Суспільно-політичні погляди івана франка з рецепції ХХІ століття



Скачати 131.63 Kb.
Сторінка1/4
Дата конвертації28.01.2018
Розмір131.63 Kb.
  1   2   3   4

УДК 821.161.2.09Фра:32

Михайло Зубрицький

Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка

(Дрогобич, Україна)
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ІВАНА ФРАНКА

З РЕЦЕПЦІЇ ХХІ СТОЛІТТЯ
Наукова спадщина І.Франка, яка принесла йому всесвітню славу вченого-політолога багатогранна й всебічна у зображенні ним подій і явищ тогочасного суспільства. Актуальність внеску Івана Франка у розвій української політичної суспільної думки важлива саме зараз, коли знов і знов звучать голоси про «митний союз», про єдиний економічний простір, про державну мову.

Іван Франко належав до «Молодої України» – суспільно-культурного й просвітницького руху покоління зламу ХІХ-ХХ століть: «Нова парадигма спирається на ідею єдності традиції української культури, з одного боку, і зміну форм художнього освоєння сучасності, з другого» [5, 17].

Для інтерпретації української культури важливим є автохтонний принцип, який проте не в змозі до кінця висвітлити тієї духовної, свідомої складової народу, що усвідомлює себе одним цілим, однією нацією, однією спільнотою. На межі ХІХ-ХХ ст. Україна перебувала «на розпуттях велелюдних» двох потужних імперій – Австро-Угорщини й Росії. Звичайно, що понад п’ятсотлітній період бездержавності «сприяв» виробленню усвідомлення меншовартості, неповноцінності українства у самого українського народу в усіх сферах його діяльності.

Спадщина Івана Франка розглядалася у контексті європейської філософської думки (О. Забужко) [6], а також у світлі проблематики «Інтелігенція і народ», Франко – Каменяр і Франко – не Каменяр (Т. Гундорова) [5] тощо, в контексті історичної ролі Івана Франка досліджує Лев Грицак. У світлі філософії українознавства погляди та творчі здобутки Івана Франка були проаналізовані Володимиром Шевченком [19]. Питанням філософських світоглядних засад Івана Франка свого часу займався Назар Горбач [4], який осмислив політичні, релігійні, націотворчі думки Івана Франка на тлі соціальних реалій. Тетяна Біленко охоплює оком дослідника соціальну за ангажованість Івана Франка, його екзистенційні пошуки крізь художнє слово, що відображає світоглядні орієнтири українського Мойсея, який став всесвітньовідомою постаттю [2], [3].

Цілком слушною є думка Тамари Гундорової, що новизну культурно-історичної концепції Івана Франка зумовив цивілізаційний процес в умовах «перехідної» епохи. Саме з «останніх десятиліть ХІХ віку» до 20-х років ХХ ст. тривав період «особливо інтенсивного різнопланового суспільно-культурного розвитку».

Мета нашої статті – дослідити соціальні та політичні погляди Івана Франка й показати їх актуальність на порозі ХХІ ст. на матеріалі малої художньої прози та окремих публіцистичних творів. У статті маємо намір показати, що для українського народу поняття державності має стати особливо значущим.

Кінець ХІХ ст. характеризується «політико-ідеологічним розколом єдиної національної культури на дві відносно самостійні галузі». У двох потужних імперіях: Австро-Угорській та Російській мала місце ситуація, коли за висловом Івана Франка «чоловіцтво зі звірством стає». Сам письменник віддав десять років своєї творчої й наукової праці «в наймах у сусідів», себто в одній із найбільш читабельних польськомовних газет кінця ХІХ – початку ХХ ст. «Kurje-рі Lwow-ському», де він вів рубрику, що розповідала про життя й події в Галичині й Україні в цілому.

Щодо поділу культури на дві галузі, то варто відзначити, що наприкінці ХХ ст., коли класова боротьба була придушена «імперією зла», «загострення класових суперечностей на початку ХХ століття розводить їх у протилежні напрями, зниження гостроти класової боротьби наприкінці ХХ століття наближає протилежні культури одну до одної, єднає їх» [9, 15-16]. У сучасній Україні, на думку Миколи Михальченка, «усе більшої популярності набуває концепція української політичної нації як такої, що формується переважно на основі спільних політичних (державних) інтересів» [9, 16]. Тому відбувається вплив на поступ культуротворчих процесів. Але особливо зараз можна з тривогою констатувати, відбувається шалений наступ на усе українське у дусі валуєвського і емського указів. На це вказують події сьогодення, коли світоча українського народу великого Кобзаря оренбурзька телекомпанія порівняла з Гітлером!

Звісно, поняття консенсусу між вітками влади вкрай потрібне, але ж, коли приймається закон про мови, який ставить під загрозу існування державної мови, про реформи залишається лише надіятися.

Тетяна Біленко акцентує увагу на духовних пошуках особистості, що зумовлюється теперішньою ситуацією у державі, де попри матеріальні негаразди національна ідея, патріотизм займає чільне місце у свідомої частини людства. Дослідниця стверджує, що завдання митця, як і вчителя чи філософа «проникнути в душу сучасника і допомогти в осягненні дійсних духовних цінностей» [2] шляхом вектора праці.

Заглянувши у словник іншомовних слів читаємо, що «політика – слово грецького походження, що означає – державна діяльність, яка акумулює цілі й завдання, що їх ставлять суспільні класи в боротьбі за свої інтереси, методи і засоби досягнення цих цілей і завдань, а також діяльність органів державної влади й державного управління, які відображає суспільний лад і економічну структуру країни» [12, 536].

Звісно, дане твердження не єдине й можна навести тлумачення терміну «політика», яке подає М.Надольний, пояснюючи його крізь призму соціальної філософії. На його думку, «політика (гр. politike – державні чи суспільні справи, мистецтво управління державою, державна діяльність) – сфера відносин значних груп людей, різних спільностей, що утворилися історично, яка спрямована на завоювання, утримання і використання державної влади, одна з форм суспільної свідомості, діяльність органів державної влади, державного управління, політичних партій, громадських об’єднань» [10, 281].

Мистецтво і політика є формами суспільної свідомості, які мають складні взаємини в реальному суспільному житті.

Наше сьогодення показує і то неодноразово, приклади використання політики у брудних, нечесних цілях, коли не гребується нічим задля задоволення власних амбіцій.

Іван Франко дає яскравий приклад маніпулювання владою почуттями й прагненнями широких верств населення, підсуваючи їм нібито прогресивні ідеї. У статті «Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова» Іван Франко вже тоді піднімав питання про народну мову у рідній школі, і до речі, багатьом сучасним можновладцям бажано знати його погляди на цю тему: «Загально признана неминучість подавання масі хоч елементарної освіти висувала питання про права народної мови в школі. Але для умів, вихованих у сфері доктрин, по своїй натурі все централістичних, а до того проповідуваних московською мовою, являлося чимось диким і неможливим зрікатися тої «ідейної» Московщини на користь виключного вживання української мови у всіх школах […] і так повстала чудернацька теорія про права української мови тільки в елементарній школі (підкреслення моє – З.М.), тільки як посередниці для вивчення українських дітей властивої освітньої та ідейної мови – російської. Явилася теорія неповноправних народностей, української літератури «для домашнього обыхода» [7, 238].

Чи ж не це ми бачимо сьогодні, коли закон про регіональні мови по-суті, нівелює поняття державної мови й держави як такої. І це є реалії нинішньої політики української влади. М.Михальченко стверджує, що політика «є складовою національної ідеї, її змістом є незалежність, розбудова держави, геополітичне партнерство» [9, 16].

Володимир Мазепа зауважує дещо суперечливий характер соціальної філософії Івана Франка, який «переживши драматичні колізії у відносинах з народовською та польською громадами і здійснивши свій намір, виплеканий ще 1894 р., – «не мішатися в політику, а сидіти при літературі і науці» [14, 12], письменник продовжує тяжко терзатися станом безсилля перед безнадійно, як часом здавалося, непоправним положенням «робочого» люду, котрий, попри всі принади австрійської конституції, зазнавав нещадного соціального гноблення і національного приниження» [8, 75].

Відзначаючи, що Іван Франко працював «в наймах у сусідів» не можна забути, що письменник не переставав працювати для української справи. Характеризуючи свою співпрацю у газеті «Kurjer Lwowski» Іван Франко висловлювався так: «В «Kurjer-і Lwowski-ім» я не жалував своєї праці ні для якого відділу, та головно займався біжучими економічними та соціальними справами краєвими, а також справою організації польських демократичних елементів у партію, що могла б іти рука в руку з демократичною організацією русинів. Пізніше не жалував я труду, також помагаючи при організації польської селянської партії «Stronnictwа ludowego» […] [16, 368-369].

Зі слів письменника можна констатувати, що коло його діяльності не обмежувалося лише літературною й науковою діяльністю. Український Мойсей брав активну участь у політичному житті не лише Галичини, а й Європи в цілому, всіляко популяризуючи ідеї українства.

Філософський талант Івана Франка найбільше втілено у художніх творах (поеми «Смерть Каїна», «Ex nihilo», «Іван Вишенський», «Похорон», «Мойсей», «Поема про створення світу»), у яких поняття людського буття не обмежується лише певними пізнаннєвими та релігійними рамками, а й інтерпретуються у етико-антропологічному вимірі. Відштовхуючись від позитивістського раціоналізму, який сповідував М.Драгоманов, оспівування «розуму владного», Іван Франко зображує філософію життя, виходячи з засад «ідеалістичного реалізму», який спирається на національну традицію та віру у творчу будущину духу. Про М.Драгоманова Іван Франко відзначає, що той «виступив на публіцистичне поле, як державник, що в різнонаціональній державі признає панування чи то духове та політичне верховодство одної нації (підкреслення моє – З.М.), а потреби і жадання інших націй мірить потребами цілої держави, які зрештою у нього, республіканця, сходяться з потребами культурного поступу народних мас» [7, 242]. І далі вважає М.Драгоманов: «Національність, се не більше як форма, спосіб вислову, контура, що повинна бути заповнена одним, загальнолюдським чи то по-драгоманіському вислову загально-європейським змістом» [7, 242]. Ідейна спадщина українського Мойсея охоплює естетико-психологічні («Із секретів поетичної творчості»), історіософські («Що таке поступ?»), політологічні («Соціалізм і соціал-демократизм») та соціологічні праці («Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм») тощо.

Іван Франко ніколи не залишався осторонь тогочасного життя. У 1896 – 1907 рр. видав ряд праць («Поза межами можливого», «Народники й марксисти» та ін.), у яких ми виразно бачимо Франка – борця за ідеї людинолюбства, націотворення. У поетичній творчості вершиною була поема «Мойсей» (1905), де автор висловлює ідею – актуальну й до сьогодні – лідера й народу.

Письменник пишучи про національну еліту, відзначав, що її завдання вершити націотворчу місію. «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер … величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй … та при тім поданий на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшим темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна держава, не може відбутися» [17, 405]. Франко проголошував, що українська інтелігенція повинна бути активним керманичем й світочем для поневоленого народу.

У «останніх десятиліттях» ХІХ ст. в Галичині посилився соціально-політичний рух, до молодої ґенерації якого належав Іван Франко разом з Михайлом Павликом, Остапом Герлецьким та ін. Разом із своїми однодумцями Іван Франко спричинився до створення радикальної партії, яка відіграла велику роль у суспільно-політичному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей» [18, 191].

Відзначимо, що «культурно-цивілізаційні та громадсько-політичні ідеї Франка часто живили і навіть визначали зміст багатьох його художніх творів, і однак було би великим спрощенням розглядати його художні тексти як маніфестацію політичних ідей, а постаттю суспільного діяча підмінювати складну й суперечливу іпостась Франка митця» [5, 18].

Іван Франко завжди почувався «сином народа», «вигодуваним твердим мужицьким хлібом». Він вірив у «день воскреслий» свого народу й тому усвідомлював межі «автентичної культурної самосвідомости української народности, що ідентифікувалася з національною та соціальною марґінальностями» [5, 19].

Саме така самосвідомість живила художню творчість не лише Івана Франка, але й інших чільних представників його героїчного покоління: Михайла Павлика, Остапа Терлецького, Осипа Маковея, Стефана Коваліва, Наталії Кобринської, Олени Пчілки, Бориса Грінченка та інших визначних майстрів слова. Їх ідеєю був повноцінний національно-культурний розвиток в основі якого лежали ідеї народництва. Самоідентифікацію як поступальний рух розуміли через поєднання народу й культурної еліти, особистості й суспільства. Така просвітницька ідеологія стала «підґрунтям емансипаційного проекту покоління «Молодої України» [5, 19].

Тетяна Біленко чітко розмежовує художній твір як витвір мистецтва (штуки, за Франком) та фотографію чи копію чогось. «Оповідання в художніх образах реалістично відтворює правду життя, викладає авторську концепцію бачення світу, розуміння соціальних процесів та силу естетичного впливу на духовність, розуміння національної ролі слова у житті суспільства і щира віра у необхідність боротьби проти багатоликого зла» [2, 87].

Як приклад ілюстрації суспільно-політичних поглядів Франка можна вважати оповідання письменника, наближені до казок: «Свинська конституція» (1896), «Чиста раса» (1896), «Звірячий бюджет», «Опозиція» (казка), «Острий-преострий староста» (1897), «Доктор Бессервіссер» (1898), «Мій злочин», «Поки рушить поїзд».

Франко – автор й одночасно наратор – показує читачеві реальних людей або їхніх прототипів: Антін Грицуляк – старий селянин-бандурист («Свинська конституція»), лакей Янош («Чиста раса»), пан Зам’ятальський («Острий-преострий староста») з метою показати реальність описаних подій.

Також політичними є зображені алегоричні персонажі – тварини (звірі): Лев, Осел («Звірячий бюджет»), Свиня («Свинська конституція»). А «Доктор Бессервіссер» … «мабуть, люди такого типу, що наш доктор Бессервіссер ,водилися вже і в Греції, коли старий горбатий Езоп уважав потрібним обезсмертити сей тип у своїй байці. Значить, наш шанований доктор має дуже давню і широку парентелю» [13, 58].

Франко-митець іронічно показує, як доктор Бессервіссер «робить ілюзію поступовості»: «Він швидко хапає всілякі нові ідеї і нові люди в науці і в літературі і горячо боронить їх доти, доки сим способом можна показати, що він поступовіший і вищий понад інших» [13, 58].

Доктор Бессервіссер шукає «з ким би то порівняти себе і над ким би показати вищість, що абсолютно не має часу показати свій дійсний духовий багаж» [13, 58].

Франко вказує, що він (доктор Бессервіссер) має незалежну вдачу: «І він гуляє наверсі понад партіями, організаціями і всіми суспільними путами свобідно і легко і ретроградства суспільності» [13, 59]. У нього – безліч переконань, домінуюче з яких – власна вищість. Доктор Бессервіссер – перевертень, що керується миттєвими переконаннями, готовий у будь-яку хвилину їх змінити, себто егоїст. «Побачить … здалека русина – ого, вже на лівій кляпі вродилася синьо-жовта кокарда, мій герой надувається, як сич на вітер, і глибоким басом гримить: – З нами бог і розумійте, язици» [13, 60]. Співаючи, ніби князю Ігорю, а насправді Докторові Бессервіссерові, Франко іронічно відзначає, що він «може гордо і сміло глядіти в будущину: такі, як він, не швидко переведуться на нашій святій Русі» [13, 61].

До вищеназваного образу дуже подібною є абстрактно-реальна Опозиція з однойменного оповідання. Персонаж – суб’єкт, але зрозуміло, що це збірний образ, який виявляє усі недоліки влади, яка нічого не робить для народу.

Іван Франко у своїх художніх творах висуває й пропагує ідеї: прав селянина, робітника, ідею рівності усіх громадян перед законом та його основним законом – конституцією, ідеєю справедливості конституції, ідеєю справедливості виборів тощо.

Ці ідеї й зараз актуальні, бо Україна стоїть перед вибором: чи вона буде демократичною, чи повернеться до епохи тоталітаризму. Хронотоп «останніх десятиліть ХІХ віку» – ХХ ст. трансформується у політичних реаліях ХХІ ст., бо питання державності, мови, культури й тепер стоїть на порядку денному, а отже, потребує розв’язання в умовах побудови соборної держави.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка