України-русі



Сторінка1/37
Дата конвертації06.03.2018
Розмір8.49 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ




Історія
УКРАЇНИ-РУСІ

ТОМ І
ДО ПОЧАТКУ XІ ст.


ВИДАННЯ ТРЕТЄ, ДОПОВНЕНЕ


КИЇВ, 1913.


З друкарні Першої Спілки,

Трехсвятительська 5.

ІСТОРІЯ
УКРАЇНИ-РУСІ



І
Ця книга у новому виданні виходить значно обновленою. Багато додано нового проти попередніх, а деякі давніші сторінки заново написані для цього видання. З формального боку зроблено ту переміну, що ще більше матеріалу з приміток після тексту перенесено в нотатки під текст; пропущено карти, бо вони вже перейшли до популярного видання. Використано новішу літературу, натомість пропущено подекуди менш важливу давнішу літературу, щоб не да-вати книзі занадто розростися. Збільшення формату також покрило в значній мірі її розширення, так що число сторінок зросло досить незначно в порівнян-ні зі збільшенням змісту.

Друкування тривало довго, і тим пояснюється деяка нерівномірність у використанні новішої літератури. Перші глави друковано в р. 1910, тим часом як в останніх я міг використати і з наукових новин 1911 р.




В серпні 1912 р.

м. г.


Передмова до першого видання
Досі ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що охоплювала б весь час його історичного існування. Через це моя праця, які б не були її недоліки, повинна бути корисною. Її загальний план дав я нижче, у вступній главі, а вихід наступних томів буде залежати від обставин моєї ро-боти. Принаймні ближчі томи надіюсь я видати в короткому часі.

Я спочатку мав намір дати книжку більш популярну, доступну для як-найширших кіл нашої суспільності. Приглянувшися ближче, я змінив намір: у сучасному стані нашої науки мені здався далеко потрібнішим строго науко-вий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питань нашої історії; це і мав я на оці. Але при тому мені хотілося зробити свою пра-цю, не ухибляючи її науковості, скільки можна доступною і для ширшої пуб-ліки; для того все більш спеціальне виносив я в нотатки, а їх подав у кінці, залишивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення. Одночасно ж на кінець виніс я спеціальне обговорення двох справ - нашого найдавнішого лі-топису і норманської теорії початку Русі.

Підмогою при читанні цього можуть тому служити мої витяги з джерел до історії України-Русі (1895), де зібрані головні тексти з чужих джерел для цього часу. Перед читанням прошу виправити похибки, подані в кінці цього тому, бо деякі з них змінюють текст.

Мені мило, що вихід цієї книги припадає на століття нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом! Насправді невеселий переваж-но образ дає нам наша історія, сумніший може часом, ніж інші, але суспіль-ність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу. „Увъсте ис-тину, и истина свободитъ вы! “(І збагнете істину, і істина звільнить вас, М.М.) — цей девіз діячів нашого національного відродження можемо повторити і через п'ятдесят літ, додавши тільки „волю“ i „працю“, як неминучих супутни-ків знання в поході за забезпечення ліпшого майбутнього своєму народу.




Грушівський хутір.

1898, серпень.

Моїй дружині.
I.
Вступні замітки


Ця праця має подати образ історичного розвитку життя українського на-роду або тих етноґрафічно-політичних ґруп, з яких формується те, що ми ми-слимо тепер під назвою українського народу, інакше званого „малоруським“, „південно-руським“, просто „руським“ або „русинським“. Різноманітність цих назв не має особливого значення, бо покриває поняття саме по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які довелося пережити цьому народові. Його старе, історичне ім'я: Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного занепаду було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне і культурне життя розвинулося на традиціях дав-ньої Руської держави, і великоросійські політичні орґанізації - як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське - вважали себе спадкоємцями, наслідниками тієї старої Руської (Київської) держави, передовсім - внаслідок династичних зв'язків своїх з київською династією. Уже в ХІV ст., коли вага політичного життя перемістилася в сторону великоросійську, а українське політичне життя концентрувалося в західній Україні, в державі Галицько-волинській,—до цієї держави прикладається ім'я „Малої Русі“. Так Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 p.) dux toсius Russie Mynoris1. Частіше вживається це ім'я в грамотах царго-родського патріархату ХІV ст., що протиставляв тою назвою (грецькою) галицько-волинські єпархії північним, московським землям2; може бути, що під впливом цієї церковної термінології вжив цю назву і Юрій-Болеслав. Потім ця назва виходить з вживання, але коли в ХVІІ ст. укра-
-1-

їнський народ також входить в склад Московської держави, і виникає потреба відрізнити його від московського народу, термін: „малороссійскій“, „Малорос-сія“ стає офіційно прийнятим надовго, в російській державі і по цей час, а під впливом цієї офіційної термінолоґії і в літературному вживанні в Росії і в За-хіднїй Європі це означення починає витісняти старші означення (у німецько-му kleinrussisch, у французькому petit-russe і т. п.). Але серед української су-

спільності це ім'я не приймалося, і натомість у все ширше вживання входила назва „Україна“, „український“. Стара ця назва, вживана в староруські часи у загальному значенні пограниччя, а в XVI ст. спеціалізована в застосуванні до середнього Подніпров'я, що з кінцем XV ст. стає таким небезпечним, постав-леним у виняткові обставини, на вічні татарські напади виставленим погра-ниччям, — набирає особливого значення з XVII ст., коли та східна Україна стає центром і представницею нового українського життя, і в різкій антитезі суспільно-політичному і національному укладові Польської держави концен-трує в собі бажання, мрії і надії тогочасної України. Ім'я „України“ зростаєть-ся з цими змаганнями і надіями, з цим бурхливим вибухом українського жит-тя, що для пізніших поколінь стає провідним вогнем, невичерпним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвитку. Літературне відродження XIX ст. прийняло це ім'я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглості і безперервності етноґрафічно-національного українського життя, це українське ім'я розширялося на всю історію українського народу. Щоб під-креслити зв'язки нового українського життя з його старими традиціями, це українське ім'я вживано також (в останній чверті минулого століття) в складе-ній формі „Україна-Русь“, „українсько-руський“: старе традиційне ім'я зв'яза-но з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часа-ми все в ширше вживання і в українській і в інших літературах входить просте ім'я „Україна, „український“, витісняючи інші назви. У подальшому викладі буде вживатися як цей новий термін, так і старий „Русь“, „руський“, „старо-руський“, і складений—„українсько-руський“, відповідно до часу і поняття, про який іде мова, хоч властиве значення їх одно - вони означають те, що ми мислимо тепер як український народ: його територію і життя в сучасному і минулому, і ті етноґрафічно-політичні ґрупи, орґанізації, форми, з яких орґа-нізувалося сучасне українське життя. Для означення ж всієї суми східно-сло-в'янських груп, яку сучасні філологи звуть звичайно

-2-


”руською“ (russisch, russ) буду-таки вживати назви „східно-слов'янський”, щоб не допустити якоїсь неясностi, якоїсь мішанини з історичним значенням тер-міну „Русь“, „руський“, що й досі в повній силі затрималося в західній Украї-ні: в Галичині, Буковині, Угорській Україні в значенні південної, української ґрупи східно-слов'янської гілки. Групу північно-західну буду називати біло-руською, групу північно-східну називатиму великоросійською.

В цій неясності і заплутаності самої термінології відбилася неприхильна історична доля, яка випала українському народові. Некорисні історичні обста-вини позбавили його всякого значення в сучасному культурному і політич-ному житті, хоч по числу належить він до більших народів Європи, займає в компактній масі велику і гарну територію, а в своїй історії і в творах свого духу зложив промовисті свідоцтва своїх визначних культурних ознак, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя. Розбивши його політичне життя, довівши до економічного, культурного, а з тим і національного занепа-ду, ці неприхильні історичні обставини притьмили світлі і славні моменти його життя, прояви його активності, його творчої енергії і на довгі віки кину-ли його на роздоріжжі політичного життя, як безборонну, беззахисну здобич для невгамовних апетитів його сусідів, як етноґрафічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імені.

Правда, тепер цей занепад українського життя в значній мірі являється вже пережитою стадією. З року в рік помітний в тому значний поступ. Ожи-ває свідомість і активність суспільності, оживають традиції. Розуміння україн-ської історії як одної тяглої і неперервної цілості, що йде від початків, або й з поза початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвит-ку до наших часів, входить все глибше у свідомість, і перестає й чужим здава-тися чимсь дивним і єретичним, як здавалося воно десять років тому, коли починала виходити ця праця.

По традиціях старої московської історіоґрафії, перейнятих новішою ро-сійською, - події української історії звичайно входили епізодами в традиційну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно - „русскої історії“. Во-на починалася з передісторії Східної Європи (звичайно — з неслов'янської ко-лонізації її), після огляду слов'янського розселення оповідала історію Київсь-кої держави, доводила її до другої половини ХІІ ст., потім переходила до в. кн. Володимирського, від нього до в. кн. Московського і продовжувала як історію Московської держави, потім Російської імперії. Епізодично, для пояснення деяких моментів у політичній еволюції Московсько-Російської держави входили сюди часом такі епізоди, як держава Данила, прилучення бі-

-3-


лоруських і українських земель до в. кн. Литовського і унія його з Польщею, церковна унія, козацькі повстання і війни Хмельницького. Таким чином по-чаткові стадії історичного життя українського народу тонули в цій „русскій історії“, середні віки (XIV - XVI) пропадали в історії в. кн. Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона звичайно мислилася, залишалися тільки часи „отпаденія отъ Польши“ і „присоединенія къ Россіи“, себто історія української козаччини, яка уривалася з кінцем Гетьманщини безповоротно, або продовжувалася ad libitum історією українського відродження. І перші спроби зв'язати в орґанічну цілість з цими загальновизнаними „українськими часами" попередні віки історичного розвою українського народу сприймалися з недовір'ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як прояв якихось прихова-них тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів українського сепаратизму. Та мабуть не мине ще повних десяти літ, як конструкція української історії, як орґанічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над цим задуматися) оте вклеювання українських епізодів у традиційну схему „государства Россійскаго1“.

Одночасно з розвитком і поступом українського життя все менше ма-ють гостроти, все менше уваги збуджують і загальні сперечання про націо-нальну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали ра-ніше. Питання окремішності української історії входило як складова частина в ці сперечання, але вони розвивалися головним чином на ґрунті філолоґічно-му, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все - чи українська мова окрема мова, чи тільки наріччя того „русского“ язика, до котрого нале-жить яко друге „наріччя“ великоросійське з білоруським „піднаріччям“. Ряд дуже визначних і безсторонніх філолоґів визнавав її окремою мовою, як з дру-гого боку не бракує і тепер філолоґів, що визнають її тільки наріччям. Лінгві-стична близькість до сусідніх народів - великоруського і польського не раз давала привід навіть заперечувати існування і права на самостійний куль-турний і політичний розвиток українського народу. Такі голоси давали і на-віть досі дають себе чути з польської і великоросійської сторони. Вони пред-ставляли українську народність тільки провінціалізмом народності польської чи великоросійської і хотіли бачити в ній тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівельним матеріалом для нації польської чи великорусь-кої. Зрозуміло,

-4-

в основі таких поглядів лежали мотиви чисто політичної натури - вони були проявом національного еґоїзму народностей, що маючи перевагу на певних частинах української території, хотіли б затримати українську народність в служебній ролі назавжди. Але ці намагання укриваються дуже часто науковим плащиком - а власне лінґвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще залишається дратівливою. Представники таких намагань роблять натиск на тому, що українська мова — це тільки наріччя „русского языка“ і не повинна розвиватися як літературна і культурна мова: українці повинні трима-тися „общерусского“, тобто великоруської літературної мови. Та тут, очевид-но, підмінюються поняття, бо великоруська мова, жива і літературна, зовсім не „общерусскій“ язик, а таке саме тільки, як і українська, „наріччя" того іде-ального „русского“ язика, чи східно-слов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи. Далі, поняття мови і наріччя цілком конвенціо-нальні — вони встановлюють лише повне степенування у мовній диференці-ації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши, навряд чи можна встановити певні критерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути визнаною як мова. Тому й українську мову одні вважають мовою, інші - наріччям. Культурне ж значення певної мови залежить не від лінґвістичних дефініцій, а від впливів історичних обставин і від життєвих, культурних сил самого народу. Без сумніву, успіхи українського життя за останнє десятиліття переважили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народності більше, ніж всі наукові арґументи, і переважатимуть все більше з дальшим своїм поступом.



Чи будемо називати українську мову мовою чи „наріччям“, однаково треба визнати, що українські говори складаються в певну мовну цілість, яка в граничних говорах справді наближається до сусідніх слов'янських мов — сло-вацької, білоруської, великоруської, поль-
-5-

ської, але в тих діалектах, що становлять головну і характеристичну її масу, відрізняється від цих сусідніх і найбільш наближених слов'янських мов дуже замітно цілим рядом фонетичних, морфолоґічних і синтаксичних ознак. Так само відрізняється українська людність від своїх найближчих сусідів ознаками антрополоґічними - в будові тіла, і психофізичними - у складі індивідуальної вдачі, у відносинах родинних і суспільних, в побуті, культурі - матеріальній і духовній. Ці психофізичні і культурні ознаки, що мають за собою більш або менш поважну історичну давність - довгий процес розвою, зовсім виразно пов'язують в національну цілість поодинокі ґрупи української людності проти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, н а – р о д, з довгою історією його розвитку.



Сучасний стан українського народу представляється так: збитою масою (значить - не рахуючи українських островів поміж чужою людністю) займає він територію, що протягається більш-менш між 45° і 53° ґеоґрафічної широти і 39° і 62° ґеоґрафічної довготи, оточуючи широким поясом північне побереж-жя Чорного моря. На захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпат, сягаючи майже Дунайця, правої притоки Вісли. На півночі границю дає більш-менше поріччя Прип'яті, але українська територія виступає на пів-ніч поза цю лінію двома виступами, розділеними білоруським клином, що над Бугом, і між Сожем та Десною. На сході займає вона весь басейн Дінця крім самого низу його, і врізується в поріччя середнього Дону. На півдні сягає чор-номорського побережжя і вибігає досить далеко на південний схід на кавка-зьке побережжя, захоплюючи значні частини басейнів Кубані, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказу і Каспійські степи. Поріччя ниж-нього Дону переважно зайняте великоруською колонізацією, нижнє Подунав'я опанувала колонізація волоська, а Крим залишається з етнографічного погля-ду ще нічиїм). Всієї української території можна рахувати тепер більш-менш 850 тисяч кв. кілометрів або 15 тис. кв. миль (не рахуючи етноґрафічних ост-ровів) з загальною людністю понад 40 мільйонів.

В політичному поділі вона належить до трьох держав - Росії, Австрії і Угорщини.


-6-


В Росії: повністю ґубернїї: Харківська, Полтавська, Катеринославська, Хер-сонська, Київська, Волинська і Подільська, частини більші або менші ґубернiй: Чернігівської, Курської, Воронізької, Донської, Кубанської, Тав-рійської, Бесарабської, Люблінської, Гроденської, Сідлецької і Мінської.

В Австрії - Східна Галичина і підгірський пояс Західної (Галичини, М.М.) та північна частина Буковини.

В Угорщині - більші або менш значні частини комітатів Спишського, Шаришського, Землинського, Ужського, Бережського, Мармароського і Угоч-ського.

На цій території українська людність сидить компактною масою, без значніших чужоплемінних островів серед неї. В західній частині чужоплемінні домішки - поляків, жидів, угрів у сумі не переходять за 30 процентів, хоч і тут зустрічаються місця з однорідною українською людністю - напр, в гірських частинах Галичини і угорської Русі, де навіть офіційна статистика рахує українську людність на 90%. Досить змішана українська людність Чорномор'я і східних окраїн, колонізованих українцями спільно з великоросами і іншими народностями, хоч і тут теж зустрічають місця з дуже однорідною людністю, 80— 90% навіть за офіційною статистикою. В центральних же частинах укра-їнська людність особливо однорідна і варіює між 80% і 98% навіть за офі-ційним переписом. Загалом усього українського народу треба рахувати тепер на цій території біля 33 мільйонів (повні детально означити цифру неможливо, бо при урядових переписах українська народність підраховується все більше або менше не на її користь.

Опануванням теперішньої території — розселенням на ній розпочинає своє історичне життя український народ. Розселенням на цій тери-


-7-

торії східнослов'янських племен, його предків, відокремилася східно- південна українська ґрупа від своїх ближчих свояків і під впливом території, її фізич-них ознак і культурних впливів, в які вводила вона свою людність, завершує-ться сформування з цих племен окремої етноґрафічно-культурної одиниці, яку мислимо собі як український народ.

З лінґвістичного погляду трактується він як східно-слов'янська гілка індоєв-ропейської мовної родини. Та ця мовна спільність - лише одна сторона його етноґрафічної фізіономії. Мовна спільність покриває собою той досить різно-мастний конґломерат, що протягом тисячоліть під різними впливами - в пере-важній більшості повністю недовідомими нам, формувався в ту етінчну ґрупу, з якої розвинулася українська народність. Її фізичний тип, мішаний, як і у ін-ших європейських народів, відкриває, або ліпше сказати — натякає на довгий процес метисації, мішання різних рас, котрим був вироблений нинішній етніч-ний тип. Зовсім виразно відрізняється в ньому і тепер тип світлий і темний, і хоч тепер панує тип короткоголовий, то у старому археолоґічному матеріалі перших віків після розселення, виступає поруч з короткоголовим сильно зазна-чений довгоголовий тип, як побачимо нижче. Уже в моменті розселення укра-їнська була продуктом довгого змішування народностей і рас. Спільність куль-тури, а в першу чергу спільність мови, що вводила нащадків різних мас і пле-мен в індо-європейську сім'ю, до певної міри об'єднала їх і звела до одного ет-ноґрафічного типу ще в індо-європейській, чи в праслов'янській правітчизні. Подальше відокремлення на новій території і спільне переживання всяких ґео-ґрафічних, політичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало да-лі цей процес складання в одностайну етнічну масу тих різнорідних поколінь, тих поодиноких племен, розгладжуючи спільністю матеріального побуту, од-ностайністю історичного і культурного виховання старі етнічні відмінності, будуючи національну однорідність над колишньою антрополоґічною та етніч-ною різномастністю.

Дві великі творчі сили в житті кожного народу - народність і територія зустрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу подальшого розвою його. Навіть в пізніших, тим більше — в початко-вих стадіях народного життя обидва ці елементи являються діяльними творчи-ми силами - територія так само, як народність. Не тільки фізичні обставини даної території, а й ті політичні та культурні впливи, відносини сусідства, культурні вклади в землю попередніх насельників і останки їх, що примішую-ться до нової колонізації - все це многоважні сторони, якими територія могут-ньо впливає на подальшу історію народу.


-8-

Пригадаймо собі в головних рисах перш за все її фізичні ознаки.

Ороґрафічний скелет її становлять Карпати і ряд височин, що від Карпат тягнуться над Чорним морем до Каспійської низини. На заході вона перетята карпатським луком, вузьким і досить легким для переходу в середині, розвине-ним в цілі системи хребтів і височин на західному і південному своєму краю. На півдні до цього лука (до його центральної частини) безпосередньо прилягає тисько-дунайська низовина. На півночі переходом до прип'ятсько-деснянської низовини служать галицько-волинські височини, на сході подільська височина, сильно розмита водами, так що подекуди вона має вигляд майже гірський. Ця височина продовжується у південно-східному напрямі до Дніпра ґранітним хребтом, понижаючись в цьому напрямку і перегороджуючи порогами русла Дністра і Дніпра. За Дніпром цей хребет підноситься знову у вигляді Донець-кої височини, зустрічаючись з південним краєм центральної східноєвропейсь-кої височини, і потім губиться за Доном у Каспійській низовині.

На південь від цієї гряди, по чорноморському побережжі, і далі на схід (за Дніпром) обіймаючи і цю південну височину, простеляються трав'яні сте-пи — висока рівнина, перерізана річковими долинами і ярами, („балками“), вкрита товстим шаром гумусу (чорнозему). Цей степовий пояс служить безпо-середнім продовженням середньоазійських степів, але стає щоразу менше ди-ким в своїй західній частині. Він заходить з Азії в Європу клином: границя йо-го йде з північного сходу на півдневий захід, займаючи центральне і нижнє Подоння, нижнє Подніпров'я і Подністров'я. Не тільки щодо своєї поверхні, але і кліматично він зв'язаний з Азією і стоїть під впливом східних вітрів, тим часом як краї середнього Подніпров'я і Подністров'я стоять уже під впливом західного клімату.

Північна частина нашої території входить в лісовий пояс з піскуватим, малородючим ґрунтом. Лінія лісу в основному і тепер сходиться з границями піскуватого поясу; вона йде з північного сходу на південний захід, займаючи Подесеня, басейни Ірпеня і Тетерева, середні частини Горині і Случі, Побужжя та багнисту Прип'ятську низовину. Ліс і тепер, не зважаючи на довге нищення, займає тут превеликі площі; це краї мало придатні на хліборобську культуру, а здавна багаті на різні лісові промисли.

Середину між лісовим і степовим поясом заповнює край передстеповий (лісостеповий, М.М.), з хвилястою поверхнею, сильно розмитою ріками, з ро-дючим ґрунтом, багатий лісовими зарослями і водою. В центрі пронизаний він широкою долиною Дністра. Правий берег Дністра зайнятий узгір'ям за-

-9-

хідної гряди, лівий — узгір'ям центральної височини, що заповнює межиріччя Десни і Дону.



Головні переміни, які зробило у ландшафті цього краю протягом віків людське життя — це зменшення лісу. Одночасно з цим зменшилась вологість ґрунту і змаліли ріки, але це ще в більшій мірі було проявом натуральним, на-слідком висихання землі, що йде неперервно, і тільки прискорене було різни-ми проявами людської „культури“ на зразок інтенсивного вирубування лісу. Протягом ста років від часу загального замірювання ґрунтів у Росії (в 1774—8 р.) констатовано зменшення площі лісів у деяких центральних лісових ґубер-ніях на 20 до 30%; аналоґічне явище мусило мати місце і в нашому лісовому поясі. Ще сильніше поменшало лісу від часів людського життя в середньому поясі між степовим і лісовим краєм (у лісостепу, М.М.); навіть історичні відо-мості з трьох-чотирьох останніх століть свідчать про велику силу зарослей тут, тепер уже знищених. Це зменшення лісу впливало на висихання ґрунту і змен-шення вод. Останки великих човнів або кораблів у різних менших українських річках, тепер уже не судноплавних, показуть, що вони були далеко багатші во-дою; деякі річки вже на пам'яті історії цілком змаліли, от хоч би історична київська Либідь. Щодо степового поясу — то про нього була велика супереч-ка, чи він дійсно був завжди степом, чи не знищило в ньому лісу людське жит-тя; але дослідження показали, що слідів значніших лісових просторів тут нема, були тільки поодинокі лісові острови, степовий же чернозем утворився з тра-в'яних останків.

В заводненні краю важливе значення мають галицько-волинські височи-ни: вони і їхнє продовження відділяють басейн Дніпра і Зах. Бугу від басейнів Дністра і Дунаю (Прута і Серета). Дністер з його несчисленними закрутами і слабо розвиненою системою приток не мав важливого комунікаційного зна-чення в давиину, як і тепер, особливо у верхній частині, де його ліві притоки близько підходять до систем Сяну, Бугу, Прип'яті, Бога; але його праві прито-ки були важливими колонізаційними дорогами в Карпатському гірському по-ясі і зв'язували Подністров'я безпосередньо з Потиссям і Подунав'ям. Веле-тенська водна система розлягається зате на другому, північно-східному боці галицько-волинських височин. Головною водною артерією тут служить Дні-про, що збирає воду з усього простору між галицько-волинськими і централь-ною східноєвропейською височиною і здавна був для неї головною торговель-ною дорогою. Головні Дніпрові притоки - Прип'ять і Десна з рядом менших своїх і Дніпрових (не забудьмо, що в давнину далеко більше їх було здатних до плавання), протинають цей простір густою мережею доріг і зв'язують його з сусідніми


-10-

річковими системами. Система верхнього Дніпра зв'язується дуже тісно з си-стемою верхньої Волги, західної Двіни і системою північних озер. Система Прип'яті — з системою Німана та західного Бугу і Вісли. Система Десни — з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонням, а Посем'я і середні притоки Дніпра - Ворскла і Самара близько зв'язані з системою Дінця. В ре-зультаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в се-редньому Подніпров'ї в його натуральному центрі — старому Києві, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових пагорбах, збираючи торговель-ні каравани з усіх головних Дніпрових приток.

Як побачимо нижче, середнє Подніпров'я з усією правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великою слов'янською міґра-цією східно-слов'янські племена, що увійшли в склад нашого народу, опану-вали майже всю теперішню етноґрафічну територію. Правда, ця перша коло-нізація не втрималась відразу на своїх займанщинах; значні частини наших країв залюднювалися вдруге, втретє і в четверте, але все залюднювалися на-шою людністю, або з повною перевагою нашої колонізації. Є справді теорія, немовби східна частина цієї колонізації належала до великоросійської ґрупи, пізніше виселилась, а її місце зайняла українська колонізація з Волині і Гали-чини; я буду ще нижче говорити про ці здогади, тепер тільки зазначу, що ця теорія не має за собою ніяких реальних доказів, і не в одному розминається з очевидними фактами. Від часів слов'янського розселення історія нинішньої української території стає історією українського народу. Втрати понесла наша колонізація головним чином на заході - на пограниччі з поляками, словаками, уграми і волохами на їх користь. Колись вона не обмежувалася там вузьким гірським поясом; на півночі і на півдні території зі змішаною людністю про-стиралися широко, заходили може і в Семигородську височину і в наддунайсь-кі краї (на лівому боці Дунаю). Але протягом віків українська людність відхо-дила з заходу на схід, ослаблюючи свої західні границі - даючи можливість за-хідним сусідам розширятися за її рахунок. Зате дещо придбала на сході, — з усякою певністю можна це сказати про кавказьке побережжя і Крим (колоні-зація найновіших часів).

Колонізаційні пертурбації стояли в тісній залежності від фізичних особ-ливостей території, що в цій точці і в інших мали превеликий вплив на еконо-мічну, культурну і політичну історію нашого народу і на саму етнічну еволю-цію його. Тут зберу коротко тільки головні моменти.

На заході карпатський гірський пояс, а на півночі лісовий, з
-11-

непрохідними нетрями і болотами, обидва мало приступні для жвавіших зно-син, мало вигідні для людського життя, були найбільш консервативними час-тинами, де найбільше зберігалося і досі збереглось останків колишнього. Вони не грали ніколи особливо визначної ролі в політичному і культурному житті, але мали важливе значення, служачи сховищами, резервуарами, куди збирала-ся людність з слабше захищених країв і переховувалася в небезпечні часи.

Степовий пояс на півдні служив широким шляхом з Азії в Європу, де без кінця товклись різні кочові орди в своєму вільному і невільному поході зі схо-ду на захід. Осідла слов'янська колонізація тільки часами, уривком опановува-ла степи і аж до останніх часів (ХVIII-XIX ст.) не могла міцно присвоїти. Сте-пи отже не мали в ті часи тієї важливої ролі в культурному розвитку, яку мали перед тим і тепер могли б мати по ґеоґрафічних своїх обставинах — як при-морська територія і як вигідний сухопутний міст з передньої Азії до південної і західної Європи; навпаки, вони стали тепер небезпечним, шкідливиим сусі-дом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусідству з ними, лежали пустинею і перехідні, лісостепові простори.

Посередні краї між степом і „лісовою стороною“ — галицька територія, південна Волинь, середнє Подніров'я і Подоння вигодами зносин і всякими го-сподарськими особливостями самою природою були призначені для головної ролі у культурному і суспільному розвитку нашого народу. Але чим ближче до сходу, Азії, тим далі на північ заходять границі степу і небезпечного передсте-п'я, забираючи у осідлої колонізації ці благословенні простори. Колонізація Подоння не була тривкішою від чорноморських прибережних степів. Саме се-реднє Подніпров'я жило тривожним, небезпечним життям і переживало від часу до часу сильні колонізаційні лихоліття і катастрофи. Головні культурні центри його сиділи на підліссі, і тут на пограниччі безпечного лісу і багатого, вигідного передстеп'я найсильніше жило і держалося українське життя – куль-турне і політичне. Сам Київ уже лежить в лісовому поясі, на його південній границі, але і він - то передова кріпость українського культурного життя, і на нього набігають степові хвилі, а часом і заливають його.

Далі на захід — було безпечніше, бо далі від Азії, від степу, ближче лісу, між лісом і горами. Тому в Галичині і на Волині могла неперервано держатися культурна і суспільно-політична традиція українського життя. Але воно не ма-ло тут відповідних обставин, щоб розвинутись широко. Не раз, коли Подніпро-в'я падало під натиском неприхильних обставин, Волинь і Галичина вирятову-вали, переховували українське життя до ліпших часів; але тільки на Подніпро-в'ї,
-12-

в цьому природньому центрі нашої території, розвивалось воно широко, вибу-хало ясним огнем.

Та обставина, що більша частина української території, і то якраз найще-дріше обдарована природою, підпадала кілька разів повному спустошенню під впливом кочівницького натиску, мала величезний вплив на всю українську ко-лонізацію. Вона викликала величезні рухи серед української людності, підтри-мувані і збільшувані до того ще й особливими суспільними і політичними мо-ментами. Коли південно-східна частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, а передстеповий підпадав їх руйнівним напа-дам на осідлу людність, ця остання відпливала звідси в краї північні і північно-західні, ліпше захищені горами, лісами і болотами. Але як тільки минався, або бодай слабнув турецький (тюркський, М.М.) натиск, то нащадки міґрантів, і просто маси людності з тих північних і північно-західних країв без стриму су-нули в пусті і небезпечні, але багаті дарами природи південні краї, здобували їх знову для осідлої колонізації, і життя закипало тут гарячим ключем. На па-м'яті історії знаємо кілька таких великих, більших і менших припливів і від-пливів, не кажучи про дрібніші: відплив української людностi з степів і перед-степових країв під натиском печенігів у X ст. і новий рух в степи в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; новий відплив з кінцем XI ст. під натиском половців, і новий рух у степи в XII ст., пов'язаний з занепадом половецької сили і хижості; татарська хмара ХІІІ ст., що приносить страшенне знищення всьому українському Подніпров'ю, і колонізаційні успіхи ХІV—XV ст., коли татарська орда в розкладi i усобицях тратила всяку активність і силу; кримські спустошення кінця XV і першої половини ХVІ ст., що в пустку обертають всю українську передстепову територію, і новий колонiзаційний рух, що з розвоєм вонєних сил української людностi (козаччини) посувається в спустошені про-стори з кіпцем XVI і в ХVII ст.

Від другої половини XVI ст. слабне натиск турецьких орд, але соціальні, політичні і національні причини викликають нові великі хвилювання серед українській людності. Зріст панського господарства і погіршення селянських обставин викликають масовий рух селянства з північних і західних частин в східні і південні частини України в XVI—ХVІІ ст., що повторюється потім знову в ХVІІІ і навіть в XIX ст., коли українські селяни-втікачі залюднюють величезні простори Чорномор'я (Новоросії), Бесарабії і Кавказу. Соціальні і національні рухи українські, війни України i за Україну приводять до масових переходів української людності на схід, де вона колонізує землі на вододілі Дніпра і Дону і басейн Дінця (ХVII ст.). Ці ру-


-13-

хи і війни приводять в другій половині XVII ст. до повного запустіння великих просторів на правому боці Дніпра і в басейні Бога, і вони наново колонізують-ся потім протягом ХVІІІ ст. Зруйнування Січі приводить до української коло-нізації кавказького Чорномор'я, і т. д.

Ці зміни, ці колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глибокі сліди у фізіономії української народ-ності. Вони протягом століть, рядом таких пертрубацій постійно вимішували українську людність, приводячи її до однорідніших форм. На мові це видно найвиразніше: старі архаїчні діалекти уціліли тільки по окраїнах, найменше зачеплених цими колонізаційними хвилями — ці архаїзми зустрічаємо в за-хідному, гірському і північному — лісовому поясі; решта українських діалек-тів мають уже забарвлення пізніше, новотвірне, і дуже мало відрізняються між собою, тим часом як старі діалекти відрізняються і від них, і між собою дуже значно. Якихось чотири п'яті української людності говорять тепер цими нові-шими діалектами, що і дають головний тон українській мові, і лягли в основу літературної мови. Вони — результати цього вимітання української людності, яке рідко де у якого народу мало місце в таких величезних розмірах.

Те саме що з мовою, діялося з антрополоґічними ознаками, з матеріаль-ною культурою і з духовим надбанням народу. Вони зустрічались, перехрещу-вались, модифікувалися і в цих змінених формах розходилися на широких про-сторах української колонізації. Повної однорідності вийти, зрозуміло, з того не могло, але вийшла велика подібність, якою відзначається український етноґра-фічний тип і досі на переважній частині своєї території. Таку етноґрафічну по-дібність при такій великій території і великій чисельності також не часто мож-на зустріти. Масові рухи осягнули те, що було б неможливим при браку одно-стайної політичної орґанізації, при слабких внутрішніх зносинах, при ґеоґрафі-чному відокремленні значних частин етноґрафічної території. Рухи ці безпе-речно спричинили до удержання серед української людності почуття своєї на-родної близькості, єдності, взагалі національного почуття при всіх некорисних обставинах для його розвитку.

В тім можна бачити позитивну сторону тих пертурбацій, на які вистави-ли український народ ґеоґрафічні обставини його життя. Взагалі ж беручи, впливи цих пертурбацій були в значній мірі шкідливі для нього, хоч заразом довелося йому в своїй боротьбі зі степом відіграти почесну роль щита європей-ської культури від азійських орд.

Страшні спустошення від азійських кочівників приносили величезні втрати в людях і майні. Тільки в кінець зруйнована, приведена до


-14-

відчаю людність рішалася кидати насиджені місця та йти в бідні й негостинні лісові чи гірські краї, іти в наймити і робітники в чужі господарства або пробу-вати знайти серед них місце, щоб наново загосподарюватися. Величезних засо-бів енергії і матеріальних втрат коштувала така зміна. Потім, коли колонізація рушала назад, в степи, економічні засоби і сили людності напружувалися, роз-пливалися у господарській екстенсивності; вкладалися маси енергії і достатку в культивування, присвоєння осідлій культурі здичавілих просторів, щоб по-вернути їх в колишнє культурне становище. В цих флюктуаціях згинула стра-шенна маса народного капіталу. Величезна маса народу не могла віками підня-тися над примітивними клопотами про охорону свого існування та створення найелементарніших підстав економічного життя. Ціла народність не могла зі-брати свобідних достатків і сил для задоволення вищих культурних потреб.

Боротьба з степом протягом віків забирає енергію народу, його вищих верств і урядів. Колонізаційі і економічні хвилювання не давали стверднути ні суспільним, ні політичним відносинам. Маючи небезпечного ворога по всій південно-східній граничній лінії, українські політичні орґапізації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно-західній або північній сформу-валися якісь міцніші політичні орґанізми. Вони ставали здобиччю цих ліпше захищених, в ліпші обставини поставлених сусідів. А політичний занепад тяг-нув за собою остаточне розшарпання і присвоєння чужорідними суспільними верствами всього, що становило національні засоби. Вищі, культурніші верст-ви і нагромаджені ними культурні засоби, капітал і нерухомий маєток, природ-ні багатства краю і вищі форми господарства — все опинялося кінець-кінцем в руках чужорідних господарів, володарів краю, а на стороні українській зали-шалася гола народна маса - поневолена, позбавлена всяких економічних і куль-турних засобів, всяких політичних і громадянських прав. Проходять століття повного застою і занепаду українського життя. Народні маси врешті відповіда-ють масовою реакцією, народними війнами проти цього режиму поневолення і пограбування народних мас. Ці війни ще на кілька століть забирають всі сили, всю енергію народу; але не зважаючи на масу енергії, героїзму, навіть органі-заційної творчої здібності, вложеної в цю боротьбу, не приносять тривкого по-ліпшення народного життя. І обезсилені маси опускають байдуже руки на довгі часи.

Привільні, розкішні простори, що випали на долю українському народо-ві в його історичному житті, ці текущі медом і молоком краї, що були предме-том заздрощів сусідів, цей „тихий рай“ української природи, оспіваний поета-ми - не принесли щастя. Ґеоґрафічні ознаки


-15-

краю і дані ними відносини сусідства фатально налягли на всю політичну до-лю українського народу і тяжко відбилися на його культурному і національно-му житті. У багатій святими, благородними, навіть блискучими часом порива-ми, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячоліття історичного життя передало сучасним поколінням, — українська територія багато завинила.

------------------------


Через ті неприхильні обставини цього життя, українському народові тільки часами вдавалося жити самостійним політичним життям, всією повно-тою національного життя, і не цілості, а тільки деякими частинами його.

Широким і сильним, інтенсивним політичним життям український на-род жив у перших віках свого історичного існування. Створена ним політична організація служила творящим центром для всієї Східної Європи, будувала її політичне, соціальне, культурне життя, клала підвалини йому на довгі віки: в основі всього нинішнього життя Східної Європи лежать і досі підвалини, за-кладені Київською державою. Очевидна річ, що процес, котрим творився цей політичний, державний орґанізм і його розвиток з огляду на свої глибокі і да-лекосяжні впливи, має високий історичний інтерес і вартий уважнішого дослі-дження. Але він вироджується скоро - політична сторона його слабне, тратить свій інтерес. Вся вага і весь інтерес лежить в тих соціальних і культурних про-цесах, що розвивалися на цій політичній основі, силою раз даного могутнього пориву. І процеси ці мають уже чим далі, тим більш місцевий, локальний ха-рактер, а не загальнодержавний характер. Державне життя інтенсивніше про-довжується тільки в Західній Україні, в державі Галицько-волинській. Потім, з середини XIV ст. почавши, український народ уже входить в склад інших, чу-жих держав, то становлячи пасивний об'єкт чужої управи, чужого, на інших підставах витвореного права, то стоячи в більш або менш виразній та гострій опозиції до цієї чужої управи і цього чужого права. Коли і за самостійного по- літичного життя українського народу політика звичайно лежала в руках прав-лячої меншості, що правила народом часто і проти його волі, - то тепер на по-літику не мали впливу ані вищі, ані нижні верстви української суспільності, і через те політичні обставини тих часів можуть інтересувати нас лише постіль-ки, поскільки безпосередньо впливали на національне, економічне і культурне положення української людності. Суспільно-економічна і культурна історія українського народу в ті часи - єдина його історія. Політичний рух і потім збройна боротьба - ряд повстань укра-


-16-

їнського народу під проводом козаччини у першій половині ХVІІ ст. дає мож-ливість вирватися частині України з-під чужого права і жити знову держав-ним, хоч і не суверенним життям протягом цілого століття. Але соціальні і культурні процеси і в цей період політичного відродження українського наро-ду зберігають свою домінуючу роль, а з занепадом того політичного життя знову стають єдиною історією українського народу.

Соціальний і культурний процес становить таким чином ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усі коливання, через усі флюктуації полі-тичного життя - через стадії його піднесення і занепаду, та зв'язує в одну ці-лість історію українського життя, не зважаючи на різні пертурбації і навіть катастрофи, які доводилося йому переживати. Звичайно робилося навпаки: досліджучи історію політичних орґанізацій, пришивано кусні історії україн-ського народу до історії державного життя польського чи великоросійського народу, і вона розпадалася на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглості і зв'язку епізодів. Навпаки, вона стає орґанічною цілістю, коли в основу дослі-дження кладеться соціальний і культурний процес, де тяглість не перерива-лася ніколи, і де хоч би і найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінювалася під їх впливами. Він визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддаватися дослідженню, слідкуванню за їхньою еволюцією.

До недавніх часів історія народів починалася від перших історичних, письмових звісток про них. Тепер молоді науки - передісторична археолоґія чи археолоґічна етнолоґія в антрополоґією і порівняльною соціолоґією, з од-ного боку, і порівняльне мовознавство (ґлотика) та фольклор з другого, роз-ширили науковий обрій далеко поза межі письмових звісток.

Щоправда, в теперішньому своєму стані в обох цих напрямах більше відкривається перспектив, ніж заповняються вони якимсь вповні позитивним змістом. Всі ці науки ще в початкових стадіях свого розроблення, і дуже не легко, не впадаючи ані в надмірний скептицизм, ані в легковірність, вибрати з них те, що повинно бути введене в історію українського (чи якого іншого) на-роду для висвітлення її початків. Ґлотика напр. на пункті методу далеко не сказала ще останньго слова, і в певних точках її досліджень можливі великі сумніви. Антрополоґія ж і археолоґія, особливо східної Європи, все ще стоять в стадії збирання матеріалу, і сам він збирається часто ненауково, так що й ко-ристуватися ним треба обережно, і кожна більша зна-

-17-


хідка вносить значні переміни в суму відомостей 1. Самі ці дисципліни – філо-логічні і археолоґічні, не знайшли досі тих середніх термінів, на яких можуть зійтися: серед археолоґів і антрополоґів нерідко можна зустріти дуже зневаж-ливе нехтування висновками ґлотики – заперечується сама можливість добу-ти якісь корисні результати цим шляхом, і з другого боку подібні ж скептичні погляди на висновки антрополоґів і археолоґів можна зустріти серед мово-знавців. В дійсності, зрозуміло, вся вага в методах препарування і вивчення матеріалу. Мовознавці і археолоґи однаково доходять до фантастичних теорій, коли сходять з дороги строго методичного досліду, а підходять дуже близько до себе в своїх спостереженнях при обережному і методичному студіюванні. Вихідна точка перших - культурна еволюція певного народу, виражена в його мові; вихідна точка других - культурна історія певної території, втілена в ма-теріальних залишках її культури. Ідучи кожний своєю дорогою і контролюю-чи себе обопільно, вони часто можуть дати руку і допомогти одні одним свої-ми спостереженнями. Для цього треба тільки наукової обережності і можливої широти в дослідженні, і не зважаючи на всі труднощі, історик ніяк не може нехтувати здобутками цих дисциплін, коли мова йде про дуже темні і інакшим чином зовсім неприступні питання в історії народу чи його території. Для ку-льтурної історії української території уже тепер робить дуже поважні послуги археолоґія, не зважаючи на свій досить іще примітивний стан. Вона малює перед нами ту спадщину, яку дістали українські племена при своєму розсе-ленні, і ту культурну сферу, в яку ввійшли ці племена з своїм розселенням. Для культурної історії нашого народу в передісторичні часи важливі вказівки дає ґлотика і допомагає вияснити культурну фізіономію українських племен в період розселення. Антрополоґія відкриває пред нами фізичну еволюцію, по-криту покровом культурної єдності. Порівняльна соціолоґія і фольклор від-кривають багаті перспективи духовної і соціальної еволюціїї, що полишила свої сліди у закостенілих пережитках давнього і сучасного побуту.

Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV ст. н.е., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. До цього про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов'янської ґрупи; його життя не можемо прослідкувати в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного життя. Порівняльне мово-знавство прослідковує їх по мовному


1Це можна бачити з порівняння розділу, присвяченого археології українсько-руської території в цьому виданні, і в попередніх — як багато змінюється в ній за кілька літ.
-18-

запасу, а пізніші історичні і археологічні дані допомагають контролювати йо-го висновки і доповнюють в цілому ряді пунктів. Цим питанням присвячена перша половина цього першого тому.

Розселення українсько-руських племен на своїй нинішній території при-падає якраз на початки його історичного життя. Століття безпосередньо після цього розселення підготовлюють орґанізацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного життя українського народу. Заходами київської династії і дружини сполучено в одне політичне тіло, хоч на недовгий час, всі частини нашого народу, і ця політична єдність відбилася на його культурі і суспільному житті загальними ознаками. З них найважливі-шим було заведення християнства, що потім протягом довгих віків, перехо-дячи помалу в народні маси, впливало на народне життя; многоважне значен-ня мали разом з християнством принесені тісніші зв'язки з візантійським культурним світом; далі - розповсюдження київського права і суспільно-полі-тичного устрою. Суспільно-економічна еволюція цієї доби характеризується такими фактами, як двоїстість громади і дружини, утворення купецько-бояр-ської капіталістично-земельної верстви, сильний розвиток (і потім занепад) торгівлі і промислу і т. п.

Цій добі присвячена друга половина першого, другий і третій томи цієї „Історії“.

Середніми десятиліттями XIV ст. відкривається другий, перехідний пе-ріод нашої історії. Українські землі входять у склад двох сусідніх держав — в. кн. Литовського і королівства Польського. В культурній сфері бере перевагу західний вплив над візантійським, в економічній - іде все швидшим темпом утворення привілейованої вищої верстви і повне економічне і правове понево-лення нею народної маси; заразом ця привілейована верства все сильніше від-ривається від народної маси культурно і національно. Форми суспільного бут-тя і культурного життя, вироблені століттями самостійного політичного жит-тя, підпадають різким змінам під впливами польського і перейнятого ним римського і німецького права. Вони частково витісняються, частково спуска-ються в нижчі верстви, в сферу етноґрафічного селянського побуту, звичаєво-го права, уступаючи перед новими поняттями і формами, як явищами вищого, привілейованого порядку. Антаґонізм мас до правлячої і привілейованої меншості, початки якого існували вже в попередніх часах, загострюється тепер національною і релігійною ворожнечею. Розбудження відпорної енергії націо-нальної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті, повної економічної руїни та поневолення проявлється спочатку культурно-реліґійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфліктові
-19-

політичному, збройному, що і розпочинається завдяки колонізаційним обста-винам південно-східної України, на Подніпров'ї з кінцем XVI ст. Оглядові цих перехідних, литовсько-польських часів присвячені томи IV, V і VI нашої „Історії“.

Історія народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм, для його повалення і реформування суспільних відносин відповідно народ-ним ідеалам справедливості, — становить зміст третього періоду. Суспільно-економічна боротьба поєднується з реліґійною i національною, через це вона захоплює собою надзвичайно широке коло інтересів і зрушує з гори до долини всі суспільні верстви. Ареною її все служить східна Україна. Тут суспільно-економічний і політичний устрій переходить через повний перестрій, який рідко зустрічаємо в історії. На руїнах скасованого шаблею казацькою польсь-ко-шляхетського класового устрою робиться ґрандіозна спроба відбудування нового соціального і політичного устрою. Заразом національне почуття дохо-дить до небувалого напруження, як і життя реліґійне. Натомість в західній Україні по закону реакції прискореним темпом іде попередня культурно-сус-пільна еволюція. Та боротьба кінець кінцем програна і в східній Україні; роз-мах народної енергії спадає, знесилений зіткненням з непереможними пере-шкодами. Крізь слабку основу нового суспільно-політичного ладу пробиваю-ться нестримно старі течії класового устрою і литовсько-польського права та розбивають і руйнують підстави нового ладу. Останні відгомони могутнього руху, політичного і національного відродження тихо гаснуть під загальною реакцією, доповнюючи загальний образ повного занепаду. Цій недовгій, але многоважній добі найбільшої активності нашого народу як народу - його ши-роких мас, - цій великій траґедії українського життя, не позбавленої своєї ве-личі і краси навіть у своєму сумному закінченні - мають бути присвячені то-ми VII, VIII, IX, може і X.

За старою історіософічною термінолоґією ці дві доби політичного укра-їнського життя - стару, княжу, і новішу - народну (козацьку), можна б назвати тезою і антитезою, що доходять до синтезу в столітті українського відроджен-ня. Народні змагання відновляються і прояснюються у світлі прогресивних європейських ідей та присвоюються новою інтеліґенцією, що появилася на то-му новому ґрунті під впливом прогрествних ідей. Культурні елементи поєдну-ються з національними і суспільно-політичними змаганнями попереднього бурхливого періоду, і на місце збройної розпочинається культурна боротьба для осягнення ідеалів, що зв'язують в один орґанізм народні маси з тією но-вою інтеліґенцією. Si datur venia - оглядом цієї доби повинна бути закінчена ця „Історія“.


-20-

ІІ.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка