті разом із крихітними ельфами, для яких ці квіти — човники або ж кораблики. Опівночі німфи по­чинають водити хороводи і знаджують за собою людей, котрі проходять у цей час повз озеро. Особливо пожвавленими й весе­лими бувають ці хороводи місячної ночі. І горе тому сміливцю, котрий надумав би зірвати на озері лілею о цій порі. Німфи, що охороняють квіти, хапають його й тягнуть на глибину, і якщо навіть йому вдається вирватися з їхніх рук, все одно горе вису­шить його.

У слов'янській міфології німфи та нікси замінені русалками. За українськими переказами русалки – це водяні красуні; вони бліді, але риси їхні виразні, стан чарівний, коса — нижче колін. Вночі при місяці вони виходять на берег озер, річок і струмків, оголені, у вінках з осоки й гілок.

Чорні коси, розплітаючись,

З голих пліч стікають пріч.

І щезають, вигинаючись,

Вслід за хвилями у ніг.

Груди діви пристрасть гріє, –

Перед ними ніч зітхне,

Хвиля раптом стороніє

Й тихо — тихо омине...

Ось русалки вийшли на берег, сіли на траву, розчісують коси. Ось уже водять хоровод. Іноді вони щезають серед кущів, у траві. Найчастіше їх викликає з води вечірня зоря. Коли сільські дівчата йдуть на річку по воду, русалки, затаївшись, чекають на них. Біда необережній, котра забула прихопити з собою полину, це зілля – оберіг у таких випадках. Русалки кидаються на дівчину, лоскочуть її до смерті й тягнуть за собою у річку. Те саме чекає й хлопця, який не запасся полином або захопився красою русалки.

Русалки живуть у відповідних кришталевих хоромах, викладених із мушлі, дрібних черепашок, де сяють перли, яхонти, срібло й корали. Поряд, на устеленому різнокольоровими камінчиками дні жебонять смарагдові джерела. Сонце просвічує крізь воду у ці оселі, а місяць та зорі викликають русалок на берег.

Ці русалки перетворюються на чарівні білі лілеї.
Півонія

За красою своєї великої яскраво забарв­леної квітки, витонченим різьбленим листям півонія – одна з найдивовижніших, найкращих наших садових рослин.

Під час цвітіння засаджена яскраво-малиновими, ніжно-рожевими, білими й палевими півоніями галявина являє собою воістину вражаюче видовище.

Наукову назву квітка одержала від фракійської місцевості Певонії, де один з її різновидів ріс у давнину в дикому стані. Проте, як стверджує легенда, ця назва пов'язана з ім'ям учня давньогрецького ліка­ря Ескулапа – Пеона, котрий з допомогою цієї рослини здійснив дивовижні зцілення й вилікував нею навіть бога підземного цар­ства Плутона від рани, нанесеної Геркулесом. Але добути цю рос­лину було нелегко. Півонію пильно оберігав строкатий дятел, викльовував очі кожному, хто намагався її зірвати. А тому по неї ходили тільки вночі, коли дятел спав.

Як стверджує легенда, Пеон одержав цю рослину на горі Олімп з рук матері Аполлона. Зцілення Плутона викликало ве­личезні заздрощі в Ескулапа, і він наказав таємно умертвити сво­го учня Пеона, але вдячний Плутон не дав йому загинути, пере­творивши на однойменну квітку.

Взагалі, у давнину півонія славилась своїми чудодійними вла­стивостями, її вважали одним із див творіння. Стверджували також, що злі духи щезають з тих місць, де росте півонія, і що навіть невеликих її шматочків на нитці, пов'язаній довкола шиї, досить, щоб захиститись від будь-яких зазіхань диявола.

Мовою квітів у східних народів півонія означає «сором'яз­ливість», звідси, очевидно, й вислів: «вона спалахнула, мов піво­нія» – про дівчину, яка почервоніла. Але з іншого боку, ця квітка – символ незграбності, нерозумних гордощів, чванства. Про це розповідає ось яка легенда.

Одного разу богиня Флора одержала від батька богів Юпіте­ра дуже делікатне, але надзвичайно важливе доручення: виру­шити на планету Венеру й приборкати заколот серед квітів, що спалахнув там. Але вирушаючи в таку далеку і тривалу подо­рож, вона не могла залишити земні квіти без управителя. А тому, зійшовши з неба, скликала усі квіти й запропонувала об­рати зі свого середовища старшу над усіма.

На обговорення Флора дала сорок вісім годин, після чого на­казала знову вирішити вибір голосуванням. Квіти погодились, розбрелися по лісах, горах та долинах, роз­думуючи, кого ж обрати.

Минуло два дні і, як і домовлялися, з усіх кінців Землі – з глибоких долин та дрімучих лісів, з гір, річок, озер та морів до Флори потягнулися її діти у найкращому, найколоритнішому своєму вбранні. Вона вже очікувала їх, сидячи на порослому ок­самитовим мохом зеленому пні. Вперше вона бачила своїх чарі­вних підданих у повному зборі.

Проте Флора помилялася, не вистачало поки що троянди – тієї самої троянди, котру з повним правом і належало обрати старшою над усіма квітами, заступницею богині.

Усі мовчали й терпляче очікували; тільки нерозумна півонія, впевнена в своїх перевагах, марила вже про те, що оскільки нема троянди, то правителькою над квітами оберуть неодмінно її.

Але з'явилась, нарешті, чудесна, дивовижна, незрівнянна троянда, і всі квіти мимоволі притихли, вражені величчю і кра­сою. Однак півонія дивилась на неї з викликом і зневагою. її чер­воні, немов кров'ю налиті пелюстки, здавалось, розбухли від над­мірної самовпевненості, так хотілося їй перевершити троянду. Таке нахабство вразило всіх. Квіти здивовано перезиралися між собою, а Флора в'їдливо посміхалася.

Нарешті настав час виборів. Усі квіти віддали перевагу тро­янді. Тільки півонія була проти. Лиш вона, присоромлена, гала­сувала: «Не згодна! Не згодна!»

Тоді Флора, знявши з себе вінець цариці, увінчала ним голо­ву троянди, а потім, звертаючись до півонії, сказала презирли­во: «Горда, дурна квітко! Залишайся ж на покару за свою пиху та пустопорожність назавжди такою надутою і товстою, як сьо­годні. І нехай жоден метелик тебе ніколи не поцілує, жодна бджілка не візьме з тебе меду й жодна дівчина не пришпилить твоєї квітки до грудей!».

Як сказала богиня Флора, так і сталося: півонія залишилась товстою і незграбною, перетворившись на емблему чванства й порожнечі...


Сніг і підсніжник

Все має свій колір, усьому Бог дав якусь барву. А снігові сказав:

– Колір добери собі сам.

І пішов сніг шукати собі кольору. Просив у трави:

– Травичко-зеленичко! Дай мені свій зелений колір!

Засміялася трава:

– І я зелена, і листя дерев зелене, – ніхто тебе не впізнає. Краще попроси у фіалки.

Фіалка сказала, що її вбрання дуже скромне, і в такому одязі на сніг ніхто й не гляне. Може б червона рожа дала свій колір. Але й горда рожа відмовила.

Ходив сніг і ходив, просив і просив... Нарешті звернувся зі слізьми до підсніжника:

– Маленька моя квіточко! Білий мій дзвіночку! Дай мені свій колір. Дуже прошу. Бо буде зі мною, як з вітром, що такий недобрий, бо ніхто його не бачить.

– Та моя одежа простенька дуже. Але як тобі подобається, бери собі –зглянувся ласкавий підсніжник.

Забрав сніг колір у підсніжника, і з того часу став білим. Але відтоді не любить він жодної квітки. А підсніжники пестить і голубить, як рідну дитину.

Одна із старовинних легенд говорить, що в той час, коли перші міфічні люди були вигнані з раю, ішов сніг, і Єва дуже за­мерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворились у ніжні квіти підсніжника – провісника тепла, символ сподівань на краще майбуття. Так вони і лишились у народі символом надії.

Масове цвітіння підсніжника – воістину захоплююче видови­ще. Здається, грунт у весняному лісі прикритий якоюсь тонкою мережаною білою скатертиною, зітканою з безлічі дзвоникоподіб­них сніжно-білих квіточок. Ці чарівні прекрасні квіточки — справжні посланці зеленокосої весни. Вони всім своїм єством по­відомляють, що надходить радісна пора пробудження природи із зимового сну.

У багатьох місцевостях України, де колись підсніжників було багато, вони зникають або вже зовсім зникли. Тому під­сніжники потребують охорони. Треба берегти їх повсюдно, щоб навесні в наших лісах завжди розкривалися квітки надії.
Сон-трава

У весняному хороводі квітів є своя за­гальновизнана королева весняної флори. Зустрічі з нею кожної весни приносять то радості й естетичної насолоди. Ось вони великі, дзвонико- або келихоподібні темно-фіолетові або бузково-сині, а часом білі чи ніжно-жовті, закутані від весняних холодів у теплий кожушок густого опушення білястих волосків. Здається, ніби сріблясте сяйво оточує ці квіти. Це цвіте і з найкращих весняних рослин – сон.

У погану погоду та на ніч квіти еону закриваються і схиля­ють свої квітчані голівки.

Враження таке, ніби вони справді засинають. Може, тому в народі і назвали цю рослину так поетично: сон-трава, сон-зілля, сончик. А може, назва пов'язана із стародавнім слов'янським повір'ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на ніч під голову, то уві сні побачиш своє майбутнє. Або, може, з тим, що цю рослину використовують як заспокійливий та снодійний засіб. Існує легенда про мисливця, який побачив, як ведмідь ли­зав корінь сон-трави, після чого солодко заснув. Мисливець і собі спробував полизати і також заснув.

В Україні була поширена ще й така легенда. Кожна квітка, як і все живе на світі, має свою матір. Лише у сон-трави не рідна мама, а зла мачуха. Ще тільки-тільки сніг зійшов, а вона вже розбудила її, розштовхала: «Вставай, сонлива та дрімлива, вже всі квітки цвітуть, а ти все спиш!». Сон-трава схопилася й одцвіла раніше за всіх, і ніхто її краси не бачив.

При зустрічі з прекрасними квітками «королеви весняної флори» майте шану до цих справді чарівних і до того ж цілющих рослин. Не наривайте даремно оберемки квітів, які згодом без­думно викинете. Краще помилуйтесь ними в природі, а на згад­ку візьміть одну-дві квіточки. Тим дорожчі вони будуть для вас. Бережіть красу природи, весняні усмішки рідної землі – сапфі­рові квіти сон-трави. Вони справді варті цього!



Материнка
Чую в лісі я плач материнки,

Коли з коренем цвіт її рвуть.

Рясно падають сльози-краплинки...

Без коріння нікому не буть.

(Ф. Лівинський)
Материнка... Таку лагідну назву укра­їнський народ дав цій рослині за те, що вона зараджувала при найрізноманітні­ших жіночих хворобах, пов'язаних з мате­ринством.

Одна з легенд розповідає, що коли померла мати, діти щодня прибігали на її могилу, все кликали неньку повернутись. Одного разу во­ни побачили, що на могилі виросла запашна квітка з рожево-бузковим суцвіттям. Діти ви­рішили, що то з'явилася до них душа матері в образі квітки і назвали рослину материнкою.

А ще розповідають ось що. Ця дивина трапилась у 1709 році на Полтавській землі. А потім перейшла у легенду, яка дожила до наших днів.

... Дув холодний осінній вітер. Темна ніч вкрила все навкру­ги. Великі краплини дощу все густіше й частіше падали на зем­лю, розмиваючи шлях на Полтаву. Карету вихитувало по розбитій дорозі, мов ту коробку, – то в один, то в іншій бік. Та ось попереду замаячив вогник. Карета в супроводі двох солдат під'їхала до хати старости. Охоронці набралися води так, наче б вимокли в озері. Холод діставав до кожної кісточки, тільки й було тепла, що від коня.

Із карети вийшло двоє. Перший – високого зросту велетень у накидці з лисячого хутра. Другий – у кітелі і з шаблею при боці. У хаті їх зустріла молода господиня. Руса коса до коліна, чорні брови, сірі виразні, хоч і перелякані очі.

Гості, привітавшись, почали роздягатись. Чоловік, який усе бігав і догоджав високому, підійшов до завіски, що ділила кім­нату на дві. Там на великій лаві лежала хвора літня жінка. По­дивившись на неї, гість покликав молоду хазяйку, щось шепнув їй. Дівчина швиденько подалася за ширму. А через хвилину вийшли обоє – мати й дочка. Хвора полізла на піч. Дівчина взя­ла зі скрині святкове рядно, накрила лаву. Непрохані гості за за­віскою почали ладнатися до сну. Дівчина полізла на піч до матері. Та не могла заснути. Велетень все ходив і ходив по хаті, мов привид, не давав нікому спати. Його великі чоботища так гупа­ли об долівку, що вся хата аж двигтіла.

Нарешті дівчина встала з печі, шаснула до припічка, щось на­лила в кухоль. Потім зайшла до гостей. Менший, що відпочивав долі, ухопив пістоля і наставив на дівчину. Коли обоє роздивили­ся, то розреготалися так, що аж шибки у вікні почали бряжчати.

– Дядечку, напевно, вас сон не здолає. Нате ось випийте оцього зілля. Заснете, мов після маку. Бо ви так гупаєте своїми чобітьми, що ось-ось хата завалиться. Самі не спите і іншим не даєте.

Гості почали реготати, хапаючись за животи. Потім велетень ласкаво промовив дівчині:

– Испей сама вначале, потом и я отведаю твоего зелия.

Дівчина надпила з кухля, потім віддала гостеві. Той випив і ліг на лаву. А через декілька хвилин глибоко заснув. На ранок велетень покликав молоду господиню.

– А где твой отец?

– Де татко мій? Воює із шведами, і два брати теж. Вони ж
козаки.

– А что ты мне вчера за зелие дала отведать? И спал хорошо, и бодрый встал.

– Люди звуть цю траву заспокійник пахучий.

– А как же тебя зовут, красавица?

– Мотрею. А татко й мама звуть мене Материнкою.

– Сия трава добрая, как и ты, Материнка. Пускай зто зелье будет твоим именем зваться, душа моя, – і незнайомець поцілував Мотрю.

А коли сідали до карети, менший із шаблею шепнув на вухо Материнці:

– А ты знаешь, кто тебя поцеловал?

– Не знаю, дядечку, – і Мотря засоромилась, опустила очі.

– Сам Петр Великий.



    • Що великий, я й сама бачу. Головою стелю дістає.

Відтоді, кажуть, і почали називати заспокійника пахучою материнкою. А російською – душица . Ніби від того виразу -«душа моя».

Білі квіти терну

Розповідають, що у терну спочатку бу­ли зовсім маленькі непоказні квіточ­ки. Лише після Воскресіння Христа вони стали такими великими й білосніжними, якими ми бачимо їх сьогодні.

Легенда розповідає так. Воїн, котро­го послали вранці Страсної П'ятниці за колючими гілками, з яких повинен бути сплетений мученицький вінець для Хрис­та, зрізав спочатку лише гілки дикої тро­янди. Але по дорозі назад він побачив кущ терну, чиї гострі колючки повинні були колоти особливо боляче, і він захопив з со­бою одну гілку з цього куща.

Сам терновий кущ тяжко переживав те, що він ненароком причинив біль невинному Сину Божому. Напередодні він зібрався цвісти. Кожного року ця пора була для нього періодом величез­ної радості. Його ніколи не засмучувало те, що жодна людина не обдарувала своєю увагою його непоказні квіточки. Цвітіння само по собі несло радість кущеві.

Але тепер глибока печаль паралізувала всі життєві сили тер­ну і бруньки його так і не розкрились. Вони залишались закри­тими два дні. А потім сталося так, що вночі воскреслий Христос проходив полями, лугами і лісами, благословляючи все навкру­ги. Коли Він наблизився до заглибленого у свою скорботу терну, той звернувся до Нього. «Я дійсно не хотів цього», – сказав те­рен. «Якби моя воля, жодна б моя гілочка не потрапила б до Твого вінця. О, милосердний Сине Божий, я прошу Тебе: прости мене і не вважай винним у Твоїх муках!»

Лик Христа торкнула добра, світла усмішка, і Він відповів: «Як я можу звинувачувати тебе, маленький кущик. Утішся. А щоб віднині жодна людина не вимагала від тебе відповіді за чужу про­вину, хай буде виявлена твоя невинність у твоїх квітах. Кожен, хто побачить їх, взнає, що ти не винний і полюбить тебе за це».

Після цих слів Христа в куща терну знову пробудилась ра­дість до життя. Наступного ранку він стояв заквітчаний не ма­ленькими непоказними квіточками, а білосніжними, як сама невинність, квітами. І люди, проходячи мимо, зупинялися й за­чудовано споглядали це диво.

Мати-й-мачуха

Зійшли, станули з полів сніги. Духмя­ним вітром війнув над землею чарівник-квітень. І ось уже повсюдно на пагорбах з'явились яскраво-жовті, соняч­но-променисті суцвіття-кошики. Дивиш­ся, і здається, що перед тобою мініатюр­ний соняшник... Це розгорнув свої кві­точки назустріч сонцю і теплу підбіл звичайний. А в народі його називають мати-й-мачуха. Назвали його так тому, що листки цієї рослини зверху гладенькі темно-зелені і трохи лискучі. Нижній же, спідній бік зовсім інший. Там вони вкриті густим плетивом білих волосинок, наче підбиті фланеллю. Якщо помацати листок, то зверху він буде холодний на дотик, а знизу здаватиметься теплим. Як кажуть у народі, з одного боку від ньо­го віє холодом, як від мачухи, а з іншого – теплом, наче від рідної неньки.

Про появу цієї рослини існує така легенда. Жив собі один чо­ловік. Любив він працювати. Все робити міг. І хати мурував, і криниці копав, і в теслярській справі перший на селі був. Почав вчащати до одної жінки, а потім і лишився в неї, не повернувся додому. Залишилися дочка з матір'ю, погорювали, поплакали, – а що зробиш? Та було-таки навідувався додому. То хустину дочці принесе, то платтячко квітчасте. Любив батько дочку. Дізналася мачуха, що він подарунки дочці носить, заїло її. Боялася, що до донечки повернеться, та й задумала лихе. Якось підпоїла чолові­ка та й підговорила, щоб він дочку взяв до них хоч на день. Мов­ляв, накупила їй гостинців та й подивитися на неї хочу. І так на­мовила, щоб зробив він це від матері потай, бо та ж не відпустить дитину. Дівчинці було вже шість років, то батько й умовив її піти з ним до мачухи по гостинці.

Мачуха зустріла лагідно, ще й сльозу пустила, що любить їх обох сердечно. Добре пригостила. А що дитині треба? Воно й ра­деньке. Батько добряче підпив та й заснув.

Уже й звечоріло, батько не прокидається, а дитя ж з ним хоче йти додому. Тут мачуха запропонувала дівчинці прогулятися, поки батько спить. Дійшли вони до кручі. І яке то серце треба мати, щоб штовхнути в кручу мале довірливе дитя! Воно летіло, бідолашне, поламало ніжку та зачепилося платтячком за гос­трий камінь і повисло над урвищем...
Чорнобривці

«Чорнобривці насіяла мати у моїм світанковим краю…»

Їх можна зустріти повсюди – на квітникових грядках, клумбах, рабатках, у са­дах, парках, скверах, на присадибних ді­лянках. А в селах білосніжні будиночки ніби обвиті жовтогарячими вінками – то прикрашають їх квітники з цих прекрас­них квітів. Вони немов увібрали в себе весь жар літньої пори. їхні яскраві суцвіття виграють у промінні сонця всіма відтінка­ми лимонних та золотисто-жовтих, оран­жевих, цеглянисто-червоних та червону­вато-коричневих барв.

Українська назва цих квітів пов'язана з однойменною на­звою одного з видів народної вишивки – чорнобривцем.

А інша легенда говорить так: у давнину українські майстри-чоботарі шили надзвичайно гарні жіночі чобітки, які мали яскраво-червоні халяви та чорні голівки. Називали такі чобітки «чорнобривцями». Отож, подібність цього взуття до суцвіття зга­даної квітки, мовляв, і обумовила її назву.

Як би там не було, а чорнобривці – вельми популярні в на­роді квіти. Карл Лінней у своїй книзі «Види рослин» дав їм на­зву «тагенес» – від імені етруського божества Тагета, сина генія та онука Юпітера.

В античній міфології Тагет – гарний хлопчик, що був наділе­ний розумом неабиякого мудреця. За легендою він з'явився не­сподівано з борозни під час оранки. Чутка про це диво миттю об­летіла навколишні поля, і з усіх кінців сюди почав сходитися народ. Так ось. Тагет нібито відкрив етрусам багато таємниць буття, навчив їх передбачати майбутнє. Ліннею цей міф асоцію­вався з несподіваною появою чорнобривців у Європі, тому й ви­никла така назва.

А завезли їх до Європи іспанці з Америки після відкриття її Колумбом. Європейці були вражені багатством цієї раніше не відомої їм частини світу, різноманітними дивами тамтешньої природи. Звернули вони увагу й на гарні квіти, що їх культиву­вали місцеві індіанські племена. Це були чорнобривці, які до­сить швидко поширились у Європі.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР ЕКОЛОГО-НАТУРАЛІСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ



ПОГОДЖЕНО ЗАТВЕРДЖЕНО

Протокол засідання науково- Наказ департаменту освіти

методичної ради Тернопільського і науки Тернопільської

обласного комунального інституту облдержадміністрації

післядипломної педагогічної освіти

____________№______ ________________№_______



Навчальна програма з позашкільної освіти

еколого-натуралістичного спрямування

«Юні квітникарі-аранжувальники»
2 роки навчання

м. Тернопіль 2015



Автор:

Сворінь Надія Володимирівна – заступник директора з виховної роботи Тернопільського обласного центру еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді


Хома - методист лабораторії виховної роботи та громадянського виховання Тернопільського обласного комунального інституту післядипломної педагогічної освіти
Герц Іван Іванович – директор Тернопільського обласного центру еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   52


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка