ІV. Закріплення вивченого матеріалу



Сторінка12/13
Дата конвертації23.12.2017
Розмір0.79 Mb.
ТипУрок
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

Учні заповнюють таблицю.



Назва вітаміну

Значення для організму

Авітаміноз (назва, ознаки)

Багаті на вітаміни продукти

Добова потреба
















ІV. Домашнє завдання.

Опрацювати §51; дати відповідь на питання: «Які заходи зі збільшення кількості вітамінів у продуктах харчування ви може запропонувати?»



ВІДДАНИЙ ДРУГ

Цілі: поглибити знання учнів про етологію – науку про поводження тварин – на прикладі собаки; прищеплювати любов до тварин; виховувати відповідальність за приручену тварину; розвивати творчі здібності.

Учень (відкриває захід читанням вірша Р. Івнєва «Відданий друг)

Я знаю, можно верить собаке –

Она не покинет тебя никогда

И будет безмолвно любить одинаково

Твои золотые и злые года.


В минуту неистовых воплей Борея,

Покорная общей с тобою судьбе,

Не мысля куда – нибудь скрыться скорее,

Еще горячее прижмется к тебе.


И если ты даже бродяга бездомный,

Она, своих ласковых чувств не дробя,

В шалаш полусгнивший войдет, как в хоромы,

И теплою шерстью согреет тебя.


Она не предаст, не изменит вовеки

И, не понимая наук и искусств,

Всю жизнь не устанет искать в человеке

Таких же простых и возвышенных чувств.


1 – й ведучий: Сьогодні ми з вами поговоримо про найнадійнішу, найрозумнішу, найблагороднішу та найвідданішу тварину – собаку.

2 – й ведучий: Протягом багатьох тисячоліть собаки заслужено мають славу кращого друга і помічника людини. Письменники, поети й учені за всіх часів і в усіх країнах віддавали шану собаці за його тямущість, вірність і відданість людині, що її виховала.

1 – й ведучий: Михайло Пришвін писав: «Якщо собака подивиться на мене людським поглядом, значить, була на світі людина, що передала собаці це око… Якщо вночі, коли нікуди йти, він прокинувся, йому стало чомусь не пособі, і він, узявши зубами свій матрацик, підтяг його до мого ліжка на іншому боці кімнати й заснув, і був задоволений, що спав не з грубкою, а поруч з людиною, - це в нього людське почуття самітності і близькості, і це в нього від людини. От і потрібно було б вивчити собаку так, щоб можна було відокремити її від звіриної основи, а в решті, як у дзеркалі, побачити людину чисто в людських почуттях, які направляються ними століттями до собаки».

2 – й ведучий: Давайте послухаємо розповіді про відданість і вірність собак своїм хазяїнам.

1 – й учень: ВІРНИЙ ФРАМ.

Серед собак, що вразили людство своєю відданістю, почесне місце посів Фрам. Він був ватажком запряжки, улюбленою собакою Георгія Сєдова, видатного географа - мандрівника, який намагався дістатися Північного полюса. Сєдов не переніс тягот, занедужав і помер. Товариші поховали його на острові Рудольфа, у безмовній полярній пустелі, і там же залишився Фрам. Залишився добровільно. Не захотів полишати могилу хазяїна. Довелося залишити його. І йдучи, як записав один з учасників експедиції, люди ще довго чули надривне і тужне виття Фрама.


2 – й учень: ВІДДАНОМУ БОББІ.

Траплялися випадки, коли собаки багато років зберігали пам'ять про своїх хазяїв і чекали на їх повернення. Цікава і зворушлива історія сталася в середині ХІХ сторіччя в Шотландії.

Почалася вона в 1850 році. Старий пастух Джон Грей взяв на виховування цуценя Боббі. Маленький кошлатий цуцик з породи скайтер'єрів швидко звик до свого хазяїна і всім серцем назавжди прив'язався до нього. Підрослий Боббі допомагав Джону пасти череду. Один раз на тиждень вони вирушали до Единбурга на овечий ринок. У таких випадках о першій пополудні, коли із стін Единбурзького замка лунав постріл сигнальної гармати, пастух і його пес йшли до харчевні, що утримував якийсь містер Трейл, і обідали там.

Через вісім років, утративши роботу через похилий вік, Джон Грей залишився жити в Единбурзі. Боббі він відіслав назад на ферму. Але вірний пес не зміг перенести розлуки з хазяїном і прибіг до Единбурга. Там він знайшов хазяїна у знайомій харчевні.

Старий узяв його з собою, збираючись знову відправити на ферму. І не встиг. Старий пастух помер. Боббі пішов за поховальною процесією. Так він опинився на цвинтарі Грейфраєрз.

Минали дні, місяці, роки, а Боббі не зраджував своєму хазяїну й ніби залишався при цьому на посту. Щоправда, удень йому не можна було бути цвинтарі, спочатку його відтіля виганяли. Але щоночі він знову пробирався туди, могильного горбика. Звичної години – за пострілом гармати – Боббі прибігав до харчевні до жалісливого містера Трейла, який годував пса. Воду він пив із калюжі біля знайомого колодязя в місті. Поступово Боббі потоваришував з хлопцями, які почали підгодовувати його та грати з ним.

Таке життя тривало близько дев'яти років, поки Боббі не забрали як бродячу собаку. Однак він був врятований від знищення лордом – провостом Единбурга, який знав історію життя цього незвичайного вірного пса. Лорд – провост звільнив його й одяг на нього охоронний нашийник з вигравіруваним підписом: «Грейфраєрз. Боббі. Від лорда – провоста має дозвіл».

Чотирнадцять років – з 1858 по 1872 року – Боббі, що став знаменитістю Единбурга, не залишав могили свого хазяїна і друга. Там, на могилі, постарілого пса знайшли мертвим. Зворушені винятковою вірністю і відданістю собаки хазяїнові, жителі Единбурга зібрали кошти і поставили Боббі пам'ятника. Він стоїть біля входу на цвинтар Грейфаєрз. На круглому, художньо виконаному пам'ятнику сидить кошлатий пес - скайтер'єр Боббі.

3 – й учень: ХАЧІКО І ШЕП, ЩО ЗУСТРІЧАЛИ ПОТЯГИ.

Кілька років молодий японський учений Хейдесабуро Уено жив і працював на суворому полярному узбережжі Північної Америки. Нелегку роботу в умовах Арктики скрашували скрашували дружні стосунки з місцевими жителями – ескімосами. Вони не раз виручали вченого, що сподобався їм, з небезпечних ситуацій. Дуже допомагали при цьому їздові собаки – лайки.

Закінчивши дослідження, Уено почав готуватися до від'їзду в Японію. Одного зимового дня він поклав на нарти собачої запряжки упаковані матеріали й особисті речі та почав прощатися зі своїми друзями – ескімосами. У цей момент вони йому піднесли подарунок – цуценя лайки сніжно – білого кольору. «Його звуть Хачіко! Виросте – другом буде!»

Так Хачіко опинився в селищі Сібуя – окраїні Токіо, у будинку професора Уено. Товариський і розумний пес незабаром став улюбленцем і відданим другом всієї родини. Але сам він особливо прив'язався до свого хазяїна, з яким часто ходив на прогулянки в околицях селища.

Закінчивши опрацювання привезених матеріалів і склавши звіт, професор Уено відновив свою викладацьку роботу в Токійському університеті. До столиці він їздив приміським потягом. Вірний пес щоранку проводжав хазяїна на станцію. Дочекавшись відходу потягу, Хачіко повертався додому. Увечері, точно о шостій годині, пес прибігав на станцію і з радісним вереском зустрічав свого друга. Хачіко ніколи не спізнювався. Супроводжувані цікавими поглядами жителів селища друзі – людина і собака – йшли додому.

Одного разу ввечері Хачіко прийшов на станцію, дочекався потяга. Але хазяїна на ньому не виявилося. Прибулі пасажири розійшлися по селищу, а Хачіко залишився чекати наступної електрички. Цього вечора Хачіко зустрів усі потяги, але хазяїна не було. Уночі сумний пес побрів додому один. Вірний Хачіко не міг знати, що його хазяїн важко занедужав, і його поклали в лікарню, і щовечора він приходив на станцію зустрічати потяг. Кілька місяців потому професор помер. А Хачіко, як і раніше ходив на вокзал і розшукував свого хазяїна серед пасажирів. Він не йшов з платформи до найостаннішого нічного потяга.

Так тривало 9 років. Тужний Хачіко ослабшав, почав старіти. Йому все важче ставало долати шлях з дому на станцію і назад. Зворушений відданістю собаки, начальник станції поклав для нього м'яку підстилку у камері схову. Діти приносили Хачіко їжу. Лікар, товариш покійного професора, надавав йому потрібну допомогу. Завдяки своїй відданості хазяїнові Хачіко став знаменитістю. Про нього писали в газетах і журналах. На станцію почали надходити грошові перекази для лайки. Лікар, який лікував Хачіко, повісив у будці телефона – автомата на станції оголошення з проханням дзвонити йому додому, якщо псові стане зле.

Життя Хачіко трагічно обірвалось тут же на вокзалі. Розшукуючи хазяїна, він потрапив у стрімкий потік пасажирів, що кинулись з переповненого потяга до виходу. Повідомлення в газетах про незвичайного вірного і відданого собаку та його загибель зворушило серця багатьох жителів Японії. На кошти, що надійшли з усіх кінців країни, жителі селища Сібуї замовили пам'ятник Хачіко. Його виготовили з бронзи й установили на пероні станції. Це було перед Другою світовою війною.

Повчальна доля й самого пам'ятника. Під час війни на вокзалі виникла пожежа, і пам'ятник розплавився. Але про вірного пса Хачіко не забули. Тільки – но настав мир, японці знову зібрали кошти і спорудили нового пам'ятника – на прямокутному постаменті - фігура сильного, мускулистого собаки.

У Сполучених Штатах Америки, на березі річки Міссурі стоїть пам'ятник іншому собаці – шотландській вівчарці Шепу. Як і псу Хачіко, його поставили зо довголітню вірність і відданість своєму хазяїнові.

У серпні 1936 року на залізничну станцію прибув потяг. З вагона вивантажили труну з тілом померлого пастуха. Біля нього виявилася росла шотландська вівчарка – колі. Труну відвезли на пристань і переправили на пароплав. Він відчалив і поплив по Міссулі кудись на схід. Собака залишився на березі.

Спочатку на собаку ніхто не звернув уваги. Але незабаром залізничники помітили, що вона приходила до кожного потяга, ніби чекала на зустріч із кимсь. Коли потяг вирушав далі, собака ішла зі станції. У такі хвилини вигляд його був сумний, сповнений туги. Бездомний собака виголодався, схуд, але регулярно зустрічав потяги. Залізничникам стало шкода собаку, і вони почали підгодовувати його.

Незабаром стало відомо деякі подробиці з життя цього собаки. Кондуктору одного з потягів вдалося з'ясувати, що пса кличуть Шеп. Раніше він жив у пастуха, з яким пас череду.

Минали місяці і роки. Шеп став місцевою і визначною пам'яткою, а потім і знаменитістю. Про його вірність своєму хазяїнові писали в газетах. На станцію безперервним потоком почали надходити листи із запитаннями про долю собаки. Їх було так багато, що начальству залізниці довелося призначити особу для листування.Багато людей виявили бажання взяти Шепа до себе, але залізничники не віддали його.

П'ять з половиною років Шеп безупинно зустрічав потяги. Він постарів, став менш повороткий. І одного разу – це сталося 12 січня 1942 року – Шеп посковзнувся біля потяга, що проїжджав повз нього. Життя вірного пса обірвалося. Залізничники, які полюбили Шепа, вирішили поставити йому пам'ятника. Вони зібрали кошти і навесні того ж року на високому березі Міссурі, на кам'яному постаменті з'явився новий Шеп – металевий. На трав'янистому схилі біля підніжжя пам'ятника великими каменями викладено ім'я застиглої тут гарної шотландської вівчарки – «Шеп».

4 – й учень (читає вірш)

Хозяин погладил рукою

Лохматую рыжую спину:

- Прощай, брат! Хоть жаль мне, не скрою,

Но все же тебя я покину!


Швырнул под скамейку ошейник

И скрылся под гулким навесом,

Где пестрый людской муравейник

Вливался в вагоны экспресса.


Собака не взвыла ни разу,

И лишь за знакомой спиною

Следили два карие глаза

Почти с человеческой тоскою.


Старик у вокзального входа

Сказал: - Что? Оставлен, бедняга?

Эх, будь ты хорошей породы…

А то ведь простая бродяга!


Огонь над трубой заметался,

Взревел паровоз, что есть мочи.

На месте как бы топтался

И ринулся в непогодь ночи.


В вагонах, забыв передряги,

Курили, смеялись, дремали…

Тут, видно, о рыжей дворняге

Не думали, не вспоминали.


Не ведал хозяин, что где – то

По шпалам, из сил выбиваясь,

За красным, мелькающим светом

Собака, бежит задыхаясь!


Споткнувшись, кидается снова,

В кровь лапы о камни разбиты,

Что выпрыгнуть сердце готово,

Наружу из пасти открытой.


Не ведал хозяин, что силы

Вдруг разом оставили тело,

И, споткнувшись лбом о перила,

Собака под мост полетела.


Труп волны снесли под коряги…

Старик! Ты не знаешь природы:

Ведь может тело дворняги,

А сердце чистейшей породы!


5 – й учень. ВІРНОМУ ФІДО.

Італійський робітник Карло Соріані жив у селищі Луко де Муджелло поблизу міста Борго – Сан – Лоренцо, а працював у Флоренції, куди щодня їздив старим рейсом автобусом.

У 1942 році, повертаючись додому, Карло в пришляховій канаві знайшов маленьке цуценя, що тремтіло від холоду. Він підібрав його і приніс додому. Найда виявився представником усюдисущого племені дворняг.

Цуценя з першого ж дня визнало Карло своїм повновладним хазяїном. Він поступово виходив за ним з дому, гуляв надворі й навіть намагався супроводжувати його, коли той йшов до автобуса. За це цуценя назвали Фідо, що в перекладі з італійської означає «Вірний».

Підрослий Фідо щоранку проводжав хазяїна до автобусної зупинки, звідки Карло їхав на роботу. Розумний пес швидко запам'ятав місце зупинки автобуса і ввечері приходив туди в один і той же час, щоб зустріти улюбленого друга, який повертається з дороги. Щоденні поважання і зустрічі стали у Фідо звичкою, навіть своєрідною потребою. Так тривало багато місяців.

Уранці 30 грудня 1943 року Фідо, як завжди, проводив хазяїна до автобуса. Увечері пес був на зупинці. Автобуса не було. Фідо чекав. Нарешті, з великим запізненням, прийшов автобус. Не старий, звичний, а інший, не знайомий. Серед пасажирів, які вийшли з нього, Карла Соріані не виявилося. Тоді Фідо скочив до салону, обнюхав усі місця, але знайомого запаху не виявив. З важким поглядом пес вирушив додому.

Наступного дня Фідо залишився вдома, проводжати до автобуса було нікого. А ввечері побіг зустрічати хазяїна. І знову він не приїхав. Не повернувся він і третього дня, четвертого, п'ятого… Його хазяїн загинув під час бомбардування від фашистської бомби.

Минали роки, а Фідо не забував свого хазяїна, чекав на нього. Цілих чотирнадцять років він щовечора ходив до автобусної зупинки, сподіваючись на зустріч.

Про вірність і відданість Фідо довідалась вся Італія. Навіть більше, про нього писали не тільки італійські газети, але й газети багатьох інших країн. Жителі Луко і Борго – Сан -Лоренцо вирішили спорудити вірному псу пам'ятника. У зборі коштів узяли участь жителі різних місць Італії.

Пам'ятники відкрили у грудні 1957 року в місті Борго – Сан - Лоренцо. На це торжество вдова Карло Соріані привезла вірного пса, якого нагородили викарбуваною на його честь золотою медаллю. Бронзовий Фідо вийшов як живий. Його поза виражає чекання, надію, що от – от з автобуса вийде улюблений хазяїн. Майстрам – художникам удалося навіть передати масть собаки: біла з чорними вухами і чорними плямами на тілі. На п'єдесталі пам'ятника короткий напис: «Фідо. Зразок відданості». Після відкриття пам'ятника Фідо прожив ще два роки.

Прикладів щирої вірності, прихильності і відданості собак своїм хазяїнам дуже багато, хоча зазвичай ці чотириногі друзі не удостоюються пам'ятників.
6 – ий учень (читає вірш В. Інбер «Сетер Джек»)

Собачье сердце устроено так:

Полюбило – значит, навек!

Был славный малый и не дурак

Ирландский сеттер.
Как полагается, был он рыж,

По лапам оброс бахромой,

Коты и кошки окрестных крыш

Называли его гуммой.


Клеенчатый нос рылся в траве,

Вынюхивая влажный грунт,

Уши висели замшевые,

И каждое весило фунт.


Касательно всяких собачьих дел

Совесть была чиста.

Хозяина Джек любил и жалел,

Что нет у него хвоста.


1 – й ведучий. Про відданість собаки складено легенди, і всі вони ґрунтуються на реальних фактах. Крім того, у багатьох випадках собака виявляє ті здібності, що прийнято називати «парапсихологічними». Хоча цілком можливо, що жодної містики немає, просто сучасна наука не в змозі їх пояснити.

2 – й ведучий. За свідченнями очевидців, приблизно за годину перед сумно відомими землетрусами в Ашхабаді та Вірменії собаки будили свої сплячих хазяїв та тягли їх до виходу. У зонах підвищеної сейсмічної небезпеки деякі собаки своїм незвичайним поводженням попереджають про майбутні поштовхи силою 3 – 4 бали.

1 – й ведучий. У ветеринарній клініці японського міста Нагоя померла від старості відома на всю країни вівчарка – поводир. У 1982 році , коли собака вела вулицею сліпого масажиста, з – за рогу вискочив автомобіль, водій якого не впорався з машиною на засніженому шосе, і понісся прямо на них.

Вівчарка в останню секунду витягла сліпого буквально з – під коліс машини, але сама при цьому втратила передню лапу.

Самовіддана собака після цього випадку стала національною знаменитістю. Своє захоплення її подвигом висловив навіть тодішній прем'єр – міністр Японії Я. Накасоне. Кілька років собаку возили по країні й залучали до участі в кампаніях зі збору коштів для допомоги сліпім.

2 – й ведучий. За свідченням західних дослідників, бували випадки, коли собаки навіть… після смерті продовжували служити своїм хазяїнам. У США вийшла друком книга під назвою «Безсмертні тварини: наші вихованці та їх життя після смерті», написана Б. Шуллом.

У цій книзі наводяться свідчення людей, яких у важких обставинах рятували, як вони стверджують, «примари домашніх тварин». От деякі випадки, описані в цій книзі.

7 – ий учень. Френк Талберт із Колорадо спав у своєму будинку. За вікнами бушувала гроза. Френка розбудило ричання собаки за дверима. Вирішивши, що тварині потрібна допомога, він відчинив двері та покликав пса. Той виявився рудим сетером з білою опушкою, на грудях. Але собака не пішов у будинок, а навпаки, почав повільно віддаляться.

Френк накинув куртку, схопив ліхтарик і пішов слідом за собакою. Так вони відійшли на кілька десятків метрів. І раптом у будинок вдарила блискавка і спальня миттєво спалахнула вогнем.

Сідаючи в машину, щоб доїхати до сусідів, Френк згадав про собаку, що врятувала йому життя, але сетера ніде не було. Коли він розповів цю історію своєму сусідові, той не на жарт розхвилювався:

За описом пес дуже схожий на мого Сенді.

Де він?! – зрадів Френк. – Адже він врятував мене!

Ледь чутно сусід прошепотів:

Сенді помер два місяці тому.

8 - ий учень. Робін Деланд, також житель Колорадо, їхав вузькою гірською дорогою вночі. Коли у світлі фар раптом з'явився собака. Робін різко загальмував і завмер за кермом – це був Джефф, його колі, що помер шість місяців тому.

Робін вийшов з машини і почав кликати Джеффа, але той повільно пішов уперед, туди де дорога робила крутий поворот. Робін пішов за ним за скелю, що закрила огляд, побачив величезний валун, який упав на дорогу і перекрив шлях.

Якби Робін продовжив їхати на машині, він не зміг би вчасно помітити камінь і загальмувати, а його автомобіль зірвався б глибоку прірву. Деланд озирнувся: Джефф таємниче зник, а він стояв на дорозі за 100 м. від власної смерті.

1 – ий ведучий. Багато людей із захопленням відгукувалися про собачу відданість та інші чудові риси її характеру. Наприклад, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц, що створив не одну чудову книгу про тварин, написав так: «Відданість собаки – це дорогоцінний подарунок, що накладає на того, хто його приймає, не менше зобов'язань, ніж людська дружба». Ця книга К. Лоренца так і називається – «Людина знаходить друга». Обов'язково прочитайте її, у ній ви зможете прочитати багато цікавого про собак.

2 – ий ведучий. В іншій своїй книзі «Рік сірого гусака» він писав: «Щодо емоцій тварини набагато ближчі до нас, ніж зазвичай вважається… Об'єктивні фізіологічні симптоми глибоких емоцій, особливо в таких тварин, як гусаки і собаки, практично ті самі, що й у людей».

1 – ий ведучий. А от думка відомого полярного дослідника Амудсена, знайомого із собаками завдяки своїм заняттям не за чутками: «Важко знайти тварину, що більшою мірою вміє висловлювати свої почуття, ніж собака. Радість, смуток, подяка і навіть каяття – усе це можна прочитати в її очах. Ми, люди, даремно вважаємо, що тільки нам притаманна здатність висловлювати почуття. Може це і правда. Але зазирніть у собачі очі! Ви побачите в них те саме, що і в людських. По суті, у собак є те, що ми називаємо душею».

Як же вчені пояснюють усі ці випадки?

2 – ий ведучий. Пам'ять – одна з форм рефлекторної діяльності мозку. Завдяки пам'яті тварини здатні сприймати та зберігати безліч потоків інформації, що надходять у їхній мозок із зовнішнього середовища. Пам'ять допомагає тварині орієнтуватися в просторі, впізнавати свою ділянку, свою територію, різні орієнтири інших тварин – друзів чи ворогів, знаходити місця багаті на їжу.

Розрізняють пам'ять спадкову,завдяки якій з покоління в покоління передаються різноманітні програми уродженого видового (інстинктивного) поводження тварин, і набуту. Набута індивідуальна пам'ять формується у тварин у процесі життя у відповідь на різноманітні впливи зовнішнього середовища. Розрізняють пам'ять короткочасну і довгострокову. Довгострокова пам'ять допомагає тварині, наприклад, орієнтуватися на місцевості. Запам'ятовування собаками знайомих їм людей, особливо, своїх хазяїв, і тривала багаторічна відданість їм, як це було з Фрамом, Боббі, Хачіко, Шепом, Фідо, - приклади довгострокової пам'яті.

1 – ий ведучий. Істотне значення в надзвичайно тривалій вірності собак своїм хазяям май особлива поведінкова реакція – закарбування (імпрітінг). Фахівці з етології – науки про поводження тварин – зазначають, що ця реакція виявляється у молодих тварин у ходінні за матір'ю, людиною, об'єктом, що рухається. Реакція закарбування властива і молодим собакам, цуценятам. Людина, що взяла на виховання цуценя, повинна знати, що в собак, як і в інших тварин, є період, коли вони назавжди віддають свою прихильність якійсь одній особі.

9 – ий учень. (читає вірш Л. Барбас)

Возле рынка щенка торговали,

Торговали – цены не давали,

Говорили, что он беспородный…

Был замерзший щенок, был голодный…

Подходили старухи, подростки,

Копошившись в доверчивой шерстке,

Тормошили за уши, за лапы…


Он один был, без мамы и папы,

Но еще не понявший разлуки,

Всем лизал любопытные руки,

И дрожал и скулил еле – еле.


Мне бы взять его тут, не задаром,

Приспособить на коврике старом,

Обласкать, отогреть, успокоить…

2 – ий ведучий. Якщо, діти, ви вирішили взяти на виховання собаку, пам'ятайте, що тварина – не іграшка, яку можна викинути з дому, пам'ятайте, що перш ніж принести додому цуценя, слід порадитися з батьками, подумайте про їх майбутню долю.

1 – ий ведучий. Зважте всі «за» і «проти», щоб не зробити живу чутливу істоту нещасною, віддаючи або продаючи її в інші, чужі руки. Я вже не кажу – просто викидаючи друга на вулицю. Упевнені, що навіть дуже нечула людина, що кинула на сваволю свою собаку, яку сама виростила, буде довго мучатися через це. Крім того дивитися на бездомних собак завжди боляче.

2 – ий ведучий. Ще одне наболіле питання ми хочемо обговорити сьогодні: це проблема бездомних собак. Коли бачиш бездомного пса, худого, голодного, брудного, що бродить по вулицях і по – жебрацьки приниженого, з безнадійністю зазирає в очі людей, що проходять повз нього, мріючи про те, щоб хто – небудь узяв його, дав притулок, то на душі стає ще важче. І думається: навіщо ж людина створила тебе такою, якою тобі не вижити, навіщо вона відірвала тебе від природи? Хотілося б, щоб у нашому селі був притулок для таких тварин. Але поки його немає, пам'ятайте, що бездомні тварини гинуть від морозів і неможливості знайти їжу. Тільки, ми, люди, можемо їм допомогти. Тварини будуть вдячні вам за всі залишки від обіднього столу.

Сподіваюся, що в цій залі немає байдужих до долі наших чотириногих друзів.

1 – ий ведучий (читає вірш В. Маяковського)

Я люблю зверье.

Увидишь собачонку –

Тут у булочной одна –

Сплошная плешь, -

Из себя,

И то готов достать печенку –

Мне не жалко дорогая,

Ешь!


2 – ий ведучий. Прийнято вважати, що жалість – неповноцінне почуття. Це вірно. Жалість – це одна з форм співчуття. Причому висока й гідна форма: у народі «жаліти» - синонім «любити». Любіть собак, жалійте їх.

1 – ий ведучий. От і завершилося наше знайомство з собаками, відданими і віними друзями.

2 – ий ведучий. До нових зустрічей.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка