Закони та категорії соціології. Література: Городяненко В. П. Соціологія. К.: Академія, 999. С. 11



Сторінка3/6
Дата конвертації18.03.2019
Розмір1.02 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6
Тема 12. Етносоціологія.
План:

  1. Предмет, об'єкт та історія розвитку етносоціології.

  2. Міжнаціональні відносини.

Література:



  1. Городяненко В.П. Соціологія (електронна версія підручника, тема 3.8.)

  2. Радугін А.А. Социология. Курс лекцій. – М.: Юрист, 1997.

3. Жоль В.А. Соціологія. – К.: Знання, 2005.



  1. Предмет, об'єкт та історія розвитку етносоціології.

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікаційних практик. Почуття етнічної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовизначення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. В етнічності відображаються особливості соціальних практик, культурної спадщини тощо. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціологія.


Етносоціологія (грец. ethnos — плем'я, народ) — галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем'я, народність, нація) з метою з'ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.
Як наукова дисципліна, вона існує на стику соціології, етнографії та історії. Предмет її — взаємозв'язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними. Об'єкт — особливості етнічних виявів соціального. До найважливіших проблем, які вона досліджує, належать:
— етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;
— етнічні впливи на формування ціннісних орієнтацій;
— зв'язок національних чинників із особливостями соціальної структури, міграційної і трудової мобільності, урбанізації тощо;
— соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;
— сутність міжнаціональних конфліктів;
— етномовні процеси (білінгвізм тощо).
Етносоціологія зосереджується на вивченні етнічної специфіки загальних соціальних явищ, дослідженні етнічних проблем — національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури.
В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її засади були закладені раніше, сформувавшись у лоні етнографії, історії, фольклористики та інших наук, які цікавилися особливостями національної культури, традиціями народу.
В українських землях, що перебували на той час під владою Російської та Австро-Угорської імперій, свідоме зацікавлення народними традиціями та фольклором почалось за часів розквіту романтизму (перша третина XIX ст.). Саме на тоді випала діяльність видатних учених та збирачів фольклору І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, В. Гнатюка, Ф. Ко-лесси та ін. Етнографічні описи та роздуми про національні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних дисциплін. Подальший розвиток суто етнографічних досліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському географічному товаристві) давав багатий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.
Не залишилась осторонь цього процесу і соціологічна наука. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспільних наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного характеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук. Наприклад, функціонування Кабінету примітивної культури при науково-дослідній кафедрі історії України, як і видання друкованого органу цього наукового підрозділу — «Первісне громадянство», цілком відповідали тогочасним стандартам етнографічних та етносоціологічних досліджень.
Щоправда, згодом і до кінця 50-х років XX ст., вивчення етнографічних і національних аспектів суспільного життя було унеможливлене у зв'язку із загрозами бути звинуваченим у «буржуазному націоналізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія (феномен етносу, нації тощо), в Україні значилися як «ризиковані».
Певні зміни у ставленні до етносоціології, як і щодо можливості досліджень етнічних аспектів соціального, відбулися у другій половині 60-х років. Безумовно, і тоді наукові пошуки не могли бути очищеними від ідеологічних нашарувань, зосереджувалися насамперед на «національних особливостях соціалізму», «поліетнічності в умовах соціалізму» тощо. Останньою проблемою переймалося навіть вище партійне керівництво колишнього СРСР (окремий розділ доповіді М. Хрущова на XX з'їзді КПРС).
Радянська наука етносоціологічні проблеми розглядала здебільшого на межі між соціологією та етнографією, історією тощо. Помітну роль у становленні проблематики етносоціології відіграла діяльність Інституту етнографії АН СРСР, особливо з середини 60-х років, коли його очолив видатний етнолог Юліан Бромлей (нар. у 1921 p.).
У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і соціального середовища.
Класичним зарубіжним дослідженням з етносоціології вважають працю Ф. Знанецького та У. Томаса «Польський селянин в Європі та Америці», видану в 20-ті роки XX ст. Але принциповий інтерес до проблеми етнічності, національності зафіксований у 50— 60-ті роки, що пов'язувалося з активним розпадом колоніальних володінь європейських держав в Африці та Азії, посиленням еміграційних хвиль з країн «третього світу» до Європи та Сполучених Штатів Америки. Тамтешні дослідження зосереджувалися на міжгрупових взаєминах, соціально-психологічних проблемах міжнаціональних конфліктів, етнічній дискримінації тощо.
Як і кожна молода наукова галузь, етносоціологія особливу увагу зосереджує на з'ясуванні сутності й специфіки наукового апарату, базових понять («етнос», «народність», «нація» тощо), формуванні методології досліджень. У цьому процесі конкурують різні концептуальні підходи, розмаїття яких ілюструє багатогранність предмета дослідження. Особливо це стосується одного з базових понять — «етнос», тлумачення якого є своєрідним ключем до розгляду всіх інших.
Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.
До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такгетноси до національних меншин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.
В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики.
Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні українці та до 21 % — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.


  1. Міжнаціональні відносини.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.


Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення економічних потреб етнічних утворень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентрувалася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльністі). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв'язків між різними національно-етнічними утвореннями. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урбанізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.
Політичні етнонаціональні відносини стосуються передусім рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання державного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.
Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного національного самоутвердження. Відповідно перед ет-носоціологією постає питання націоналізму.
Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоідентифікацїі нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.
Як суспільний рух, він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Європи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-економічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Австро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.
Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політичних ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискримінацію.
Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, економічних, со-ціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різноманітних формах діяльності.
Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологічних його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), етнічний, дифузний.
Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нормою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього населення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, культури, ідеології.
Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення владних, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націоналізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недо-мінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. separatus — окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схильності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.
Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.
Національне питання — форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).
Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого національне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання протиріч з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.
Згідно із законом соціальних сподівань, що підвищуються, з активізацією процесів урбанізації, зростайням кількості представників національностей у процесах інтелектуалізації, модернізації розширюється й діапазон їх потреб. Тому цілком природним є бажання національних утворень поліпшувати своє життя.
Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи удавану) втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).
Не менш впливовим може бути і соціальний чинник, наприклад, конкуренція за робочі місця, особливо у престижних сферах зайнятості (рухи мезоамери-канського чи афроамериканського населення США). Інколи, правда, трапляється, що престижні сфери зайнятості займають здебільшого представники національних меншин даної країни (високий рівень росіян у бізнес-еліті країн Балтії або вплив японських промисловців у США). У будь-якому разі проблеми соціальної стратифікації можуть впливати на розвиток національних рухів як титульного етносу, так і етнонаціо-нальних меншин.
Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебільшого в стресових ситуаціях.
Поширеною є концепція, згідно з якою в розвинутих країнах орієнтація на націоналізм тісно пов'язана з консервативними та авторитарними поглядами (на відміну від країн, що розвиваються, де націоналізм може бути чинником подальшого розвитку політичного та соціального потенціалу країни).
Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:
Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.
Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).
Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етно-національ-них утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).
Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська республіка).
Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових «європейських» цінностей.
Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:
— право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);
— право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);
— право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);
— право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);
— право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;
— право на використання досягнень сучасної цивілізації.


Каталог: Електронна%20бібліотека%20ЗГЕК%20ЗДІА%20%20PDF -> II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка
II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка -> Перелік тем для самостійного вивчення з дисципліни «Фізика» для студентів І і ІІ курсу
II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка -> Методичні вказівки до самостійної роботи для студентів Запорізького гідроенергетичного коледжу здіа
II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка -> Методичні вказівки до семінарських занять для студентів Запорізького гідроенергетичного коледжу здіа спеціальності 05050203 «Обслуговування засобів гідромеханізації»
II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка -> Запорізька державна інженерна академія
II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка -> Біографія Івана Франка Іван Якович Франко
II%20курс%20Загальноосвітня%20підготовка -> Пояснювальна записка тематичний план самостійної роботи Рекомендована література 5
Електронна%20бібліотека%20ЗГЕК%20ЗДІА%20%20PDF -> Методичні вказівки до виконання самостійної роботи, семінарських занять для студентів всіх спеціалізацій Запорізького гідроенергетичного коледжу здіа
Електронна%20бібліотека%20ЗГЕК%20ЗДІА%20%20PDF -> Методичні вказівки до виконання самостійної роботи та семінарських занять для студентів Запорізького гідроенергетичного коледжу здіа


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©referatu.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка