Реферат по історії Велика вітчизняна війна: основні етапи. Причини й початок другої світової війни Причини другої світової війни



Сторінка1/18
Дата конвертації22.06.2018
Розмір0.63 Mb.
ТипРеферат
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Реферат по історії


Велика вітчизняна війна: основні етапи.

1. Причини й початок другої світової війни

Причини другої світової війни

Друга світова війна ( 1939-1945 г.) пролягла шестирічною кривавою смугою в історії цивілізації, стала загальним нещастям для населення 61 країни - 80% жителів Землі, з яких більше 50 мільйонів загинули. Наприкінці другої світової війни людство дотяглося до якісно нового по своїй руйнівній силі ядерної зброї, що додало політичним підсумкам війни особливе значення в історії міжнародних відносин.

За два десятиліття після першої світової війни у світі, особливо в Європі, нагромадилися гострі економічні, Соціально-політичні й національні проблеми. Як і в XIX в., однієї з головних геополітичних проблем Європи було об'єктивне прагнення значної частини німців, що історично проживали крім Німеччини: в Австрії, Чехословаччині, Франції, об'єднатися в єдиній національній державі. До того ж Німеччина, що пережила після поразки в першій світовій війні, на думку багатьох німецьких політиків, національне приниження, прагнула повернути втрачені позиції світової держави. У такий спосіб створилися особливо сприятливі умови для нової хвилі росту германського експансіонізму. Зберігалося й суперництво інших держав, їхнє прагнення до переділу сфер впливу у світі. Світові економічні кризи 30-х рр. прискорили наростання військово-політичного протистояння у світі. Розуміючи це, багато політичних і державних діячів у Європі, Америці й Азії щиро прагнули запобігти або хоча б відстрочити війну. В 30-е роки йшли переговори про створення системи колективної безпеки, полягали угоди про взаємну допомогу, про ненапад. І в той же час знову у світі поступово, але неухильно складалися два конфронтуючі блоки держав. Ядро одного з них становили Німеччина, Італія і Японія, відверто стремившиеся до рішення своїх внутрішніх економічних, соціальних, політичних і національних проблем шляхом територіальних захоплень і грабежу інших країн. Другий блок, основу якого становили Англія, Франція й США, підтримувані більшими й малими країнами, дотримувалися політики стримування.

Як ми знаємо із всієї попередньої історії людства, у цих умовах історично неминучим і нормальним у до ядерну епоху був дозвіл конфлікту інтересів великих держав шляхом війни. Щодо цього друга світова війна відрізнялася від першої світової війни лише зрослими масштабами воєнних дій і пов'язаних з ними нещасть народів і нерідко вона представляється як ще один раунд або матч-реванш у боротьбі старих геополітичних супротивників. Однак поряд з очевидними рисами подібності між першими й другий світовими війнами були істотні розходження.

У першій світовій війні протиборчі сторони принципово не розрізнялися по своїм цілям - і ті й інші ставили завдання поліпшення свого геополітичного й економічного становища за рахунок деякої зміни у свою користь державних кордонів і перерозподілу сфер впливу. У другій світовій війні агресивний блок Німеччини, Італії і Японії прагнув не просто до чергового переділу миру між державами, але до встановлення фашистського «нового порядку» на всій планеті. Це зокрема означало повне або часткове знищення цілих народів, найжорстокіше гноблення що залишилися. У цих умовах конфронтуючий блок буржуазно-ліберальних держав Великобританії, Франції, США й інших об'єктивно захищав не тільки власні національні інтереси, але й уже вивірені до цього часу цінності цивілізації: національна рівноправність, релігійну й ідеологічну терпимість, представницький державний устрій.

Крім цього новим фактором європейської й світової політики стала Радянська Росія (СРСР). Безроздільно правила в СРСР комуністична партія відкрито проголошувала своєю метою будівництво соціалізму й комунізму не тільки в Росії, але й в усьому світі, що об'єктивно було погрозою існуванню соціально-політичних режимів в інших країнах. Тому буржуазна еліта й політики цих країн споконвічно розглядали СРСР як стратегічного супротивника й не вірили миролюбним заявам сталінського керівництва. Разом з тим, вони не могли не зважати на СРСР у силу його реальної військово-економічної моці. У свою чергу відношення до буржуазно-ліберальних держав тодішнього керівництва СРСР було затьмарено ще дуже свіжим історичним досвідом-інтервенцією армій Великобританії, Франції, США в роки громадянської війни в Росії з метою скинення радянської влади. Довгий час фашистським політикам вдавалося використовувати досить обґрунтовану взаємну недовіру СРСР і буржуазно-ліберальних державі для досягнення своїх цілей: спершу прикриваючись «необхідністю захищати цивілізацію від комуністичної погрози зі сходу» вони одержали дозвіл на відновлення військово-економічного потенціалу Німеччини, а потім, домагаючись всі нових поступок, шантажуючи й тих і інших погрозою вступити в змову із противною стороною.

Жодне з передвоєнних дипломатичних подій не викликає зараз такого інтересу, як радянсько-германський договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. Про нього багато написано радянськими істориками. При розгляді договору важливо виходити з тої реальності, що була при його висновку, а не керуватися міркуваннями, вирваними з контексту часу.

Відповідно до первісних позначок до основних воєнних операцій по забезпеченню «життєвого простору» гітлерівці планували приступитися в 1942-1945 гг. Але сформована обстановка наблизила початок цих операцій. По-перше, мілітаризація Німеччини, швидкий ріст її збройних сил створили для гітлерівців внутрішні труднощі: країні загрожував фінансово-економічну кризу, що міг викликати невдоволення населення. Найпростіший і швидкий спосіб подолання виниклих труднощів гітлерівці вбачали в розширенні економічної бази за рахунок захоплення багатств інших країн, а для цього потрібно було скоріше почати війну.

По-друге, до більше швидкого переходу до агресивних акцій Німеччину й інші фашистсько-мілітаристські держави підштовхувало потурання їм з боку правлячих кіл англо-франко-американського табору. Особливо наочно піддатливість правлячих кіл західних держав фашистським агресорам була продемонстрована Мюнхенською угодою у вересні 1938 р. Пожертвувавши Чехословаччиною, вони навмисно штовхали Німеччину проти СРСР.

Відповідно до прийнятого військово-політичним керівництвом концепцією завоювань Німеччина припускала нанести послідовні удари по супротивниках з метою розгрому їх одного за іншим, спочатку більше слабких, а потім і сильних. Малося на увазі використання не тільки військових засобів, але й різних методів з арсеналу політики, дипломатії й пропаганди із завданням не допустити об'єднання супротивників Німеччини.

Знаючи про експансіоністські задуми фашистської Німеччини, західні держави прагнули направити її агресію проти СРСР. Їхня пропаганда невпинно повторювала про слабість Червоної Армії, про неміцність радянського тилу, представляла СРСР «колосом на глиняних ногах».

У нацистській пресі теж можна було зустріти чимало тверджень про слабість СРСР. Цим підігрівалися надії правлячих кіл англо-франко-американського табору на те, що германська експансія буде спрямована на схід. Однак германський генеральний штаб в 1938-1939 гг. (на відміну від 1940-1941 гг.) оцінював Червону Армію як дуже серйозного супротивника, зіткнення з яким уважав поки небажаним. «Російські збройні сили воєнного часу, - говорилося, наприклад, у зведенні 12-го відділу генштабу від 28 січня 1939р.- у чисельному відношенні являють собою гігантський військовий інструмент. Бойові засоби в цілому є сучасними. Оперативні принципи ясні й певні. Багаті джерела країни й глибина оперативного простору - гарні союзники (Червоної Армії)».

Характерно в цьому зв'язку думка генералів - начальника штабу верховного головнокомандування вермахту В. Кейтеля й головнокомандуючого сухопутними військами В. Браухича. На питання Гітлера, чим скінчиться справа, якщо рейх нападе на Польщу, а Франція й Англія прийдуть їй на допомогу, обоє генерала відповіли, що Німеччина покінчить із Польщею протягом місяця, Кейтель думав також, що Німеччина розгромить потім також Францію й Англію. У випадку ж якщо проти Німеччини виступить і Радянський Союз, те, на думку Браухича, вона «зазнає поразки».

Ґрунтуючись на оцінці сили своїх супротивників, фашистське керівництво намітило Польщу як перша жертва агресії, хоча ще незадовго до цього Риббентроп пропонував польському уряду проводити «загальну політику у відношенні Росії». А коли Польща відмовилася бути васалом Берліна, то гітлерівці вирішили розправитися з нею військовим шляхом, з огляду на той факт, що війна з Радянським Союзом, як з дуже сильним супротивником, відкладалася ними на більше пізній строк.

З початку 1939 р. у Німеччині розгорнулася інтенсивна підготовка військового походу проти Польщі. Був розроблений план, що одержав найменування «Вейс». Він передбачав нанесення «несподіваних сильних ударів» і досягнення «швидких успіхів». Розпорядженням начальника штабу верховного головнокомандування збройних сил Німеччини. В. Кейтеля від 3 квітня 1939р. здійснення плану «Вейс» повинне було початися «у будь-який час, починаючи з 1 вересня 1939 р.». Політичне керівництво Німеччини прагнуло «по можливості ізолювати Польщу», не допустити втручання в польські справи Англії, Франції й Радянського Союзу.

Осуществлявшиеся Німеччиною заходу щодо підготовки нападу на Польщу не були секретом для уряду Англії, Франції, СРСР і інших країн. У світі усвідомлювали небезпека фашистської агресії. Щиро прагнучи до створення колективного фронту захисту миру, до зімкнення сил неагресивних країн, Радянський уряд 17 квітня 1939 р. звернулося до Англії, а потім і до Франції з конкретними пропозиціями укласти угоду про взаємну допомогу, включаючи й військову конвенцію, на випадок агресії в Європі. Воно виходило з того, що потрібні самі рішучі й ефективні заходи для запобігання війни, особливо тверда позиція великих держав відносно проблеми колективного порятунку миру.

Уряду Англії й Франції зустріли радянські пропозиції стримано. Спочатку вони займали вичікувальну позицію, а потім, усвідомивши небезпеку, що загрожувала їм з боку Німеччини, трохи змінили тактикові й дали згоду на переговори з Москвою, які почалися в травні 1939р.

Серйозність наміру СРСР досягти рівноправної угоди про військове співробітництво з Англією й Францією особливо виявилася на спеціальних переговорах військових місій трьох держав, що почалися 12 серпня 1939 р. у Москві. Партнерам по переговорам був наданий докладно розроблений план, відповідно до якого СРСР зобов'язувався виставити проти агресора в Європі 136 дивізій, 9-10 тисяч танків і 5-5,5 тисячі бойових літаків.

На противагу Радянському Союзу уряду Англії й Франції, як ми тепер знаємо з відкритих архівів, на переговорах у Москві діяли нещиро, вели подвійну гру. Ні Лондон, ні Париж не хотіли встановлення рівноправних союзницьких відносин зі СРСР, тому що думали, що це приведе до посилення соціалістичної держави. Їхня ворожість до нього залишилася колишньою. Згода на переговори було лише тактичним кроком, але не відповідало суті політики західних держав. Від умовляння й заохочення фашистської Німеччини поступками вони перейшли до її залякування, прагнучи змусити Німеччину піти на угоду із західними державами. Тому на переговорах зі СРСР Англія й Франція пропонували такі варіанти угод, які б лише поставили Радянський Союз під удар, а їхніми зобов'язаннями стосовно СРСР не зв'язували. У той же час вони намагалися забезпечити собі його підтримку на той випадок, якщо Німеччина, всупереч їхньому бажанню, рушить не на схід, а на захід. Все це свідчило про прагнення Англії й Франції поставити Радянський Союз у нерівне, принизливе положення, про їхнє небажання укласти зі СРСР договір, який би відповідав принципам взаємності й рівності зобов'язань. Провал переговорів був визначений позицією, зайнятий урядами західних країн.

Безрезультатність англо-франко-радянських переговорів зводила нанівець зусилля уряду СРСР по створенню коаліції неагресивних держав. Радянський Союз продовжував залишатися в міжнародній ізоляції. Йому загрожувала небезпека війни на два фронти з дуже сильними супротивниками: Німеччиною - на заході і Японією-На сході. З погляду керівництва СРСР продовжувала також існувати небезпека антирадянської змови всього табору імперіалістів. У цієї винятково складній ним чреватої важкими наслідками обстановці уряду СРСР доводилося думати насамперед про безпеку власної країни.

Із травня 1939 р., коли почалися переговори СРСР із Англією й Францією, працівники зовнішньополітичного відомства Німеччини наполегливо вступали в контакти із представниками СРСР у Берліні, різними неофіційними способами давали зрозуміти про готовність Німеччини піти на зближення зі СРСР. Аж до середини серпня 1939 р., поки існувала надія на висновок англо-франко-радянського договору про взаємну допомогу, Радянський уряд залишав зондаж, що здійснювався германською стороною, без відповіді, але одночасно уважно стежило за її діями.

20 серпня Гітлер звернувся з особистим посланням до Сталіна, запропонувавши прийняти 22 або саме пізніше 23 серпня міністра закордонних справ Німеччини, що «буде вбраний всіма надзвичайними повноваженнями для складання й підписання пакту про ненапад». Таким чином, на прийняття винятково важливих рішень був відведений мінімум часу.

Перед Радянським урядом прямо встало питання: відхилити германську пропозицію або прийняти? Пропозиція, як відомо, було прийнято. 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-германський договір про ненапад строком на 10 років. Він означав різкий поворот у зовнішній політиці Радянського Союзу, зробив значний вплив на военнополитическую ситуацію у світі, а також до деякої міри вплинув на внутрішнє життя в СРСР.

Договір супроводжував секретний протокол, по якому розмежовувалися сфери впливу сторін у Східній Європі: у радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія; у німецької - Литва. У ньому прямо не говорилося про долю Польської держави, але при будь-якому розкладі, білоруські й українські території, включені в його склад по Ризькому мирному договорі 1920 р., повинні були відійти до СРСР.

При прийнятті Сталіним рішення на укладання договору з Німеччиною зіграв роль і японський фактор. Японія була відкритим супротивником СРСР. У серпні 1939 р. ішли завзяті бої між радянськими і японської військовими угрупованнями на р. Халхкин-Гол. Японія перебувала в союзі з фашистською Німеччиною. Для Радянського Союзу існувала явна погроза війни на два фронти, якщо не в 1939 р., те в більше пізній період, що не міняло суті справи. Договір з Німеччиною, на думку Сталіна, рятував СРСР від такої погрози. Японія, шокована «зрадництвом» своєї спільниці, пізніше також підписала зі СРСР Договір про ненапад.

Однієї з далеких, стратегічних цілей Сталіна при укладанні договору з Німеччиною було, хоча про цьому відкрито й не говорилося, зштовхнути між собою два ворогуючі угруповання й, таким чином, зберегти для Радянського Союзу мир якщо не на увесь час, то на досить тривалий строк. Договір з Німеччиною про ненапад надавав для СРСР більше можливостей стояти осторонь від війни, чим договір з Англією й Францією про взаємну допомогу, так, у випадку його підписання Радянський уряд змушений було б увімкнутися у війну з Німеччиною відразу після її нападу на Польщу. Війна з Німеччиною була для СРСР небезпечна навіть при наявності таких союзників, як Англія й Франція. Причому особливої впевненості в цих союзниках у радянського керівництва не було. Йому були пам'ятні події 1938 р., пов'язані із Чехословаччиною, коли Франція відмовилася від союзницьких зобов'язань по захисту Чехословаччини й зволіла разом з Англією піти на змову з Гітлером, повністю проігнорувавши інтереси Радянського Союзу.

Рішення уряду СРСР укласти з Німеччиною договір про ненапад було змушеним, але цілком логічним у тодішніх умовах. У сформованій обстановці в Радянського Союзу не було іншого вибору, оскільки не вдалося домогтися підписання договору про взаємну допомогу з Англією й Францією, а до наміченого заздалегідь строку нападу Німеччини на Польщу залишалися лічені дні.

З моральної точки зору Радянський Союз, уклавши договір про ненапад з Німеччиною, зазнав певних збитків у світовій суспільній думці, а також у міжнародному комуністичному русі. Несподівана зміна політики СРСР і у відношенні з фашистською Німеччиною здалося прогресивно настроєним людям протиприродним. Вони не могли знати всього того, що було відомо Радянському уряду.

Неоднозначним було відношення до пакту радянських людей. Вони довіряли своєму уряду й уважали, що воно надійшло правильно. Разом з тим не всім був зрозумілий раптовий поворот у відносинах з фашистською Німеччиною. Багато чого представлялося непоясненим. Деякі радянські люди, особливо ті, хто боровся проти фашистів в Іспанії, почували певне замішання, навіть зніяковілість і незручність перед нашими однодумцями в інших країнах, які бачили в Радянському Союзі головну опору в боротьбі зі світовим фашизмом.

Початок другої світової війни


1 вересня 1939 р. Німеччина початку заплановану війну проти Польщі. 3 вересня 1939 р. Англія й Франція почали відповідну війну проти Німеччини, тому що вони були зв'язані оборонним договором з Польщею.

Уже на початку вересня Гітлер підштовхував Сталіна ввести частини Червоної Армії в призначені СРСР райони Польщі. Такі дії загрожували СРСР війною не тільки з Польщею, але й з Англією й Францією. Керівництво СРСР не пішло на це й лише 17 вересня, коли поразка Польщі сталася зовсім очевидним, Червона Армія вступила в Польщу під приводом надання «допомоги українськимим і білоруським кровним брат», які виявилися в небезпеці в результаті «розпаду польської держави». При цьому СРСР і Польща не повідомляли один одного війну. Тому, незважаючи на фактичне уведення військ на територію Польщі, СРСР не вступив у війну із союзниками Польщі. Цю дипломатичну баталію Сталін у Гітлера виграв.

Після фактичної поразки Польщі, у вересні була досягнута домовленість про проходження радянсько-германської границі по р. Буг, що порушувало положення секретного протоколу від 23 серпня. Як компенсація Німеччина передала в радянську сферу впливу Литву. На цьому етапі угода з Німеччиною дозволило СРСР приєднати до себе величезну територію в 200 тис. кв.км із населенням в 12 млн. чоловік (7 млн. українців, 3 млн. білорусів і 2 млн. поляків).

Далі СРСР, відповідно до положень секретного протоколу, приступився до зміцнення своїх позицій у Прибалтиці. У вересні-жовтні 1939 г. радянське керівництво дипломатичним шляхом нав'язало Естонії, Латвії й Литві «договори про взаємодопомогу», за умовами яких вони надали СРСР свої військові бази.

31 жовтня радянський уряд висунув територіальні претензії Фінляндії, що звела уздовж границі, що проходить по Карельському перешийку, в 35 км від Ленінграда, систему потужних зміцнень, відому як «лінія Маннергейма». СРСР зажадав зробити демілітаризацію прикордонної зони й перенести границю на 70 км від Ленінграда, ліквідувати військово-морські бази на Ханко й на Аландських островах в обмін на дуже значні територіальні поступки на півночі. Фінляндія відкинула ці пропозиції, але погодилася вести переговори.

29 листопада 1939 р., скориставшись незначним прикордонним інцидентом, СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією. Наступного дня були початі воєнні дії. Радянська преса сповістила про створення «народного уряду Фінляндії», що состояли з декількох фінських комуністів, по більшій частині співробітників Комінтерну, що давно проживали в Москві. Доводиться визнати, що хоча СРСР дійсно мав потребу в одержанні життєво необхідних для безпеки Ленінграда, до того ж що споконвіку належали Росії земель, але його дії однозначно кваліфікуються як агресія. Більше того, спроба незаконного проголошення Демократичної Фінляндської Республіки нічим не відрізнялася від гітлерівських методів ліквідації суверенітету супротивника.

Фінська армія, що уступала в чисельності в 3,2 рази, артилерії в 5,6 рази, танках в 35 разів, зуміла на кілька тижнів затримати просування Червоної Армії, але наприкінці лютого 1940 р. радянським військам удалося прорвати фінляндську оборону. Фінляндський уряд запросило миру й за договором 12 березня 1940 р. поступилося Радянському Союзу весь Карельський перешийок з Виборгом, а також надало йому на 30 років свою військово-морську базу на півострові Ханко. Радянсько-фінська війна коштувала СРСР 50 тис. убитих, більше 150 тис. поранених і зниклих без звістки. Наслідку цієї війни були для СРСР воістину трагичны: низька боєздатність радянських військ, що виявилася в ході війни, вплинула на переоцінку Гітлером військової моці СРСР і на його намір напасти на Радянський Союз; агресія вдарила по міжнародному престижі СРСР, привела до його виключення з Ліги Націй, до погрози війни з Англією й Францією.

З вересня 1939 р. і до весни 1940 р. у Західній Європі велася так звана «дивна війна». 110 англо-французьких дивізій, що стояли проти 23 німецьких, нічого не вживали для полегшення участи Польщі. «Дивна війна», розгром Польщі при фактичному потуранні її західних союзників яскраво показали можливий хід подій у випадку підписання англо-франко-радянської угоди. Затишок був помилковим, тому що німці просто побоювалися війни «на два фронти». Розгромивши Польщу, Німеччина визволила значні сили на Сході й завдала вирішального удару в Західній Європі. У квітні 1940 р. німці майже без втрат окупували Данію й висадили повітряні десанти в Норвегії.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка